Авангардизм

Поєднання течій у мистецтві, що виникають у кризові періоди, коли певний напрям або стиль вже вичерпав себе, а створені ним “канонічні зразки” перетворилися на кліше. Авангардизм заперечує та викриває їх шляхом висміювання, пародіювання, гротескового поєднання. Головна функція авангардизму – деструктивна, його мета – “очищення шляху” для нового, що має прийти в мистецтво. Авангардизм не є конструктивним, не здатен на створення власних цінностей. Тому він виникає “хвилями”, з часом, виконавши свою місію, зникає. З погляду історії літератури авангардизм ХХ століття вважають одним з відгалужень модернізму. Його риси бачимо в кубістів, експресіоністів, дадаїстів.

В українській літературі ХХ століття авангардизм виникав двічі: в 20-х роках, коли виникла потреба оновлення народницької літератури (пов’язаний з іменами поетів-футуристів М.Семенка, Г.Шкурупія) і в кінці 80-х – на початку 90-х (неоавангардизм), викривши штучні та зужиті аспекти літератури соцреалізму (групи “Бу-Ба-Бу”,“Лу-Го-Сад”, “Нова дегенерація”).

Алегорія

Складний троп, двоплановість зображення, коли реальні особи, явища, події тощо приховуються під конкретними образами з відповідними асоціаціями до приховуваного.

Найпростіший приклад алегорії: Вовк та Ягня з відомої байки як втілення насильства можновладця і простої людини. Алегорія – основа байки і притчі.

У складнішому вигляді алегорія може приховувати глобальні явища (Рим і Греція в "Оргії" Лесі Українки – втілення Росії та України).

Невеликий, найчастіше віршований твір повчально-гумористичного чи сатиричного характеру. Людське життя в баці відтворюється через алегорію – в образах тварин, рослин, речей тощо.

Висновок байки іноді зрозумілий сам про собі, а іноді винесений в мораль (силу) на початку або наприкінці байки. Найчастіше пишеться байковим віршем – вільним ямбом, що надає їй динамічності, легкості.

Письменники використовують байки в умовах обмежень свободи творчості, говорячи правду натяками. Байка – один з найдавніший жанрів світової літератури. Найвидатнішим байкарем античності був Езоп. В українській літературі байки створювали Г.Сковорода, Л.Боровиковський, П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, Л.Глібов, в ХХ столітті – М.Годованець, П.Глазовий.

Жанр ліро-епічної поезії, зародився у Франції в ХІІ столітті, особливо популярний в епоху Романтизму. Ознаки балади: напружений сюжет на любовну тематику, часто на фоні неспокійної природи, наявність фантастики. До балади в ХІХ столітті зверталися романтики П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, І.Вагилевич, ранній Т.Шевченко, Ю.Федькович. В ХХ столітті розширено тематичні межі балади, суттєво оновив жанр І.Драч, ввівши соціально-побутовий елемент, поєднавши його з романтичною піднесеністю та фантастикою.

Всеукраїнська спілка пролетарських письменників. Літературне угрупування, створене в 1927 р. за ініціативною Компартії для протистояння ВАПЛІТЕ, “неокласикам”, МАРСу. У творчості пропагувала масовізм. До складу входили: Б.Коваленко, І.Микитенко, О.Корнійчук, В.Коряк, Іван Ле, П.Усенко. Загалом організація була не стільки творчою, скільки адміністративно-партійною. Існувала до 1932 р., ставши основою майбутньої Спілки радянських письменників України (пізніше – СПУ).

“Гарт”

Спілка пролетарських письменників. Літературна група, створена 1923 р. у Харкові. Очолював В.Еллан (Блакитний). Ідейні засади: приєднання до єдиної інтернаціональної комуністичної культури, користуючись українською мовою як знаряддям творчості.

До складу входили: В.Еллан, К.Гордієнко, І.Дніпровський, О.Довженко, М.Йогансен, І.Кулик, О.Копиленко, В.Поліщук, І.Сенченко, В.Сосюра, П.Тичина, М.Хвильовий. У 1925 р. всередині групи почалися суперечки навколо орієнтації на “широкі маси” (по суті, масовізм), творення “пролетарської літератури”. Внаслідок цього “Гарт” розпався, частина письменників на чолі з М.Хвильовим, які не поділяли поглядів “Гарту” утворили ВАПЛІТЕ, решта пізніше вступила до ВУСПП.

Гіпербола

Складний троп, художнє перебільшення для особливо точного розкриття явища: "А сліз? А крові? Напоїть всіх імператорів би стало… не ріки – море розлилось" (Т.Шевченко). Протилежним до гіперболи тропом є літота.

Явище протесту проти політики партії інтелігенцією в СРСР 70-80-х рр. Дисиденти боролися за права людини і нації, за що нещадно переслідувалися режимом. До поетів-дисидентів належать В.Стус, І.Калинець, І.Світличний, Т.Мельничук, М.Горбаль та інші. Їх вірші написані переважно у в’язницях і таборах.

Один із трьох родів літератури, що відрізняється від епосу і лірики тим, що явища життя і характери героїв передаються не авторською розповіддю, а вчинками і розповідями їх самих, і призначений для сценічного втілення. Події у драмі показуються так, наче вони відбуваються зараз. Основою драматичного твору є гострий драматичний конфлікт – зіткнення протилежних сил та інтересів. Драма походить з давньої Греції, до нас дійшли численні античні трагедії та комедії. Основні жанри драми: трагедія, комедія, трагікомедія, власне драма. Зовнішня композиція драматичних творів (архітектоніка) зумовлена потребою театральної постановки: твори ділять на дії та яви. У вузькому значенні – жанр драматургії, що поєднує риси трагедії і комедії, заснований на гострому конфлікті, відбиває напружену боротьбу і серйозні переживання персонажів, проте не має трагічної розв’язки.

В українській літературі драма має давні традиції з часів бароко, пізніше відомими драматургами були І.Котляревський, Г.Квітки-Основ’яненко, І.Карпенко-Карий, І.Франко, Леся Українка, М.Куліш, В.Винниченко, І.Кочерга, з сучасників – О.Ірванець, Я.Стельмах, Неда Неждана.

Епітет

Простий троп, художнє означення, прикметник, вжитий у переносному значенні для найточнішої характеристики явища ("довгорука ніч" – Г.Чубай). Виділяють фольклорні епітети, запозичені з народних пісень. Їх художня вартість – не в оригінальності, а у близькості до народної свідомості ("золоте сонце", "біле личенько").

Засіб художньої виразності, прихована насмішка, коли за зовні позитивним висловлюванням ховається висміювання. Найчастіше використовується в сатирі.

В українській літературі іронію використовували Т.Шевченко, І.Франко, М.Хвильовий, Остап Вишня, М.Куліш, Є.Дудар, Ю.Андрухович, О.Ірванець.

Класицизм

Напрям у європейській літературі та мистецтві XVІІ – початку ХІХ ст. Класицисти орієнтувалися на художню спадщину античності, оголошену класичною, ідеальною, зразковою. Теоретичною базою класицизму була “Поетика” Аристотеля і філософія раціоналізму. Однією з головних ознак літератури була жорстка нормативність – існувала система правил, в межах якої мусив творити письменник (це була реакція на заплутаність і надмірне пишномовство бароко). Найгрунтовнішим формулюванням цих правил став трактат Буало “Мистецтво поетичне” (1674). Для драматургії проголошувався закон “трьох єдностей”: єдність дії (головна дія не переривається епізодами, прямо з нею не пов’язаними), єдність часу (всі події твору повинні закінчуватися в одну добу) і єдність місця (місце дії не повинно змінюватися). Втім, навіть визнані майстри драми Класицизму (Расін, Корнель) не завжди дотримувалися всіх вимог.

Класицизму притаманний потяг до аристократизму, намагання підняти творчість над буденністю, зобразити ідеальних, “високих” героїв. Зворотнім боком цього прагнення стала штучність та “сухість” окремих творів. Важливою складовою теорії класицизму була ієрархія жанрів, найважливішими вважалися античні: трагедія, ода, епопея, байка. Найширше класицизм розвинувся у Франції в часи монархії Людовика ХІV.

Представники: П.Корнель, Ж.Расін, Ж.-Б.Мольєр, пані де Лафайєт, Ф.де Ларошфуко, Ж. де Лафонтен. В українській літературі не розвинувся, окремі елементи низового класицизму простежуємо у Ф.Прокоповича, І.Некрашевича, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка.

Побудова літературного твору, зумовлена змістом; розміщення і співвідношення його компонентів, порядок розгортання подій і розміщення персонажів. Композиція поєднує складові твору в художню та естетичну цілісність. Розрізняють зовнішню композицію (архітектоніку) – побудову твору, його розподіл на формальні частини (дії та яви у драмі; книги, розділи тощо у прозі; строфи у ліриці) і внутрішню – внутрішнє розташування “матеріалу” твору.

Складний троп, художнє надмірне зменшення з метою особливо точного розкриття явища: "до села рукою подати". Протилежним до літоти тропом є гіпербола.

Образний вислів, в якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю ("синя одежа моря" – М.Коцюбинський. Тут синій колір морської води зіставляється з хвилями). В розмовній мові метафори вживаються рідко, натомість в художньому стилі і в промовах є одним із головних художніх засобів.

Загальна назва сукупності літературних тенденцій нереалістичного характеру на межі ХІХ-ХХ ст. Головні ознаки:

- перевага інтуїтивного, ірраціонального начала над логічно-раціональним;

- вищість таланту і мистецтва від утилітарних суспільства;

- вищим знанням вважалася не наука, а поезія, краса, що здатна проникати в глибини буття;

- звільнення мистецтва від практичних цілей (“мистецтво для мистецтва”) та від жорстких канонів.

Модернізм виник у Франції, пов’язаний з іменами Ш.Бодлера, А.Рембо, П.Верлена, Е.Верхарна, М.Метерлінка, В.Брюсова, О.Блока, Р.-М.Рільке. В українській літературі модернізм набув специфічних рис, ставши перш за все рухом до новітніх європейських течій. Українські модерністи: поети “Молодої музи” (П.Карманський, В.Пачовський, О.Луцький), “Української хати” (М.Вороний, О.Олесь, М.Євшан, Г.Чупринка).

Модернізму притаманні конструктивність, віра в прогрес та гуманістичні ідеали, чим він принципово відрізняється від постмодернізму. В межах модернізму виділяють такі літературні течії: символізм, імпресіонізм, експресіонізм, футуризм, авангардизм (деякі вчені вважають авангардизм окремим явищем через його деструктивну направленість), сюрреалізм, неоромантизм.

Стильова течія в українській літературі 20-х років ХХ ст. Представники: Г.Косинка, В.Підмогильний, Є.Плужник, Б.Антонечко-Давидович. Простежується і пізніше, зокрема, у прозі Г.Тютюнника. Основою неореалізму є класичний реалізм, характерними ознаками – відмова від лінійного наслідування дійсності, додання аналітичності та ліричності.

Стильова течія модернізму в українській літературі початку ХХ ст. Леся Українка називала його “новоромантизмом”. На відміну від класичного романтизму, який проголошував розрив між дійсністю та ідеалом, неоромантизм вважав за можливе їх поєднання завдяки силі волі людини, її потягу до втілення мрії, здійснення неможливого. В українській літературі неоромантизм виявився у драматургії Лесі Українки, творчості митців “Pозстріляного відродження” (О.Влизько, М.Йогансен, Ю.Яновський) та “празької школи” (О.Ольжич, О.Теліга), в романі “Тигролови” І.Багряного. У зарубіжній літературі він виявляється в творах Р.Кіплінга, Р.-Л.Стівенсона, Г.Ібсена, Е.-Л.Войнич, Дж.Лондона, К.Гамсуна, М.Гумільова.

Малий жанр епосу, подібний до оповідання. Для новели характерні строга композиція з яскравою кульмінацією, несподівана розв'язка, однолінійний сюжет, мінімум персонажів. Розрізняють психологічну, ліричну, філософську, історичну новели.

Європейські письменники-новелісти: Дж.Бокаччо, П.Меріме, Г.Сенкевич. Творцями новели в українській літературі були Б.Лепкий, В.Стефаник, Г.Косинка, Ю.Липа.

Повість

Епічний прозовий твір, за розміром проміжний між оповіданням і романом. Сюжет повісті більш розгорнутий порівняно з оповіданням, проте він однолінійний, розгортається навколо життя одного головного і кількох другорядних персонажів.

Яскравими зразками повісті в українській літературі є "Маруся" Г.Квітки-Основ'яненка, "Микола Джеря" І.Нечуя-Левицького.

Поема

Віршований ліро-епічний твір, в якому зображені визначні події та яскраві характери. Для поеми характерні ознаки епосу: сюжет, дійові особи; лірики – увага до переживань. Типовий приклад – "Гайдамаки" Т.Шевченка. Також поемами називають віршовані ліричні твори великого обсягу ("Кавказ" Т.Шевченка), в давнину поема була епічним твором ("Іліада" та "Одіссея" Гомера).

Простий троп, пояснення одного явища через подібне за допомогою єднальних сполучників як, мов, наче, ніби: "і в рояля холодні клавіші, білі-білі, немов зима" (Г.Чубай). Іноді сполучник опускається, в такому випадку порівняння наближається до метафори ("доба – вовчиця" (О.Ольжич)). Значна кількість порівнянь має фольклорні корені ("дівчина, як калина", "хлопець, як явір").

Напоширеніший і найбільший за обсягом епічний, прозовий (рідко віршований) жанр. Роману притаманні кілька паралельних сюжетних ліній, широкий обсяг часу дії, цілісний сформований хронотоп.

Історія роману має початки в ХІІ столітті, піку розвитку досяг в епоху Реалізму. Визначними романістами є Ф.Рабле, М.Сервантес, Дж.Свіфт, В.Скотт, В.Гюго, О.де Бальзак, Г.Флобер, Ч.Діккенс. В українській літературі - П.Куліш, Панас Мирний, В.Винниченко, У.Самчук, Ю.Андрухович.

За змістом виділяють автобіографічний, біографічний, готичний, детективний, історичний, науково-фантастичний, пригодницький, соціально-побутовий, фантастичний, філософський романи.

Художній метод, виник в кінці XVIII ст. як противага класицизму у Німеччині, Франції, Англії, в українській літературі – з початку ХІХ ст. Як опозиція класицизму, жорсткі норми якого на той час уже гальмували розвиток літератури, склалися визначальні риси романтизму як нового типу: заперечення раціоналізму доби Просвітництва; ідеалізм у філософії; неприйняття буденності, конфлікт між мрією і дійсністю; звеличення “життя духу” (мистецтва, релігії, філософії); культ почуттів; звернення до національного: історії, фольклору(фольклоризм); інтерес до фантастики та екзотики; погляд на мистецтво як вільний самовияв митця, звеличення творчості, фантазії, уяви.

Герой в романтизмі – непересічна яскрава особистість, що бунтує проти середовища. Він амбівалентний, часом “демонічний”. У поетику романтизм приніс розімкненість родів літератури і взаємопроникнення жанрів. Також розвинулись і поширились жанри балади, романсу, фантастичної повісті, історичного роману; лірична поезія і пісня набули широкого розповсюдження. В країнах Західної Європи провідними мотивами романтизму були “світова туга”, трагедія особистості, “вселенський песимізм”. Натомість в поневолених країнах Східної та Центральної Європи (в т.ч. в Україні) він викликав інтерес до історії і до народу взагалі, спонукав вивчати національну самобутність, відновлювати героїку минулого. Представники: Ф.Шатобріан, А.Мюссе, Дж.Байрон, Е.-Т.-А.Гофман, В.Жуковський, М.Гоголь.

В українській літературі романтизм став протестом проти “котляревщини” – епігонського наслідування “Енеїди”, культивування навмисно грубого бурлескно-травестійного стилю як єдиного в українській літературі. Першими представниками були Харківська школа романтиків (І.Срезневський, І.Розковченко, О.Шпигоцький), пізніше, в кінці 30-х – на початку 40-х рр. – А.Метлинський, М.Максимович, П.Куліш, Т.Шевченко, В.Забіла, Є.Гребінка, В.Петренко. Провідна роль в утвердженні романтизму належить Т.Шевченку і П.Кулішу. Романтизм продовжив існування в творчості “запізнілих романтиків” другої половини ХІХ ст.: О.Стороженка, І.Манжури, Я.Щоголіва, Ю.Федьковича та ін. Пізніше романтизм виникав у видозмінах як неоромантизм (течія модернізму кінця ХІХ - початку ХХ ст.), як революційний романтизм 20-30-х рр. ХХ ст., елементи - у творчості шістдесятників.

Особливо дошкульна, їдка насмішка, поєднана зі злістю та гіркотою. Використовується у сатиричних творах та інвективах для вияву крайнього ступеню ненависті та зневаги до об’єкта. На відміну від іронії, сарказм одноплановий. До сарказму вдавалися Т.Шевченко (поеми “Сон”, “Кавказ”, “Юродивий”), І.Франко, в сучасній літературі – Д.Павличко, І.Драч, В.Цибулько.

Вид комічного, жорстокий і в’їдливий сміх з метою знищення об’єкта через його приниження. Також сатирою називають твори художньої літератури, наповнені таким сміхом. Об’єктом сатири є негативне в суспільстві (соціальна сатира) або у владі (політична сатира). Сатира походить з фольклору, розвинулася в античності. Видатні світові сатирики: Аристофан, Петроній, Лукіан, Дж.Боккаччо, Ф.Рабле, Ж.-Б.Мольєр, Дж.Свіфт, Вольтер, Г.Гайне, У.Теккерей, Марк Твен, А.Франс, Я.Гашек, Б.Віан. В українській літературі сатиру творили І.Вишенський, Г.Сковорода, І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка, Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка, Л.Мартович, М.Коцюбинський, В.Самійленко, Остап Вишня, В.Винниченко, О.Чорногуз, Є.Дудар, О.Ірванець та ін. Сатира – могутня зброя у боротьбі з супротивниками, тому під час активізації суспільного життя завжди різко збільшується кількість сатиричних творів.

Напрям у європейській літературі другої половини XVІІІ – початку ХІХ ст. Виник як противага Класицизму та культу розуму епохи Просвітництва.

Головні ознаки: створення нового героя-простолюдина на відміну від персонажів-дворян та героїв з класицистичних творів, посилена увага до почуттів героїв. Сентименталізм "відкрив" тогочасному суспільству, що не тільки дворяни здатні до високих і чистих переживань, більше того, в епоху занепаду аристократії справжня моральна чистота залишилася тільки в народі.

Твори-виразники в європейській літературі: "Юлія, або Нова Елоїза" Ж.-Ж.Руссо, "Страждання юного Вертера" Й.-В.Гете. В українській: "Маруся" та "Сердешна Оксана" Г.Квітки-Основ'яненка, "Люба-згуба" Ю.Федьковича. В українській літературі до середині ХІХ століття деградував до надмірної слізливості і безвольності, чим викликав справедливий протест І.Франка, Лесі Українки.

Складний троп, вживання однини замість множини, видового поняття замість родового і навпаки: "А тим часом перевертні нехай підростають, та поможуть москалеві господарювати" (Т.Шевченко).

Драматичний твір, що ґрунтується на гострому конфлікті особистості, що прагне максимальної самореалізації з неможливістю її втілення. Найчастіше закінчується загибеллю головного героя.

Походить з обрядовості давньої Греції. Визначними трагедіями античності є "Цар Едіп" Софокла, "Прометей прикутий" Есхіла. Надбанням європейської культури є трагедії Шекспіра "Гамлет", "Отелло", "Ромео і Джульєтта", класицистичні твори Корнеля "Сід", "Горацій").

В українській літературі трагедії творили І.Карпенко-Карий ("Сава Чалий"), М.Старицький ("Оборона Буші"), В.Внинниченко ("Memento"), О.Левада ("Фауст і смерть").