Лекція №2 Розвиток ранньосередньовічних міст на території України

План

1. 
   Походження давніх східнослов’янських міст.
   
2. 
   Становлення давньоруських міст в ІХ-ХІІІ ст.
   
3. 
   Господарська діяльність руського раньофедального міста.
   
4. 
   Топографічна структура
   
5. 
   Типологія давньоруських міст
   
6. 
   Міське управління
   

7. 
   Походження давніх східнослов’янських міст.
   

1. 
   торгово-ремісничий
   
2. 
   общинно-феодальний
   
3. 
   феодальний або державницький.
   

Наведені шляхи трактуються також як типологічні центри. Всі вони за своєю структурою близькі одне до одного. Складалися з великого поселення, невеличкого городища та величезного курганного некрополю.

У вітчизняній історико-археологічній літературі торгово-ремісничі поселення найчастіше трактуються, як певна стадія в історії давньоруського міста. ЇЇ називають передміскою. П.Третьяков називав такі поселення ембріоном міста, І.Дубов протоміским центром. Такі центри формуються впродовж 7-9 ст. і є центрами торгівлі в першу чергу та ремесла.

У плані досілдження містоутворюючих процесів надзвичайний інтерес становить факт відносної короткочасовості життя торгово-ремісничих поселень, які мали б здавалось би всі умови для поступального розвитку. Пояснення в основі якого є фактор перенесення неприйнятний. Це явище не вузьколокальне, а загальноевропейське. Одночасно з Руссю занепадають аналогічні центри у південній Прибалтиці, Скандинавії. Одночасно підносяться нові міські центри, розташовані на деякій відстані від старих, інколи зі старими назвами. Але вони не були їх природніми і безпосередніми продовжувачами. Очевидно причини припинення традиції торгово-ремісничих міст слід шукати у зміни соціально-економічних умов европейських країн, в тому числі КР в останні десятиліття X ст. У цей час відбувається стабілізація державної структури, визначення кордонів державних утворень. Доля торгово-ремісничих центрів, таким чином, визначалась подальшим розвитком феодального способу виробництва, заснованого на єдності еконо­мічних і політичних структур, їх концентрації в одних руках та одному місці.

Говорячи про «передміський» або «протоміський» соціальний вигляд торговельних факторій, дослідники вбачають основну причину цього у недостат­ньому розвиткові ремесла, яке не посідало у цей час превалюючого місця, а отже, і не обумовило їх міський характер. Немає сумнівів, що такий висновок є неприйнятним. Еволюція міських форм життя, за якої першою стадією була б торгово-реміснича, в умовах ранньофеодальних виробничих відносин просто неможлива. Це вищий етап розвитку феодального міста. Етап, у який не цілком увійшли давньоруські міські центри навіть в епоху феодальної роздрібненості. Але ж у цей період їхнє ремесло перебувало на незрівнянно ви­щому рівні розвитку, ніж у IX — на початку XI ст.

З сказаного випливає, що значення торгово-ремісничих поселень для ево­люції міських форм на Русі не було всеосяжним. І не треба його перебіль­шувати. Це не стадія у житті східнослов'янського міста, а лише один із шля­хів його утворення. Він виявився фактично тупиковим, оскільки був обумов­лений переважно факторами зовнішнього соціально-економічного розвитку.

7. 
   Становлення давньоруських міст в ІХ-ХІІІ ст.
   

До теперішнього часу накопичився значний матеріал з досліджень східно­слов'янських укріплених центрів VIII — X ст., аналіз якого дозволяє у ряді випадків стверджувати, що деякі з них були поселеннями перехідного типу. Цілком чіткі риси общинного побуту ніби доповнювалися елементами ран­ньофеодальних відносин. Окремі укріплені центри IX — X ст. перебували на стадії переростання у міста, але так ними і не стали. На одних у X ст. життя взагалі припинилося, інші, зазнавши якихось катаклізмів,— відродились через певний час на новій соціальній основі

У X — на початку XI ст. на політичній карті Київської Русі з'явилося багато нових міст, у поселенському план, не пов'язаних зі старими племін­ними центрами. Вени засновувались на необжитих раніше місцях, часто у дійсно міській соціально-планувальній структурі. До невеликого, сильно укріпленого дитинця прилягав посад, обнесений земляним валом і ровом. Ак­тивніше процеси будівництва міст відбувалися в центрі, у межах історичної «Руської землі», але мали місце і на інших територіях, у тому числі, ок­раїнних. Вони, безсумнівно, регулювалися державною владою та були своє­рідними форпостами у феодальному освоєнні земель. Темпи їх будівництва збільшувалися у міру зміцнення державних структур.

У раді випадків нові міста відігравали важливу роль військово-стратегіч­них пунктів на рубежах Київської Русі. Вони ніби оконтурювали кордони

держави та удільні володіння. У межах Чернігівської землі, згідно досліджен­ня В. П. Коваленка, з двадцяти літописних міст XI ст. тільки три виникли на базі передміських поселень. Таким же чином у X — першій половині XI ст. засновані також Вишгород, Білгород, Василів, Корсунь, Юріїв, Володимир, Рогачов, Пінськ, Клецьк, Мінськ, Дубровиця та деякі інші міста.

Нові міста не можна відривати від попередніх племінних зосереджень. Вони замінили їх, зміняли поселенську та соціальну структури, ускладнили функції, але успадкували сформовану сільськогосподарську округу, систему різноманітних соціально-економічних зв'язків, культурно-історичну традицію. Причому місто ранньо­феодальної пори посідало тим значніше місце у соціальній ієрархії, чим біль­шою була підпорядкована йому округа, що склалася до нього.

Сказане стосується і тих міст, які будувалися князівською владою на не обжитих раніше місцях. Йдеться про необжитість конкретних топографічних точок, а не районів, де вони засновувались. Нові міста і в цьому випадку ніби накладалися на готову, сформовану до них, соціальну спільність.

Таким чином, є всі підстави стверджувати, що місто утворюючі процеси IX — XI ст. на Русі є результатом взаємодії факторів «внутрішньої і «зовніш­ньої» феодалізації. Не можна не сказати, що цей синтез на всій величезній території Київської Русі відбувався одночасно і мав однакові конкретно-істо­ричні прояви. Далеко не завжди він був безконфліктним, про що свідчать, зокрема, походи київських князів на древлян, в'ятичів, білих хорватів.

В умовах формування нових феодальних структур та складання території Давньоруської держави містоутворення відбувалось двома шляхами. Пер­ший — це накладання державного начала на общинне і пристосування ос­таннього до нових завдань. Нові міста при цьому посіли місця племінних (у раді випадків — общинних) центрів, по суті, продовживши їх. Подібний шлях можливий в умовах відносно швидкого входження племінних князівств до складу Київської держави. Очевидно, саме такий характер мали взаємо­відносини Києва з древлянами у першій половині X ст. Яскрава літописна легенда про спалення княгинею Ольгою Іскоростеня відбила реальний істо­ричний факт протиборства Древлянського князівства та центральної держав­ної влади. Судячи за літописними та археологічними даними, аналогічні процеси ха­рактеризували також стосунки центральної влади Києва та сіверянського міжплемінного союзу. Останній вже наприкінці IX — початку X ст. інтегру­вався у державну структуру Київської Русі. Складніше стояла справа з окраїнними слов'янськими союзами племен. Тут остаточна перевага центральної влади визначилась тільки на кінець X ст. У даних умовах існував і другий — альтернативний шлях розвитку нових міст. Зустрінувши сильну протидію місцевої правлячої знаті, центральна влада почала створювати свої форпости на нових місцях. Вони стали своєрідними противагами старим племінним чи общинним центрам. Порівняно швидко останні не витримали конкуренції князівських міст, занепали зовсім або трансформувалися у звичайні сільські поселення. В зв№язку з чим міста формуються вже на державницькій феодальній основі.

Феодальний (або державний) шлях виникнення міст. Назви більшості давньоруських міських центрів з'являються на сторінках літописів у другій половині XI — початку XIII ст. Згідно з підрахунками П. М. Тихомирова, до другої половини XI ст. належать згадування 50 нових центрів, до XII — понад 130 і до перших десятиліть ХШ — ще близько 50. Це майже три чверті всіх літописних міст.

Певна річ, надто довіряти літописним повідомленням при обчисленні кіль­кості давньоруських міст на тому чи іншому етапі історичного розвитку не треба. Багато з вказаних центрів не були містами у соціально-економічному значенні цього слова. Сюди, безсумнівно, входили також феодальні замки, сторожові фортеці, князівські садиби. Частина з них безперечно виникла значно раніше. Це великі удільні міста: Галич, Звенигород, Луцьк, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ та ін. І все ж у літописних повідомленнях загалом правильно відбито динаміку містоутворюючого процесу.

Відзначаючи загальне зростання чисельності давньоруських міст другої половини XI — початку XIII ст., треба враховувати, що це лише один з показників динаміки містоутворення. Інший полягав у бурхливому зростанні та розвитку старих міст, які у XII ст. постали у зовсім іншій якості.

Що ж стало причиною таких значних якісних зрушень у процесі давньоруської урбанізації у відзначений період? Відповідь, що містить загальне по­силання на поглиблення феодалізму та зростання потреб країни у центрах високорозвиненого спеціалізованого ремесла, є справедливою, але не вичер­пною. Нові міста з'явилися не тільки тому, що старі столиці князівств або великих уділів не могли забезпечити все населення необхідними знаряддями праці чи предметами побуту. Та й не ремесло слугувало першопричиною ви­ділення нових міст. Більш ніж з півсотні міст, що виникли у XII — ХШ ст., важко назвати хоча б два-три, які б еволюціонували з доміських ремісничих селищ. Звичайно, ремісниче виробництво становило одну з суттєвих сторін їх економіки, але воно було не причиною виникнення міст, а наслідком їх.

Аналіз міських форм жит­тя необхідно здійснювати також і крізь призму соціально-політичного роз­витку Давньої Русі. Між утворенням міст і структурою політичної влади існував прямий і безпосередній зв'язок. Практично всі міста другої половини XI — XIII ст., що виникли або відродилися на новій соціально-економічній основі, були перш за все центрами давньоруської державності. В них на правах вот­чинників або тимчасових володільців сиділи представники правлячого кня­зівського роду. Множення їх числа, з одного боку, поглибило процеси фео­дального дроблення країни, з іншого — сприяло виникненню або прискореному розвитку нових міст. Влаштування князівського стола — волості — завжди починалося з будівництва, розширення і зміцнення її соціально-по­літичного центру.

В. Карлов, звертаючи увагу на цю взаємозалежність, проілюстрував її прикладами Москви, Володимирі та ін. Прискорений розвиток Москви роз­почався тільки після того, як вона перетворилась з боярського володіння в опорний пункт владарювання суздальських князів у басейні Москви-ріки, а особливо, коли стала центром удільного князівства. Бурхливий розвиток Галича цілком пов'язаний з перетворенням його у сто­лицю землі. В аналогічному становищі опинилися наприкінці XI — XII ст. Новгород-Сіверський, Рязань, Луцьк, Путивль та інші міста, що стали сто­лицями великих уділів.

Висновок про феодальний характер міст, що виникли у другій половині XI — ХШ ст., та їх будівництво державною владою знаходить підтвердження у їхній поселенській структурі. Всі вони двочастинні; мали невеликий і добре укріплений дитинець, а також передграддя або посад. Останній у кілька разів перевищував за розмірами соціальний міський центр і мав власні укріплення. Археологічні дослідження показують, що міські центри цього історичного пе­ріоду будувались, переважно, на нових місцях і відразу у справді міській соці­альній структурі. Іноді їхніми попередниками виступали феодальні садиби-замки, охоронні фортеці.

Підбиваючи короткий підсумок сказаному, необхідно визнати, що виник­нення міст на Русі у другій половині XI — початку ХШ ст. визначалось не общинним, а феодальним розвитком країни. Як складові елементи державної структури міста були центрами феодального володарювання. Не випадково за міськими областями так міцно закріпився -терміи «волость» — від слів «власть» та «владеть».

7. 
   Господарська діяльність руського раньофедального міста.
   

Значне місце в господарстві мешканців займало й тваринництво.В літній час міське стадо випасалося на околичних луках. У Києві вони знаходилосянатериторії літописної Оболоні, одразу за Подільськими укріпленнями. Не дивно, що саме в цій частині знаходилося капище велеса — скотьего бога.

Більшість міст виникло в центрах густо заселених землеробських регіонів. Характерна особливість полягала їх в концентрації феодальної знаті у місті, тісно пов”язаній із с/г округою. На ранніх етапах функціонування міста цей зв”язок здійснювався за посередністю влади у централізованому відчудженні та пеерозпділі прибавочного продукту,пізніше у якості експлуатації селянськогої праці на правах земельних власників. І в тому і в іншому випадках прибавочний продукт, якмий створювався у селі переміщувався у місто. Починаючи з X ст. на Русі активно проходив процес формування феодальних маєтків — князівських та боярських. Значана частина земля, яка належала общинам опинилася в руках феодалів. Русь вкрилася густою мережею замків, які стали адміністративно-господарськими центрами феодальних володінь. Проте на відміну від Західної та Північної Європи руські феодали не залишили міст та не переселилися у свої сільські маєткі — замки. Русь у цьому випадку подібна до Середземноморського регіону (Італія, південна Франція, Іспанія), де занть не полишала міста. Вже в X ст. формується великокнязівська вотчина або доменіальні володіння. Після походу Ольги на древлян намітився переовот у поземельних відносинах. Місцеві старійшини втрачають свої земельні держання і вірогідно їх замінює адміністрація Ольги. Наприкінці ж соліття формуються домени удільних князів. Цьому сприяла адмінстартивна реформа Володимира. Вотчинним правом на володння землею користувалися лише ті князі, до яких переходила від батька влада — князівський стіл. Ізгої, які втрачали столи, втрачали не лише владу, але й волость. Тобто вотчинні доменіальні володіння на Русі являли собою певні с/г округі, закріплені не скільки за князівським родом, скільки за княжеським столом, тобто за містом.

Князівські двори — один з істотних компонентів економічного розвитку міст — являли собою багаті феодальні маєтки. В Києві їх було 10. За статтями про грабування маєтків дізнаємося, що в них убли амбари, токи, льохи, де зберігалися запаси продуктів, інвентра, ремісничі вироби, які призначалися не лише для особистих князівських потреб але й для продажу. (900 стогов хлібу, 4 тис. коней) Крім князівських велике значення в економічні йструктурі міста відігравали двори воєвод, бояр, представників адмінстрації. Літописи згадують близько 50 боярських прізвищів, які мали в Києві свої родові маєтки-гнізда (Чудін, Нікіфоров, Воротиславль, Путяитін, Ратшин та ін.). У Новгороді бояре володилі не одним маєтком, а комплексом дворів, які складали кончанську територію — кінець.

Господарське життя міста не можливо уявити без церкви. Уставом Воодимира Святославовича церкви утверджувалася десята частина прибутків. Як свідчать князівські устави церква з часом, не лише отримувала десятину, але й набувала своїх земельних володінь. Цей процес розпочався у ХІ ст. В ХІІ-ХІІІ ст. феодальне землеволодіння стало оснвним джерелом існування церкви та її вищих представників.

Ремесло давньоруського міста давно стало предметом спеціалізованого дослідження. Розвиток ремесла у ранньому місті базувалося на надлишкові с/г продукції, яка конценрувалося у ньому. Ремесленне виробництво було тісно пов’язане з господарським розвитокм міської феодального маєтку. Головну фгуру ремесленного виробництва в ранніх руських містах явлав собою не юридично вільний посадський майстер, а залежний ремісник, який працював у маєтку свого господаря. Ця перша форма соціальної організації міського ремісничого виробництва отримала назву вотчинної. Воно розвивалося в дитинцях та кромних городах, де концентрувалася більша частина феодалів. Більша частина ремісничих виробництв пізніше еволюціонує у вільне посадське ремесло. Единим виключенням є ювелирне, яке у зв”язку з низькою продуктивністю праці, технологічною складністю, високої вартості продукції та вузького споживчого кола так і залишиться практично вотчинним.

На міських посадах та околицях конценцентрувалися ті галузі виробництва, які потребували певних умов для свого розвитку: відносної розріженості міської забудови, близкості до сировини, води, міркувань пожежної безпеки. До таких ремесел слід віднести: гончарне, кожевенне, ковальське, металургійне виробництва. Останне згадане, спираючись на дослідження Б.Колчина можна впевнео віднести до сільських промислів, які зберігали общинний характер впродовж всього існування КР. Гончарне виробництво концентрувалося найчастіше на межі замку та посаду. Про розташування ремісничих кутків свідчать топоніми (ур. Гончарі, Кожум”яки в Києві та ін. містах). Традиції заселення певних ділянок посаду ремісниками певної спеціальності зберігається й впродовж наступних поколінь у XV-XVIIІ ст.

Специфічним було церковно-монастирське ремесло. Воно розвивалося відповідно до потреб культа: ковальство, іконописання, книжна справа, ювелірне, будівельне, гончарне.

Вільне ремесло концентрувалося на посадах. Посади не є вторинним продуктом структурування давньоруського міста. Вони виникають одночасно з дитинцем. Ремісників в усіх містах тягло на посад, на Поділ, з мисів на низовину.Розквіт почадів, як ремісничих осередків припадає на ХІІ ст., саме тоді вони досягають своїх найбільших розмірів. Саме тоді розширився ринок збуту, їм стала вся с/г округа. Центральною фігурою посадського виробництва був юридично вільним ремісником, якому допомагади члени його родини, учні, можливо декільна найманих робітників.

Давньруські міста були крупними центрами зосередження місцевої та зовнішньої торгівлі. Центрами торгівлі були ринкові площі, на яких реалізувалася більша частина товарної продукції, самими виробниками а бо їх представниками. Але в ХІІ-ХІІІ ст. з”являються купці-лавочники, які торгували у свої маєтках. Крім того вони виступали організаторами ремесленого виробництва.

4. 
   Топографічна структура міста.
   

Стосовно фортеці вживали слово город та град. М.С.Державін знаходив такі паралелі руському город в слов”янських мовах: hrad, в сучасній чешській мові означає лише замок, в такому ж значенні у польській мові gród, невеликий замок— gródek.

План

1. 
   Особливості сільских та міських поселень XV-XVIIІ ст.
   
2. 
   Типи забудов
   
3. 
   Типи дворів
   

У південному українському степу своєрідний стан «нічийності» величезних просторів підтримувався іс­нуванням Запорозької Січі. Поселення Запорозької Січі, по суті, було воєнним табором особливого роду, зовсім не схожим на укріплене місто західноєвропейського взірця. Тут була відсутня притаманна європейським містам розвинена планувальна система: один єдиний майдан становив центр Січі, навкруги якого розташо­вувались видовжені будівлі («курені») та господарсько-адміністративні споруди. Посеред майдану стояла церк­ва. Уся планова організація (взаєморозташування спо­руд щодо центру, оточення глибоким ровом, земляни­ми валами та палісадами, поєднання їх сторожовими баштами) була зумовлена військово-оборонною спеціа­лізацією.

Сільські поселення січовиків цього періоду в переваж­ній більшості були невеликими: вони мали 20-40 дво­рищ та дворів, які відповідали 5-15 господарствам. Кож­не сільське поселення, по суті, становило сільську об­щину, розміри якої визначалися залежно від зони роз­ташування поселення та його віку.

У містах переважна більшість мешканців володіла землею і нічим практично не різнилася від сільського населення. Господарство мало суто натуральний харак­тер.

Протягом ХУ-першої половини XVI ст., з розвит­ком феодального землеволодіння на Правобережній Україні, формувалися фільваркові господарства, розширювалися також монастирські володіння за ра­хунок сіл та поселень. Навіть міщани ставали великими землевласниками.

У лівобережних районах, де процес закріпачення селян протягом ХУ-ХУІ ст. йшов повільніше, багато-двірні поселення на вільних землях виникали у вигляді безсистемних із вільним нерегулярним взаєморозта-шуванням садиб — «дворів». З часом серед таких посе­лень прорізувались шляхи, при цьому до кожної садиби від шляху влаштовувалися під'їзди. Структура посе­лень набувала так званого «гребінчастого» характеру. І лише у XX ст. забудова, проїжджі та під'їзні шляхи впорядковувалися, забудова почала тяжіти до шляхів та під'їзних провулків. Це надало поселенням вигляду вуличної забудови.

Срезневський виводить слово вулиця від давньоруського слова, що позначало вільне місце між дворами.

Вуличного типу забудови набували також і давні патронімічні поселення України. Так, дворово-земель­на ділянка спорідненої групи родин — сімей, що мали одне прізвище і в спільному володінні яких знаходилася земля, забудовувалась попервах, як правило, нерегу­лярно, вільно, «безсистемно». Будівлі окремих родин не обгороджувались. Для зв'язку поля з токами та гос­подарськими спорудами влаштовувався під'їзд. У спільносімейному володінні даної групи сімей знаходились випаси, поля, а також земля під цвинтарем.

Надалі, з відокремленням з патріархальної сім'ї окремих родин з правами індивідуально-посімейної власності, виділялися сімейні ділянки землі, на кожній з'являлися обгороджені садиби окремих сімей. При цьому спільні громадські в минулому під'їзди — проїзди перетворювалися в провулки, які надавали поселенням вуличного характеру. Нова забудова при цьому розмі­щувалася ближче до провулків, що також надавало по­селенням вигляду вуличної забудови.

На Закарпатті, де тривалими були патронімічні пе­режитки, створювалися безсистемні поселення або ж безсистемними залишалися ділянки поселень — «кут­ки», які носили тут назву «телеки». «Телеком» назива­лась також група родичів і ґрунт, на якому вони жили, і земельні наділи, які знаходилися в їхньому спільному користуванні. Саме слово «телек» угорського походжен­ня і означає назву окремого володіння. Воно ввійшло в побутовий ужиток українців Закарпаття після того, як власність на ділянки землі була офіційно визнана і зафіксована в так званих «телекових» книгах.

У назвах телеків зафіксовані також прізвища фун­даторів родів: «Голованичі», «Грибаничі». Іноді родинні телеки об'єднувалися в колективні форми володіння землями, які розташовані були далеко від поселення, при цьому позачергово та чи інша родина отримувала право на користування кращими землями.

Найбільш поширеною формою пізніших етапів за­будови безсистемних поселень, які виникли на правах займанщини, стала кільцева, за якою забудова розташовується по контурному краю великої, цілісної в минулому, земельної ділянки, яка раніше була власніс­тю однієї чи двох сімей, згодом при зрослій кількості землевласників була розподілена між ними — розчле­нована на окремі сімейні наділи.

У середній лісостеповій зоні набули поширення кругові поселення, забудова в яких формувалася нав­коло розташованого по центру майдану. При цьому форма його могла бути будь-якої неправильної форми або круглою, напівкруглою, овальною. Пізніше майдан у кругових поселеннях, як і проїзди до нього, почав забудовуватись однобічно садибами нових поселенців.

У кругових поселеннях проїзди можуть підходити до села і центрального майдану з будь-якого боку, фік­суючи при цьому напрямок найбільш зручного зв'язку села з полем, проїжджими шляхами та іншими зовніш­німи життєво необхідними для жителів села місцями — річкою, лісом і т п. Призначення центрального майдану було різноплановим. Він міг бути місцем ночівлі та випасу худоби, розміщення цвинтаря, церковного ком­плексу із садибою священнослужителя і т.п.

З часом першопочатковий ряд кільцеподібної забу­дови навколо центрального майдану множився — по­двоювався, потроювався, створюючи систему паралель­них кільцевих вулиць. Забудовувалися обидві сторони

проїздів — вулиць, а також, за умов виникнення близько розташованих до центрального майдану гнізд із без­системною забудовою, вони з'єднувалися забудовани­ми проїздами — вулицями з кільцевою забудовою.

Таким чином, виникали різноманітні комбіновані варіанти забудови: багаторядна кільцева; кільцево-вулична та ускладнено-концентрична, яка об'єднує ядро кільцевої забудови із новими формами: вуличною, без­системною, безсистемно-вуличною, гніздовою, гребін­частою та ін.

На основі кругових сільських поселень, а також ремісничо-торгових центрів виникали сільські поселен­ня радіальних форм.

Народним прийомом внутрішнього землевлашту­вання у східних слов'ян був, як відомо, поділ земель на гони. У північних районах України специфічним було те, що не було під'їзних доріг до польових земельних ділянок. Це явище було зумовлене необхідністю заоща­дження посівних площ в умовах обмежених земельних наділів. Тому при заселенні ділянок забудова розвива­лася від під'їзних шляхів до садиб — звідси і виникли в майбутньому рядова вулична форми забудови селищ цієї зони.

У центральних лісостепових та південних степових районах під'їзди влаштовувалися з двох сторін гону. Це дозволяло в майбутньому вести забудову як в односто­ронній, так і двосторонній формах. Окрім того, земле­міри в степовій частині виділяли, як правило, земельні наділи прямокутних форм, до яких з усіх сторін були під'їзні дороги — це стало основою для виникнення в майбутньому квартальної забудови. Вулична забудова виникла також при заснуванні сіл землевлас­никами з однотипними, чітко регламентованими по пло­щі і формі земельними наділами з метою кращого облі­ку при отриманні феодальних податків, які накладали­ся на кожне селянське господарство.

У північних поліських районах Київщини та Черні­гівщини, процес закріпачення в яких ішов повільніше, з розвитком феодальних відносин сільське землеволо­діння зменшувалось і тут. Подрібнення земельних діля­нок також сприяло виникненню вуличної форми забу­дови поселень.

У місцях перевозу через Десну—у селах Новгород-Сіверського намісництва — також виникали вуличної форми поселення, які мали вигляд однобічної забудови вулиць, що вели до річки. Рядову форму забудови з центральним майданом, який використовували для ви­пасання худоби, мали численні прирічкові, долинні по­селення північних районів Лівобережжя.

Процес закріпачення селян в Україні розвивався, як відомо, поступово. При цьому спочатку закріпачува­лася лише частина населення, тоді як інша залишалася вільною. Документальні дані свідчать про те, що в бага­тьох селах частина села з вуличною забудовою належа­ла казенним селянам, тоді як із безсистемною — віль­ним козацького стану.

Підтвердженням того, що вуличні частини безсис­темних поселень з'явилися в основному в місцях, де процес закріпачення був сильнішим, є той факт, що безсистемно-вуличні поселення масово поширилися на Правобережжі, а безсистемні — на Лівобережжі.

Оригінальним було заселення Слобожанщини, яке проходило в процесі колонізації її земель на правах вільної займанщини, що визначало системний ха­рактер забудови слобід. З упорядкуванням слобід у XVIII ст. на Слобожанщині виникала квартальна та гніздова системи забудови. Часто навколо безсистем­ної забудови виникала вулична, що тяжіла до проїж­джих трактів або до нового шляху. Так виникав змішаний тип поселень: безсистемно-вуличний або безсисгемно­вулично-гребінчастий.

Вуличні поселення виникали також як наслідок урядових заходів, зокрема з прийняттям у 1557 р. «Уставу на волоки», за яким житлові споруди мали розташову­ватись по один бік вулиці, а господарські — по другий. Згідно з цим законом, за одиницю оподаткування бра­лось не окреме господарство, а поселення, які різнили­ся не формою забудови, а формою феодальної повинності: «села тяглі», «села осадні» і т.п.

З ростом чисельності сільського населення посе­лення збільшувалися шляхом подовження вулиць з по­двірним землекористуванням за рахунок ущільнення забудови або відселення на хутори, розширюючи ву­личну забудову старої частини поселень. Прокладалися нові під'їзди до хуторів. І знову виникали як безсис­темні, так і вуличні форми забудови.

Особливий тип становили «військові поселення». Переважна більшість їх мала так званий «гніздовий» принцип відповідно до урядових настанов царської влади. Директивним указом Петра І від 7 серпня 1722 р. були розроблені норми планування сільських поселень, які супроводжувались рекомендованими планами рі­шень сільських поселень. Так, зокрема, Указ зобов'язу­вав, при новій забудові або відтворенні забудови після пожежі, садиби ставити парно об'єднаними, а між спа­рованими блоками садиб розташовувати городи та коно­плища, які виносились за межі садиб. Відстані — розриви між подвоєними спорудами встановлювалися не мен­ше ЗО сажнів, а господарські споруди для збереження хліба в снопах — «клуні» — повинні були бути віддалені від садиб на значну відстань і розташовуватись проти городу. Але, незважаючи на те, що, крім цього указу, протягом першої половини XVIII ст. Сенат Російської імперії не раз видавав й інші укази, спрямовані на дер­жавне регулювання та планове впорядкування сільсь­кої забудови, як поміщики, а ще більше селяни, наста­нови цих указів не виконували. Значно більший прак­тичний ефект мало «Положение для устроения селе­ний», яке було розроблене як практичні рекомендації селянам Міністерством державних маєтностей. Згідно з «Положенням», дозволялося розташовувати зближе­но в одному гнізді до 8 садиб і при цьому зблоковано

лише дві середні. При забудові дозволялося вільно ко­ристуватися пропонованими нормативами з обов'яз­ковим виконанням лише одного: вимагалось зберегти відстані — розриви між дерев'яними будівлями не менше 6 сажнів. У розроблених на основі запропонованих норм проектах сільської забудови пропонувалося розташо­вувати городи з обох боків вулиці, забудову вести лише з одного її боку. Ця пропозиція знайшла широке впро­вадження в практиці забудови українських сіл у лівобе­режній частині України.

Після реформи 1861 року дієвість урядових указів та нормативів практично звелася до нуля при плануван­ні нових та переплануванні старих поселень. І лише в практиці будівництва військових поселень ке­рувалися узгодженими «височайшими» урядовими ін­струкціями.

Оскільки основою внутрішнього планування земель у військових поселеннях була організація двобічних під'їздів до них, то надалі ці поселення з часом набули характеру однобічних, або так званих шнурових. Інші військові поселення з часом набули гніздового характеру або ж комбінованого — вулично-гніз­дового.

У зоні Українських Карпат яскраво виділяються своєрідністю планування поселення окремих етнічних груп українців. Так, зокрема, гуцульські садиби окре­мих родин («осередки», «присілки») оточені обробле­ними земельними ділянками і розкидані по схилах гір на різній висоті, на значних відстанях одна від одної — від півверстви до 4-6 верстов, виявляючи тяжіння лише до місць наявності води без будь-яких, навіть, натяків на планову регулярність. Уздовж долин гірських струмків та річок на різній відстані одна від одної розташовува­лися садиби, виявляючи більш регулярний — рядовий характер сільської забудови. При злитті цих долин, і особливо таких, як Тиса, Черемош, верхів'я Пруту, організовувались своєрідні центри гірських «осеред­ків» та «присілків» з церквою («храмом»), садибою священика («конівством», «клобанею»), громадськими бу­динками («громадським домом»), торговою лавкою (« крамницею ») і декількома хатами, що разом і представ­ляли центр, який носив назву села, незважаючи на свої видимі кількісні щодо хат і малі щодо площі розміри. Але саме до таких центрів тяжіли і були приписані іноді до 2-х-З-х тисяч жителів навколишніх «осередків». Такий вигляд мали майже всі гуцульські села до початку XX століття.

Зовсім інший тип мали села бойків, розташовані, головним чином, в одну, а іноді — у дві лінії у вузьких долинах уздовж річок Стрию, Опору, Сяну. У поселен­нях бойків забудова розташовувалась досить скупчено; тягнулася майже безперервним рядом сіл одне за од­ним39.

Як писав М.Русов, видатний український етнограф, один з перших дослідників українських поселень, істо­рія і культура країни, положення її щодо сусідніх держав, історія заселення та колонізації були залежні від природних умов та географічно-культурного положен­ня. Окрім цих факторів, виступали й творчі можливості людини. Це проявилося в певній тенденції освоєння місцевих природних умов відповідно до своїх потреб, а також у виробленні певних типів, пристосованих до природних умов40. Тобто у довготривалому трудовому процесі вивчення природних можливостей та опану­вання ними складались досить стабільні традиційні форми сільських поселень українців.

Дослідники справедливо наголошували також на безпосередній залежності того чи іншого типу посе­лень від напрямку господарської діяльності, форм зем­лекористування та землевласності, сімейних і суспіль­них відносин, усталених національних стереотипів уявлень — національного характеру.

Так, за М.Русовим, національний характер україн­ця— споконвічного хлібороба — змушує його обирати місце для поселення відповідно до вимог його господарсь­кої діяльності. Залежно від географічно-топографічних умов форму місця поселення він створює в дусі свого національного характеру (у пересіченій місцевості — безсистемна, на рівнині — правильної форми). Індиві­дуальність смаків та переваг українця, бажання влаш­тувати садибу відповідно до своїх потреб сприяли виник­ненню вільного, бєзсистємно - скучєного («гніздового») планування.

Класик української літератури, поет-філософ Іван Франко, описуючи типове село в Галичині, підкреслю­вав, що «воно лежить, як правило, над річкою або озе­ром чи ставком, оточене зеленими полями та значною кількістю фруктових дерев і верб, з церквою посереди­ні, уявляється надзвичайно мальовничим та ідилічним».

На вільне розташування приміських селянських садиб на Полтавщині, біля Прилук, звернув увагу Еріх Лясота, який побував в Україні в 1594 р. відзначивши, що місто Прилуки «оточене прекрасними, просторими і родючими полями та пасовиськами, серед яких розта­шовані поодиноко маленькі хати зі стрільницями, куди ховаються селяни від раптових нападів татар...». М.П.Погодін, професор Московського університету, відвідавши Україну в 1842 році, писав із захопленням про українські села: «Яка ж це краса — білі хати в тіні зелених, буйних дерев, розсипані по схилах гір. Видно з першого погляду, що їхній житель з природою в друж­ніх взаєминах...».

Розповідаючи про українські села, Й.Г.Баязчук, професор Королівської Колегії в Брауншвейні, який побував в Україні в 1844 році, підкреслював, що вони надзвичайно великі та розкидані, «хати стоять по мож­ливості вільно і не дуже правильно, кожна хата має свій овочевий садок з численними яблунями, грушами, сли­вами та черешнями. Наочний доказ того, що села в більшості належать вільним людям».

Одним із перших, хто запропонував наукову класи­фікацію типів сільських поселень українців та визна-

чив їхнє територіальне поширення, був польський уче­ний Адам Фішер. За Фішером, у центральних районах України та на Поділлі, у широких долинах Карпат, по­близу Львова, у долинах Бугу та верхів'ях Дністра роз­повсюджений тип багатовуличних поселень з розкиданим типом,властивий Гуцульщині. Терито­рія поширення середнього типу (перехідного між розкиданими селами та вільними багатовуличними) охоплює в основному Буковину; двовуличний тип (складається з двох паралельних вулиць) властивий території Полісся, а вуличний тип — північно-західним районам України".

Виникнення багатьох варіантів так званих «кучо-вих» та «гніздових» поселень (простих, з майданом по­середині, подовжених та подовжених з розривами на Львівщині) польський дослідник Ф.Персовський пояс­нював дією законів «руського права» та, зокрема, права родової власності на землю, якою спільно володіли ве­ликі родові сім'ї47. Саме на основі цього права, за Ф.Персовським, виникли також «розкидані», «рядові», «вуличні» та «кругові» форми поселень. Кучовий або гніздовий тип поселень є найбільш давньою фор­мою слов'янських поселень, властивою для землероб­ських патріархальних общин, які жили незалежно і роз­різнено, і які селилися компактно «гніздами», Давність цього типу зумовлюється також патронімічною органі­зацією, за якою група сімей, що утворилися шляхом виділення з однієї великої сім'ї, зберігала господарську та ідеологічну спільність, користуючись спільною земельною ділянкою та утворюючи при цьому окрему форму поселення або окремий район у поселенні (кінець, квартал і т.п.)48.

Традиції патронімічної організації виразно прогля­даються у формуванні поселень українських горян у Карпатах, а також у лісостеповій частині, зокрема на Поділлі49.

Гніздовий, або «гуртовий», тип поселень є, за твер­дженням В.Кубійовича, найбільш поширеним в Україні. Цей тип формується багатьма покрученими вулицями-провулками, що взаєморозташовуються у різних на­прямках; закінчуються часто виїздами-під'їздами до окремих садиб. У цілому поселення («оселя») має не­правильну форму, здебільшого — форму кола або еліп­са. Гуртові поселення не дуже поскупчувані, тим-то там бачимо так багато садів і городів50. Цей тип становить перехідну форму до хуторів, що займають значний простір на Гуцульщині. Гуртовий тип поселень, за В.Кубійовичем, обіймає: долину Тиси, північні райони Бессарабії, Підкарпаття, Поділля, Грубешівщину, Пол­тавщину, Харківщину та частково степову частину України. Більші острови гуртових поселень властиві Перемишлянщині, районам горішньої Прип'яті, дрібні ж зустрічаються на полісько-волинському пограниччі, у північній Чернігівщині та вздовж українсько-російського пограниччя.

Північна — волинсько-поліська зона — характери­зувалась наявністю як малодвірних, так і багатодвірних поселень. Малодвірні поселення, які раніше мали назви «дворів», «дворищ», наприкінці ХІХ-на початку XX ст. переважно обмежувались назвою «хутір». Багатодвір-ні поселення в цій зоні набули характеру рядової та вуличної форм забудови. У східних районах зони на Чернігівщині (Новгород-Сіверщині) переважаючою формою багатодвірних поселень стали вільна «безсис­темна» та комбінована «безсистемно-вулична» форми.

Найбільш багатоманітними наприкінці ХІХ-на початку XX ст. були поселення середньої лісостепо­вої частини України, в якій виділялися дві зони: право­бережна лісостепова та лівобережна лісостепова.

Для правобережної лісостепової зони, яка охоплює більшу частину Галичини, Поділля та Київщини, харак­терним було превалювання багатодвірних поселень. Унаслідок історичних особливостей розвитку господар­ства лісостепу, де майже до XVIII ст. селяни мали мож­ливість отримати землю під забудову на правах вільної займанщини та інших привілеїв, поселення цієї зони виділялися значною питомою вагою вільнихнерегуляр-них, так званих безсистемних, форм організації сільської забудови. З посиленням феодальних, а в по­дальшому капіталістичних форм власності на землю, концентрацією значних земельних площу рукахземель-них магнатів і відповідним відриванням землі у селян, скороченням їхніх наділів та посиленням щільності за­будови на землях Правобережної України, поширили-сярядові, шнуровіта вуличні типи, яків більшості сіл виявляють комбінований безсистемно-рядовий, безсистемно-вуличний, тобто багатошаровий, характер. Окрімтого, продовжували існувати такі давні форми, як «гніздова», «кругова», «радіальна», які ускладнювалися з часом і доповнювалися частинами нової забудови — безсистемної або вуличної.

Для лівобережної лісостепової зони, яка охоплює в основному землі Полтавщини та Слобідської України, характерним було побутування двох типів поселень: малодвірного та багатодвірного. Малодвірні поселення Лівобережжя, що виникли у XVIII ст. на основі як окре­мих сільських заїмок («хуторів» або «пасік»), так і на базі окремих поміщицьких та козацьких господарств, у подальші часи збільшувались і ставали багатодвірними забудовами із безсистемною, рядовою та вуличною формами. Багатодвірні поселення в переважній біль­шості виникали на вільній, безсистемній забудові, яка

згодом також ускладнювалася, набуваючи вигляду ді­лянки з рядовою, гніздовою та вуличною формами.

Серед багатодвірних поселень Лівобережжя певне значення мали регульовані форми в забудові військо­вих поселень. Військові поселення — це історична фор­ма особливої організації війська, запроваджена Арак-чеєвим за царювання Олександра І, а саме: до складу розташованої де-небудь частини кадрової армії вклю­чали всіх місцевих селян-чоловіків (віком від 18 до 45 років), які ставали, таким чином, довічними солдатами і були зобов'язані, окрім сільськогосподарських робіт, виконувати різні військові повинності. Арак­чеєвські військові поселення були найогиднішою фор­мою рабства,

Переважна більшість поселень українського степу, в який входили землі Таврії, Причорномор'я, Приазов'я та Нижнього Подніпров'я, виникали внаслідок держав­ної та поміщицької колонізації цих земель протягом XVIII-X1X ст. Забудова тут проводилась переважно на основі проектної документації і була, як правило, квар­тальної або гніздової форми. Особливо це виявлялося в плануванні військових поселень цієї зони. Одночасно в зоні степу були поодинокі малодвірні та багатодвірні кучової та безсистемної форми забудови, які виникли в результаті народної колонізації земель цього краю України.

У зоні Карпат яскраво виявилася зональна страти­фікація побутуючих типів поселень. Переважаючими в гірських районах були малодвірні, а в передгір'ї та доли­нах — багатодвірні поселення. Тобто переважаюче зна­чення у виборі типів поселень належало ландшафтній структурі. Одночасно відчутним був вплив архаїчної форми сімейно-родових відносин та форм общинного землекористування, а також дієвість різнодержавних правових земельних законів (польського, німецького, австрійського, волоського та ін.).

Типи дворів. Виникнення і розвиток окремих форм і типів забудови сільських садиб зумовлені цілим комплексом взаємопов'язаних факторів: перева­жаючою формою господарювання сільської сім'ї, а, отже, — природно-економічними умовами конкретної місцевості; формою і складом сім 'ї, мірою забезпечено­сті земельним наділом і тягловою силою — тобто еконо­мічною заможністю господарів садиби; етнічними тра­диціями, що виявлялися в пріоритетному виборі тих або інших форм забудови, існуючими формами земельної власності, характером відносин і зв'язків між індивіду­альною та суспільною формами виробництва і реаліза­ції продуктів сільського господарства.

Поняття «сільський двір» у минулому в Україні не обмежувалось тільки виділеним земельним наділом і розташованими на ньому будівлями. Основним його змістом був земельний наділ, певна кількість десятин орної землі. Залежно від величини земельного наділу розрізнялися такі селянські двори: «поєдинчиковий»,або «кінний», господар якого користувався «поєдинко-вим» полем, тобто одним наділом (чотири десятини ор­ної землі), і при цьому мав свій плуг з упряжкою робочої тяглової сили; «паровий», або «шнуровий» — користу­вався двома наділами (вісім десятин), мав пару плугів, що під час оранки ішли шнуром один за одним; «поло-винчиковий», або «піший» —користувався половиною наділу (дві десятини) і не мав свого плуга; «дворовий» — зовсім не мав орної землі51.

На території Правобережної України в дореформе-ний час переважало дрібне селянське землеволодіння і відповідно крупне поміщицьке. Протягом 40-х років XIX ст. поміщикам Правобережної України належало 3/4 усієї землі, а частина їх орних земель була ще біль­шою. Протягом першої половини XIX ст. селянські на­діли в Україні зменшилися більш як наполовину. Якщо в середньому на одну ревізьку душу в 1860 р. на Право­бережній Україні припадало дві десятини, то в 1900 р. селянський наділ ледве сягав півтори десятини. На Лі­вобережній Україні середній наділ відповідно зменши­вся з 3,3 до 1,7 дес, на півдні України — з 6,2 до 2,5 дес.52

Наприкінці ХІХ-на початку XX ст. селянство Украї­ни у своїй масі не лише обезземелювалося, а й втрачало тяглову силу. Усе це впливало на розміри селянських садиб і кількість забудов, необхідних для ведення одно­осібного господарства.

Окрім соціально-економічних факторів (забезпече­ність орною землею, тяглом тощо), на розмір і форму земельних присадибних ділянок певний вплив мали традиції формування сільських поселень. Зокрема, про­цес народної колонізації, що майже до кінця XVIII ст. мав місце на подільських землях і особливо в районах Ліво­бережної України, при виникненні сіл на умовах віль­ної займанщини створював умови для виникнення пев­ної кількості відносно великих садиб неправильних форм з вільним типом їх забудови53.

Найбільш ранніми писемними джерелами, що дають уявлення про тип забудови, є описи маєтків українсь­ких феодалів, представлені в комісіях по розбиранню давніх актів. У них повідомляється, що «хата крита дранкою не новою, біля хати пивниця, крита дранкою, недалеко від стайні стара кухня, поблизу кухні — стай­ня без стріхи і дверей, недавно поставлена, гридня, сіни, на протилежному боці комора не нова, чубушка мала з сіньми, рублених хлівів старих п'ять, критих соломою, сирник і баня з сіньми, крита дранкою, стара обора і хлів старий для худоби, огороджені старою загорожею... За огорожею кухня і стодоли не нові, огороджені ти­ном»54.

Однією з характерних особливостей будівництва житлових комплексів (садиб) феодалів Правобережної України було те, що всі споруди розташовувалися вздовж замкової стіни в один ряд або по всьому її пери­метру. Так, із описів київського замку середини XVI ст. видно, що «в стіні замковій від місця на підрубах стіни, а світлиця і комора — по три сажні, з комори тієї —

світлиця друга більша, навпроти тієї світлиці сіни, а поряд з тими сіньми комора поменшай55. Про розташу­вання в одному ряду житлових і господарських будівель ідеться також в описі королівського двору початку XVIII ст. в м.Острозі, де була розташована велика стайня, біля неї возівня, біля позівні — кухня і пекарня з коморою, а при ній іще комора («шпихлір»), під нею погріб («пив­ниця з льохом»), а біля шпихліра — «груба, сіни і комо­ра»56.

Традиційні для українського замкового будівницт­ва прийоми зв'язку (однорядного, периметрального та ін.) будівель мали певний вплив на пізніші етапи роз­витку рядових сільських садиб українського селянства. Тому історично достовірні відомості про типи і варіанти забудови садиб різних груп українського населення становлять інтерес для історії їх формування.

Особливу цінність становлять досить рідкісні архів­ні джерела, де наводяться графічні зображення планів садиб і зовнішнього вигляду їх будівель. Одним із таких джерел, що зберігається в Центральному державному історичному архіві України, є план господарського дво­ру рангового маєтку чернігівських полковників у Городні. Як відомо, рангові маєтки були однією з форм землеволодіння в Лівобережній Україні XVII-XVIП ст. Козацька старшина і царські чиновники отримували земельні наділи як заохочення за сумлінну службу. «На ранг», «на уряд» виділялася певна кількість дворів без землі і з селянами, після чого вони повинні були відроб­ляти панщину в садибі землевласника або сплачувати йому різні натуральні чи грошові податки". У результа­ті садиба землевласника забудовувалася багатьма під­собно-господарськими будівлями і службами.

Так, на плані господарського двору рангового маєт­ку чернігівського полковника Михайла Богданова по­значено поділ садиби на двір і задвірок58. Двір оточено багатьма господарськими будівлями. Його розміри до­сить великі — 42x92,7 м.

Креслення садиб відтворюють поділ їх площ на чи­стий двір («подвір'я») і господарський («задвірок»). Тра­диційне положення панського будинку (він позначе­ний назвою «будинок») — на деякій відстані від вулиці, він орієнтований основним фасадом на південь, де роз­ташований «ґанок» при вхідних дверях будинку. Навп­роти вікон головного фасаду розташований льох, комо­ра, стайня і повітка, а зліва — комора. Усі інші госпо­дарські будівлі розташовані на господарському двори­щі — задвірках, відділених огорожею від чистого двору: стодола з клунею, хатка при винниці, баня і хата «по-чорному». Тобто матеріал XVIII ст. представляє відкри­тий тип українського двору, двороздільного з перимет-ральною, частково з'єднаною забудовою і наближеним «курдонерним» розташуванням житлового будинку, орієнтованого основним фасадом на південь. Цей тип став побутуючим у забудові сільських садиб наприкінці ХІХ-на початку XX століття.

Так званий в етнографічній науці «відкритий тип» двору, або «український тип», мав вільну площу двору, розташовані між хатою і господарськими приміщеннями, яка ніколи не була вкрита дахом, як це було харак­терно для російської традиції і, певною мірою, — біло­руської, Відсутність покриття над цією частиною двору і дало йому назву «відкритий двір», або «український двір».

Природно-географічні умови України сприяли тому, що цей тип двору набув загального поширення в Украї­ні з розвитком землеробських господарств, що вимага­ло наявності різноманітних господарських споруд. Усі господарські будівлі розташовувались, у переважній більшості, окремо одна від одної і розміщувались вільно або під прямими кутами одна до одної. За формою двір був або витягнутим уздовж вулиці, або наближено («кур­донерно») і завжди був орієнтованим фасадною стіною зі входом на південно-східний бік, тобто ставився «за сонцем»,

Залежно від характеру зв'язку і взаєморозташу­вання будинку і господарських будов наприкінці XIX-на початку XX ст. виділилося кілька типів його забудо­ви: вільна, нез'єднана або частково з'єднана; одноряд­на, дворядна, Г-подібна і замкнута (периметральна). Ці виділені типи в більшості випадків були представлені наприкінці ХІХ-на початку XX ст. не в чистому вигляді, а в комбінації одного-двох або трьох типів у забудові однієї садиби.

Найбільше поширення мала вільна забудова, коли всі будівлі двору не з'єднані між собою спільним дахом і розташовані вільно. Цей тип забудови набув загально­національного характеру.

Характерними ознаками вільного типу забудови українського двору є такі: 1) хата може бути поставлена на значній відстані від дороги і зовнішнього боку сади­би, тобто глибоко в дворі; цей варіант отримав назву «глибокий двір»; може бути поставлена на незначній відстані від краю садиби, що прилягає до дороги «курдо-нерно»; і лише в крайніх північно-східних районах Лі­вобережного Полісся, на кордоні з Росією, отримав деяке поширення вихід житла безпосередньо на вули­цю; 2) навпроти вікон хати розташовані будівлі для збе­рігання зерна і господарського начиння («комора»), збе­рігання коренеплодів («льох», «погріб», «катрага», «ка­трана», «студня», «стебка»), а також будівлі для великої рогатої худоби, хлів для коней — «стайня», для сільсько­господарського інвентаря — «шопа». Житловий буди­нок з будівлями утворює окрему частину двору — «по­двір'я». На відстані від нього, у другому дворі, розташо­вують будівлю для обмолоту і зберігання зерна в снопах — «клуню», «стодолу», навколо якої і за якою знаходить­ся город і сад, іноді з вуликами для бджіл («пасіка»). Цю частину садиби називають «город». Так, описуючи влаштування полтавської садиби, М.Русов відзначав, що за місцеположенням хата наближається до вулиці, хоча ніколи безпосередньо не виходить на вулицю. Хата

паралельна будівлям для худоби, розташованим з про­тилежного від неї боку. Хата і скотинячий двір утворю­ють окремий двір, а клуню виносять далі на город. Аналогічно Полтавщині, будівлі для худоби, розташова­ні паралельно хаті, утворюють з нею окремий двір на Чернігівщині60. Наявність клуні, влаштованої за дво­ром, Домонтович відносить до південних районів Чер­нігівщини, де питома вага зернового господарства збіль­шується. Цей же вільний тип забудови широко побу­тував і в правобережній Україні, від її західних кордонів (Волинь62, Галичина), включаючи Поділля, Прикарпат­тя (Покуття), центральну і південну Київщину,до край­ніх південних кордонів, включаючи степові райони Нижнього Подніпров'я, межиріччя Дністра і Дунаю, Причорномор'я і Приазов'я. Загально-значимими озна­ками вільного типу забудови українського відкритого двору є те, що хата, незалежно від «розташування щодо вулиці, орієнтована на південно-східний бік і завжди наближена до будівель для худоби, у той час як будівлі розташовуються окремо, на максимально можливій відстані в іншій частині садиби.

Однорядна забудова відрізняється тим, що всі гос­подарські будівлі споруджуються в один ряд з хатою і можуть бути частково або повністю з'єднані спільним дахом. Варіант однорядної забудови, або «лінійної», «погонної», отримав найбільше поширення в зоні Воли­ні65, західних районів Карпат— у культурних традиціях таких етнографічних груп українського народу як бой­ки і лемки66 в Закарпатті, у південній частині, частково на Поділлі6', а також спорадично зустрічався майже на всій території України. Цей тип забудови двору отри­мав різні назви у різних районах свого побутування. Поліська «довга хата» об'єднувала під спільним дахом з житлом «комору» і кілька (від одного до 3-5-ти) хлівів, мала довжину від 25 до 40-45 м. Найчастіше довгі хати («довгі хижі») бойків і лемків, окрім житла, об'єднували під спільним дахом стодоли — тік («боїще»), стайню, стодолу для сіна і полови («пелевню»), невеликий хлів («хлівець», «стоєнка»), свинарник («куча»), хлів («шталів»). Садиби їх, як правило, не мали огорож.

Житлова частина в однорядному з'єднанні забудо­ви завжди займала найбільш вигідне положення щодо орієнтації та функціонального зв'язку з господарськи­ми будівлями. Незалежно від напряму і розташування довгої хати щодо п ід' їзних дорі г, її завжди встановлюва­ли, орієнтуючи довгою фасадною стіною, у якій було два, а іноді три вікна житлової частини і вхідні двері в господарські приміщення, переважно на південь, пів­денний схід, іноді на південний захід, що в умовах кон­трастних перепадів погоди літнього сезону з частими і рясними дощами, а також в умовах холодних і снігових зим мало раціональне практичне значення. У такій дов­гій будівлі більшість приміщень об'єднувалися між со­бою внутрішніми переходами, що забезпечувало віль­ний доступ у кожне з них без виходу на подвір'я.

Життєві традиції однорядної забудови, окрім зруч­ності взаємозв'язку житлової і господарської частин, сприяли також можливості економічного використан­ня приватних земельних і присадибних ділянок в умо­вах процесу обезземелення селян, що наприкінці XIX-на початку XX ст. посилився.

Цікавим виявляється і той факт, що область поши­рення з'єднаних забудов співпадає з районами відсут­ності в системі господарських приміщень такої життє­во важливої для зернового господарства будови, як клу­ня («стодола»), а приміщення для утримання худоби превалюють. Це свідчить про те, що з'єднана забудова була властива більшою мірою районам з досить розви­неним скотарством (Полісся, високогірні райони Карпат).

Щодо побутування з'єднано-однорядноїзабудовиу степовій частині України, то й тут перші колоністи від­давали перевагу скотарству, у них і переважали одноряд­ні двори, тоді як українські переселенці, займаючись традиційно землеробством, відтворювали на перших етапах свого переселення вільний, нез'єднанийтип від­критого двору. У міру збільшення зернового скотарства в селянському господарстві йшов процес виділення на­самперед приміщень для зберігання зерна в снопах і перетворення їх в окремо розташовані будівлі («клу­ня», «стодола»). При появі в системі двору клуні, як окремої будівлі, порушувався загальний взаємозв'язок. Через перехідні типи однорядного двору з виділеним підварком на Волині, так званого «глибокого двору», зі зв'язком П-подібної забудови господарських приміщень на Полтавщині і Поділлі, і змішаного типу, що об'єд­нував у собі однорядну Т-подібну, П-подібну з'єд­нані частини з нез'єднаними будівлями (у міру збіль­шення питомої ваги зернового господарства в зоні укра­їнського Лісостепу і Степу), переважаючою стала не-з'єднана забудова у вигляді окремо розташованих гос­подарських будівель і житлового будинку, при якому всі вони розташовувалися безсистемно або могли розта­шовуватись більш впорядковано в один-два ряди пери-метрально — по контуру присадибної ділянки.

Дворядна забудова формувалась у вигляді систе­ми, де господарські будівлі і хата стояли двома паралель­ними рядами і могли бути частково або повністю в ме­жах кожного ряду об'єднані між собою спільним дахом або мати тільки спільні стіни і при цьому різновисокі дахи, що впритул прилягали до суміжних господарсь­ких приміщень. Цей тип забудови був властивий пере­важно районам з невеликими присадибними ділянка­ми, особливо в приміських селах.

Г-подібна забудова є перехідним типом між віль­ним нез'єднаним і з'єднаним — однорядним і замкну­тим типами. Це тип забудови, коли будівлі садиб розта­шовані в один ряд, з одного кінця якого під прямим кутом безпосередньоприлягаєоднаабо дві будівлі, об'єд-

нані з однотипними приміщеннями спільним дахом. Як і попередній, цей тип забудови набув найбільшого по­ширення в районах з обмеженими земельними наділа­ми, але з тяжінням до західних і південно-західних ра­йонів Правобережної України (Західного Поділля, Га­личини, Покуття, Буковини, долин Закарпаття).

Замкнута (периметральна) забудова становить со­бою компактний житлово-господарський комплекс, об'єднаний спільним дахом, що складається із житлово­го будинку і розвиненої системи приміщень для утри­мання худоби, коней, овець, кіз, птиці та ін., приміщень для зберігання продуктів харчування і корму, реманен­ту й транспорту, харчових запасів та начиння, а також ряду приміщень для виконання промислово-ремісни­чих виутрішньосадибних робіт з обробки продуктів скотарства і хліборобства. Такий тип забудови був ха­рактерним для районів розвиненого скотарства (Поліс­ся, Карпати, південні райони України) і представляв досить заможні верстви українського селянства цих місцевостей.

У кожній із зон свого поширення ця замкнута забу­дова отримала свою назву. Так, у гуцулів Карпат у назві цього типу відображений рівень його незалежності, неприступності, захищеності, що досягається шляхом суцільного відмежування від зовнішнього світу, — «ґражда»; або відзначено наявність двох можливих вхо-дів-виходів у загороджений або вигороджений простір сімейного гуцульського житла — «хати в брамах», тобто «житло з воротами» означає, що є і огорожа, якщо є ворота. У Правобережному Поліссі в назві цього типу забудови нрослідковується фіксація кругового замкну­того простору сімейної садиби — «окружний двір», «круглий двір». У Лісостеповій Україні і на Півдні України в назві відображена форма поселення, що, оче­видно, походить з часів перших поселенців на півдні, відбиває сезонний характер такого типу забудови — «хутір», «зимівник».

Господарські будівлі двору для худоби, птиці, бджіл («хлів» — для корови, «стайня» — для коней, «саж», «куча» — для свиней, «курник» —для домашньої птиці, «вулик» —для бджіл), для зберігання продуктів сільсь­когосподарського виробництва (зерна в снопах — «клу­ня», «стодола», «половники»; хліба і цінних предметів домашнього побуту — «комора»; сіна і соломи — «обо­ріг», «сінник»; кукурудзи в качанах — «кіш», «кошни-ця»); для зберіганнясільськогосподарського реманенту («сарай», «шопа», «повітка») звичайно виготовлялись із дешевших, аніж житловий будинок, матеріалів зі стіна­ми переважно каркасної (закладної) конструкції, і тіль­ки кліть та піч, якщо вони були в системі господарських будівель двору, намагалися робити з якісних матеріа­лів, оскільки їх вважали найбільш потрібними в господарстві.

Двори в Україні обов' язково мали огорожі. У північ­них її районах і Карпатах роль огорожі виконували вкладені на землі стовбури дерев («острови») або їх робили із жердин («вір'є»), заможніші господарі обго­роджували двір дощаним парканом. По всій Україні, особливо в Лісостепу, огорожу плели з лози («тин», «пліт»), а найбідніші копали навколо садиби рів, виса­джували з країв колючі кущі. У південних районах ого­рожу викладали з каменю і глини.

Ворота в дворах заможних селян були суцільними, збитими з дощок, іноді профільованих різьбленням, а в основної маси населення — решітчасті, або із жердин чи лози. Над воротами і огорожею влаштовували одно-або двосхилий дашок.

Лекція №