М. А. С. Макаренка

,. 96

.110 .113

.131

17. Сянган (Гонконг). Аоминь. Тайвань..........................

Сянган (Гонконг) - спеціальний адміністративний район КНР ........................................................

Повернення Аоминя під суверенітет Китаю ..........

Економічний і політичний розвиток Тайваню в 50-90-х роках XX ст. .......................................

18. Монголія ....................................................................................

«Будівництво соціалізму » в Монголії ...................

Ліберальні реформи 90-х років XX ст....................

19. Корейська Народна-Демократична Республіка. Республіка Корея.......................................................................

Поділ Кореї на дві держави .................................

Корейська війна та її наслідки.............................

Розвиток КНДР «соціалістичним шляхом» ...........

«Економічне диво» в Республіці Корея. Перехід до демократії.

Проблема об'єднання Кореї. Міжкорейський діалог

Суспільно-політичний лад. Економічний розвиток .....

Війна Опору в Індокитаї (І946-1954). Женевські угоди В'єтнамо-американська війна ....................................

Створення СРВ. Ринкові реформи на сучасному етапі .. Лаос ........................................................................

Камбоджа ................................................................

Завоювання незалежності. Політична нестабільність . «Бірманський соціалізм»........................................

Переворот 1988 р. Внутрішня і зовнішня політика військового режиму ...............................................

Військовий переворот 1999 р. Режим генерала

П. Мушаррафа................................................................. 152

26. Афганістан............................................................................................ 153

Афганістан після Другої світової війни. Необхідність реформ ..............................••••.••••••••••••-••••••••••••••••••

,.153 ,.154 ..154 ..156 ..157

...161 ..161 ..164 ..167 ..170 ..172 ..175 ..177
Державний переворот 1973 р. Режим М. Дауда.........

Режим Народно-демократичної партії Афганістану... Режим моджахедів.................................................

Рух «Талібан». Режим талібів .................................

27. Держави Центральної Азії ...........................................

Передумови незалежного розвитку ......................

Казахстан .........................................................

Узбекистан........................................................

Таджикистан.....................................................

Туркменістан ....................................................

Киргизстан .......................................................

Зовнішня політика центральноазіатських держав ,

Правління А. Салата (1970-1981) ...................................... 212

Правліннях. Мубарака (з 1981 р.).................................... 214

34. Сирія..................................................................................................................2Дб

Завершення боротьби сирійського народу за незалежність ... 216

Політична нестабільність кінця 40-50-х років.

Об'єднання Сирії з Єгиптом .............................................. 217

Прихід до влади баасистського режиму, його внутрішня

і зовнішня політика ......................................................... 218

Кризові явища кінця 70-х - початку 80-х років XX ст. Політика реформ ............................................................. 221

.... 223 "^"^"^"^^" 223

Національно-визвольна війна 1954-1962 рр. ....................... 229

Економічний і політичний розвиток Алжирської Народно-Демократичної Республіки в 60-80-х роках XX ст. .............. 231

Суспільно-політична криза другої половини 80-х років XX ст. Активізація ісламських сил .................... 233

Завоювання незалежності. Монархічний режим.................. 234

Революція 1969 р. Реформи 1969-1977 рр. ........................ 235

Створення Соціалістичної Народної Лівійської Арабської Джамахирії, її внутрішня і зовнішня політика .... 236

Новітня історія країн Азії та Африки вивчає національно-визвольний рух, крах колоніальної системи і завоювання неза­лежності колоніальними і напівколоніальними країнами, їх по­дальший самостійний розвиток. Важливою складовою частиною її змісту є також дослідження економічних, суспільно-політич­них, релігійних, культурних та інших процесів у регіоні, істо­ричного шляху як країн Азії та Африки в цілому, так і кожної з них зокрема. В історії та політиці для афро-азіатських держав зберігається термін «Схід», введений стародавніми греками, хоча він не зовсім правильний географічне.

На новітню історію країн Азії та Африки поширюється за­гальна періодизація новітньої історії (1914 р. — початок XXI ст.). Вона поділяється на 2 періоди. Перший період тривав від почат­ку Першої до початку Другої світової війни (1914-1939). Відбу­валися деякі зміни у становищі афро-азіатських народів під владою колоніальних імперій, розвивались організовані націо­нально-визвольні рухи, формувалась їх ідеологія, висувались національні лідери. Ліквідували свій напівколоніальний статус Афганістан, Іран, Китай. Зазнала краху Османська імперія й ут­ворилась Турецька Республіка. Виник ряд нових арабських дер­жав. Національно-патріотичні сили тих країн, яким не вдалося позбутися колоніального поневолення, набували певного політич­ного досвіду. Метрополії, зі свого боку, шукали нових методів стримування національно-визвольного руху.

Другий період новітньої історії країн Азії та Африки роз­почався з Другої світової війни (1939) і триває до наших днів. Поетапно розпалась колоніальна система імперіалізму, на шлях незалежного розвитку стало кілька десятків молодих держав. За подібністю завдань і тенденцій розвитку їх об'єднують у гру­пу «країн, що розвиваються», хоча кожна з країн обирала ту чи іншу економічну і суспільно-політичну модель трансформації, виходячи з національних інтересів і можливостей, орієнтуючись на власні традиції і на популярні у світі ідеї і концепції. Вели­кий вплив на цей процес справила боротьба наддержав СРСР і США на міжнародній арені, політика колишніх метрополій. Країни Азії та Африки мають цінний досвід переходу від будь-яких економічних відносин (натурально-патріархальних, напівфе­

одальних, феодальних з капіталістичним укладом, «соціалістич­них») до ринкових. Вони зробили свій внесок у боротьбу за збе­реження миру і загальної безпеки, за загальнолюдські цінності.

За короткий час до групи високорозвинутих держав світу приєдналась Японія. Безсумнівними є успіхи регіональних лідерів Азії - Китаю та Індії. Виник феномен «нових індустріальних держав» і нафтовидобувних держав, які зробили економічний прорив внаслідок проведення виваженої політики. Водночас країнам Азії та Африки не вдалося уникнути економічних по­трясінь, збройних конфліктів, помилок і невдач. Стався цілий ряд воєн, які завдали непоправної матеріальної, екологічної, мо­ральної шкоди народам, ідо були в них втягнуті (війна Франції в Індокитаї, корейська війна, в'єтнамо-американська війна, іра-но-іракська війна, ірако-кувейтська війна, численні війни і збройні конфлікти в Африці). Здійснюється пошук шляхів розв'язання таких надзвичайно складних проблем, як подолання економіч­ної відсталості, низького рівня життя, етнічного і релігійного протистояння, боротьба з інфекційними хворобами, СНІДом і наркоманією та ін.

У становленні української національної орієнталістики важ­ливе значення має виробленая ефективної методології. Найбільш конструктивним (хоча не єдиним) методом дослідження серед науковців вважається цивілізаційний підхід до вивчення історії. Триває дискусія з'прйводу змісту поняття «цивілізація», кількості цивілізацій в історії людства, законів їх розвитку. В наукових працях термін «цивілізація» має кілька значень. Іноді він вжи­вається як метафора: аграрна цивілізація, промислова цивіліза­ція тощо. В літературі минулого це поняття використовувалось для протиставлення первісних і більш розвинутих суспільств:

варварство — цивілізація. В одних тлумаченнях «цивілізація» означає поєднання матеріальної і духовної культури, в інших -лише матеріальні досягнення. Існує і культурно-історичний ас­пект цього поняття.

Цивілізація - це спосіб життя великої спільності людей, яка займає певну територію, має свою релігію, культурну традицію і систему цінностей, власний комплекс суспільно-економічних відно­син. Їй властиві специфічні природні і соціальні умови, в яких відбувається господарська діяльність людей. Кожна'цивілізація має особливий тип культури і свою концепцію людини у світі. Базою виникнення цивілізацій була релігія, яка визначала філо­софію життя, культурну традицію, менталітет народу. В XX ст. основний аспект розвитку цивілізацій змістився в політику.

Для історика має значення та визначальна обставина, що в будь-якому трактуванні цивілізація - це стійка соціокультурна система, що розвивається за власними законами. Вона поєднує в собі

такі параметри, як географічне середовище, господарська діяльність людей, релігійні уявлення, система цінностей, суспільні відносини, державний лад, зовнішня політика, культурні досягнення. Немає необхідності підганяти нестандартні шляхи і події під єдину схе­му розвитку людства. Цивілізаційний підхід дає можливість ви­вчити конкретний фактичний матеріал, з'ясувати місце і роль кон­кретних країн і народів у регіональній і світовій історії.

В 30-40-х рр. XX ст. теорію, яка прагнула пояснити розви­ток людства, в т.ч. і Сходу, з цивілізаційних позицій, розробив англійський філософ та історик а.дж. Тойнбі в багатотомній праці «Дослідження історії». Кожна цивілізація, за а.дж. Тойнбі, розвивається за принципом історичного круговороту і має 5 стадій: виникнення, зростання, кризу, дезінтеграцію і загибель. Рушійною силою її розвитку е «життєвий порив» творчої еліти, яка має сприймати, розуміти і використовувати «божественний» план. Тривалість існування цивілізацій та рівень їх досягнень залежать від співвідношення між елітою (невеликою меншістю суспільства) і нетворчою масою цього ж суспільства. Коли «по­рив» еліти послаблюється, цивілізація гине, нетворча маса зни­щує мислячу. В історії людства а.дж. Тойнбі виділив 21 циві­лізацію, 8 із них існує в XX ст.: російсько-ортодоксальна, візан­тійсько-ортодоксальна, ісламська, індуїстська, далекосхідна, ки­тайська, японо-корейська, західна. Він вважав, що всі названі цивілізації, крім західної, знаходяться в стадії кризи або дез­інтеграції і прямують до загибелі. Західна цивілізація перебуває на стадії зростання, бо її еліта зрозуміла помилки інших. Істо­рична практика не підтвердила прогнозів а.дж. Тойнбі, проте вчені-гуманітарц продовжили розробку ряду ідей, висунутих ним. Зокрема, він стверджував, що не потрібно шукати в історії звичні явища і закономірності» бо це веде до фальсифікацій. Необхідно вивчати і накопичувати факти, висновки прийдуть самі.

В 90-х роках XX ст. після краху СРСР і соціалістичної сис­теми, ліквідації біполярності світу з'явилось кілька нових циві­лізаційних теорій. Російський сходознавець Л.С. Васильєв у двотомній праці «Історія Сходу» (1993) дав характеристики і проаналізував трансформації провідних цивілізацій Азії та Аф­рики з часів їх виникнення і до сьогодні. Особлива увага при­ділена розвитку цивілізацій у XX ст., їх пристосуванню до ре­алій колоніалізму, а потім біполярного світу, руху господарства до ринку і залученню до міжнародних економічних процесів з одночасним збереженням традиційних цінностей у суспільній і гуманітарній сфері.

Американський вчений Семюел П. Хантингтон, директор Інституту стратегічних досліджень ім. Дж.М. Оліна при Гарвард­ському університеті, виклав своє розуміння ролі цивілізацій

у сучасному світі в статті «Зіткнення цивілізацій» (1993) і книзі «Зіткнення цивілізацій і зміна світового порядку» (1996). Він виділив 7 чи 8 цивілізацій, а саме: західну, ісламську, індуїстсь­ку, конфуціанську, японську, православно-слов'янську, латино­американську і, можливо, африканську. На його думку, в циві­лізаціях нині провідну роль відіграє «тріада факторів» - релігій­ний, демографічний, політичний. Такі складові, як економічна і соціальна, відходять на другий план. Надзвичайно посилюється роль релігій - ісламу, буддизму, індуїзму, православ'я. Кордони між цивілізаціями С.П. Хантингтон визначає як «лінії розломів» і стверджує, що на них завжди будуть конфлікти, сутички і війни - як міждержавного, так і внутрішнього масштабу. Виникає но­вий тип протистояння між державами і групами держав, що на­лежать до різних цивілізацій. Саме так він пояснює конфлікти на Філіппінах, в Індонезії, в Африці, на Близькому Сході, в Південній Азії, Югославії, Чечні.

Американські філософи Алвін іХайді Тоффлер, автори кни­ги «Створення третьої цивілізації. Політика третьої хвилі» (1995) висунули теорію «хвильового розвитку» людства. Вони розгля­дають людство як єдину цивілізацію, в якій діє єдиний визна­чальний фактор - економічний. Має значення здобуття засобів для існування, розвиток господарства, розподіл і перерозподіл матеріальних благ. Релігія, політика, культура, мораль відігра­ють другорядну роль. Людство, за цією теорією, здолало три циві-лізапійні хвилі. Перша хвиля, аграрна, тривала з 10-8 тисячоліт­тя до н.е. і до 1650т! 750 рр. Основу отримання матеріальних благ становив обробіток землі. Друга хвиля, індустріальна, роз­почалася з промислового перевороту і дала індустріалізацію та урбанізацію. Основа багатства суспільства - верстат і те, що можна на ньому виробити. Датою закінчення цього періоду А. Тоф­флер і X. Тоффлер вважають 1955 р., коли в СІЛА чисельність зайнятих у невиробничій сфері вперше перевищила кількість працівників виробничих підрозділів. Почалась третя хвиля -постіндустріальна,яка базується на досягненнях науки і новітніх технологіях. Країни Азії та Африки не розглядаються окремо. Автори стверджують, що кожен народ, кожна країна, кожен ре­гіон переходить від хвалі до хвилі індивідуально, в різні термі­ни. Якщо вони затримались на якомусь етапі, надалі їм важко, майже неможливо, наздогнати економічних лідерів. Причиною конфліктів е протистояння цивілізаційних хвиль.

За всієї дискусійності питання про кількість цивілізацій в історії країн Азії та Африки виділяються три основні цивілі­зації, існування і величезну роль яких у регіональних і світових процесах визнають практично всі сходознавці: індуїстська, ки-тайсько-конфуціанська та ісламська.

За вченням індуїзму звичайне буття людини (сансара) - це світ ілюзій, безкінечна низка перероджень, які не мають цінності ні для конкретних індивідуумів, ні для суспільства, ні для Все­світу. Повсякденне життя визначається кармою, тобто сумою добрих і поганих вчинків у попередніх існуваннях. Людина при народженні одержує свою долю і змінити нічого не може. Вона займає в суспільстві саме те місце, на яке заслуговує. Тому в Індії не приживалися ідеї загальної рівності, не було рухів на­родних низів під гаслами рівноправності чи соціальних реформ. Положення індуїзму про непотрібність земного життя і пасивне ставлення до нього були запозичені буддизмом. Індуїзм санк­ціонував общинно-кастову систему. Кожна каста була замкну­тою структурою з точно визначеними правами і обов'язками її членів. Обов'язок керувати державою покладений на брахманів, а захищати й' - на воїнів. Нижчі касти не мали до цього ніякого відношення. Їх обов'язком було вчасно і повною мірою сплачу­вати податки і виконувати інші повинності незалежно від того, хто стояв при владі - місцеві правителі чи іноземні завойовни­ки. Індійські громадські діячі, захищаючи загальнонаціональні інтереси, мусили враховувати менталітет народу і пов'язувати вчення індуїзму з конкретними політичними завданнями, інак­ше вони не знаходили масової підтримки. Найкраще це вдалося Махатмі Ганді. В незалежній Індії запроваджувались поняття й інститути, характерні для Заходу. У 80-90-х рр. XX ст. в країні посилюється роль ультрарелігійних партій, які виступають з ви­могами повернення до традиційних основ суспільства, його пере­будови ви засадах класичного індуїзму, навіть якщо для цього потрібно обмежити чиїсь права.

Конфуціанська теорія базується на принципі суспільної су­бординації» безумовної підлеглості молодших за віком і стано­вищем старшим у сім'ї і державі. Ідеалом Конфуція було до­сягнення соціальної гармонії, створення такої держави, в якій всі піддані жили б щасливо під егідою мудрого правителя. Цьо­го можна домогтися шляхом загального самовдосконалення людей від верхніх сходинок суспільної ієрархії до нижніх. На думку філософа, народ такий, які правителі і чиновники, а не навпаки. Конфуціанство було цивілізаційним підґрунтям країн Далекого Сходу (Китаю, Японії, Кореї). Одночасно певні позиції тут мав буддизм і місцеві релігії (даосизм, синтоїзм). Відбувався синтез цих учень. В нових реаліях XX ст. в Китаї і там, де було поширене конфуціанство, зберігалася висока суспільна дисцип­ліна і організованість різних верств населення в їх взаємовідно­синах із владою.

Іслам вимагає від своїх послідовників повної покірності волі Аллаха, пророка і тих, хто проводить її в життя. Держава і цер-

ква виховували мусульманина в дусі небагатьох, але обов'язко­вих принципів і правил. Протягом століть його свідомість, пове­дінку, спосіб життя, систему цінностей формували Коран, Сунна (для більшості), шаріат. Характерними для ісламу є принцип єдності всіх мусульман в єдиній общині - уммі, нетерпимість і жорстокість до інакомислячих (невірних) аж до священної війни з ними. Нормою для мусульманських держав є злиття релігії та політики, релігії і влади. В XX столітті кількість мусульман збільшилась з 1/10 до 1/5 населення світу (понад 1 млрд. чол.). Виник ісламський фундаменталізм - доктрина, що вимагає пе­ребудови держави і суспільства на основі шаріату.

В ході історичного розвитку цивілізації Сходу вступали в контакти між собою і з Заходом, що призвело до взаємопроник­нення і часткового синтезу релігій, культурних традицій, еконо­мічних зв'язків. Колоніалізм у країнах Сходу відіграв супереч­ливу роль. З одного боку, колонізатори пограбували їх, викачали матеріальні цінності, перетворили в ринки збуту і джерела сиро­вини, активно нав'язували чужі життєві цінності та ідеї. З іншого боку, були продемонстровані досягнення західної цивілізації, капіталістичної економіки, певною мірою способу життя, прав і свобод людини. Почався синтез східних цивілізаційних основ з новаціями західного зразка. Всі ці аспекти мають бути врахо­вані при вивченні новітньої історії країн Азії та Африки.

13