Чоловіки під охороною роман розділ перший к

Довго чекати мене примушують мовби для того, щоб деморалізувати. Давній заяложений метод. Але він, як я бачу, добре спрацьовує. Що ж, зараз я спробую поборотися з цим методом, я чимось заповню свої думки. Я беруся розпалювати вогонь у каміні. Згортаю на купу обвуглені полінця й роздмухую жар.

Спалахує полум’я, і тоді за спиною в мене озивається чийсь голос:

- Облиште вогонь! Ніхто вас не просив розпалювати його!

Я випростуюсь, і в кімнаті засвічується сліпуча лампа. В кутку за великою канапою я бачу двадцятирічну дівчину, загорнену в шаль кольору зів’ялого листя, з-під якої визирають босі ноги; дівчина стоїть, прихилившись плечем до дерев’яної обшивки.

Якщо колись мені й хотілося побачити справжній образ «слабкої статі», то оце він переді мною. В отій довгій, тендітній дівочій шиї, тонких рисах, ясних очах, в ореолі легкого білявого волосся мовби застигла ніжна жіночність. Але у виразі обличчя нема нічого ангельського. Коли зовнішність у дівчини заспокійлива, то очі довіри аж ніяк не викликають.

- Даруйте за вторгнення, - нарешті озиваюсь я. - Тут дуже темно, я вас не помітив.

Дівчина зневажливо гмукає.

- Я так і подумала. Спостерігати вас було дуже цікаво. Ви гадали, що ви тут самі, й ходили по кімнаті так, ніби вона належить вам. Ви скидалися на набундюченого півника, що козириться перед курми. В кожному вашому русі відчувалися пиха, егоїзм і погане виховання. Це було кумедно й водночас огидно!

Мене аж приголомшує цей її грубий наступ. Коли до мене повертається голос, я сухо кажу:

- Якщо моя присутність огидна вам, то не розумію, навіщо ви мене викликали.

- Я вас не викликала.

- Хіба ви не Гільда Гельсінгфорс?

- Звісно, що ні, - відказує дівчина з почуттям відрази. - Щодо мене особисто, то затямте собі: з ЧО мені нема чого робити. Я все зробила для того, щоб вас сюди не допустити. Ви опинилися тут усупереч моїй волі.

Згоряючи від люті, вона просто-таки жбурнула ці слова мені в обличчя, а тоді знов прихилилася спиною до дерев’яної обшивки і обпалила мене сповненим ненависті поглядом. Я відвертаюсь від неї і простую до засклених дверей.

- Куди це ви? - сичить дівчина в мене за спиною.

- Я зачекаю на Гельсінгфорс у залі, де басейн.

- Було б краще, якби ви забралися звідси зовсім! - пронизливо кричить вона. - Ось вам моя порада! Ви не знаєте, що вас чекає!

Не відповідаючи їй, я причиняю за собою двері. Я й справді не знаю, що мене чекає. Добре знаю тільки, що не повинен більше залишатися в одній кімнаті з цією навіженою. Вона страшенно мене приголомшила. Щоб якось заспокоїтись, я починаю ходити довкола басейну. Раз у раз глибоко вдихаю повітря, виймаю з кишень руки і не без зусиль намагаюся розтиснути кулаки.

Так я підходжу - мов «козирячись», як сказала б ота дівчина в шалі, - до південної скляної стіни, коли це в другому кінці басейну відчиняються двері, й разом з поривом вітру до зали розгонистою твердою ходою ступає жінка. Її зріст мене ошелешує. Вона в штанях для верхової їзди, у чоботях, пуловері з відгорненим коміром і з батогом у руці. Помітивши мене, жінка вражено застигає на місці. Її велетенська постать стоїть переді мною, але обличчя повернуте ліворуч, тож я бачу тільки її профіль. Вона скоса дивиться на мене одним оком, наче птах.

- Що ви тут робите? - грізно питає жінка.

Мені вже набридла ця неповага, і я відповідаю:

- Ви самі повинні знати. Це ж бо ви мене сюди викликали.

Жінка обпалює мене поглядом - і знову ж таки, як я помічаю, одного ока.

- Не прикидайтеся, ніби не розумієте мого запитання. Що ви робите в моєму басейні?

Її тон свідчить про те, що я не гідний ступати сюди своєю ногою.

- Особа, що сидить у вітальні, не схвалила моєї присутності там.

- Яка особа? - питає жінка пихато. - Тут тільки одна особа - я!

Коли до людського роду не належить навіть дівчина в шалі, то до якої категорії відносять мене?

- Ходімо, - каже жінка. - Зараз я все з’ясую.

І вона, розмахуючи батогом, широким кроком простує до вітальні. Я йду за нею.

Нашим очам відкривається несподіване видовище. Дівчина з пухнастим білявим волоссям лежить гола долілиць на канапі й уткнувшись обличчям у куток, плаче.

- Що з вами, Одрі? - питає Гельсінгфорс.

- Цей тип, - відповідає Одрі, підводячись і показуючи на мене пальцем, - намагався мене зґвалтувати.

Я з обуренням кричу:

- Неправда!

В Одрі все фальшиве: голос, очі, плач, поза, нагота. Дівчина нагадує третьорядну актрису, яку режисер марно намагається примусити ввійти в роль. На зґвалтовану вона анітрохи не схожа.

- Одрі, - байдужно каже Гельсінгфорс, - перестаньте скиглити й розкажіть мені все до ладу.

Але Гельсінгфорс грає теж погано. Надто вже вона холоднокровна.

- Це чудовисько... - белькоче Одрі.

Я мовчки скрегочу зубами. Все в неї фальшиве - слова, інтонація...

- Це чудовисько, - провадить Одрі, - накинулось на мене, тільки-но ввійшло до кімнати. (Як це правдоподібно!) На щастя, я вирвалася від нього, схопила револьвер і запропонувала йому вийти.

«Запропонувала»!.. Та вона ще й уміє шляхетно розмовляти!

Я не витримую:

- Все це від початку до кінця неправда.

На жаль, я проказую ці слова, а не викрикую. Тому вони звучать непереконливо. Я теж погано граю. Мабуть, через те, що заражаюсь посередньою грою своїх партнерок.

Гельсінгфорс повертає до мене правий бік обличчя, розмахує батогом, наче погрожуючи неугавному собаці, а тоді, не підвищуючи голосу питає мене:

- Ви все сказали?

- Ось бачите, - каже Одрі, скиглячи, - він зірвав з мене трусики й ліфчик!

Вона показує пальцем на розкидані по дивану «речові докази» й револьвер серед них. Я з полегкістю завважую, що Гельсінгфорс хапає зброю, замикає її в шухляді нічного столика й, сховавши ключа в кишеню, знову стає перед Одрі. Її висока, плечиста постать затуляє від мене мою «жертву», і я ступаю крок убік. Але ближче не підходжу. Я майже певен: якщо я знову розтулю рота, Гельсінгфорс не завагається дати мені ляпаса.

- Як ви гадаєте, - питає з приголомшливим спокоєм Гельсінгфорс, - чому Мартінеллі порвав бретельки на вашому ліфчику?

- Думаю, він хотів подивитись на мої перса, - відповідає Одрі, потуплюючи очі.

Гельсінгфорс регоче й величезним пальцем тицяє в крихітні перса Одрі.

- Ви жартуєте, люба! Там нема на що дивитись!

І знову регоче. Тепер вона принаймні природна. Глумливість пасує їй більше, ніж байдужість. І раптом Гельсінгфорс бере з канапи ліфчик, підносить його собі до носа й нюхає.

- Я так і думала - ви брешете! - грізно каже вона.

- Гільдо!

- Брешете, стерво! Цей ліфчик не пахне потом. Жінка, щоб ви знали, пітніє, коли її намагаються зґвалтувати. Передусім зі страху. А ще через те, що вона відбивається. Ви брешете й брешете мені! Ви були проти приїзду сюди Мартінеллі, а коли я на вашу думку не зважила, ви вирішили будь-що цьому перешкодити. Гаразд. Я вас провчу, як мені перечити. Ви гола, і я зараз же з цього скористаюсь.

- Ні, ні! - кричить Одрі, вибалушивши зі страху очі й згорнувшись у клубок.

Гельсінгфорс швидко нахиляється, брутально хапає Одрі за ногу, перевертає її на живіт і тягне по канапі, аж поки обидві ноги дівчини повисають у повітрі. Потім Гельсінгфорс стискає їх своїми взутими в чоботи ногами й тричі повільно, з дивовижним спокоєм і силою, яка мене приголомшує, шмагає Одрі батогом по сідницях. На них умить проступають три червоні синці. Одрі скрикує, але тільки один раз, а тоді, хоч як дивно, навіть не скиглить, лише тихенько стогне, наче боїться зчиняти галас.

Гельсінгфорс хапає Одрі за руку, скидає її на підлогу, а сама сідає на канапу, розкинувши ноги.

- Чоботи!

Нага Одрі, шморгаючи носом, підводиться й починає стягати з Гельсінгфорс чоботи. Зробити це нелегко. Дівчині бракує сили, вона вся тремтить. Але водночас Одрі сповнена ласки й покори, немовби їй подобається отак прислуговувати.

- Мартінеллі, - каже Гельсінгфорс, повертаючи в мій бік Юпітерів профіль і втупляючись у мене чорним оком, - ось ви й ускочили в халепу!

- Я?

- Ви ж чули, що сказала Одрі? Вона звинувачує вас у тому, що ви хотіли її зґвалтувати.

- Ви добре знаєте, що це неправда.

- Це неправда з погляду моїх взаємин з Одрі. Але це зовсім не так з погляду моїх взаємин з вами.

- Я вас не розумію.

- Пуловер! - звертається Гельсінгфорс до Одрі й погрозливо додає: - І перестаньте скиглити! Ви псуєте мені настрій.

Одрі замовкає.

- Мартінеллі, - веде далі Гельсінгфорс, як тільки її голова виринає з пуловера, - ви ще не зовсім добре усвідомили ситуацію. Тут правда - лише те, що називаю правдою я. Поміркуйте самі: якщо я вирішу підтвердити слова Одрі, то який суд вас виправдає?

- Але таке свідчення було б фальшиве!

- То й що? - каже вона, зводячи брови.

Я мовчу. Чи серйозно я маю сприймати цю погрозу? А може, це тільки садистський жарт?

У цю мить Одрі - очевидно, зрадівши, що мене покарають, - по-пташиному скрикує і, нахилившись, ніжно цілує Гельсінгфорс у руку вище ліктя. Та одразу ж відкидається назад, впирається широкою ступнею в голі груди дівчини й щосили відштовхує її. Одрі падає на підлогу, але вмить схоплюється на ноги. На її обличчі не видно жодного сліду образи чи злоби.

- Ви божевільна! - зневажливо вигукує Гельсінгфорс. - Перестаньте мене облизувати, прибережіть свої телячі ніжності для себе. Я їх терпіти не можу. Я вже не раз вам про це казала. - І, скидаючи з себе ліфчик, різко промовляє: - Штани!

Цієї миті я відвертаюсь і дивлюся на вогонь у каміні. Мабуть, Одрі завагалася, бо Гельсінгфорс нетерпляче повторює свій наказ. Від штанів справа перейшла, очевидно, до трусиків, бо я чую, як Гельсінгфорс каже із сарказмом:

- Легше! Нащо рвати їх?! Ніхто ж не повірить, що мене хтось хотів зґвалтувати!

Тиша. Рипить підлога. Мабуть, Гельсінгфорс підвелась.

- Піду поплаваю, - каже вона трохи бундючно, так ніби йдеться про важливу подію, про яку неодмінно має знати весь світ. - Одрі, дайте Мартінеллі секундомір. А самі вдягніться й приготуйте для мене чай.

Одрі не подає мені секундоміра в руки. Вона кладе його на стіл і колючим поглядом дивиться на мене.

Коли я заходжу до зали з басейном, Гельсінгфорс, гола, схожа на статую, стоїть на бортику й показує мені, щоб я став праворуч від неї. Мені спадає на думку, що вона, мабуть, одноока, бо її ліву щоку постійно прикриває густе волосся. Але цієї миті вона закидає його назад, і тепер я бачу і її ліве око, чорне й блискуче, анітрохи не лагідніше за праве.

За моїм знаком Гельсінгфорс, наче викинута з катапульти, стрибає у воду, я вмикаю секундомір і дивлюся на неї. Ця жінка - чудова спортсменка. Вона пливе так швидко, що перед її обличчям у воді утворюється своєрідна западина, тож їй не конче повертати голову набік. Але особливо мене вражає її велетенський зріст (заввишки вона, певне, з метр дев’яносто) і м’язи - хоч їх у воді й не видно, все свідчить про неабияку силу цієї жінки. Я стежу за рухами Гельсінгфорс і міркую про те, що коли панівна роль у нашому суспільстві залишиться за жінкою, то, цілком можливо, спорт, який вона візьме собі на озброєння, через кілька поколінь змінить будову її тіла і, з огляду на зріст, вагу та м’язи, зробить її головою сім’ї - якщо сім’я, звісно, ще існуватиме.

Гельсінгфорс сказала мені, що збирається проплисти з кінця в кінець басейну вісім разів. Як тільки вона завершує цю дистанцію і торкається пальцями кахляної мозаїки, я зупиняю секундомір. Гельсінгфорс незадоволена своїм часом, звинувачує мене в тому, що я погано його засік, і, насупивши брови, виходить з води. З неї стікають патьоки, вона бере два рушники, один із них кидає мені й, не дивлячись на мене, сухо каже:

- Витріть мені спину.

Хвилю повагавшись, я підкоряюсь. Якщо мені й доведеться вступити з нею в сутичку, то тільки не через таку дрібницю. А вона, судячи з усього, гадає, що їй усе дозволено. Невже завдяки її мільйонам? А може, завдяки оцій могутній постаті, якої я тепер торкаюся пальцями (мої очі ледве сягають їй до лопаток) і яка здається мені жахливою - адже Гельсінгфорс, я знаю, не завагається скористатися своєю фізичною міццю проти мене. Передусім я вирішую приховати від неї страх, який вона в мене вселяє. Але згодом переконуюсь, що це моє рішення не зовсім слушне. Гельсінгфорс притаманний інстинкт, який допомагає жінкам стримувати себе перед силою чоловіка, з яким вони ходять на прогулянки, щоб не розбудити в ньому звіра.

Орудуючи рушником, я з подивом помічаю, що мені вже трохи аж подобається витирати цю статую. Шкіра в неї така гладенька, форми такі гарні, дарма що могутні, такі надзвичайно жіночні, що я не поспішаю завершувати свою роботу. Дивна річ, але ні жорстокість Гельсінгфорс, ні її величезна постать не викликають у мене ніяковості.

- Досить, - каже Гельсінгфорс і, не обертаючись, простягає руку по рушник, а потім накидає його собі на плечі. Тоді нахиляється й витирає волосся другим рушником. Я відвертаюся від неї і відходжу на кілька кроків.

- Мартінеллі, - каже вона, - як я вам?

Я дивлюсь на неї. Вона стоїть у тій самій дивній позі, на яку я вже звертав увагу: тулуб передом до мене, голова на три чверті повернута вбік і обоє очей косують у мій бік.

- Ви хочете сказати, фізично?

- Так.

- Виняткова.

- Як це виняткова?

- Зростом, вродою і пропорціями.

Вона недовірливо зводить на мене очі.

- Чому ви надумали ганити мої пропорції?

- А я їх зовсім не ганю.

- Тоді чим же вони виняткові?

- У вас об’єм таза менший за об’єм грудей.

- Докторе, не говоріть зі мною якоюсь тарабарською мовою. Скажіть це по-людському.

- У вас плечі ширші за клуби.

- І в цьому їхня винятковість?

- У жінки - так.

Гельсінгфорс насуплює брови. Потім знову зводить на мене гордовитий погляд і спокійно каже:

- Докторе, ви відстали від життя. Нині традиційні уявлення про мужність і жіночність зовсім змінилися.

Он воно що! Невже я цього таки не знав? А скільки ж часу мені це втовкмачували! Як я міг забути нове євангеліє! Хіба все це не очевидно? Вже нема хромосомів! Ні яєчника, ні зародкових клітин, ні гормонної секреції! І звісно, жіночого лона! Не стало персів, вагітності й годування материнським молоком! Уже нема й різниці в сердечних ритмах! Цікаво, коли я дозволю собі сказати, що лобковий волосяний покрив у цієї вродливої жінки-атлета має вигляд класичного трикутника, а не ромба, як у мене, то в яких гріхах, у якому ухильництві вона мене звинуватить?

Я вдаюсь до зброї слабких: мовчу. «Жіночий» привілей на останнє слово я залишаю за Гельсінгфорс.

У житті народів бувають моменти, коли одна фраза змінює хід подій, коли з подивом доводиться відзначати, що словесні нісенітниці витісняють наукову правду. Тепер я переживаю один із таких моментів і відчуваю, що проти течії веслувати марно. Це була б надто велика помилка. Треба зачекати, поки магія гасел розвіється. А тим часом припустімо, що супержінка, яка оце підноситься переді мною зі своїми повними грудьми, була б збудована так само, як я, і жила б за тими самими фізіологічними законами. Що ж, припустімо! Припустімо також, що я, бувши цілком схожий на Гельсінгфорс, і справді стояв би як чоловік на значно нижчому щаблі, ніж вона. Зрештою, чого варта ця суперечність? Мене не повинна більше цікавити логіка.

- Мартінеллі, - озивається Гельсінгфорс, - зачекайте мене у вітальні. Я зараз туди прийду.

Нарешті я дізнаюсь, чого вона від мене хоче! Я покидаю її і, простуючи до вітальні, нишком дивлюсь, як вона рушає в бік дверей, що ведуть до ванної.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Сьогодні, коли я пригадую сцену, що відбулася потім, мене вражає її непереконливість, а також неприродність, з якою Гельсінгфорс ту сцену розіграла.

Навіть мова її звучить фальшиво. Вона якась вимушена й надто пишна, наче Гельсінгфорс виважує кожну фразу. Від початку до кінця поведінка цієї жінки відбиває своєрідний холодний садизм, що, я цього певен, не дає їй і чверті того задоволення, на яке вона сподівається. Звісно, Гельсінгфорс - параноїчка, до того ж вельми жорстока! І ця жорстокість у неї - не якась там мимовільна пристрасть. Вона скоріше нагадує певну й досить хитромудру систему.

А втім, Гельсінгфорс, як я вже відзначав, перебирає міру. Всі її дії перебільшені. Так, коли я заходжу до вітальні, то бачу на низенькому столику чайник, грінки, масло, варення і... тільки одну чашку! Отже, я - не гість!

Це відверте хамство відповідає її звичці уникати формул ввічливості наприкінці листів. Вона вдається до нього надто зухвало і, зрештою, не досягає мети.

Ще один приклад: коли Гельсінгфорс кінець кінцем з’являється у вітальні, то не входить, а ніби запливає в своєму переливчастому шовковому халаті, під яким, цілком очевидно, більш нічого нема. Навіть не глянувши на мене, вона сідає в єдине крісло й каже мені так, як ото відштовхують ногою - правда, без грубощів - улюбленого пса:

- Сідайте!

Це вже занадто. Якось по-дитячому. В цю мить я відчуваю не образу, а щось на зразок потішної зневаги. Мені здається, що Гельсінгфорс, поводячись так підло, могла б виявляти більше хитрощів. Я насилу переконую себе в тому, що ця жінка дуже небезпечна й що моє становище дуже критичне.

Гаразд. Я сідаю на табурет, втуплююсь очима в грінки і, раптом завваживши, що голодний, чекаю.

Гельсінгфорс п’є чай і мовчить. Я здогадуюсь: ця жінка намагається справити на мене враження - мовляв, чаювання, як і все, що вона робить, для неї священне і, коли вона п’є чай, то весь світ завмирає й дивиться на неї. Відверто кажучи, вона марно старається: я в це не вірю.

Зрештою, в Блувіллі я маю до діла із справжніми людьми: Пірс, Берідж, Стайном, Гребелом... Навіть містер Берроу в певному розумінні справжня людина, він вірить у свій бюрократизм. До того ж сторожова вежа, колючий дріт, лабораторія і складне громадське життя в таборі з його кастами, підслуховувальними пристроями та підпільною діяльністю - це щось певне й реальне. А тут усе фальшиве. Починаючи із самого будинку. Здалеку він нагадує зведене з кругляка бунгало, яких так багато в штаті Вермонт. Та коли заходиш усередину, відкриваєш у ньому басейн з мармуровими бортами. А втім, чого це Гельсінгфорс вирядилася, наче для кінозйомки? За кого вона себе видає - за античну героїню? За священне страховисько? Та ні, вона вражає тільки своїми розмірами. Відберіть у Гельсінгфорс зріст та м’язи - що тоді від неї залишиться? Жорстока ділова жінка, погано вихована мільйонерка, нестерпний капрал!

Я сиджу на табуреті мовчазний, байдужий, з потупленими очима. Але це я такий тільки з вигляду. А в душі регочу,, Я глузую з господині. Зневажаю її. Обливаю подумки брудом. Ця Гельсінгфорс наскрізь просякнута фальшем. Банальна садистка-параноїчка. Вона має себе за Нерона, тому й шмагає батогом свою найближчу подругу. Власне, хоч Гельсінгфорс така груба й навіть вульгарна, в її вдачі нема нічого особливого, тільки їй притаманного.

Я доходжу такого висновку - хоч це й досить небезпечно, - забувши, що моє життя в її руках. І не тільки моє. Доторкнувшись до неї, я на очах знову стаю фалократом. Я поринаю - я теж! - у садистські мрії далеко не найкращого штибу. Наприклад, я подумки підводжуся, хапаю табурет, б’ю ним Гельсінгфорс по голові і, скориставшись із того, що вона непритомніє, ґвалтую її.

І саме в цю мить подумки зґвалтована мною Гельсінгфорс ставить чашку на тацю й дивиться на мене: цей її погляд я назвав би добродушним. Тепер голос у неї стає безбарвним, к пазурі - не такими колючими. Господи, як погано вона грає! Як фальшивить! Як виказує свої наміри! Ніби я не здогадуюсь, як жорстоко вона накинеться на мене після цього солодкого початку!

- То як там справи у вашій лабораторії?

- Дуже добре.

Гельсінгфорс одразу ж кидає:

- Аж надто добре! - І додає: - Я отримала доповідну записку про надміру інтимні взаємини між вами й Берідж.

Я байдуже відповідаю:

- Берідж виконує важливу адміністративну роль, я часто бачуся з нею, і останнім часом наші взаємини набагато поліпшились.

Гельсінгфорс мовчить. Потім устромляє носа в чашку, виймає його звідти й сухо каже:

- Я одержала ще одну доповідну записку про ваше двозначне ставлення до Фрідмен і місіс Берроу.

- До якої Фрідмен?

До охоронниці, яку ви називаєте Пуссі.

Помовчавши, я відповідаю:

- Слово «двозначне» не зовсім точне. Я ставлюсь до названих вами осіб цілком стримано, хоч і не можу заперечувати свого мимовільного потягу до них.

Гельсінгфорс обпалює мене крижаним поглядом. А я запитую себе, навіщо так безглуздо їй признався. Може, тому, що, заперечивши свої теплі взаємини з Берідж, хотів звернути все на двох інших жінок? Ні, не тому. Просто погана гра Гельсінгфорс надто дратує мене, і я граю свою роль абияк. Не в своєму дусі. Я ще раз переконуюсь: не можна добре грати, якщо хтось фальшивить!

- Сподіваюся, докторе, - рішуче каже Гельсінгфорс, - що ви усвідомлюєте всю серйозність своїх стосунків.

Проте її вдавана турбота про мою моральну систему не дуже мене переконує.

- Усвідомлюю, - киваю головою я. - Проте ви, гадаю, ждете від мене щирої відповіді.

Я викручуюсь як можу. І, здається, досить кепсько.

Гельсінгфорс робить драматичну паузу і, не підвищуючи голосу, питає:

- То що ми робитимемо з приводу вашої відставки, лікарю?

Он воно як! Вона вже вдається до грубих прийомів. До того ж робить вигляд, ніби цікавиться моєю думкою. Яка ж безглузда ця садистська витонченість! Одначе вона дає свої наслідки. У мене пересихає в роті, я вже насилу розтуляю губи й коли починаю говорити, то не впізнаю власного голосу.

- Чи не з’явилося чогось нового, що примушує вас переглянути своє рішення залишити мене в лабораторії?

- З’явилося, - відповідає Гельсінгфорс із такою награною байдужістю, що я одразу ж усвідомлюю: зараз ця жінка завдасть мені ще одного удару. А вона веде далі: - У жовтні адміністрація Бедфорд припинить субсидіювати ваші дослідження.

Цей удар приходиться мимо. Передусім тому, що таке можна було передбачити. І потім, до жовтня свої дослідження я однаково закінчу. Навіть раніше.

Я їй так і кажу.

Гельсінгфорс мовчить і розігрує переді мною комедію, яка здається мені грубим шарлатанством. Вона повільно наливає собі другу чашку чаю, кладе дві грудки цукру й розмішує їх ложечкою. Це забирає цілу хвилину. Гнітюче очікування. Я терпляче дивлюсь на полум’я в каміні.

Отак потримавши мене, як вона гадає, на жаровні, Гельсінгфорс удавано байдужим голосом каже;

- Закінчите ви свої дослідження чи ні, але навряд чи мені дозволять запустити вашу вакцину у виробництво.

Та про це я теж знаю! Гельсінгфорс не каже мені нічого нового. Вона підтверджує мої здогади - ото й тільки. І я не дивуюся й не обурююсь. Вона закладає міну вповільненої дії. Я мовчу.

Шкода, правда, що з обережності я не підводжу очей і не дивлюсь на неї, але, здається мені, моя незворушність збиває її з пантелику. Згодом Гельсінгфорс веде далі, й тепер таким природним голосом, що він мене просто вражає:

- Повірте, я не дуже радію, як подумаю, що не зможу торгувати таким вигідним товаром. Щодо мене особисто, то я, як ви самі розумієте, залюбки пустила б у продаж вашу вакцину. Але за нинішніх обставин це здається мені неможливим.

Тепер, завівши мову про свої фінансові труднощі, вона заговорила майже по-людському.

Я, потупивши очі, мовчу й ставлю собі кілька дрібних запитань. Якщо Гельсінгфорс певна, що не зможе запустити мою вакцину в продаж, то що їй заважає негайно мене звільнити? Навіщо ця розмова?

Увесь сповнений тривоги, я наїжачуюсь. Чекаю, що буде далі. А далі розмова повертається зовсім несподівано.

- Мартінеллі, ви призналися, що відчуваєте «мимовільний потяг» до Фрідмен та місіс Берроу.

- Між нами не було нічого такого, що заслуговує осуду, - ні розмов, ні вчинків.