Електронний варіант підручника бєлозоров с. Т

За кількістю річок Південна Америка займає одне з перших місць серед усіх материків. Утворенню густої сітки великих і повноводних річок сприяють значна гумідність клімату і широкі рівнини. Головний вододіл материка проходить по Андах, отже, в Тихий океан впадають дуже короткі гірського характеру річки, що стікають з Анд. Близько 87% площі материка належить до басейну Атлантичного океану. На райони, позбавлені стоку до океану, припадає 5,5% площі материка.

Найбільша річка Південної Америки Амазонка — найповноводніша в світі. Довжина її (з Укаялі) 6480 км, площа басейну 7180 тис. кв. км. Більша частина басейну Амазонки лежить на південь від екватора. Середня витрата річки біля гирла 120 тис. куб. м/сек, річний стік 3800 куб. км. Твердий стік Амазонки становить 1 млрд. т на рік, проте дельта її не зростає, що пояснюється опусканням гирлової ділянки і тим, що гирло розчищається припливами. Вони входять в естуарні гирла Амазонки і піднімаються вгору проти течії на 900 км. Припливні хвилі в Амазонці називаються поророкою.

За початок Амазонки вважають річку Мараньйон, що бере початок в Андах на висоті 4300 м. Після злиття Мараньйону з Укаялі річка називається Амазонкою.

Протікаючи по екваторіальній низовині, Амазонка збирає воду з прилеглих височин і приймає багато приток, з яких 17 мають довжину від 1500 до 3500 км і понад 100 — судноплавні. Найбільше приток Амазонка має з південної півкулі.

Найбільша права притока Амазонки — Мадейра (3230 км), ліва - Ріу-Негру (2300 км).

У середній течії (поблизу Манауса) ширина Амазонки 5 км, у нижній течії — 20 км, а в гирлі — 80 км.

Для Амазонки характерний винятково малий спад рівня від підніжжя Анд до океану (біля Ікітоса рівень її — 106 м вище від рівня моря, біля Манауса — 26 л). Річка дуже глибока, в середньому 70 м завглибшки, у нижній течії — до 100 м,

Двічі на рік рівень води в річці дуже піднімається. Це буває після сезонів дощів у північній і в південній півкулях. Особливо повноводними бувають праві притоки річки. Найбільше піднімається вода після періоду дощів у південній півкулі — в травні — червні. У середній течії Амазонки рівень води піднімається на 12—15 м, а ближче до гирла — на 6—8 м. Листопадовий максимум води, зв'язаний з періодом дощів у північній півкулі, значно менший порівняно з травневим.

Розливаючись, Амазонка виходить з берегів і затоплює прилеглі низовини. В цей час вона нагадує велетенське озеро, витягнуте на тисячі кілометрів.

На значних просторах Амазонка розбивається на рукави, між якими знаходиться велика кількість островів.

Амазонка має велике транспортне значення. По ній великі морські судна доходять до Манауса, а менші — до Ікітоса (3680 км від гирла).

Океанські судна в Амазонку входять через Ріо-Пара—естуарій річки Токантінс, зв'язаний з Амазонкою. Транспортне значення приток Амазонки невелике, бо вони стікають з гірських масивів і утворюють багато водоспадів, що заважають судноплавству.

Дуже велика і складна річкова система Ла-Плати, до складу якої входить річка Парана з її притоками Парагваєм і Уругваєм. Спільний естуарій Парани й Уругваю називається Ла-Платою, довжина його 320 км, а ширина 220 км. Довжина Парани 4400 км, а площа басейну всієї системи 4250 тис. кв. км. На Парані, що бере початок на Бразільському нагір'ї, і на її притоках спостерігаються дуже різкі сезонні коливання рівня; розливи бувають у літню половину року. У верхній течії Парани та її приток є багато водоспадів і порогів. Найбільші водоспади — Сеті-Кедас (Гуаіра, 18 м заввишки) на Парані й Ігуасу (80 м заввишки) на її притоці Ігуасу. На лівій притоці Парани, річці Тьєте, налічується 56 порогів. У нижній течії Парана — важлива транспортна артерія, доступна для морських суден (до Санта-Фе). Середня витрата річки 14 тис. куб. м/сек.

На Гвіанському нагір'ї бере початок річка Оріноко (довжина 2500 км, площа басейну близько 1 млн. кв. км), яка, впадаючії в Атлантичний океан, утворює велику дельту. Для Оріноко характерний субекваторіальний режим з різкими (до 12—15 м) коливаннями рівня. Дуже різко виявляється максимум на Оріноко у вересні — жовтні. Система Оріноко у верхні її течії приймає притоку Касік'яре, що зв'язує її з притокою Амазонки Ріу-Негру (яскравий приклад біфуркації). На одній з приток р. Оріноко є дуже великий водоспад Анхель (1054 м).

Аналогічний режим з різними коливаннями витрати характерний також для річок Магдалена і Сан-Франсіску.

Річки Патагонії беруть початок у Патагонських Андах, багатих на льодовики, і живляться значною мірою від танення снігу і льодовиків. Перегинаючи аридні простори Патагонського плато, ці річки протікають у глибоких ущелинах, майже не приймають приток. Найбільші з цієї групи — річки Ріо-Колорадо, Ріо-Негро, Чубут та ін.

Найбільше високогірне озеро Південної Америки — Тітікака — займає тектонічну депресію в пуні. Вода озера значною мірою мінералізована, проте її можна пити. На берегах є тераси, які свідчать про те, що рівень озера не раз знижувався. З озера Тітікака витікає р. Десагуадеро, якою здійснюється стік у напрямі до солоного озера Поопо. На знижених ділянках пуни значні площі зайняті солончаками. Засолені западини Андійського нагір'я, що тимчасово заповнюються водою, мають назву с а л я р е с.

Південна частина Анд, на південь від 39° пд. ш., багата на льодовикові і льодовиково-тектонічні озера. Усі озера цього району зв'язані з антропогеновим зледенінням, більшість їх належить до типу крайових озер гірських країн, що утворилися внаслідок загачування кінцевими моренами стоку талих льодовикових вод, які заповнили широкі трогові долини (озера Науель-Уапі, Буенос-Айрес, В'едма, Архентіно та ін.). Для північних частин Атлантичного узбережжя і Карібського моря характерні лагунні озера, найбільше з яких — озеро Маракайбо. До Маракайбо річки приносять багато мулу, внаслідок чого озеро міліє. Лагуна сполучається з відкритою затокою Маракайбо вузькою протокою. Вода в лагуні прісна, проте під час припливів солоність її помітно зростає. На північ від естуарію Ла-Плати є безстічне озеро Мірім і лагуна Патус, що сполучається з океаном.

Флора Південної Америки надзвичайно багата. Материк належить до двох флористичних областей: Неотропічної і Антарктичної. Розвиток, неотропічного елемента флори, що почався ще на Гондвані в середині мезозойської ери, не порушувався різкими змінами природних умов. Ще в палеогені Південна Америка і Африка становили єдиний Бразільсько-Ефіопський материк, що і зумовило значну спільність флори цих континентів. З палеогенового періоду рослинність Південної Америки розвивалася майже ізольовано від інших масивів суші. Первісна флора материка зазнала ще порівняно незначних змін від втручання людини.

Характерними ознаками флори Південної Америки є її давність, багатство на види і значний ендемізм. У самій тільки Бразилії налічується близько 40 тис. видів судинних рослин, з них 12 тис. ендеміків, до яких належать родини лататтєвих, циклантових, канвових, ряд родин бромелієвих, кактусових, філодендрон з ароїдних і т. ін.

На південь від 40° пд. ш. починається Антарктична флористична область. У складі її флори є значний неотропічний елемент і є види, які свідчать про давні зв'язки з флорою Антарктиди, Австралії і особливо Нової Зеландії і Тасманії. До антарктичного елемента флори належать чілійський бук, араукарії, саговники і деревовидні папороті роду диксоній.

За Енглером, у Південній Америці можна виділити ще андійський елемент флори. Проте геоботаніки здебільшого заперечують факт існування самостійного андійського флористичного центра, а розглядають флору Анд як складну похідну флору з неотропічного елемента, з автохтонних представників ксерофітної флори Патагонії, з антарктичного елемента, а також з північноамериканських форм, які могли проникнути лише після пліоцену, коли з'єдналися два материки.

Ліси займають 34% всієї площі материка, зокрема у Французькій Гвіані — 96% усієї площі країни, Гайані — 91, Сурінамі — 84, Колумбії — 62, Перу — 62, Бразилії — 57, Парагваї — 54, Болівії— 44, Еквадорі — 44, Венесуелі — 41, Аргентині — 25, Чілі — 22 і Уругваї — 3%.

У південній Америці знаходиться найбільший у світі масив г і л е й, або с е л ь в а с і в,— вологих вічнозелених тропічних лісів на латеритних, частково опідзолених ґрунтах. Вологі тропічні ліси вкривають майже всю Амазонську низовину, а також навітряні схили Гвіанського і Бразильського нагір'я. Ці ліси тягнуться також уздовж узбережжя Тихого океану від Панами до Гуаякіля.

Рослинність тропічних лісів дуже багата. Тут переважають рослини, які належать до родин бобових, миртових, рутових, пальмових, лаврових, бромелієвих. У лісах Амазонки налічується понад 4000 видів дерев, тоді як в Європі їх менше від 200. Особливо розкішна рослинність тих ділянок гілей, які не затоплюються.

Ліс має багато ярусів (до 12). Найхарактерніша будова — триярусна. Верхній ярус утворюють високі дерева із стовбурами до 2—3 м по діаметру і 50 м і більше (іноді до 80—100 м) заввишки. До середнього ярусу входять переважно дерева висотою 30 м, а діаметром стовбура до 1 м. Третій ярус складається з дрібних затінкових дерев, як правило, перевитих ліанами. Багато дерев має дошкоподібні корені.

Вологі тропічні ліси піднімаються до висоти 1000—1500 м, а вище йдуть гірські тропічні ліси із збіднілою флорою.

Із зменшенням кількості опадів і появою сухого періоду в тропічних лісах з'являються листопадні види, і, нарешті, в умовах з тривалим сухим періодом розвиваються типові савани на червоних і коричнево-червоних ґрунтах. У типових саванах на фоні суцільного високого злачного покриву розкидані групи і окремі екземпляри дерев. Савани займають великі простори Бразильського нагір'я, Орінокської низовини і центральні райони Гвіанського нагір'я. На Орінокській низовині вони називаються льяносами, на Бразильському нагір'ї — к а м п о с а м и. Характерний представник деревних у льяносах — мавриківа пальма, у кампосах поширені розріджені ксерофітні низькорослі дерева і чагарники (з бобових, миртових, баобабових, маренових, кактусових, мімозових тощо). Північно-східну частину Бразильського нагір'я займає каатинга — своєрідне тропічне рідколісся з великою кількістю сукулентів (кактусових, баобабових, молочайних) і різко ксероморфних колючих чагарників. Багато дерев каатинги добре пристосувалося до перенесення тривалого періоду посухи (роздуті стовбури, де зберігається волога, і т. ін.). Низькорослі розріджені ксерофітні ліси поширені також на рівнині Гран-Чако. Для цих лісів дуже характерна деревна порода червоний квебрахо, що містить багато дубильних речовин.

На тихоокеанських узбережжях зона гілей переходить у нешироку смугу саван, які переходять у напівпустиню і пустиню. Для внутрішніх плато в Андах характерна гірсько-тропічна пустинна рослинність.

У південно-східній Бразилії, а також в Уругваї, східному Парагваї і в Аргентіні на території Місьонес розвинуті субтропічні араукарієві ліси. В цих лісах поширене дерево з твердою деревиною амбуйя. Підлісок в араукарієвих лісах утворений з низькорослого чагарника мате, або парагвайського чаю.

Природна рослинність субтропічних степів, або пампи, поширена на родючих чорноземовидних і лучних ґрунтах, складається в основному із злаків (ковила, бородач, костриця) і двосім'ядольного різнотрав'я.

На різних типах коричневих ґрунтів середнього Чілі розвинута субтропічна (середземноморська) рослинність, в якій переважають зарості субтропічних жорстколистих чагарників (миртових, лаврових, тика), що нагадують європейський маквіс. Лише найбільш зволожений пояс Головної Кордильєри тут займають густі вічнозелені ліси (подокарп, лібоцедрус, чілійська араукарія).

У Патагонії на бурих і частково каштанових грунтах поширені трав'яний покрив із злаків і різнотрав'я з жорстким і колючим листям, а також різні ксерофітні чагарники (з родини зонтичних, кактусових та ін.), подібні до вересовищ.

На південь від 38° пд. ш. аж до Вогняної Землі на лісових буроземах і підзолистих ґрунтах тягнеться суцільна смуга хвойних і широколистих лісів помірного поясу або вологолюбних багатоярусних вічнозелених субантарктичних лісів, в яких часто трапляються південні буки.

У припливно-відпливній смузі атлантичних узбереж материка, на північ від південного тропіка, поширена мангрова рослинність з добре розвиненими повітряними коренями (червоний мангр, авіценія та ін.). З Південної Америки походить багато важливих культурних рослин: картопля, тютюн, ананас, томати, земляний горіх, шоколадне і хінне дерева і найважливіший з усіх каучуконосів — гевея.

Від еоцену і до кінця міоцену Південна Америка була островом. Лише в пліоцені утворилися Центральноамериканські Кордельєри, внаслідок чого з'єдналися Північна і Південна Америки, почався обмін тваринами між двома материками. До Південної Америки переселилися єноти, собаки, ведмеді, шаблезубий тигр, ягуар, пума, скунси, видри, тапіри, пекарі, а також тварини, які вимерли пізніше — коні, мастодонти і антилопи. Переселення з Північної Америки хижаків призвело до швидкого знищення ряду тварин.

Фауна Південної Америки — давня, дуже багата на види, і з великою кількістю ендеміків.

У Південній Америці нема людиноподібних мавп. Усі мавпи тут належать до підряду широконосих. До ендеміків у Південній Америці належать: три ендемічних родини неповнозубих (лінивці, мурахоїди, броненосці), ендемічні види сумчастих, рукокрилих, копитних, гризунів (морські свинки, агуті, шиншили тощо). Ендемічним с прісноводний дельфін інія. З ендемічних птахів слід назвати південноамериканського трипалого страуса нанду, або реа, а також найбільшого в світі хижого птаха — кондора. Є тукани, 500 видів колібрі, багато ендемічних видів папуг. З плазунів ендеміками є каймани, ігуани, водяний удав анаконда (завдовжки 11 м). Дуже багато ендеміків серед риб (електричні вугри, дводишні риби лепідосирени) і комах. У фаун і материка майже немає комахоїдних, дуже мало копитних. З непарнокопитних є тапіри. До ендеміків Належить рід лам.

Південна Америка разом з Центральною Америкою і Антільськими островами належить до Неотропічної зоогеографічної області. У межах цієї області на материку розрізняють дві зоогеографічних підобласті: Гвіано-Бразільську і Патагоно-Андійську.

До складу фауни Гвіано-Бразільської підобласті Неотропісу входять автохтонні тварини, а також прийшлі форми, які походять з південних частин Північної Америки. У гілеях підобласті є багато тварин, які добре пристосувалися до життя на деревах. До таких тварин належать всі американські мавпи — широконосі (ігрункові й капуцинові). Впевнено лазять по деревах лінивці, а також сумчасті щури, або опосуми. Здебільшого на деревах живуть деякі види мурахоїдів, деревні дикобрази і жаби. Деякі тварини гілей живуть у сирих місцях або водоймах (пекарі, тапіри, водосвинки, каймани, лепідосирени, електричні вугри). У гілеях є багато літаючих тварин (вампіри, птахи, комахи), яким не може заважати густий покрив вологих лісів. У гущавинах гілей зрідка трапляються великі форми деревних тварин — броненосець-велетень і великий мурахоїд. Хижих тварин мало. Характерними представниками хижих є ягуар, кущовий собака, гривистий вовк, носухи, кінкажу. Дуже шкодять плантаціям тропічних культур агуті. У гілеях трапляються сухопутний удав — боа-констриктор і водяний — анаконда. В річках водяться численні

крокодили. В лісах дуже багато яскраво забарвлених папуг (ара та ін.), колібрі, які живляться нектаром квіток, гоацинів, сонячних чапель, а також хижих птахів гарпій. Фауна комах у гілеях дуже багата. Деякі метелики мають великий розмір (в агрипи розмах крил досягає 27 см). Ііагато перелічених тварин водиться і в саванах, проте це вже інші види, позбавлені спеціальних пристосувань до життя в лісах (броненосець, дикобраз, мурахоїди). Усе більше трапляється тварин, які пристосувалися до життя на відкритих просторах: дрібні олені мазами, гризуни, страуси.

Патагоно-Андійська підобласть Неотропісу охоплює аридні й гірські простори материка. По андійському мосту мігрували північноамериканські форми до андійського високогір'я, де утворилися обмежені ареали таких тварин, як очковий ведмідь, олень пуду. Такі тварини, як пампаський олень, магеланів собака і пампаський кіт, спустилися з Анд і поширились на безлісі простори південної частини материка. Значно більше, ніж у Гвіано-Бразільській підобласті, тут поширена пума. На відкритих рівнинах підобласті водиться багато дрібних броненосців. З південних рівнин материка деякі тварини (дрібні броненосці, шиншили, кондори) переселялися в Анди.

З гризунів для підобласті характерні віскача і туко-туко, що живе м землі; по берегах водоймищ поширений болотний бобер, або нутрія. Для відкритих рівнин характерні великі птахи, що добре бігають (нанду, тінаму, паламедея). Численні папуги і колібрі (особливо для гірських районів). Дуже багато термітів і сарани.

Для гірської частини підобласті характерні південноамериканські представники верблюдових — лами. У багатьох місцях місцеве населення розводить два види домашніх лам — власне ламу і альпаку. Зрідка трапляються дикі лами (вигонь і гуанако). Лами дають молоко, м'ясо, шерсть, шкіру. Особливо м'яку шерсть дає альпака.

Цінне хутро дає шиншила, тепер майже винищена.

НАСЕЛЕННЯ

У Південній Америці проживає 157 млн. чоловік (1965 р.). Найгустіше заселені окраїни материка, особливо на сході. Мало заселені внутрішні частини Південної Америки, особливо Амазонія. Корінне населення Південної Америки — індіанці. Встановлено, що предки сучасних індіанці І: переселилися на материк за 20—З0 тис. років до нашої ери з Північно-Східної Азії через Північну Америку і що вони входять до складу великої монголоїдної раси. Теорію французького вченого Поля Ріве про заселення Америки з Океанії слід розглядати як необгрунтовану.

У Південній Америці індіанців набагато більше, ніж у Північній. Кількість їх зменшилась за часів панування «білих», проте і тепер ще індіанці становлять у Парагваї більшу частину населення, в Перу, Еквадорі й Болівії — близько половини населення. Багато індіанців живе в Колумбії. В Аргентині, Уругваї і Чілі індіанців небагато, бо їх тут винищували ще на початку колонізації. Білі колонізатори знищили багато індіанських племен, частішу з них витіснили на несприятливі території. Значна частина індіанців використовується на сільськогосподарських роботах і в гірничодобувній промисловості, причому праця їх оцінюється значно нижче, ніж білих.

У Південній Америці живе близько 13 мли. індіанців. За класифікацією П. Ріве і Ч. Лоукотки, налічується 109 сімей індіанських мов.

На час приходу європейців самобутня культура народів Південної Америки в області Анд (на території сучасних Колумбії, Еквадору, Перу і Болівії) досягла високого розвитку в державі інків, яка виникла в XI ст. в результаті створення союзу ряду племен, що належали до мовної сім'ї кечуа.

Інки займались землеробством і скотарством. Вони створили централізовану систему іригації. Найпоширенішими культурними рослинами в них були кукурудза і картопля. Інки приручили ламу і альпаку, для м'яса розводили морських свинок і качок. Вони широко використовували мідь, срібло, свинець, навчились виплавляти бронзу. Великих успіхів вони досягли у ткацтві, мистецтві кераміки, обробці золота та інших металів. У країні інків співіснували колективна і приватна форми власності на землю. На чолі держави стояв верховний вождь з необмеженою владою. Столицею інків було місто Куско. В 1532 р. іспанські завойовника на чолі з Пісарро захопили Куско, а потім і всю державу інків.

Найбільший індіанський народ сучасності — кечуа (близько 8,4 млн. чол.). Кечуа розселені на Андійських плоскогір'ях: гірських районах Перу, Еквадору і Болівії, частково в Аргентині й Чілі. Процес об'єднання дрібних племен сім'ї кечуа, що почався в державі інків, завершився на початок XX ст. утворенням народу кечуа, до якого належить переважно маса трудового населення Андійського нагір'я. Найважливіші заняття кечуа — землеробство і скотарство, робота в гірничодобувній промисловості, а також кустарні промисли — гончарство і ткацтво. Кечуа вирощують кукурудзу, ячмінь, пшеницю, картоплю, овочі і т. ін.

У Перу, в Болівії, на східних відрогах Анд і в районі озера Тітікака живуть а й м а р й, що належать до найбільш високогірних народів світу. Високо над рівнем моря вони вирощують картоплю, ячмінь і кіноа. Розводять лам і овець, займаються рибальством, а також працюють на олов'яних рудниках.

У південній частині центрального Чілі живуть (здебільшого в резерваціях) араукани (близько 350 тис. чол.), що займаються землеробством і скотарством. Араукани прославились тим, що чинили запеклий опір європейським завойовникам.

На півночі Анд, у Колумбії, збереглися ще нащадки давніх народів підпоєно високої культури —чибча.

У тропічних лісах басейну Амазонки і Оріноко живуть індіанці, які належать до мовних сімей: аравакської, тупігуарані і ка р і б с ь к о ї. Ці племена займаються примітивним землеробством. Вирощують маніок, кукурудзу, тютюн, боби, бавовник. Жінки обробляють землю, а чоловіки займаються рибальством і мисливством. На полюванні використовують стріли і луки або стрілокидальні трубки —сарбакан. Вони перші винайшли гамак, а також відкрили лікувальні властивості кори хінного дерева. У цих племен зберігся ще родовий лад.

У внутрішніх лісових і болотистих районах Бразилії збереглися ще рештки дуже примітивних індіанських племен групи ж е (ж е с), що займаються переважно мисливством і збиранням їстівних рослин, кочуючи з місця на місце. У цих племен зберігся первіснообщинний лад. Більшість була винищена португальцями або вимерла. Залишки їх живуть переважно в резерваціях, де зазнають нещадної експлуатації.

Індіанці Пампи і Патагонії ще до вторгнення європейців були пішими бродячими мисливцями. Пізніше вони приручили коней, що були завезені іспанцями і здичавіли в Пампі, і використовували їх для полювання па гуанако. Білі завойовники знищували індіанців Пампи або витісняли їх на малородючі землі Патагонії. Тепер від густого корінного населення Пампи збереглася група арауканів на кілька тисяч чоловік, яким доводиться працювати в надзвичайно важких умовах батраками в скотарських і землеробських господарствах.

Населення крайнього півдня материка— вогнеземельці — належить до найвідсталіших народів світу. Вони кочували окремими родами, полювали на гуанако, збирали молюсків, плоди і корені диких рослин, а також займались рибальством, полювали на тюленів і птахів. Білі завойовники фізично знищили вогнеземельців: у 1869 р. їх налічувалось близько 10 тис., а в 1930 р. — лише 150—160 чол.

Другу групу сучасного населення материка становлять нащадки іспанських і португальських завойовників; їх часто називають креолами.

Основна частина сучасного населення Південної Америки утворилася в результаті змішування європейців і індіанців. Отже, переважну більшість населення материка становлять метиси.

У Гвіані й Бразилії чимало негрів. Ці негри — нащадки тих рабів, яких завозили сюди з Африки в перші періоди колонізації. До мішаних груп населення належать мулати — потомство від шлюбів між європейцями і неграми, а також самбо —потомство від змішаних шлюбів між неграми й індіанцями.

Державна мова більшості країн Південної Америки — іспанська, в Бразилії — португальська.

У період відкритого доступу іммігрантів до країн Південної Америки переселилася велика кількість людей з Італії, Німеччини, балканських країн, частково з Росії, Китаю, Японії. Особливо багато таких іммігрантів оселилося в Бразилії, Аргентині й Уругваї. 87,5% усього населення Південної Америки належить до романської мовної групи, 1,5% —до германської і 0,44% —до слов'янської.

ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ КРАЇНИ І ОБЛАСТІ

Позандійський схід

Амазонія

Амазонія займає площу понад 5 млн. кв. км, простягаючись від Анд до Атлантичного океану і від Гвіанського до Бразильського масивів у басейні річки Амазонки. Ця низовинна територія являє собою область тривалого занурювання в межах платформи і нагромадження великої (до 2500 м) товщі пухких, переважно палеогенових і неогенових, морських і озерно-річкових відкладів. Не так давно ця область мала мозаїчну будову і складалась з окремих великих депресій (грабенів), які відокремлювалися один від одного вищими горстовими ділянками. Депресії заповнювалися осадочними відкладами. Рельєф вирівнювався. Піднімання прилеглих до Амазонії гірських масивів зумовило поступове формування величезного гідрографічного басейну річки Амазонки, і порівняно недавно річка знайшла собі шлях до Атлантичного океану серед потужної товщі відкладів. Більша частина Амазонії складена неогеновими і нижньоантропогеновими відкладами, що утворюють широкі терасові рівнини. Молоді алювіальні відклади поширені тільки в дельтовій області і вздовж головних річищ. Повноводна Амазонка виносить у море більшу частину розмитого матеріалу, внаслідок чого в області мало поширені молоді алювіально-акумулятивні морфологічні ландшафти.

Майже на всій території Амазонія мас незначні висоти і одноманітний плоский рельєф. Висота території біля підніжжя Анд — близько 100 м, у центрі низовини, біля гирла Ріо-Негро, — лише на 26 м вище від рівня моря. Тільки на окраїнах Амазонії, прилеглих до Гвіанського і Бразільського масивів і частково до Анд, поширені передгірні плато і підвищення, що порушують рівнинний характер території.

Ландшафти вологих тропічних лісів найкраще виявлені в Західній Амазонії. Біля підніжжя Анд утворилися конуси виносу. Численні притоки Амазонки повільно несуть свої каламутні води, мало врізуючись у пухкі відклади низовини. Під час паводків затоплюються значні простори, що сприяє наростанню алювіальних товщ. На сході прилеглі нагір'я зближуються. Амазонія значно звужується (до 350 км). Місцями в долинах приток виходять на поверхню морські палеозойські і докембрійські породи. Висота території збільшується до 200—250 м над рівнем моря, внаслідок чого річки тут врізуються глибоко, поверхня розчленована більше, а під час паводків затоплюються менші площі, ніж у Західній Амазонії. Плато на сході Амазонії місцями утворює східчасту поверхню, глибоко розчленовану річками на окремі меса с. Біля гирла Амазонка утворює справжній лабіринт рукавів, проток і озер.

Клімат середньої і західної частин Амазонії екваторіальний, постійно вологий, з двома максимумами опадів, що збігаються з періодами зенітального положення сонця (найбільше опадів випадає з лютого до червня і з жовтня до січня). Переважають високі температури. Відносна вологість повітря висока —до 90%. Опадів багато —до 3000 мм на рік. Дощі випадають звичайно зливами в другій половині дня.

У Східній Амазонії (на схід від Манауса) під впливом південно-східного пасату взимку (з червня до вересня) чітко виявляється сухий період, тому клімат цієї території відносять до субекваторіального типу. У тропічних лісах Східної Амазонії є значна домішка листопадних дерев, трапляються ділянки рідколісся і плями саван.

На низовині виділяють три основних типи лісової рослинності — ігапо, варзея і ете.

І г а п о називаються низькі заплави, що затоплюються річковою водою на тривалий період (на кілька місяців). Видовий склад флори, що сходить до складу ігапо, бідний. Значно поширені алювіальні заболочені ґрунти. Ростуть пальми, наземного рослинного покриву і підліску тут немає, дерева мають дихальні корені й корені-підпори. Найхарактерніше дерево в ігапо —імбауба-цекропія. Є багато ліан, епіфітів. Значно поширені лазячі ліани — іпомеї, гарбузові, кактуси. Серед епіфітів багато орхідей. У річкових заводях багато лататтєвих. Серед них дуже цікава вікторія-регія, листок якої має діаметр понад 2 м і витримує вагу до М) кг. Біля самої води росте верба орейана.

Флора в а р з е ї, або високої заплави, що затоплюється нерегулярно і па короткий час, значно багатша на види. На опідзолених червоноземах тут ростуть 4 —5 ярусні ліси з великою кількістю пальм (асаї, або евтерпа, жаварі, аталея, піріуао та ін.), ліан і епіфітів. Високі дерева мають дошкоподібні підпори. До складу другого ярусу входить червоне дерево, або цезальпінія. Варзея багата на бобові, фікуси, молочайні (асапу і найцінніший каучуконос —гевею). У нижньому ярусі поширене шоколадне дерево й анопа. З насіння і кори ліан поширених тут видів Strichnos добувають отруту кураре. В трав'яному покриві багато папоротей, бананових і бромелієвих. Верзея займає 1,5% площі Амазонії.

Основний ландшафтний тип Західної Амазонії — ете — вододільні простори, що не затоплюються навіть під час найбільших розливів на річках. Ете — це один з найдавніших ландшафтів, найбагатший тип рослинності на землі. Рослинність ете надзвичайно багата на види і винятково розкішна. Це ландшафт суцільних вологих тропічних лісів (сельваси, або гілеї) на латеритних грунтах. У лісах налічується 10—12 ярусів.

У вологих тропічних лісах налічується близько 4000 видів дерев. Тут зосереджені майже всі види роду світенія . Поширені каучуконоси роду Неуса. До складу верхніх ярусів входить кастана, або бразільський горіх, плоди якого містять багато олії. У лісах ростуть також сумауму-сейба, акапу, ангеліма та ін. Дуже численні пальми, а також рослини родин лаврових, миртових, мімозових і бобових. Багато представників давньої флори (саговники, селагінели та ін.). Значного розміру досягають тут папороті, бромелієві й каннові, які входять до складу трав'яного покриву. До трав'яного покриву входять також рослини, яких немає на затоплюваних ділянках, — злаки, ситники, марантуси.

У Східній Амазонії, де під впливом пасатів буває сухий сезон, суцільних масивів гілей немає. У лісах трапляються листопадні види дерев. Місцями поширений ландшафт рідколісся, а на вододілах, особливо в лівобережній частині,— рослинність типової савани з групами пальм (асаї, інажа, тукума, маврикієва) і деяких інших дерев. На латеритних грунтах трапляються дрібнодеревні й чагарникові зарості, а на глинистих субстратах— безлісі трав'янисті ділянки. У цих умовах вічнозеленими залишаються лише смуги ігапо і варзеї па алювіальних грунтах.

У густих тропічних лісах Західної Амазонії в цілому небагато великих тварин. Для цих лісів характерні тварини, пристосовані до життя на деревах: широконосі мавпи, лінивці, малий мурахоїд, чіпкохвостий дикобраз і ведмідь. З наземних поширені: великий мурахоїд, броненосець-велетень, тапіри, пекарі. Особливо багата фауна птахів, комах, плазунів і земноводних.

На деревах Східної Амазонії живе багато дрібних мавп — ігрункових. Поряд з типовими лісовими тваринами з'являються тварини відкритих просторів— спицерогі олені-мазами та ін. Мурахоїд більшу частину доби проводить на узліссях і перелісках савани. У високій траві живуть численні дрібні броненосці, опосуми, морські спинки, червоні носухи;багато термітів.

Амазонія заселена дуже мало. Шляхи сполучення тут —тільки річкові. Уздовж річок е індіанські селища. Оброблених земель дуже мало. Напівкочові відсталі індіанські племена збирають тут плоди або полюють на різних тварин (на водяних ссавців ламантинів, на крокодилів, шкіра яких високо ціниться). Населення Амазонії займається також рибальством і збиранням черепашачих яєць. Зовсім недавно знайдені значні родовища нафти (в пониззях Мадейри) і марганцевої руди (на території Амапа).