Давня Погорілівка це великий історичний період, що нараховує тисячі років, від появи перших людей на терені села до перших писемних згадок

Погорілівка вперше згадується у грамоті від 27 жовтня 1452 р. під назвою Погоріло(в)ці. Щоправда, в австрійських виданнях XІX ст. вказувався 1451р., а в радянських – 1442 р. У грамоті 1452р. йдеться про те, що боярин Мань Глобникович продав молдавському логофетові Михайлу „селища свої пусті, що суть на границі, а на ім’я Іванкові і Погоріловці, і Хатчинці (…), пан Михаїл має ті селища держати і осадити, і млини і стави собі чинити (…)”. Наступна згадка відноситься до 2 липня 1455р. і.т.д. На жаль, в численних документах XV-XVІІІ ст. немає конкретних відомостей про саме село, а тільки про власників землі, на яких воно розташовувалося, тобто феодалів. В документі від 5 квітня 1628 року говориться, що селище Ліпнік, яке називається „Похрілівці” було куплене паном Гаврілашом за 300 золотих монет від Пескеліни жінки померлого Стройча і її сина Йонашка Стройча. Пан Гаврилаш у документі хотів, щоб його багатство із землями передавалося з покоління в покоління і не виходило з під влади його сім’ї.

Щоправда, в заповіті великого логофета Гаврилаша Матяша від 4 березня 1652р., говориться, що його багатство та землі розділяються між його дітьми: Єремією, Оленою і Олександрою. Останій випали такі села: Шерівці з Язом (ставком), село Будільче, Кіселів з Язом (ставком), Погорілівці з Язом (ставком), Мартинешти з двома ставками, Задубрівка з двома ставками, Самушин, Прилипче, Іванківці, Чернівка зверху та інші. Отже Погорілівці згадані зі ставком, хоча сусідні Мартинешти —з двома ставками.

Наступна згадка села Погорілівки датується січнем 1670 року. У цьому документі розповідається про сім’ю Хурмузакі, яка в Яссах має багато «забігалок». В 1634р. отримавши від пана селище Городіштє і вся сім’я переходить сюди на постійне місце проживання. В 1670році Олена Хурмузакі дарує майнову долю своїй сестрі Олександрі, яка мала двох дочок: Катерину та Марію. Дочці Катерині припали такі села: Бояни, Чорнівка, Похорілівці, Прилипче, Кіселів, ½ Валева, ½ Василева. Отже, в XVІІ ст.. в писемних документах згадуються тільки феодали, які отримували село Погорілівку.

Дещо детальніші писемні відомості про село містяться у матеріалах так званого Румянцевського перепису 1772 – 1774 рр., проведеного під час російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр., коли Молдавське князівство було окуповане військом царської Росії. На жаль, стосовно Погорілівців є тільки загальні матеріали за 1772р. Село записане там як «Похорлоуцы», яке належало чагарнику Іллі Русету і в якому налічувалося 44 заселених двори. З них 40 дворів були зобов’язані платити податки. Крім того, було 3 родини священників і одна сербська родина, які платили не податки, а невисокі внески. . В переписі 1774р. записано деякі імена та прізвища жителів,ось їх назви:

1.Михэлэки Продан.

2.Фëдор Халюку.

3.Матей Бэклашчук.

4.Алекса зэт Кушчак.

5.Остафий Дроник.

6.Хрихор Бабинский.

7.Васылий Думанский.

8.Алекса Кушчак, вэтэман.

9.Михайло Векирчаку.

10.Яков Корин, вэкар.

11.Тимко Перепечка.

12.Васылий Окрайнецу.

13.Гаврил Бурик.

14.Михайло Мушкиука.

15.Васылий Мухалецекий.

16.Остафи Мухалецекий.

17.Лукиян Кунисэуский.

18.Іван Зазулинский.

19.Максын де ла Баламутнука.

20.Васылий Унгурян

21.Чекулай Бандурик.

22.Максын Штефюк, вэкар.

23.Якоб Пынзарюл.

24.Фëдор Бирикэуский.

25.Тимофей Скриля.

26.Максин Скицько, морар.

Так, з довідника кінця XІX ст. дізнаємося, що Погорілівка (по-німецьки Pohorloutz) спочатку називалася Липник , тому що виникло на місці липового лісу,який згорів. Звісно, існує низка відомостей, які містяться в австрійських переписах. Там же вказано , що село є компактним населеним пунктом і розташоване біля ставка , з якого витікає Чорний Потік. Обширні ж писемні відомості про село датуються XIX ст.. Так, в документі за 1803 рік згадується, що голова церкви Микола Тарновецький просить консисторію дати дозвіл на будівництво нової церкви , тому що дерев’яна церква застаріла. Є велика кількість документів про збір матеріалів та будівництво церкви, а також відкриття школи у селі.

7 травня 1775 року територію Буковини було офіційно приєднано до Австрії. Згодом в 1794 році були утворені повіти, до складу Чернівецького увійшла Погорілівка. В кінці ХVІІІ століття село починає свою розбудову. Так пан починає будівництво власного маєтку. Але існує цікава легенда, яку розповідають старожили, коли пан прийшов в село, то саме перше, що він зробив це взяв коня із плугом і оборав землі скільки міг. Зробив межу свого поля – це теперішній готар погорілівського поля. А потім почав будувати маєток, який на початку ХІХ століття був збудований. Потім він збанкрутував і землю разом із маєтком продав переселенцям із Галичини, які згодом почали розбудовувати село та маєток, який було зруйновано у 1947 – 1948 р. р. під час колективізації.

За архівними документами власником маєтку в 1850 р. був Ніколаус фон Лукасевич, який в 1862 році вважався вже великим землевласником. Він в 1871 році свій маєток заповів своїй спадкоємиці Каетані Лукасевич. [ ]. Багато даних є про продаж маєтків разом з землею, але Погорілівка не згадується. Тільки в 1907 році згадується новий власник маєтку Гелена Шиманович, яка мала разом із маєтком 704 га. землі. Можливо це пов’язано із родинними стосунками.

В 1916 році під час російської окупації власник маєтку Євген Шиманович покинув своє майно і 547 га землі та подався до Австрії. Більшість панів, які були власниками маєтку проживали в Чернівцях, а тут залишалися тільки їхні управляючі із наймитами і наймичками. Сюди власники навідувалися рідко, більшість влітку.

Поряд із великим землевласником в селі, були і орендарі. Серед них важливе місце займав єврей Йосиф Вижніцер, який мав велику популярність у Заставні. З архівних матеріалів дізнаємося, що в Заставні в 1911 р. було проведено збори євреїв, приїхали гості із Чернівців, яких біля Кучурова зустрічали. Ось зміст документу: „Голові цісарсько-королівської повітової управи у Заставні про перебіг загальних зборів, скликаних за ініціативою повітового оргкомітету у справі 28 лютого 1911 року в Заставні з посиланням на мою службу присягу повідомляю наступне.

На вказані збори були запрошені автор ідеї «Єврейської ради» професор д-р Леон Келльнер його товариш адвокат д-р Маєр Ебнер з Чернівців. На кордоні повіту в селі Кучурів Малий повітовий оргкомітет у складі 32 осіб, організував для них урочисту зустріч і супровід до Заставни, де перед входом до місця проведення зборів їх з ентузіазмом зустрічали народні маси. Учасників зборів – головним чином єврейських представників від усіх соціальних верств населення повіту в кількості приблизно 500 осіб – привітав член повітового оргкомітету, орендатор з Погорілівки Йозеф Віжніцер. Він представив названих вище гостей і у довгій промові пояснив мету зібрання….”

Важливим документом є опис врожаю кукурудзи із поля Йосифа Віжніцера:

«Акт 1916 року, жовтня 28 дня, молодший земський страховик Заставнівського участка Биць разом з сільським старостом села Погорілівка Олексієм Маліщуком і жителями того таки села Онуфрієм Ференцем і Михайлом Ференцем, прибули на поле Юзефа Віжніцера, покинуте на призволяще, де була зібрана кукурудза і складена в копиці. Та в присутності вище згаданих людей, дати оцінку цій кукурудзі, де виявилося: кукурудза середня, в копицях 75 корців, рахуючи кожен корець в 7 та 6 пудів; кожний корець оцінений по 2 рублі 40 коп. А всього оцінено та продано місцевому населенню кукурудзи 75 корців на 180 рублів. Гроші за неї отримані сповна.

На цьому настояний акт закінчено і підписаний. Староста Малищук неграмотний. За нього розписався Петро Турецкий.

Щоб обробляти землю потрібні люди та техніка. Тому подивимося на демографічну ситуацію в кінці ХІХ століття в Погорілівці. Так за описом 1894 року село Погорілівка ділилося на дві частини: основна та мабуть «Долина». Площа основної частини становила 9, 60 км², в ній було 424 будинки, в яких проживало 916 осіб чоловічої статі, та 943 – жіночої статі, разом – 1859 чоловік. Із них за віросповіданням було 1156 православних, 614 – католиків (527 – греко-католиків (уніатів) та 87 поляків), а також 89 – євреїв. За мовою спілкування – 91 німець, 1751 – українець та 17 розмовляли польською.

Площа другої частини становила 5, 70 км², знаходилося 24 будинки, проживало 74 особи чоловічої статі, та 82 жіночої, разом – 156 чоловік. Із них 100 католиків (38 греко-католиків та 7 вірменів), 24 православні, 32 євреї. За мовою спілкування – 33 говорили німецькою, 87 – українською, 36 – польською.

Отже на кінець ХІХ століття в селі Погорілівка проживало 2015 жителів, серед них – 990 осіб чоловічої статі та 1025 жіночої. За віросповіданням – 1180 – православних, 714 католиків (із них 565 – греко-католиків (уніатів), 87 поляків та 7 вірменів), 121 – єврей. За мовою спілкування 1838 говорили українською, 124 – німецькою та 53 польською.

1). Новак Олекса

2). Воробей Іван

3). Кухарський Іван

4). Дави дюк Іван

5). Маліщук Дмитро

6). Репешко Микола

7). Скігар Партемій

8). Бокла Степан

Учасники «Січі» займалися гімнастичними вправами , стройовою підготовкою, навчалися гасити пожежі. Все це відбувалося у пана на господарстві. Кожного року учасники змінювалися, в основному це були молоді хлопці. якими керував досвідчений відслужений хлопець. Ця пожарна частина існувала і за румунської влади, під час Першої та Другої світової війни, коли Погорілівка була ареною бойових дій, та під час обстрілів, горіли де – які хати. Вони всі в той час під соломою, тому дуже легко загоралися, пожарники їх старалися загасити, щоб вогонь не перекинувся на інші будинки. Пожарне товариство існувало і під час Великої Вітчизняної війни та по її закінченні. Коли почали створювати колгоспи то все товариство було зруйновано. Ось спогади старожилів про ті часи:

«Пожарна в давнину була в основному в пана Ромашка на (румунський період). Стояла бричка (віз) парокінна з бочкою на 500 літрів та пожарним паском. Через кожні два – три дні воду міняли, щоб вона не застоювалася.

Також в літній період по полю були сторожі, кожен мав свій участок. На якому стояла вишка, якою звали ще чугою. Цих вишок було три. В пана також були такі вартівники так звані сторожі. В нього навіть і формалі- їздові чергували і якщо десь появився вогонь то все оперативно і організовано знешкоджували . Були по селі і голосні сигнали рейки, в які били на сполох під час пожару. Саме перше це дзвонили в церкві та один дзвін в школі.

У полі сторожі на вишках також мали сигнальні рейки, які використовувалися тільки для повідомлення про вогонь.

А як почав створюватися колгосп, то було так як за пана, а потім нові керівники все відмінили. Хоча вогонь продовжували гасити по « дідівському способі».

Перша світова війна, що розпочалася в 1914році між країнами австро-німецького блоку та Антанти, зокрема, між Австро-Угорською і Російською імперіями, принесли населенню Буковини незчисленні жертви, руйнування, злигодні і страждання, смерть і каліцтво сотням тисяч жителів краю[ ].

Із самого початку війни ця порівняно невелика територія стала ареною запеклих кровопролитних боїв і водночас завзятої дипломатичної боротьби між двома сусідніми державами, кордон яких сходився на Буковині, зокрема, неподалік Погорілівки.

Село Погорілівка входило до складу Австро-Угорщини, коли в серпні 1914р. почалася Перша світова війна. Всі чоловіки, яким виповнилося 21 рік служили у австрійському війську. Багато з них відвагою і мужністю прославили себе і своє село. Таким був погорілівчан Василь Колибаба, який народився в 1819 році. В 1840 році його мобілізували до 4-го регіменту уланів, де він служив 15 років, 5 місяців і Перша світова війна — це яскрава сторінка в історії Європи. У воєнні події були залучені дві великі імперії Росія і Австро-Угорщина. Так, як Австро-Угорщина на початку ХХ століття завоювала значну територію Західної Європи, Буковина входила до її складу, а отже її жителі в роки війни воювали на боці Австро-Угорщини. Село Погорілівка стало ареною боїв Першої світової війни, бо межувало з Російською імперією, а належало австрійцям. Мобілізація до австрійського війська погорілівчанами сприймалась, як належне. Прості селяни не роздумували про причини війни, її наслідки, бо були неграмотні, боялися Бога і цісаря, служили йому вірою і правдою. Багато погорілівських вояків проявили в боях мужність і героїзм.

13 днів без перерви ( цей регімент — полк стояв у Чернівцях на вулиці Заставнянській). Року1848 27 липня коло Гоїта де-не-де зчинилася стрілянина. Ворожа артилерія кинулась в бій на 4-й регімент уланів. Фельдмаршал Граверт, побачивши, що ця атака не матиме успіху, дав знак відступити. В цей момент чотири ворожих стрільці кинулися на регімент, оточили австрійського командира, що залишився без прикриття. Фельдмаршал боронився шаблею, однак ворожа шабля поранила його в голову. В одну мить було б по нім. В той момент Колибаба, який випадково повернув голову, побачив цю небезпеку і кинувся в самий осередок ворогів, рубаючи шаблею на всі боки. Першим ударом повалив одного ворога другим — другого. Два інші — рятувалися втечею, маючи перед собою такого героїчного жовніра. Коли глянути на образ цього чоловіка, можна собі було б уявити, яким прекрасним, сильним їздцем мусів бути 29-літній улан, що наводив страх на ворогів. Фельдмаршал Граверт був врятований, і тільки легка рана нагадувала різню з ворожими стрільцями. Через три місяці на грудях В. Колибаби появився орден. Скрізь і всюди шанували цього славного і відважного улана, особливо погорілівчани. Слід згадати і нашого односельчана Панькового Георгія. Він народився в другій половині ХІХ століття і служив в австрійській армії в чині «цуксфірер» — старшина, замкомандира ескадрона, і мужньо бився з ворогами виконуючи військовий обов’язок. Наші односельчани були відважними воїнами. Коли в серпні 1914 року почалася Перша світова війна, усі придатні до служби чоловіки нашого села були мобілізовані в ряди австрійської армії і воювали на різних фронтах, більшість з них воювали недалеко біля свого села. Наприклад, зі спогадів Кустрєби Миколая, який воював в Першій світовій війні: «З ранку і аж до після обіду гнали росіян аж на «Жовтий горб», за Баламутівкою, а потому москалі почали наступати і вже все було навпаки. І аж під Погорілі вкою в урочищі «Фуштейка» ми попали в полон і я потому працював у пана в Росії на полі. З початком революції повернувся додому.» (з уст Водянко Степана)

З початком війни багатьох жінок забирали копати окопи для австрійських солдат. Так як кордон між Росією і Австро-Угорщиною був за 3 км від Погорілівки, то і лінія фронту проходила по ньому. За переказами старожилів, окопи були копані на «Задніх гонах» (крайня точка Погорілівського поля). Там було декілька рядів загорожі з колючого дроту.

Військові дії проходили неподалік села, тому діти до школи не ходили. В приміщенні школи розмістили госпіталь для австрійських солдат.

Село Погорілівка у війні відігравало велику роль тилу. Тут, в урочищі «Жолоб» стояв австрійський резервний полк. Він розташовувався у великих бараках, неподалік яких у заростях було місце, де різали худобу для провіанту солдатам.

Спогади людей свідчать, що бараки стояли і за селом. Тут солдати відпочивали і через село йшли на лінію фронту, а ті, що були там, поверталися в бараки для відновлення сил. Поблизу села проходила залізниця. На початку війни поїзд рухався до станції Вікно. Він привозив усе необхідне для фронту: снаряди, кулі, гвинтівки, гармати, фураж та ін… Але потім станцію було розбито і поїзд рухався тільки до станції Погорілівка , де неподалік (урочище «Радгосп») були зроблені великі склади. Та постало питання, як зі складів зброю доставляти на лінію фронту. Було вирішено через Погорілівку до урочища «Мартинівка» прокласти вузькоколійку, а потім до фронту боєприпаси підвозили на підводах. Але, коли австрійці в 1916 році відступили, то всі склади було спалено, було зруйновано і вузькоколійку. Фронт відійшов, погорілівчани збирали на місці боїв олово, залишки зброї та боєприпасів.

Це була страшна кровопролитна війна. Більшість боїв, були штиковими атаками. Згадує Кухарська (Колісник)Катерина Василівна, 1897 р. народження: «Дикунки» (окопи) були повні вбитих солдатів. Жінки витягували їх з дикунків, перевозили і хоронили в братській могилі. Вбиті солдати, які були зверху, збереглися, а тіла тих, які були під ними, розкладалися, їх брали за одяг і обережно переносили до могили.

Наступив 1916 рік. Російське командування готувало прорив фронту (згодом він отримає назву «Брусиловський », від імені російського генерала).

10 червня росіяни прорвали фронт. Австрійське військо відступало, втікаючи через село. Через стрілянину згоріли хати у Водянко Василя Степановича та Костенюка Дмитра, а також дві хати на краю села. В урочищі «Жолоб», де хата Маліщука Івана, австрійські солдати сховалися в погребі, росіяни спалили їх — згоріла хата і комора.

Всіх вбитих австрійських солдат сільські жінки збирали і хоронили в братську могилу. В більшості випадків солдат хоронили на місці їх загибелі: були поодинокі могили на полі (Сопигора). Після війни приїжджали люди з Кіцманщини і забирали останки загиблих земляків. Ось як про ці події говорять народні пісні:


Ой там на горі, на новім замку
Ой там на горі, на новім замку

Там де сивий голуб гніздечко клав

Там стояв на варті молодий жовнярик

Сперся на карабін та й думав.

Полети далеко в мою сторону,

Там де я лишив молоду дівчину

Принеси від неї лист-новину.

Полетів далеко в його сторону,

Приніс від неї від його милої

Сумну невеселу новину.

Задурно тратиш літа жовніри,

Задурно тратиш літа молоді.

Бо вже минуло тому два роки,

Як твоя миленька з другим жия.

Сперся на карабін та й думав,

Витягнув шаблю і під своє серденько

Сам собі життя вкоротав.

(З уст Костенюк Цилі 1931р.н.)

Пісня про коня
Ой коню мій коню,коню вороненький,

Чого же ти стоїш, під дубом сумненький,

Чи надоїла тобі цісарська зброя,

Чи надоїла тобі дівчинонька моя.

Не надоїла мені дівчинонька моя,

Лиш надоїли мені, крутії горбочки,

Крутії горбочки, густенькі коршмочки.

З горбочку з’їхаєш, важками стегаєш

Попри церкву їдеш – шапку не скидаєш,

Попри корчму їдеш, корчму не минаєш.

Перед тобою пане, ложки та виделці,

А перед мною сіна ні стебельця,

Перед тобою пане дівки-молодиці,

А перед мною ні краплі водиці.

Свою компанійку, мною доганяєш,

Ой коню мій коню,коню вороненький,

Продам же тебе, за Дунай тихенький.

Нагадайся пане, як я возив тебе,

Нагадайся пане, як ми воювали,

Як за нами гнали, туран з москалями.

Долиною трава шумить Накрив личко китайкою

А в тій траві Щоб від сонця не згоріло,

Жовнір лежить А від вітру не зчорніло.

По колінця в землю вбився, Широкими гостинцями.

Не стій, коню, наді мною, А там будуть женці жати,

Бо я виджу щирість твою. Не дай їм си злапати.

Та заіржи сумно, як сирота, Де мій синок молоденький,

А там вийде стара мати, А твій синок в чистім полі,

Та й буде тя питати. Лежить вбитий край дороги.

Вкрите личко китайкою, Та й посій його по каменю,

Щоб від сонця не згоріло, Та й коли той пісок зійде,

А від вітру не зчорніло. Тоді твій синок прийде.

Нема синка, та й не приходить,

Нема піску, та й не зійде,

Нема синка, та й не прийде.

Го ме моє

Гайда сани філе моє

Гай Ніколай

Драй нечікай.

Кожен солдат мав на шиї спеціальні металеві табличкі, де знаходились дані про його особу. І за ними розрізняли солдат.

Фронт відійшов і в нашому селі залишилися російські війська, донські козацькі загони . Про це було складено жартівливу пісню:

«Наїламси , напиламси

На всі штири боки,

Коби война потримала,

Ща хоть штири роки.»

Але більшість людей не любили російських солдатів, тому що вони забирали вних домашню птицю, тварин. В той час в «Жолобі» у Маліщук Катерини (хата Амбросійчук) жив російський генерал. До нього прийшли сільські жінки із скаргою, що солдати забрали вівцю. Він покарав тих людей, а вівцю не повернули.

Односельчани про цей період складали вірші:
Австрійці, Германці А худобу забирають,

Верніться за нами, Вікна вибивають,

Бо руські солдати А нас, молоденьких,

Ругаються з нами. В Карпати ганяють.

По закінченні війни на братській могилі, неподалік цвинтаря поставили великий хрест. А за часів румунського панування день 10 травня відзначався, як святий день солдатів. Усі учні школи з вчителями йшли на могилу, покладали квіти, розказували вірші, співали пісні. Вшановувала пам'ять героїв і церква. Священники уніатської та православної церкви правили панахиду.

В1943 році тіла солдатів перевезли на цвинтар в Звенячку . З тих часів перестали святкувати цей день.

Із села Погорілівка в Першій світовій війні загинуло 44 чоловіки. Ось їх імена:
1.Баранський Іван 2.Бокла Степан

3.Боднарюк Миколай 4.Волошенюк Дмитро

5.ГавзорВасиль 6.ГогушМикола 7.Дутчак Степан 8.Іванчук Григорій

9.Ковалюк Сільвестер 10.Колибаба Микола

11.Малещук Миколай 12.Ковалюк Миколай

13.Мильничук Степан 14.Мізунський Іван

15.Мірка Партемій 16.Мощищук Тодор

17.Маліщук Миколай 18.Новак Іван

19.Остапович Тодор 20.Костенюк Петро

21.Пітик Тодор 22.Пітик Степан

23.Паліброда Миколай 24.Папушко Танаско

25.Папушка Іван 26.Скігар Григорій

27.Скігар Олександр 28.Скігар Дмитро

29.Скігар Дмитро 30.Скігар Петро

31.Скігар Петро 32.Скігар Тодор

33.Стадник Дмитро 34.Рудан Миколай

35.Сташишин Григорій 36.Шевчук Тодор

37.Шикор Петро 38.Чорнописький Дмитро

39.Чорнописький Дмитро 40.Колибаба Константин

41.Пужняк Миколай 42.Шевчук Степан

43.Ференець Степан 44.Романюк Дмитро

Перекази свідчать, що люди ще пам’ятають ті часи. А загиблі воїни залишаються в памяті односельців. Вічна їм пам'ять і слава.

5 листопада 1918 р. Королівський уряд Румунії віддав показ військам окупувати Буковину по р. Прут включно. 12 листопада румунські війська перейшли р. Прут та окупували всю територію Буковини. Звичайно, що Погорілівка також стала складовою частиною Румунії. Румунська влада створила зовсім нові органи управління, які в селі отримали назву комуна Погорелоуц. Головою комуни або примарії було обрано Іоана Ференця. Хоча в селі були складні списки членів комунальної ради примарії. До них ввійшли:

1. Ромашкош Мігай – пан 2. Весінгер Герш – єврей

3. Колібаба Томаско 4. Рудан Дмитро

5. Лесюк Миколай 6. Колібаба Іван Дмитрович

7. Мокан Петру 8. Новак Алекса

9. Остапович Лук’ян 10. Колібаба Іоан Александрович

11. Чорнописький Тадей 12. Ференець Іоан

13. Ковальчук Стефан 14. Ярек Ніколай

15. Скігар Іоан Васильович 16. Скігар Іоан Костянтинович

17. Колібаба Іоан Васильович 18. Гуцул Штефан.

В основному, це були заможні люди, яким потрібно було відбудувати село після І світової війни. Тому що відомо, що Погорілівка була ареною боїв, які принесли зруйновані поля, зменшення кількості ВРХ, коней, свиней, овець та домашні птиці, скороченню кількості працездатного населення. Та особливо село залишили під час війни великі землевласники (пани), багаті євреї, та прості люди. Тому румунський уряд в 1920 році проводять аграрну реформу. Він вилучає у поміщиків землі, та передає її пересельцям з Румунії. Так було зроблено перепис майна землевласника Елени Шимонович, яка залишила його до війни.

Було переписано весь маєток та землі біля Кучурова, під Чагром, зо Чагром та інші, які належили землевласниці. І після цього майно було передано новому поміщикові, панові – Ромашкану Мігаю, який отримував його аж до 1940 рр. Але сам він тут майже не бував, тут проживала його мати, а він коли одружився із панночкою з Кучурова то проживав у Чернівцях[ ]

На території села Погорілівка в цей час проживали такі національності: українці, поляки, євреї та румуни. На кінець панування Румунії це 1940 рік населення складало 2142 чоловіки. Всі національності займалися різними видами діяльності, так українці працювали на землі, поляки – ремеслом, євреї – торгівлею, а румуни були вчителями.

Найвпливовішою людиною вважався пам, за національністю він був поляком. Але тримав він від 700 – до 800 гектарів землі. У нього було багато наймитів та наймичок, які в основному проживали урочищі Бортівка, де вулицю й зараз називають «панською». Все ж таки наймити не могли обробити таку велику кількість землі, тому пан наймав людей, який платив гроші неповнолітнім 17 леїв, а дорослим 20 і більше в день. Було в нього і багато сільськогосподарські техніки. Так мав пан трактора Інтернаціонала, на якому працював Зарубаймо Николай, чеську молотарку – Ціла (назва) (ділила зерно на сорти: фуражну, насіньову, для їди, відходи, полову, солому.), кінну сіварку, для сівби якою потрібно було 3 чоловіки, залізні борони, плуги.

Основним сільськогосподарським заняттям було вирощування пшениця, ячменю, жита, вівса та кукурудзи. Звичайно урожайність була майже така ж сама як до війни: пшениці 10,1 ц/га, жита 10,3 ц/га, ячменю – 10,4 ц/га, вівса 10,2 ц/га, кукурудза 10,2 ц/га. Люди дуже важко працювали на полі, тому що поряд із молотаркою майже все робили вручну, за що пан платив товаром. Так, щоб вижати 1 га ячменю, вівса, пшениці люди отримували плату снопами (7,9 снопів вижав 8,9 сніп твій). А кукурудзу поки засівав сам, люди лише брали частини, наприклад 50 соток, їх потрібно було сапати, потому вижати, скласти в три рівні купи і третя купа була твоя (казали старі люди за «третину»). А всі інші роботи оплачувалися поденно грішми – леями.

Окрім цих культур пан вирощував картоплю та цукровий буряк. Старожили згадують, як вони ходили полоти буряки до пана, тому що буряк був тільки у нього. Згадує За зеленчук Степан Іванович 1914 р.н., що він в пана кіньми возив буряк на Вікно до поїзда. А одного разу навантажив на воза 21 центнер (корець) буряка, так само як привезла полуторка (машина) з Чорного Потоку. За що отримав від пана 15 леїв премії.

Крім землеробства, пан займався і тваринництвом. Саме головне – це були коні, за якими наглядати конюхи від зорі до зорі. Вивозили навоз, сіяли, возили дрова, та багато іншої роботи. Але були спеціальні коні, які їхали тільки в Чернівці та возили пана чи Паню. Коней налічувалося приблизно 15 – 20 пар. Та була в пана спеціальна людина – Тодесій Іван (Данилюк), який робив нові вози, лагодив старі та кував коні.

Поряд із розведення коней, пан вирощував і велику рогату худобу. За якою наглядали конюхи, а доїв їх Ференець Николай. Хоча понад із панськими коровами, він тримав і свою, годував звичайно панськими кормами. Старожили розповідають, що він дуже любив молоко пив його від панських корів, а від своєї носив додому.

Вирощував пан і свині, вівці, кури, гуси, качки, за якими доглядали наймити.

Були в пана і три млини, два з яких він продав жидові Нухіму. Крім млинів, пан мав два ставки, які здавав в оренду жидові Герлику. Поряд із маєтком був сад, де були позічки, агус, яблука, та дуже гарна алея з лип.

За цим пановим добром наглядали наймити і наймички. Це ті люди, які постійно працювали в пана (штатні працівники). За це пана давав їм присівок (город, який сасівав пан) до 50 сотих. А також будував хату під соломою безплатно, за рік давав 6 метрів дров, 12 корців хліба, Фіру соломи, 2 фіри полови, 6 корців (центнер) картоплі та 12 соток леїв.

Одна з таких наймичок була бабака Пазійка, яка служила поваркою у пана.

Другою найвпливовішою людиною в селі був православний священник – Єрмійчук. В його користуванні було 15 – 20 шнурів (80 сотих) поля. В основному це поле, де зараз знаходиться сад та половину площі на сопигорах . Священник мав тільки одного наймита і наймичку, він не любив, щоб хтось чужий знав про його майно. В основному у нього працювали прості люди за тритину врожаю кукурудзи та за 7 - 8 сніп білого хліба. Всю іншу роботу платив поденно леями.

В основному Єрмійчук вирощував пшеницю, ячмінь, кукурудзу, а в меншій кількості картоплю, овес, соняшник, коноплі.

Займався і тваринництвом, було 2 пари коней, 2 – 3 корови, вівці, свині, кури, гуси, качки.

Інший священик уніатської церкви Еміль Рогожинський також мав поле, приблизно до 12 га. Поле мала церква, тому що приходили які не мали дітей землю заповідали уніатські церкві на чолі з її священиком. На відміну від православного уніатський священик меншу мав господарство: отримував одну корову, пару коней, домашню птицю, вівці. Все це господарство знаходиться неподалік церкви.

Тепер охарактеризуємо всі національності, які проходили на території села. Найбільшою були – українці, які в основному працювали на землі, як не в пана, то в священиків, то в заможних людей. Кожин селянин тримав дома 2,3 вівці та домашню птицю, тому, що її легше прогодувати, а вівці давали ще й вовну. Але були і заможні українці. До таких належить:

1. 
   Колибаба Танаско, який мав 15 шнурів поля, тримав 3 коней, 2 корові, свині, кури, гуси та 10 – 15 овець.
   

2. 
   Остапович Лук’ян мав поле, коні, та розводив домашню птицю.
   
3. 
   Генькевич Миколай приблизно мав 15 – 20 шнурів, 2 – 3 коней, свині, вівці, та домашню птицю.
   
4. 
   Остапович Яків заробивши в Канаді грошей купив приблизно 15 шнурів поля, яке обробляли кіньми. Були в нього і домашні тварини.
   

Отже, більшість поляків займалися ремеслом з кожним роком їх ставало все більше. Тому вони вирішили відокремитися від уніатської церкви (за віросповідуванням вони були католики) та почали забиратися на молитву до хати Бойніцького Кайка центрі села біля зупинки. В 1938 році за ініціативи Яніцкого Миколая на місці пам’ятника Солдата біля зупинки було закладено фундамент костьолу, який згодом мали збудувати, але після війни його знищили.

У 1945 році радянська влада добровільно висиляли всіх поляків з території села в Польщу. На станцію Вікно доставили спеціальний поїзд, в який грузили все майно тих поляків, які вирішили покинути територію Буковини. Сторожили згадують, що вантажили навіть корови, свині, коні. Але були поляки, які залишилися в селі, серед них Ношко Владислав, Кучмаєвська Людвіна (Українця Омеляна дружина), Гофман Юзя та син Яніцкого. Вони тісно підтримують звязки із своїми родичами і до сьогоднішніх днів.Ось один із листів:

Слава Ісусу Христу.

Дорога родино пишу вам шо ми усі докотрогос разу здорові, а кішить нас шо і все такі здорові. Негнівайтися шо так довго не писав бо не було часу. Маю малу господарку і ходжу до роботи і так час спинає. Ти писав шо написав до мене два листи. Як отрима той другий, то був писаний 25 квітня, а того першого не дістав незнаю де си подів. Напиши як ви переїхали границу чи добре, бо я ніц не знаю бо у цім другім листі ти ніц не писав. Як вас там контролювали чи пішло всьо добри чи платив було. Напиши це Стасьови що уже виробляє визов твоя сестра Оля і коли він дістане. Як там з Тодзіом Штефчиним чи буде то весілля, чи віробляли документи, чи дозволя. У нас погода тепер добра, тепло і на поле виглядає файно. Напиши як там у вас. Поздоровляєм вас обох і дітий і поздоровіт від нас усю вашу і нашу родину, і просим відпиши нам. Будьти здорові.

Поздоровляю і я вас Кароль і Марисю і ваші діти, може незадовго будим си видіти, як будим здорові і поздоров від мене Марисю Василинчук.
Людвіг.

Третьою найбільшою національністю були євреї. В село вони пересинилися з давніх-давен. Під час І світової війни більшість з них виїхали із Погорілівка. Але біля 10 родин залишилося. В основному, як і всі євреї – погорілівські займалися торгівлею. Саме багатим серед них був, Нухін Дул який жив недалеко від школи, та урочищі «Долина тримав 3 млини. В них працювали наймані люди за шосту частину меленого. А якщо приходили молоти, то мельник від них не брав гроші, а брав мукою. Так за білу муку – 2 мірки (мірка – 5 літрів), а за чорну – 1,5 мірки. Нухін приходив у млин рідко, за нього все робили наймані люди. Крім млинів Нухіл мав ще і олійню, яка одного року згоріла, а потім відремонтували поставив у млині.

Інший єврей, який жив проти школи, де зараз магазин називався Гершко Росемблат. Він в основному брав у пана в оренду ставки, мав свою землю (і зараз кажуть Гершкова млака), а також млин, який продав Франчикови. Сторожили розповідають легенду, що у Гершка з поля дуже крали урожай, тому він продав млин. Тримав магазин.

На проти клубу, де зараз священика город стояла корчма єврея Лейби Гольдшвеля (золотий ведмідь). Крім неї він мав ще і поле, але небагато.

Євреї Анкіль та Лахман ремонтували та шили кожухи.

Дудик, Мошко та Герш Ферцинблах (Кринцак) мали магазини та невеликий кусок поля. Магазини знаходилися в окремій кімнаті, в яких були найнеобхідніші речі для селян.

Самим бідним серед євреїв був Піцьо, тримав магазин в якому продавав перець чорний, питки, голки та інше. А у людей скуповував пір’я, клочи, зерно. Проживав він біля зупинки неподалік магазинів.

Під час ІІ Світової війни у сусідніх селах євреїв розстрілювали, а наших голова села Остапович Степан (Климик) не дозволив. Лише тільки в 1942 році він їм повідомив, що необхідно зібратися для відправки на Вікно. Доля їх подальша невідома. Лише люди подейкують, що їх розстрілювали на Дністрі і багато з них вижили.

Остання національність – це румуни, які в основному були вчителями та займали нерівні посади. В праці вони вже згадуються.