Іван білик меч арея в літо 376-Е

Зима кінчалася, колись пращури в сей місяць сушили порубаний ліс, щоб наступного, березоля, пустити його з вогнем, оддавши в жертву ненаситному Пекові. Тепер же ланів було досить, і не треба було сікти і стинати дерев і сушити їх на морозі. Сніги стояли майже до коліна, тверді й злежані за зиму. Й з останнім снігом у вистелених теплим ведмедном санях, запряжених парою коней, до городу Києвого прибула гостя.

Богдан дивився на неї й не міг угадати, хто б то міг приїхати до них о такій порі. Мати, запнута до очей у теплу чорну хустку, в довгій гуні навопашки, метушилася коло гості, й та кланялася до княгині Ради, торкаючись правицею втоптаного снігу.

То була жона, й мати мала провести її на свою половину хорому. В гнучкій постаті прибулиці здалося щось вабливе, й Богдан стояв роздягнений і чекав, коли жони піднімуться сходами ґанку й увійдуть у широкі сіни.

Незнайома блиснула на Богдана великими й сумними, як осіннє небо, вічми й розгублено стала, й хоч обличчя в неї, як і в матері, було майже затулене чорним полотком, Богданові по спині сипонуло жаркими мурашками.

Мить розгубленості тривала недовго, й прибулиця, стримано вклонившись князеві, плавко пішла за госпожею на ту половину хорому, куди можам заказано ступати.

Богдан потупцявся в сінях, вийшов на ґанок, тоді його розібрав сором, і він майже побіг сходинами вгору, до своєї світлиці, наслухаючи, що робиться на тій половині, й раз по раз блимаючи в каламутну слюдяну шибку. Часом до світлиці заходили челядники й роби, князь удивлявсь у них, але ті мовчали, й він так і не наважився спитати кого-небудь.

Мати прийшла тільки перед смерком, коли Богдан мало не шалів од цікавості й нетерплячки. Вона сказала:

— Маємо гостю здалеку. Се є княгиня Ясновида, вдовиця Вогнянова. Вели, Божку, нехай узавтра можі твої з челядниками доведуть княгиню додому. Вона тепер... Чи чуєш мене, Божку? — глянула на сина Рада, бо він, здалося їй, не слухав і не чув того, що вона прохала.

— Чув єсмь... — озвався Богдан, але насправді таки нічого не чув. Коли два роки тому нарочитий між сказав йому про княгиню роденську Ясновиду, він ще й посміявся з себе й свого дитячого захоплення. Тепер же побачив її живу й справжню, побачив самі тільки вічі, й серце млоїлося цілий день. Материні слова бриніли десь осторонь, поминаючи вуха, й князь намагався пригадати, що вона просила.

— Куди? — спитав він одним словом, як звик іще в дитинстві.

— До Нежині, Божку. Вона вже друге літо в своїх кревних. Коли князя Вогняна... Та ти й сам... То вели, Божку, звечора, аби ладналися в путь.

І тільки коли мати вийшла, Богдан осягнув нарешті, що від нього вимагали, й відповів у вже зачинені двері:

— Буде, як речеш.

Уранці він вийшов у двір, де можі й челядники лаштувалися в дорогу, й побачив княгиню ще раз. Вона була бліда, це значилося навіть по вузенькій смужці обличчя, не запненій полотком, але очі її всміхнулися Богданові, й він почув:

— А ти-с виріс, княже. Й зможенів єси...

Богдан сказав не знати нащо:

— Еге... — Й сердито відвернувся, бо вийшло геть по-дитячому, як тоді, дванадцять літ тому, коли він, закоханий і сопливий, плакав у матері на грудях.

— А я старію, — мовила княгиня Ясновида.

— Скільки ж маєш?

— Чотирма літами єсмь од тебе старіша, княже.

Вона вже мусила сідати, бо й княгиня Рада вийшла прощатися. Коні нетерпляче копали сніг. Стара госпожа проказала:

— Гладенької путі саням!

— Спаси Біг вас, — тихо відповіла Ясновида, сягнула рукою снігу й сіла в санки, закутуючи ноги ведмедном.

Це було в останній місяць зими. Коли ж сніг зійшов і протряхли дороги в степу й у лісах, Богдан звелів сідлати коня. Взявши з собою тільки Вишату, погнав до Нежині. Дніпро, щойно звільнившись од криги, був широкий, наче море, й затоплював і Почайну, й Оболонь, навіть на Трухань-косі стояла глибока вода, затопивши верби й трепети по саме гілля.

Переправившись плотом, Богдан пойняв дорогу на Броварі й Княжичі. Тут ще було мокро, земля Сіврська сохне довго, й вони з Вишатою ледве дісталися смерком до врочища Бобровиця, обминаючи болота й затоки. На невисокому, вже сухому, нагорі в трепетовому лісі вони розшукали стару хижу, кладену з колоддя й призначену для ловців за бобрами.

Над неосяжними плавнями стояв густий туман, і двом подорожнім було самим дивно, як вони знайшли стежку до хатини. Докруж висіла така тиша, що й їхні глухі голоси, й тупіт коней по вогкій землі здавалися геть чужими й недоречними, ніби всьому початок у сій забутій людьми й кумирами пущі саме ся тиша, яка висне тут із прадавніх часів.

Неповороткий Вишата постягав сулицею павутиння з кутків ловецької хижі, приніс із лісу трухнявих пнів і наклав у вогнищі багаття. Вечеряли хлібом і розпареною на вогні таранею, води ж було вдосталь докруж. Коней прив'язали під повіттю, давши по шаньці вівса, й полягали, загорнувшись у теплі сірячні корзна, так і не промовивши один до одного й слова. В хижі стало тепло й трохи чадно, та вони швидко поснули, втомлені важкою дорогою. Коли рано-вранці рушили далі, туман ще й не думав зніматись, але Богдан майже навмання гнав жеребця, попустивши повіддя. Кінь хропів, харапудився від кожного пенька в густому тумані, та все ж біг, пройнятий нетерплячкою свого вершника.

Нежині дісталися вже після смерку, коли ворота городу були на засові. Богдан почав грюкати ратищем сулиці й грюкав довго, поки нарешті звідтам обізвався невдоволений голос:

— Пощо гримиш?

Було таке враження, ніби сторожа чатувала за ворітьми ввесь час і зумисне не відчиняла.

— Відвороти! — сердито крикнув Богдан, але той і вухом не повів:

— Хто ви єсте?

— Київський князь!

— Т-те!

— Відвороти, речу тобі! — злився Гатило. — Бо як дістану сулицею, то не зрадуєшся.

Й се було явною помилкою. Сторожа хмикнув і глузливо приохотив:

— Вельми довгу сулицю маєш! Коли є так, то й одворочай собі сам. Для мене що князь, а що вил або кинь — однаково є. Приходь, княже, як розвидниліє.

Й замовк, і жодні погрози більше не вплинули на нього, проситися ж Богдан не хотів і не звик. Сердито смикнувши коня за повід, він гайнув до лісу неподалік Нежині. Й ту ніч провели під голим небом, тулячись навколо багаття, яке більше куріло, ніж давало тепло, бо пішов тоскний набридливий дощ.

На душі було теж тоскно й порожньо, й Богдан картав себе за необачність і дитинську нерозвагу. Приперсь у сей чужий город не знати нащо й пощо серед глупої ночі й заходився здіймати галас. Вишата сидів із того боку вогниська й колупав лозинкою в жару, та Богдан знав, що той думає те саме, лише мовчить, мовчить і навіть не дивиться на нього, як бувало завше, відколи Богдан пам'ятав сього небалаку.

Поснули тільки по світанні, коли сонце розігнало туман. Коні паслися, спутані повіддям, ще майже голий ліс виповнився гомоном комашні й пташиним щебетом. Але спати довго не будеш, коли за чимось прийшов, і київський князь розтермосив свого попутника.

— Вставай! Уставай, речу тобі!

Вишата прокліпався й устав на рівні ноги, широко й винувато всміхаючись.

— Їдьмо.

Присадкуватий вайло перестав усміхатись. Очі його питали Богдана, куди ж їхати, й князь удруге замислився: й справді, куди ж? До нежинського болярина? Він навіть разу не бачив сього чоловіка. Та ще й невідомо, як зустріне тут русинського князя сіврський болярин.

Їхати просто до княгині Ясновиди? Й знову: що скаже їй? І як то можеві та йти в гості до чужої жони, хоч вона й удовиця... Такого зухвальства ніхто не подарує навіть київському князеві. Закони завжди лишалися законами, в сіврів же вони ще непохитніші, ніж у русинів.

Так думав Богдан, охолоджений німим Вишатиним докором, і лише в обід наважився на якийсь крок.

— Їдь до неї й речи: київський князь чигає тебе в лісі й велів прийти. Зумів єси?

Вишата ніяково пошкріб чуба, стриженого кружалом, під макотер, і Гатило не знав, що дужче непокоїть старого конюшого: чи складність такого сольства, чи така неймовірна для нього купа слів, які мав переказати від княжого ймення.

Але, вкривши чорне волосся смушевим ковпаком, він таки пішов сідлати коня, тихо ворушачи губами.

Повернувся досить швидко. Богдан зирив йому в вічі, з нетерпінням чекаючи слова, та той тільки й сказав:

— Нема.

Конюший махнув рукою в бік Нежині.

— Ясновиди нема? Де ж вона є?

Вишата показав рукою в протилежний від городу напрямок.

— Де? Де вона є?

Той знову махнув рукою й заходивсь витирати об траву закаляні поробошні. Богдан узяв його за душу й трусонув:

— Що вона там діє?

Конюший видавив нарешті ще одне слово:

— Сидить.

— Так вона сидить не в Нежині?

Той покрутив головою.

— В якомусь селі?

Вишата кивнув.

— Ти-с розпитав, як дотуду їхати?

Конюший знову кивнув.

— Пощо ж мовчав єси досі?

Богдан пронизливо свиснув, сірий жеребець обізвався переливчатим голосом і застрибав до нього на спутаних ногах. Князь кинув йому на спину сідло, прошилив захвістя, перекинув нагрудник і притяг підпругу, тільки тоді розпутав нетерплячому жеребцеві передні ноги й одяг вуздечку.

Тепер попереду їхав на гнідому коні Вишата, й князів жеребець раз по раз штовхав гнідого по крупі грудьми, намагаючись укусити.

Найдужче боявся князь того, що й село десь у тридев'ятому болоті за тридесятим драговинням, але білі рублені хати виявилися зовсім близько, в десяти гонях, одразу за дібровою. Сільце було невелике, хиж на сорок, оточене глибоким рівчаком і заростями шипшини. Комонники пустилися вздовж рівчака шукати воріт або якогось проїзду й натрапили на молодого смерда, що попід самим рівчаком орав нивицю.

— Ти з сього села єси? — спитав Богдан.

Смерд, напинивши воли, глянув на прибулих.

— Із сего.

— Княгиня тут сидить?

— Княгиня?

— Ясновида.

— Тутки.

— Піди гукни.

Смерд заперечно покрутив головою.

— Пощо не хочеш?

— Вил утече.

— Який вил? — не зрозумів князь.

— Ось-го, борозний, — показав він на молодого волика, що стояв у борозні.

— Я держати-йму.

— Натне.

— Куди? — знову не второпав сіврської говірки русинський князь.

— На риг! — засміявся смерд і, взявшись обіруч за чепігу рала, гейкнув на волів і попередив князя: — Тікай з дороги, бо кинь пропаде: вил на риг натне.

С-соб, тобі реку!

Сірий волик-третячок і справді косував більмом на князевого коня, лаштуючися штрикнути рогом, і Богдан од'їхав убік. Вишата, вип'явшись на стременах, сказав:

— О!

Гатило подивився, куди він показує, й припустив жеребця. Зовсім поряд виявилися ворота селища, й відти виходило дві жінки. Одна була стара й згорблена, другу ж князь упізнав одразу, бо не впізнати не міг. Він зострожив коня й пустив учвал, а біля самих жінок здибив його й скочив додолу.

— Тебе видіти, — зухвало відповів Богдан.

— То й виждь, — засміялась вона. — В нас на жону можна дивитися без плаття на главі.

Княгиня говорила з відчутним сіврським проголосом, і Богдана се дратувало. Йому здавалося, що вона кепкує з нього й тим своїм говором зумисне відгороджується. Він роздратовано кивнув на бабцю, що зирила на нього спідлоба, не владна випростатись:

— А без стариць дозволяють сіври говорити можеві з жоною?

— Се є незаконно, княже, — раптом зашарілася княгиня.

Вишата стояв оддалік, і Богдан майже благальне проказав:

— Ізжени старицю, казати-йму тобі щось. Княгиня тужно поглянула на свою супутницю й повторила:

— Се є незаконно, княже...

— А ти кой єси? — недружелюбно просичала на нього бабця, тоді зашамкала, глянула на княгиню, похитала головою й зацюкала патерицею в той бік, куди вони допіру йшли.

— Київський князь, — навздогінці відповіла старій княгиня Ясновида й ще дужче зайнялась вогнем, бо таки лишалася з Богданом віч-на-віч. Молодий русин стояв біля неї високий і кремезний, наче дуб, і вона здавалася собі проти нього маленькою й безпорадною в своїй розгубленості, яку не могла прогнати з серця.

Богдан скинув чорну смушеву шапку з лискучим червоним дном, і Ясновида мало не йойкнула з подиву. Проти сонця сяяла геть гола князева голова, й тільки карий оселедець вився з маківки поза вухо.

— Єси вже істинний князь, — вихопилося в неї мимоволі, та Богданові було не до хизування своїми достойностями. Він витер дном ковпака піт з обличчя й знову натяг собі на голову, тоді ступив крок і взяв княгиню за руку. Рука була гаряча й тремка, й той трем ураз пройняв усе єство князеве. Такою гарною Богдан ще ніколи не бачив Ясновиду, навіть дванадцять тому літ, хоч відтоді перебачив і перезнав багато жін усяких, і золотих, і срібляних, і дармових, бо так вимагав закон і звичай у найманому війську ромеїв. Притягти її за руку до себе, тендітну й слабосилу, він пригорнув і поцілував у шпаркі вуста. Тоді підвів очі й уздрів свого мовчуна-конюшого. Вишата повільно їхав геть, але ніяк не міг одірвати погляду від отих двох, що цілувалися посеред білого дня.

Дивлячись йому вслід, Гатило проказав, не відпускаючи Ясновиди:

— Ходи по мені жоною.

Вона завмерла, тоді поворушилася й випорснула йому з рук.

— Негоже єсть полянинові брати вдовицю.

Голос у неї збляк, і вічі теж стали схожі на вчорашній сивий туман.

Вона повторила, мов сама себе переконуючи:

— Негоже вдовиць...

— Я єсмь князь, а не лиш полянин.

— Закон для всіх ваших русинів єдин є: що для князя, що для смерда.

— Ти ж не руського роду-с, але сіврського! — майже крикнув Богдан.

— Зате ж ти єси русин, полянин...

Він знову пригорнув її, дивлячись услід Вишаті, який майже доїхав до того смерда, що ралом орав землю. Ясновида підняла вічі й сказала:

— Дай, княже, я поцілую твої вуста. Впосліднє. Я люблю тебе.

— Чуй, княгине, — озвався Богдан, — візьму тебе в наліжниці — того ніхто мені не заперетить!

Вона сахнулась:

— У наліжниці? Не буде того! Чув єси? Не будеї

Болісно схлипнувши, вона побігла в той бік, де видніла чорна згорблена спина стариці, київський же князь безвільно стояв і стояв, неспроможний ні зрушити, ні гукнути вслід їй хоч слово...

У місяці квітному, коли смерди вже досівали останні гони ярини, Богдан знову поїхав у землі сіврські. Сього разу був сам. Лишивши коня в сідлі й знявши тільки вуздечку, він без вагань увійшов у ворота й попростував до єдиної пристойної хати селища. З усіх прикмет се мав бути Ясновидин терем, бо решта хаток тулилася густо понад неширокою вулицею, білі й чепурні, але маленькі, мащені глиною лише з-від вулиці.

Богдан не помилився. Княгиня мешкала в сьому хоромику. Ступивши до сіней, він зіткнувся зі вже знайомою старицею. Бабця шаснула в одні двері, він розчинив протилежні й побачив Ясну.

Княгиня сиділа біля розчиненого в садок віконця й пряла з кужеля мичку. Прудке веретено з череп'яним прясельцем на гузирику сягало майже долівки, встеленої травою, на траві сиділа чорнявенька дівчинка років півтора-двох і бавилася з пухнастим білим кошеням.

Коли князь увійшов, Ясновида випустила веретено додолу, й череп'яне прясельце розкололось навпіл. Жінка зойкнула й нахилилася шукати черепочки, бо то був поганий знак, одну половинку знайшла, другої ні й сіпнулася до маляти:

— Ґримо! Остави котку, бо набию!

Ні в чім не винна дівчинка скривилась ображено й заплакала. Ясновида схаменулася й підняла дитину з долівки.

— Не к добру є, — сказав аж тепер Богдан, і княгиня теж повторила:

— Не к добру... Пощо єси прийшов, княже?

— По тебе-м прийшов, — озвався київський князь, але й далі стояв коло дверей. Ясновида нічого не відповіла, й він мовив: — Маєш доньку...

— Й три сини маю, княже...

— Де ж вони? Я-м не видів синів твоїх.

— У стольному городі Витичеві. Твій дідо Рогволод узяв до науки.

Богдан хотів сказати княгині про те, що дідо винен за голову Вогняна, проте змовчав, а княгиня додала:

— Молила-м Великого князя, щоб оддав Гана, Горвата й Огняна... в лугарі.

— Пощо в лугарі?

— Забув єси, княже, що й я-м роду луганського.

— Розповзлися ваші лугарі по світах.

— Готи випхали.

— То ще є не найгірше: словенського роду на Русі побільшає.

— Лугарі не словіни, княже.

— Відаю: венеди. Однієї крові... Й Перунові вклоняються, й Дажбогові, й Велесові...

— Ми речемо на Дажбога Полель.

— То є їдне. Так само, як лугарі кажуть Огнян, а ми, русичі — Вогнян. Пощо речеш мені все те, княгине? Я-м прийшов забрати тебе до свого вогнища, й сі мови твої...

— Того не буде, княже. Вже смо про теє мовили. Незаконно є.

— Я прийду й умикну тебе, княгине.

Вона затулилася від нього малям, наче боронею, й одповіла:

— Не єсмь уже княгинею. Вдова...

— Ти-с молодшого сина Огняном нарекла, — сказав не знати нащо Богдан, і перед очима йому постала круто посолена голова в скоряному міху. Так було завше, коли він згадував роденського князя, бо живим не бачив його ніколи.

— Огняном, на честь... вітця його. В княгининих очах накипіли сльози.

— Ти любила єси князя? — роздратовано прорік Богдан.

— Любила-м. До мертвих не ремствують, княже. — Ясновида взяла себе в руки й сказала твердим голосом: — Не буде того, Богдане. Маю рід і плем'я, й воно стане за мене. Вже й так була-м удовицею дваж. Перш... через тебе.

Згадка про луганського князя Джурджа запалила Богдана, й він крикнув:

— То пощо ж не пішли єси й перше, й друге на вогонь? Пощо?

— Ти сього не зумієш, княже, — тихо проказала Ясновида. — Однаково не зумієш. — Тоді глянула на нього згорда й кинула: — Та й не такий єси міжний, аби мене питати про се.

То вже була образа, ще гірша, ніж тоді, в дитинстві, коли Богдан од кохання плакав у матері на грудях. Княгиня зрозуміла, що від гордого й нестримного русина можна тепер сподіватися всього, притьмом кинулася повз князя до дверей і, міцно притискаючи малятко, вибігла в сіни. Двері грюкнули об сінешну стіну й знову зачинилися, Богдан ударив їх чоботом і теж вибіг і біг до самих воріт селища, де на нього чекав осідланий жеребець.

Богдан гнав усю дорогу від Нежині до Дніпра. Жеребець хитався на ходу, мало не впав з плоту на переправі й ледве здолав потім стрімкий Боричів узвіз. Досвідчений коло коней Вишата шептав жеребцеві, й одливав, і пускав кров з вуха, й натирав ноги та черево якимось лише йому відомим зіллям і насилу виходив. Богдан теж, відчуваючи провину, вештався в стайні. Й тільки на п'ятий день провиділося, що кінь житиме.

— Дідко, — коротко підсумував старий конюший, бо тільки всемогутній захисник усякої живої тварі міг урятувати такого всмерть загнаного коня.

Богдан відітхнув — хоч у сьому не буде йому гріха. Потім, угадавши слушну хвилину, спитав матері:

— Хто є Ясновидин отець?

Стара княгиня розуміюче глянула на сина й відповіла:

— Немає його вже. Сирота вона. Був князем у Лугах. Княжна сидить у свого сіврського родича. Сирота. — Й раптом сказала, не сподіваючись на жодну згоду Богданову:

— Божку, сину, зналізла-м тобі невісту. Русана є добра дівиця й княжа дочка Воїбора вруцького. Речуть гречники, вельми красна лицем. На віно зберемось, а жупан Воїбор многе за нею придасть. І... сина князь не має. Я сватів послю...

Останні слова мати промовила так благальне й так жалібно подивилася синові в вічі, що він тільки стомлено махнув рукою:

— Чиніть, мамо, як знаєте.

Й пішов з двірця. Княгиня ж Рада не знала, чи веселитися, чи плакати — так швидко вкоськати свавільного сина вона й не сподівалась.

Старечо подріботівши до скітної кліті, вона ще здалеку загукала свого домажирича:

— Малку-у! Малкуі Біжи сюди. Відмикай скітнищо, вибирати-ймемо віно для невісти.

Та того дня з Лугів повернувся її молодший син Волод. За роки бурлакування серед косаків виріс, майже як Богдан, хоча й удався чорний, мов жук. І хоч він ще не був князем, на голові в нього в'юнився смоляний оселедець — ознака приналежності до лугового війська косарів.

Увечері київський князь Богдан Гатило, придивляючись до свого чорнявого й зовсім незнайомого брата, віддав йому частину вітчини: городище на Росі, по той бік Сквири, яке ще не мало й назви.

Городище було занедбане, його часто палили степовики. Князь Володар мусив подбати про се.

— Сідай у сьому городі, — сказав Богдан поважним голосом, як і личило князеві. — Буде ім'я йому Володарка.

А за місяць княгиня Рада справила дві жонитьби:

Богдан повів княжну Русану, Волод же — доньку велійого болярина тиврівського з полянського племені, що сиділо між ріками Богом Полудневим та Дністром. Стара княгиня подбала й про молодшого сина. Й хоч болярівна з Тиврова була перестарком, та батько давав за нею добрі землі: мав тільки її та сина Войслава, однолітка Богданового.

В ЛІТО 425^-Е

Переставивсь імператор римський Гонорій. Вельми був сластолюбний, і ніколи не пив води, лишень вино, й жони-наліжниці многі мав, і падкий був до слави, але в ратях не відзначивсь, і готів західних не встиг нацькувати на слов'ян, і вмер із чарою в руці.

Й Пульхерія-грекиня посадовила на стіл римський недолітка Валентинівна Флавія, й тепер у дворі римському правували греки, й воєм молодого імператора наставлено грецького послуха Еція, теж іменем Флавій, і в Римі рекли: “Валентинівн є Флавій Третій, Ецій же є Флавій Перший”. І Рим тепер усе робив, як того хотіла Пульхерія та її недолугий брат імператор Теодосій.

У те ж літо, місяця костричника в 17-е народився київському князеві Богданові син, і врік його дідові своєму, і дав ім'я йому Данко.

 

В ЛІТО 426^-Е

Місяця червця

Надходило велике свято, мабуть, найрадісніше з усіх полянських свят — Купало, й хлопці подалися на влови. В сей літній місяць багато не наловиш — косулі та олені поробилися страхливі, бояться за своїх малят, у Діброву хоч не йди, однаково дикуна не зловиш, бо вони теж тепер люті й сторожкі, розірве тебе, впіймавши на ікла, й шмаття по лісі розкидає. Зате можна спробувати качок, і хлопці скрадалися попід очеретами, що густою щіттю обросли тихоплинну Яропінь.

Хлопців було двоє, обидва з одного села Городище. Старший, Людота, мав сімнадцять літ і в вільний од рільництва час навчався в сільського коваля кузенського ремества. Молодшому, Лоськові, було на півроку менше, та він здавався ще зовсім хлопчиком супроти кремезного й високого Людоти й у всьому слухався старшого товариша.

— Заходь з-одсюду, — півголосом сказав Людота, й Лосько згідливо кивнув. Стояли вони в густому верболозі над плескуватим берегом Яропіні. За верболозом починалась вода й очерет, густий і непрозірний, мов стіна, лише подекуди траплялися в ньому протоптані дичиною стежечки.

— Лізь, речу! — заквапив товариша Людота, бо за півгоні внизу чулося стримане крякання.

— А ти?

— І я по тобі.

В Лоська була в руках велика порожнява тиква-коротунка з прорізом, куди мав силяти голову, Людота ж тримав тільки товсту очеретину вдовжки з лікоть або трохи більше.

Лосько, зирячи під ноги, почав обережно заходити в воду, Людота ступав йому вслід. Очеретиння сухо шаруділо й виповнювало душу тремом, але вони йшли й ішли далі. Коли води стало по груди, живопліт очеретів кінчився, й Людота вийшов уперед, бо в ловах ніколи не вгадаєш, що чекає на тебе по першому ж кроці.

Серед чистого плеса видніла маленька купка чирків, але було видно, що вони перемовляються з іншими качками в очеретах. Далі брести Людота не наважувався — могли злякати дичину, і він шепнув Лоськові:

— Нумо!

До качок попливла купина, й Людота сторожко ловив під водою кожен рух товаришевої правиці. Дихати дедалі ставало важче, добре, хоч дно в сьому місці було піскувате й тверде.

Раптом, коли ступили вже кроків із п'ятдесят униз, Лосько скрикнув і пустив товаришеву руку. Людота виринув.

— Що сталося?

— Не відаю, — почувся переляканий шепіт із коротунки. — Щось мене за ногу...

Людота пірнув і швидко з'явився на поверхні, тримаючи товсту й слизьку коренюку, схожу на чіпку руку нава, жовтувату й підпухлу.

— Латаття, — сказав старший хлопець і знову зануривсь у воду, виткнувши тільки край очеретинки для дихання. На їхнє щастя, качки саме запливли за маленький острівець очерету й не помітили нічого підозрілого.

Хлопці переступали далі. Коли до качок лишалося кроків з двадцять, уповільнили швидкість. Ішли якнайобережніше. Поверхня води, осяяна високим сонцем, то там, то тут брижилася, зовсім близько лунало крякання, Лосько попхнув Людоту трохи праворуч і пустив руку, Людота причаївся, намагаючись не ворушити очеретиною, й розмружив очі.

Майже над головою в нього плавало три чирочки. Він простяг руку, схопив одного за жаб'ячі лапки й підіпхнув голівкою за пояс. Чирочок потріпався і притих. Ті, що на поверхні, певно, здивувались із раптового зникнення товариша, бо гамір ущух, навіть лапки перестали гребти. Людота потягся ще за одним чирком, тоді й за третім. Качки висіли в нього на попереку, зрідка ворушачи крильми. Та хіба то влов — три чирочки?

Людота видавив з очей воду, постояв так, заплющившись, аби спочити, тоді роззирнувсь довкола. На глибшому видніла рухома прозора тінь. То мав бути Лосько, й Людота ступив у той бік, допомагаючи собі однією рукою, бо другою підтримував очеретину. Він зайшов товаришеві спереду, щоб лякливий хлопець удруге не зняв ґвалту, й торкнув його за руку. Зісподу було дуже кумедно дивитись на нього: Людота бачив лише кощавий тулуб у полотняній сорочці, що задерлася до поперека, голови ж не було, мовби хто її стяв кругленько й рівно. За поясом висів, просилений головою, чималий крижень. Іншим разом Людота, може, й посміявся б із такого видовиська, та зараз було не до того. Груди стомлено сапали, в очах різало. Та Лосько, який добре бачив, що діється на воді, скерував Людоту на ще глибше, й той мусив іти.

Ось перед очима заяскріло біле черево здоровенного крижа. Криж плив, щосили гребучи ніжками, плив навскоси до Людоти, й хлопець силкувався дійти до того місця, де їхні шляхи мусили перетнутись. Крижа він упіймав за одну ніжку й рвучко потяг углиб. То був качур, Людота встиг розгледіти гривеньку в нього на шиї та синювату голову. За качуром, певно, пливла качка, хлопець ухопив і її, тоді вода лунко залопотіла, ковальчукові забракло сил і витримки, він одштовхнувся від піскуватого дна й мимоволі натрапив рукою на щось обтічне й прудке, яке ляпало на нього бризками й відбивалось. То була третя качка, й теж крижень, він уже біг по воді й знімавсь на крила, та потрапив до рук.

Кілька часу Людота лише дихав і не міг надихатись.

Лосько вже стояв під самими очеретами й чекав на нього, не наважуючись іти в хащі сам. Крім крижня, за поясом у хлопця висіло двоє каченят, ледве вбитих у колодочки.

— Пощо ти їх? — запитав Людота, відсапуючись.

Той лише стенув плечима.

Вони продерлися крізь різучі й дзвінкі очерети й лягли між верболозом спочити. Тут грало сонце, було тепло й затишно, хлопці ж од холодної води та напруження аж колотились. Лосько витяг качки з-за пояса, розсупонивсь і поскидав одіж — плоскінну, мокру як хлющ сорочку й такі самі ногавиці й, стрибаючи й клацаючи зубами, заходився викручувати. Людота подумав-подумав, та й собі зробив те саме, сором'язливо відвертаючись од товариша.

Потім, ледве понатягавши на себе неслухняну одіж, вони лягли проти сонця відпочити. Полотнянки сохли швидко, мов коло вогнища, й хлопці непомітно поснули. Першим прокинувся Людота й торкнув товариша:

— Пізно вже вельми.

Вони вийшли й заглибилися в гай, що біг неширокою смугою понад берегом. Неквапно перетнувши гайок, вибрались на левади. То були землі їхнього села, їхньої вири, хоч саме село й сховалося в балці діброви. Зате видно було на дальшому пагорбі гострокіл болярського Білгорода. Людота часом замислювався над тією назвою й не міг дати собі раду, хто й за що назвав той город Білим, коли гострокіл його давно почорнів, ґонтові дахи терема та хатів теж, мов змащені смолою.

— Дідо лаятимуться, — сказав Лосько, й Людота мимоволі наддав ходу, бо випросився ж на часинку. Єдине виправдання перед дідом буде гарний здобуток: чотири крижні, три чирки та ще двоє каченят. Тоді подумалося, що за ті Лоськові каченята можуть мати ще й прочуханку від діда. Людота вже хотів сказати про се товаришеві, та Лосько раптом скрикнув несамовитим голосом:

— А-а!..

Людота шаснув у той бік, куди показував хлопець. Там, підібгавши одну руку під себе, а другу випручавши вбік, лежала людина, нав. Що то таки нав, Людота пересвідчився дуже швидко. На потилиці в забитого виднілася глибока рубана рана, яка геть обкипіла чорною кров'ю й засохла. Людота обійшов докруж нава, та обличчя не було видно, воно воралося носом у соковиту траву. Перестрашившись, хлопець обережно, за скривавлену сорочку перекинув нава горілиць.

То був незнайомий чоловік, одягнений у подерту сорочку й латані ногавиці. Поробошні давно протерлися, й з них виглядали брудні репані п'яти. Навколо дзижчали великі зелені мухи й сідали навові на непокрите тіло.

Лосько дивився на мертвого здалеки, не наважуючись підійти.

— Хто його? — прошепотів він. Людота випростався й пошкріб кружка підстрижену потилицю.

— Не відаю...

Тоді зозирнувся й почав оглядати сліди навколо забитого.

— Трава вже встала, — проказав Людота. — Мабуть, зночі його... або вчора.

Потім він таки знайшов те, що шукав, підвівся й пішов, не розгинаючись, якимось лише йому видимим слідом.

— Ступали двоє в поробошнях.

Він показав спершу один слід, потім, на сажень чи трохи менше праворуч — другий. Се були сліди різного взуття, проте кожне мало посередині скоряний ремінчик, якими прив'язують остроги комонники.

— А де ж коні?

Людота зітхнув і випростався.

— Десь мають бути... хіба там, у гаю.

Вони пішли слідом й незабаром, на превеликий подив Лоська, побачили кінську підкову. Людота, тричі плюнувши на всхід, підняв її й майже крикнув:

— Наша!

— Таки наша! — підтвердив старший. — Терпугом обшкрібає кузнь лише коваль Стоян. І шипи його.

Сховавши підкову за пазуху, Людота подався в бік лісу. Тут сліди копит було видно добре. В одному вибалку коні тупцювалися, можливо, саме в сьому місці вбитники підняли жертву на сідло. Далі сліди йшли в берег і зникали в очеретах.

— Принесли його з-за Яропіні, — зробив висновок Людота.

— Й що робити-ймемо?

— Не відаю.

Хлопці повернулися до нава, глянули на нього скоса й бігцем побрались у бік Городища.

Ворота, як завше вдень, були широко розчинені, й хлопці проскочили їх, та біля кузні під самим гостроколом Людоту гукнув коваль Стоян:

— Коней треба кувати.

— Скільки?

— Трьох.

Людота кивнув головою й побіг далі, товариш захекано кинувся вслід йому. Проминувши кілька хатів, вони спинилися коло старцевої хижі.

— Діду! Діду, чуєте?

Вийшла старцева невістка, підтикана й із позакасуваними рукавами вишиванки.

— Чого волаєш? — спитала молодиця. Руки в неї були в тягучому тісті.

— Хіба дідо не є?

— Є, — відповіла невістка. — На вгородці. Огородець був за хатою, й хлопці подалися туди. Старець походжав між вуликами-колодками, ввесь білий і сорочка до колін, із мережаним подолом, і ріденьке довге волосся, й довга густа борода з вусами, ознака мудрості й влади над своїм родом.

— Діду! Там нав лежить... — притишеним голосом повідав Людота.

Старець прикрив довбанку солом'яною стрішкою й підійшов ближче.

— Де?

Дід покрутив підкову з усіх боків.

— Виділи сте, хто?

— Не виділи смо, — відповів юнак. — Лише підкова наша.

— Дай сюди — насіпався дід і сховав підкову за пазуху. — Речеш, на нашій леваді?

— На нашій, діду.

— Може, на білогородській?

— Таки на нашій племінщині.

Старець помацав підкову й зітхнув:

— Чия?

— Цить! — раптом засичав старець, й очі його стали колючі, мов голки. — Щоби сте не прохопилися нікому! Зуміли сте?

— Зуміли смо, — відповів Людота, й Лосько теж підтакнув.

Старий знову поторкав підкову й наказав Людоті:

— Піди поклич Юрія. Він за вигоном у балці косе. А ти сиди тут, зумів єси?

— Зумів єсмь, діду, — страхочинно прошепотів Лосько.

Людота, минаючи можів двір, заглянув через засіку. Між Гліб сидів на ґанку й мов зумисне дивився на Людоту. Хлопець присів і попід засікою чкурнув далі. Юрій і справді косив траву в балці, й незабаром вони вдвох стояли перед старцем, а коли сонце схилилося до вечірнього пругу, взяли киї й подалися туди, де вранці знайшли вбитого.

Юрій мав літ із тридцять, був похваткий і дужий орач і, як і всі смерди, носив волосся, стрижене кружка, під макотер, яке прикривав сивим ягнячим клобуком. Людота теж не поступався йому силою й спритністю. Вони взяли нава за негнучкі руки й ноги й, подолавши зо пять гонь, сховали в густій траві на білогородській леваді. Та потім на них раптом напосілося душ із п'ять. У темряві було годі розпізнати, хто то є, але не малося жодного сумніву, що напасники — з Білого городу. Побиті й ледь живі Людота з Юрієм приповзли до старцевої хати десь опівночі й розповіли все. Вранці ж мрець лежав на тому місці, де його знайшли Людота з Лоськом.

І повідомив про се старця не хтось інший, як сам городищенський між Гліб. Він сказав дідові:

— Не ліпо так, старче. Хотіли суть твої смерди перекинути нава на чужу племінщину, щоб не платити вирного. Не ліпо є так. Коли знайдено вбитого — шукай межи своїх смердів забійцю. Якщо ж не хочеш, старче, шукати...

— То не наші його вбили, сам відаєш, може Глібе.

— ...тоді плати вирне, — мов і не чувши старця, докінчив своє між. — Вісім гривен серебла.

Цілий наступний день старець ходив лихий і тільки смикав бороду. Ввечері ж, на сільській вирі, сказав:

— Усе те вчинив Велімир. Мовив тоді наш старець городиський Мовчан: “Не даваймо князеві Юрового меча!” Так не послухали його буйні голови. Чи то чинно, щоб село, чого не знати ради, платило вирне за чужі гріхи! Знайшли, бач, на вашій племінщині!.. То й що з того?

Людота, який трохи оклигав після побоїська, ховався разом із іншими отроками за старцевою засікою й слухав, а наступного дня пішов до кузні й спитав коваля Стояна:

— Який то є Юрів меч?

Коваль спідлоба глянув на отрока:

— Де чув єси про нього?

— Ввечері дідо казав.

— Що казав?

— “Було б не давати Велімирові меча!” — повторив Людота слова старця.

— То й що?

— Нічого. Тільки чув єсмь про той меч і від инчого.

— Від кого?

— Київського князя молодого. Той допитувавсь, а домажирич Малко, гладкий той, чув і в нас про те мовив.

Підоспіла в горні кузнь, коваль Стоян витяг її щипцями й поклав на ковадло, тоді заходився цюкати молотком, показуючи Людоті, де гатити молотом. І тільки коли розпечена кузнь охолола й почорніла, сказав таке, від чого в отрока очі на лоба полізли:

— Дідо Славута лже.

То було страшне святотатство — мовити отак про старійшого старця, що всьому й усім і голова, й розум, і совість, — і Людота перестав смикати за мотузку міха.

— Як, дідо лже? Але ж і ти, вуйку Стояне, нашого роду єси, а речеш...

— Дми, — спокійно завважив коваль. — До Велімира на полянах вирного не брали із смердів. Ні вири, ні димного, ні повозу — нічого не брали наші князі, та боляри, та можі. Все готам ішло. А як Велімир готів з Руської землі прогнав, то став сам брати дань із смерда.

Людота не міг утямити, чого бунтує проти старця вуй Стоян. Коваль знову витяг розпечений леміш і поклав на ковадло. Людота почав гупати, а думка не давала спокою. Хотілося ще спитати про Юрів меч, та коли Стоян устромив гарячий леміш лезом у довбанку з водою, а потім недбало кинув його під ноги, отрок поспитав про інше:

— Вуйку Стояне, ти чоловіка міг би-с убити?

Коваль сердито глянув на юнака, проте стримався:

— Міг би-м. — І додав: — Як якого.

Сієї думки з хлопця вистачило на добру годину, й він, коли зварювали обідок для плужного коліщати, між ударами молота видихнув:

— І я б... хек!.. як якого... хек!

Тоді поставив молотисько на плаху ковадла, сперсь об ручильно й запитав:

— А який він є, той... Юрів меч?

— Не видів єсмь, — одповів коваль і замислився. — Мабути, вельми велик і важок. — І вже як зачиняли кузню на ніч, доказав свою думку: — Його держали суть старійші старці за дев'ятьма лісами в десятому дуплі. Давали найхоробрішому вождеві тільки тоді, як на Русь приходив недруг.

Людота спитав:

— А тоді, по всьому, відбирали?

— Відбирали.

— Й у Велімира?

Коваль якось дивно реготнув:

— І в Велімира... Тільки пізно...

— А ти Велімира видів єси? — раптом запитав отрок.

— Видів єсмь.

— Із мечем?

— Із мечем. Тільки не тим, що ти собі маєш на думці.

— А той... де є?

— Речу тобі: спитай діда. Дідо відає...