Чоловіки під охороною роман розділ перший к

До речі, саме тому містер Берроу не каже мені ні слова й навіть не дивиться в мій бік. У нашій подружній парі я, на думку всіх тут, маю статеву перевагу, тобто я той, хто втілює в собі всю непристойність, - щось на зразок шльондри, яку прилюдно присоромив один міністр. Цілком очевидно, що мою присутність за столиком містера Берроу поряд з Анітою сам він, С і «одиначки» розцінюють як несмак - несмак терпимий, але огидний. Що ж до Кейт Берроу, то її діймають страшенні муки - адже ця жінка, як і я, добре знає потаємні думки присутніх. Кейт сидить за цим малим столиком, де я не можу поворухнутись, щоб не торкнутися її ліктя, чи випростати ногу, щоб не зачепити її ноги, і вся аж палає. Душу їй сповнюють суперечливі почуття чутливого й цнотливого пуританина, змушеного йти поруч із жінкою легкої поведінки. Під поглядами блувіллців, у тім числі і її ожирілого чоловіка, Кейт паралізував страх на саму думку, що вона може виказати бодай найменшу цікавість до мене. І сердешна жінка вирішила не відривати очей від тарілки, а коли підводить голову, то дивиться тільки на свого чоловіка. Ніколи ще жодна така діжка зі смальцем, ніколи ще жодна така балакуча машина за столом багатослівної бюрократії не привертала до себе такої уваги!

Я відчуваю величезну полегкість, коли, вклавши в ліжко Дейва, опиняюсь у своїй кімнаті наодинці з Анітою. Ми не кажемо одне одному жодного слова, і, поки Аніта, зціпивши зуби, роздягається, я друкую на машинці невеличку записку, в якій закликаю її, оскільки я не вимкнув підслуховувального пристрою, розмовляти тільки на невинні теми. Потім простягаю Аніті записку, вона, насупивши брови, читає, і з її вигляду - настрій у неї вочевидь жахливий - бачу, що нам нелегко буде вести зараз банальну розмову.

Однак сяк-так нам це вдається, хоч Аніта говорить дуже неохоче. Вона раз по раз замовкає і я насилу поновлюю з нею розмову. Аніта уникає мого погляду, відвертається від мене й надягає піжаму. І це та Аніта, яка колись завжди спала зі мною голяка. Нарешті я вимикаю підслуховувальний пристрій і наштовхуюсь у ліжку на крижану брилу, яку мені навіть не вдається роздягти. Вона зовсім не реагує на мої пестощі і вся така напружена, така холодна, що через кілька хвилин у мене зникає будь-яка хіть. Ось до чого призводить півторамісячне чекання - до такої прикрої поразки.

Сповнений страшного гніву, я встаю. Голий, як Ісус Христос, ходжу сюди-туди по кімнаті, обманутий і сердитий, а тоді глухим, тремтячим від люті голосом кажу:

- Мені не слід було вимикати підслуховувальний пристрій: містер Берроу почував би себе на сьомому небі. Ти тепер дієш цілком у дусі часу. Чудово засвоїла табу!

- Нічого я не засвоїла, - кволо каже Аніта, підклавши під голову руки й утупившись очима в стелю. - Звісно, тепер, коли ти не зміг мене взяти, ти все звалиш на мене.

- Як брудний фалократ!

- Я цього не сказала, - відповідає вона з незворушним спокоєм, і її очі блукають по кімнаті, не зустрічаючись із моїми.

- Але ти це подумала.

- Нічого я не думала, - каже вона так само невблаганно холодно. - І ще раз кажу, я не винна, що ти більш не бажаєш мене.

Вкрай розлючений, я підходжу до ліжка і кажу приглушеним - щоб не почув Дейв - голосом:

- Як я можу бажати жінку, яка не хоче навіть скинути піжамну куртку?

- Тобі досить було попросити про це, - відповідає Аніта з таким викликом, що я аж німію. - Ну ось! - додає вона, розстібаючи куртку й машинально, мов солдат, скидаючи її. Потім лягає горілиць і випростує руки вздовж тіла, так ніби стає перед кимось струнко. А тоді каже:

- Я скорилась тобі. Ти задоволений?

- Мені начхати на таку твою покору! - відповідаю я, хапаю піжамну куртку й жбурляю її Аніті в обличчя.

- Дякую за такий вишуканий жест!

- Авжеж! Чого ж іще можна сподіватися від сексуального маніяка! Владного! Зухвалого! Брутального!

- Я цього не казала! Перестань приписувати мені те, чого я не казала.

- А хіба ти так не думаєш? Спробуй заперечити. Ось що зробила з тебе за півроку ця щоденна пропаганда. Холодну жінку.

- Я не холодна! - гнівно кидає вона. - Я не винна, що в тебе немає до мене потягу.

- Потягу?! До колоди?!

Аніта дивиться на мене палючими очима.

- Я зовсім не колода. Щодо цього в мене є неспростовні докази, можу тебе заспокоїти.

- Ну звісно, у Вашингтоні з іншими в тебе все виходить добре! З невихолощеними чоловіками похилого віку? Чи з подругами? А може, із суперлялькою?

- Ральфе, ти зовсім схибнувся! - спокійно каже вона й пильно дивиться на мене.

Отже, після виклику - зневага.

- Хочеш сказати, що до таких, як я, сексуальних маніяків ти вже звикла?

- Після такої сцени, як ця, звикнеш до всього!

- У добрий час! Нарешті з твоїх очей спала полуда! Нарешті ти бачиш Ральфа Мартінеллі таким, який він насправді. Десять років він прожив із тобою, а ти й не помічала його роздвоєних копит!

На ці слова Аніта не каже нічого, і я відчуваю, як западає тиша - така глибока, що її не порушить навіть постріл з гармати.

Я знов надягаю піжаму, бо мені стає холодно, і накидаю халат Я намагаюся міркувати, але мій мозок нагадує вогняну кулю, що котиться серед хаосу. В цю хвилину я ненавиджу Аніту, і ненависть на якийсь час засліплює мені очі.

На мене часто находить такий гнів. Я сідаю на краєчку ліжка, дивлюсь на Аніту й беру її руку. Я чекаю, що вона її забере, але ні, вона цього не робить. Рука її лишається непорушна. Мої пальці зчіплюються з мертвотними пальцями, які не належать нікому. Це знову виклик. Буває відверта жорстокість - це коли комусь в обличчя жбурляють піжамну куртку, а буває прихована жорстокість - це коли чиясь рука дозволяє вам узяти себе, водночас відштовхуючи вас. По суті, ця рука - своєрідний символ. Коли я сьогодні ліг у ліжко біля Аніти, вона, прикинувшись, ніби ладна віддатися, насправді мені в цьому відмовила. Піжамна куртка, пасивність, глухе небажання - ось скільки було прихованих дрібних натяків на відмову.

Гаразд. А от я не відштовхуватиму руки, яка не тягнеться до моєї. Я легенько кладу цю руку на простирадло. Настав час застосувати своє лікування поведінкою. Я підводжусь і знову починаю ходити сюди-туди по кімнаті, але тепер уже спокійно, без люті, не зціплюючи кулаки в кишенях халата. Мені не хочеться перейматись ненавистю до Аніти. І не хочеться ставати жінконенависником. Коли я й виніс собі з цього якийсь урок, то він полягає в тому, що я не повинен помилятися, визначаючи, хто мій ворог. Мій ворог - не Аніта й не її стать. У цій водоверті, у нинішньому сум’ятті є одна міцна скеля, за яку я хапаюся: моя любов до Аніти. Я переконую себе: ні, Аніта не могла змінитися. Я щойно їй сказав: «Я не вірю, що в людей, яких ти любиш, раптом виростають роздвоєні копита».

Я знову прокручую подумки фільм, у якому розгортаються події цього вечора - від Анітиного приїзду до останньої хвилини. І нарешті бачу всю їх послідовність. І мені все стає ясно.

Тоді я сідаю на ліжко біля Аніти, але не беру її руки в свою, а лагідно питаю:

- Аніто, ти збираєшся покинути мене?

Довга мовчанка.

- Так.

- Тому й приїхала в середу?

- Ти не хотіла мені про це писати? Вирішила, що краще сама скажеш?

- Так.

Я не одразу озиваюся знову. Мені потрібен час, щоб опанувати свій голос.

- Я хотіла тобі дещо пояснити...

В мені прокидається недовіра. Я ніяк не можу повірити, що Аніта мене покидає. І я ставлю їй перше, найтривожніше з усіх своїх запитань:

- Ти покидаєш мене назавжди?

- Не знаю.

Мовчанка. Потім я кажу безбарвним голосом:

- Ти сама так вирішила?

- Звісно, ні. - І вже жвавіше веде далі: - Ральфе, послухай. Я розповім тобі, що сталося за ті півтора місяця, які ми з тобою не бачились. Щопонеділка я заходила до Бедфорд і питала, чи вона не проти, якщо наступну суботу й неділю я проведу в Блувіллі. На це Бедфорд відповідала мені солодким голосом: «Звісно, ні, Аніто. - І додавала напівжартома: - А взагалі це немов наркотик: ви вже не можете без нього обійтися».

- Важко повірити!

- Це було саме так. А потім у п’ятницю ввечері мені телефонує секретарка Бедфорд і каже: «Мартінеллі, президент чекає на вас у таборі Дейвід. Вам доведеться в суботу й неділю попрацювати».

- Тьху! Навіщо вона це робить? Із ревнощів?

- О ні, слава богу, цього почуття в неї нема. Бедфорд діє з переконань.

- І ти поділяєш ці переконання?

- Щодо чоловіків, то зовсім ні.

Криво посміхнувшись, я кажу Аніті:

- А ти змінилася.

- Ні, - рішуче заперечує вона, - я не змінилася. Свобода жінки - одна річ, а ненависть до чоловіка - зовсім інша. Ненависть до чоловіка - справжня психопатія. Я ніколи не доходила до такого божевілля.

- Хіба лише кілька хвилин тому.

Це вихопилося в мене мимоволі, і я відразу пошкодував. Аніта дивиться на мене й каже:

- Даруй, Ральфе. Я була холодна. Я сама не знала, як сказати, що покидаю тебе.

Я кладу свою руку на її.

- Забудь ті мої безглузді слова. Розповідай далі. Ти зупинилася на тому, що в суботу й неділю тебе викликали працювати. Ти тричі відмовлялася приїхати до мене, отже, тебе тричі спішно викликали на роботу?

Аніта стискає губи.

- Тільки щоразу це робилось інакше, і Бедфорд дедалі відвертіше виявляла неприязнь до мене. Де й подівся мій вплив на Дебору Грімм. Цілком очевидно, що я більше не дотримувалася «правильної лінії». Я відчувала себе зрадницею.

- А останнього разу?

- Останнього разу було прийнято одну несподівану ухвалу. В п’ятницю Бедфорд викликала мене до себе в кабінет і солодким голосом сказала, що призначила мене послом США у Франції.

- Аніто, це ж неабияке підвищення!

- І так, і ні. Справді, там на мене чекають великі справи, але водночас я стаю об’єктом неприязні.

- Вона розлютилася на тебе?

- В її ставленні до мене є дві люті, що випливають одна з одної. Наведу слова Бедфорд: «Аніто, коли ви переберетеся до Парижа, то вже не їздитимете звідти раз по раз до Вашінггона. - І по паузі: - А тим більше до Блувілла. Цій історії пора покласти край».

- У мене опускаються руки. Ти спитала в неї чому?

- Звичайно. Ось що вона відповіла: «Я вважаю, що одружена дипломатка, яка відчуває потяг до свого чоловіка, певною мірою небезпечна».

- Ще зовсім недавно так казали про дипломатів-гомосексуалістів.

- Я не нагадала їй про це. Я попросила в неї двадцять чотири години на роздуми і в суботу сказала, що згодна. Але за умови, що сама повідомлю тебе про своє рішення. Вона зробила все, аби я відмовилася від цієї останньої поїздки до тебе, та я від свого не відступилася. Бедфорд розпорядилась, щоб я поїхала до тебе в середу. А післязавтра я відлітаю до Парижа.

- Аніто, це шантаж, ти мала б відмовитися! - кажу я тремтливим голосом.

Аніта глип на мене, потім відводить очі й тихо, стомлено відказує:

- Ральфе, тут, у Блувіллі, ти просто не уявляєш собі, за якого режиму ми живемо. - Кажучи це, вона ще дужче стишила голос, ніби я й не вимкнув підслуховувального пристрою. - Якби я відмовилася, - веде вона далі, - то потрапила б до чорного списку, й мені було б дуже важко знайти роботу.

- Тобі?!

- Атож, мені.

- В такому разі, - жваво кажу я, - ти могла б переїхати до Блувілла й жити зі мною. Тут є одружені ЧО.

- Бедфорд передбачила такий варіант: вона дала мені зрозуміти, що тоді ти мусив би залишити Блувілл.

Я піднімаю руки вгору.

- А як вона це зробила б? Блувілл - приватна фірма. І я виконую тут корисну роботу.

- Ця робота анітрохи не цікавить Бедфорд.

Я дивлюсь на Аніту, роззявивши рота.

- Звідки ти знаєш?

- Щоразу, коли я їхала звідси, містер Берроу просив мене взяти з собою до Білого дому пакет із звітами про роботу Сгайнмеєра й Джесперсена. Але ніколи я не возила звіту про твою роботу. Послухай, Ральфе, як добре подумати, то навіщо Бедфорд побиватися про те, щоб чоловіки вижили?

Западає мовчанка. Ця фраза має неабияке значення: я її обміркую завтра. А поки що я кажу найневідкладніше:

- Не можу повірити, що Гельсінгфорс не цікавиться моєю роботою. Я подав їй заяву про відставку, але вона мені відмовила.

- Знаю, знаю, - зітхає Аніта. - Питання про твою відставку обговорювалося дві суботи й неділі підряд.

- Хочеш сказати, що то Бедфорд наказала Гельсінгфорс відмовити мені у відставці?

- Еге ж, і передала цей наказ через мене. Ось такими словами: «Аніто, якщо ви хочете, щоб Гельсінгфорс відмовила докторові Мартінеллі у відставці, зателефонуйте їй від мого імені й скажіть: «Не давайте йому відставки». Це було два тижні тому.

Западає тривала мовчанка, потім я одним духом випалюю:

- Не вірю, що Гельсінгфорс не може сказати свого слова! Зрештою, якщо я винайду вакцину проти енцефаліту-шістнадцять, то фірма «Гельсінгфорс» пустить її в продаж і неймовірно розбагатіє.

Аніта знизує плечима.

- Певності, що вона зможе пустити вакцину в продаж, немає. Ми переживаємо економічну кризу. Могло б бути ще гірше, але, на щастя, щодня по кілька фірм зникають. «Гельсінгфорс» на три чверті підупала. Від фармацевтичної імперії, яку колись заснував чоловік місіс Гельсінгфорс, майже нічого не лишилося, Якби Бедфорд не давала їй дотацій, Гельсінгфорс мусила б закрити Блувілл.

- Хочеш сказати, що своїми дотаціями Бедфорд тримає Гельсінгфорс у руках?

Мовчанка. Я знову дивлюсь на Аніту. Я хочу збагнути незбагненне.

- Якщо я правильно розумію, то ти, їдучи до Парижа, вбезпечуєш мене від підступів Бедфорд. Але вбезпечити мене від підступів Гельсінгфорс ти не можеш. Моя доля й далі буде в її руках.

- Еге ж, - каже Аніта, - десь так воно й є.

Поміркувавши, я ціпенію від того, що в розмові з Анітою так природно вжив слова «ти вбезпечуєш мене». Два тижні тому я, подавши заяву про відставку, пишався своєю сміливістю, пишався, що «примусив» Гельсінгфорс відмовити мені... Яка дитяча самовпевненість! Насправді я був лише зухвалим хлопчиськом, якого не відшмагали тільки тому, що за нього «заступилися». Тепер я усвідомлюю: то всього-на-всього ілюзія - ніби я вільний у своїх діях. З мене зробили маріонетку, і за ниточки смикають три жінки: Бедфорд, Гельсінгфорс і Аніта. З цих трьох жінок доброзичлива лиш одна: та, яка іде з країни, щоб мене «вбезпечити».

Цієї хвилини я вже майже не відчуваю жалю, що Аніта мене покидає. Мене приголомшує щось куди жахливіше - зневага. Під пахвами, по спині, по шиї в мене котиться піт. У цьому спертому повітрі його запах особливо неприємний. Боюся, він викличе в Аніти відразу, Я підводжуся, скидаю халат, іду до ванної і приймаю душ. Потім освіжаю себе одеколоном. Закручуючи пляшечку, я помічаю, що в мене тремтять руки.
Коли я виходжу з ванної, Аніта вмовляє мене ввімкнути підслуховувальний пристрій, щоб вона повторила те саме пояснення, яке щойно дала. Я вмикаю. Буде розумно, коли ми, як сказав Стайн, «зробимо компенсацію шпигунству».

Одначе в епізоді, сценарій якого ми з Анітою заздалегідь продумали, мене вражає одна двозначність. Іноді Аніта здається мені щирішою, ніж була перед цим, коли нас не підслуховували. А особливо коли вона каже:

- Ральфе, я не стану тобі нагадувати, хто я така. Передусім я - career woman¹. У моєму розумінні це означає: я повинна жити без домашнього вогнища, без чоловіка, без дітей.

- Як це без чоловіка? - питаю я, вступаючи в гру.

- А так, - каже вона з колючими нотками в голосі, які не здаються мені вдаваними. - Без чоловіка в класичному розумінні. Ральфе, невже ти забув про нашу домовленість? Практично ми за спільною згодою вже давно розірвали наш шлюб, зберігши подружні зв’язки тільки про людське око.

Часом у мене складається враження, що Аніта говорить про свою майбутню посаду з більшим запалом, ніж цього вимагає сценарій.

- Ральфе, я досягла верхів влади. Хоч це й забирає багато сили, але надто велика спокуса бути серед трьох-чотирьох осіб, яким довіряє президент. Я вчилася, Ральфе. Багато вчилася. І кажу без зайвих гордощів: я заслуговую на посаду, яку мені довіряють...

Я вже й сам не усвідомлюю, що відповідаю, - мабуть, щось на зразок: «Ти жертвуєш чоловіком задля кар’єри». А вона: «До речі, зваж, йолопе: скільки чоловіків жертвували своїми дружинами задля кар’єри, не тільки покидаючи, а й, по суті, викреслюючи їх зі свого життя?» Однак, граючи сяк-так свою роль у цьому «псевдоосвідченні», я дивлюсь на Аніту й думаю: «Тут слід мати на увазі не лише диктатуру й шантаж Бедфорд і не лише бажання Аніти вбезпечити мене, а й кинути на шальку терезів ту деталь, яка перетягує шальку зі мною, - нехтування будь-чиїм життям».

Нарешті настає час припинити розігрувати нашу комедію і опустити завісу. Як ми й домовились, я пропоную Аніті розлучитися. Вона відмовляється. На її думку, «тепер це так само немодно, як і одруження». Ми домовляємось, що залишимося друзями. Але статеві зв’язки остаточно розриваємо. Аніта більше не приїздитиме до мене в Блувілл. Ми тільки листуватимемося.

Відтак я вимикаю підслуховувальний пристрій, знову лягаю в ліжко, і Аніта, гаряча й тріпотлива, відразу кидається мені в обійми. Певно, тепер вона прагне реваншу. А мені нічого не хочеться. Я почуваю себе скривдженим через свою залежність і брехню, вдаватися до якої обох нас примушують. Та попри все це я реагую саме так, як того й хоче Аніта: складається враження, що моє тіло приймає ухвали самохіть.

Однак, погамувавши збудження, я анітрохи не заспокоююсь. Я лежу горілиць у темряві з розплющеними очима й відчуваю до Аніти подвійну ненависть: за те, що вона спершу відмовила мені в любощах, і за те, що потім усе ж таки віддалася. На мою думку, нашому сумному прощанню ці любощі не потрібні.

Коли до людини підкрадеться сумнів, він геть усе в ній роз’їдає. Тепер я запитую себе: чи не з делікатності Аніті закортіло сказати мені про наше розлучення особисто? Живим голосом чи живим тілом?.. Усе відбувається так, ніби здійснити цю останню подорож їй нізащо в світі не хотілося. Дивує мене й те, що Аніта володіє своїм тілом: то вона мов крижана брила, то - мов розжарена піч. Але ніколи не втрачає контролю над собою і над ситуацією.

А втім, напруженість і нервозність у наших взаєминах уже спали. Тепер біля мене лежить зовсім інша жінка: зі спокійним духом у вдоволеному тілі. І вдоволеному за моєю співучастю. Черпаймо до дна втіхи земного існування, навіть якщо співучасниця цих утіх на світанку піде з вашого життя.

Мабуть, я на кілька хвилин задрімав. Бо коли прокинувся, то побачив, що я в ліжку сам. Почувши шум на кухні, я встаю й знаходжу там Аніту. Вона сидить у самісінькій піжамній куртці за білим столиком і жадібно їсть тунець із великої бляшанки, яку знайшла в моєму холодильнику.

- Сідай, Ральфе, - запрошує мене Аніта до мого власного столу. - Я дозволила собі відкрити цю бляшанку. Хочеш? - додає вона мовби знехотя.

- Ні, я не голодний.

- А я голодна, - каже вона. - І дуже рада, що не доведеться ділитися з тобою. Звідки в тебе цей тунець?

- З їдальні. Я підозрюю, що вони хочуть помалу привчити нас платити за харчування, бо щодня вираховують за нього з нашого місячного заробітку чималі гроші.

Але те, що діється в Блувіллі, Аніту не обходить. Її цікавить тільки те, що чекає на неї в Парижі. Щоб пояснити мені, яку важливу роль вона збирається там відігравати, Аніта з повним ротом заходжується розповідати про сучасне міжнародне становище.

Її розповідь викликає в мене величезну цікавість. У газетах, які ми одержуємо в Блувіллі, нема нічого, анічогісінько про те, що відбувається за межами країни. Можна подумати, що завідувачі зарубіжних відділів найбільших газет разом зі своїми спеціальними кореспондентами вимерли, а найбільші інформаційні агентства позникали. Повне затемнення.

За словами Аніти, це затемнення влаштовано навмисне, бо становище в країні ще ніколи не було таке серйозне. Тільки-но спалахнула пошесть, моряки, льотчики й солдати, яких Пентагон, витрачаючи неймовірні кошти, тримав на сотнях баз по всьому світі, почали так швидко і в такій великій кількості помирати, що треба було всіх їх репатріювати до США, щоб їхня зброя та військова техніка не потрапила до рук тубільців. Незважаючи на це, на складах Таїланду все ж таки довелося залишити літаки, гармати, танки і, на жаль, атомні бомби. І тепер виникає запитання, чи колишні наші союзники не продали ті бомби Китаю.

Репатріація війська спричинила жахливі політичні наслідки: всі іноземні уряди, що їх активно підтримував держдепартамент - зокрема в Південно-Східній Азії та в Латинській Америці, - за кілька наступних тижнів попадали. Їх одразу ж замінили націоналістичні уряди. Ті уряди далеко не всі комуністичні. Але всім їм властива одна спільна риса: озлобленість і недовіра до Сполучених Штатів.

Більше того, режим Бедфорд сприймають за кордоном, навіть у сусідній Канаді, з певним занепокоєнням і неприязню, а його диктаторський характер часто розвінчують. У канадській пресі, що лишилася вільною, тваринну статеву зверхність Бедфорд завуальовано порівнюють із нацистським расизмом. Тисячі примірників канадських газет - хоч у СІЛА вони й заборонені - із критикою на адресу Бедфорд провозяться в багатьох місцях через кордон і таємно передаються в країні з рук у руки.

Та ще більше непокоїть Білий дім становище в Європі. Туди пошесть прийшла пізніше, і там раніше почали боротися проти її поширення. Європа дуже швидко відгородилася від США санітарним кордоном. Водночас Сполучені Штати були змушені репатріювати свої війська із Західної Німеччини. Тож європейські країни опинилися самі в драматичному становищі віч-на-віч з СРСР. Спершу приголомшені, вони зрештою заспокоїлися, бо невдовзі там установився modus vivendi¹, вельми сприятливий для Західної Європи, яка під своєрідним франко-німецьким кондомініумом майже цілком заволодіває ринком Радянського Союзу та соціалістичних країн Сходу.

Що ж до Франції, то Аніта наголошує на одній важливій деталі: це єдина в Європі країна, де президентом ще й досі чоловік. Його звати Емманюель Дефромон. Наступного місяця йому виповниться вісімдесят вісім років. Мабуть, американцям він здається трохи застарим... Але в кризові моменти Франція завжди полюбляла, щоб її очолювали дідугани. Коли Клемансо прийшов 1917 року до влади, він мав сімдесят шість років. Петен став на чолі країни у вісімдесят чотири роки, а де Голль пішов у відставку в сімдесят дев’ять. Похилий вік лідерів країни, підкреслює Аніта, - одна з найстабільніших політичних традицій у Франції.

Коли в цій країні вибухнула пошесть, вона збіглася з президентськими виборами, і Дефромона обрали, зваживши на його політичний досвід і похилий вік. Одразу ж після президентських виборів він розпустив палату депутатів і призначив нові вибори. Але Дефромон не дозволив депутатам самим вибирати собі заступниць. Право вибору президент залишив за виборчими округами. Тож від кожного виборчого округу було обрано двох, незалежних одного від одного депутатів - чоловіка й жінку, і жінка представляла загалом консервативніші тенденції, ніж чоловік. Хитрий Дефромон передбачав цей результат. Він добре знав, що матиме в палаті меншість голосів, і сподівався, що зі смертю чоловіків число його прихильників дедалі зростатиме за рахунок жінок. Дефромон усвідомлював, яким живучим лишився у француженок культ батька від часів де Голля.

Все сталося так, як він і розраховував. Ставши президентом і маючи підтримку абсолютної більшості, Дефромон зрештою здобув таку саму владу, як і Бедфорд. Але він не зловживав нею так, як вона. Дефромон не зачепив свободи особистості і, що дуже важливо, зберіг свободу преси. Одначе преса обливала його брудом і вкрай гостро критикувала все, що він робив, навіть ті драконівські заходи (зрештою вони виявилися таки ефективними), яких він ужив, щоб обмежити поширення у Франції пошесті.

Сам Дефромон був високий, плечистий, величний, з хвилястим шпакуватим чубом і сніжно-білою бородою. Він скидався на самого бога-отця або принаймні на той свій образ, який склався в уяві людей. Але Дефромон був щирий француз: він мав неабиякий смак до вишуканих страв, добротних вин, гарних жінок, промов і цитування класиків. Проте любив він усе це стримано, і така стриманість стала критерієм його поглядів. Звідси і його різка антипатія до Бедфорд.