Зелено-леопардова пошесть

Сама Стефані здобула освітній ступінь із управління персоналом в Університеті Вірджинії (ось звідки росли корені її американської вимови), а потім і диплом медсестри, з яким вона вирушила до католицької організації із надання допомоги “Санта-Кроче”. Остання відрядила її до всіх спустошених війною, загублених сараною, сплюндрованих бойовиками та засипаних пісками таборів у Африці. І ще кількох за межами Африки.

- Пакостан? - спробував угадати Терзян.

- Молдова, - відповіла Стефані. - На три місяці, у які я планувала відпустку.

Вона здригнулася.

- Те, що це було страшно, само собою зрозуміло. Зрештою я звикла до такого ще в Африці. Але побачити все це у розвинутому світі... польових командирів, етнічну ворожнечу, переселення людей під прицілом автоматів, ліси, перетворені на пустелі внаслідок раптової потреби в дровах... - Її смарагдові очі спалахнули. - Це все політика, еге ж? Як і в Африці. І голодомори, і табори тепер у компетенції політиків, та й вони не виходили з неї ще з часів, які передували моєму народженню. Голодує ціле народонаселення, і все тільки тому, що десь комусь це вигідно. Етнічну групу, яка тобі не подобається, важко просто взяти і вбити. Війна - задоволення дороге, деякі питання можуть постати перед ООН, і для тебе все може скінчитися Гаазьким трибуналом та обвинуваченням у воєнних злочинах. А от якщо заждати на кепський врожай, а потім організувати голодомор, ситуація кардинально міняється. Раптом твої вороги починають віддавати тобі всі свої гроші в обмін на продукти, і замість прикрощів із ООН ти отримуєш допомогу, можна відчикрижити собі шматочок гуманітарки і збирати хабарі в різноманітних організацій, твої вороги загнані у табори, а ти можеш спокійно, без жодного опору ввести свої війська у країну і переконатися у загибелі супротивників, тримати все під контролем, поки доля постачань осідає на урядових складах, де їжу можна продавати голодувальникам, або просто експортувати її за кордон... - Вона здвигнула плечима. - Так ведеться у світі, еге ж? Але тепер всьому край!

Вона згребла сумку від “Найкі” у жменю і помахала нею перед його носом.

Завдяки часу, проведеному в Молдові, Стефані завела зв’язки у регіоні, в доброчинних організаціях, у промисловості і політиці. Так що коли у Придністров’ї виринули новини про корисний проект, вона була поміж перших, хто про нього дізнався.

- То що це? - спитав Терзян. - Який-небудь генетично модифікований злак?

- Ні, - натягнуто посміхнулася вона. - У нас тут генетично модифікований споживач.

Пакостанські компанії найбільше були зацікавлені у дублюванні фармацевтичних препаратів і трансгенних сільгоспкультур, виведених іншими компаніями, у дешевому їх виготовленні та збуті за цінами, занижених у порівнянні із власниками патентів на їхнє виробництво. У тих лабораторіях можна було знайти і чорта лисого в обрізках людських, тваринних та рослинних ДНК. На багатьох із них стояли торгові марки і патенти інших країн, навіть на людському генетичному матеріалі, який закони США дозволяли патентувати за умови, що він придасться на щось путнє. А згадані напівкримінальні компанії виробляли те, без чого (на їхню думку) люди жити не могли: ліків та їжі.

І не тільки люди, оскільки тваринам рівною мірою необхідні як ліки, так і їжа. Ринкова вартість заморених голодом, туберкульозних овець чи свиней не вражає, тож підтримання життєдіяльності худоби ціниться не менше, ніж підтримання життєдіяльності людей. Відтак одного прекрасного моменту якийсь із управлінців після чималої дози приправленої зубрівкою горілки заявив: “Нащо нам узагалі турбуватися про відгодівлю тварин? Чом би їм не вирощувати власну поживу, як рослинам?”

Так почався проект “Зелені свині” - спроба змусити свиней жити вгодовано і щасливо шляхом простого перебування на сонці.

- Зелені свині, - повторив, дивуючись, Терзян. - Людей убивають через зелених свиней.

- Ну, не геть так, - Стефані відцуралася такої думки, нервовим змахом руки. - Ідея так і залишилася на фантомній стадії, тому що миттєво було поставлене інше питання: “Чому свині?” Адріан замислився: “Чому зупинятися на ідеї тварин, здатних до фотосинтезу? Чому не люди?”

- Ні! - вигукнув, жахнувшись, Терзян. - Ви хочете зробити людей зеленими?

- А що негаразд із зеленими людьми? - вишкірилася у відповідь Стефані. Її руки вибивали несамовитий ритм на бильцях крісла. - Моя шкіра тоді б пасувала очам. Хіба погано вийшло б?

- Спершу не завадило б побачити, - відказав Терзян, усе ще мозком кісток переживаючи шок.

- Адріан був вельми метикуватим, - розповідала Стефані. - Пакостанці вбили справжнього генія. - Вона похитала головою. - Адріан усе продумав. Він хотів обмежити вплив шкірою: ніяких зелених м’язів чи кісток, - тому розпочав із вірусу, якому притаманний тропізм¹ по відношенню до епідермісу², - із папіломи, себто бородавок. Зрозуміло?

Приїхали, тепер у нас зелені бородавки, подумав Терзян, але змовчав.

- Отже, якби ти був Адріаном, то перше, що б ти зробив, було вительбушити вірус і перекодувати його для створення хлорофілу. Інфікована особа, потрапивши на сонце, спричинить розмноження вірусу і утворення хлорофілу в шкірі.

- Це не буде надто ефективним, - скептично зиркнув на Стефані Терзян. - Рослини добувають цукри і кисень із хлорофілу - із цим усе зрозуміло. Але ж їм не потрібно багато їжі, бо вони стоять на одному місці і не гуляють по всіх усюдах. Додай хлорофілу до людської шкіри, і скільки калорій на день ти отримаєш? Десять? Двадцять?

Губи Стефані розпливлися у лютій скромній посмішці:

- Навіщо зупинятися на хлорофілі, якщо вже існує справді ефективний ланцюг переносу електронів? У рослині ця робота покладена на хлоропласти, але ж у людському тілі є мітохондрії³, котрі виконують ті самі функції. Навіщо створювати велетенські схеми підтримки хлорофілу, коли можна скористатися тим, що є? Отже, якби ти був Адріаном, то мав би додати спеціальні “ярлики” до білків фотосинтетичного центру так, щоб він міг вступати в контакт із мітохондріями, котрі вже навантажені протеїнами для порядкування ланцюгом переносу електронів. У підсумку переніс енергії від хлорофілу переходить до мітохондрій, які ним займалися б у будь-якому випадку. Отже, щойно вірус почне розмножуватися, тисячі калорій можна буде одержувати від простого стовбичення на сонці. Повноцінного живлення йому, звісно, не замінити, але він зарадить голоду при тому, що голодувальникам, у принципі-то, й іншої роботи, як вилежуватися на сонці, немає.

- Схоже, ісландцям від цього буде невелика користь, - проказав Терзян.

- Ісландці не голодують, - спохмурніла вона. - Так уже склалися обставини, що більшість голодувальників світу живе у країнах, де тепло.

Терзян хлопнув руками:

- Прекрасно. Тоді я, значить, расист. Можеш подати на мене до суду.

У відповідь Стефані вишкірилася і нахилилася поближче до Терзяна:

- Я тобі не розповіла про найцікавіше, до чого додумався Адріан. Коли люди знову нормально харчуються, у мітохондріях починається конкуренція між нормальним метаболізмом та ланцюгом переносу електронів, який діє завдяки сонцю. Відтак вірус - не більш, ніж додаткова резервна система на крайній випадок, у разі, якщо нормальне харчування неможливе.

Обличчя Стефані розпливлося в тріумфальній посмішці:

- Більше голод не буде зброєю. Зелена шкіра дозволить людям протриматися на ногах досить довго, щоб дочекатися прибуття допомоги. Вона допоможе їм залишатися здоровими настільки, щоб опиратися епідеміям, зазвичай пов’язаним із недоїданням. Вся суть у тому... - вона стиснула кулаки і помахала нами в повітрі, - що погані хлопці більше не вдаватимуться до голодомору як до зброї! Кінець голоду! Сконає один із Чотирьох вершників Апокаліпсису, тут і тепер, у результаті того, що я везу в цій сумці!

“Найкі” полетіла в руки Терзянові, і той у захисному рефлексі підняв ноги повище. Дівчина знов вишкірилася і глузливо промовила:

- По-моєму, навіть твоєму нацистському припарку Гайдеґґеру мій проект здався б достобіса автентичним. Правда ж, гер доктор Терзян²?

Навколо дисплея роїлася нічна комашня. Відбиваючись від неї, Мішель заходилася картографувати жінку. Фото було цифрове і підлягало збільшенню.

На превеликий свій подив вона виявила, що очі в жінки були зеленого кольору. Темношкірі жінки із зеленими (або помаранчевими, або салатного, або кольору хромованої сталі) райдужками - звичайне видовище у її час, та русалці було відомо, що у Терзянову епоху вони становили рідкість. Це мало б значно полегшити пошук.

- Мішель... - голос прозвучав саме тоді, як Мішель вирядила на пошуки по ефіру нових “черв’яків”. По її спині пробіг холодок.

- Мішель, - повторив голос.

Це був Дартон.

Серце Мішель провалилося кудись дуже глибоко. Вона закрила ноутбук і поклала його назад в сітку, перетнула канатний перехід між залізним деревом і баньяном. У неї підкошувалися коліна, а місток, що гойдався, двічі несподівано провалився під ногами. Русалка переступила на довгу міцну гілку баньяна і виглянула у море.

- Мішель... - На південному заході, у протоці між островом русалки та іншим клаптем землі вона розгледіла, як на хвилях підстрибував слабенький вогник - ліхтар крихітного човна.

- Мішель, ти де?

Голос стишився у мовчанні та шумі прибою. Мішель згадала шпичак у своїй руці, довгу агонію шляху по схилу над Озером медуз³. Сполотніле обличчя Дартона, який засапувався, задихаючись і помираючи в неї на руках.

Те озеро було одним із чудес світу, проте крута стежка по схилу хребта, який відмежовував його від океану, був запаморочливим навіть для цілком здорових, а не те, щоби конаючих. Коли Мішель із Дартоном - ще в подобах мавп - піднімалися того дня вгору берегом зі свого човна, то не скористалися скелястим путівцем, а пересуваючись по деревах на руках, подолали густий лісок та ґуавові⁴ зарості, намагаючись уникати отруйних рослин із їхнім алергійним чорним соком, який сочиться з кори. І хоча шлях, котрим скористалися вони, був менш утомливим від наземного, діставшись озера, вони були вже досить розпаленими, аби вступити у прохолодну воду.

Десятки тисяч років тому рівень води був набагато вищим, тож коли він знизився, то озеро залишилося відрізаним від Тихого океану разом із медузами виду Mastigias, котрі швидко вичерпали запаси своєї їжі - місцевої дрібної риби. Як і люди пізніше, медузи покинули полювання та збирання на користь сільського господарства і дозволили розводити себе колоніям водоростей, котрі забезпечували їх необхідними для життя цукрами. А вночі вони спускалися на дно озера, де удобрювали свою водоростеву ниву в позбавлених кисню сірчанокислих водах; на світанні медузи піднімалися на поверхню, де й проводили цілий день, кружляючи озером навздогін сонячному промінню, яке поповнювало їхній денний раціон поживних речовин.

Коли Дартон із Мішель прибули на озеро, у ньому жило десять мільйонів медуз завбільшки від розмірів нігтя до габаритів обідньої тарелі. О цій порі вони саме збилися в єдину пульсуючу масу золотаво-коричневого кольору по центру водойми. Двійко коханців легко плавали на поверхні, загрібаючи воду довгими руками сіаманґів, сміючись і перемовляючись, коли їх пестили пухкі доторки мільйонів медуз. Хлюпаючись у густому супі температури власного тіла, Мішель здавалося, вона здатна практично ходити по поверхні озера. Теплі доторки не можна було назвати еротичними, але їм була притаманна чуттєвість, так само, як вона притаманна еротичному доторку - легкому тертю дражливої пучки пальця по шкірі.

Захоплені в тисячолітню пастку озера без підходящого харчу, медузи втратили здатність жалити. Тільки малий відсоток людей був настільки чутливий до їхнього токсину, щоб заробити собі невеликий висип або стерпний пекучий біль.

І ще менше людей виявлялися куди чутливішими від цього.

У зворотну путь Мішель із Дартоном вирушили, коли смеркалося, і вже тоді Дартон задихався. Сам він казав, що просто перевтомився, мовляв, дай мені тільки дістатися бази і перехопити чого-небудь. Але пробираючись у кронах дерев угору хребтом, він не втримався на палауанській яблуні¹ і, пролетівши крізь густе віття хащі, важке від плодів, рухнув на гострий вапняк скель, порослих водоростями.

Мішель неслася вниз по деревах, а її серце, важко гупаючи, виривалося з грудей. Дартон практично втратив барви лиця і лежав, задихаючись. Щоб покликати на допомогу, Мішель треба було дістатися човном Корора або їхнього базового табору на іншому острові. Вона спробувала була допомогти Дартону йти, притримуючи його попід одну руку, але зрештою він упав під отруйним деревом, і Мішель, схилившись над ним, прикривала його від крапель отруйного соку, поки він не вмер.

Її спина палала від трутизни соку, коли вона прошепотіла прощальні слова на вухо Дартонові. Чи почув він їх, Мішель так ніколи і не дізналася.

За словами коронера², шанс того, що Дартон потерпав на смертельну алергію, становив один до мільйона. Дівчину він спробував розрадити, сказавши, що лиху вона нічим не могла зарадити. Запопадливий Торбіонґ, який сам організовував поїздку Мішель та Дартона, запропонував дівчині пожити у нього в сім’ї. Проте вона здивувала його, попрохавши натомість дозволу переїхати на інший острів і продовжити свою роботу вже на самоті.

Крім того, вона перетворилася на русалку і з часом стала романтичною місцевою легендою.

І от Дартон повернувся, погойдуючись у своєму човнику на хвилях сусідньої протоки і гукаючи її через гучномовець.

- Мішель, я кохаю тебе. - Слова чітко дзвеніли в нічному повітрі. У Мішель в роті пересохло. Її пальці скрутилися в мудру “йди геть”.

Запанувала тиша, а потім Мішель почула, як завівся двигун у човні Дантона. Він проплив повз неї, у п’ятистах метрах, абощо, і рушив далі до північного мису острова.

“Іди геть”...

- Мішель... - Знову свіжий вітер розносив його слова. Він точно не знав, де її шукати. Тепер доведеться обачніше користуватися світлом.

“Іди геть”...

Мішель заждала, поки Дартон гукнув її ще з пів десятка разів, а потім знову запустив рушій і поплив собі далі. Цікаво, подумалося їй, він збирається і справді обшукати всі триста Скелястих островів.

Ні, вона знала, що він більш організований.

Треба буде вирішити, як чинити, коли він таки знайде її.
Поки в Терзяновій голові, намагаючись ухопити одне одного за хвіст, крутилися тисячі питань, чоловік відкрив сумку “Найкі” і витягнув з неї тверду пластмасову коробку, схожу на упаковку для рибальських снастей. Клацнувши замками, він привідкрив віко і побачив скляні пробірки в прорізях похмурого сірого пінопласту. Всередині хлюпотіла рідина золотавого відтінку.

- Папілома, - пояснила Стефані.

Терзян опустив віко і з винуватим поглядом озирнувся через плече, боячись, що хтось заскочить його із цим добром. Якщо його заарештують у підозрі торгівлі наркотиками, то йому однозначно не зарадять ні рулони купюр, ні пістолет.

- Ну, і що треба робити з цим крамом, коли ти потрапиш туди, куди їдеш?

- Утирати в шкіру. Під дією сонячної енергії, вірус сам розмножуватиметься.

- Його випробовували?

- На людях? Ні. Хоча на макаках-резусах працює так, як треба.

Він став постукувати обручкою об бильце сидіння.

- Воно... заразне? Тобто цей вірус... він може переходити від однієї людини на іншу?

- Через шкірний контакт.

- Я б сказав, це означає “так”. Від матері він може передатися дитині?

- На думку Адріана, він не міг подолати плацентарний бар’єр, але нагоди випробувати у нього не було. Якщо матерям хотітиметься інфікувати своїх дітей, то їм, мабуть, доведеться це робити свідомо, - здвигнула вона плечима. - Як би там не було, а мені здається, матері нічого не матимуть проти зелених малюків, якщо вони залишатимуться здоровими зеленими малюками.

Вона подивилася на маленькі пробірки у безпечному пінопластовому контейнері:

- Цієї кількості стане на десятки тисяч людей. І ми легко виготовимо додаткову партію.

Якщо матерям хотітиметься інфікувати своїх дітей... Терзян закрив віко пластикової коробки і замкнув замки.

- Ти з’їхала з глузду, - підсумував він.

Стефані задрала голову і зиркнула на нього із такими виглядом, ніби передбачала його заперечення і тепер просто кпила з нього:

- З чого ти взяв?

- Ну, почнемо з того, - Терзян застібнув сумку на “блискавку” і кинув її назад Стефані, із радістю помітивши, що її захисний рефлекс спрацював не гірше від його, - що трансгенний вірус ти плануєш випустити на волю в Африці... з усього широкого світу ти обрала саме Африку, материк, якому ніколи не щастило з пандеміями. Крім того, вірус виготовили нелегальні фармацевти неіснуючої країни, в якій є своя жорстока таємна поліція. Ці факти тільки переконують мене в тому, що нам світить катастрофа.

Стефані похлопувала двома пальцями по підборіддю так, ніби шкодувала, що в неї немає сигарети:

- Тут я тебе можу заспокоїти. Дослід на тваринах був успішним. В Адріановій лабораторії жило сімейство яскраво-зелених резусів, поки проект не скінчився і резусів не... ліквідували.

- Якщо проект був такий кльовий, то чому компанія прикрила його?

- Гроші, - її вуста скривилися в гніві. - Голодувальники не можуть дозволити собі платити за лікування - а це вже викинуті на вітер гроші. У пресі надовго сформується непривабливий імідж виробників. А саме цього побоюються незаконні біотехнологічні компанії в невизнаних країнах. Адже існують мільйони людей, які навісніють від самої думки про генетично модифіковані овочі. То тепер ти можеш собі уявити, як люди, що ніколи не змиряться з ідеєю трансгенного болгарського перцю, реагуватимуть на голу ідею інфікування населення генетично модифікованим вірусом. Компанія вирішила, що задум не вартий ризику. Проект припинили.

Стефані подивилася на сумку в своїх руках:

- Але розумієш, Адріану самому довелося побувати в таборах. Переміщена особа, біженець громадянської війни у Молдові. Він не міг змиритися з думкою, що в холодильнику його лабораторії спочиває засіб, яким можна покінчити із голодуванням і який ніколи не буде застосований. Тож... - Вона руками в повітрі намалювала пластмасову коробку із сумки, - він зателефонував мені, а потім взяв відпустку і забронював номер у “Генріху Четвертому” на Пляс-Дофін. Мабуть, він був надто нерозважливий, якщо...

В очах у неї забриніли сльози, вона замовкла. Терзян, глибоко переконаний, що з нього вистачить спільних пригод, дивився у вікно, на зелені пейзажі, які саме заяскравіли в Провансі. Далеко на сході бовваніли голубі Високі Альпи, маківки яких були покриті снігом, поблизу ж свіжою зеленню блищали мигдалеві та оливкові сади, схили пагорбів укривали чепурні виноградники, а у надвечірньому сонці сріблилися води Рони.

- Я не збираюся тягати за тобою сумку, - промовив він. - Я не збираюся заражати світ твоїм біотехнологічним препаратом.

- Тоді тебе схоплять, і ти помреш, - відказала Стефані. - Помреш ні за цапову душу.

- Мій досвід смерті, - промовив Терзян, говорить про те, що вона завжди ні за цапову душу.

- А мій досвід смерті, - сердито перекривила його дівчина, - говорить про те, що вона аж занадто часто пов’язана із баришами. Я хочу перетворити масове вбивство на невигідну авантюру. Я прагну зруйнувати ринок голоду визволенням життя.

Вона вдоволено пхикнула:

- Більш антикапіталістичного жесту годі й придумати.

Терзян промовчав. Жести, подумав він, завжди залишаються тільки жестами. Нічого ґрунтовного жести змінити не спроможні. Якщо якийсь бос не зможе заморити людей голодом, то він просто вдасться до куль або до смертоносних біотехнологій, які придбає в нелегальних придністровських корпорацій.

Яскраві ландшафти проносилися повз них на швидкості двохсот кілометрів за годину. До купе завітав провідник і приніс їм по філіжанці кави та по бутерброду.

- Подзвони дружині з мого телефону, - промовила Стефані, знімаючи целофанову обгортку з канапки, - і скажи їй, що план поїздки змінився.

Певно, вона помітила обручку Терзяна.

- Моя дружина померла, - відповів Терзян.

- Пробач, - здивовано перепросила вона.

- Рак мозку, - пояснив він.

Насправді все було набагато складніше. Спочатку Клер почала скаржитися на біль у спині, їй зробили операцію та видалили пухлину із хребта. Пару тижнів вони віддавалися нестримним радощам та відчуттю легкості, аж раптом з’ясувалося, що рак поширився на головний мозок і вже був неоперабельним. Хіміотерапія не допомогла. Через шість тижнів після першого візиту до лікаря вона померла.

- У тебе ще хтось із сім’ї є? - поцікавилася Стефані.

- Мої батьки теж померли. - Автокатастрофа та аневризма¹. Він ще змовчав про Джефа - дядька Клер - і його партнера Луїса, що повмирали від СНІДу. Спершу один, а потім через вісім тижнів - інший. Клер він залишив вікторіанський будинок на бульварі Еспланада в Новому Орлеані. Будинок, який кілька тижнів тому Джонатан продав за шістсот п’ятдесят тисяч доларів разом із меблями, що пішли за дев’яносто п’ять тисяч, та дядьковою колекцією коней у творах мистецтва, вартої ще плюс сорок одну тисячу.

Йому не хотілося згадувати, що в нього залишилася купа грошей, яких вистачило б на багаторічне блукання Європою.

Якщо Стефані дізнається про них, то це її тільки заохотить.

Надовго запанувала тиша. Її порушив Терзян.

- Я читав шпигунські романи, - проказав він, - і знаю, що ми не повинні їхати туди, куди купили квитки. Треба зійти набагато раніше Ніцци.

- Тоді зійдемо в Авіньйоні², - подумавши, погодилася вона.

У Провансі вони барилися близько двох тижнів, зупиняючись винятково у дешевих готельчиках, яких Міністерство туризму не удостоювало бодай одної зірочки, або ж у gites ruraux³, фермах, які здавали в оренду кімнати. Стефані проводила багато часу, намагаючись зв’язатися по мобільному зі своїми колегами з Африки, але домоглася лиш незначного успіху. Це її розчаровувало і постійно доводило ледве не до сказу. Практично ніколи не було зрозуміло, кому вона телефонує, або як думає передати папілому. Терзяна цікавило, скільки ж людей вона втягнула у свою змову.

Вони відвідували якісь місцеві fêtes⁴, хоча йому завжди вартувало чималих зусиль переконати Стефані у безпечності їхньої появи в юрбі. Дівчина постановила собі за правило маскуватися у великих капелюхах та темних окулярах і зрештою стала виглядати схожою на мультяшного шпигуна. Терзян блукав навколишніми стежками та полями, або ж сільськими вуличками, скинув пару кілограмів, незважаючи на прекрасну і свіжу місцеву кухню, а також ґрунтовно засмаг. Він спробував пописувати на ноутбуці статейки, а також трохи сидів по Інтернет-кафе, готуючи їх.

А з думок йому не йшло те, що якби компанію йому складала Клер, то цю подорож можна було б назвати прекрасною.

- А чим конкретно ти займаєшся? - якось запитала його Стефані, коли він писав статтю. - Я знаю, що ти викладаєш в університеті, але...

- Я більше не викладаю, - відповів Терзян. - Я не поновив контракту. Ми з факультетом не знайшли спільної мови.

- Що ж так?

Терзян відвернувся від черствих, статичних ідей, викладених на дисплеї.

- Мої дослідження надто міждисциплінарні. В діапазоні академічних знань є точка, в якій перетинаються історія, політика і філософія. У нас це зазвичай називається “політичною теорією”, але я сюди додаю ще трохи економіки та аматорського розуміння точних наук. Усіх інших, крім мене, така суміш спантеличує. Тому я і писав магістерську з американознавства - жодна людина з філософського та політологічного факультетів терпіти не могла мати зі мною справу, та й зрештою ніхто не знає, що я маю на увазі під американознавством, відтак у цій царині в мене розв’язані руки. Докторську я писав із філософії, і те, тільки тому, що знайшовся один відставний професор, котрий погодився стати моїм керівником.

Проблема полягає в тому, що коли тебе беруть викладати на філософський факультет, то передбачається, що ти вічно читатимеш лекції про Платона, Г’юма⁵ чи кого-небудь, там, ще. Ніхто не розуміє, навіщо забивати людям мізки ще й ідеями Мейнарда Кейнса або Лео Сіларда⁶. Якщо ж ти викладаєш історію, то передбачається, що ти всього лишень обмежуєшся прийнятними оповідками про минуле, і боронь Боже, щоб ти розбавляв їх механікою сприйняття чи Кантовим баченням ноумена⁷. А за саму згадку про Фуко⁸ або ж Ніцше тебе ладні розіпнути на хресті.

Стефані весело всміхнулася:

- То де ж ти знаходиш роботу?

- У Франції? - спробував угадати він, і вони обоє розсміялися. - У Франції “мислитель” - це вже професія. Для цього непотрібно мати який-небудь диплом. Це те, чим ти займаєшся.

Він здвигнув плечима:

- А якщо нічого не вийде, завжди можна влаштуватися в який-небудь “мак-дональдс”.

Її це розважило:

- Схоже, у майбутньому тобі таки світить прилавок.

- О, не все так погано. Якщо мені вдасться написати певну кількість цікавих, модних, високооригінальних статей, то я зможу привабити чиюсь увагу і таким чином улаштуватися на роботу.

- Ну, і як, виходить?

Терзян зиркнув на дисплей і зітхнув:

- Поки що ні.

Стефані примружилася і зміряла його очима:

- Ти непересічна людина. Про таких кажуть - мислить нестандартно.

- Кажуть, - погодився Терзян.

- У такому разі, чому ти противишся радикальному розв’язанню проблеми голоду в світі. Зокрема, такому, яке не коштуватиме білим лібералам жодної копійчини.

- Ха, - заперечив Терзян. - Хто тобі сказав, що я ліберал? Я - економіст.

Так Стефані стала розповідати йому страшні речі про Африку, на півдні якої розгорався новий голод. Мозамбік спустошували повінь і посуха - подиву гідне поєднання. На Африканському Розі і того гірше. За словами знайомих Стефані, у “Санта-Кроче” в Моґадішо застряг гуманітарний вантаж, і перш ніж пропустити його, місцевий польовий командир забажав обговорити ціну хабара. Тим часом люди голодували, помирали від недоїдання, інфекцій та дизентерії в таборах на сухих високогір’ях Бале і Сідамо¹. Їхній власний уряд в Аддис-Абебі був ще гірший від бойовиків Сомалі і в даний момент анічогісінько не дозволяв провозити в регіон. Не допомагали навіть хабарі.

Про південний Судан взагалі було гидко і згадувати.

- І яке розв’язання пропонуєш ти? - Стефані домагалася відповіді від Терзяна. - І чи взагалі воно є в тебе?

- Випробуй цей свій препарат, свою папілому, - промовив він, - доведи, що вона діє, і я допоможу тобі. Але в Африці і без неї вистачає різноманітних пошестей.

- Зачинити папілому в лабораторіях, поки тисячі помиратимуть? Віддати її урядам, здатним придушити ідею в зародку через тиск набожних селюків та істеричних громадських організацій? Ти це називаєш відповіддю? - Стефані повернулася до свого телефону, а розгніваний Терзян вирушив на чергову прогулянку навколишніми стежками.

Терзян прямував до старого зруйнованого замку, що порохнявів на схилах недалекого пагорба. “А раптом людинорослини Стефані доведуть свою життєздатність?” - думав він. Тоді можна буде забути про будь-які ставки. До світу, в якому люди могли стати рослинами, не можна застосовувати жодні старі правила.

Стефані казала, що хоче обвалити ринок голоду. Але, подумалося Терзянові, це так само зруйнує ринок їжі. Якщо люди без грошей матимуть усю необхідну їм їжу, це означатиме, що сама їжа не матиме ринкової вартості. Продукти стануть такими дешевими, що їх буде невигідно вирощувати і продавати.

І це тільки єдине застосування нової технології. Терзян намагався не забувати про науку: він знав про існування наноасемблерів. Зелені люди стануть лише першою чарівною кулею в науковій перестрілці, яка змінить усі фундаментальні правила, за котрими жило людство з часу, як зіпнулося на ноги. Що станеться, коли всі основні предмети споживання - їжа, одяг, житло, можливо, навіть здоров’я - здешевіють настільки, що перетворяться на безкоштовний товар? Що тоді матиме вартість?

Навіть гроші не матимуть своєї вартості. Адже вони її мають тільки тоді, коли їх можна обміняти на щось із еквівалентною вартістю.

Він призупинився і поглянув уперед на зруйнований замок, замок, який колись забезпечував законність, безпеку та врядування в тутешніх місцях. Йому стало цікаво, невже він дивиться на майбуття всього урядування. Забезпечення охайної схеми, в якій можна обмінюватися всіма товарами та послугами, складало основну функцію держави, це і ще забезпечення процесів надійною обмінною одиницею. Якщо людям для забезпечення подібної безпеки уряд стане непотрібним і якщо його обмінна одиниця не матиме жодної вартості, то під питанням буде і майбутнє самого уряду. Навіщо марнувати час на збирання податків, якщо непотрібними стануть самі гроші, та й без податків уряду не стане чим розплачуватися.

Терзян затримався край підніжжя румовища замку і засумнівався у майбутньому цивілізованого світу. Або тирани відбудують замок, або він упаде.
* * *
Мішель почула гучномовець Дартона наступного вечора і замислилася, чому той притримувався режиму криланів. Може, його заклики швидше розповсюджувалися із настанням ночі?

Якщо він висипався ранками, то це трохи спрощувало їй життя. Вона закінчила аналізувати деякі зразки, а принцип науковості полягав у тому, що цим не можна було займатися однією. Мішель мала вирушити до Корора, аби відправити їх іншим людям, і тепер знала, що в дорогу треба вирушати вранці, коли Дартон спатиме.

Клопотом Мішель стало те, що вона перетворилася на легенду. Коли самотня русалка з’являлася з моря і вирушала до поштамту в крихітних черевичках із піни, які вона взувала на асфальті, її починали помічати. На неї показували пальцями, діти не відставали від неї на своїх скейтбордах, їй махали руками із машин. Дівчина не була певна, чи можна вірити в те, що вони нічого не скажуть про це Дартонові, щойно побачать її.

Вона сподівалася, що Дартону не вдасться переманити острів’ян на свою сторону.

Мішель із Дартоном познайомилися під час експедиції на Борнео - обов’язковій після випуску з університету. Інші її польові учасники були старші, вони виплачували свої податки, або ж займалися своєю другою, чи третьою, чи четвертою, чи п’ятою кар’єрою. Мішель із першого погляду зрозуміла, що він не старше від неї, що він також дитя поміж цих дорослих. Ніби якась несамовита природна сила тягнула їх одне до одного, коли вони каталогізували равликів і черепах удень і горнулися одне до одного у власному панцирі, своєму наметі вночі. Древні, з якими вони працювали, весело удостоювали їх своєї уваги, але зрештою і до інших справ вони ставилися так само. Дартон і Мішель чхати на це хотіли. У молодості вони ладні були протистояти всьому всесвіту.

Коли експедиція добігла кінця, вони вирішили працювати разом і далі, зробивши стрибок через екватор - у Белау. Виплачували податки наперед. Подію відзначили новими тілами - вражаюча подія для Мішель, яку виховали собі строгі батьки, що не дозволяли їй нові тіла, поки вона не стане повнолітньою, дарма що купа її друзів з малого віку тільки й робили, що міняли одну модну подобу на іншу.

Мішель із Дартоном вирішили, що тіла антропоїдів¹ найбільше придадуться для їхньої роботи, а тому вирушили в Делі, де лягли на наноложа і дозволили малим машинам перетворити їхні тіла, свідомість, спогади, жадання, знання і душі на довгі ланцюжки цифр, які потім записали в нові тіла, коли ті були готові, а також зберегли в резервних копіях про всяк випадок.

Життя у подобі сіаманґів було дивовижним досвідом. Вони стрибали у верхівках дерев свого крихітного острова, скакали з гілки на гілку у нестямі блаженства. Особливо Мішель раділа волоссю на тілі: його в неї було менше, ніж у справжньої мавпи, але все одно досить багато його росло на грудях і спині, щоб це було цікавим. У листі вони збудували собі гнізда і лежали в них, пригортаючи одне одного, аналізуючи дані, кохаючись чи виголюючи волосся в химерних первіснообщинних візерунках. Їхнє кохання не можна було назвати спокійним - воно буяло, немов полум’я. Одержимість, яка усупереч усім незгодам підтримувалася, щоб тільки розпалити полум’я сильніше.

Дівчина і досі буяла почуттями. Але тепер, після смерті Дартона, полум’я прибрало нової якості, яка не мала нічого спільного з життям чи молодістю.

Мішель, наминаючи голубику із вершками, проглядала імена та обличчя, які їй приносили “черв’яки”. Тепер у сумі в неї була просто безглузда кількість фотографій зеленооких смаглявих жінок із Мережі. Практично всі вони мали прекрасний вигляд. Більшість старих сканів ідентифікувати так і не пощасливилося, або ж на імені все і закінчувалося. Найвищий відсоток вірогідності складав 43 %.

Ці 43 проценти належали бразилійці на ім’я Лаура Флор, котра - як невдовзі показали пошуки - протягом критичного періоду перебувала вдома, в Аракажу². Крім того, в неї була дитина. Зберігся навіть відеозапис пологів, але Мішель вирішила його не дивитися. Те, як жінки раніше народжували дітей, здавалося їй просто огидним.

Наступна найбільш вірогідна кандидатура належала ще одній бразилійці, сфотографованій невідомим туристом у Ріо. Її ім’я залишилося невідомим. Подальші пошуки відповідностей із рисами обличчя цієї жінки нічого не принесли, аж поки Мішель не поширила пошуки на протилежну стать і не дізналася, що бразилійка насправді була трансвеститом. Із Терзяном це аж ніяк не в’язалося, тому русалка облишила свою знахідку у спокої.

Про третю особу було відомо лиш те, що її звуть Стефані, фотографія розміщувалася на сайті, створеному жінкою, яка займалася доброчинною діяльністю в Африці. На ній Стефані стояла в групі інших співробітників гуманітарних місій навпроти укритої бляхою будівлі, зведеної із шлакоблоків, - шпиталю.

Якість фотокартки залишала бажати кращого, проте Мішель тим не менш картографувала обличчя і, пов’язавши його із іменем Стефані, запустила новий пошук. Можливо, він що-небудь принесе.

І практично одразу русалка наштовхнулася на збіг параметрів - кредитну картку, зареєстровану на ім’я Стефані Амеріки Паїш-і-Сілви, чиї записи свідчили, що її власниця зупинилася в одному паризькому готелі за три дні до зникнення Терзяна.

Кров прилинула до обличчя Мішель, коли дані замерехтіли на дисплеї. Вона запустила ще декілька “черв’яків”, і гарні новини хлинули із Мережі.

Стефані Паїш мала подвійне громадянство: Португалії та Анґоли. Освіту одержала частково у США (побіжна паралельна перевірка показала, що її університетські роки не збігалися із Терзяновими). Одержавши диплом, дівчина працювала в гуманітарній організації під назвою “Санта-Кроче”.

А потім поступила сенсаційна новина. Стефані Паїш була загадково вбита у Венеції, у ніч проти 19 липня, за шість днів до того, як Терзян уперше представив на суд громадськості чорнову версію своєї Теорії Достатку.

Одне в Парижі, інше - у Венеції. І одна з убитих, схоже, була коханкою Терзяна.

По тілу Мішель пробіг дрож, спазм їй перехопив горло, коли вона усвідомила, що від хвилювання затамувала подих. У неї запаморочилося в голові. А коли прояснилося, вона порахувала, котра година зараз стояла в Мериленді, де жив доктор Давут, і одразу зателефонувала до нього.

Спершу Давут не відповідав, а поки він вийшов на зв’язок із русалкою, в останньої вже були нові дані про Стефані Паїш. Мішель випалила йому всю історію, продовжуючи тарабанити пальцями по клавіатурі ноутбука і відсилаючи йому копії відомостей на підкріплення свої слів.

Давут переводив приголомшений погляд то на файли, то на Мішель.

- Наскільки все це... - спробував був почати він, а потім промовив: - Як вона померла? - вичавив він із себе.

- Якщо вірити новинам, від ножового поранення. Зараз я саме шукаю на поліцейський звіт.

- Про Терзяна згадують?

- “Ні”, - зітхнула вона. - У рапорті поліції мають бути якісь подробиці.

- Як гадаєш, що це означає? За все життя Терзяна ніколи не згадували у контексті якого-небудь насильства.

- До завтра, - відказала Мішель, - я вам зможу сказати точніше. Але мені здалося, ви повинні це знати, бо раптом зможете прив’язати пригоду до котрогось із епізодів Терзянового життя, з яким я, по суті, не знайома.

Пальці Давута скрутилися в мудрі, якої Мішель не впізнала, - старої, мабуть. Він помотав головою:

- Не маю жодного уявлення, що це все може означати. Єдине, що спадає на думку, - це якийсь несамовитий збіг обставин.

- Я не вірю в такі збіги, - заперечила Мішель.

- Гарна риса для дослідника, - всміхнувся Давут. - Проте досвід... що ж... - і він помахав рукою.

Але ж він її кохав, переконувала себе Мішель. Вона відчувала це серцем. Це її він кохав після того, як померла Клер. А потім Стефані вбивають, і Терзян вирішує створити інтелектуальну базу сучасного світу. Більшість своїх статків він витратив на проведення експериментальних програм в Африці, котрі довели практичність його бачення. Весь нинішній світ став монументом, присвяченим Стефані.

Тоді всі були молодими, подумалося Мішель. Навіть тодішніх сімдесятирічних можна вважати молоддю у порівнянні з сучасними людьми. Світ мав буяти любов’ю і пристрастю. Давуту ж цього ніколи не збагнути, бо він старий і забув, що таке любов.

- Мішель... - донеслося з-над моря.

Мерзотник. Мішель не збиралася дозволити йому все зруйнувати.

“Мушу йти”, - скрутилися її пальці.

- Я вам усе надішлю, щойно знайду інформацію, - проказала вона. - По-моєму, в нас тут просто феноменальна інформація.

Вона розвернула свій ноутбук, аби переконатися, що жоден промінчик світла не буде помітний з океану. Спершись голою спиною об шерехату кору залізного дерева, вона почала проглядати свіжі дані.

Поліцейського рапорту ніде не було видно. Мішель заглибилася в його пошуки і з’ясувала, що всі поліційні записи того періоду історії Венеції знищила Секундна війна, залишивши їй тільки архів новин.

- Де ти? Я кохаю тебе! - тепер голос Дартона лунав значно далі. Він звузив коло пошуків (це ставало очевидно), проте і досі був не певен, де саме Мішель звила собі гніздо.

Посміхаючись, Мішель закрила ноутбук і поклала його до сітки. “Черв’яки” невтомно працюватимуть на неї до світанку, поки вона мріятиме в гамаку і дозволить далеким Дартоновим гуканням заколисувати її.
Своє помешкання вони регулярно міняли щокілька днів. Терзян завше орендував дві окремі спальні. Одного разу, коли вони сиділи в надвечірніх тінях сільського ґанку та спостерігали сріблисте мерехтіння оливкового листя у призахідному сонячному промінні, Терзян зловив себе на тому, що розглядає її у старому плетеному кріслі, роздивляється її різкий профіль на тлі давніх вапняків Воклюзу¹. Дужий вітерець приносив аромати лаванди із сусідньої ферми - пахощі, які змушували Терзяна вдихати їх, аж поки легені не впиралися в ребра.

Із кривого усміху Стефані Терзян допетрав, що вона помітила його погляд. Він відвернувся.

- Ти ніколи не намагався переспати зі мною, - промовила вона.

- Ні, не намагався, - погодився він.

- Але ж ти дивишся, - правила вона далі. - Крім того, цілковито зрозуміло, що ти не євнух.

- Ми з тобою весь час гриземося, - зауважив Терзян. - Інколи ми навіть не можемо залишатися надовго в одній кімнаті.

- Більшість чоловіків, яких я знала, це не зупиняло, - усміхнулася Стефані, - і жінок так само.

Терзян поглянув кудись понад оливкові дерева, подивився на мерехтіння світла в листі.

- Я досі кохаю дружину, - промовив він.

На якусь мить установилася тиша.

- Це добре, - сказала вона.

І ще я серджуся на неї, подумав Терзян. Він сердився на Клер за те, що вона покинула його. Він лютився на Всесвіт за те, що той убив її і залишив його жити, він навіть сердився на Бога, хоча й не вірив у нього. З пакостанцями просто пощастило, бо тепер було на кому зганяти злість і ненависть - на людях, що цього заслуговували.

Убогі, п’яні виродки, думав він. На що б вони не очікували в тому готельному коридорі, осатанілий і скорботний американець, котрий ледве не порішив їх голими руками, у їхні плани явно не входив.

Питання полягало в тому, чи могло це трапитися ще раз? Тоді він такого не чекав, і старі рефлекси перемогли, але навряд чи на таке можна розраховувати вдруге. Він намагався пригадати, чим займався у школі кемпо, зокрема прийоми проти озброєних супротивників. Довгими прогулянками сільськими стежинками Терзян часто ловив себе на тому, що він розігрує двобої. Йому було цікаво, чи збереглися в нього навички тримати удар.

Із пістолетом він не розлучався, тому забрати зброю назад під час обшуку в його кімнаті їм не вдасться. На самоті, гуляючи мигдалевими садами чи на схилах, де пахло чебрецем, він тренувався витягати пістолет, знімати його із запобіжника і натискати на курок... перший постріл потребуватиме значних зусиль, але під час наступних спусковий гачок зводитиметься автоматично і вимагатиме менших фізичних затрат.

Терзян задумався, чи не поповнити йому і запас набоїв. Але він не знав правил купування боєприпасів у Франції і того, чи може іноземець таким чином утрапити в халепу.

- Ми з тобою обоє сердиті, - сказала Стефані. Терзян поглянув на неї ще раз, вона саме поправляла пасма волосся, щоб ті не лізли їй в очі під натиском поривів вітру. - Ми сердиті на смерть. Але закоханість робить цей гнів складнішим для тебе.

Її зелені очі питально зиркнули на нього:

- Ти ж не в смерть закоханий, правда? Бо...

Терзян вибухнув. Вона не мала жодного права підозрювати його в таємному союзі зі смертю тільки через те, що він не бажав перетворити декілька африканців на зеленошкірих людей. Тоді вони посварилися чи не найсильніше за весь час. У результаті обоє рушили погуляти місцевими полями та садами у протилежних напрямках, і пахощі лаванди переслідували їх разом із вітром.

Коли Терзян повернувся до своєї кімнати, то перевірив гроші в своїх сховках, трохи сподіваючись, що Стефані поцупила його євро і втекла. Але ж ні.

Він натомість подумував прокрастися до неї в кімнату, коли її не буде, вкрасти папілому і поїхати на північ, де передати її Інституту імені Пастера абощо. Цього він не зробив.

Уранці за сніданком у Стефані задзвонив мобільний. Вона відповіла. Терзян спостерігав, як вираз її обличчя міниться від зацікавленості через усвідомлення і до неприкритого жаху. Із кожною секундою адреналін прибував йому в кров, і він подався уперед, відчуваючи знайому лють, якої вже заждався. Дівчина похапцем натиснула кнопку відбою на телефоні і поглянула на нього:

- Це був один із них. Він сказав, що знає, де ми, і запропонував домовитися.

- Якби вони знали, де ми, - напрочуд спокійно навіть для себе проказав Терзян, - то чому їх тут ще досі немає?

- Нам треба йти, - тільки і проказала вона.

Так вони і пішли. Геть із Франції до тосканських пагорбів, де мобільний Стефані залишився лежати в сміттєвому баці на залізничній станції. Новий телефон придбали в Сієні¹. Тосканські пейзажі практично нічим не різнилися від прованських. Такі самі порослі виноградниками схили, сонячне мерехтіння в сріблясто-зеленому листі оливкових дерев і середньовічні замки на бескидах. Але стрункі, високі кипариси, схожі на вартових, надавали цим горам відмінний присмак, виноград був іншого сорту, а чимало тутешніх виноробень здавали кімнати в оренду, пропонуючи скуштувати плоди своєї гостинності. Терзян не говорив італійською, а через те, що його першою іноземною була іспанська, постійно вимовляв слова на кшталт “villa” та “panzanella”² на іспанський манір. А от Стефані, котра виросла в Італії, розмовляла не просто, як італійка, а як справжня римлянка.

Флоренція знаходилася всього лишень у кількох годинах їзди звідси, тому Терзян не зміг опиратися спокусі відвідати один із живих пам’ятників цивілізації. Дитиною батьки декілька разів брали його з собою до Європи, але якось склалося, що до Флоренції він так ніколи і не потрапив.

Терзян і Стефані провели день, блукаючи по центру міста, вряди-годи ховаючись віді зливи, котра зіпсувала весь день. Одного разу гроза загнала їх до Базіліка-ді-Санта-Кроче.

- Базиліка Святого Розп’яття, - переклав Терзян. - Ваша контора.

- Ми не маємо жодного відношення до цієї церкви, - відповіла Стефані. - У нас тут немає навіть каси для збору пожертв.

- Шкода, - відгукнувся чоловік, розглядаючи мокрих як хлющ туристів, котрі заполонили всі проходи. - Ти могла б підчистити її.

Під гуркотіння грому стробоскопічний імпульс фотокамери зайнявся світловою бурею перед велетенським надгробком Ґалілео.

- Непогано, що вони залишили осторонь історію з Інквізицією і поховали його в церкві, - промовив Терзян.

- По-моєму, вони просто хотіли наглянути за ним.

Саме сила капіталу, знав Терзян, збудувала цю церкву. Саме вона розплатилася за кольорові шибки і фрески Джотто, надгробки і кенотафи великих флорентійських імен: Данте, Мікеланджело, Бруні, Альберті, Марконі, Фермі, Россіні³ та, звісно, Мак’явеллі. Цю будівлю з її склепіннями, боковими вівтарями, саркофагами і наспівами францисканців¹ звели успішні банкіри, люди, для яких гроші були реальною, матеріальною річчю, і які шкатулками, повними важких монет із щирого срібла, платили за працю протягом століть, у котрі споруджувалася базиліка.

- Як гадаєш, що б він сказав на все це? - кивнув Терзян у бік місця вічного сну Мак’явеллі, тепер похованого у місті, з якого за життя він був вигнаний.

Стефані кинула сердитий погляд на незвично простенький саркофаг із латинським написом.

- “Жодна похвала не оцінить по достоїнству”, - переклала вона, а потім повернулася до нього, коли блимнув фотоспалах. - Звучить перебільшено.

- Ти ж знаєш, він був республіканцем, - проказав Терзян. - По “Державцеві” цього не скажеш. Він прагнув, аби Флоренція стала республікою, яку б боронили воїни-громадяни. Та коли місто опинилося в руках деспота, йому знадобилася робота, і він написав підручник із деспотизму. Проте останній Мак’явеллі розумів надто добре, а тому роботи у результаті не отримав².

Терзян повернувся до Стефані:

- Він був засновником сучасної політичної теорії, а я займаюся тим самим. Свої ідеї Мак’явеллі ґрунтував на переконанні, що всі люди у всі часи одержимі однаковими пристрастями, - він навмисне зиркнув на сумку Стефані. - Тепер усьому буде покладено край, правильно? Ти збираєшся перетворити людей на рослини. І коли щось і може змінити ці пристрасті, тоді це саме те.

- Не на рослини, - прошипіла у відповідь Стефані і озирнулася навсібіч у юрбі. - І не тут.

Вона рушила далі по проходу у напрямку багато оздобленого надгробку Мікеланджело з його задрапірованими статуями, які радше не журилися, а намагалися розв’язати складну інженерну задачу.

- Згідно твого плану, - не відставав від неї Терзян, - відбувається крах ринку їжі. Але справжня проблема полягає не в цьому. Проблема полягає в тому, що відбувається із ринком праці.

Знову блимнув спалах фотокамер туристів. Стефані відвернулася від вишикуваної лави “кодаків”. Вона вийшла із базиліки і покрокувала до портика. У небі як раз розвиднілося, але з даху будівлі цівочками ще збігала дощова вода. Вони відійшли подалі від крапель і почали спускатися сходами вниз до п’яци.

Майдан зусібіч оточували старовинні палаци, у більшості з яких тепер на перших поверхах розташовувалися ресторани та крамниці. Довге палацо праворуч було вкрите брезентом і оточене риштуванням. По всій площі лунало гупання відбійних молотків. Терзян махнув рукою у напрямку гуркоту.

- А тепер уяви, що харчі практично нічого не варті, - проказав він. - Уяви, що твої діти можуть отримати більшість їжі від простого стовбичення на сонці. Тоді моє наступне питання буде таким: “Якого дідька вони погоджуватимуться на препаскудну роботу, котра вимагатиме прогулянок по риштуваннях та очистки старих будинків піскоструменевим апаратом?”

Ідучи поряд зі Стефані, він запхнув руки в кишені і розмірковував, крокуючи по п’яці:

- На самому дні ринку праці знаходиться багато людей, чия робота практично вся йде на те, щоб забезпечити себе найнеобхіднішим. Мільйони таких заробітчан нелегально перетинають кордони, аби тільки надсилати додому більше грошей, щоб можна було прокормити дітлахів.

- Вважаєш, я цього не знаю?

- Єдина причина існування ринку праці для нелегальних іммігрантів - це існування робіт, на які не погоджуються заможні люди. Копання канав. Чищення каналізації. Реставрація будинків. Будівництво нових споруд. Заможні погоджуються служити у війську або поліції, тому що це передбачає певний статус і привабливий однострій, але ніхто не піде вартувати в’язниці, якою б гарною не була там форма. Це саме заняття для робітничого класу, а якщо робітничому класу надто добре вестиметься, хто ж тоді вартуватиме в’язниці?

- Ти хочеш мене налякати більшим вибором роботи для людей? - Стефані сердито закопилила губки.

- Ні, - відповів Терзян, - тебе має лякати цілковита відсутність вибору для людей. Коли ринки зазнають краху, відбувається інтервенція - державна інтервенція, якщо ринок має критичне значення. А вже повір мені, ринок праці ще й який критичний. А оскільки саме існування держави залежить від землекопів, тюремників, двірників і дорожніх робітників, то відсутність такого класу людей (настільки важливих для виживання громадянського суспільства) зрештою примусить державу набирати їх силоміць.

Гадаєш, наших друзів із Пакостану гризтимуть докори сумління, коли вони під прицілом автоматів змушуватимуть працювати? Можновладці не відмовляться від своїх тепленьких чистих місць. У ліберальних демократіях пробуватимуть удаватися до лотерей і вільнонайманої праці, але можеш не сумніватися, ніхто не відмовиться від справних каналізацій, від медсестер, що виносять судна з-під наших дідусів, від учасних поставок товару в супермаркети. Я боюся того, що коли у світі стане справді сутужно, нам буде не краще, ніж у тих своїх екс-Совєтах. Адже ми залізно забезпечимо роботою нижчі класи, навіть якщо доведеться вбити половину їх, аби переконати іншу половину, що ми говоримо діло. А технічно це зватиметься рабство. І якщо людина африканського походження не зрозуміє такої потенційної проблеми, то я вельми здивуюся!

В очах Стефані розлюченість читалася навіть за сонцезахисними окулярами, Терзян помітив, як пульсує жилка у неї на шиї.

- Я порятую людей - у мене це добре виходить. А ти, якщо зможеш, порятуєш решту світу. - Вона вже була відвернулася, коли знову зиркнула на нього: - І до речі, йди на хрін!

Стефані розвернулася і покрокувала геть.

- Рабство або анархія! - гукнув їй навздогін Терзян. - Такий вибір ти залишаєш людям?!

Він і справді відчував риторичне піднесення зараз і хотів додати, що знав людей, які вважали анархію гарною штукенцією, але жоден із анархістів, з якими він був особисто знайомий, ніколи не зустрічався зі справжньою анархією і не бачив її, на відміну від Стефані. Скажімо, киньте свого анархіста у, припустимо, східне Конґо разом із його теоріями та речовим мішком припасів і тоді побачимо, як він процвітатиме...

Терзян припустив, що, може, вже ніколи її не побачить, що він нарешті змусив її покинути його і тепер зможе продовжити свою місію на самоті. Та коли ввечері він сходив з автобуса у Монтеспертолі¹, то побачив її на протилежній стороні вулиці із мобільним, в який Стефані щось кричала, у руці.

Наступного дня, коли змовники із показною люб’язністю пили вранішню каву, дівчина заявила, що вирушає в Рим.

- Вони можуть чатувати на мене там, - розповідала вона, - бо в Римі мешкають мої батьки. Але я не наближатимуся до родини. В аеропорту я зустрінуся з Оділе і передам їй папілому.

“Оділе?” - подумав Терзян.

- Я мушу їхати, - промовив він.

- Куди збираєшся тепер? - поцікавилася вона. - Хочеш пронести пістолет в аеропорт?

- Навіщо мені брати з собою пістолет? Я залишу його в готельному номері у Римі.

- Дуже добре, - поміркувавши, погодилася вона.

Знов тієї ночі румовища замку в Провансі - того зруйнованого релікта минулої епохи - переслідували його думки. Він ще раз і ще раз зважував крадіжку папіломи і втечу. І знов він нікуди не поїхав.

Далі Флоренції вони не потрапили, бо на вокзалі у Стефані задзвонив телефон. Оділе знаходилася у Венеції. “Venezia?” - люто вереснула дівчина і стисла кулаки. В аеропорту Ф’юмічино² знайшли вантаж зброї, тому всі рейси скасували, а Оділе якраз перебувала на аеровокзалі “Марко Поло” під Венецією. Ошалілі касири якось примудрилися викупити для неї номер у місті в розпал туристичного сезону.

Ф’юмічино так і не відкрили, тож Оділе не знала, яким чином вона опиниться в Римі.

- І не намагайся! - прокричала в трубку Стефані. - Я сама приїду до тебе!

Це означало, що їм треба міняти квитки до Рима на квитки до Венеції. Незважаючи на відмінну італійську у виконанні Стефані, касир ще довго шкодував, що оскаженілі туристи ніяк не зважаться, котрі ж із історичних пам’яток їм кортить побачити.

Дивно, адже Терзян і справді планував днів, так, за п’ять відправитися до Венеції, де він зареєструвався учасником Конференції із класичної та сучасної думки.

Можливо, якщо все до того скінчиться, він ще встигне взяти в ній участь. Зрештою, що там було втрачати: він же не якусь нову перспективу відкрив, а приготував усього лишень чергову примітку до примітки.

Невдовзі у вікна хлинула ріка зелених пагорбів тосканських пейзажів. Коли потяг був пригальмував - на коліях робітники із бронзовими руками та у касках щось лагодили, - Терзян замислився, як лагодитиметься залізничне полотно в Майбутньому людинорослин, у цій щасливій країні Кокань³, як ремонтуватимуться дороги, особливо за такої спеки. Можливо, припустив він, існують люди, яким сама природа веліла ремонтувати дороги, які вважатимуть це за покликання або займатимуться цим із нудьги, байдуже платять за роботу гроші чи ні. Але щось йому підказувало, що таких знайдеться небагато.

Можна збудувати машини, припустив Терзян, роботів абощо. Але у цих свої проблеми: вони забруднюють довкілля і споживають мінеральні ресурси, а на додачу до всього, ще й ламаються і потребують ремонту. І хто, цікаво, займатиметься останнім?

Якщо вже не доступна політика пряника, міркував Терзян, якщо ми не здатні винагородити людей за виконання необхідної праці, тоді мусимо вдаватися до політики нагайки. І вигнати людей із міст під прицілами автоматів, подібно до Пол Пота⁴, тому що необхідно виконати певну роботу.

Він постукував обручкою по бильцю сидіння і розмірковував, яка робота збереже свою вартість. “Освіта?” - припустив Джонатан, сам він-то зробив непоганий вибір. Деякі управлінські посади збережуть свою цінність. Існували ж природжені митці, бюрократи чи продавці, які виконуватимуть свою роботу незалежно від оплати.

Повз них провідниця прокотила тацю-візок. Терзян купив у неї філіжанку кави і якийсь батончик, чиє походження залишилося для нього загадкою. А потім йому спало на думку - праця.

- Праця, - промовив він. У світі, де всі основні блага доступні, найціннішою річчю залишається власне праця. Не те, що вона приносить, а власне робота.

- Гаразд, - почав він, - рідкісною і цінною залишається сама робота, тому що люди не повинні нею більше займатися. Тоді грошова одиниця має ґрунтуватися на якомусь обміні праці: ви купуєте х годин за у доларів. Праця повинна використовуватися для сплати податків.

- А яка ж тоді різниця між нею і рабством? - підозріло глянула на нього Стефані.

- Ти що, начиталася Ноцика¹? - насупився Терзян. - Різниця не менше, ніж між сплатою податків і рабством. Весь час, який ти не використовуєш для сплати податків, вважається твоїм дозвіллям.

Він розсміявся:

- Я воскрешу трудову теорію вартості! Адам Сміт із Карлом Марксом станцюють джигу на своїх надгробках! У країні людинорослин вартістю є сама праця! Калорії! - Терзян знову розсміявся так, що ледве не пролив каву собі на сорочку.

- Бюджет можна розраховувати в калоріях! Уряд обіцяє заплатити тобі доларову вартість калорій за певним курсом! Щоб можна було утримувати в порядку дороги та каналізацію, громадянин умовно винний державі певну кількість калорій на рік. Заплатити цей громадянин може або особисто, або найняти для виконання такої роботи кого-небудь іншого. Ці роботи теж обчислюються в калоріє-годинах, так що коли ти виконуєш важку фізичну працю, то залишаєшся винним уряду меншу кількість годин, ніж той, хто займається розумовою роботою. Таким чином неприємну частину виконуватимуть молоді, розвинуті і нетерплячі люди для того, щоб залишити собі більшу кількість вільного часу для власних цілей. - Він пхикнув: - Інтелектуали показяться, коли зачують це! Адже вони звикли цінувати силу інтелекту більше від ручної праці. Я здійсню справжній переворот у системі цінностей!

- У людей, про яких турбуюся я, грошей немає взагалі, - хмикнула Стефані.

- Але ж у них є тіла. І їх можна взяти в рабство, - Терзян взявся за свій ноутбук. - Дай-но мені стулити всі ці думки докупи.

Несамовите двопальцеве торохтіння Терзяна по клавішах тривало до кінця подорожі, і навіть протягом поїздки по греблі, що єднала материк із Венецією. Стефані дивилася у вікно на лаґуну, яка пропливала повз, на морських птахів, що ширяли в небі, і на бруд та дим заводів. Сумку “Найкі” вона так і не зняла з колін, аж поки вагон наприкінці довгої мандрівки не зупинився на вокзалі “Санта-Лючія”.

Готель Оділе знаходився у Каннареджо, який - згідно купленої в привокзальному туристичному магазині мапі - був районом міста, найближчим до залізничної станції і найбільш віддаленим від більшості туристичних принад Венеції. Дужий вітерець ледве не виривав із рук карту, коли вони виходили з вокзалу, а їхній vaporetto² пнувся на круту хвилю сіро-зелених вод Великого каналу, що ніс їх до Ка-д’Оро - вигадливого, збудованого у високому готичному стилі, білого палацо, котрий бовванів наді тлумом розгойданих морем гондол та моторних човнів, схожий на шалений весільний торт.

Стефані пухкала цигаркою, спершу розлючено, потім вдоволено. Щойно вони облишили позаду Великий канал і заглибилися у власне Каннареджо, то швидко заблукали. Криві середньовічні вулички вряди-годи перетинали спокійні тихі канали, котрі, здавалося, нікуди конкретно не вели. По запахах, які розливалися довкола, можна було припустити, що настала обідня пора. Навколо блукало небагато людей, і ще менше туристів. У Терзяна забурчало в животі. Вулички інколи вироджувалися у прості проходи. Стефані із Терзяном саме йшли по такому проході, тримаючи мапу проти вітру і сварячись, куди йти далі, аж раптом Терзяна вдарили ззаду по голові.

Він упав на коліно, в голові у нього задзвеніло, а на язику відчувся присмак крові, коли двоє підхопили його попідруч і кинули на стіну будинку. Тільки дивом Терзян примудрився не стукнутися головою об цеглу і вирватися з рук нападників, із рота одного з яких тхнуло часником. А коли хтось зарядив йому ліктем у ребра, то він ледве не задихнувся.

До тями його привів лемент Стефані. Попереду щось відбувалося, перед очима злетіла сумка із символом “Найкі”, коли Терзян пригадав, що має справу з убивцями і що в нього є пістолет.

Чоловіка миттю опанувала лють. Гнів заполонив його легені, а жилами побігла пекуча кров. Він уперся ногами в землю, ніби черпаючи з неї силу, і різко крутнувся ліворуч. Чоловік, що вчепився йому в праву руку, здивовано рохнув, розвертаючись проти годинникової стрілки. Терзян крутнувся в іншу сторону. Інший нападник практично не поворухнувся, але таким чином американець звільнив собі праву руку і сунув її в праву кишеню штанів.

Тепер починався момент, який він неодноразово репетирував: витягнути пістолет, клацнути запобіжником, сильно натиснути на курок. Він вистрілив у людину праворуч від себе і копнув його у пах. На якусь мить Терзян встиг помітити змучене обличчя, у якому відображався біль, загорнутий самий у себе. Він пригадав, як із таким самим виразом обличчя на Пляс-Дофін падав Адріан. Потім Терзян тицьнув дуло в ребра чоловікові ліворуч і двічі вистрілив. Руки, які його стискали, послабили хватку і відчепилися.

Двоє вчепилися у Стефані. Загалом це складало четверо, і Терзян невпевнено вирішив, що після того, як ті троє просрали операцію в Парижі, їхнє управління надіслало четвертого - начальство. Один із нападників намагався вирвати сумку “Найкі”, Терзян глибоко вдихнув і вистрілив із відстані в два метри: надто зблизька, щоб промахнутися. Чоловік рухнув на землю, зітхнувши від болю.

Останній повернув Стефані так, щоб вона опинилася між ним і пістолетом. У його руках Терзян побачив кинджал і впізнав його. Темні окуляри дівчини скособочило, і він розгледів за ними гнівний відблиск зелених очей. Американець направив дуло пістолета в обличчя убивці, але вистрілити не наважився.

- Поліція! - прокричав Терзян. - Policia! - вдався він до іспанського слова. З останнім на бруківку бризнула кров.

В очах пакостанця можна було розгледіти страх, тупе спантеличення, лють.

- Polizia! - нарешті він правильно вимовив. В погляді Стефані бурлив гнів, що віддзеркалював його власну нестяму. Терзян бачив, як вона борсається в обіймах нападника.

- Ні! - закричав американець. Надто пізно. Убивці треба було прийняти надто багато рішень водночас, і почав він, як зрозумів Терзян, не з найрозумнішого. Напевно, правило “заручників - убивати” викладалося в Школі горлорізів із першого дня.

Терзян вистрілив, коли Стефані впала, і стріляв, допоки той чоловік біг. Із проходу кілер устиг вирватися на маленьку площу і рухнув тільки там.

Клацнув затвор, коли у Терзяна скінчилися набої. Хитаючись, він підійшов до місця, де на голій бруківці на смерть спливала кров’ю Стефані.

У неї було перерізане горло, і вона не могла говорити. Дівчина стисла його долоню так, немов могла переказати повідомлення через шкіру, вчепившись у неї нігтями. В очах у неї вирувала розчарована лють, яку він так добре знав, аж поки в її погляді не лишилося суцільне ніщо, ніщо, котре він знав краще від будь-чого іншого на цьому світі.

Терзян закинув сумку “Найкі” на плече і невпевненим кроком вийшов із проходу на маленьку венеційську площу із накритою лядою криницею. Повернувши навмання, він наштовхнувся на готель Оділе. Ну, а як же: саме тут і чигали на них пакостанці.

Готель із закладу був такий собі. Запах спецій і часнику в вестибюлі говорив про те, чим сьогодні обідає адміністратор. Терзян піднявся до номеру Оділе і постукав у двері. Їх відчинила повненька дівчина з великими стегнами і густою засмагою. Терзян жбурнув сумку на її ліжко.

- Негайно забирайтеся в Моґадішо, - заявив він. - Стефані щойно загинула заради цього.

Вона широко розплющила очі. Терзян підійшов до умивальника, щоб якомога краще змити з себе кров. Це єдине, що його могло стримати від крику розпачу і гніву.

- Подбайте про голодувальників, - зрештою проказав він, - а я порятую решту світу.
Мішель спливла на поверхню моря поруч із човном Торбіонґа, провівши щойно досліджень на 3600 калорій і зловивши стільникового епінефелюса¹ на обмін. Риба пішла в рахунок харчів, привезених у суденці.

- Голубики більше немає? - поцікавилася вона.

- Наступного разу, - примружився старий, дивлячись на неї під яскравим промінням сонця, чиї відблиски грали на воді. - Твій молодик починає набридати. Він бунтує черепах і розлякує всю рибу.

Русалка склала крила і вмостилася в мотузяній гойдалці:

- Чому ти його не наженеш із острова?

- Це поза межами моїх повноважень, - почесав підборіддя Торбіонґ. - Він балакає з людьми. Навідується повсюди, де тебе бачили. Думаю, невдовзі він тебе знайде.

- Тільки в тому разі, якщо цього схочу я.

- Хтозна, - похитав головою чоловік. - Дякую за рибу.

Мішель попередньо обробила нові зразки, а потім покинула їх заради того, що могли віднайти пошукові “черв’яки”. Її охопило відчуття якогось колосального відкриття.

Вона взяла ноутбук на розлоге гілля баньяна і сиділа теліпаючи ногами над водою, поки шерстила нові дані із Мережі. Проглядаючи нову інформацію, русалка жувала щось, що звалося “Енергетичною малиновою плиткою” і що Торбіонґ докинув їй до партії припасів. Либонь, старий пожартував: шоколадка була надто солодкою, в’язкою від суфле із кореню алтеї і химерно ароматизованою. Мішель жбурнула її воду, сподіваючись, що вона не отруїть яку-небудь рибину.

Стефані Паїш убили в тому, що газети назвали “вуличною розбіркою” разом із кількома іноземцями. Оскільки властям не пощастило пов’язати іноземців із Паїш, то вони припустили, що дівчина стала випадковою жертвою насильства. Про Терзяна газети не обмовились жодним словом.

Мішель погортала сторінки наступних коментарів. Зброю, із якої застрелили чотирьох чоловіків, так ніколи і не знайшли, хоча водолази прочесали сусідні канали. Двоє іноземців вижили у вуличній стрілянині, хоча один таки помер вісьмома тижнями пізніше через ускладнення після операції. Інший заперечував свою причетність до події і стверджував, що цілковитий незнайомець відкрив стрільбу по ньому і його друзях, проте в суді йому не повірили і відправили до в’язниці, де він і загинув протягом Секундної війни разом із іншими людьми, яких той страшний час заскочив у місцях позбавлення волі.

Один із чотирьох був білорусом, інший - українцем, ще двоє - молдованами. Всі вони колись служили в радянському війську - у Чотирнадцятій армії із Придністров’я. Як Мішель було прикро, що вона не могла прокричати назад у час і наказати італійцям зв’язати цей випадок з убивством іншого вихідця з колишнього СРСР сімома тижнями раніше в Парижі.

У що, хай їм грець, вляпалися Паїш із Терзяном? Чому всі ці добродії із придністровським корінням вбивали одне одного і Паїш заразом?

Може, вони всі полювали на Паїш? Записів про неї в архівах “Санта-Кроче” бракувало. Це було дивним, оскільки інформація про інших співробітників цієї організації збереглися. Напевне, хтось усе зробив так, щоб деякі речі залишилися в тіні.

Вона спробувала пошукати щось про саму “Санта-Кроче” і ретельно проглянула описи і посилання на численні італійські церкви включно із тією знаменитою у Флоренції, в якій Терзяна і Паїш сфотографували на тлі гробниці Мак’явеллі. Мішель обмежила пошуки гуманітарною організацією “Санта-Кроче” і одразу ж відшукала факт, який розставив усе по місцях.

Протягом громадянської війни, що розпочалася після утворення Придністров’я, “Санта-Кроче” утримувала в Молдові табір для біженців. Русалка ладна була закластися, що Стефані Паїш працювала у тому таборі. Цікаво, спало їй на думку, чи решта гравців у цій історії теж бували там.

Дівчина проглянула список інших таборів, які у той період (схоже, досить бурхливий) обслуговувала “Санта-Кроче”. Одна назва здалася їй знайомою. Довелося трохи поміркувати, аж поки Мішель пригадала, де вона його вже чула. Саме в таборі “Санта-Кроче”, розташованому в ефіопській провінції Сідамо, вперше спалахнула зелено-леопардова пошесть - перша трансгенна епідемія.

То була перша справжня спроба модифікувати людське тіло на клітинному рівні, аби допомогти населенню периферії синтезувати власну їжу. Примітивна, звісно, у порівнянні із наступними, більш успішними намаганнями. Адже ідеальна конструкція для поглинання хлорофілу - це лист, а не homo sapiens. Розробнику краще б порадили створити епідемію, жертви якої одержували б листяний покров, пізніше саме до таких кроків і вдавалися. А творець зелено-леопардового вірусу забувся, що в епідермісі вже міститься фермент, який приводиться в дію сонячним промінням, - меланін. У підсумку шкіра африканських хворих ставала зеленою і вкривалася чорними плямами, немов плямами неможливого зеленого леопарда.

Зелено-леопардова пошесть вибухнула в таборі в Сідамо, а потім і в інших таборах Африканського Рогу. Згодом вона перекинулася через пів континенту, до Мозамбіку, де її вперше помітили в одному з таборів “Оксфаму”¹ із зони повені. Звідти вона хутко поширилася по всьому материку, а з часом і подолала океани. Минуло покоління, поки знайшовся надійний спосіб зупинити її, але до того часу населення вже користувалося іншими трансгенними модифікаціями. Шляху назад не існувало.

Світ вступив у майбутнє Терзяна, яке він проголосив на Конференції класичної і сучасної думки.

А раптом, гарячково думала Мішель, Терзян знав про зелено-леопардову пошесть завчасно? Схоже, його Теорія Достатку виявилася пророчою, бо вірус уперше з’явився через кілька тижнів після того, як учений виголосив свою промову. Але якщо ті харцизи зі Східного блоку відповідали за передачу епідемії, або намагалися завадити Паїш та Терзяну вивезти модифікований вірус до таборів...

“Так!” - торжествуючи, сказала собі русалка. Це мало бути воно. Ніхто так ніколи і не дізнався, звідки взявся вірус зелено-леопардової пошесті, але підозри не переставали обертатися навколо декількох напівтаємних лабораторій у колишній Радянській імперії. Це мало бути воно. Єдине, на що залишалося відповісти, - це як Терзян, американець у Парижі, втрапив у цю історію...

Тільки Стефані, розмірковувала Мішель. Стефані, яку кохав Терзян, яка кохала його і яка втягнула його у відчайдушну спробу допомогти біженцям.

Якусь мить Мішель купалася у красі свого припущення. Віддану, закохану Стефані вбили через її переконання - вона померла насправді! - і Терзян із розбитим серцем продовжив її справу і втілив майбутнє (сучасність для Мішель) у життя. Чудова історія! Досі вона залишалася нікому не відомою, ніхто не розумів ні офіри Стефані, ні скорботи Терзяна... Аж доки самотня русалка, працюючи на Богом забутому острові, не розгадала загадку.

- Привіт, Мішель, - промовив Дартон.

Мішель розчаровано скрикнула і розлючено зиркнула на свого коханця. Він сидів у жовтій пластмасовій байдарці з електромотором (такій популярній на Скелястих островах), на якій обплив цей клаптик землі у майже цілковитій тиші. Парубок похмуро розглядав русалку з-під комахоїдної рослини, що нависала над ним.

Його ж, звісно, відтворили після смерті. Всі дані зберігалися в резервній копії у Делі, де його колись уже розібрали по атому, записали і переселили у тіло мавпи. Тепер він знову був у своєму звичному чоловічому тілі з широкими плечима, білозубим усміхом та куцими волохатими кривими ногами, які вона пам’ятала.

Мішель добре знала, що протягом перебування на Белау він не знімав інших копій із себе, а тому пам’ятав тільки те, що сталося до того, як він ліг на наноложе в Делі. Тоді, одразу після пропозиції пожити із Мішель на Скелястих островах у подобі мавп, вогонь його кохання до неї сягнув своєї найжаркішої точки.

Те ж саме пекуче кохання глитало його всі тижні після воскресіння, що не могло не радувати Мішель. Вона тішилася з кожного його розпачливого листа, якими закидав її Дартон і які вона залишала без відповіді.

- Прокляття, - вилаялася Мішель. - Я ж працюю.

- “Поговори зі мною”, - скрутилися в мудру пальці Дартона. Відповідь Мішель носила грубуватий відтінок.

- Не розумію, - правив далі Дартон. - Ми ж кохали одне одного. Ми збиралися жити разом.

- Я з тобою не розмовляю, - огризнулася Мішель, намагаючись зосередитись на дисплеї.

- Коли стався нещасний випадок, ми все ще були разом, - не здавався Дартон. - Не розумію, чому тепер ми разом бути ніяк не можемо.

- Я тебе все одно не слухаю, - проказала русалка.

- Мішель, я нікуди не піду! - крикнув Дартон. - Я нікуди не піду, поки ми не поговоримо!

У відповідь закричали білі какаду. Мішель мовчки підняла ноутбук, підвелася і рушила в глиб острова. Її переслідував підсилений технікою голос, і вона збагнула, що Дартон прихопив із собою свій гучномовець:

- Мішель, тобі не сховатися! Ти мусиш пояснити мені, що сталося!

“Я тобі розповім про Лізу Лі, - подумала Мішель, - так що ти і їй зможеш відправляти розпачливі листи”.

Перший місяць на Белау Мішель не тямилася з щастя, живучи у верховітті дерев разом із Дартоном та описуючи унікальну біологію їхнього острова у теплі дні. Кінець щастю поклала перша відпустка у Празі. Там вони познайомилися із Лізою Лі Бекстер, туристкою із США, якій мавпочки здалися такими прикольними і яка поцікавилася, що такі волохаті дітлахи роблять вдалечині від свого лісового ареалу.

Уже незабаром Мішель збагнула, що Лізі Лі щонайменше двісті років і що за її кришталево-блакитними очима ховається зів’яла, муміфікована душа, котру занесло до Праги із невідомої безводної пустелі духу, душа, котрій для подальшого існування потрібна була кров та життєва енергія молоді. Незважаючи на свій вік та гаданий досвід, Ліза Лі тим не менш вдавалася до таких прозорих, таких кричущих, на думку Мішель, хитрощів. Проте Дартон купився на них усі.

На Белау хлопець - такий смиренний, урочистий та спраглий за коханням Мішель - повернувся тільки тому, що Лізі Лі він зрештою набрид. Але на той час уже Мішель відчувала втому. Вона ж мала, крім усього іншого, і доступ до медичних записів Дартона, що лишилися після їхнього електронного завантаження у Делі.

- Тобі не сховатися, Мішель!

Що ж, може й ні. Мішель завагалася, тримаючись рукою за стовбур баньяна. Вона закрила ноутбук, увіпхнула його в сітку до решти своїх статків і повернулася назад по розлогому гіллю дерева.

- У такий спосіб я з тобою не говоритиму, - проказала вона. - А звідтіль тобі на острів не потрапити, підйом надто крутий.

- Гаразд, - погодився Дартон, - тоді злізай сюди вниз сама.

Русалка подалася вперед і пірнула у воду. Солоний світ моря ввірвався в її почуття. Вона розпростала крила і підпливла до байдарки Дартона. З’явившись на поверхні, Мішель протерла очі від морської води.

- Унизу є тунель, - проказала вона. - Він починається метри за два і виходить в озеро. Якщо затримаєш подих, то легко подолаєш його.

- Добре, - кивнув Дартон. - То де він?

- Давай мені свій якір.

Вона взяла якір, пірнула і встановила його там, де він не перешкоджатиме живим коралам.

Мішель пригадала голку, яку була захопила з собою на Озеро медуз, голку, яку вона змочила в екстракті манґо, на який у Дартона була страшенна алергія. Коли вони опинилися в зграї медуз, їй нічого не вартувало вколоти її в литку, а потім викинути в позбавлені кисню глибини озера.

Мабуть, він і тоді подумав, що вона його грайливо вщипнула.

Коли Дартон помирав, бліднув, важко сапав повітря і мовчки благав поглядом, Мішель торжествувала.

Зрештою, це було не вбивство, а всього лишень тяжкий злочин четвертого ступеня. Нового Дартона збудували за лічені дні. Чого варте людське життя, якщо його можна безмежно і дешево дублювати? Як на Мішель, то цінність Дартона зводилася лише до її власної розваги.

Відтворений Дартон кохав її, як і раніше, що Мішель так само подобалося. Їй подобалося викликати в нього муки, подобалося, що він довіку розплачуватиметься за зраду їхнього кохання.

Мішель спало на думку, що Ліза Лі Бекстер могла б у русалки дечому повчитися.

Дівчина спливла на поверхню біля входу в тунель і підняла руку із жестом “давай за мною”. Дартон підігнав байдарку, не роздягаючись, хлюпнувся у воду і незграбно погріб до неї.

- Ти цілком упевнена? - спитав він.

- О, так, звичайно, - відповіла Мішель. - Пливи перший, я попливу за тобою і витягну тебе у разі чого.

Звісно ж, він її кохав. Ось чому хлопець кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, набрав повні легені повітря і занурився у воду.

Мішель, звичайно, полінувалася згадати, що тунель був п’ятнадцять метрів завдовжки - досить багато, як на один ковток повітря. Вона попливла за ним, гадаючи, у що ж воно виллється. Тому коли Дартон ускочив у халепу на одному з вузьких поворотів і спробував вибратися назад, вона схопила його за черевики і не дала зрушити з місця.

Він страшенно борсався, але так і не зміг поцілити в неї ногою. Мішель не забула уважно поглянути у його широкорозплющені очі, де в мить, коли повітря вирвалося з його легенів і він помер, зачаїлася приголомшена невіра.

Шкода, що вона не змогла повторити прощальних слів, які прошепотіла до конаючого Дартона на хребті понад Озером медуз: “Я щойно вбила тебе. І я це повторю ще не один раз”.

Та навіть якби вона спромоглася повторити слова під водою, вони б були нещирими. Мішель так гадалося, що це вона востаннє змогла його вбити. Двічі - уже небезпечно, а третє обов’язково вкаже на серію. Русалка могла закінчити свій шлях у в’язниці, хоча, по суті, суворий режим світив тільки тим, хто скоював справжнє вбивство.

Схоже, їй треба буде самій знайти тіло в один прекрасний момент, але якщо відігнати байдарку подалі, то слід трохи заждати із відкриттям. Потім вона сидітиме приголомшена та вбита горем через те, що він наклав на себе руки, відчайдушно намагаючись знайти її, після того, як вона розвернулася до нього спиною і пішла вглиб острова, подалі від звуків його голосу.

Мішель не терпілося почати грати свою роль.

Вона підняла якір байдарки і пустила її плавати, віддавши на волю шестивузлового відпливу, потім склала свої крила та повернулася до гнізда в баньяновому дереві. Вона дозволила бризу висушити шкіру і, діставши ноутбук назад із сітки, продовжила міркування над долею Терзяна, Стефані Паїш та про початок зелено-леопардової пошесті.

Стефані загинула за те, у що́ вірила, убита агентами похмурого злочинного режиму. Боронячи її, тих людей застрелив саме Терзян - тепер Мішель чітко це розуміла. І Терзян, який опісля прожив достатньо довго, загинувши у Секундній війні разом із кількома мільярдами інших людей, кохав Стефані та зберігав її секрет до самої смерті. Секрет, відомий іншим, хто любив Стефані і хто поширював епідемію поміж біженцями по всьому світу.

Тоді люди страждали через справжню смерть - смерть, виправити котру було неможливо. Мішель розуміла, що усвідомити такий тип смерті їй дано лишень у якості розумової абстракції, а не в ролі чого-небудь, із чим доведеться зустрітися і що вона муситиме пережити. Утратити когось назавжди... цього їй не збагнути. Навіть древні люди, котрі ставали свідками справжньої смерті щодня, не були в змозі прийняти її і тому вигадали міф про Небеса.

Мішель думала про смерть Стефані - смерть, котра мала б розбити Терзянове серце, - вона розмірковувала про таємницю, яку він зберігав усі ті роки, і зрештою вирішила не розкривати її.

О, Давут одержить свої факти, адже їй за це заплачено. Вона розповість йому, що пощастило дізнатися про Стефані і придністровців, але вона не обмовиться жодним словом про табори, які “Санта-Кроче” набудувала по розшматованому голодоморами світу, вона нізащо не натякне на Сідамо і зелено-леопардову пошесть. Якщо Давут зробить відповідні висновки самотужки, то значить цій таємниці судилося бути розкритою. Але щось Мішель підказувало, що старий цього не зробить: він надто ветхий, аби провести лінію між двома точками, - малозрозумілі пострадянські утворення та Африканський Ріг пролягли занадто далеко в часі від нього.

Мішель поважатиме кохання Терзяна і таємницю Стефані. Зрештою, в неї знайдуться власні секрети.