Адам міцкевич (1798—1855)



Дата13.06.2016
өлшемі73.5 Kb.
#133583

АДАМ МІЦКЕВИЧ

(1798—1855)
Міцкевич — найвидатніший польский поет. Його роль для польської літератури можна порівняти з роллю Пушкіна для російської літератури, Шевченка — для української. Міцке­вич був родоначальником нової польської літератури й нової польської мови. Польський поет, засновник польського роман­тизму, діяч національно-визвольного руху, народився 24 грудня 1798 року на хуторі Заосся біля міста Новогрудка, що входить нині до складу Білорусії. Раніше білоруські землі належали Лит­ві, тому Міцкевич і називає своєю батьківщиною Литву. Батько його, Микола Міцкевич, адвокат, належав до дрібнопомісної шляхти. У будинку Міцкевичів жили волелюбні традиції польських патріотів. Микола Міцкевич сам брав участь у народно-визволь­ному повстанні 1794 року під керівництвом Тадеуша Костюшка й намагався прищепити почуття патріотизму та волелюбності сво­їм дітям. Багато цікавих легенд і повір'їв чув юний Адам і від Блажея, значення якого для поета можна порівняти зі значенням Орини Родіонівни для Пушкіна. Розвитку поетичної уяви Міцкевича сприяла й мальовнича природа околиць Новогрудки. Після закін­чення школи Адам вступив на фізико-математичний факультет Ві­денського університету, на якому провчився рік. Навесні 1816 року перейшов на історико-філологічний факультет, що його за­кінчив у 1819 році. Серед професорів університету були видатні учені й громадські діячі. Тут читав лекції Йоахім Лелевель — родо­начальник польської історіографії, брати Снядецькі та ін. Йоахім Лелевель, учитель Міцкевича в роки студентства, пізніше став його близьким другом. Протягом усього свого життя стояв у центрі польського революційного руху. Потім Міцкевич вчителював у Ковно (нині Каунас), 1819—1823). У Ковно Міцкевич побачив незвичайну бідність і убогість народу, гнобленого царською владою і царською поліцією. Це сприяло формуванню революційних по­глядів поета, розумінню необхідності рішучої боротьби за визволення народу. Еволюція у світогляді молодого Міцкевича визначила багато в чому й розвиток його творчості. У своїх ранніх творах (до 1820 року) Міцкевич продовжував традиції класициз­му, характерного для літератури XVIII століття. Міцкевич пише в цей час антиклерикальну повість «Анеля» у дусі Вольтера, по­ему «Картопля» і трагедію «Демосфен». Вже в цих творах Міц­кевича звучать патріотичний пафос, віра в прогрес, мрія «про часи прийдешні», коли народи, забувши чвари, «у велику родину з'єднаються». Ранні твори Міцкевича (перший вірш опублікова­ний у 1818 році) свідчать про захоплення вільнолюбними тради­ціями Освіти (переклад уривка з «Орлеанської діви» Вольтера; поеми «Мешко, князь Новогрудка», 1817, «Картопля», 1819). З 1817 року брав участь у створенні й діяльності патріотичних молодіжних гуртків («прихильників чеснот»), найбільш значними творами цього періоду були «Пісня Адама» — перший гімн філоматів, «Пісня філаретів», написав для них низку програмних ві­ршів, зокрема «Оду до молодості» (1820), перейняту романтич­ним ентузіазмом молоді, що мріяла про боротьбу за волю. Вихованець Вільнюського університету, він вступив у таємне польське товариство молоді — «філоматів», що у своїй програмі проголошували прагнення до знань, але насправді прагнули до визволення й об'єднання Польщі. У «Оді до молодості» Міц­кевич оспівав порив молодого ентузіазму, що руйнує підвалини старого світу. Союз польської молоді поставив епіграфом до сво­го статуту, прийнятого цього року, слова з «Оди до молодості»: Юні друзі! Вставайте разом! Щастя усіх — наша мета і справа. Міцкевич розумів, що для вираження нових ідей, де прогресивні думки стали б надбанням народу, необхідні нові літературні фор­ми. Молодий поет звертається до народної творчості, вбачаючи в ній життєдайне джерело поезії. Так з'являються перші балади Міцкевича, що знаменують початок польського романтизму. Міцкевич у своїх баладах використовує сюжети народної поезії, фантастику казок і переказів. Але поета приваблювали в народ­ній творчості не лише фантастика та яскраві образи. У народі Міцкевич бачив виразника гуманних почуттів, правдивих су­джень, високого патріотичного духу. У своїх баладах він прагнув утілити народні поняття про справедливість, моральний обов'я­зок, патріотизм.

У 1822 році був виданий перший том творів поета, до якого увійшли його балади та романси. Ідеї і теми, намічені в баладах, Міцкевич розвинув згодом у своїх великих творах цього періоду: у поемах «Гражина» і «Дзяди» (2 і 4 частини), що увійшли до дру­гого тому його творів. Патріотичний сюжет балади «Світязь» — про подвиг народу, що загинув, але не піддався ворогові,— перегукується із сюжетом поеми «Гражина», у якій описана героїчна боротьба литовського народу проти хрестоносців. В основу сю­жету поеми «Гражина» покладений реальний епізод з історії Лит­ви початку XV століття. (Князь Новогрудка Литавор замислив зрадити литовського князя Вітольда через те, що той не хотів ви­давати місто Ліду, посаг його дружини Гражини. Вона надягає зброю Литавора й стає до бою проти тевтонських лицарів, де й Гине. Литавор мстить за неї, убиває командора й спокутує свою провину, сходячи на багаття разом зі своєю дружиною.) Іс­торичний сюжет під пером Міцкевича набуває романтичного за­барвлення. Він яскраво, пристрасно оспівав подвиг відважної народної героїні. Організацію викрили царські шпики та їхні поль­ські посібники. «Філоматів» і близьких до них «філаретів» у 1823 році заарештували, ув'язнили, а восени 1824 року засудили до різ­ного ступеня покарань. Міцкевича не вислали у Сибір, не віддали у солдати. Йому було наказано вирушити до Петербурга.

Перший віршований збірник Міцкевича («Поезія», т. 1, 1822) став маніфестом романтичного напрямку в польській літе­ратурі. Дo 2-го тому «Поезії» (1823) увійшла романтична поема «Гражина», що поклала початок жанру т.зв. польської «поетич­ної повісті»; написана на сюжет з історії Литви, вона утверджу­вала подвиг і самопожертву героїчної особистості. До другого тому поезії Міцкевича також були включені 2 і 4 частини драма­тичної поеми «Дзяди». Перша частина поеми залишилася неза­вершеною, третя частина з'явилася через десять років і мала самостійний характер. У передмові до другої частини Міцкевич пояснює назву поеми: «Дзяди — це назва урочистого обряду, що його справляє донині простий люд у багатьох місцевостях Литви, Пруссії, Курляндії в пам'ять «дзядів», тобто померлих предків». Міцкевича полонила в цьому старовинному обряді не лише романтична таємничість, особлива роль долі у земних справах людей. У перших частинах «Дзядів» уже намічається со­ціальна схема, що надалі буде основною у творчості Міцкевича.

Арештований (1823) у справі філоматсько-філаретських орга­нізацій, Міцкевич був у 1824 році висланий з Литви і до 1829 року перебував у Росії (Петербург, Одеса, Москва, знову Петербург), де зблизився з учасниками декабристського руху (К. Ф. Рилєєв, О. О. Бестужев) і видатними письменниками (О. С.Пушкін і ін.), що високо оцінили його талант. Ці дружні зв'язки сприяли визрі­ванню в Міцкевича ідеї революційного союзу народів Росії і Поль­щі. Міцкевич пробув у Петербурзі близько трьох місяців, а потім його послали до Одеси, де він мав посісти посаду викладача в ліцеї Рімельє. Вільних місць не виявилося. З Петербурга надійшло розпорядження не залишати неблагонадійного поета в Одесі, а відправити його до глибинних губерній Росії. Поки тривало лис­тування щодо подальшого місцеперебування Міцкевича, він від­відав Крим, що справив дуже сильне враження на поета й надихнув його на створення прекрасного циклу «Кримських сонетів». Коли Міцкевич повернувся з Криму, він довідався про своє призначення до канцелярії московського генерал-губернатора.

У Росії вийшла книга Міцкевича «Сонети» (1826) з циклом «Кримські сонети», що вразили читача пишнотою пейзажних картин, проникнутих ліризмом, образом героя-«пілігрима», який сумує за покинутою батьківщиною, і новими для польської поезії східними мотивами. У 1828 році була опублікована поема «Конрад Валленрод» (про боротьбу литовців із тевтонською на­валою), що зображувала трагічного героя — самотнього борця, котрий жертвує особистим щастям. Наприкінці 1825 року Міц­кевич приїхав до Москви. Величезний вплив на Міцкевича спра­вили наслідки повстання декабристів. Він важко переживав жор­стоку розправу Миколи І з героїчними революціонерами. Один з біографів поета писав: «Не можна вгадати, узявся б Міцкевич за зброю, якби опинився в Петербурзі під час повстання 14 груд­ня 1825 року. Але безсумнівно, що він би розділив їхню долю...». Спочатку Міцкевич жив у Москві усамітнено, спілкуючись лише зі своїми віденськими друзями-філоматами. Навесні 1826 року Міцкевич познайомився з московським літератором Миколою Полєвим, який ввів його до літературних кіл Москви. Міцкевич зблизився з найвидатнішими представниками російської літера­тури — Баратинським, Веневітіновим, Вяземським, Соболевським та іншими,

У жовтні 1826 року відбулося знайомство Міцкевича з Пуш­кіним, що потім переросло в щиру дружбу. 12 жовтня 1826 року він був присутній при читанні Пушкіним «Бориса Годунова» у по­ета Д. Веневітінова. Відтоді й аж до свого від'їзду Міцкевич пере­бував у центрі культурного життя Росії. Живучи в Москві, часом наїжджав до Петербурга, бував на літературних вечорах, зустрі­чах, де він, володіючи неперевершеним талантом імпровізатора, часто виступав. Збереглося багато спогадів про ці імпровізації поета. У Петербурзі Міцкевич познайомився з Жуковським, Грибоєдовим, Криловим, Дельвігом, чимало часу проводив у бесідах з Пушкіним. Міцкевич планував видавати в Росії польський жур­нал «Ірида», який би сприяв розширенню польсько-російських культурних зв'язків. Однак йому, як особі під «підозрою», це ви­дання було заборонене. Важко переоцінити значення російського періоду життя для розвитку творчості Міцкевича. Затятий ворог самодержавства, він одначе чудово порозумівся з російськими революціонерами. У Росії Міцкевич сформувався як поет дружби слов'янських народів. Тут він став глибше розуміти ідею націо­нальної незалежності Польщі, збагнувши її тісний зв'язок з між­народною політикою. У ці роки він стає оповісником політичної свободи. Одночасно відбувалося і зростання художньої майстер­ності Міцкевича, цьому сприяло спілкування з російськими літе­ратурними діячами, і насамперед з Пушкіним. Загальний тодіш­ній рівень російської культури був значно вищий за польську. «Ми відстали в літературі на ціле сторіччя»,— писав Міцкевич своєму другу Одініну. Під час свого перебування в Росії Міцкевич створив чимало прекрасних ліричних віршів. У 1826 році окре­мим виданням вийшли його «Сонети». Він переклав польською дві арабські балади, написав вірш «Фаріс», балади «Воєвода» і «Три Будріса».У його баладах, написаних у Росії, немає надмір­ної фантастики й дидактики, вони ближчі до балад Пушкіна. Не випадково саме «Воєводу» і «Будріса» вибрав для перекладу Пушкін. Вершиною творчості Міцкевича цього періоду стала по­ема «Конрад Валленрод», що вийшла друком у 1828 році. Це па­тріотична поема, сюжет якої узятий з історії XIV століття. Поема Міцкевича закликала до боротьби за свободу батьківщини, в ім'я якої не страшні ніякі жертви. Саме так сприйняли її польські па­тріоти в дні повстання 1830 року: вона була для них бойовим за­кликом до дії. Високу оцінку отримала поема Міцкевича в середо­вищі російських літераторів. Ксенофонт Полєвой писав: «Численне коло російських шанувальників поета знало цю поему, не знаючи польської мови, тобто знало її зміст, вивчало подробиці і красу її.» Це мало не єдиний у своєму роді подібний приклад. 1828 року в Петербурзі вийшли два томи творів Міцкевича.

У 1829 році Міцкевич виїхав з Росії і відвідав Німеччину, Швейцарію, Італію. Після невдалої спроби приєднатися до Поль­ського повстання 1830 року поет назавжди залишився в еміграції (жив переважно в Парижі), продовжуючи літературну й револю­ційну діяльність. У 3-ій частини «Дзядів» (1832) Міцкевич за­кликав співвітчизників продовжувати боротьбу. Егоїзму й угодов­ству «верхів» суспільства він протиставив героїзм і стійкість патріотичної молоді, надію на внутрішні сили нації, створив тита­нічний образ поета Конрада; співчуваючи стражданням народу, герой викликає на двобій Бога як винуватця панівного зла у світі. Драма мала вільну фрагментарну побудову, два плани дії: фантас­тичний і реальний. До неї примикав епічний «Уривок» — карти­ни самодержавної Росії, гнівний памфлет на царат. Тут же поет висловив солідарність із передовими людьми Росії (вірш «Пам'ят­ник Петрові Великому», «Російським друзям»). Разом з тим у 3-ій частині «Дзядів» (як і в художньо-публіцистичному творі «Книги польського народу і польського пілігримства», 1832) Міцкевич викладає доктрину так званого польського месіанізму, відповідно до якої страждання Польщі пов'язані з особливим іс­торичним покликанням народу-мученика. Поет закликає поль­ську еміграцію до участі в «спільній війні за свободу народів», у європейській революції (ці ж думки містяться в статтях Міцкевича в газеті «Пельгжим польски», 1832-33).

У 1834 році Міцкевич опублікував останній свій великий твір — поему «Пан Тадеуш». Ця польська національна епопея, у якій чітко проявилися реалістичні тенденції, стала енциклопеді­єю старопольского побуту, шедевром словесного живопису, типі­зації та індивідуалізації персонажів; з гумором і сумом малює Міцкевич світ шляхетської старовини, не притлумлюючи його вад, розуміючи його історичну приреченість і в той же час милу­ючись його барвистістю. Поему справедливо називають «Енци­клопедією польського життя». Перед читачем з'являється поль­ське життя у всьому його розмаїтті: його природа, картини побуту, битви, незабутні типажі проминулої Польщі й молоде по­коління. Поема пронизана глибоко патріотичною ідеєю: необхід­ністю національної єдності перед лихом, що посіло країну,— втратою національної незалежності. Художня сила поеми неосяжно велика. «Пан Тадеуш» по праву належить до кращих здобутків світової літератури. Після написання «Пана Тадеуша» поетична діяльність Міцкевича (якщо не брати до уваги кількох невеликих віршів) зовсім припиняється. Але він продовжує слу­гувати справі визволення Польщі та єдності народів як публіцист, громадський діяч. У ці роки Міцкевич працював над «Історією Польщі» та «Історією майбутнього», написав дві драми фран­цузькою мовою. Значний інтерес для характеристики поглядів Міцкевича представляє написаний ним у 1837 році некролог на смерть Пушкіна. Некролог — яскраве свідчення любові поль­ського поета до великого Пушкіна. В наступні роки Міцкевич майже не писав (останній зліт його натхнення — кілька ліричних віршів, 1838—39). Він провадив активну суспільну і культурну діяльність: у 1839—40 роках читав курс римської літератури в Лозанні, потім (до 1844 року) посідав кафедру слов'янських лі­тератур у паризькому Коллеж де Франс.

У 1841 році почалася криза у світогляді поета: він вступив у секту містика А. Тов'яньского. У 1848 році Міцкевич відновив революційну діяльність: створив польський легіон, що боровся за свободу Італії, у Парижі працював у газеті «Трибюн де пепль», виступав зі статтями революційно-демократичного характеру, виявляючи інтерес до утопічного соціалізму, закликаючи до рево­люційного союзу народів. Під час Кримської війни 1853-56 років Міцкевич вирушив з політичною місією до Константинополя, де помер від холери (похований у Парижі, прах був перенесений до Кракова в 1890 році).

Поезія Міцкевича мала величезне значення для польського національно-визвольного руху, для розвитку демократичної дум­ки, відновлення польської літератури; вона збагатила літератур­ну мову, віршування, поетичні жанри. Істотною є роль Міцкевича в розвитку польського театру (постановки його «Дзядів», чис­ленні висловлення з питань драматургії). У Росії Міцкевич набув популярності ще за життя. Його вірші перекладали О. С. Пуш­кін, М. Ю. Лєрмонтов, К. Ф. Рилєєв, І.І. Козлов, М. П. Огарьов, А. М. Майков, М. Л. Михайлов, А. А Фет, В. Я. Брюсов, І. О. Бунін і ін. Українські поети ще за життя Міцкевича в Росії почали цікавитися його творчістю. У 1826р. П. Гулак-Артемовский пу­блікує свій переклад балади «Твардовський». Перший переклад з циклу «Кримських сонетів» — сонет «Аккерманські степи» — надрукував Шпигоцький у 1830 році. Творчість А. Міцкевича ви­соко цінували і Т. Шевченко, і І. Франко, і Леся Українка. У до­революційний час досить значна частина творів Міцкевича була перекладена українською мовою. Видатним досягненням пере­кладацького мистецтва є переклад Максимом Рильським «Пана Тадеуша» і «Кримських сонетів».

Однак значення Міцкевича не вичерпується його літератур­ною діяльністю. Міцкевич був передовим Політичним діячем сво­го часу. Він стояв у центрі польського революційного руху. Пер­шорядне значення Польщі в розвитку передових революційних ідей століття визначило і світове значення Міцкевича, котрий ще за життя був для усього світу символом боротьби свого народу за волю. Творчість Міцкевича, одухотворена великими патріо­тичними та гуманістичними ідеями, у наші дні стала надбанням широких народних мас. Адам Міцкевич ще за життя здобув світо­ву славу, однак, можна з упевненістю сказати, що справжнє все­народне й всесвітнє визнання він здобув тільки після перемоги польського робітничого класу та утвердження народно-демокра­тичної влади в Польщі.
ОСНОВНІ ТВОРИ:

«Пан Тадеуш», «Кримські сонети», «Дзяди», «Світязь», «Ода до молодості»,


ЛІТЕРАТУРА: 1. Ростоцкий Б. И. Адам Мицкевич и театр.— М., 1976; 2. Дерналович М. Адам Мицкевич.— Варшава, 1981.

Достарыңызбен бөлісу:




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет