Зміст і методи виховання дітей дошкільного віку

Виховання як гуманітарна суспільна практика мас певне спрямування, яке визначається його метою і конкре­тизується у завданнях. Мета виховання уособлює суспіль ний ідеал — уявлення про те, яка особистість відповідає вимогам суспільства. Актуальним для сучасного вихован­ня є прилучення дітей до національних і загальнолюдських цінностей, захист інтересів і прав дитини як особис­тості, забезпечення умов для її індивідуального творчого розвитку.

Головною метою виховання є допомога кожному стати всебічно розвиненою, гармонійною особистістю. Такою во­на мислиться з давніх часів, відколи люди стали перейматися проблемами виховання підростаючого покоління, турбуватися про своє майбутнє.

Одним із найголовніших завдань педагогічна наука вважає осмислення і конкретизацію цієї мети на кожному історичному етапі. Не менше зусиль вона спрямовує на аналіз відповідності загальній меті виховання конкретної педагогічної практики, інтерпретацію, поширення прогре­сивного досвіду.

Виховна мета кристалізується в надрах етнопедагогіки, яка зорієнтована на загальнолюдські й національні цінності. Відображаючи народну мудрість про виховання, етнопедагогіка вважає його метою досконалу особистість, визначальними рисами якої є працелюбність, людяність, уміння долати труднощі, доброта і любов до життя, що да­ється людині для добрих справ, саморозвитку і творчої самореалізації.

Народні уявлення про значення виховання підтвер­джені у наукових психолого-педагогічних дослідженнях. Так, на думку психолога Л. Виготського, виховання «роз­гортається як найширша у світі проблема — проблема життя та творчості».

Етнопедагогіка стверджує, що у народній мудрості кожна людина постає як втілення духовно-моральних зв'язків принаймні трьох поколінь: минулого (дідів та їх­ніх батьків), сучасного (її батьки), майбутнього (онуків і їхніх дітей). Отже, за нормальних зв'язків між поколін­нями людину пам'ятатимуть не менше трьохсот років. Людина мас долати свій життєвий шлях у неперервному вихованні — «від колискової пісні до плачу-голосіння, від народження до смерті, від діда до онука». Ідеали доскона­лої особистості в усіх народів ґрунтуються на загально­людських і національних цінностях, а також окреслюють і тендерні чесноти: чоловік — сміливий, мужній, чесний, гордий, щедрий; жінка — розумниця і красуня, вірна, хо­роша мати, господиня.

Гуманістичний ідеал виховання як самовдосконалення обґрунтований у філософських працях Г. Сковороди. В од­ній із притч він розповідає про давнього мудреця Едипа, який, умираючи, заповідає синові: «Не будь нахабним і безсовісним, ступай тихенько, життя є небезпечний шлях; привчай себе задовольнятися з малого, не наслідуй тих, хто розтрачує серце по зовнішності. Вчися збирати розси­пані думки твої і повертати їх всередину себе. Щастя твоє всередині тебе, тут центр його закопаний: пізнавши себе, все пізнаєш. Не пізнавши себе, у пітьмі ходитимеш і ляка­тимешся страху, де його не було. Пізнати себе повно, пізна­тися й здружитися а собою — це є невід'ємний мир, істина щастя і мудрість досконала. Ах, якби я міг тепер закарбу­вати на твоєму серці пізнання самого себе, але світло це осяває у пізньому віці, якщо хтось щасливий... Будь доб­рим до всіх. Не образиш і ворога свого, якщо хоч трохи на­магатимешся себе пізнати...».

Самопізнання і самовдосконалення пов'язане з духов­ністю особистості як спосіб її розбудови. Важливим компо­нентом структури особистості є ціннісні орієнтації, які ре­гулюють, спрямовують, стимулюють поведінку і діяль­ність людини.

Виражає цінність і ставлення людини до себе. Отже, система життєвих орієнтацій є сукупністю життєвих цін­ностей особистості, яка значною мірою визначає її життє­вий шлях. Зважаючи на це, ідею виховання необхідно роз­глядати як процес розширення можливостей розвитку осо­бистості, зорієнтованого на утвердження її як автора свого життя. Одним з підтверджень цієї точки зору є слова су­часного педагога-новатора Ш. Амонашвілі, який вважає істинно гуманною лише таку педагогіку, яка здатна залу­чити дитину до створення самої себе.

Мета виховання втілює у собі прагнення до гармонійно­го розвитку кращих якостей людської особистості. Таке ро­зуміння мети єднає її з ідеалом виховання. У всі часи орієн­тація на всебічний розвиток особистості мала непересічну цінність. Вона убезпечує від таких хибних підходів до трак­тування мети виховання, як ідеологізація (пріоритет класо­вих інтересів) і технократизація (перевага раціонального над моральним у формулюванні мети виховання).

Мета виховання на різних етапах історичного розвитку відображає рівень педагогічної культури суспільства, інте­реси та ідеали певних соціальних груп, узагальнює досвід сімейної та суспільної практики виховання. Обґрунтуван­ня виховної мети неможливе без аналізу і врахування особ­ливостей соціально-економічного розвитку суспільства, ста­ну теорії і практики виховання. У різні історичні періоди

вона мала свої особливості, оскільки при обґрунтуванні її основним критерієм був ідеальний тип особистості, якого потребувало суспільство на конкретному етапі свого роз­витку. Це визначає сутність різних виховних систем. Наприклад, Я.-А. Коменський вважав метою виховання формування людини, здатної «знати, діяти і говорити», закликав «учити всіх всього». Ж.-Ж. Руссо наголошував на необхідності забезпечити загальнолюдське, а не класо­ве, професійне виховання. За Й.-Г. Песталоцці, загальна мета виховання полягає у виявленні в дітях справжньої людяності, якої можна досягти шляхом гармонійного роз­витку всіх їхніх сил і здібностей. На думку Й. Гербарта, метою виховання є розвиток всебічних інтересів, гармо­нійне формування «доброчесної людини». У розвитку при­родних здібностей дітей убачав головну мету виховання Ф. Фребель. А педагогічна система М. Монтессорі ґрунту­валася на вихованні самостійної, незалежної творчої осо­бистості з перших років її життя.

К. Ушинський наголошував, що мета виховання тісно пов'язана з культурою рідного народу, оскільки воно ство­рене народом і засноване на народних засадах, має виховну силу, якої позбавлені системи, що ґрунтуються на абстрак­тних чи запозичених в інших народів ідеях: «...Основа ви­ховання і мета його, а значить, і головний його напрям різ­ні в кожного народу і визначаються народним характе­ром», тому «не можна запозичити чужого характеру і тієї системи, в якій виявляється характер». На цій підставі він обґрунтував такі висновки:

— загальна система народного виховання для всіх на­родів неможлива ні на практиці, ні в теорії;

— кожен народ формує свою систему національного ви­ховання, а тому запозичення одним народом у іншого ви­ховних систем неможливе;

— досвід народів у вихованні є дорогоцінною спадщи­ною для всіх настільки, наскільки досвід всесвітньої істо­рії належить усім народам. «Як не можна жити за зразком іншого народу, яким би принадним цей зразок не був, так не можна виховувати за чужою педагогічною системою, яка б вона не була струнка і добре обдумана. Кожний народ щодо цього повинен випробувати свої власні сили».

У формуванні цілісної, самодостатньої, інтелектуально й духовно розвиненої особистості вбачала найголовніший сенс С. Русова. «Виховування мусить мати метою виробити людину з широким розумінням своїх громадських обов'яз­ків, з незалежним, високорозвиненим розумом, братерським почуттям всіх людей, людину, здатну до роботи, та­ку людину, яка ніде, ні за яких обставин не загине мораль­но і фізично й приведе в життя свою незалежну думку».

У саморозкритті, самостворенні, самореалізації особис­тістю свого потенціалу вбачав головну мету вільного вихо­вання К. Вентцель. Найважливіше для нього — створення «плану життя людини», а не виконання навчального пла­ну школи. «Весь процес навчання має бути організований так, щоб він мав характер досягнення дитиною самою собі поставлених цілей».

В. Сухомлинський розумів ідеал виховання як головну працю душі дитини, спрямовану на засвоєння загально­людських цінностей. «Виховання полягає у тому, — писав він, — щоб вміло, розумно, мудро, тонко, сердечно дотор­кнутися до кожної з тисячі граней, знайти ту, котра, коли її, як діамант, шліфувати, засяє неповторним сяйвом люд­ського таланту, а це сяйво принесе людині особисте щастя. Відкрити у кожній людині її, лише її неповторну грань — у цьому мистецтво виховання». Цю ідею відстоював і авс­трійський психолог Віктор-Еміль Франкл, який доводив, що освіта повинна дати людині засоби для виявлення смислів.

Загальна мета виховання конкретизується в сучасних концепціях навчання і виховання. Згідно з Державною на­ціональною програмою «Освіта. Україна XXI століття» розбудова системи освіти, її докорінне реформування ма­ють стати основою: відтворення інтелектуального, духов­ного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національного відродження, становлення державності та демократизації суспільства в Україні. Тому необхідно створити в суспільстві атмосферу загальнодержавного, всенародного сприяння розвиткові освіти, активізувати зусилля суспільства для виведення її на рівень досягнень сучасної цивілізації, залучити до її розвитку державні, громадські, приватні інституції, сім'ю, кожного громадянина. Важливо створити життє­дайну систему безперервного навчання і виховання для за­безпечення можливостей постійного духовного самовдос­коналення особистості, формування інтелектуального і культурного потенціалу як найвищої цінності нації.

У сучасних концепціях визначено головну мету націо­нального виховання в Україні: набуття молодим поколін­ням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжна­ціональних взаємин, формування у молоді особистісних рис громадянина Української держави, розвиненої духов­ності, фізичної досконалості, моральної, художньо-есте­тичної, правової, трудової, екологічної культури.

У Законі України «Про освіту» (стаття 26 «Дошкільне виховання») йдеться про те, що «дошкільне виховання здійснюється у сім'ї, дошкільних дитячих закладах у вза­ємодії з сім'єю і має на меті забезпечення фізичного, психіч­ного здоров'я дітей, їх повноцінний розвиток, набуття жит­тєвого досвіду, вироблення умінь, навичок, необхідних для навчання в школі». Сім'я зобов'язана сприяти здобут­тю дитиною освіти у дошкільних та інших навчальних зак­ладах або забезпечити дошкільну освіту в сім'ї відповідно до вимог Базового компонента дошкільної освіти. Як заз­начено у Державній національній програмі «Освіта. Укра­їна XXI століття», дошкільне виховання спрямовується на оволодіння рідною мовою в сім'ї та дошкільному закладі; забезпечення пізнавальної активності; розвиток творчих і художніх здібностей в ігровій та інших видах діяльності; виховання культури спілкування, поваги і любові до бать­ків, родини, Батьківщини; започаткування основ трудово­го виховання, екологічної культури, моральної орієнтації в національних і загальнолюдських цінностях. У ранньому дитинстві перші педагоги, батьки, покликані «створити умови для повноцінного фізичного та психічного станов­лення особистості, забезпечити дитині почуття захищенос­ті, рівноваги, довіри, сформувати активне, зацікавлене ставлення до навколишнього світу». Суспільне виховання разом із сімейним забезпечує повноцінний і всебічний роз­виток дитини на засадах національної культури і духовнос­ті з урахуванням різноманітності національного складу та регіональних умов України.

Мета виховання є єдиною для всіх ланок системи осві­ти, що забезпечує повноцінний всебічний розвиток особис­тості від народження і протягом усього життя. Реалізація мети здійснюється відповідно до особливостей кожного ві­кового етапу з орієнтацією на наступність у вихованні пов­ноцінної особистості.

Дошкільне дитинство — досить тривалий час розвитку дитини і неповторний за темпами. Завдання виховання на кожному етапі цього періоду мають свою специфіку. У немовлячому і ранньому дитинстві важливо формувати якості, які зумовлюють розвиток суто людських властивостей і здібностей (потреби у спілкуванні, прямоходінні, діях із предметами та ін.). Завдання виховання значно ускладню­ється у дошкільному віці, коли формуються якості, що визначають подальший розвиток дитини.

Концепція дошкільного виховання в Україні передбачає широкі можливості для створення дошкільних закладів, які б якнайповніше використовували досягнення етнопедагогіки, світової педагогічної думки відповідно до реалій суспільного буття, виховних традицій народу, окреслюючи такі його завдання:

1. Пробудити в дитині духовне начало, розвинути його як домінуюче в структурі особистості.

2. Формувати особистість у контексті рідної культури, мови як емоційного природного середовища дитини, що

відповідає її етнопсихології.

З. Відновити престиж української мови — материн­ської мови дітей, державної мови суверенної України, мо­ви корінної нації як засобу соціалізації особистості.

4. Сформувати творчу індивідуальність, яка живе ак­тивно, цікаво, відповідно до вікових і фізіологічних потреб, готова фізично і психічно до подальших вимог сім'ї, шко­ли, життя.

5. Прищеплювати дитині безкорисливість як вищу цін­ність культури, а також елементи економічної обізнаності, діловитості.

Вимоги суспільства до вихованості й навченості дош­кільника, а також умови, за яких вони можуть бути до­сягнуті, сформульовані у Базовому компоненті дошкіль­ної освіти, який репрезентує ступінь компетентності — комплекс особистісних якостей і властивостей, потреб і здібностей, елементарних теоретичних уявлень, що ста­новлять систему знань дитини, життєво важливих прак­тичних умінь, які гарантують здатність реалізувати мож­ливості розвитку особистості.

Компетентність — це не лише поінформованість із різ­номанітних проблем, а й відповідна поведінка, яка ґрунту­ється на знаннях і чуттєвому досвіді. Компетентність пе­редбачає інтелектуальну та поведінкову самостійність, іні­ціативу, творчість, незалежність, критичність, оптимізм, наполегливість, уміння доводити розпочате до кінця, бра­ти на себе відповідальність за помилки. Дорослі мусять визнавати цю якість особливо важливою для особистісного становлення дитини, давати їй змогу виявляти самостій­ність, не караючи, не нав'язуючи готових рішень, не втручаючись у її діяльність, допомагаючи лише за об'єктивної необхідності.

Базовий компонент дошкільної освіти окреслює вимоги до її змісту, рівня та обсягу, які є основою оцінювання освітнього рівня дитини, узгоджують її інтереси й потреби суспільства щодо освіченості. Йдеться про формування певної життєвої позиції дошкільника, розвиток його елементарної життєвої компетентності.

Матеріал Базового компонента дошкільної освіти структуровано за сферами життєдіяльності, що відображає нові світоглядні підходи, досягнення сучасних природознавчих і людинознавчих наук. Його вимоги передбачають збагачення досвіду дитини, озброєння її навичками практичного життя, вдосконалення вміння спілкуватися з незнайомими людьми, гармонійно входити в нове оточення, вдаватися до асоціативних зв'язків, користуватися на явним досвідом, експериментувати, адекватно поводитися у незвичних життєвих обставинах.

Загалом, мета і завдання виховання дитини в сім'ї, до шкільних закладах полягають у формуванні її особистісної культури і компетентності. Конкретизує їх Концепція безперервної системи національного виховання, яка пе­редбачає:

— повноцінний і всебічний розвиток дітей на засадах національної культури і духовності з урахуванням різноманітності національного складу та регіональних умов України;

— забезпечення фізичного і психічного здоров'я дітей, своєчасне виявлення тих, хто потребує корекції здоров'я; здійснення виховного процесу з урахуванням особистісних якостей, стану здоров'я, природних задатків дитини;

— розумовий розвиток дітей, розвиток пам'яті, уваги, мислення, уяви, допитливості, захоплень; оволодіння рід­ною мовою, прищеплення навичок культури спілкування;

— започаткування основ трудового виховання, екологічної культури, орієнтації в національних і загальнолюд­ських цінностях, набуття життєвого досвіду; виховання поваги і любові до батьків, родини, Батьківщини, людей праці; створення сприятливих умов для розвитку мораль­ної самооцінки, яка має відображати ставлення дитини до себе як суб'єкта гуманних, доброзичливих взаємин з ото­чуючими;

— прилучення дітей до культури, мистецтва, традицій, обрядів українського народу, формування духовності, прищеплення шанобливого ставлення до культурних на­дбань, звичаїв, традицій інших народів; своєчасне виявлення ранньої обдарованості, забезпечення умов для роз­витку талановитих дітей;

— соціалізацію особистості дитини, яка полягає в орга­нізації спілкування як особливого виду діяльності, що дає дитині змогу пізнавати дійсність, світ людських взаємин і саму себе не лише вербально, а й у процесі обміну емоція­ми й почуттями;

— інтеграцію родинного і суспільного дошкільного ви­ховання на засадах народної педагогіки, національної культури, сучасних досягнень науки, надбань світового педагогічного досвіду;

— психологічну підготовку дітей до навчання у школі, забезпечення пізнавальної активності, розвитку творчих і художніх здібностей в ігровій та інших видах дитячої ді­яльності.

Закон України «Про дошкільну освіту» зосереджує увагу на таких завданнях дошкільної освіти:

— збереження і зміцнення фізичного, психічного і ду­ховного здоров'я дитини;

— виховання у дітей любові до України, шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звича­їв, державної та рідної мови, національних цінностей ук­раїнського народу, цінностей інших націй і народів, свідо­мого ставлення до себе, оточуючих і довкілля;

— формування особистості дитини, розвиток її твор­чих здібностей, набуття нею соціального досвіду;

— виконання вимог Базового компонента дошкільної

освіти; забезпечення соціальної адаптації та готовності продовжувати освіту.

Детальною конкретизацією вимог Закону «Про дошкільну освіту» є Коментар до Базового компонента дошкіль­ної освіти в Україні, який спрямовує на вирішення таких завдань:

— створення належних умов для реалізації дитиною свого природного потенціалу (фізичного, психологічного, соціального);

— формування механізмів саморозвитку дошкільника, розширення свідомості, сприяння його свідомому іс­нуванню;

— розвиток базових якостей особистості;

— навчання жити у злагоді з довкіллям та собою, адек­ватно реагувати на події, оптимістично ставитися до жит­тя, довіряти людському оточенню, відчувати себе захище­ним, орієнтуватися в ньому;

— підтримка дитячої субкультури, збагачення дитя­чих видів діяльності;

— створення культурного середовища, сприяння ста­новленню в дитини основ особистісної культури, залучен­ня до світу національної та світової культур;

— вироблення оптимістичної гіпотези розвитку кожної конкретної дитини;

— опанування дошкільником навичками практичного життя;

— забезпечення гармонійного та особистісного розвит­ку, формування ціннісного ставлення до природи, культу­ри, людей і до себе.

Отже, загальною метою виховання дітей дошкільного віку є всебічний розвиток дитини, формування базису її особистісної культури. Реалізується вона в єдності складо­вих частин виховання дітей дошкільного віку.

3.2. Фізичне виховання дітей дошкільного віку

У дошкільному дитинстві закладаються основи здо­ров'я, виховуються основні риси особистості людини. Сім'я, дошкільні заклади мають створити сприятливі умо­ви для оптимального фізичного розвитку дитини, отри­мання знань про людський організм, опанування санітар-но-гігієнічних навичок. Дитина повинна поступово вчити­ся бути творцем досконалості свого тіла, здоров'я. Міцне здоров'я є запорукою розвитку дитини в інших особистісних аспектах. На цій особливості наголошує народна муд­рість: «У здоровому тілі — здоровий дух», — стверджува­ли в античні часи; «Нема щастя без здоров'я», — гласить українське прислів'я.

У перші шість-сім років фізичне виховання є основою всебічного розвитку дитини.

Система дошкільних установ має широкі й різноманіт­ні можливості для забезпечення реалізації таких завдань фізичного виховання дошкільників:

— зміцнення здоров'я;

— забезпечення гармонійного розвитку організму;

— розвиток рухових умінь, навичок і фізичних якостей (сили, спритності, витривалості, гнучкості тощо);

— підвищення фізичної та розумової працездатності;

— загартування організму;

— прищеплення культурно-гігієнічних навичок, фор­мування уявлень про здоровий спосіб життя;

— виховання потреби у заняттях фізичною культурою і спортом.

Фізичний розвиток у дошкільному віці є особливо стрімким. З огляду на це фізичне виховання має бути своє­часним, методично правильно організованим.

Фізичний розвиток і фізичне виховання

Фізичне здоров'я є головною умовою духовного і мо­рального здоров'я дитини. У період дошкільного дитинства закладається фундамент здоров'я, формуються життєво необхідні рухові навички, вміння, розвиваються важливі фізичні якості, що свідчить про необхідність правильного фізичного виховання, яке має сприяти оздоровленню і пов­ноцінному розвитку дитини.

Показниками фізичного розвитку є:

— антропометричні та біометричні дані: зріст, маса ті­ла, життєва ємкість легень, об'єм грудної клітки;

— розвиток основних рухів (ходьби, бігу, стрибків, ме­тання, лазіння та ін.);

— рівень фізичних якостей (швидкості, спритності, си­ли, витривалості, гнучкості);

— рівень показників формування постави (вигинів хребта, відстані між кутами лопаток та ін.).

Ріст і розвиток дитини — не тотожні процеси: ріст — це збільшення розмірів тіла та окремих його частин, а розви­ток — диференціювання тканин і органів. Дитина росте і розвивається нерівномірно. В періоди сповільнення темпів росту інтенсивніше відбуваються процеси диференціюван­ня тканин і формоутворення, а в періоди інтенсивного рос­ту дещо сповільнюються темпи розвитку. Однак процеси розвитку і росту взаємопов'язані та неперервні. Їх черго­вість і послідовність значною мірою визначають вікові особливості дітей.

Протягом першого року життя дитини процеси росту переважають над процесами диференціювання. Особливо важливим є період новонародженості (перші 2—2,5 місяці життя), коли організм пристосовується до позаутробних умов існування: встановлюються легеневе дихання, пос­тійний кровообіг, самостійне травлення та інші життєво необхідні процеси. Від того, наскільки швидко відбудеться процес адаптації, залежить ступінь фізіологічної повно­цінності та розвитку дитини в наступні періоди. Протягом першого року життя довжина тіла дитини збільшується на 24,3 — 25,4 см, маса — на 6950—7300 г, протягом другого року вона виростає відповідно на 10 — 15 см і 2,5 — 3 кг. Да­лі темпи росту стабілізуються: щорічно маса тіла збільшу­ється на 1,5 — 2 кг, а зріст — на 4 — 5 см.

У період раннього дитинства швидко розвиваються ру­хові можливості, координація, зростає м'язова сила. Дифе­ренціювання центральної і периферичної нервових систем зумовлює розвиток мовлення, емоцій тощо. У дошкільному віці темпи росту знижуються і відбувається інтенсивний розвиток фізичної сили, спритності рухів. Параметри фі­зичного росту і розвитку дітей не є незмінними. За останні 20—30 років простежується явище акселерації — приско­реного розвитку і збільшення антропометричних показни­ків. Маса новонароджених дітей тепер на 100—133 г біль­ша, а до підліткового віку діти стають на 15—20 см вищи­ми, ніж їхні однолітки 100 років тому. Маса 6-річних дітей збільшилася за останні 75 років на 500 г, зріст — на 1,5 см, а однорічних дітей — відповідно на 1,5—2 кг і на 5 см. На думку вчених, це спричинене різними факторами зовніш­нього середовища, зокрема впливом сонячної радіації, електромагнітних коливань, урбанізацією, зміною харчу­вання тощо. Іноді акселерацію пояснюють зміною генетич­ного коду людей унаслідок шлюбних зв'язків між пред­ставниками різних рас і материків.

Людський організм є цілісною біосоціальною систе­мою, що існує в єдності з навколишнім середовищем і регу­люється центральною нервовою системою. У процесі фі­зичного розвитку постійно взаємодіють чинники спадко­вості та середовища, визначаючи особливості організму. За вченням російських фізіологів Івана Сеченова (1829— 1905) та Івана Павлова (1849—1936), зовнішнє середови­ще впливає на розвиток вроджених даних організму, регу­лює його функціональні можливості. Взаємодія чинників спадковості й середовища обумовлює особливості будови тіла, вищої нервової діяльності, здібностей дитини.

Організм може існувати й успішно функціонувати ли­ше тоді, коли перебуває у рівновазі з навколишнім середо­вищем, під впливом якого йому доводиться змінювати фі­зіологічні функції, тобто виявляти реактивність.

Реактивність організму — здатність організму змінювати фізіо­логічні функції під впливом зовнішнього середовища.

У повсякденному житті реактивність організму вияв­ляє себе через своєрідні захисні реакції, які протидіють шкідливим впливам навколишньої дійсності, допомага­ють йому якнайкраще пристосуватися до зовнішнього се­редовища.

Дитина приходить у світ з певними вродженими задат­ками і можливостями, а її повноцінний фізичний і психіч­ний розвиток потребує з перших днів життя виховного впливу, спрямованого на формування особистості в єднос­ті фізичних і психічних проявів. Інтенсивний ріст і розви­ток організму дитини дошкільного віку та властива йому висока реактивність вимагають особливих професійних умінь і старань педагогів. Висока пластичність нервової системи дає змогу систематично впливати на організм ди­тини, розвивати вроджені задатки, створювати необхідні умови для розвитку нових якостей організму.

Фізичний розвиток дитини пов'язаний також із режи­мом рухової активності, яка є біологічною потребою орга­нізму і може бути задоволена в процесі фізичного вихован­ня. Відомий французький лікар XVII ст. Тіссо стверджував, що «рухи за своєю дією можуть замінити будь-які ліки, од­нак усі лікувальні засоби світу не спроможні замінити дії руху». В дошкільному віці рухова діяльність дитини є од­ним зі стимулів розвитку всіх функцій організму, вдоскона­лення резервних можливостей його фізіологічних систем.

Попри швидкий ріст і розвиток, органи і системи дитини дошкільного віку перебувають на стадії становлення і розвитку, а захисні сили організму є тим слабшими, чим менша дитина. Це вимагає постійної уваги до своєчасного розвитку кісткової системи і всього опорно-рухового апара­ту, формування правильної постави, а також правильного розвитку нервової і серцево-судинної систем, органів ди­хання. Уміло організована педагогом рухова діяльність є передумовою удосконалення функцій усіх систем, адже, як стверджувала російський гігієніст і педагог Лідія Чулицька (1870—1938), рухи є фундаментом розвитку дитини.

Отже, фізичне виховання сприяє повноцінному фізич­ному розвитку дитини, підвищенню рівня функціональ­них та адаптаційних можливостей організму.

Фізичне виховання пов'язане з іншими виховними ас­пектами, оскільки, як зауважував В. Сухомлинський, тур­бота про здоров'я дитини є не просто комплексом санітар-но-гігієнічних норм і правил, а передусім турботою про гармонійну повноту всіх її фізичних і духовних сил.

Стан здоров'я дитини є передумовою її успіху в будь-якій діяльності, адже повноцінний фізичний розвиток забезпечує загальну високу працездатність організму. Рухова діяльність сприяє розвитку системи аналізаторів, активізує роботу органів чуття, прискорює розвиток мов­лення, допомагає формуванню розумових дій. Дитина вправляється у пізнанні навколишнього світу, у неї розви­ваються просторові уявлення, розширюється кругозір. За­няття фізичною культурою і спортом загартовують її волю, активізують емоційну сферу.

Правильна організація фізичного виховання дітей сприяє пробудженню у них інтересу до рухової активності взагалі, а також до конкретних видів фізичних вправ. Роз­виток інтересу до рухів відбувається на основі життєвої потреби дитини бути сильною, сміливою, спритною.

Засвоюючи правила гігієни, дитина набуває навичок культури поведінки, а організація фізкультурних занять з яскравим інвентарем, іграшками, у відповідному одязі розвиває естетичні почуття.

Рухова діяльність у процесі фізичного виховання го­тує дитину до трудової діяльності. На фізкультурних заняттях, під час ранкової гімнастики виховується дисцип­лінованість, виробляється прагнення досягти успіху, на­полегливість. Успішна рухова діяльність у колективі од­нолітків, позитивна оцінка зусиль дитини дорослими, са­моаналіз якості виконання вправ, радість співучасті у рухливих іграх — усе це сприяє розвитку емоційно-почут­тєвої сфери.

Здорова, фізично розвинена дитина, як правило, вірить у свої сили, бадьора, життєрадісна, повноцінніше опано­вує принципи шляхетної поведінки у взаємодії з одноліт­ками і дорослими, дбає про гармонійність свого буття, уважна до інших людей.