Рідні імена



бет1/9
Дата19.07.2016
өлшемі1.12 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9
Галина Лозко

РІДНІ ІМЕНА

Слов’янський іменослов

Тернопіль

Мандрівець

2011

ББК 63.5(4Укр)



Л72
Наукові рецензенти:

С. О. Карамандоктор філологічних наук, професор;

О. І. Предко — доктор філософських наук, професор.


Лозко Г. С.

Рідні імена. Слов’янський іменослов. — Тернопіль: Манд­рівець, 2011. — 368 с.

ISBN 978-966-634-606-6

У цій унікальній книжці зібрано близько 4 тисяч слов’янських історичних та міфологічних імен, що складали рідний іменослов (словник імен) наших Пращурів.

Словник є переконливим свідченням того, що до прийняття світових релігій слов’яни вже мали багатющий запас власних, рідних і зрозумілих усім імен — не запозичених і не нав’язаних силоміць чужоземцями. Нині, коли, здавалося б, все мало потонути в морі глобалізму, наша ідентичність і далі утверджується як самобутній феномен, що існував у житті наших Предків і житиме в наших нащадках.

ББК 63.5(4Укр)
Всі права застережені © Г. Лозко, 2011

All rights reserved © ТОВ «Мандрівець», 2011

ІSBN 978-966-634-606-6

Слово світить, як Сонце,

горить, як Вогонь,

сяє, як Зоря.

Українське прислів’я



І се Роду і Рожаниць імена —

до серця ввійдуть

і захистять нас од ворогів.

Велесова Книга, дошка 28



ВСТУП

Наукове окреслення проблеми

У своїй першій книжці «Українське язичництво» (1994), крім визначення терміну етнічної релігії й опису пантеону рідних Богів, я зробила й свою першу спробу укласти хоча б коротенький слов’янський іменослов (близько 600 імен). Вже в той час він був дуже потрібний, бо ми почали повертатися до віри Предків, а це — шлях довжиною в тисячоліття... Після виходу тої невеличкої книжки я не припинила збирати рідні імена. Друзі з нетерпінням чекали нового доробку й казали: «Став крапку». А я знаходила все нові й нові імена… Нарешті книжка під назвою «Іменослов. Імена слов’янські, історичні та міфологічні» (Київ, 1998) вийшла. Видання містило 2 150 слов’янських імен людей, Богів та міфологічних постатей. Сьогодні вона вже стала бібліографічною рідкістю, тому виникла потреба в перевиданні словника, матеріали до якого з того часу збільшилися вдвічі.

Отже, «Рідні імена» — доповнене і допрацьоване видання, яке містить близько чотирьох тисяч імен. Насамперед потрібно окреслити жанр цієї книжки: вона є науково-популярним словником, що зумовлено головною метою праці — повернути рідні імена українському та іншим слов’янським народам. Причому повернути не просто на книжкову полицю, а саме в живе середовище народу, щоб через них оживити генетичну пам’ять роду, дати впевненість у можливості самозбереження етнічної самобутності навіть у жорсткому глобальному оточенні.

Моя мета, на відміну від цілей багатьох моїх колег-мовознавців, не стільки дослідити семантику, етимологію чи морфологію імен, скільки дати практичний словник, пояснити імена зрозумілою, не переобтяженою спеціальною термінологією мовою. Бажання ввести автентичний слов’янський антропонімічний матеріал швидше в практику щоденного слововживання, ніж у науковий обіг, спонукало мене не давати загальноприйнятих у словниках скорочень, не перевантажувати його великою кількістю іноземних слів (хоча й без цього не обійшлося). Однак це не означає, що імена й факти, викладені в книжці, є моєю фантазією. Матеріали я збирала багато років з різних історичних джерел, літописів, документів, грамот, лексикографічних праць, фольклорних взірців, причому не тільки українських, а й болгарських, сербських, словенських, чеських, польських, російських, білоруських тощо (вказані в кінці праці). Є серед них і новотвори — це цілком природно.

Незважаючи на те що словник укладено як популярне видання, я використовувала наукову методологію: описовий, порівняльно-історичний, зіставний та порівняльно-релігіє­знавчий методи. Мовні явища розглядала як у син­хронічному, так і в діахронічному аспектах. Синхронічний аналіз антропонімії слов’янських народів — це дослідження горизонтального (географічного) ареалу її функціонування, а діахронічний аналіз — вертикальне (часове) дослідження. Такий методологічний підхід дає змогу простежити історичний шлях рідних імен від природного їх побутування в середовищах слов’янських народів через тисячоліття офіційних заборон, зневаги та знецінення панівною церквою до сучасного відродження автентичних народних імен у громадах рідної віри.

Описовий метод дав мені змогу зробити своєрідну «інвентаризацію» та систематизацію конкретних мовних одиниць, а саме власних імен Богів та людей виключно слов’янського походження, не змішуючи їх із чужомовними, як це подається в усіх типових словниках антропонімів. Щоправда, в словник увійшли й такі імена, що в транслітерації іноземних записувачів можуть видаватися не слов’янськими, однак деякі імена вдалося реконструювати (наприклад, скіфські в записах Геродота або візантійців). Така реконструкція не суперечить лінгвістичній науці, виходячи з теорії автохтонного походження слов’ян у Європі, зокрема й українців на рідній землі.

Порівняльно-історичний метод використовувався для виявлення законів і закономірностей, за якими розвивався іменослов (сукупність імен) генетично споріднених народів та встановлення їхньої етимології. Зіставний метод допоміг виявити спільні та відмінні особ­ливості звукової, лексемної та морфемної систем.

Порівняльно-релігієзнавчий метод дозволив виявити ті негативні іноетнічні впливи, які з насадженням християнства не тільки деформували рідне світосприйняття, а й спричинили значні ментальні та поведінкові зміни етнопсихології, що нерідко ставали причиною історичних катаклізмів, втрати державності, довготривалого національного колапсу.

Наукова новизна моєї праці полягає в тому, що, на відміну від уже існуючих багатотисячослівних словників, де подається строката інтернаціональна суміш сучасних імен, в одній книжці зібрано близько чотирьох тисяч лише рідних імен (з їхніми варіантами), які репрезентують виключно слов’янський етнокультурний іменослов без інтернаціонально-релігійних домішок чужорідних антропонімів, що вже давно втратили контури зрозумілої народові семантики. В цьому виданні також значно розширена джерельна база, що надає праці іншої якості щодо осмислення феномену слов’янської ономастики загалом і когнітивної ономастики (галузі, що вивчає власні назви у ментальному лексиконі людини зокрема). А це важливо з огляду на те, що чужа релігія, нав’язавши слов’янам «інші» словоформи, не тільки деформувала природне функціонування рідної мови, а й спричинила радикальні зміни ментальності.

Теоретичне значення цієї праці полягає в тому, що вона підтверджує неспростовний феноменологічний факт — рідна мова, зокрема рідні імена, зберігають енергію нації, живлять її тією духовною силою, яка дає наснагу до самовідтворення навіть у небезпечних для життєдіяльності обставинах, запобігають нейролінгвістичному програмуванню народу, виробляють імунітет проти глобалізму та забезпечують життєстійкість етносу.

Практичне значення праці полягає в істотному розширенні лексичної та джерельної бази рідних імен для вивчення автентичної слов’янської антропонімії; в можливості використання словника насамперед у практичній діяльності слов’ян-рідновірів, а також у лінгводидактиці як вищої, так і середньої школи: під час викладання мовознавчих, культурологічних та релігієзнавчих курсів, історії слов’янських літературних мов; у вихованні патріотизму, любові до рідного слова, рідних святощів. Словник-реєстр може бути використаний і для подальшого укладання інших слов’янських антропонімічних словників — як наукових, так і науково-популярних.

Чому я взялася за цю роботу? На початку 90-х років ХХ ст. я та інші українці, звільнені від імперських кайданів, дійшли висновку, що засилля чужої культури й релігії в слов’янських землях спричинило деформацію світогляду та цінностей. Однією з форм етнокультурної деформації стали й чужинські імена, примусово нав’язані нашим народам через християнську церкву. Більшість сучасних антропонімічних словників містить лише 3–5 % власне слов’ян­ських імен. Нині вже нікого не дивує, що ми «привласнили» грецькі, латинські, єврейські імена, меншою мірою — скандинавські. Стало нормальним явищем те, що пересічна людина нічого не знає про власне ім’я, про його походження, тлумачення. Це так, ніби ми замість імен носимо порядковий номер, який для нас не має ніякого значення. Мусимо знати, що взяте з чужої мови ім’я перестає позначати внутрішню сутність людини (старослов’янське «воймя» — дослівно «в мене», всередину себе), перетворюючись у незрозумілу кличку, прізвисько, беззмістовний ідентифікаційний код.

Давньогрецький філософ Платон стверджував, що чаклуни й цілителі мусять користуватися в своїх магічних заклинаннях лише справжніми родовими іменами людей, інакше їх лікування буде неефективним. Адже ім’я, перекладене чужою мовою, незрозуміле Богам і Духам, до яких звертається чародій чи знахар. Ця мудрість була відома нашим Пращурам. Саме тому вони так довго чинили опір насильницькому охрищенню та називанню людей незрозумілими іменами.

Відомо, що першою прийняла чужинські імена саме феодальна знать: князі, бояри, князівські дружинники. Народ дуже довго утримувався від церковних християнських «таїнств» та ритуалів (про це маємо багато документальних свідчень, церковних приписів, попівських скарг, царських указів, грамот тощо). Наприклад, у грамоті польського короля Сигізмунда зазначено, що він отримав скарги на людей київських, які «жони собі поймучи, не вінчаються і дітей христити не хотять».

Впровадження християнських (переважно юдейського походження) імен почалося з прийняття на Нікейському соборі (325 р.) правила під номером 30, згідно з яким заборонялося надавати християнам язичницькі імена (Бесіда 12 Іоанна Золотоуста на І послання до коринтян). Уже з V ст. це правило виконувалося всіма християнськими служителями. Охрищуваним (пишу це слово через и, бо хрищення походить від імені Христос, а не від слова хрест) надавали імена на честь християнських «святих», які, як відомо, були здебільшого греками та євреями, адже перші християнські громади виникали як секти юдаїзму. У них були свої священні імена, серед яких понад 80 % мали основу, похідну від імені юдейського бога Ягве (Єгова, Елох — бог, Елохім — бог, господь, всевишній тощо) й різних його синонімів та епітетів: Азарій — «допоміг Ягве», Іоанн — «Ягве помилував», Еммануїл — «з нами Елогім», Ілля — «мій бог Ягве», Ісай — «допомога Ягве», Йосафат — «Ягве судив», Йосиф — «Ягве розмножить», Лазар — «Елохім допоможе», Матвій — «дарунок Ягве», Михайло — «подібний до Елохіма», Авдій — «раб Ягве», Яким — «Ягве спорудив», Яків — «п’ятка Ягве» тощо.

Гортаючи словники, можемо з подивом відзначити, що сучасні власні імена є дивовижною мішаниною не тільки імен, прізвиськ, кличок, а й просто безглуздих каламбурів, які вживалися у різні часи в Ізраїлі, Греції та Римі: Адам — болото, глина, Роман — римлянин, Аркадій — пастух, Агнеса — вівця, Марія — має в єврейській мові понад 60 значень, серед яких «бідолаха, затята, настирлива, вперта» тощо, Влас — грубіян, Петро — камінь, Лія — телиця, Антон — вступаю в бій, Артур — ведмідь, Григорій — не сплю, Кіндрат — чотирикутний, Корній — кизил, Марко — молоток, Омелян — суперник, Онуфрій — маю віслюка, Охрім — назва давньоізраїльського племені, Панас — безсмертний, Пахом — товстоплечий, Пилип (Філіп) — любитель коней, Інна — плаваю, Нонна — дев’ята, Секлета — член державної ради, Тамара — фігове дерево (смоковниця), Ксенія — чужоземка, Алла — «одміна» (так називали дитину, яку нібито «підмінила нечиста сила»), Цецилія — сліпа, Клавдія — кривонога, кульгава, Анастасія — оживлений мрець. Чи треба більше прикладів?

Хай там як, але з часом ці безглузді для слов’ян імена прижилися і стали вважатися «справжніми», на відміну від рідних родових. Адже з XIV ст. велося справжнє переслідування язичницьких імен. Тому майже кожен українець-русич мав по два імені: одне — рідне, що за традицією давали батьки після народження немовляти, а друге — церковне, яке давав піп під час охрищення. Так співіснували офіційні й народні імена. Про це знаходимо згадки в документах ще з часів Русі: «князь Михайло, зовомий Святополк». Або: «Ім’я йому хресне Яков, а мирське — Творимир».

Народ довго не міг ні вимовити, ані запам’ятати деякі чужинські словоформи, якими називали новонароджених у християнських церквах та костелах. Втім українці й тут знайшли вихід: вони намагалися надати чужим іменам власного фонетичного та морфологічного забарвлення. Так Прокофій став Прокопом; Базилій — Василем, Васильком; Даниїл — Данилом, Даньком; Димитрій — Дмитром, Митьком; Гавриїл — Гаврилом; Агафія — Гапкою; Агрипина — Горпиною; Анастасія — Настею тощо. Як відбувалися подібні перетворення імен, маємо чимало взірців у нашому красному письменстві. Класичним прикладом тут може слугувати повість Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря», де автор описав таку ситуацію: «Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на її неслухняного батька й надавав його дітям таких йменнів, що всі люди на селі ніяк не могли убгати їх собі в голову, а баба-повитуха ніколи не мог­ла донести в своїй голові того ймення додому й губила його на поповому порозі. Тій дівчині піп дав ймення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою». Подібний вибір імені описав і Микола Гоголь у повісті «Шинель».

Такі факти відзначали й етнографи. А. Малинка в праці «Родини і хрестини» (1898 р.) писав: «Ім’я дитині звичайно дається на честь святого, якого пам’ять святкується в цей день; якщо ім’я попадається незручне для вимови, то баба просить перемінити його: «Ой, батюшко, дайте інше яке, а то сього й зроду не донесу». І дійсно, такі випадки, коли баба не в силах «донести» імені й перебріхує його до невпізнанності, не поодинокі, тому священикам і передписано давати більш вживані серед народу імена».

А чого варті християнські міфи про так званих «святих»? Згадаймо, наприклад, Віру, Надію й Любов, яких шанують усі cлов’янcькі народи. Жінок з такими іменами ніколи не існувало в історії, не кажучи вже про достовірність легенди. Християнська церква досі розповідає про нібито замучених за християнську віру трьох дочок Софії, які насправді мали імена Фіда, Спеса та Харіта. Їхні імена були дослівно перекладені слов’янськими мовами! Ймовірно, в язичництві дійсно побутувала подібна трійця жіночої доброчинності, яку й запозичили творці християнського сонму «святих». Розумію, що деяким набожним християнкам важко розпрощатися з «гарними» та слізними міфами про «святих мучениць». Однак що ж вдієш — лінгвістичний факт не завжди є доказом історичного факту!

Очевидно, що описаний стан сучасної антропоніміки сьогодні вже не може задовольнити мислячу частину суспільства, особливо тих громадян, які розуміють значення нерозривної єдності рідної землі, рідної мови й рідної віри. Саме слов’яни-рідновіри й спонукали мене до цієї праці. З часу публікації мого першого іменослова минуло 16, другого — 12 років, і читачі нового покоління знову шукають цю книжку. Адже нині тисячі людей в Україні, в інших слов’янських державах обирають для себе й своїх дітей рідні імена. Результати своєї праці я побачила в реальному житті суспільства двох десятиліть. Зростає кількість рідновірів, зростає популярність родових імен, деякі люди навіть офіційно змінюють свої християнські імена на рідні язичницькі — з цими фактами потрібно рахуватися. Серед певних освічених верств, які зрозуміли сутність нав’язаної силоміць релігії, стає все незручніше бути християнином, носити на шиї хрест-розп’яття, мати юдейсько-християнські імена — справджуються передбачення Ф. Ніцше, В. Шаяна, Я. Стахнюка, Ванги. За останнє десятиліття в слов’янських країнах уже позначилася тенденція до переосмислення багатьох імен, які досі вважалися неслов’янськими.

Прагнення пізнати рідне коріння й знайти своє місце у світі рідної культури спонукає багатьох шанувальників мови займатися «народною етимологією». Деякі з таких взірців я подала у своїй книжці, звичайно, з відповідними поясненнями, оскільки вважаю, що народ таки має рацію, і можливо, що деякі народні знахідки згодом будуть обґрунтовані наукою. Наприклад, сербський філолог Александра Маринкович-Обровська констатує факт, що представники нової сербської школи вважають ім’я Александер (Лесандар, Сандар) слов’янським, бо воно має давні арійські корені; серед язичницької молоді ім’я Андрій пов’язують із ведійським Індрою, Артур — з Яр-Туром, Василь — із селянином (від давнього весь — село), Іван — з деревом іва (верба), дехто навіть Давида пояснює через українське давати (що скоріше сумно, ніж смішно…). Мотивацію цих людей можна зрозуміти, адже наші академічні установи досі не мають ґрунтовних словників рідних імен і, на жаль, навіть не ставлять перед собою такого завдання. Мета цього словника:

1) повернути в народне середовище рідні імена;

2) допомогти слов’янам з’ясувати деякі імена й прізвища, які вже стали мало- або й зовсім незрозумілими.

Саме це й зумовило появу мого доповненого та уточненого видання «Рідних імен» і стало стимулом до праці.

Рідні імена в словесній магії

Перебуваючи тисячоліття в полоні чужої культури, слов’яни мало не втратили свою внутрішню сутність (своє «воймя»). Сьогодні, завдяки поверненню рідного світогляду, стають зрозумілими політичні маніпуляції словом як ідеологічною зброєю; стає зрозумілим і намагання деяких провідних мовознавців затемнити світлу назву слов’ян. Наприклад, російський вчений О. М. Трубачов, доктор філологічних наук, професор пише: «Если мы обратимся к современной научной литературе с вопросом: каков тип славянского этнонима? – мы не получим ответа» (Трубачев О. Н. «Ранние славянские этнонимы — свидетели миграции славян»). Дивовижно! Скільки наукоподібних гіпотез треба витворити, щоб у багатослів’ї втопити зерно істини.

На мою думку, з багатьох науково-лінгвістичних версій потрібно віддати перевагу найпростішій: слов’я­ни — люди, слово яких нам зрозуміле, які розмовляють по-нашому (зрозумілою мовою) на відміну від німців (“німих»), чия мова незрозуміла. Водночас не варто нехтувати й міфологічною етимологією: слов’яни (слав’яни) — знамениті люди, слово яких і слава про яких поширюється всюди. Досить доказовою також може бути версія гідронімного походження від назви Дніпра-Славути та інших рік, таких як: Слуя, Слава, Słаwа, Słаwiса тощо. Хоча назви річок швидше були похідними від назв племен, які надавали їм ці імена. Та сама ж основа досі лишилася в етнонімах словени, словаки, словенці. Етнонімом словене позначали себе ільменські словени — автохтонні мешканці Новгородської Русі.

Слов’яни «стали славними від славлення Богів» — так пояснена назва споріднених племен у Велесовій Книзі. До речі, цю книгу розглядаємо як високохудожнє літературне джерело богословського змісту, не вдаючись до дискусій щодо його автентичності. Адже тоді треба було б започаткувати аналогічний дискурс і стосовно авторства Біблії, яка попри свою відверту ворожість до всього білого світу, аморальність давніх племен ізраїлевих, релігійний екстремізм «богообранців» та інші псевдокультурні цінності, досі вважається культовою книгою майже третини людства.

Отож, повертаючись до слов’ян, скажемо, що слов’яни — це загальна назва багатьох сучасних націй, які походять від давніх слов’янських племен і народів. Чи може бути сумнів у тому, що перед нами самоназва споріднених народів? Слов’яни називали так самі себе; це тільки греки й римляни кликали їх скіфами, а германці — склавенсами, склавинами тощо. Отже, автохтонність назви слов’яни незаперечна. Саме необмежені природні словотворчі можливості основи слав- стають переконливим доказом самоназви, що відображає найпотаємніші глибини нашої внутрішньої сутності. Компонент слав є найбільш плідним у словотворенні двоосновних імен людей: Славибор, Славобой, Славогост, Славолюб, Славомил, Славомир, Славомисл, Славоніг, Святослав, Ярослав, Мирослав, Мстислав, В’ячеслав, Доброслав тощо. Не менше й похідних та пестливих імен на Слав-: Славата, Славен, Славер, Славір, Славин, Славко, Славлян, Славута, Славята, Славян, Славиша, Словиша та ін. До речі, і слово, і слава етимологічно близькі. Адже слава (вона ж водночас і молва, мова) поширюється, як правило, через слово. Було б абсурдом виводити нашу самоназву з іноземного лексикону. Це також далеко не другорядний факт для з’ясування внутрішньої сутності слов’янства й слов’янського менталітету. Слава — не матеріальна, а духовна цінність. Славу не купиш ні за які гроші. Слава неухильно слідує за тим, хто її уникає, але тікає від того, хто її прагне. Воїни вирушали в похід, шукаючи князеві слави, а собі — честі.

Мабуть, друге місце за поширеністю посідають імена на Бог- та Род-: Богдан, Богуслав, Боголюб, Богомил, Богумир, Богород, Божеслав, Божидар, Божимир, Божич, Божко, Божен, Богусь, Родак, Родомир, Родослав, Родик, Родько, Благород, Домород, Живород. Ці імена засвідчують високу духовну культуру наших Предків, засновану на цінностях шанування рідних Богів та родини. Навіть у деяких сучасних українських прі­звищах досі чуємо відгомін давніх язичницьких імен Богів та святощів: Велес, Волос, Леляк, Русаль, Перун, Керечун, Дажбогович, Віщун, Чортулинець, Ворожко, Дідух тощо.

Науково доведено, що імена виникли в часи, коли люди почали говорити. Український мовознавець Олександр Потебня писав: «Чим далі в старовину, тим звичніша й міцніша віра в здатність слова однією своєю появою творити те, що ним означено». Для слов’ян слово було священним, бо вважалося не просто звуком, а особливим станом світу і людини, коли можливо вести діалог із Богами (людини з космосом).

В усіх індоєвропейських народів слово і дія первісно були синонімами, тобто слово (молитва) теоретично має здатність стати дією, дійсністю. Для цього треба тільки практично увійти в той стан, який відкриває шлях до такого спілкування з Богами. Наші Пращури знали, коли і де це можливо. Вони мали досить точний астрономічний календар, за яким встановлювали терміни молінь. Саме поєднання слова і часу давало чудодійні результати їхньої магії. Тому під час народження дитини треба було уважно слухати довкілля, які звуки вловлює слух, звідки вони долітають (з якої сторони світу, з лісу, річки чи з поля, тощо), дивитися, під якими зорями (сузір’ями) народилася дитина, а також враховувати багато інших прикмет. Усі вони були важливим засобом для розуміння (передбачення, пророкування) не просто майбутньої долі дитяти, але, в першу чергу, з’ясування його внутрішньої сутності (того, що становить його «воймя»), тобто сутність самого об’єкта називання іменем. За такого підходу до вибору імен забезпечувалася гармонія (лад, духовний комфорт) людини та її імені. Отже, ім’я не суперечило особистісним характеристикам людини.

Ось як книжник XVI століття описує вибір імені дитини у давніх слов’ян: «Перших родів та часів люди... і до недавнього часу давали дітям своїм імена, як отець або мати забажає: або від вигляду і єстества дитяти, або від часу, або від речі, або від притчі... Також і слов’яне перед хрищенням їх давали імена дітям як: Богдан, Бажен, Первой, Вторий, Любим та інші такі ж». Тому серед імен язичницької доби знаходимо чимало таких, які вказують на особливості зовнішності (Білян, Боголіп, Гожий, Гладиш, Здоровега, Краса, Прикраса, Синьоока, Світлана, Ясна); особливості характеру (Безсон, Будило, Веселун, Буян, Завид, Жадько, Забава, Лагода, Ладомира, Милоніга, Несміяна, Услада, Шепетуха); час, місце чи погоду при народженні дитини (Годовик — на новий рік, Громовик — під час громобою, Гуляйвітер — у вітряну погоду, Дорога — в дорозі, Дюдько — в холоднечу, Зажинок — перед початком жнив, Квітан — у квітні, Новак — на молодику, Озим — на початку зими, Сніжана — під час снігопаду, Полада — після весняних свят Лади); порядок народжених у сім’ї або кількість дітей (Первак, Одинець, Третяк, Осмак).

Наші Пращури надавали величезного значення правильності вибору імені. Якщо після наречення (називання) дитина плакала або виявляла інші ознаки невдоволення, то вважали, що ім’я вибране невдало, що воно не відповідає природі новонародженого, може зашкодити йому в майбутньому. Обряди наречення дитини вважалися обрядами найвищого рівня святості, тому батьки старанно готувалися до них. Вірогідно, в найдавніші часи ці обряди виконували священики язичницьких культів — волхви, відуни, віщуни, пізніше — знахарки, баби-бранки, повитухи (архаїчний спадок служительок рожаничного культу), згодом цю роль взяли на себе самі батьки. Досі в народі існує чимало повір’їв, пов’язаних із називанням дітей. Так, на Півдні України вважають, що ім’я немовляті найліпше може дібрати наймолодший член сім’ї (бо діти ще не втратили природного зв’язку з космосом), подекуди — думають навпаки: ім’я має давати найстарший представник родини (як наймудріший). Звичне для нас нині слово іменини означає саме обряд надання імені, який за старих часів називався нареченням, ім’янареченням.

Старослов’янське рhкти — говорити, промовляти — тісно пов’язане з язичницьким світоглядом давніх слов’ян. Слово уявляли як швидкого птаха, який вилітає з-за паркану (горотьби) зубів і вражає ворогів, як гостра стріла. Слово світить, як Сонце, горить, як Вогонь, сяє, як Зоря. Слово струменить, як гірський потік, пливе, як річкова течія, ллється, як дощова злива. Саме звідси уявлення про подібність мовлення й річкової течії (порівняймо такі вислови, як «течія розмови», «розмова протікає», «плавна мова» тощо). Мовознавці роблять висновок, що старослов’янські рhчь і рhка походять з одного кореня. Дуже вірогідно, що найдавніші обряди наречення первісно здійснювали біля води. До нас дійшла цікава писемна згадка Г. Дяченка про обряд освячення дитини, під яким потрібно розуміти наречення з купіллю й введення дитини у віру (показ Богам): «родився увечері, а вранці божат забожив його в купелі». Отже, людина, яка, побожившись (присягнувши), взяла на себе відповідальність за виховання чужої дитини в релігійних традиціях рідної віри, у наших Пращурів називалась божат (до речі, кум також язичницьке слово й поняття). За українською традицією, куми зверталися один до одного шанобливо тільки на «ви». Як видно, стародавній обряд освячення й наречення дитини був пов’язаний із магічними заклинаннями над водою, що мали здійснюватися на світанку, а також символічною купіллю дитини, після якої здійснювався урочистий показ дитяти Богам — винос на природу (надвір) до Сонця-Дажбога. Якими словами супроводжувався цей обряд, ми можемо тільки здогадуватися, бо словесна язичницька магія з прийняттям чужої релігії зазнала нищівних утрат.

Крім словесної магії, під час освячення дитяти застосовували ще й речову магію, що символізувала обмін подарунками між трьома світами. З приходом душі в Яву (проявлений світ) треба поінформувати світ Прави (Божественного закону, який правує Всесвітом) та світ Нави (потойбічний світ Предків) про те, що послана ними душа втілилася (отримала нове тіло). Для цього необхідно показати матеріалізовану частину тіла новонародженого — звичайно волосся, яке можна без шкоди відрізати, щоб подати знак (через вогонь, воду, землю) світам Прави і Нави. Обряди з волоссям збереглися до наших днів, їх використовує й християнська церква під час охрищення, але вже з іншим смисловим навантаженням. Ці знаки через спотворення чужовір’ям не завжди передаються правильно. Потрібно зрізане пасмо волосся ритуально закопувати, спалювати або пускати на воду, щоб в обмін на цей знак дитина отримала від духів Пращурів і від Богів добру долю, здоров’я, витривалість, духовність.

Обмін інформацією, що налічує сім поколінь (від пращура, прадіда, діда, батька — синові, внукові, правнукові), між поколіннями нині значно послаблений. Причини цього відомі, але, на жаль, сучасні люди не хочуть звертати на те уваги. Якщо ігнорується цей життєвий принцип передачі інформації в діахронії (в часі, в Яві), то що вже казати про духовний обмін (позачасовий, у Праві, Яві й Наві). Наслідки такого збайдужіння даються взнаки вже не одному поколінню українців: втрата державності, руйнація навколишнього середовища, яким опанували чужинці, погіршення здоров’я, розмивання генетичного коду через змішування націй, а звідси — й духовні лінощі, що живлять рабську психологію слабких індивідів. Розслабленість індивіда призводить до втрати своєї самості, перетворення людини на звичайного біоробота. Якщо моє слово до вас не доходить, то ви вже не слов’янин, бо «Славони суть от Геліса», тобто Сонця-Дажбога. Якщо ви почепили на шию шибеницю (символ страти), то знайте, що він вже є певним маркером (породи, інтелекту, менталітету). Тоді цей іменослов не для вас.

Він для тих, хто ще вірить у Божественне походження народу. Віра в рідних Богів — це духовна метрика народу. Так писав великий український Волхв і професор Володимир Шаян, так мислили наші Пращури, так мусимо мислити й ми — нащадки Славних. Душа слов’янина — часточка Сонця, яку Боги Права посилають на Землю для матеріалізації її в людському тілі. Саме до Сонця душа й повертається після смерті тіла, — тому, хто забруднив душу за життя в Яві, нема повернення до Божества. Через це ніякі замолювання гріхів, ніяке каяття, ніякі свічки, пожертви та індульгенції для світу Богів не мають жодної сили. Вони придатні хіба що для кишень попівства та церковних скриньок.

Велесова Книга нагадує нам: «Будете синами своїх Богів, і сила їхня перебуватиме з вами до кінця». Не потрібно забувати, що й звичаї наречення слов’янських дітей є нічим іншим, як обрядами поєднання з рідними Богами, тобто прилученням до етнічної енергії космосу, створеної багатьма поколіннями українського народу.

Ім’я людини як частина її сутності з давніх часів приховувалося від ворога або просто незнайомої людини. Боялися, що, взнавши ім’я, злий чаклун може наслати хворобу, зурочити, а то й завдати шкоди самому життю людини. До речі, слово уроки також походить від старослов’янського рhкти — говорити, тобто заклинати словом. Отже, поняття зурочити — це не тільки «зглаз» (укр. пристріт), що означає зашкодити недоб­рим поглядом (очима), а й негативна словесна магія. Знахарки, які виганяють такі хвороби, промовляють «чи ти сказане, чи погадане, чи помислене, чи подумане», тобто називають всі види негативної магії, якими могла бути викликана хвороба. У своїх заклинаннях цілителі обов’язково мали назвати ім’я людини, яку лікують. Це мало бути родове ім’я, а не християнське. Нашою давньою словесною формулою, ймовірно, було: «рождений, речений Дажбожий онук Славомир», що через християнізацію світогляду народу, церковнослов’янізацію та русифікацію все частіше почало замінятися на «рождений, хрищений раб божий Миколай».

Імена людей потребують захисту. За давніх часів назвати своє ім’я — це те саме, що розкрити таємницю. Жерці, волхви та інші служителі слов’янських культів часто приховували свої справжні імена (їх знало тільки вузьке коло посвячених), а решта людей називали їх іншими (дублікатами імен) або епітетами. Негативний вплив на ім’я шкодить носієві цього імені. Колись вважали: щоб знищити чари недоброго слова, треба сплюнути. Як би смішно це не виглядало сьогодні, мусимо зазначити, що слина, як форма води, здавна використовувалася у лікуванні багатьох хвороб. Тільки втративши своє природне відання, люди відмовилися від таких архаїчних засобів. Зазначимо, що такі природні інстинкти має увесь тваринний світ: кицька, собака чи корова облизує своє маля не тільки з гігієнічною метою, а й з охоронною. Слина нейтралізує злу енергію недобрих побажань, зло, спричинене Словом.

Українці-русичі, як і всі слов’яни загалом, протиставляли лихослів’ю добру позитивну словесну магію (чари) — хвалу, славу (славослів’я), величання, віншування, слово-здравицю, благословення та слова-обереги: «будь здоровий», «ходи з Богами», «що сказане, те збудеться», «твої слова — та Богу в вуха», «Слава Богу!» тощо. Це стало прекрасною традицією й дожило до наших днів.

Багато звичаїв давніх русичів християнство адаптувало до своїх церковних вимог, адже не мало ні власної обрядовості, ні термінології. Однак дехто даремно думає, що можна мирно поєднати традиції наших Пращурів із традиціями чужих народів, які пройшли через наші одвічні слов’янські терени. Існує навіть нав’язувана інтернаціоналістами крамольна думка, що ми нібито ще й збагатилися, сприйнявши чужу культуру чи синкретизувавши її зі своєю.

Наприклад, російський історик В. Татіщев наводив складні язичницько-християнські (рідно-чужинські!) імена: Петромир, Павлослав, Андрієсвят, Любомар’я. Як бачимо, такі гібриди, на щастя, не прижилися. Однак повага до чужинського, насаджувана в офіційному державному порядку, «приліпилася» до нашого народу досить міцно, так що нині й відрізнити чуже від свого неспроможні. Дехто й Ісуса Христоса ладен вважати українцем, бо йому хтось(?!) сказав, що Ісус дуже хороший чоловік (бог). А грузини вважають Ісуса грузином, а негри малюють матір божу чорношкірою! Однак факти — вперта річ, і кожен охочий може заглянути в словник або в Біблію, щоб самому переконатися, що ім’я Ісус у перекладі з давньоєврейської означає «Єгова спасе». Чи «спасе» юдейський бог слов’ян, які втратили рідне слово й рідну віру?

Передбачаю, що мої опоненти одразу ж почнуть обурюватися: мовляв, до минулого немає вороття, навіщо витрачати зусилля на таку безнадійну справу. Знайдуться й ті, хто скаже, що нібито не можна міняти людські імена, шукатимуть якісь аргументи на підтвердження своєї позиції.

Тож розглянемо й ми деякі історичні факти. З прийняттям християнства слов’яни стали називатися іноді трьома й навіть чотирма іменами: 1) дане одразу після народження; 2) христильне; 3) по батькові; 4) прізвище. Однак зміни імені були відомі ще в дохристиянські часи. Вони були пов’язані з переходом в інший віковий період або соціальний статус: до семи років дитина могла носити дитяче ім’я, а в семирічному віці під час обряду пострижин їй давали доросле ім’я або прізвище. Нові імена або по батькові надавали під час вступу в шлюб, отримання княжого престолу, посвячення у волхвівський або воїнський стан тощо. Наприклад, княгиню Ольгу під час шлюбу з князем Ігорем Рюриковичем нарекли Прекрасою. Проте цей факт залишився маловідомим, бо цим ім’ям вона ніде не користувалася. Рогнеда після віроломного шлюбу з князем Володимиром отримала ім’я Гореслава, а Інгігерда, одружившись з князем Ярославом, стала зватися Іриною. Майже до XV ст. більшість князів та знатних людей вже мали християнські імена, але не користувалися ними. Древні імена вважалися ліпшими навіть у княжих родинах, тому звичним іменем для князя завжди вважалося родове, а не христильне. Навіть сам христитель Русі не користувався ім’ям Базилій, яке отримав під час хрищення, що церква зазвичай замовчує (насправді треба було б називати його «святим рівноапостольним Базилієм», а не святим Володимиром). Така традиція зберігалася дуже довго як в Україні, так і в Московщині. Наприклад, посланець римського імператора при цареві Алексієві Михайловичу в 1661 р. зазначав, що багато хто з придворних ще мав по два імені (родове й христильне). З «Історії Русів» та Реєстру Війська Запорізького бачимо, що досить часто українські козаки носили слов’янські язичницькі імена ще в ХV–ХVІІІ ст.

Нагадаємо, нарешті, й такий звичай: коли людині дуже не таланило в житті, вона пробувала «обдурити Долю», тобто міняла ім’я. Звичайно ж, існував і певний обряд зміни імені. Побутує думка, що негарні, відлякувальні імена виконували роль оберега, захисту від ударів долі (Некрас, Крив, Блуд, Гніваш, Безобраз тощо), хоча така версія суперечить сучасній логіці, адже ніхто з батьків не хоче, щоб його дитина мала негарне ім’я. Могло бути й так, що негативне ім’я чи прізвисько, власник якого цілком заслуговував його, впродовж життя витіснило родове ймення, яке дали батьки, наприклад: Упир, Обалдуй, Олух (відомі в Московщині). Доросле гідне ім’я давали людині після досягнення повноліття й згідно із її заслугами перед родом і народом: Ратибор, Вогневід, Святослав, Миролюб та ін. Ті, хто нічим себе не прославив, і ніяк не виявив своїх достойних якостей, могли залишитися зі своїми дитячими іменами на все життя: Неждан, Первак, Плаксій, Батюта, Дитята тощо.



Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9




©dereksiz.org 2020
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет