В.СТУС [ПРО П’ЄСУ Б.БРЕХТА “ЖИТТЯ ГАЛІЛЕЯ“]

Але проблематика п’єси значно ширша. Насамперед, це думки про тернисті шляхи духовної людської еволюції, про народність як категоричний імператив, про трагедію піонерів людського пошуку, про трагедію існування відчужених від людини сил, які, вивільнюючись з-під влади людини, починають своє ошелешливе існування.

Галілей відчуває естетичну насолоду від свого відкриття, що дослідно підтверджує гіпотезу Коперніка. Він сповнений нестримного оптимізму. Віра в людський розум, в логічність побудови фізичного і соціального світу робить його радісним вістителем істини. Але віднині все має бути інакше. Тим більше, коли — за трохи романтизованою бадьорою вірою Галілея — “старі часи минули і настав новий час. Ось уже сто років, як людство ніби все жде чогось“¹. Відтепер в цю нову епоху (як кожному піонерові, йому епоха здається новою)², “навіть столітні діди вимагають, щоб юнаки кричали їм на вухо про нові відкриття“. Цей жрець розуму, фанатично закоханий у свою ілюзійну віру, всюди бачить зримі сліди змін: “Там, де тисячоліттями гніздилась віра, тепер гніздиться сумнів. Всі кажуть: так, це написано в книгах, але ж дайте нам подивитись самим. З найповажнішими істинами тепер запанібата; піддають сумніву те, що раніше завжди було поза всяким сумнівом“.

На цьому вихідному етапі своєї еволюції Галілей бачить необхідність єдності своїх наукових відкриттів і скасувань неба (“Сьогодні десяте січня шістсот десятого року. Сьогодні людство заносить у літописи: небо скасоване“) з соціальними змаганнями трудящих мас. Тепер він бачить майбутнє астрономії в тому, що про неї говоритимуть навіть на ринках. Віднині простий люд, пізнавши його, Галілея, відкриття, зрозуміє: коли Земля не є центром всесвіту, то, певно ж, і віра в божу визначеність касти правителів — облудна так само. І Галілей це розуміє добре: “В містах — затісно, і в головах — теж. Є забобони, є й чума. Та тепер кажуть: так це є, але так не лишиться. Бо ж усе рухається, мій друже“.

Він щиро вірить, що досить йому сповістити про своє відкриття — і все переміниться в здавненілих людських поглядах. “Я вірю в лагідну владу розуму, що керує людьми. Вони не можуть довго вистояти проти цієї влади… Знада, що йде від доказів, дуже велика. Їй піддається більшість, а з часом — піддадуться всі. Мислити — це одна з найбільших насолод людського роду“.

Але Галілей скоро наражається на тисячі перешкод. Куратор прагне мати з наукової праці побільше зиску. Власті цікавляться наукою чисто по-ґендлярськи. Той же Куратор цинічно заявляє астрономові: “За ті знання, що ви продаєте, можна правити лише стільки, скільки вони дають прибутку покупцям“. В устах добре вихованого шляхетного Куратора цей цинізм ще більше відтінений. Його ґендлярські торги перебиваються — про людське око — такими сентенціями: мовляв, поцінуйте ту величезну радість, з якою “наша республіка сприймає ваші думки, якими б сміливими вони не були!

Тут ви можете досліджувати! Тут ви можете працювати! Ніхто не стежить за вами, ніхто не гнітить вас!“

Брехт не боїться докладно з’ясовувати відмінність системи Птолемея від системи Коперніка. “Пропаганда мислення завжди приносить користь справі упосліджених, в якій би галузі вона не велась“¹ — це святий принцип естетики Брехта.

І ось наукові суперечки про щойно відкриті Галілеєм чотири супутники Венери, що обертаються навколо неї, — набувають високого емоційного накалу. Сухий логізм наукового відкриття емоціоналізується завдяки тим суспільно-практичним висновкам, які з нього (відкриття) роблять інші люди.

Таких висновків у творі кілька:

1) революційні висновки про скасування неба і заодно з ним — папства. Цей висновок робить трудящий люд (згадаймо вертепні сцени вуличного театру або Ванні, власника ливарні);

2) точні, небезпечні для себе, висновки з цього відкриття робить папеж, звинувачуючи Галілея в найбільших смертних гріхах;

3) висновки Сагредо, який збагнув небезпечний для самого Галілея наслідок такого відкриття;

4) висновки маленького ченця, який абсолютно щиро (і справедливо) доводить Галілеєві, що нова коперніківська космогонія завдасть шкоди найбіднішому селюкові. Цей селюк жив з вірою в винагороду за важку земну юдоль, хай і на тому світі, а Галілей забирає в нього цю віру, вибиваючи її, наче стільця, з-під ніг завішуваного;

5) дуже оптимістичні, але значною мірою дуже нереальні висновки самого Галілея.

Сухо логічна, чисто наукова думка Галіея стає основою для зринання найбільших емоцій — відколи вона, ця думка, сягнула нижчих, практичних сфер людського існування. Таким чином, включається брехтівський механізм нових емоцій, типових для “доби науки“, коли діалектично розгалужена система практичних “виходів“ його думки на поверхню живого практичного інтересу мас стає локомотивом твору, випромінює з себе ядерну емоційну енергію.

І кожен з таких конфліктів доводиться драматургом до свого кінця. Стара, трохи логізована система компонування твору відкидається. Замість одного кульмінаційного шпиля виникає кілька. Це нагадує широке, по всій поверхні, клекотіння найглибших надр. Бога взято за роги. Головне тепер — аби не пустити з рук, аби втримати.

Суто наукові суперечки Галілея і Сагредо набирають високої емоційної напруги. Чотири рухомі супутники Венери, побачені в дозірну трубу, переконують обох у незаперечній істині: небесної тверді не існує. Небо скасоване. Але цей конфлікт (як і інші, раніше нами відзначені) вирішується процесуально. В даному разі виникає найбільша перешкода: в системі, яку обстоює Галілей, немає місця для Бога. І Сагредо, цей вірний і люблячий друг Галілея (“я люблю науку, але ще більше люблю тебе, мій друже“², з глибоким розпачем вигукує: “Нещасна та година, коли людина відкриває істину, вона засліплена в ту мить, коли повірить в розум людського роду… Невже ти думаєш, що Папа буде тебе слухати і визнавати, що ти маєш рацію, коли ти скажеш йому: він помиляється, тільки сам про те не знає?“. Так говорив і спалений Джордано Бруно, і тому Сагредо запахло інквізиційним кострищем: “Допіру я на тебе дивився, ти стояв біля своєї труби і спостерігав ці нові зірки, і мені видалося, що я бачу тебе на кострі…“

Галілей висуває зустрічні контраргументи. “Адже й ченці люди, Сагредо. І вони піддаються владі доказів. Не забувай, що Копернік вимагав, щоб вони вірили в його підрахунки, а я вимагаю тільки, щоб вони вірили своїм очам. Коли істина надто слабка, щоб оборонятись, вона мусить переходити в наступ. Я візьму їх за плечі і примушу дивитися в цю трубу“.

Але Консіліум, який мусив збагнути очевидну істину Галілея, не вірить йому. За логікою членів папського Консиліуму, побачити в телескоп рухливі супутники Венери — то одна річ, принаймні, не така очевидна, як вичитати з Аристотелевого тексту відповідні місця про небесну твердь. Математик так і заявляє: “Шановний Галілею, коли-не-коли я читаю Аристотеля, хай то вам, непевно, і видається старомодним, і можете не сумніватися, що при цьому я довіряю своїм очам“.

На цьому Консиліумі Кардинал заперечує Галілеєві ідеї виключно з гуманістичних міркувань: “Людина — вінець творіння; це знає кожна дитина. Людина — найдовершеніше і наулюбленіше створіння Господнє. Хіба б помістив Господь таке дивне створіння, плід таких чудотворних зусиль на якусь мізерну, дрібну і весь час кудись утікаючу грудку? Став би він слати свого сина хтозна-куди? І як можуть бути люди настільки розбещені, щоб вірити цим жалюгідним рабам своїх обчислювальних таблиць? Яке Господнє творіння дозволить подібне?“¹. Кардинал заходиться од злості, звинувачуючи Галілея, що той, живучи на Землі, “каляє своє гніздо“. Зовні емоційні, його філіппіки порожні в собі. Його пафосність явно пасує перед жалким аналітизмом Галілея. Але останній, певна річ, програє. Двобій генія з інквізиторами від науки був дуже нерівним.

Ці самі думки, які висловлював кардинал, обстоює і маленький ченчик. Але мотиви його інші. Син бідних селян з Кампаньї, він, спостерігаючи фази Венери, думає про родину: “Їм живеться зле, але навіть в злигоднях для них існує певний порядок. Це порядок незмінних кругообігів у всьому: і в тому, коли підмітають долівку в домі, і в зміні пір року в оливкових садах, і в сплаті податків“. І це почуття усталеного лиха, постійного горя тримає їх завдяки вже своїй постійності, навиклості. І для них стало б за велику муку збагнути помилковість їхньої важкої життьової основи. “Я бачу, як їхні очі наповнились страхом, бачу, як опускаються їх ложки на плиту вогнища, як вони чуються зрадженими і скривдженими. Значить, нічиє око не почиє на нас, так вони кажуть. Значить, ми мусимо дбати про себе самі — темні, старі й немічні. Значить, ніхто не вготував для нас якоїсь іншої ролі, крім цієї земної, жалюгідної, на цій ось мізерній зірочці, зовсім несамостійній, навколо якої ніщо не обертається?“

Точно і психологічно переконливо (враховуючи специфічну, але безсумнівно гуманну точку зору маленького ченця) він доводить Галілеєві, що побачив у декреті святої конґреґації “благородне материнське співчуття, велику душевну добрість“. Принаймні, ченцеві слова взяли Галілея за живе. Він захищається в той спосіб, що чесноти виснажених бідарів зросли на безплідному ґрунті панського визиску. Крім того, кидає Галілей, “моє почуття прекрасного не дозволяє, щоб фази Венери були відсутні в моїй картині світобудови“, бо “сума кутів трикутника не може бути змінена на догоду курії“. І найточніше він влучає в ціль, заявляючи, що “перемога розуму може бути лише перемогою розумних“.

Таке партесне, многоголосе звучання істини є найбільшим джерелом емоційності брехтівської п’єси.

Галілей — це великий грішник. Саме — грішник. Але — великий. В тому вирі, який він викликав, йому належить роль, більша за нього: в ньому сконцентровані прогресивні тенденції науки, народних мас, що почали тяжіти до нового вчення про універсум. Але в часи найбільшого збурення народних мас Галілей починає вагатись. Його, загіпнотизованого точною логікою науки, дивує відсутність такої ж чіткої логіки у вчинках народних мас. Обурений, астроном кидає маленькому ченцеві: “Коли вони (бідарі — В.С.) не почнуть рухатись і не навчаться мислити, то нічого не зарадять їм і найкращі системи зрошування. До біса, я бачу божественне терпіння ваших людей, але де їх божественний гнів?“. Він добре розуміє, що магістральні шляхи науки — в єдності з народом, бо “для нових думок потрібні люди, що працюють руками“. Тому необхідно спонукати народ до думання. Незабаром “ті, що вирощують хліб, збагнуть: ніщо не рухається, коли його не рухати“.

Але Галілей — людина досить земна, щоб жити самими ідеалами. Це визнає і сам астроном, дещо цинік, і його вороги. Папа каже; “Він схильний до земних насолод більше, ніж будь-хто інший з відомих мені людей. Він і мислить сластолюбно. Він не може відкинути ні старого вина, ні нової думки“.

Галілей прагне діждати часу, коли “не доведеться озиратися як злочинцеві, кажучи, що два на два — чотири“. Але в найвідповідальніший час його плоть починає обважнювати його дух¹. Після першого ж важкого іспиту Галілей починає співати іншої: “В цій країні кожен скривджений хоче, щоб я був його адвокатом, і саме там, де це мені зовсім не на користь. Я написав книгу по механіку всесвіту. Ось і все. А що з того роблять чи не роблять інші, мене не стосується“. Дві прогресивні течії, що мали зіллятись, умогутнивши свій плин (наука і народний рух), так і не сходяться разом. І в останніх сценах Галілей болісно переживає свою зраду. Після свого зречення Галілей працює під постійним інквізиторським наглядом. Кожну його сторінку “Discorsi“ (Розмов) перевіряє папська цензура. І тепер проривається болючий крик великого грішника: “Я вважаю, що єдина мета науки — полегшити важке людське існування. І коли вчені, залякані своєкорисними властителями, задовольнятимуться тим, що накопичуватимуть знання заради самих знань, то наука може стати калікою“… Більше того: всяке “просування в науці буде лише віддалянням від людства. І провалля між вами (Галілей звертається до Андреа як представника науки — В.С.) і людством може виявитись настільки великим, що колись ваш крик радості про нове відкриття буде зустрінуто загальним зойком жаху“. Після свого гріхопадіння Галілей збагнув, що віднині в науці можна сподіватись лише на породу “вигадливих карликів, яких найматимуть, щоб вони служили будь-якій меті“.

Тільки тепер, по короткій паузі, пізнавши наслідки свого відступництва, старий астроном збагнув: “Я віддав свої знання власть імущим, аби ті їх зужили, або не зужили, або зловжили ними — як їм заманеться — в їх власних інтересах“. Брехтівський цикл “логічних доведень“ закінчився. Висновки, які можна зробити з його твору, виголошує сам Галілей. І не диво: він завжди бачив далі за інших, радів, коли інші страхалися, жахався, коли інші бадьоро розраджували. Він і тепер, таврований зрадою, зробить ці висновки найточніше, найаналітичніше. “Я був ученим, що мав безприкладні і неповторні можливості. Адже саме за мого часу астрономія вийшла на ринкові майдани. За цих цілком виключних обставин стійкість однієї людини могла б викликати великі зрушення. Коли б я вистояв, то вчені-природознавці могли б виробити щось подібне до гіппократівської присяги лікарів — урочисту клятву застосувати свої знання тільки на благо людства“².

І специфічна, але могутня емоційність твору Б.Брехта полягає в глибині зачеплених ним проблем, в чіткій їх постановці і точному правдивому розв’язанні.
* * *
В цій ситуації ми простежили тільки деякі з особливостей вияву емоційності конкретного художнього твору. Зрозуміло, що розглядаючи “Життя Галілея“, ми намагалися показати функціонування деяких з джерел цієї емоційності в умовах суто “інтелектуального“ тексту. Зовсім не було зачеплено питання художньої майстерності митця, яка дає змогу показати силу попередніх чинників. Побіжно відзначимо, що так само, як художня майстерність не може компенсувати втрат у темі, її пізнанні і партійно-філософському осмисленні, — так ця тема, глибина її пізнання й партійної оцінки не може бути виявлена без високого рівня майстерності.

Відтак кожне із згаданих нами джерел емоційності художнього твору зберігає свою “автономну“ вагу, компенсувати яку майже неможливо за рахунок іншого.