Зелено-леопардова пошесть

У повітрі, сповненому ароматів нічних квітів, нічого не ворушилося. З-над води на денний відпочинок поважно зліталися крупні крилани. Десь пронизливо закричав білий какаду. У напрямку моря було залопотіли крила якогось шпака, але невдовзі пташина повернулася назад. Удосвітнє сонце іскрилося червоним золотом на гребенях хвиль та вихоплювало з пітьми тропічну рослинність, котра вінчала численні острови на видноколі.

Наша русалка вирішила, що настав час поснідати. Вона зісковзнула зі свого гамака і ступила на одну із довжелезних віт баньяна. Під вагою її тіла гілка трохи погойдувалася, але ноги впевнено йшли по шерехатій корі. Внизу вона розгледіла глибоку синяву протоки, що яскраво виділялася на тлі бірюзового кольору мілководдя рифів.

Дівчина підняла руки, постояла на гілці, підставивши бронзу голої шкіри сонячному промінню, відштовхнулася від пружної опори і рибкою стрибнула в Філіппінське море. Вода зустріла її прохолодою та виром бульбашок.

Вона розгорнула крила і понеслася геть.
* * *
Пополювавши, русалка - а її звали Мішель - сховала своє рибальське знаряддя в уламках мертвого корала на одному з рифів і легко попливла над заростями водоростей. Брижі сонячного проміння малювали візерунки на її крилах. Коли над головою дівчини показалося вузлувате плетиво велетенського коріння баньяна, вона виринула на поверхню і зробила перший ковток повітря.

Скелясті острови² складалися з м’яких вапнякових коралів, тож припливи і хімічні реакції виїдали породу на рівні моря, так що дрібніші острови перетворювалися на своєрідні гриби, зелені шапки яких балансували на тонких ніжках. Острів же Мішель був більшим, мав неправильну форму, але і його вапнякові стіни були підточені морем на шість метрів, не даючи змоги плавцю видертися на берег. Її баньян, підмитий хвилями, і сам нависав над краєм острова, немов над обідком блюдця.

Мішель улаштувала собі в гнізді мотузяний ліфт - простий зашморг на кінці довгої нейлонової линви. Вона охайно склала крила (причому процедура за такої чутливості зябер на внутрішній поверхні була куди складнішою від того, щоб їх розкрити) і просунула ноги у петлю. Почувши словесну команду, підйомний механізм вихопив її з тиші моря і доставив до затишного місця у яскраво-зеленому лісному покрові острова.

Колись вона вже була мавпою-сіаманґом, а тому почувалася в кроні дерев, як удома.

Під час прогулянки дівчина вполювала жовтогубого летрина³, якого тепер і несла в сітці. Ножем, котрий зберігався в гнізді, вона порізала здобич на філе, а решту викинула в воду, де останки летрина зацікавили табунець рибок для наживки. Один кусінчик Мішель з’їла сирим, смакуючи непідробний аромат моря і тремку плоть, а інші приготувала на невеличкій плиті. До пари сніданок їй також склав рис, зварений увечері напередодні.

Поки Мішель скінчила сніданок, острів остаточно ожив. По корі баньяна забігали гекони, пальмові злодії⁴ крадькома заповзали попід листя, так ніби там можна було нав’язливо пропонувати уявним туристам незаконні “закачки” з Мережі. А у морській глибині кружляння крячків відмічало місця, де табунець скіпджеків⁵ полював на наживку.

Мішель теж був час починати робочий день. Упевнено ступаючи по натягнутому канату, вона рушила до залізного дерева⁶, у кроні котрого тримала свою супутникову тарілку. Вмостившись на його гілці, вона дістала з прив’язаної до дерева сітки “ноут” і завантажила пошту.

Декілька журналістів просили дозвіл на інтерв’ю - це давалося взнаки поширення легенди про самотню русалку. І хоча, можна було сказати, що їй подобалася їхня увага, жодної відповіді на поставлене питання вона не дала. Було ще повідомлення від Дартона, котре Мішель вирішила відкласти на потім. А затим на очі їй трапився лист від доктора Давута. Його вона відкрила негайно.

За найгрубішими оцінками, Давут був удванадцятеро старше від неї. По правді кажучи, він-то й народився тільки після дев’яти місяців перебування у материному лоні, а не з простої подряпини на наноложі, як практично будь-хто з її знайомих. У нього був клон - знаменитий астронавт, у нього була премія Мак-Елдоуні за книгу “Лавуазьє і його епоха” та ще рудоволоса дружина, не менш відома від свого чоловіка. Пару років тому у Коледжі загадок Мішель відвідувала курс його лекцій, котрі зацікавили її, дарма що основною спеціальністю дівчини була біологія.

Свою еспаньйолку, з якою русалка востаннє бачила його, він зголив, що, на думку Мішель, пішло йому тільки на користь.

- Якщо ти вільна, то я пропоную тобі зайнятися одним дослідженням, - говорилося у посланні. - Багато часу воно в тебе не забере.

Мішель одразу зв’язалася з ним. Давут був багатющим старим мерзотником, який тисячу років сиднем просидів на своїй посаді і не мав жодного уявлення про те, що значило бути молодим у такі часи. Їй він заплатить будь-які гроші, хоч би вона й назвала просто скажену суму.

На даний момент її матеріальні потреби були мінімальними, але ж вона не збиралася залишатися на острові довіку.

Давут відгукнувся миттєво. Позаду Мішель розгледіла його рудоволосу дружину Катріну, котра працювала за своїм комп’ютером.

- Мішель! - гучно проказав Давут, так щоб Катріна зрозуміла, з ким він розмовляє, не розвертаючись до них лицем. - Добре!

Він завагався, але потім склав пальці в мудру “турбота”:

- Я знаю, що тобі довелося пережити втрату, - проказав він.

- Так, - відповіла вона, і супутник передав її слова із секундною затримкою.

- А молодий чоловік?...

- Нічого не пам’ятає.

За великим рахунком, душею вона не покривила, адже справа полягала в тому, що саме він не пам’ятав.

Пальці Давута і досі були складені в мудру “турбота”.

- Як ти почуваєшся? - поцікавився він.

- Уже краще, - її пальці скрутилися у двозначній відповіді. Можливо, це й було правдою.

- Я бачу, ти облишила тіло мавпи.

- Вирішила спробувати життя русалки. Нові перспективи... ви мене розумієте. - І самотність на додачу.

- Ми можемо чим-небудь тобі допомогти?

- Ви щось казали про роботу, - промовила вона, зобразивши сподівання на обличчі.

- Так. - Схоже, йому полегшало від того, що не потрібно було і далі займатися обачними розпитуваннями. Мішель згадала, що в його сім’ї теж траплялася справжня смерть. Пригода, яка буває раз на мільйон випадків. Можливо, він не хотів ятрити себе спогадами.

- Я пишу книгу про Терзяна, - проказав Давут.

- ...і його епоху? - спробувала вгадати Мішель.

- ...і його спадщину, - посміхнувся у відповідь Давут. - У його житті є період тривалістю три тижні, протягом якого він, м-м, зникає з мапи світу. Я б хотів, щоб ти дізналася, де він у цей час був і з ким його провів, якщо такі люди взагалі існували.

Мішель це вразило. Навіть у порівняно невигадливий час, як той, у котрий жив Джонатан Терзян, людям важко було зникнути.

- Для нього тоді настав критичний час, - правив далі Давут. - Він утратив роботу в Університеті імені Тулейна¹, у нього щойно померла дружина - по-справжньому померла, ти ж пам’ятаєш, - тож якщо він прагнув щезнути, я б його зрозумів на всі сто. - Він підняв руку так, неначе хотів погладити відсутню борідку, непевно щось почесав у повітрі і опустив її назад. - Проблема для мене полягає в тому, що коли він знов об’являється, то в його житті настають цілковиті переміни. У червні на Атенській конференції в Парижі він виголошує нічим не прикметну доповідь, потім зникає. Коли ж він виринає у Венеції в середині липня, то читає не ту лекцію, яку планував раніше, а натомість оприлюднює першу версію своєї Теорії Достатку.

Пальці Мішель склалися в мудру “сильне враження”:

- Ви пробували визначити його місце перебування?

- Записи його кредитної картки закінчуються сімнадцятим червня, коли він купив велику суму у євро в паризькому відділенні “Амерікан експресс”. Опісля він, найпевніше, розплачувався за все готівкою.

- Він і справді намагався зникнути, я правильно зрозуміла? - Мішель підібгала голу ногу і поклала підборіддя на коліно. - А записи у паспорті. Ви їх перевіряли?

“Безуспішно”.

- Але ж якщо він залишався у Європейському Союзі, то йому не потрібно було пред’являти його, перетинаючи кордон.

- Банкомати?

- Уже тільки в Венеції, за кілька днів перед конференцією.

Русалка подумала якусь мить, а потім посміхнулася:

- Думаю, вам і справді потрібна моя допомога.

“Згода”. Давут урочисто склав пальці у відповідній мудрі:

- Скільки мені це коштуватиме?

Мішель удала, що міркує над поставленим питанням, а потім назвала скажену суму.

- Ціна прийнятна, - спохмурнів Давут.

У душі Мішель торжествувала. А для стороннього спостерігача вона діловито нахилилася поближче до камери і промовила:

- Тоді я беруся до справи.

- Ти зможеш розпочати негайно? - Давут виглядав вдячним.

- Звісно. Все, що мені потрібно, - це фотографії Терзяна з усіх можливих ракурсів, і в особливості, фото того періоду.

- Уже готове.

- Тоді відсилайте.

Миттю пізніше фотографії були на екрані ноутбука Мішель. “Дякую”, - склала вона на прощання руки:

- Дам вам знати, щойно роздобуду яку-небудь інформацію.

В університеті Мішель відкрила, що їй напрочуд добре вдавалися різні дослідження. І це стало її прибутковим підзаробітком. Люди - зазвичай, тим чи іншим робом пов’язані зі світом науки, - наймали її для виконання найнуднішої частини своєї роботи: пошуків документів, різних посилань та повідомлень, або ж (як у даному випадку) трьох зниклих тижнів із життя певної особи. Майже завжди вони і самі могли виконати подібну роботу, але Мішель пошуки просто вдавалися краще, ніж більшості. Тож її послуги вважалися вартими зайвих витрат. Самій Мішель такі заняття були до вподоби: завдяки їм вона могла почерпнути цікаві знання у тих галузях, на яких кепсько розумілася, а на додачу дівчина могла відволіктися від рутини власної роботи.

Крім усього іншого, власне це завдання вимагало не стільки умінь дослідника, скільки митця своєї справи. У цьому відношенні Мішель можна було вважати профі.

Вона проглянула фото, переважно відскановані зі старих карток. Давут зробив непогану підбірку: на кожній фотографії профіль Терзяна був чітким. На більшості чоловік був ще молодим, до тридцяти років, картки ж пізнішого періоду виявилися зробленими з високою якістю, або ж відкривали ключові для біометричного сканування частини тіла, як-от руки чи вуха.

Мішель затрималася, розглядаючи одну з давніших фотографій: Терзян посміхався, притримуючи за талію високу, довгоногу жінку з великим ротом і темним підстриженим коротко волоссям - можливо, померлу згодом дружину. Позаду нього виднівся столик у стилі Людовіка XV¹, на якому палахкотіли квітом гладіолуси у вазі, виконаній в техніці клуазоне², а над ним - великий портрет розкішного на вигляд коня у важкій позолоченій рамі. Під столом було складено - Мішель здалося, тимчасово - щось із дюжину призів, які, судячи з маленьких золотих фігурок, зображених на них, були вручені за досягнення в гімнастиці або котромусь із бойових мистецтв. Розкішні декорації дещо дисгармоніювали із молодим, просто одягнутим подружжям: на ній була барвиста тропічна сорочка, заправлена у штани кольору хакі, а на Терзянові - безрукавка і шорти. Складалося враження, що фотографу пощастило захопити їх майже в русі, так ніби вони сфотографувалися на півдорозі з одного місця в інше.

Непогані плечі, спало на думку Мішель. Дужі руки, мускулисті красиві ноги. Вона ніколи не асоціювала Терзяна із кимсь молодим, чи-то великим, чи-то сильним, але його як раз і характеризував непідробний могутній зовнішній вигляд, який не вдалося приховати навіть старим фотографіям. Він був більше схожий на регбіста, аніж на уславленого мислителя.

Мішель вдалася до своєї програми із розпізнавання особистостей і завантажила у неї всі фотографії, перевіривши роботу “софту” - навряд чи цим би займався її роботодавець, якби проводив пошуки самостійно. Більшість людей, що користувалися схожим, уже готовим до використання програмним забезпеченням, не розуміли, як його можна ошукати, особливо у разі, коли мова йшла про старі носії, погано відскановані відбитки із великою зернистістю зображення та примітивні цифрові фото, відскановані не надто розумними машинами. Зрештою Мішель разом зі своєю програмою виконала відмінну роботу із картографування тіла Терзяна та калібрування його точних пропорцій: відстані між очима, довжини носа та вигину губ, точної форми вух, довжини рук і тулуба. Ці біометричні пропорції могли зустрічатися і в інших чоловіків, але ніколи всі водночас.

Русалка завантажила дані в спеціалізованих пошукових “черв’яків” і відправила їх в електронний світ.

Тільки там і ніде інде барилося тривіальне минуле. Люди завантажували в Мережу фото, щоденники, власні коментарі та відео. Вони відцифровували домашні фільми препоганих кричущих кольорів. Вони сканували свої генеалогічні дерева, поштівки, рисунки, політичні промови та знімки написаних від руки листів. Довгі, нуднющі години записів відеокамер спостереження. Все, що колись і для когось мало значення, було перетворено на електрони і відіслано у широкий світ.

Дивовижна доля всього цього багатства пережила Секундну війну, адже воно здавалося не вартим уваги, а навіть якщо і постраждало, то було відновлено із резервних копій.

Усе це означало, що Терзян десь там був. Куди б він не вирушив протягом тижнів своєї відсутності - у Париж, Далмацію чи Туле¹ - у тому місці мала бути людина з камерою. На фотографіях із дітьми, що їдять морозиво навпроти Собору Паризької Богоматері, або на відеоплівках із вуличними музиками на Мосту мистецтв², буде постать на задньому плані, і тією постаттю буде Терзян. Терзян міг опинитися серед засмагальників на пляжах Корфу³, він міг відбитися у дзеркалі бару в Ґдині, або бути захопленим за розмовою із проституткою в гамбурзькому районі Санкт-Паулі, - саме в таких місцях Мішель знаходила свої попередні цілі протягом попередніх пошуків.

Мішель відправила програму займатися вистежуванням Терзяна, а сама підняла руки і потяглася, потяглася несамовито, витягаючі голі ступні, вигинаючи пальці на ногах і напружуючи всі м’язи тіла. Її вуста застигли в мовчазному крику.

Потім вона знову схилилася над своїм ноутбуком і взялася до листа від Дартона, листа, залишеного на закуску.

- Не розумію, - говорилося в ньому. - Чому ти не хочеш розмовляти зі мною? Я кохаю тебе!

У його карих очах зачаїлася дрібка диких емоцій.

- Невже ти не розумієш? - кричав він. - Я не вмер! Я вмер не насправді!

Мішель зависла у трьох - чотирьох метрах під поверхнею озера Зиґзаґ, розглядаючи перевернуту чашу небес, осяйну блакить неба над Тихим океаном, оточену темними тінями веж мангрового лісу. Раптом її погляд вихопив щось чорне, що стрімко падало, немов вистрелене з пістолета. Вгорі хлюпнуло, завирували бульбашки, і схожий на кинджал дзьоб рибалочки прохромив голубооку кардиналку⁴, яка забарилася над яскравим червоним коралом. Рибалочка виблиснув білим черевцем, коли чиркнув по поверхні, а його крильця прекрасно переключилися на роль плавців. Потім пролунало лопотіння крил, завирували бульбашки, і рибалочка знов повернувся у повітряну стихію.

Мішель піднялася вище, пропливла над циліндричними головками корала і парою велетенських скойок, що завдовжки сягали по метру. Коли русалка проминала їх, скойки позахлопувалися, втягнувши свої сифони⁵, кожен завтовшки з її руку. М’ясисті губи, що звисали над фестонами мушель, уявляли з себе справжнє буйство кольорів: пурпурових, голубих, зелених і червоних, - перемішаних у поєднаннях, здатних замилувати око.

Охайно підтягнувши до себе зябра, щоб їх не поцілили жала коралів, Мішель змахнула ногами і пірнула під коріння мангрів, у вузький тунель, який єднав озеро Зиґзаґ із морем.

Із приблизно трьох сотень Скелястих островів на сімдесятьох (або близько цього) із них були морські озера. Острови складалися із більш-менш ніздрюватого коралового вапняку, так що деякі озера лучилися із океаном тунелями та печерами, а з інших вода просто просочувалася в навколишню акваторію. Життя, котре розвинулося зі своїх попередників, у багатьох цих озерах було унікальним на весь світ. І навіть тепер - після численних років досліджень - тут виявляли нові види.

За декілька місяців, проведених на островах, Мішель здавалося, що вона відкрила два неописані види: різновид білої актинії⁶ Entacmaea medusivora, незвично поцяткованої кармазиновими та синьо-зеленими плямами, і якогось темно-фіолетового голозябрового молюска⁷ у жовту крапочку, що одної ночі проплив повз неї між рифи, схожий у своїй боротьбі із семивузловим припливом на роз’ятрюваний дужим вітром рушник. І голозябровий, і зразки актинії були відіслані до відповідних інстанцій, тож, можливо, із часом латинізований варіант імені Мішель ввійде у безсмертя у якості наукового означення двох морських істот.

Тунель мав завдовжки метрів п’ятнадцять, на його протягу зустрічалося два вузькі повороти, на яких Мішель доводилося притискати до себе крила і маневрувати лише з допомогою легкого ворушіння їхніми краями. Тунель зробив ще один вигин і освітився сонячним промінням. Русалка розправила крила і, линучи до світла, перемахнула пасмо яскраво-рожевих молодих коралів.

Еквівалент двогодинної роботи, подумала вона, плюс небезпечне довкілля. Дві тисячі двісті калорій завиграшки.

У відкритому морі було світло, на відміну від похмурого озера, оточеного високими скелями, манграми та тінню. На мить засліпленим очам Мішель не одразу вдалося роздивитися човен, прибитий припливом. Вона різко пригальмувала, вигнувши вперед крила, і тільки аж потім розгледіла характерне забарвлення суденця - яскраво-червону барву, що мала вдавати природну фарбу, яку добувають із плодів черитем⁸.

Мішель обачно спливла на безпечній відстані від човна - Торбіонґ міг рибалити, а при цьому він інколи вдавався до послуг гарпуна. Старий побачив її і підвівся помахати рукою, перш ніж Мішель встигла розблокувати роботу трахеї і вдихнути на повні груди, щоб гукнути чоловіка.

- Я привіз тобі припаси, - проказав він.

- Дякую, - відповіла Мішель, змахнувши морську воду з обличчя.

Торбіонґу перевалило за двісті років. Він був Верховним вождем Корора¹, столиці, якої можна дістатися за сорок хвилин подорожі човном. Позбавлене зморшок обличчя малого, жилавого чоловіка з чорною кучмою волосся на голові прикрашав приплюснутий ніс і дебеле підборіддя. Замолоду він поподорожував по світах, а ось тепер на схилі літ повернувся до Белау. Зазвичай його обов’язки були суто церемоніальними, але при сплаті податків це мало неабияке значення. Торбіонґ заробляв на готелях і ресторанах, збудованих пращурами, тепер же там порядкували найняті ним робітники, а він більшість свого часу проводив у гостях, у балачках та на риболовлі. Із Дартоном та Мішель він подружився, коли вони вперше прибули до Белау, тоді старий допоміг їм роздобути дозвіл для проведення досліджень на Скелястих островах. А кілька місяців тому, коли Дартон загинув, він погодився возити Мішель харчі в обмін на яку-небудь рибину.

Човен Торбіонґа сягав десятка метрів завдовжки, по його центру розташовувався водотривкий навіс зі сплетеного листя пандану². По фальшивій барві черитема були наведені різноманітні зиґзаґи, хрести та смуги яскраво-жовтого кольору, видобутого з імбирного плоду. Краї банок оздоблювали гротескно вирізьблені обличчя, а вздовж планширу³ були наліплені десятки мушель каурі. Ніс і корму вінчали дерев’яні фігурки рибалочки.

Над навісом із листя пандану стирчали антени, флагштоки, вудилища для глибоководної риболовлі, гарпуни і супутникова тарілка. Під навісом, сидячи на троні, вирізаному з хлібного дерева⁴, Торбіонґ командував своїм судном, там же розташовувалися двигун, прилади управління стерном, радіо, музичний центр та відеоприставка, набір великих колонок, ехолот, супутниковий навігаційний ретранслятор і радар. До опор, на яких кріпився навіс, були прикручені свистки, що під час швидкого руху човна видавали моторошне неблагозвучне квиління.

Торбіонґ жити не міг без неблагозвучного квиління. Коли Мішель підпливала ближче до човна, вона могла розчути жваве вищання улюбленої електронної музики Торбіонґа, яка сочилася з навушників старого. Зазвичай, вона розривала його колонки, але зараз він не хотів лякати рибу. Уночі їй було чути Торбіонґа за декілька миль, коли очманілий від соку бетелю⁵, він гасав по темному морю у супроводі гуркоту музики та квиління свистків.

Старий зняв навушники, дозволивши музиці прорватися назовні один разок, перш ніж заглушив її.

- Ти оглухнеш, - проказала Мішель.

- Обожнюю таку музику, - вишкірився Торбіонґ. - Вона розігріває кров у жилах.

Мішель підпливла упритул до човна і поклала руку на планшир між парою мушель каурі.

- Я бачив твого парубка по новинах, - заявив Торбіонґ. - Завдяки йому ти стала знаменитістю.

- Я не прагну слави.

- Він не збагне, чому ти не хочеш спілкуватися з ним.

- Він помер, - промовила Мішель.

Торбіонґ махнув рукою:

- Ну, це по-твоєму.

- Стережися, - проказала дівчина.

Торбіонґ різко відкинувся назад, коли несподіваний порив вітру ледве не жбурнув на нього комахоїдну рослину, що звисала з краю острова. Торбіонґ ухилився від рослинки і рушив до носа човна, щоб підтягти якірний канат, перш ніж навіс потрапить під схил острова.

Мішель пірнула під воду і гайнула до свого баньяна, під яким знов спливла на поверхню та викликала мотузяний ліфт, тож поки до неї зі свистом наближалося суденце Торбіонґа, вона вже встигла скласти крила із зябрами і сиділа в петлі, бовтаючи ногами в воді.

Торбіонґ передав їй торбинку з харчами: трохи рису, чаю, солі, овочів та садовини. Останні пару тижнів Мішель з якогось дива потягло на не притаманну тутешнім місцям голубику, тому до передачі Торбіонґ включив свіжий пакунок ягід із баночкою вершків до пари. Мішель подякувала йому за провіант.

- Більшості туристів подавай кукурудзяні чипси абощо, - багатозначно прорік Торбіонґ.

- Я не турист, - відказала Мішель. - Пробач, але в мене немає риби на обмін - полювала за дрібнішою живністю, - після чого вона показала йому пакет зі зразками, з котрого і досі крапала морська вода.

Торбіонґ махнув у бік холодильничка, вбудованого у задню стінку човна.

- Сьогодні у мене є з собою трохи чаї та черсууч, - відповів він, вживши місцеві назви баракуди та золотої макрелі⁶.

- Щасливої риболовлі.

- І не простої, а на блешню, - здвигнув він плечима. Старий поглянув на неї із питальним виразом на обличчі. - Мене видзвонюють журналісти, - промовив він, вишкіривши чорні від бетелю зуби. - Я завше пересвідчуюсь, щоб їм надсилали туристичні брошурки.

- Я впевнена, вони почитують їх із радістю.

Усміх Торбіонґа став тепер на всі тридцять два зуби:

- Ти стала самотньою, - промовив він, - заходь до нас у гості. Ми тебе нагодуємо домашнім обідом.

- Дякую, - усміхнулася вона у відповідь.

Вони розпрощалися, і Торбіонґів човен посвистів геть на реактивних рушіях, тягнучи за собою химерний акорд сюрчання, від якого мороз пробирав шкіру. Мішель піднялася в крони дерев, де порозкладала по своїх місцях зібрані зразки та привезену зелень. Із полумиском голубики та банкою вершків вона пробігла канатом до свого ноутбука, щоб перевірити результати роботи “черв’яків”.

Купа посилань вели до цілого рою статей про смерть дружини Терзяна, і Мішель вже пошкодувала, що не дала пошуковцям точніших інструкцій щодо дат.