А. М. Черній Релігієзнавство Посібник
жүктеу/скачать 1.32 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Напрями у протестантизмі
- Резюме
- Література
ПротестантизмПоява протестантизму, третього напряму у християнстві, пов'язана з таким широким релігійним, соціально-політичним рухом XVI—XVII ст. у Західній Європі, як Реформація (лат. reformatio — перетворення, виправлення). Реформація. В епоху Відродження католицька церква, будучи монопольною, зіткнулась із багатьма проблемами: розпустою частини священиків, компромісами деяких єпископів із політичною владою, торгівлею індульгенціями, що стала джерелом фінансових махінацій. Усе це не могло не спричинити протесту пересічного християнина, пройнятого духом Євангелія. Тому реформа, спрямована на відновлення чистоти церкви, була вкрай необхідною. Предтечами Реформації були професор Оксфордського університету Джон Вікліф (1320—1384) і професор Празького університету Ян Гус (1369—1415). Перший виступив проти поборів пап із Англії, висловив сумнів у праві церкви відпускати гріхи і видавати індульгенції, дотримувався позиції, що беззаперечним авторитетом є лише Біблія. Так вважав і Ян Гус, вимагаючи відмови церкви від багатства, позбавлення духовенства усіх привілеїв (зокрема, причастя вином), заборони торгівлі індульгенціями. Початком Реформації є 1517 p., коли проти офіційної церкви виступив монах і богослов Мартін Лютер (1483— 1546). Він склав маніфест проти торгівлі індульгенціями та претензій пап на контролювання віри й совісті на правах посередників між Богом і людьми і вивісив його на дверях однієї з церков м. Віттенберг. Діяльність Лютера дала поштовх до початку Селянської війни в Німеччині (1524— 1525) під проводом Томаса Мюнцера (прибл. 1490—1525). Реформаційний рух швидко вийшов за межі однієї країни і набув поширення в Австрії, Швейцарії, Скандинавії, Прибалтиці, Польщі, Франції, Великобританії, висунувши зі свого середовища талановитих лідерів. Найвідомішими серед них були Жан Кальвін (1509—1564) і Цвінглі (1484— 1531). Наколо них виникали школи, згуртовувалися послідовники, що підготувало появу автономних церков. Етапи розвитку. Виокремлюють два етапи в розвитку протестантизму: 1) ранній (XVI ст.), пов'язаний із появою таких напрямів, як лютеранство, кальвінізм й англіканство; 2) пізній (постреформаційний), що тривав із кінця XIX — протягом XX ст., пов'язаний із пієтизмом і виникненням таких об'єднань, як методисти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Єгови, п'ятидесятники. Особливості віровчення і культу. Більшість церков і сект у протестантизмі поділяє спільні для всіх християн фундаментальні віросповідні принципи. Водночас щодо низки проблем вони мають свою думку. Так, усупереч претензіям церкви на посередницьку роль між людиною : Богом, протестантизм оголосив особисту віру єдиним шляхом спасіння, Біблію — єдиним джерелом одкровення, спростувавши священні перекази. Через ідею даром даної благодаті обґрунтовано принцип загального священства віруючих, відкинуто інститут чернецтва, закладено основи демократизму церковного життя, зокрема впроваджено виборність і підзвітність священика. Протестантизм заперечує частину католицьких догматів, принцип існування яких суперечить концепції персональної інтерпретації Біблії. Із таїнств більшість протестантів визнають лише хрещення і євхаристію (причастя). Оздоблення церков спрощено, богослужіння зведено до проповідей, молитов, співу. Відкинуто поклоніння іконам, мощам та святим. Віруючий у протестантизмі — це людина, що усвідомлює гріховність своєї природи і через молитву прохає Бога про порятунок. А щоб він прийшов (порятунок — це дар божественної благодаті), молитва мусить бути підсилена сумлінним виконанням мирських справ. За мірою такої сумлінності Бог судить про міць віри і бажання порятунку. Тобто всі сфери життєдіяльності людини розглядаються як різноманітні форми служіння Богу. Напрями у протестантизміЛютеранство. Один із напрямів раннього протестантизму. Основні принципи віровчення його сформульовано М. Лютером та його соратниками у так званому Аугсбурзькому сповіданні 1530 р. Людину, за Лютером, рятує лише її особиста віра в Бога. Лютеранство заперечує духовенство як обдарованого благодаттю посередника між Богом і людиною, водночас проголошуючи загальне священство і рівність усіх віруючих перед Богом. Крім Біблії, для лютеран священною є «Книга згоди», що включає з себе Великий і Малий катехізис Лютера, «Шмалькальдендські статті», «Формулу згоди». Лютерани дотримуються трьох таїнств: хрещення, євхаристії, сповіді. Вони відкидають чернецтво, поклоніння мощам, святим (збереглося лише поклоніння хресту з Розп'яттям), заперечується католицька ієрархія, авторитет папських декретів, послань, рішень святих соборів. Кожний віруючий, за Лютером, має право сам тлумачити Святе Письмо. Богослужіння ведеться національними мовами. 192 національних лютеранських церкви та регіональних синоди і союзи лютеранських церков об'єднані у Всесвітню лютеранську федерацію зі штаб-квартирою в м. Лунді (Швеція), Генеральна асамблея якої збирається кожні 6 років у Женеві. Баптизм. Найпоширеніший різновид протестантизму. Виникає на початку XVII ст., відколовшись від кальвінізму. Баптисти (гр. baptizo — занурювати, хрестити у воді) найпослідовніші у втіленні в життя протестантських принципів, вимогливі щодо поглядів і поведінки своїх послідовників. Визнаючи загальнохристиянські догмати, зокрема Символ віри, баптисти заперечують роль церкви як посередника між Богом і людьми й проповідують принцип «Спасіння особистою вірою». Визнають можливість безпосереднього спілкування віруючих із Богом через молитву. На відміну від лютеранства, в баптизмі хрестять не дітей, а дорослих. Членами церкви вважаються «заново народжені» дорослі, які свідомо прийняли водне хрещення. Єдиним джерелом віровчення є Біблія (насамперед Новий Завіт). Церковну ієрархію ліквідовано. Культ значно спрощений. Богослужіння замінено молитовними зібраннями. Баптисти не визнають ікон, хреста, святих тощо. Відзначають лише двунадесяті християнські свята. Суто баптистськими святами є День жнив і День єдності. Сенс життя баптиста полягає в тому, щоб врятувати власну душу від гріха і підготуватися до гідної зустрічі з Христом на тому світі, а також залучити до своєї віри принаймі хоч одну людину. Церква баптизму — це самоуправна община «видимих святих», що не визнає залежності від світської влади. Баптисти першими в історії висунули вимогу свободи совісті та відокремлення церкви від держави. Баптизм поширений сьогодні майже в усіх країнах світу. В 1905 р. створено Всесвітню раду євангельських християн-баптистів (ЄХБ), штаб-квартира якої розміщена у м. Вашингтон (США). Баптистська організація володіє великим капіталом, має 25 університетів та вищих шкіл, видає десятки газет і журналів. Громади ЄХБ в Україні (на 2002 р. офіційно зареєстровано 2260 громад) утворюють Всеукраїнський союз об'єднань євангельських християн-баптистів (ВСОЄХБ). Він має свої друковані органи, навчальні заклади. Українські баптисти опікуються питанням розбудови держави та відродження духовної культури народу. Адвентизм (лат. adventus — пришестя). Течія протестантизму, що виникла в тридцятих роках XIX ст. у США. Його засновник Вільям Міллер (1782—1849) провіщав друге пришестя Ісуса Христа в 1844 р. Віра в близьке пришестя Христа і є основою віровчення адвентистів. Ця течія успадкувала від баптизму водне хрещення дорослих і омовіння ніг. Її прихильники заперечують рай і пекло, безсмертя душі. Вони вважають, що після смерті душа людини поринає в сон, аби пробудитися в Судний день, щоб отримати вічне блаженство або бути знищеною. Членам церкви заборонено вживати м'ясо «нечистих» тварин, каву, алкоголь тощо. Обов'язковою є сплата десятини, тобто десятої частини своїх доходів у касу громади. Сьогодні у світі є кілька адвентистських церков. Найпоширенішою і найвпливовішою є Церква адвентистів сьомого дня. Її головною особливістю є вчення про сьомий день тижня — суботу — як день відпочинку. Серед інших церков адвентизму — адвентисти-реформісти, адвентисти-християни, Товариство другого пришестя тощо. Адвентисти всіх напрямів широко представлені у всьому світі, маючи схожу організаційну структуру. Деякі общини утворюють об'єднання, які згуртовані в союзи. Союзи об'єднані у 12 дивізіонів, кожен із яких, як правило, репрезентує спільноти віруючих кількох держав. На чолі всіх адвентистів світу стоїть Генеральна конференція, яка обирає виконавчий комітет (штаб-квартира — м. Вашингтон, США). Резюме
ЛітератураБиблейские имена: люди, мифы, история. — Ростов-на-Дону, 1997. Білоусенко О. Новий Завіт: Біблейна історія. — К., 1993. Валько В. Первісне християнство. — Львів, 1997. Гарнак А. Сущность христианства. — М., 2001. Горичева Т. Христианство и современный мир. — СПб., 1996. Головащенко С. Історія християнства. — К., 1999. Иисус Христос в документах истории. — СПб., 1999. Католицизм. — К., 2001. Каутский К. Происхождение христианства. — М., 1990. Кернс Э. Дорогами христианства. — М., 1995. Кернс Э. Дорогами христианства: История церкви. — М., 1992. Керов В. Л. Вселенские соборы и разделение церквей. — М., 1998. Кюнг Г. Великие христианские мыслители. — СПб., 2000. Малерб М. Религии человечества. — М.— СПб., 1997. Морозов Н. А. Христос. — М., 1997. Паренте П. Богослов'я Христа. — Львів, 1995. Пилат Б. В. Две тайны Христа. — М., 2001. Раннехристианские апологеты II—IV веков. — М., 2000. Саган О. Національні прояви православ'я: український аспект. — К., 2001. Фаррар Ф. В. Жизнь Иисуса Христа: В 2-х т. — М., 1999. Християнство і проблеми сучасності. — К., 2000. Християнство: контекст світової історії і культури. — К., 2000. Янг Дж. Христианство. — М., 1998. жүктеу/скачать 1.32 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|