Зміст естетичного виховання дітей дошкільного віку

Естетичне виховання передбачає формування знань, умінь, навичок, почуттів, інтересів, потреб, оцінок і сма­ків, які реалізуються в естетичній діяльності дошкільника. Попри певні особливості, зумовлені специфікою дошкіль­них закладів, належністю дітей до певної вікової групи, йо­го зміст вибудовується за такими напрямами:

1. Формування знань про прекрасне в житті, природі, чинках людей. У процесі естетичного виховання у дітей формуються загальні уявлення про прекрасне у повсякденному житті, природі та мистецтві, його антагонізм із потворним, аморальним, антигуманним. Вони отримують найпростіші уявлення про види мистецтва: графіку, скульп­туру, живопис, декоративно-прикладне мистецтво, літера­туру, музику та їх жанри, засвоюють основні естетичні поняття, загальні категорії, наприклад «прекрасне», «потворне». Зміст категорій, понять естетики стає для них зрозумілим, якщо дорослі розкриватимуть багатоманітність краси як феномену через предмети побуту, іграшки, яви­ща природи, поведінку людини, твори мистецтва, знайом­лячи пізніше їх з різними видами мистецтва — звертати­муть увагу на те, що всі вони мають специфічні, властиві тільки їм виражальні засоби, а в кожного митця є своя творча лабораторія.

У старшому дошкільному віці педагог підводить дити­ну до розуміння важливості морального чинника в мистец­тві, який унеможливлює використання таланту в антигуманних помислах, наслідком чого є расова, релігійна во­рожнеча, жорстокість, агресивність, використання сили, нерідко — збройної, у вирішенні складних проблем взає­модії народів, людей.

Отже, до змісту естетичного виховання входять різно­манітні знання про прекрасне в житті, природі, вчинках людей.

2. Розвиток естетичних умінь і навичок. З ранньої до­шкільної пори дітей привчають спостерігати за явищами і предметами навколишнього світу, бачити їх загальні та специфічні властивості, з використанням різних матеріа­лів створювати прості предмети, сюжети, композиції, слу­хати музику — опановувати навички співу, гри на музич­них інструментах, ритмічних рухів.

3. Формування естетичного ставлення. Різноманітні предмети і явища навколишньої дійсності збуджують у ду­ші дитини емоційний відгук на прекрасне, добрі почуття, прагнення до творчої діяльності. Компонентами естетич­ного ставлення є здатність до емоційного переживання, активного засвоєння художнього досвіду, самостійних пошукових дій, художні та творчі здібності.

4. Розвиток творчої діяльності. Важливою складовою естетичного виховання дітей дошкільного віку є формування у них самостійних творчих дій. Прагнення до творчості вони виявляють передусім у провідній своїй діяльності — у грі. Всі близькі до гри види творчості зумовлені потребою дітей у діяльному, образному освоєнні вражень. Поява самостійної художньої діяльності є ознакою посту­пального розвитку дитини.

Елементи творчості спостерігаються вже тоді, коли ді­ти обирають тему зображення і знаходять способи здійс­нення задуманого. Поступово вони вчаться комбінувати їх у відображенні дійсності. На цьому шляху дошкільнят весь час переслідуватиме проблема відсутності знань, не­розвиненості навичок. Тому обов'язково поруч з ними має бути обізнаний, дбайливий педагог, здатний своєчасно під­казати і показати дітям способи подолання труднощів.

Неабияке значення має створення можливостей для прилучення дітей до різноманітних видів художньої діяль­ності, що дасть їм змогу розширити діапазон естетичного пізнання світу, спробувати свої сили у різних сферах, зосе­редитися на найпривабливішій і найперспективнішій для себе. Найчастіше у закладах дошкільного виховання дітей прилучають до таких видів художньої діяльності:

— зображувальна діяльність (сприймання творів обра­зотворчого мистецтва, малювання, ліплення, виготовлен­ня аплікацій);

— музична діяльність (сприйняття музики, співи, ігри, танці, хороводи, гра на музичних інструментах);

— художньо-мовленнєва діяльність (слухання казок, розповідей, читання віршів, творчі розповіді тощо);

— театралізована діяльність.

Непідробний інтерес до такої діяльності, наполегливе, терпляче намагання пізнати й опанувати її таємниці є пер­шими сигналами творчого начала особистості, наявність якого діагностують за такими критеріями:

— ставлення, інтереси, здібності, які знаходять утілен­ня у художній творчості;

— способи творчих дій;

— якість продуктів дитячої художньої діяльності.

Творчі здібності дітей у художній діяльності формують­ся на тлі загального розвитку і завдяки спеціальному нав­чанню. При цьому важливо пам'ятати, що художні можли­вості дітей диференційовані, а про результати їхнього нав­чання свідчить не лише те, наскільки вміло вони малюють, співають, читають вірші, а й глибина і сила інтересу, став­лення до якості виконання завдання, прагнення і намаган­ня вдосконалювати навички художньої діяльності.

Поліпшенню змісту естетичного виховання сприяють створення у дошкільних закладах розвивального виховного середовища, модернізація засобів і методів роботи з діть­ми, спрямованої на розвиток їхнього творчого ставлення до естетичного освоєння дійсності, відображення його у власній творчій діяльності.

Основою процесу естетичного виховання є спільна ді­яльність педагога і дитини, спрямована на розвиток у неї здібностей до сприймання прекрасного, мистецьких цін­ностей і продуктивної діяльності. До загальних умов есте­тичного виховання належать: відповідно організоване се­редовище, в якому росте і виховується дитина; використан­ня в оформленні приміщення дошкільного закладу творів мистецтва (репродукцій картин, естампів, скульптур та ін.); залучення дітей до художньої діяльності; враховування ін­тересів, нахилів.

Засобами естетичного виховання є відібрані педагогом і спеціально організовані для виховання дітей предмети і явища навколишньої дійсності. До них належать:

1. Естетика побуту. Покликана навчити дитину відчу­вати і розуміти красу життя, виховати в неї прагнення створювати і берегти її. Художнє оформлення дошкільно­го закладу обумовлюється змістом виховної роботи, вимо­гами щодо охорони життя і зміцнення здоров'я дитини, її художнього розвитку. Чистота і порядок є не лише гігіє­нічними, а й естетичними вимогами до інтер'єру дитячого садка. Важливо, щоб його оформлення було стильово витриманим. В оформленні приміщень можна використову­вати малюнки дітей, батьків, вихователів. Відповідним гі­гієнічним та естетичним вимогам має відповідати й оформ­лення майданчика дитячого садка.

2. Твори мистецтва. їх використовують в оформленні побуту, під час навчання, самостійної діяльності. З цією метою підбирають твори побутового і казкового живопису (портрети, натюрморти, пейзажі), графіки (естампи, гра­вюри, офорти, книжкові ілюстрації), малі форми скульп­тури (вироби з фаянсу, гіпсу, дерева), твори декоративно-ужиткового мистецтва (кераміка, художнє скло, народні декоративні вироби та ін). Різноманітні заходи у дитячому садку обов'язково супроводжуються музикою (ранкова гімнастика, дозвілля тощо).

3. Природа. Виростаючи серед природи, дитина вчить­ся бачити гармонійність, красу, багатство барв кожної пори року, відтворювати свої враження в усній розповіді, ма­люнках та ін. Усе це супроводжується розповідями педаго­га про те, що природа є наймогутнішим і найдосконалішим творцем прекрасного, у ній черпають натхнення живопис­ці, композитори, письменники, використанням їхніх тво­рів (наприклад, «Пори року» П. Чайковського, репродук­ції картин С. Васильківського, І. Шишкіна та ін.).

Ефективними є екскурсії в природу, адже пережиті ди­тиною у дошкільному віці враження залишають слід на все життя. В. Сухомлинський радив використовувати природу для виховання у дітей поваги до всього живого, з якої по­чинається повага до людини, інтерес до її життя, гуманізм. Для педагога важливо підібрати такі слова для супроводу спостереження, які відповідали б завданням естетичного виховання.

4. Спеціальне навчання. Формуванню уявлень про прекрасне, навичок художньо-творчої діяльності, розвит­ку естетичних оцінок, переживань і смаків сприяє спеці­альне навчання дошкільнят у дитячому садку. Для цього використовують різні види занять, художньо-дидактичні ігри, свята, ранки, екскурсії, прогулянки, перегляди кіно і телепередач, спектаклів тощо.

5. Самостійна художня діяльність дітей. Є важливим засобом естетичного виховання дошкільників. У процесі художньої діяльності вони реалізують свої творчі задуми, задатки, які згодом можуть розвинутися у здібності до ху­дожньої творчості.

Розвиток самостійної художньої діяльності стимулю­ють такі чинники:

— процес навчання на заняттях, його розвивальний ха­рактер, формування способів самостійних дій;

— художні враження дітей, що спонукають до подаль­шого втілення їх у діяльності;

— педагогічно доцільне естетичне предметне середо­вище;

— заохочувальний вплив батьків, які стимулюють творчі пошуки і спроби дітей;

— опосередкований вплив педагога, який ініціює са­мостійний пошук дітей.

Для розвитку самостійної художньої діяльності в групі створюють спеціальні зони (центри) з необхідним обладнан­ням, матеріалами, якими діти можуть вільно користувати­ся. Педагог при цьому дбає про урізноманітнення діяль­ності дітей, поєднання різних видів художньої діяльності: зображувальної, художньо-мовленнєвої, театрально-ігро­вої, музичної.

6. Свята. З ними пов'язані яскраві естетичні пережи­вання дітей, прагнення випробувати себе у різних жанрах мистецтва. Підготовка до свята, участь дітей у створенні його програми, умов проведення, очікування святкового дійства формують особливий передсвятковий колектив­ний настрій. До участі у підготовці та святкуванні часто за­лучають батьків дітей, що додає їм емоційної теплоти.

Найцікавіші задуми вихователя щодо організації есте­тичного виховання дошкільнят можуть досягти своєї мети за правильного добору і комбінування його методів, які класифікують за різними критеріями:

— за головною педагогічною метою. До таких методів належать переконання; вправляння у практичних діях, спрямованих на перетворення навколишнього середови­ща; проблемні ситуації, які спонукають до творчих і прак­тичних дій; спонукання до співпереживання, емоційно-по­зитивного відгуку на прекрасне, негативного ставлення до потворного;

— за загальною та спеціальною спрямованістю. До цієї групи зараховують загальнопедагогічні та спеціальні ме­тоди, добір яких залежить від виду мистецтва, до якого пе­дагог прагне прилучити дітей;

— методи навчання художній діяльності. Серед них ви­окремлюють наочні (зразок, показ прийомів виконання дій), словесні (бесіди, інструкції, вказівки, поради, оцінка і самооцінка результатів діяльності дітей);

— методи розвитку художньо-творчих здібностей ді­тей. Ґрунтуються вони на виробленні у дітей уміння діяти під час вирішення проблемно-пошукових завдань, у нестан­дартних ситуаціях.

Дослідники пропонують використовувати в естетично­му вихованні дошкільнят ігрові прийоми навчання, ігрові ситуації, обігрування дитячих робіт на заняттях, що ство­рює позитивну емоційну атмосферу, сприяє ефективному оволодінню зображувальними навичками та вміннями, підвищує якість роботи та сприяє розвитку інтересу до зоб­ражувальної діяльності. Особливо важливо забезпечити поєднання різних видів діяльності у розвитку художніх умінь дошкільників.

Оскільки у дошкільному віці дитина налаштована пе­редусім на гру, необхідно, радять дослідники (Н. Кириченко, Т. Науменко), широко використовувати з метою роз­витку її творчості різноманітні ігрові прийоми:

— ігрові ситуації, які допомагають розвинути пізна­вально-творчу активність;

— пісні, загадки, вірші, казки, музичні твори;

— демонстрування епізодів лялькових спектаклів, які зосереджують увагу, викликають позитивні емоції, інтерес до зображуваного, уяскравлюють, поглиблюють естетичне задоволення, але не впливають на результати роботи;

— розповіді-малювання з елементами казки; пошукові ситуації; уявні ситуації.

Діти, в яких виявлено певні навички, інтереси до ху­дожньо-зображувальної діяльності, утворюють контин­гент дошкільних закладів художньо-естетичного спряму­вання, в яких під керівництвом педагогів з художньою освітою функціонують гуртки, студії, творчі майстерні. Залучають до участі у них дітей відповідно до їхніх задат­ки» та інтересів. Художня діяльність створює неабиякі можливості для вияву індивідуальності дитини, тому "її знання, розвиток художніх здібностей є першочерговою умовою усвідомлення дитиною себе як наділеної творчим потенціалом особистості, виховання в собі відповідаль­ності за свій талант як Божий дар, прагнення, долаючи найжорсткіші випробування, неповторно реалізувати свій талант. Історія світової культури знає багато прик­ладів, коли все це дитина починала усвідомлювати у ран­ньому віці. Тому кожен педагог повинен виходити з того, що, можливо, і його вихованці виношують такі мрії.

Естетичний розвиток пов'язаний з формуванням усіх граней особистості. У дошкільному віці формуються осно­ви потреб і смаків, народжується любов до мистецтва, за­являють про себе творчі здібності, якими різною мірою наділена кожна дитина. Для їх реалізації необхідне пра­вильно організоване виховання і навчання, яке враховує особливості віку, індивідуальність.

Усі складові частини виховання дітей дошкільного ві­ку в педагогічному процесі здійснюються в єдності. Люди­на не розвивається і не виховується за окремими напряма­ми. Як у теорії, так і на практиці неможливо виділити сфе­ри впливу того чи іншого аспекту виховання на розвиток людини. Платон стверджував: «Ніхто не стає хорошою лю­диною випадково». Усі складові частини виховання об'єднані перш за все метою. Фізичне, розумове, мораль­не, трудове, естетичне виховання мають загальну спря­мованість — формування повноцінної особистості дити­ни, розвиток її індивідуальності, підготовку до навчання в школі. Як зазначав К. Ушинський, єдиних виховних рецептів не буває і не може бути, і неможливо знайти хо­ча б один педагогічний засіб, у якому б не було шкідли­вих і корисних сторін і який не міг би дати в одному ви­падку корисних результатів, в іншому — шкідливих, у третьому — ніяких. Тому педагог має ретельно вивчати природу своїх вихованців, обставини їх виховання, педа­гогічні теорії й на цій основі виробити собі позитивну мету виховання, йти до неї, керуючись набутими знаннями і власною розсудливістю.

Кожен виховний засіб впливає на всі аспекти розвит­ку особистості дитини. Плануючи і організовуючи будь-який педагогічний захід, важливо передбачити всі мож­ливі результати з метою всебічного виховання. Однак не можна змушувати дитину до конкретної діяльності, не зважати на її стан, інтереси і потреби. «Беззмістовне ке­рівництво особистістю дитини ніколи не минає без серйоз­них наслідків і позначається іноді на всьому її житті», — стверджував П. Лесгафт. Вдумливий педагог обов'язково має враховувати всі чинники і обставини виховного про­цесу, вікові, індивідуальні особливості, інтереси й потре­би дітей.

У взаємозв'язках фізичного, розумового, морального, трудового, естетичного виховання виникають нові його можливості. Йдеться передусім про такі виховні напрями:

— патріотичне виховання. Спрямоване на виховання любові до Батьківщини, рідного народу, в дусі миру і взає­морозуміння з іншими народами;

— екологічне виховання. Мас на меті формування ос­нов екологічної культури дитини, навичок природоохо­ронної діяльності;

— економічне виховання. Покликане прищеплювати повагу до результатів праці дорослих, розвивати бережли­ве ставлення до часу, знарядь праці, формувати вміння планувати власну трудову діяльність, свої доходи, раціо­нально їх використовувати;

— статеве виховання. Його завданнями є формування усвідомленого ставлення до своєї та протилежної статі, на­вичок відповідної поведінки, ознайомлення з елементами статевої гігієни.

Кожен напрям виховання має свої завдання, засоби і методи, які реалізуються в контексті головних складових частин виховання (фізичного, розумового, морального, трудового, естетичного). Наприклад, формування еколо­гічної культури починається з прилучення дитини до світу природи в процесі її раціонального виховання, завдання якого полягає в ознайомленні дошкільників з навколиш­нім світом. Виховання любові, гуманного ставлення до жи­вого, в тому числі до об'єктів природи, є завданням мо­рального виховання тощо.

Багато є спільного в засобах і методах виховання. На­приклад, головний засіб патріотичного виховання (озна­йомлення дітей із сім'єю, родом, рідною країною) має спільність із засобами морального виховання, у системі якого в ознайомленні з найближчим для дитини оточен­ням полягає виховання гуманних почуттів.

Отже, всі складові частини виховання можуть бути ус­пішно реалізовані лише в єдності та взаємозв'язку. Осо­бистість дитини — не сукупність окремих якостей, а єдине ціле, елементи якого, взаємодіючи, утворюють неповторну індивідуальність.

Необхідність забезпечення взаємозв'язку напрямів ви­ховання визначила поняття системи виховання.

Головна ознака системи — її впорядкованість. Л. Макаренко наголошував на тому, що ніякий засіб неможливо розглядати як окремо взятий від системи; він не може бути визнаний ні поганим, ні добрим, якщо розглядається окре­мо від інших, від цілого комплексу педагогічних засобів.

Загалом, системний підхід до виховання передбачає: двосторонню взаємодію вихователя і дитини; спрямованість на гармонійний розвиток особистості; єдність змістовної та процесуальної складових виховного процесу; взаємозв'язок усіх його структурних елементів (мети, змісту, засобів і ме­тодів); реалізацію розвитку, навчання і виховання дитини.

Єдність завдань і складових частин виховання не озна­чає, що внаслідок їх використання всі діти будуть однако­вими. У кожній особистості поєднуються загальні та інди­відуальні риси. З цього приводу С. Русова зауважувала, що індивідуальність не має бути «придушена загальнолюд­ськими інтересами: ні, кожна дитина усім дошкільним ви­хованням виробляє з себе суцільну, незалежну, активну особу з піднесеним почуттям добра і міцною волею задля дійсною красою позначеного життя».

Початок XXI ст. ознаменований утвердженням концеп­ції полікультурного виховання, яке передбачає адаптацію людини до різноманітних цінностей в умовах співіснування різнорідних культур, орієнтацію на діалог культур тощо. У світлі цього важливим завданням виховання дітей дошкіль­ного віку в усьому світі є виховання у дусі миру. У межах од­ного з проектів Всесвітньої організації з дошкільного вихо­вання (ОМЕР) у 1982 р. було окреслено такі його напрями:

— формування позитивного і дружнього ставлення до навколишнього світу;

— розвиток самостійності та формування навичок взаємодії з іншими людьми;

— виховання у дусі діалогу, підготовка до діалогічного спілкування;

— виховання почуття національної належності;

— виховання міжнародної солідарності. Важливим завданням є виховання толерантності у ставленні до різних людей (різного віку, хворих, інвалі­дів), різних етнічних, релігійних і соціальних угруповань. Наприклад, у СІЛА створено навчальні програми попере­дження виникнення у дітей соціальних стереотипів і вив­чення культурного розмаїття на основі притаманної до­шкільнятам допитливості та безпосередності поведінки.

Глобальною проблемою людства нині є проблема еколо­гії навколишнього середовища. Урбанізація, зростання промислового виробництва зі шкідливими для здоров'я людини наслідками, недбале ставлення до природи, коли людина забуває, що вона сама є її складовою, висувають на передній план завдання виховання екологічної культури, починаючи з раннього віку. Екологічне виховання у про­мислово розвинутих і густонаселених країнах світу (США, Японії, Німеччині та ін.) має своїм завданням виховання раціональної, доцільної, правильної поведінки дітей не ли­ше в природі, а й у повсякденному житті (культура ведення домашнього господарства, збір сміття, оздоровлення при­родного середовища, доцільне використання води та ін.). У Данії, наприклад, з метою захисту людини від впливу міського середовища створена концепція лісового дитячо­го садка, в якому діти вчаться жити в природі.

У ранньому віці дитина починає усвідомлювати, що во­на є хлопчиком або дівчинкою, що її належність до певної статі є незворотною, постійною, на все життя, тобто вона набуває первинної статевої ідентичності. На цю пору припадає початок її статевого виховання — засвоєння знань про взаємини статей, формування культури статевої поведінки. Суть його полягає у делікатному поясненні від­мінностей у будові чоловічого і жіночого організмів, опа­нуванні елементарних навичок статевої гігієни, у форму­ванні статевотипізованоі (властивої представникам певної статі) поведінки, а також толерантного ставлення до пред­ставників протилежної статі.

У дошкільному дитинстві розпочинається етап вторин­ної статевої ідентифікації, тобто усвідомлення свого со­ціального призначення як чоловіка або жінки і відповідної поведінки в сім'ї, суспільстві. У цьому процесі особливої актуальності набуває проблема гендерного виховання — засвоєння дитиною знань про соціальні особливості буття статей. Ідеться про розкриття дитині того, що чоловіки і жінки різняться між собою не тільки за біологічними озна­ками, а й за особливостями виконання ролей у сім'ї та су­спільстві. При цьому вихователі мали б з перших днів на­голошувати на рівній суспільній цінності чоловіків і жі­нок (принцип гендерного паритету), тобто рівних їхніх правах і обов'язках, рівній відповідальності у сім'ї, сус­пільстві й одне перед одним.

Очевидно, певної уваги заслуговує ідея виховання ді­тей на принципах андрогінії — поєднання в індивіді жіно­чих (фемінних) і чоловічих (маскулінних) соціальних властивостей, що передбачає допомогу дитині в усвідомленні та прийнятті своєї статевої належності, опануванні й реалізації відповідних до неї соціальних ролей, а також опануванні багатьох соціальних ролей, не обумовлених статевою належністю дитини. Йдеться про те, що хлопчики не повинні цуратися багатьох справ, які за традиційним розподілом соціальних ролей вважаються «жіночими», а дівчатка повинні виховувати в собі здатність до успішного функціонування у сферах, в яких домінують чоловіки (біз­нес, політика тощо). Усе це, на думку багатьох учених, сти­мулює всебічний розвиток особистості, сприяє максималь­ній її реалізації у сім'ї та суспільстві, гармонізує суспільні відносини.

В опануванні цією проблематикою педагогові доведеть­ся долати певні когнітивні (пізнавальні), психологічні бар'єри, виявляти необхідні такт, гнучкість і делікатність. Попри неоднозначне ставлення до цієї проблеми в науці й громадській думці, відвертатися від неї не слід, оскільки це є однією із тенденцій розвитку сучасної цивілізації.

Важливим напрямом є правове виховання дітей, яке полягає у прищепленні їм елементарних правових знань, формуванні найпростіших навичок правової поведінки. Відомі педагоги К. Вентцель, Я. Корчак ще у 30-ті роки XX ст. запропонували декларації прав дитини, в основу яких поклали її право бути тим, ким вона є, — право на ін­дивідуальність, людську гідність, життя, свободу і щастя. Нині прийнято багато міжнародних угод про права дити­ни, що регламентують обов'язки держави, батьків і вихо­вателів стосовно дітей, вимагають виокремлення особли­вого напряму у вихованні, спрямованого на усвідомлення дитиною своїх прав і обов'язків. На необхідність цієї робо­ти вказано ЮНЕСКО у 1974 році.

Правове виховання передбачає ознайомлення дітей дошкільного віку зі змістом їхніх прав, розвиток критич­ного ставлення до спроб їх порушити (використання авто­ритарного стилю спілкування, приниження гідності). Вод­ночас у них повинно утверджуватися усвідомлення, що, реалізуючи свої інтереси, не можна ігнорувати інтереси ін­ших; що стосунки людей регулюються нормами моралі і права, які необхідно знати і яких слід дотримуватися; що свобода — це не вседозволеність, а усвідомлена поведінка і діяльність у конкретному правовому полі.

Пов'язаним із правовим вихованням є виховання у ді­тей здатності запобігати небезпеці та насильству. Цьому має сприяти безпечна організація оточення дити­ни, дозування впливу всього, що може створити загрозу її здоров'ю. З цією метою її знайомлять з поведінкою у кризо­вих ситуаціях (пожежа, повінь, буря тощо), у транспорт­них засобах, під час самостійного перебування вдома і на вулиці, зі способами вирішення конфліктів, захисту від фізичного і морального насильства, в тому числі у сім'ї.

Важлива роль у вирішенні виховних проблем відво­диться взаємодії педагога і дитини, оскільки успіх вихо­вання значною мірою залежить від того, хто вводить дити­ну в життя. Термін «педагогічна взаємодія» найповніше відображає взаємну активність педагога і дитини. Педаго­гічна взаємодія — це єдність педагогічного впливу, його ак­тивного сприйняття та власної активності дитини. Саме пе­дагогічна взаємодія забезпечує самовиховання особистос­ті як результат виховного впливу на дитину. Обов'язком вихователя є довіра до того, що дитина вміє, віра у її мож­ливості, створення умов для цікавої діяльності, розвитку інтересів і здібностей, стимулювання вільного вибору, підтримка самостійної поведінки, прагнення зрозуміти те, що дитину по-справжньому хвилює, чому вона так по­водиться, чого прагне. Саме педагог має бути для дитини еталоном демократичної, незалежної і гідної людської по­ведінки. У виховній роботі батьки і педагоги повинні за­безпечити дитині гармонійний розвиток, не позбавляючи її права на особисте життя, підтримуючи в ній щастя ди­тинства.

Час дошкільного дитинства є найоптимальнішим для розвитку особистості дитини, кожен рік якого є важливою сходинкою її зростання, що дало підстави назвати його «золотою порою життя». У цьому віці дитина особливо потребує повноцінного спілкування з дорослими і одноліт­ками, можливості самовияву, задоволення потреб, турботи про її щастя. Досягнуть успіху у вихованні ті батьки і пе­дагоги, які гуманно, терпляче і вміло пов'язують вирішен­ня завдань виховання дитини з її розвитком.