ДРУГИЙ РАЗ У ТУ Ж РІЧКУ, АЛЕ З ІНШИМИ БЕРЕГАМИ

ДРУГИЙ РАЗ У ТУ Ж РІЧКУ, АЛЕ З ІНШИМИ БЕРЕГАМИ

Степан Сачук, "Волинь", 19.03.2011

Ексклюзивне інтерв'ю з головою Волинської облдержадміністрації Борисом Климчуком з нагоди його шістдесятиріччя.

-Борисе Петровичу, у вас завидна, я вам скажу, трудова біографія. Вчитель, директор школи впродовж більш як 15 років, після чого почалася успішна кар'єра державного службовця. Спочатку на посаді заступника голови Ковельського міськвиконкому, а потім відразу - голови обласної ради і голови облдержадміністрації. Десять років ви очолювали рідну Волинську область впродовж 1992-2002 років - теж завидний стаж. І ось знову після роботи радником Президента України і більш як п'ятирічної дипломатичної служби в ранзі Надзвичайного і Повноважного посла вернулися до керма області.

Можливо, таку щасливу життєву дорогу вам вказали ясні зорі над рідним поліським селом з поетичною назвою Волошки. А ще, напевне, ваші працьовиті батьки-селяни, селянське виховання, яке є найвищою і наймудрішою, я переконаний, нічим не замінимою школою виховання?

- Справді, я в дитинстві пройшов цю велику школу. Весь сільський уклад життя змалку привчає до праці і до відповідальності, а ще вчить чесності, справедливості, поваги до старших. Коли я щодня бачив, як мама, мов та бджілка, трудиться з ранку й до вечора - а вона, будучи сільською вчителькою, ще й тримала на собі всю домашню господарку, то, звичайно, лінуватися, бити байдики, вважав за великий гріх. Тяжко працював і батько, коли виникла необхідність, вже у сорок років освоїв фах шофера. То ж як я міг погано вчитися, чи не послухатися, обманути своїх батьків?

Рано довелося пізнати всю селянську роботу і мені. Ще будучи школярем, працював у колгоспі. Пам'ятаю свій перший зарібок, скільки було гордості, коли віз додому видане мені за роботу зерно.

- Але давайте відразу перейдемо до сьогоднішнього життя і сьогоднішніх справ. Ваше повернення після тривалого часу в ранзі губернатора на Волинь для багатьох було дещо несподіваним. Це як два чи навіть три рази ввійти у ту саму річку.

- Річка то, можливо, одна, але інші береги. Тепер зовсім інша політична ситуація, інші вимоги, стиль роботи. Я знаю, що спочатку була певна ейфорія у певних колах після мого повернення, видно, розраховували на якісь преференції, просування по службі. А потім прийшло до них розчарування. Але мені головне, щоб я сам у собі не був розчарований. Та й більшість, бачу, розуміє мене, підтримує. І це показали вибори до обласної ради, де я набрав високий процент голосів.

- Але немало було й тих, хто неоднозначно сприйняв ваше рішення очолити виборчий список від Партії регіонів.

-Так, я став рядовим членом цієї партії, хоч вона в нас не користувалася широкою підтримкою. Я розумію, що спрацювало ім'я, що кредит довір'я дали мені. Але хочу сказати й таке: наші українські партії в тому варіанті, як вони є, складно назвати партіями. Скоріше - це проекти - політико-економічні чи бізнесово-політичні. Згадайте, Пустовойтенко - прем'єр-міністр, очолює НДП - всі в НДП. Втратив владу - НДП розсипалась. Те ж саме пережили й інші партії. Ми, на жаль, не мали спокійного ХІХ століття, коли формувались парламентські системи. У нас зовсім інша історія, а тепер настав період інтернаціональних кампаній, період грошей, коли долар і євро визначають все.

- На жаль, нашим простим людям нема коли до пам'яті прийти, вони все борються за виживання, їм не до того, щоб брати активну участь у житті суспільства, впливати на державотворчі процеси.

- Ми мусимо пройти свій нелегкий шлях, шлях проб і помилок. Ні в кого нічого ми не скопіюємо, про що дехто з політиків говорить, бо це нічого не дасть. Але важливо не забувати про головне - люди повинні мати захист, мати певні гарантії. В цьому бачу своє головне завдання.

А що стосується партійних, політичних інтересів, то я завжди пам'ятаю, що, крім них, є цінності вічні і основоположні. Думаю, ви мене зрозумієте: жити мені тут, на батьківській землі, ходити цими вулицями серед своїх земляків, поховають мене тут. Хочу, щоб мати максимально чисте око і не повторити тих помилок, які були.

- Що ж ви, Борисе Петровичу, вважаєте своїми головними здобутками за рік губернаторства, а що - невдачами?

- Мені здається, головне, що вдалося організувати тут, на Волині, як слід владу. Не оптимально, але більшість служивих людей тепер добре знають свої функції, завдання, свій маневр. Знайшли впливову роль і взаєморозуміння облдержадміністрації у стосунках з районами і містами. Знайшли спільну мову і взаємодію із службами, так би мовити, подвійного підпорядкування - судом, прокуратурою, Службою безпеки, міліцією. Вдалося структуризувати роботу обласної ради. Область має пристойні рейтинги і добре око в Києві - це теж позитив.

- Якраз напередодні вашого ювілею журнал "Коментарі" опублікував свій рейтинг роботи областей і губернаторів. Він грунтується більш як на двох десятках різних показників і там відводиться почесне друге місце вам і Волині.

- Можна по-різному ставитися до цих показників і рейтингів, але, думаю, картина загалом дається об'єктивна. Там є один показник, який би я назвав головним, визначальним - це результат роботи економічного комплексу, так би мовити, на виході, тобто прибутковість нашої роботи. Так от у наших сусідів-рівнян, які нас обігнали, економіка збиткова, а ми маємо мільярд гривень прибутку. Це дуже важливо.

Одне слово, наші спільні зусилля дали торік свій результат, але це, на жаль, за рахунок вичерпного ресурсу, екстенсивних методів. Потрібні нові технології, а значить - інвестиції, в тому числі зовнішні. Торік ми мали їх 20 мільйонів доларів, але це не той показник, який нас може задовольнити. У нас повільно оновлюються основні фонди, мало серйозних бізнесових проектів. Волиняни добре засвоїли тему готельного, ресторанно-барного господарства. На душу населення ми маємо у чотири рази більше посадочних місць, ніж у Києві. Але на цьому економіки і благополуччя не побудуєш.

Тривожить, що багато зарплати у конвертах. З цього приводу я направив керівникам, де звикли показувати мінімальну зарплату, листи, нагадав їм про середню зарплату по області, і про їх відповідальність. До 1 травня вони мають мені доповісти, що зробили. Багато питань виникає через те, що наша область дотаційна.

- Але це ще залежить від того, як вибудувати бюджетну систему, наскільки справедливо. У мене завжди викликає несприйняття твердження самозваних "експертів", що Схід країни годує Захід.

- Від Президента за рік я не почув і слова про це - і ви не почуєте. Так само, як не почуєте про альтернативні труби. Був час, наприклад, коли податки з митниці йшли прямо в обласний бюджет, і тоді ми мали іншу обстановку з фінансами. Тепер ці податки "гуляють" до Києва, а звідти якась дещиця перепадає нам. А що стосується постійних розмов про альтернативні поставки палива і критики Росії, чого ми раніше наслухалися досхочу, то ось вам результат: поки ми говорили без толку, звинувачували наших сусідів, Росія з європейцями прокладала Північний потік, який буде завершений до кінця нинішнього року, і 50 мільярдів кубометрів газу піде мимо України.

Інколи інтерес держави полягає в тому, щоб розумно промовчати. Це велика дипломатія, гра, велика, якщо хочете, політика. Я дуже задоволений, що перша азербайджанська легка нафта пішла в Україну під час моєї роботи в цій країні послом. При цьому ніхто не кричав, не кукурікав, а спокійно, по-діловому, вирішували - спочатку на рівні дипломатичних служб, а потім - президентів. Литву я залишав, коли вийшли на мільярд гривень товарообороту і в Азербайджані досягли такого ж рівня. Робота послом - це значимий період у моєму житті. Багато пізнав, багато вчився.

- А як досвід дипломатичної роботи прислужуєть ся у теперішній роботі?

- Цей досвід добре служить тільки у переговорах з іноземними партнерами, для залучення іноземних інвестицій. Для роботи з чиновниками він не годиться. Яка тут у біса дипломатія, коли треба постійно контролювати, вимагати, а нерідко і суворо питати. Ось цими днями я поцікавився, як виконується доручення, дане мною ще 8 листопада. Просте і зрозуміле доручення - заборонити торгівлю горілчаними й тютюновими виробами у 100-метровій зоні біля шкіл. І що ви думаєте? Тільки два райони його виконали. Я змушений був жорстко поговорити з керівниками районів і поставити контрольний термін, після якого, якщо не буде зроблено висновків, комусь не поздоровиться.

А ось коли постало питання про затвердження бізнесових програм за кошти Євросоюзу, які для Волині й Білорусі кореспондує Польща, то тут як дипломат я знав що робити. Поїхали наші люди у Варшаву і телефонують мені, що наші пропозиції не проходять, мовляв, не так розроблені бізнес-плани. Я категорично сказав, щоб наші представники не брали участі в голосуванні - хай у Брюсселі знають, як Польща виконує свої зобов'язання. Якщо були зауваження до бізнес-планів, то чому раніше не сказали. Ми ж можемо доопрацювати проекти. І тверда наша позиція допомогла.

- Чи є у вас, Борисе Петровичу, непорушні прин ципи, яких ви дотримуєтесь у роботі з людьми?

- Ще коли я тільки ставав на державну службу в Ковелі, мій тодішній шеф - міський голова Євген Поліщук - не раз повторював: не обіцяй того, чого не можеш виконати. Постарайся пояснити, щоб людина зрозуміла, але пустопорожніх обіцянок не давай. Я цього весь час дотримуюся. Ще один принцип дуже важливий - не давати преференцій і посад своїм друзям, родичам і знайомим. І я цього принципу 20 років неухильно дотримувався. Обидві дочки мої - приватні нотарі, менший зять має свій бізнес, працює юристом, знає чотири мови. Старший зять по прокурорській лінії пішов. Без мене рухався по службі. Коли я пішов з області, одержав свою долю осуду і переслідування, достойно вийшов з цього. Сестричка моя, як була 20 років назад декларантом на митниці, так і залишилася. Свєта, моя дружина,- не губернаторша, не використовує свого становища, дочки, вибачте, не випєндрюються, не корчать із себе хто знає що. І це дає мені можливість нормально працювати і вимагати з інших.

Ще один принцип - по Екзюпері - він стосується не тільки братів наших менших: ми відповідальні за тих, кого приручили. Людей, які працювали і працюють зі мною, не забуваю, коли потрібно, допомагаю чим можу. І своїми коштами, і з благодійного фонду "Рідна Волинь". До речі, фонд мій багатьом допоміг. Моє кредо - постарайся зробити щось добре для конкретної людини, бо легко любити все людство.

Ось у державних службовців зараз зняли всі надбавки. Але я розпорядився, щоб тим, у кого передпенсійний вік, їх залишили. Тривожить, що люди ідуть із держслужби, стараються достроково оформити пенсії, бо переживають, не мають гарантій. А все це треба було передбачити в законах, змоделювавши ситуації, в яких опиняться люди. На жаль, зараз багато законів приймається форсовано, поспішно, з голосу поправки вносять.

- Ви, Борисе Петровичу, зачепили дуже важливу, на мою думку, тему - наскільки зріло, продумано, ґрунтовно у нас підходять до реформ. Ніхто не заперечує, що реформи потрібні, але в суспільстві відчувається недовіра до них, бо люди бачать, що далеко не завжди вони на користь державі і людям. Вам і вашим підлеглим доводиться постійно стикатися із проявами незадоволення, гасити його. Коротше кажучи, віддуватися за помилки, недопрацювання верхів. Чому ви не вносите пропозицій, не впливаєте на цей процес, чи вас не чують?

- Ми намагаємось доносити думки і настрої людей до парламенту, уряду. Але буває, на жаль, що ми не одержуємо з Верховної Ради потрібної інформації, цілісних проектів законів, а якісь куски, фрагменти, по яких важко орієнтуватись. Так було, зокрема, із Податковим кодексом. А ось по пенсійній реформі робота пішла більш-менш нормально, без поспіху. Намагаємось довести її принципові положення до людей, роз'яснити. І звичайно, прислухаємось до їх зауважень, пропозицій.

Важко йде адміністративна реформа, хоча почалась ніби рішуче і правильно - так би мовити, з голови. Ось уже березень надворі, а ми не маємо ні чіткої моделі, ні штатів. Мають бути чітко виписані функції - що вирішується в центрі, яка компетенція органів на місцях.

Адміністративна реформа вклю чає, звичайно, і реформу місцевого самоврядування. Тут особливо багато роботи. Треба навчити людей працювати по-сучасному, ініціативно, а не писати клопотання наверх, подбати про фінансове і організаційне забезпечення того самого місцевого самоврядування. Ось наш керівник управління державної служби Валентин Малиновський розробив свою територіально-організаційну модель самоврядування в області. Нею передбачено 46 гмін-повітів без районної ланки, залишається лише обласна.

- Але ж, ніби оптимальні організаційні форми створюючи, не можна забувати про потреби і зручності для людей.

- Звичайно. Очевидно, при цьому слід провести комп'ютеризацію сільрад, щоб селянину за кожною довідкою не доводилось їхати у той же райцентр. Й інші служби відповідно організувати, про що ми, до речі, вже думаємо зараз.

- Чи часто ви зустрічаєтесь з Президентом? Як це буває - з власної ініціативи чи за викликом? Який характер цих зустрічей?

- Буває, що й на місяць раз не зустрічаюсь. А коли виникає необхідність, треба робити заявку на зустріч. Крім, звичайно, непланових зустрічей, офіційних. Янукович тут вибудував чітку систему. Він не бере на себе господарських рішень. І, думаю, правильно робить. Є уряд, є міністри, які відповідають за певне коло питань. Звичайно, бувають і непередбачені ситуації, коли Президент прямо зв'язується. Спецтелефон для цього завжди при собі.

- Президент жорсткий у спілкуванні?

- Я б сказав би - жорсткий. Коли зустрічається з губернаторами, добре обізнаний із станом справ, володіє ситуацією, тому треба тримати "вухо гостро".

- А з прем'єром, міністрами постійні контакти?

- Так, тут діє режим он-лайн. У будь-який час можна зв'язатися, домовитися про зустріч. Ось недавно я повернувся з Києва, захищали там свої програми. Хоч не одержали стільки грошей на соціально-економічний розвиток, як хотіли, але загалом результатом задоволені - матимемо цього року на порядок більше субвенцій, ніж торік, і значно більше, ніж рівняни, закарпатці та деякі інші області. Заплановано ввести 4-5 серйозних об'єктів. Зокрема, з нуля збудуємо середню школу в Камені-Каширському, закінчимо музейний комплекс Липинського в Затурцях, у Луцькому старому замку нарешті приведемо в порядок приміщення картинної галереї і шляхетський будиночок.

- У вас, Борисе Петровичу, напружений робочий графік - дуже рано починаєте роботу і пізно закінчуєте. Як вдається відновлюватися, тримати себе в тонусі?

- Що стосується графіка роботи, то це неправильна звичка, не європейська. Це свідчить про те, що неправильно налагоджена і працює система. Люди займаються не тим, чим треба, повільно бюрократична машина повертається.

- Одне слово, ми їдемо поки що на "Запорожці", а варто було б уже хоч на "Жигулі", якщо не на "Мерседес", пересісти.

- Справді, у нас швидкість вирішення питань, прий няття управлінських рішень, як у "Запорожця". Я це добре зрозумів, коли після призначення місяць працював без заступників. І не було ні найменшої затримки із будь-якими поточними справами - я виходив прямо на галузеві управління і служби.

А щодо реабілітації і тонусу, то ось збираюся нарешті у передювілейну відпустку за тривалий час. Щоденна ж реабілітація відбувається вдома, серед внуків. Вони дуже швидко знімають усю негативну енергію. А закон у мене твердий: службових проблем я додому не ношу, там зона комфорту і сімейного затишку.

А ще віддушина для мене - полювання. Я не заготівельник м'яса, а мисливець. Тим більше, що мої внуки - запеклі екологи і охоронці тварин. "Дідусю, ти нікого не стріляв?" - завжди допитуєть ся найменшенький. "Звичайно, не стріляв,- кажу,- але вийшов із лісу зайчик - і ось вам цукерки передав". Старший внук усміхається, а меншенькі вірять. Ще читання є для мене своєрідним терапевтичним засобом, інколи - більярд, шахи. І кожного ранку - хвилин 15-20 пішої прогулянки.

- А друзів щирих маєте багато?

- Ні, небагато. Далеко не всі так звані друзі пройшли випробування владою, а правильніше буде сказати - моїм безвладдям. Багато хто перестав бути моїми друзями ще тоді, коли закінчилася моя губернаторська каденція у 2002 році. Я з ними не спілкуюся і вони мене не затруднюють.

Одна із вад людини у владі - це певна одинокість, певний вакуум щирих людських стосунків. Але в мене залишилось немало друзів по посольських справах, у тому числі за кордоном. Довірливі стосунки залишились досі із вчителями по Ковелю.

- Що ви найбільше ціните в людях?

- Звичайно ж, чесність, надійність, благородство. Поважаю і ціную тих, хто завжди залишається самим собою. Не подобається, коли, так би мовити, надуваються, стараються себе прикрасити, показати. Говорячи словами поета Роберта Рождественського, не люблю я добреньких, як булочка здобненька, не люблю розумненьких, про яких солодко шепчуть музи. Коротше кажучи, не добреньких і розумненьких, а добрих і розумних, мудрих люблю і поважаю.

http://www.volyn.com.ua/?rub=3&article=0&arch=1211