Іван Крип’якевич галицько-волинське князівство

ГАЛИЦЬКО–ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

КИЇВ

Монографія — результат багаторічних досліджень академіка АН УРСР І. П. Крип’якевича з історії Галицько-Волинської землі періоду Давньоруської держави та феодальної роздробленості. Розкрито умови формування Галицько-Волинського князівства, його адміністративно-територіальний поділ, соціально-економічні й політичні відносини, вклад у боротьбу проти експансії католицьких феодалів та навали кочівників-завойовників, показано дружні взаємовідносини Галицько-Волинської Русі з іншими давньоруськими землями, доведено безпідставність тверджень польської буржуазно-шовіністичної історіографії, що заперечувала східнослов’янський характер Галичини й Волині та прогресивну роль Київської Русі на цих землях.

ПЕРЕДМОВА

Досліджуваний період характеризується низкою важливих соціально–економічних явищ. Це насамперед зростання феодальної власності за рахунок розвитку сільського господарства шляхом поневолення мас селянства. Спостерігається також процес відокремлення ремесла від землеробства, зростання міст як осередків ремісничого населення та торговельного обміну, що охоплює широкі області. Загострюються соціальні відносини, розгортається боротьба поневолених трудящих мас проти експлуататорів. Характерною рисою цього періоду є боротьба князів проти боярства за зміцнення монархічної влади та за стійке об’єднання галицько–волинських земель в одне князівство. Таке «об’єднання більш значних областей у феодальні королівства» (Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 4, с. 15.) протидіяло процесові роздроблення Русі і було, без сумніву, прогресивним явищем. Велике значення мала також боротьба за єдність дій руських князівств, за їх єднання для відсічі агресії іноземних феодалів.

Головним джерелом для вивчення історії Галичини і Волині періоду феодальної роздробленості є літописи (місцеві та іноземні) та описи подорожей. Важливе значення мають нечисленні документи — грамоти. Початковий період історії Волинського князівства та історію Галичини в період перших Ростиславичів висвітлює «Повість временних літ». Про події 1117–1199 рр. довідуємося з Київського літопису, створеного в часи зростання князівства в період Володимира Володаровича і Ярослава Осмомисла та початку іноземної інтервенції на Підкарпатті в кінці XII ст.

Період з 1205 до 1292 р. охоплює Галицько–Волинський літопис. В першій частині його йдеться про боротьбу Данила Романовича з угорськими і польськими загарбниками за возз’єднання Галицько–Волинського князівства, а в другій — про розвиток Волині за князювання Володимира Васильковича. Літопис дає багатий матеріал про суспільні відносини і соціальну боротьбу в Галицькій землі та розвиток культури. Деякі події, що не згадуються південними джерелами, відображено в Новгородському, Воскресенському та інших літописах.

Окремі дані з історії воєнних і політичних подій цього періоду містять польські хроніки Галла (XII ст.), Вінцентія Кадлубека (XIII ст.), Яна Длугоша (XV ст.) та ін. З чеських хронік заслуговує на увагу Козьма Празький (XII ст.), з німецьких — Тітмар з Мерзебурга (XI ст.), з угорських — Янош Туроці (XV ст.), «Chronica Picta» та ін. Про останні роки Галицько–Волинського князівства дають відомості польські літописи (Янко з Чарнкова, Траска, Малопольський літопис), чеські (Франтішек з Праги та ін.), угорські (Дубницька хроніка та ін.).

Грамоти, тобто письмові документи адміністративного та дипломатичного значення, були поширені на Русі починаючи з X ст. В Галицько–Волинському князівстві княжі грамоти до середини XIII ст. незбереглися, але згадка літопису про «печатника» Кирила (1241) свідчить про діяльність княжої канцелярії. Дійшла до нашого часу велика кількість грамот Льва Даниловича у списках XV–XVIII ст., але критичний аналіз виявив, що майже всі вони підроблені. В Галицько–Волинський літопис було вписано дві грамоти: Володимира Васильковича (1287) та Мстислава Даниловича (1289). В оригіналах збереглися грамоти останніх галицько–волинських князів — Андріяі Льва Юрійовичів 1316–1325 рр., та Юрія II 1325–1339 рр. З боярських грамот відома нам тільки одна — Дмитра Дядька, «управителя» і старости Руської землі 1341–1342 рр., з документів міст — лист громади міста Володимира 1324 р. Грамоти останніх галицько–волинських князів зібрані у публікації «Болеслав–Юрий II, князь всей Малой Руси» (Спб., 1907). Інші документи розпорошені по різних виданнях. Збереглася значна кількість іноземних грамот, де висвітлюються зв’язки галицько–волинських князів з Польщею, Угорщиною, Римом та ін.

Перші узагальнюючі дослідження, присвячені історії Галичини і Волині, вийшли у світ наприкінці XVIII ст. Приєднання Галичини д» Австрійської держави (1772) спонукало австрійських істориків Л. А. Гебгарда, Р. А. Гоппе та Й. X. Енгеля (Gebhard L. A. Geschichte des Konigreiches Galizien, Lodomerien und Rotreussen. — Pest, 1778; Hoppe L. A. Geschichte des Konigreiches Galizien und Lodomerien. — Wien, 1792; Engel J. Ch. Geschichte von Halitsch und Vlodimir. — Wien, 1792.) написати огляди історії Галицько–Волинського князівства, основані на дуже неповному матеріалі.

У перших десятиріччях XIX ст. інтерес до середньовічної історії пробудився серед уродженців Галичини, які почали розроблювати окремі питання історії Галицького князівства. Польський історик–краєзнавець Ф. Сярчинський опублікував нариси історії князівств Перемишльського і Белзького (Siarczynski F. Dzieje ksiestwa niegdys Przemyslskiego. — Czasopism naukowy Biblioteki im. Ossolinskich, 1828, N 2/3; Dzieje niegdys ksiestwa Belzkiego i miasta Belza. — Ibid., 1829, N 2.). М. Гарасевич зібрав матеріали до давньої історії церкви (Harasiewicz M. Berichtigung der Umrisse zu einer Geschichte der Ruthenen. — Wien, 1835; Harasiewicz M. Annales ecclesiae Ruthenae. — Leopoli, 1862.).

Першим істориком, який поставив собі завдання написати наукову історію Галицько–Волинського князівства, був Д. Зубрицький, архіваріус Львова і співробітник Ставропігійського інституту. Маючи доступ до архівних матеріалів, він спершу запланував складення дипломатарія галицьких грамот, а згодом почав критично опрацьовувати джерела ранньофеодального періоду. Він перший викрив фальсифікати грамот князя Льва, поставив під сумнів грамоту короля Казимира місту Львову і дав критичний аналіз деяких інших джерел. 1837 р. він опублікував «Нариси історії руського народу в Галичині (988–1340 рр.)», в 1841 р. випустив у світ «Хроніку міста Львова» (Zubrzycki D. Rys do historii narodu ruskiego w Galicji i hierarchii cerkiewnej w temze krolewstwie. — Lwow, 1837; Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. — Lwow, 1844. ), де розглянув початок історії міста, 1845 р. за допомогою О. Бодянського в «Чтениях Общества истории и древностей» надрукував поширений варіант своєї роботи «Критико–историческая повесть временных лет Червоной или Галицкой Руси», зрештою опублікував у Львові «Историю древняго Галичско–русского княжества» у трьох частинах (1852–1855). Д. Зубрицький був особисто знайомий з відомим російським істориком того часу М. П. Погодіним, листувався з ним та використовував у своїх роботах досягнення російської історіографії.

Учений–джерелознавець А. Петрушевич опублікував багато статей і матеріалів до історії Галицького князівства — про архітектурні пам’ятки Галича, галицьке єпископство, грамоту Івана Берладника, грамоти Льва, а також видав окремим виданням Галицько–Волинський літопис. Але загальний огляд історії краю дав лише у статті «Обзор важнейших политических и церковных происшествий в Галицком княжестве c половины XII до конца XIII ст.» (Галицкий исторический сборник, 1854, вып. 2.)

Широкі дослідження періоду Галицько–Волинського князівства провів професор Львівського університету І. Шараневич. Він глибоко проаналізував Галицько–Волинський літопис, залучив до досліджень ряд невикористаних західноєвропейських джерел, провів ґрунтовні археологічні розкопки в Галичі, причому відкрив багато невідомих архітектурних пам’яток, використав топоніміку як допоміжне джерело для з’ясування історичних назв. На підставі цих різноманітних матеріалів він написав «Історію Галицько–Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453» (Львів, 1863), яка на свій час була найкращим оглядом подій цього періоду.

Після Зубрицького і Шараневича, які сумлінно проаналізували відомі на той час джерела, праці, видані протягом двох наступних десятиріч, не внесли ніяких важливіших доповнень, а лише популяризували їхні досягнення. Це насамперед роботи С. Смирнова «Судьбы Червоной или Галицкой Руси до воссоединения ея c Польшей 1387 г.» (М., 1860), А. Бєльовського (Bielowski A. Krolewstwo Galicji (o starem ksiestwie Halickiem). — Biblioteka Ossolinskich, 1860, t. 1; Bielowski A. Halickowlodzimierskie ksiestwo. — Ibid., t. 4.), А. Левицького (Lewicki A. Ruthenische Teilfurstentumer. — In: Osterreichische Monarchie im Wort und Bild Galizien. Wien, 1894.).

Окремо від досліджень давнього минулого Галичини розвивалася історіографія Волині та Холмщини. У книжці С. Руссова «Волынские записки» (Спб., 1809) вперше поставлено питання про історію ранньосередньовічної Волині. Основні відомості про Волинську землю в давні часи опублікував М. Максимович у статті «Волынь» (Киевлянин, 1842). Про середньовічний період історії Волині і Холмщини розповідається в працях краєзнавців В. Комашка, Л. Перлштейна і М. Вербицького (Материалы для истории и этнографии края. — Волынския губернския ведомости, 1854), Ю. Т. Стецького (Stecki J. T. Wolyn pod wzgledem statystycznym, historycznym i archeologicznym. — Lwow, 1864.), П. Карашевича (Очерк православной церкви на Волыни. — Спб., 1867), А. Крушинського (Исторический очерк Вольши. — Житомир, 1867). Всі названі праці мали оглядово–популярний характер.

В 1880–1890 рр. вийшло у світ кілька монографій, де на основі критично розробленого історичного матеріалу подано загальний нарис минулого Волині і Забужжя в X–XIV ст. Зокрема, історії Холмщини була присвячена робота А. В. Лонгинова «Червенские городы, исторический очерк, в связи c этнографией и топографией Червоной Руси» (Варшава, 1885). Автор для пояснення окремих історичних подій використав значний топографічний матеріал. Тоді ж вийшла у світ книга Л. Крижановського «Забужная Русь» (Спб., 1885).

Давню історію Волині розкрито в монографіях О. Андріяшева «Очерк истории Волынской земли до конца XIV ст.» (Киев, 1887) та П. Іванова «Исторические судьбы Волынской земли c древнейших времен до конца XIV в.» (Одесса, 1895). В працях розглянуто географічне положення, внутрішнє становище Волині, викладено основні історичні події періоду.

І. Линниченко підготував ряд статей, присвячених спеціальним питанням, а також монографію «Черты из истории сословий Юго–Западной (Галицкой) Руси XIV–XV ст.» (М., 1894), в якій вперше проаналізовано соціальні відносини у Галицько–Волинському князівстві.

Результати досліджень узагальнено в працях М. Петрова, вміщених у підготованих П. М. Батюшковим збірниках «Холмская Русь» (Спб., 1887) та «Волынь» (Спб., 1888). Матеріали про Галичину й Волинь розглядалися певною мірою і в узагальнюючих працях з історії України. Спільним недоліком праць дворянських та буржуазних авторів з даного питання є тенденція зобразити процес розвитку українських земель відокремлено від розвитку всієї Русі; недостатній аналіз соціального розшарування населення Галичини і Волині; ігнорування соціально–економічних відносин як вирішального фактора в історичному процесі.

З возз’єднанням західних земель з Українською РСР в 1939 р. історію Галицько–Волинського князівства почали досліджувати радянські історики. Академік Б. Д. Греков підготував статтю «Древнейшие судьбы славянства в Прикарпатских областях» (Вестник АН СССР, 1940, № 11/12), а у своїй монографії «Крестьяне на Руси c древнейших времен до XVII в.» (М., 1952) приділив особливу увагу селянству західних земель. Професор В. І. Пічета виступив із статтею «Основные моменты в исторических судьбах народов Западной Украины и Западной Белоруссии» (Историк–марксист, 1939, № 5/6).

Спеціальну монографію цій тематиці присвятив В. Т. Пашуто (Очерки по истории Галицко–Волынской Руси. — М., 1950). У першій її частиш автор аналізує Галицько–Волинський літопис; у другій — описує історію Галицько–Волинських земель XIII ст., враховуючи соціально–економічні відносини, етапи феодальної боротьби і наслідки ординського поневолення. Особливо цінні зауваження автора про боротьбу князів за об’єднання краю та про місце Галицько–Волинського князівства в міжнародних відносинах.

Літературу з окремих питань подано в тексті розділів.

ТЕРИТОРІЯ І НАСЕЛЕННЯ

В кінці XII — першій половині XIII ст. королі Угорщини на короткий час захопили Галицьку землю, але не включали її до складу Угорського королівства, а тримали під своєю владою як окреме «королівство Галичини». Правдоподібно також, що Володимир Святославич на деякий час поширив свою владу за Карпати, а в кінці XIII ст. та в 1320–х рр. галицькі князі володіли деякими територіями на Закарпатті, але про характер їх влади не маємо точних даних.

Західний кордон між Галицько–Волинським князівством і Польщею в початковий період не був точно визначений. Тут існували великі пущі, які відокремлювали території Польщі і Русі. Не знаємо нічого певного і про те, як далеко на захід сягали завоювання Володимира Святославича й де саме проходив державний кордон Київської Русі. В XIII–XIV ст. кордон між Галицько–Волинським князівством та Польщею набув стійкого характеру. Він проходив у Карпатах на р. Яселці, далі в північно–східному напрямку через річки Віслок і Сян простягався на 15–30 км на захід від Вепру і, перетнувши його, спрямовувався на північний захід. На території Галицько–Волинського князівства розташовувалися поселення Коросно, Ряшів, Щебрешин, Щекарів (пізніше Красностав), Верещин, Воїнь (Вогинь). Іноді польські князі захоплювали окраїнні волості над Сяном, доходячи до Буга, й Лев Данилович оволодівав на деякий час Любліном, але польсько–галицький кордон був вже настільки усталений, що і пізніше, коли галицько–волинські землі загарбала Польща, саме він залишався дійсним аж до XVIII ст., відокремлюючи Руське воєводство від воєводств Краківського і Люблінського^[1].

Північна межа Галицько–Волинського князівства протягом сторіч змінювалася залежно від приналежності Берестейської землі. До половини XII ст. Берестейщина належала до Турово–Пінського князівства. В цей період північна межа Волині проходила приблизно притокою Бугу, Володавкою і Верхньою Прип’яттю. Крайніми північними поселеннями Волині на захід від Бугу були Верещин, Столп’є, Комов, Угровськ, на схід — Кам’янець (Камінь–Каширський) [Іпат., с. 483, 490, 566, 577.]. Пізніше Берестейська земля увійшла до складу Волині і тоді північна межа Галицько–Волинського князівства пересунулася ще далі на північ, приблизно на річки Наров і Ясельду. Найвіддаленішими на півночі були міста Більськ та Кам’янець (Литовський) [Іпат., с. 544, 608, 610, 612, 613.].

На сході Галицько–Волинське князівство межувало з Турово–Пінською землею та Київським князівством. Кордон проходив через Прип’ять, Стир, по правій стороні р. Горині. Крайніми містами Волині на сході були згадуваний вже Кам’янець (Камінь–Каширський), Чорторийськ над Стиром^[2] та над Горинню або близько неї, Пересопниця, Дорогобуж, Мильськ, Острог, Ізяславль, Гнойниця і Тихомль [Іпат., с. 180, 285, 313, 428, 485 та ін.]. На смугу над Горинню, так звану Пргорину волость [Іпат., с. 172, 335.], заявляли претензії київські князі й іноді захоплювали її, але з кінця XII ст. ця волость вже стійко належала до Волині.

Далі межа переходила на верхів’я Случі та Богу (Південного Бугу), спрямовуючись на Ушицю і Прут^[3]. Але тут населення було рідке і точно лінію розмежування визначити важко^[4].

В 1130–1140 рр. Іван Ростиславич, з галицьких князів, оволодів територією Нижнього Дунаю і створив Берладське князівство [Іпат., с. 234, 237, 239, 335, 342, 355.]. На основі звернення «Слова о полку Ігоревім» до Ярослава Осмомисла, що «зачинив Дунаєві ворота, рядить суди до Дунаю», можна вважати правдоподібним погляд, що територія між Прутом і Карпатами деякий час належала до Галицького князівства. Список «градів всіх руських далеких і близьких» з кінця XIV ст. зараховує до руських міста в Молдавії та на Нижньому Дунаю [Воскрес., с. 240–241.].

Галицько–Волинське князівство виникло в результаті об’єднання Галицького князівства з Волинським, яке здійснив Роман Мстиславич 1199 р. Кордон між Галичиною і Волинню залишав по галицькій стороні міста Любачів, Львів, Голі Гори, Пліснеськ ^[5], а по волинській — Белз, Бужськ, Крем’янець, Збараж, Тихомль^[6]. В такому приблизно вигляді він зберігся також у XV–XVIII ст. як межа Белзького і Волинського воєводств з Руським.

Територія як Волині, так і Галичини розподілялася на окремі землі, або князівства. Волинь до середини XII ст. утворювала одне Володимирське князівство. Пізніше, внаслідок князівських міжусобиць і спадкових поділів володінь почали виникати менші волості, які з часом перетворилися у князівства. Так, 1084 р. Давид Ігорович одержав місто Дорогобуж, згодом там виникло окреме Дорогобузьке князівство. Короткий час існувало Бужське князівство [Іпат., с. 361.]. В 1150–х рр. князі Мстислав і Ярослав Ізяславичі поділилися землями так, що перший отримав Володимир, другий — Луцьк [Іпат., с. 361, 381–382.]: так виникли два князівства — Володимирське і Луцьке. В 1170–х рр. обидва князівства розпалися на менші частини: Володимирське — на Володимирське, Белзьке і Червенське^[7], Луцьке — на Луцьке, Дорогобузьке і Пересопницьке князівства^[8]. Деякий час існувало також Шумське князівство [Воскрес., с. 132.].

В період князювання Данила Романовича виникло місто Холм, тоді ж частина Забужжя, на північ від Червна, стала окремою землею — Холмською^[9].

Берестейська земля увійшла до складу Волині в середині XII ст. [Воскрес., с. 365, 482.]. З неї, як окрема волость, виділився Дорогичин [Воскрес., с. 599.].

Підкарпаття наприкінці XI ст. та у першій половині XII ст. поділялося на чотири князівства із столицями в Перемишлі, Звенигороді, Теребовлі та Галичі. Кожне з них мало свого князя, іноді два князівства з’єднувалися в руках одного князя^[10]. В 1141–1144 рр. Володимирко Володарович з’єднав названі князівства в одне — Галицьке з столицею у Галичі^[11].

Об’єднаною Галичина залишалася і за його наступників, аж до смерті Романа Мстиславича (1205)^[12].

Після смерті Романа, в період феодальних воєн, єдність Галицького князівства була порушена і знову виникли окремі князівства. Так, сини Ігоря Святославича, оволодівши Галичиною (1206–1211), поділили її на чотири частини з давніми столицями у Галичі, Звенигороді, Перемишлі і Теребовлі [Іпат., с. 481, 483.]. Внаслідок договору у Спиші 1214 р. Перемишльське князівство було відокремлене від Галицького [Іпат., c 489, 499, 517, 525.]. І тільки в подальшому, після упертої боротьби, Данило Романович знову з’єднав Підкарпаття в одне державне ціле.

Перемишльська земля виступає як окреме князівство^[13]. Про Звенигородське і Теребовльське князівства таких звісток немає.

В 1220–х рр. для позначення території над середнім Дністром з’явилася назва «Пониззя» (пізніше Поділля) [Іпат., с. 501, 502, 506, 525.].

Про густоту заселення краю в той період не збереглося ніяких точних даних. Князі проводили деколи переписи населення. Так, після нападу татар 1286–1287 рр. Лев Данилович «полічив, скільки людей загинуло в його землі; скільки їх спіймано, побито або скільки за божею волею померло — півтринадцяти тисячі» [Іпат., с. 589.]. Але матеріали таких переписів не збереглися. Найраніший список міст Волині і Галичини вміщено у Воскресенському літописі другої половини XIV ст. [Воскрес., с. 240–241.], але він далеко неповний.

Про загальну кількість поселень є тільки випадкові згадки, наприклад, що угорський король 1150 р. «взяв багато сіл біля Перемишля» або що польський князь Лешко в 1282 р. поблизу Щекарова захопив десять сіл [Іпат., с. 282, 585.]. На відстані не більш як 15 км від Володимира літопис XIII ст. згадує ряд сіл: Устилуг, П’ятидні, Хвалимичі, Житань, Бужковичі [Іпат., с. 283, 334, 538, 562, 569, 588.].

Літописець так описує заснування Холма: «розвинулося життя і наповнилися двори навколо міста, поле і село» [Іпат., с. 558.].

В грамотах 1350–1370 рр. згадується цілий ряд сіл, які існували вже раніше: Боратин, Добковичі, Розбір у Ярославщині, у Перемишльській волості — Бибел, Бушковички, Болестрашичі, Гдешичі, Риботичі, Пнеколт, Стібно, Хлопчичі, Ковбаєвичі [АГЗ, т. 5, № 5; т. 8, № 9; Розов, № 2, 5, 6, 13; КДМ, т. 1, № 252; т. 3, № 715, 737.]; у Львівщині — Винники, Дмитрє, Маличковичі, Сулимів [АГЗ, т. 2, № 1; Розов, № 7, 8; КДМ, т. 3, № 739.], у Жидачівщині — Задеревач, Дроговичі, Дуліби, Городище [КДМ, т. 3, № 844; АГЗ, т. 5, № 15.]; в Галицькій волості — Новиця, Уторопи, Стріличі, Вербіж, Микитинці [КДМ, т. 3, № 797; АГЗ, т. 5, № 10.]. Це лише вибірковий список, який можна поширити.

Аналіз топографічних назв поселень Волині і Галичини показує, що ряд сіл, про початки яких не маємо історичних відомостей, певно існував в часи Галицько–Волинського князівства. На старе походження вказують назви поселень, утворені від двочленних слов’янських антропоніміє, як Добромишль, Страхослав, Хотилюб, Дрогомишль, Будомир, Добромиль, Борислав, Доброгостів, Радомишль, Станимир, Хотимир, Татиборовичі, Добромиричі; назви від найменувань стародавніх племен: Дуліби, Деревляни, Кривичі, Куряни, Ятвяги, Пруси, Варяж, Торки, Болохівці (Болехівці), назви, що відбивають лексику виробничого і соціального побуту: Отроч, Кривотули, Скоморохи, Городниця та ін.

Отже, на основі історичних документів та топографічних назв можна припустити, що третина або більше й сьогодні існуючих поселень виникла не пізніше доби Галицько–Волинського князівства.

До половини XIV ст. існувало досить багато сіл, більшість їх були невеликі. Наприкінці XIV ст. перемишльський суддя Костько у своєму звіті нараховував у Перемишльській, Ярославській, Ланцутській і Ряшівській волостях («подим’я») всього 1200 димів, тобто дворищ (на території, що охоплювала близько 3000 кв. км) [Розов, № 18.]. Ще на початку XVI ст. 80% сіл Львівської землі займали площу від 1 до 5 ланів (лан — більш як 20 га) [Zrodla dziejowe. — Warszawa, 1902, t. 18, cz. l, s. 152–176.]. В раніших часах селища були, очевидно, ще менші.

Населення досліджуваних територій в цілому належало до давньоруської народності, з якої згодом почала формуватися українська. Відомі окремі випадки переміщення населення з одної землі до іншої. Так, Данило, здобувши 1255 р. Возвягль, переселив його населення частинами у Володимирщину, Холмщину і Галичину [Іпат., с. 556.]. Про переселення з інших міст свідчать назви сіл Берестяни, Пиняни, Червняни (тепер Черляни Городоцького р–ну Львівської обл.), Володимирці на Дрогобиччині та Львівщині. У Підкарпаття переселенці прибували також з дальших земель в період боротьби за Галичину, в першій половині XIII ст., коли там перебували війська з інших князівств. Коли Данило розбудував Холм, там також поселилися люди, які «тікали з татар» [Іпат., с. 558.]. 1241 р. на Пониззі бажали одержати землі чернігівські бояри, які шукали захисту від орд хана Батия [Іпат., с. 525.]. З того часу, можливо, походить с. Куряни в Тернопільщині, яке могло одержати назву від переселенців із Курська. У Володимирі існувало поселення новгородців [Іпат., с. 605.], можливо, з часів князювання Романа Мстиславича у Новгороді.