У вирі імперських інтересів

Я, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крови. Так мені, Господи Боже й Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь…

Кирило Трильовський	Студентом вступив до Української радикальної партії. 05. 05. 1900 р. організував у с. Заваллі Снятинського повіту перший в Галичині осередок українського пожежно-гімнастичного товариства «Січ». У 1907 і 1911 рр. обирався до Палати послів австрійської Державної ради у Відні.
Кость Левицький	Голова Української національно-демократичної партії. У 1907 р. обраний депутатом австрійського парламенту, а 1908 р. – галицького сейму. 09. 11. 1918 р. – обраний головою уряду ЗУНР.
Лев Бачинський	Належав до провідних членів Української радикальної партії. У 1907–1918 рр., як член Державної ради у Відні, послідовно відстоював національні інтереси українського населення Галичини.
Андрей Шептицький	Митрополит УГКЦ. Пожиттєвий представник австрійського парламенту.
Василь Стефаник	Український письменник і громадський діяч. У 1908 р. обраний послом австрійського парламенту у Відні.
Юліан Романчук	Один із засновників товариства «Просвіта». Співзасновник Української національно-демократичної партії. Неодноразово обирався до складу представницьких органів Галичини і Австро-Угорщини, віце-президентом австрійського парламенту (1910–1918).
Іван Макух	Належав до провідних діячів Української радикальної партії. 1908–1918 рр. – депутат галицького сейму, обирався заступником голови Української парламентської репрезентації. 28 жовтня 1908 р. виступив з блискучою промовою на захист виборчої системи.
Петро Франко	Четар УСС, син Івана Франка. Один із засновників «Пласту».
Мирослав Січинський	Належав до Української соціал-демократичної партії. 12. 04. 1908 р. застрелив у Львові галицького намісника Анджея Потоцького. 10. 11. 1911 р. з допомогою Дмитра Вітовського і Лоннгина Цеглинського втік з в’язниці.
Дмитро Вітовський	Член Української радикальної партії. 10. 11. 1908 р. підготував втечу зі Станиславівської тюрми Мирослава Січинського. Організатор товариства «Січ» та читалень «Просвіти» на Покутті. Командував сотнею Українських січових стрільців.
Микола Угрин-Безгрішний	Відомий поет, фотограф, педагог. Був організатором створення Пресової Квартири. При його допомозі розвивалося товариство «Молода Січ», що постало у вересні 1912 року в Рогатинській гімназії.
Михайло Галущинський	Брав активну участь у громадсько-політичному житті, очолював академічну громаду у Львові та студентське товариство «Січ» у Відні. З 1909 року – директор Рогатинської гімназії Святого Володимира. На початку Першої світової війни 1914–1918 рр. призначений Бойовою управою УСС комендантом легіону Українських січових стрільців, обов’язки якого виконував до 14. 03. 1915 р.

• 
  Знайдіть спільне в житті та діяльності перших шести персоналій. (представляли Прикарпаття в Австрійському парламенті)
  
• 
  28 жовтня 1908 року на засіданні Галицького краєвого сейму Іван Макух проголошує такі слова: «Ми боремося у Східній Галичині тільки з шляхтою та її слугами-урядовцями, коли тим часом з польським людом живемо мирно, як добрі сусіди. Ми нікого не викидаємо за Сян, але не можемо допустити до того, щоб нас випирали з нашої землі». Чи є ці слова актуальними в наш час?
  
• 
  Кого із даних персоналій можна вважати блискучими ораторами? (Іван Макух і Лев Бачинський)
  
• 
  Хто із представлених осіб мав відношення до організації пластового руху? (Іван Чмола і Петро Франко)
  
• 
  Знайдіть спільне в діяльності Миколи Угрин-Безгрішного та Михайла Галущинського. (діячі «Молодої Січі» в місті Рогатин)
  
• 
  Обчисліть скільки років та місяців минуло: від часу, коли Мирослав Січинський застрелив цісарського намісника Андрія Потоцького до часу, коли Дмитро Вітовський сприяв втечі М. Січинського з тюрми. (3 роки 7 місяців, 12. 04. 1908 р., 10. 11. 1911 р.)
  

Коли серед воєнної музики і ожидання гучнішої симфонії, виринає українська справа перед форумом Европи, ми не сміємо стати байдужними і жити дальше цим сірим, безкровним «своїм життям». Отже, зорганізовання перше себе і ясне поставлення цілі і засобів, і їх добуття…

Хоч дванадцять літ тому взад наша молодь піднесла гасло Самостійної України, то воно сталось тільки банальною фразою. Його осквернено шуткою життя, поганою утилітарністю, погонею за вигодами життя. Прапор з девізом Вольної України опущено вниз, борці розбрелись й замовкли, а нові не наспіли.

І нині, коли на обрію являється кривава луна й б’є в наші очі, піднімімо ж оп’ять цей стяг вгору! А щоб не стрінула його доля попереднього, призадумаймось над цілями, як і добути, і зреалізувати думку, леліяну в найбільшій непорочності наших душ, окрилену присягою козаків, зложеною 1709 р. Мазепі.

Вольна, Самостійна Україна! Під цим девізом хай згуртується вся наша молодь і тому слову надасть повний зміст. Хай це поставить як ціль свого життя, але … цим словом хай не спідляться ті, що його вимовляють.

Джерело «Вперед до іспиту».

Ціла наша мартирологія від 1654 р. говорить, що нам від Росії, нині – деспотичної, завтра – революційної, післязавтра – республіканської, якої небудь Росії, не надіятись нічого, бо до нас в рівній мірі відносяться всякі Савенки, Мєшнікови, Струве і інші. Всякі чорносотенці і поступовці різних відтінків.

Наразі на Україні під Росією, хоч не всюди є національна свідомість і розуміння справи, але панує загальна думка, що нам мовляв – гірше не буде й під турками. Соціяльні відносини, крайня нужда безземельного сільського пролетаріяту, витворює ненависть до сучасного режиму і чиновництва. Все те, як революційний матеріял буде поміччю в австрійсько-російській війні для нас…

У всякім случаю мусимо подбати за власну силу – фізичну. Бо може зустрінути нас ця трагедія, що робитимуть на нашій землі, казатимуть про нас, але – без нас!

Лише пасивність у майбутнім конфлікті була б для нас найгіршою і найсоромнішою; вона тільки заохотить ворогів до використання побіди в спосіб для нас некорисний; чим знова дужче боротисьмемо самостійно, розпоряджати певною силою, тоді матимем кращі вигляди і над нами перейти не посміють!

Але це хай не станеться нашою ціллю! Мусимо тямити, що гарантією нашого істновання, пристановищем нашого повного розвою, може бути тільки власна держава! Щоби ж її сотворити – мусимо все бути готові до бою…

…Час протиставити опортунізмові велику ідею, що домагається діла і жерви! Ех! 3 дужих грудей добувається жажда діла й сотворення сили для діла. Сила, певність себе і свідомість цілі. Бо не мир, але війна жде нас! А що сумніше і найболючіше то те, що стрічаємо нехіть, а то й ворожість не чужих, а таки своїх рідних людей. Але на те оглядатись не сміємо і це нас в роботі не спинить!

Нині творім мілітарну силу, готовість і рішучість духа. Нині до зброї, а завтра у похід!

На початку серпня 1914 р. українські галицькі партії об’єдналися в Головну українську раду, яка створила Бойову управу на чолі із «січовим батьком» Кирилом Трильовським. Бойова управа взялась організовувати легіон УСС. Формування проводилося на підставі цісарського патенту 1851 року щодо добровільних воєнізованих спілок, відтак легіон не відразу набув статусу військової організації. Спочатку він належав до частин австрійської територіальної оборони, які не входили до цісарських сухопутних сил. Призначався легіон для ведення військових дій у запіллі ворога на національних територіях, тобто для партизанки. А гуцули, слід сказати, – природні партизани.

Подібні легіони створили також поляки й албанці. Самостійний виступ польського легіону проти російських військ завершився невдачею – населення на повстання не піднялося. Після цього Генеральний штаб австрійської армії переглянув плани використання національних добровольчих формувань і перетворив їх на звичайні військові частини.

Український легіон почав формуватися в серпні – вересні 1914 р. у Львові, потім у Стрию, Страбичеві та Хусті. Складався він із двох куренів і одного півкуреня. Курені формувалися із сотень по 220 стрільців, сотня – з 4 чот, взвод – із 4-х роїв по 10–15 осіб (на фронті сотні було зменшено до 100–150 стрільців).

Куренем командував отаман (майор), сотнею – сотник або хорунжий. Очолював легіон полковник чи підполковник австрійської армії, часто українського походження. Оскільки легіон мав лише права добровільної воєнізованої організації, то в ньому не було старшинських звань, тільки командні посади, які означалися старокозацькою термінологією. Старшин прирівняли до військових урядовців.

Загальна чисельність легіону УСС ніколи не перевищувала 2000 осіб. Генеральний штаб австрійської армії дозволяв записуватися до легіону лише ополченцям (добровольцям з ландштурму). Зголошуватись до легіону могли й молоді українці з територій, які контролювали австрійці, а також інтерновані в таборах Вольфсберг та Феліцієнталь.

Станом на початок 1917 р. у лавах УСС відслужило близько 7 тисяч стрільців. З них загинуло близько 350 осіб, поранено 1200, а півтори тисячі потрапило до російського полону.

У вересні 1914 р. легіон увійшов до складу групи генерала Петера Гофмана (згодом – XXV армійського корпусу). Воювали стрільці у складі 129-ї і 130-ї бригад 55-ї дивізії, а також у лавах 131-ї бригади.

У вересні 1915 р. січових стрільців звели в 1-й полк УСС, який становив лише половину сили австрійського полку. 1916 року командирів підрозділів легіону прирівняли до офіцерів та унтер-офіцерів цісарських сухопутних сил.

У запіллі діяли Кіш УСС, де готувалися кадри, Вишкіл (для перепідготовки видужуючих) і маршова рота. Кіш складався з канцелярії, відділів (новобранців, видужуючих і господарського), а також просвітницьких гуртків, що отримали назву Пресової Кватири. Вона відіграла значну роль у підвищенні національної свідомості стрільців.

Першу Гуцульську сотню УСС організував Клим Гутковський у жовтні–грудні 1914 року у Страбичеві та Хусті. Бойові дії сотня почала в лютому 1915 року. Гуцули уславилися в боях у районі Торунсько-Вишківського перевалу, між містами Міжгір’я і Долина. Проіснувала перша Гуцульська сотня лише до весни 1915 року.

Восени 1916 р. у Вишколі УСС сформовано нову Гуцульську сотню під командою четаря Миколи Никорака. Саме в цій сотні виконував вояцький обов’язок Михайло Горбовий.

Сотню одразу виокремили з легіону УСС, який росіяни в жовтні 1916 р. розбили під Бережанами, і вислали на Буковинський фронт. 1 листопада 1916 р. Гуцульська сотня прибула до Великого Бичкова і зголосилася у групі підполковника Ігнаса фон Ґуклєра. Невдовзі Гуцульська сотня увійшла до складу групи військ особливого призначення (майора Русса) при 7-му армійському корпусі (у деяких спогадах – Руссе). Ця група підлягала безпосередньо штабу 7-ї австрійської армії генерала Германа Кевеша.

Слід зазначити, що майор Русс уже встиг пізнати бойову вартість гуцулів, бо перед тим під його командою були буковинські добровольці.

Передавши команду над Гуцульською сотнею лейтенанту Альфонсу Ерле, Микола Никорак від’їхав у Кіш.

Перше бойове завдання Гуцульська сотня А. Ерле отримала 26 листопада 1916 року. Вона мала разом з іншими частинами австрійської армії зупинити війська російського генерала Олексія Брусилова, який проривався до Семигорода, щоб з’єднатися із союзною румунською армією. У разі успіху Буковинський фронт перестав би існувати і німецька та австрійська армії опинились би в катастрофічній ситуації. Цього не сталося завдяки бойовій співпраці українців, німців, австрійців та мадярів.

Перший бій Гуцульська сотня сотника А. Ерле провела за перевал Присліп 30 листопада та 1 грудня 1916 року. У вкрай тяжкому бою гуцули і німці здобули блискучу перемогу, захопивши, за різними даними, від 600 до 1300 полонених. При цьому загинув лише один стрілець – Романюк із с. Кути Косівського повіту.

Далі сотню перекинули на Кирлібабу. І тут гуцули уславилися перемогами над російською зброєю.

Слід зазначити, що Гуцульська сотня стала штурмовою, навіть «першою» у бойовій групі Русса, фактично елітною частиною австрійської армії.

Лише в червні 1917 р. Гуцульську сотню повернено до легіону. В боях під с. Конюхи гуцули вже брали участь як частина УСС.

Згідно із совєтською історичною традицією висвітлювати німців негативно вважалоться добрим тоном. Багато нинішніх українських істориків вийшло із совєтської доби, тож вони і продовжили цю тенденцію. Прикро читати їхні примітивно-упереджені оцінки ролі німців, особливо коли йдеться про Першу світову війну. До слова, в мемуарах українських вояків 1914–1918 років очорнювання німців немає. Це ж стосується і спогадів Михайла Горбового. Більшість його згадок про німців підтверджують доброзичливе і щире ставлення німецьких вояків до українців, і навпаки.

Важливо те, що німці визнавали гуцулів українцями, не раз кричали їм «hoch!» («слава!») та виказували переконання, що такі бойовики, як гуцули, «мусять добути вільну Україну». Німці із задоволенням слухали у виконанні гуцулів «Ще не вмерла Україна» та «Mein Faterland» – стрільці і цю пісню вміли добре виконувати. А чому б не порадувати німецьких камарадів?!

Гуцули не раз знаходили «щирих приятелів між чужинцями-німцями», бо німці, пізнавши бойову вартість гуцулів, ставилися до них як до рівних і рідних, як до товаришів по зброї.

Командир Гуцульської сотні лейтенант Альфонс Ерле миттєво оцінив верховинців. «Українські стрільці! – сказав він. – Я з вами лише другий день, та вже пізнав вас доволі. Пізнав я вашу амбіцію, пізнав і те, що ви не новобранці, як ми сподівалися, а знамениті стрільці-боєвики… Я вас цілим серцем полюбив, хоч недовго з вами пробуваю. Але вашу вартість я пізнав умить. Я пізнав і те, що з вами силою нічого ніхто не вдіє, навіть я, котрий перевів уже 14 вишколів».

Після бою на горі Присліп лейтенант А. Ерле був ще категоричніший. Він сказав гуцулам, що «таких боєвиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти…»

Сотник А. Ерле роздобув десь полковий оркестр, наказавши диригентові грати винятково українські пісні: «Ми гайдамаки», «Не пора», «Не миритись» та інші, «чим до решти вхопив нас за серце» (вислів М. Горбового).

Коли надійшов час прощатися з німецькими офіцерами, гуцули засумували. «З великим жалем пращали ми дотеперішних старшин Ерле й Прібека та хорунжого (не пригадую назвиська, але теж німця), – свідчив Горбовий. – А шкода, що вони пішли, бо в них були би ми придбали пару знаменитих старшин. Вони хотіли остати при У.С.С.»

Сотню очолив адвокат Омелян Левицький. Він був українцем, але за вояцькими прикметами поступався Альфонсу Ерле та іншим німецьким старшинам.

Слід зазначити, що Альфонс Ерле так закохався в гуцулів, що не полишав думки знову пов’язати свою долю з українцями. 1918 року мрія здійснилася – він став отаманом УГА. Був начальником штабу Начальної команди УГА, 1-м квартирмейстером і начальником штабу Першого корпусу УГА.

Не один він розбудовував Галицьку армію та бився проти поляків за те, щоб Галичина увійшла до складу Української держави. Згадаємо хоча б таких провідних німецьких старшин, як Альфред Шаманек, Альфред Бізанц, Фердинанд Лянг, Карл Аріо, Северин Байгерт, Вільгельм Габсбург-Лотрінґен, Арнольд Вольф, Фердинанд Льонер, Вільгельм Льобковіц, Ріхард Щобер, Антін Кравс, Ганс Кох, Густав Ціріц, Франц Тінкль та багато інших етнічних німців. Слава їм!