Місце для дракона

- Перестань. Хай сплять. Все одно ще сніданок не готовий.

Поки пан Лаврін з Горшова герба Підкова та його джура міцно спали, втомлені цілоденними мандрами, слуги принесли двох тлустих глухарів, упольованих вчора. Глухарі вже були обпатрані й випотрошені і виблискували росою, пролежавши ніч у кропиві.

2
Попереду їхали пан Лаврін із джурою, за ними трохи оддалік їхні слуги, а позаду чвалував низенький куманський жеребець, наладований усячиною.

- Як ви гадаєте, - озвався джура, - чи хоч на завтра доберемся до Люботина?

- Мусимо. Інакше без нас переможуть дракона, і князівну Настасію здобуде хтось інший.

- На все Люботинське князівство немає од вас хоробрішого.

- Не вчися, хлопче, підлабузнювати. Негоже це для майбутнього лицаря... Досі мав діло з ворогами в людській подобизні, а нині чекає мене бій зі змієм. Хто зна, чи меч мій візьме його.

- Але ж вашого меча освячено в Єрусалимі.

- То правда, але одне битися з сарацинами, а друге - з драконом, у якого луска міцніша дамаської сталі.

- Ви повинні його перемогти.

- Чи я, чи хто інший. Я собі тільки уявляю, скільки лиха Люботину принесла поява оцього чудовиська. Ті ненависні сотворіння мов кара небесна. Не заспокоюся, поки не зобачу його відтятої голови.

- Крім того, це єдина можливість добитися руки прекрасної Настасії.

- Умгу, - кивнув лицар, усміхаючись в пишні вуса.

- Цікаво, а якби не було дракона, чи ви б посваталися до князівни? Адже ви за життя стільки вже подвигів учинили, що й на десять лицарів не було б замало.

- Бачиш, тут одне друге доповнює. За перемогу над змієм чекає нагорода - князівна. А любов князівни можна здобути, тільки убивши змія, І природно, що перешкоди, які постають на шляху до її серця, підсичують бажання ним заволодіти. Мені, якби не цей змій, і на думку не спало б одружуватися. Сорок п’ять - це вже не вік для одруження.

- Кажуть, князівна молода й вродлива.

- Я маю її портрет.

- Правда?! - пожвавішав джура, і його личко осяяв рум’янець.

- Зараз покажу, - лицар розстебнув теліги і витяг з-за пазухи кругле, наче люстерко, мальовидг ло. - Я купив його у того шваба Отта з Альтенбурга, якого ми стріли на Венграх. Князь, виявляється, розіслав портрети по всіх надовколишніх королівствах. Ну, а шваб десь прочув, що дракон той за одним дихом на сто кроків усе спопеляє. Та й зрезигнував.

- І справді, вона прекрасна! - захоплено вигукнув джура і, вловивши мент, коли пан Лаврін одвернувся, припав до портрета вустами, наче до ікони діви Марії перед боєм із сарацинами. - Боже, яка прекрасна!

- Не кота ж у мішку торгувати.

- Ви її любите?

- Я вже не в тих літах, синку, щоб спалахувати любов’ю, мов суха тріска. Хочу здійснити подвиг. Може, це буде мій останній подвиг. А князівна - заслужена нагорода. І я прийму її. Та чи довго я витримаю у їхньому замку?

- Вас чекає князівський престол.

- Державні справи не для мене. Я виріс у сідлі і в сідлі з мечем у руках волію постати перед богом. Як той Святослав Завойовник, що головою наклав у бою з печенігами. Затишне життя на перинах мене мало приваблює.

Ліс уже помітно порідів, та кінця йому, однак, ще не було й не було. Листяні дерева залишилися позаду, і вони в’їхали у похмуру соснину, величезні брили каміння, оброслі зеленим мохом, громадились обабіч дороги.

- Хоч би до вечора звідси виїхати, - зітхнув джура.

- Як будеш отак трюхикати, то й до ранку, не виберешся. Гей! - гукнув слугам. - Ану давай ристю!

Пришпорили коней і, може, з годину скакали по рівній дорозі, та згодом перейшли знову на чвал, бо почалися горби, а в широких видолинках зачорніли калюжі.

Раптом на купі каміння при дорозі уздріли якусь стару бабу. Довгий кривий ніс нависав над губами, темне обличчя, з якого стирчали дргбні кущики сивого волосся, було потворне і схоже на голову крука.

- Дай боже здоров’я! - привітався лицар.

- Дай боже й вам, - закивала головою баба. - Куди їдете?

- В Люботин.

- А-а, битися з драконом?

- Так, а що?

- Та нічого. Маєте що їсти?

Лицар дав знак слугам, і ті, видобувши з торб рештки глухариного м’яса, подали його бабі.

- Дякую, То це ви, - звернулась до лицаря, - дракона хочете звоювати?

- Я.

- Умгу... Гадаєте, вйш меч його зітне?

- А камінь він розколе?

- Камінь? Певно, що ні,

- От бачите. А драконова шия міцніша за камінь. Хіба вам теє не відоме?

- Чув я й про те.

- Хе-хе, чули, а їдете на вірну смерть?

- Вам не все одно?

- Далисьте старій бабі їсти. Я вам поможу.

- Поможете з драконом битись? - осміхнувся лицар.

- Куди бабі до герців? Але знаю, де є меч, яким не те що камінь - ощадно розколете.

- Овва!

- Чого вам так весело?

- Ви чули коли про Чорного лицаря, володаря замку Куропас?

- Чорний лицар з Тарновищ? Хто про нього не чув! Він переміг дванадцять велетнів у Карпатах і змія з озера Синевір. Та ще того змія, що в печерах люботинських об’явився. Подвиги його оспівують усі торбаністи.

- Отож-то. У нього був меч Вілодан. Я знаю, де цей меч. Якщо ви зумієте витягти його із розколини в скелі, то він буде ваш.

- І це ви менз таку послугу хочете зробити лише за кусень м’яса?

- Не тільки. Мені потрібен язик того дракона. Я сама за ним прийду.

- Язик? На біса вам язик? Ви хто - відьма?

- Хе-хе! відьма не відьма, але своє діло роблю.

Лицар замислився. Джура вовтузився у сідлі, мов на присок усівся, нетерплячка побачити легендарний меч Вілодан не давала йому спокою. Чому ж пан Лаврін вагається?

- Ви ще роздумуєте? - спитав уголос. - Поїхали мерщій за тим мечем.

- Не гарячкуй. Дістати меча Чорного лицаря, звичайно, честь велика, та чи буде це подвигом, коли я чужим мечем зарубаю дракона? Не треба бути й лицарем, щоб із такою зброєю йти на змія. Уяви, що люди говоритимуть: лицар Лаврін переміг змія не силою своїх рук, а завдяки чарівному мечу. Який же це подвиг?

- Але ж Чорний лицар не соромився такого меча.

- Заки він його здобув, то встиг вчинити більшість своїх подвигів і заплатив за нього не одною квартою власної крові. Я ж маю заволодіти ним так просто? Піти й витягти а розколини? Не перенісши й частини злигоднів, які випали на долю справжнього його власника?

- Ну що там? - озвалася баба, дожувавши м’ясо.

- Не треба мені того меча. Скажи, чи виберемся ми з цього лісу до вечора?

- Може, й виберетесь. Але є коротша дорога. Як побачите скелю, котра буде схожа на сову, то звернете на стежку ліворуч. А за меча, лицарю, ще пошкодуєш.

- Нема за чим шкодувати. Що не моє, моїм не буде.

- Хе-хе, пошкоду-уєш...

Вони ще довго чули її деренчливий сміх, наче каркання ворона, за спиною.

3
Уже звечоріло, а кінця дорозі все не було.

- Чортова карга! - вилаявся пан Лаврін. - Вона, здається, пошила нас в дурні.

- Схоже на те, - погодився джура. - За її словами - це мав бути коротший шлях, а виходить, довший.

- Перевізник казав, що цей ліс на три дні дороги. Нині маємо третій день, а краю й не видно. Ну його к бісу. Розвертаймося та виїжджаймо на стару дорогу, поки не пізно.

- Доброго й вам.

- Як здоров’я?

- Та нічого, тільки ноги слабнуть. А ви як там живете? Все по-старому?

- Звідки нове візьметься? Все як було. Вас, бачите, доганяю.

Князь усівся на колоду, а воєвода, запримітивши рясні кущі ожини, примостився поруч неї та заходився ласувати.

- Я до вас на пораду приїхав, - сказав князь.

- О-о, то щось велике в лісі здохло.

- Ви чули про змія, що ото в нас об’явився?

- Чого ж не чув?

- У нас, бачте, який клопіт... Лицарі поз’їжджалися з усього князівства. Є й з Моравії, і з Польщі, і з Карінтії, і з Сілезії, і з Крайни. А змій, чортяка, заліг у печері й носа не показує.

- Він і не покаже.

- Як то?! А вам звідки теє відомо?

- Я говорив з ним.

- З драконом?!

- Так. Це дуже миле сотворіння.

- Вперше щось подібне чую.

- А так воно є. Це дуже дивний і незвичайний змій. Не їсть м’яса, а лише траву та овочі. Він ще нікому зла не вчинив. Коли видихає повітря, то задирає високо голову, щоб не обсмалити дерева.

- Гм, це й зіправді якесь, диво дивнеє.

- То ще не все. Він і книги читає.

- Книги? Та ви що, глузуєте з мене?!

- Чого б я з вас глузував? Кажу, як воно є. Я сам його навчив грамоти.

- Пресвята трійця! А то вам для чого було робити?

- Він мене попросив.

- І що ж він там читає?

- Все, що даю йому.

- Певно, й Біблію та Євангеліє далисьте?

- Дав.

- Я? Мщуся? А то за що?

- А що - ні? Це ж ви з моїм батьком погризлись, а тепера на мені, бач, і окошилося.

- Коли я з драконом познайомився, він уже був таким.

- Яким же се?

- Добрим.

- То замість того, щоби втовкмачити у його дурну голову, що ні дракон, ані жодне інше чудовисько добрим бути не може, ви книги підсовуєте?

- Я йому розтлумачив усе, але ж не вимагайте од мене неможливого. Як можу навчити його робити зло, коли й сам не зяаао, як це робиться.

- Ніхто вас про це я не просить. Треба було дозволити розвиватися його драконячим інстинктам, а не перешкоджати в цьому. Принаймні грамоти не слід було вчити.

- Він мене дуже просив... Ну, а й... Просто ми з ним затоваришували.

- Гарних ви собі товаришів підбираєте! Нічого не скажеш.

- Які вже є.

- Ну гаразд. А що ж мені оце чинити?

- Не знаю. Він не хоче битися з лицарями. Не хоче крові проливати. Йому хочеться жити собі спокійно у печері, нікого не рухати і щоб його ніхто не рухав.

- Але ж таке не буваеі Де хто чув, щоб дракон займався книгами?!

- Ви ще не все знаєте. Він і вірші пише.

- Пресвята діво Маріє, дай мені сили це все перенести! Ви мене у гріб загоните! Я отак із вами ще трохи побалакаю і взагалі з глузду з’їду! Вірші пише... Це ж помислити тіко! Дракон-піїта! Пане Антосю, - гукнув до воєводи, - ви чусте? Та киньте вже ту ожину, ходіть сюди, бо я сам, бігме, зараз зомлію! Мамцю моя рідна, ото мені клопіт!

- Я можу прочитати.

- Що - вірші? Не треба! Досить з мене і тих новин. Мені свої віршомази вже набридли, а ви ще тут зміїні вірші мені хочете всучити.

- Як хочете. Вірші гарні.

- Пес із ними. Ви мені порадьте лучче, що я маю робити. Як мені добитися, щоби вій вийшов на герць?

- Може б, іще й ви з ним перебалакали? Може, якраз... Він добрий.

- Мені його доброта знаєте де? Не хочу казати.

Князь підвівся, обсмикав кунтуш і додав:

- Словом, завтра ополудні заїду до вас. Зрозумійте мене вірно, я нікому не хочу зла. Але дракон має бути убитий. Так, як того вимагають приписи. Так було і так буде. А крім того, донька... За кого її видам?

- Я розумію... Поговорю із ним. Але нічого не обіцяю.

- Гм... Ну, так... Діло делікатне.

- Отож. А завтра приїжджайте... зведу вас.

- Ага, забув спитати. Скільки в нього голів?

- Одна.

- А ви думали скільки!

- Та це ж неподобство! Та як він посмів?! Ну, ви чули щось подібне, пане Антосю? Одна голова! Курам на сміх! А де ще дві?

- Такий вродився.

- Ну, пішли часи... Уже й дракони порядні перевелися. Не диво, що воно таке глупеньке вдалося.

2
Пустельник зайшов до печери.

- Агов!

- Я тут, - озвався дракон. - Мене вчора пробували димом викурити. Мало не задихнувся.

- Що ти кажеш? Оце ще мені лицарі! За моїх часів такого не було. Як же ти врятувався?

- Я й сам не знаю. Повз усе далі й далі, дим переслідував мене, аж поки я не зомлів. А коли очуняв, дим уже розсіявся.

- Видно, передумали. Ти знаєщ що - є тут одна печера, з якої тебе не те що димом, а й сіркою не викурять. Вона простора, затишна й зовсім не волога. Крім того, має вихід на широку галявину, а та галявина, наче дно колодязя, зі всіх боків оточена високими скелями. А з протилежного боку галявини є ще одна печера, і виходить вона в густелезний ліс. Це якраз для тебе.

- О, я з радістю переселюся туди. Де це?

- Зовсім неподалік. Над самою річкою.

3
Печера й справді була суха і простора. Вони пройшли її всю і опинилися на галявині, котра буяла соковитою зеленню. Довкола пурхали метелики і кольорові мушки.

- Рай, та й годі, - зрадів дракон. - Повік вам буду вдячний.

- Сподобалося?

- Ще й як! А то сидиш цілими днями в печері - світа білого не бачиш. Уже й верзтися почина казна-що. А тут є де розгулятися.

Посеред галявини світилося голубе око озерця. Дракон тішився, як мала дитина, обнюхував квіти, занурював голову в воду і задоволено пирхав. Потім ліг на траву, випростав лапи й з хрускотом потягся.

“Як йому сказати про князя? - думав пустельник. - З чого почати?”

Сонце висіло над головою золотим яструбком і лило проміння, густе проміння западаючого в сон літа. Пустельник сів на траву і скинув бриля, підставивши сонцю облізлу голову. Лягти й подрімати б, навіщо йому всі оті клопоти? Дракон тепер у безпеці. Сюди ніхто не поткнеться, а як і поткнеться, то завше можна чкурнути в протилежну печеру і перечекати в лісі. Але навіщо такі ускладнення? Дракон може завалити вихід з печери кам’яною брилою.

- Чуєш, ти можеш зачинити \вихід з печери на галяву якоюсь каменюкою. Коли треба, будеш її відсовувати.

- Маєте рацію. Я так і зроблю. Не знаю, як вам і віддячити. Скільки для мене зробилисьте!

- Е-е, що там... - помнявся трохи, та врешті випалив: - Був у мене князь...

Усмішка щезла з драконової морди.

- Що він хотів?

- Про тебе розпитував. Я все, як було, розказав.

- А він?

- Звичайно.

- ...не та натура. Таким уже ти вдався на свою біду. Але князь своє знає- йому треба князівну заміж видати, опріч того, боїться неслави. Скрізь, де з’являлися дракони чи там інші чудовиська - однороги, велетні, людожери або лихі чаклуни - всюди їх рано чи пізно знищували. Князь не може йти проти звичаю.

- Нехай пустить чутку, що мене вбито, а я сидітиму тут, як миш, тихенько. Мені б лиш із вами бачитися та книги читати. А більше нічого не треба. Як захочу погуляти, піду по той бік гір у ліс.

- От сам йому і скажеш. Нині він ополудні заїде до мене. Може б, я привів його сюди?

- Приведіть, дуже вас прошу. Хай не боїться...

- Тільки не проговорися, що це я тобі печеру знайшов.
- Ну як він? Згоден зі мною говорити?

- Та згоден. Куди ж йому подітися?

- Лицарі терпець втрачають. Та й мені це вже ось де, - черкнув долонею по горлу. - Грошей стільки пішло, кат його бери! Де ж таку армію прогодувати?! Чого доброго, і сам з клумаками підеш по світу.

- Він... оце... печеру поміняв...

- Гм... З чого б то?

- Не знаю... Видно, тамта йому не сподобалася. - Помовчав та: - Ну що... пішли?

- Та вже ж.

Коли дійшли до ріки, пустельник спинився.

- Це тут. На тім боці.

- Як же ми...

- Та тут мілко.

- Все одно роздягатися, - кривився князь.

- Скиньте лиш чоботи й кунтуша закасайте, а що штани трохи замочите - невелика біда.

- Е-е, поговоріть... Якби не гостець, я б... А це вам гірська ріка.

- Гаразд, я сам перебреду й попрошу дракона, аби вас переправив.

- Перестаньте! Ще чого!

- Та не бійтеся, нічого він вам не зробить.

Пустельник перебрів річку й щез у печері. Князь затупцяв на місці, роззирнувся - ніде ні живої душі. От чорт, можна було б, як дракон виповзе, напасти на нього та й... Тут же ж і засоромився тієї гадки. Ні, таки це не по-лицарськи.

Спочатку з’явилася драконова голова на довгій шиї, насторожено озирнувши все окіл. Князь поглянув на чудовисько і відчув, як мурашки забігали по спині, - дебе-елий дядечко, з таким ого-го скільки ще мороки буде.

Переконавшись, що ніде небезпека не перестерігає, дракон трохи виповз із печери і поклав голову на протилежному березі навпроти князя. Князь обережно, мов на тонку кригу, поставив ногу на морду, зробив один-два нерішучих кроки, а далі так прудко, що й ніхто б не сподівався, перебіг по шиї на другий бік.

На галявині їх чекав пустельник.

- Ну, як вам нова господа нашого дракона? - спитав князя.

“О-о, хитрий жук, - подумав князь, - та чи не ти сам йому цю господу й найшов?” А вголос:

- Понад усі сподівання.

Вони примостилися на траві. На якийсь час запанувала мовчанка, ніхто не знав, з чого почати розмову. Пустельник щось там промимрив про гарну погоду, дракон лежав нерухомо, бо якраз йому на носа сів метелик, і він боявся його сполохати. Князь задумливо дивився на протилежний бік галявини, де чорніла паща іншої печери. Тепер йому було ясно, що дракона звідси не викуриш. Залишається дипломатія.

- Егм... - почав князь, - сподіваюся, вам не дуже зашкодив той дим?

- Та ні. Вже вичухався.

Метелик спурхнув і полетів понад озером.

- Вони хотіли тільки, аби ви з печери... е-е... виповзли. Але переборщили трохи - не второпали, що так же ви й задушитися могли... На щастя, я спохопився вчасно та звелів розкидати багаття.

- То це ви мене врятували? Я вам безмежно вдячний.

- Та що там... Це мій обов’язок... слідкувати, щоб усе було як заведено. Я, знаєте, великий прихильник традицій. Як діди заповіли нам, так воно й бути має.

Князь поліз за пазуху й видобув плескату зелену пляшчину.

- Я тут... егм... вина трохи... Не вживаєте? Дракон закліпав очима й зиркнув на пустельника.

- Ні, він ще молодий, - відповів той за нього. - Зовсім дитина... А з чого вино?

- Виноградне. Це мені з Волощини привезли... діжечку... А я тихенько... щоб жінка не бачила та й... от...

- Ех-хе-хе... - покректав пустельник. - Гріхи наші... Давайте, спробуєм...

- То ви... е-е...вибачайте, скільки років маєте? - звернувся князь до дракона.

- Вісім.

- Ще трохи виросту.

- Овва! - князь похитав скрушно головою. - Ви й так уже дай боже... От я чув про тих... алігаторів... Так ті по триста літ живуть. Теж, мабуть, з вашої, вибачайте, породи. А в драконів як?

- Що як?

- Хто його зна?.. Ще жоден дракон своєю смертю не вмер.

- О! Бачите? - пожвавішав князь. - Бачите? Жоден! Як на роду написане, так і буде. Ви от... вибачайте, як вас величати?

- Називайте Грицьком.

- Як? Грицько?.. Жарту... е-е... гм... ну, так-так... звичайно... гм...

- Це я його так назвав, - озвався пустельник.

- А-а, - глянув спідлоба на пустельника князь, - ясно... Що ж, Грицько то й Грицько... Тільки я знаю, що дракони завше мають далеко страшніші імена. Афросіаб чи там Джаудар.

- А я не збираюся нікого страшити.

- Е-е, це ви даремно. Це ви начитались... А дракон є дракон. До речі, і в книгах святих пишеться, що усяка твар має своє призначення і дракони мусять нести лише смерть і руїну, бо на те вони й створені. Ви що - проти традицій?

- Та ні. Але я не вмію бути страшним, не вмію чинити зло.

- Ну, цього навчитися легко. Чинити добро набагато важче. Ви тільки спробуйте. Ви ж не пробували?.. От! А кажете! Вийдіть з печери, скажімо, на прогулянку. Забредіть, гуляючи, на поля, потолочіть збіжжя, спопеліть його своїм вогнем, зруйнуйте село, перетворіть його в купу попелу. Зрештою, оголосіть, щоб вам на обід приводили молоду дівчину. Як у старі добрі часи. Там усе було ясно. Раз дракон - то й трусися всяк та п’ятами кивай якнайдалі. А то що ж виходить? Усе летить шкереберть! Усе з ніг на голову! Та це вже якесь вільнодумство! Єретизм! Від цього й до “геть з князями!” недалеко! Це вам не жарти. Кажу вам, як є, - у своєму князівстві єретиків не потерплю!

- Е-е... та що ви, далебі, - встряв пустельник. - Який із нього єретик? Молоде ще, зелене...

- Ну, молоде... а собі на умі... оно яка голова велика. Є де мислям усіляким розгулятися. Такі голови для держави - ве-ве-лика небезпека. Не знати ще, які він вірші пише.

- Та нічого там такого нема, - одмахнувся рукою пустельник. - Ось нате самі подивіться.

Князь узяв сувій пергаменту й почав читати вголос:

Розквітають дивні квіти,

розкривають пелюстини,

а метелики стікають

по вустах, як сік ожини.
Сни дзвіночків голубіють,

зазирають у кишені,

а ти сиплеш їм дукати

у роззявлені їх жмені.
І ковтаєш сон глибокий,

подарований навічно,

І вмираєш разом з ними,

не питаючись, навіщо.
День минув, і склали крила

всі метелики на зиму.

Заховайся й ти в шкарлупку

і ридай собі за ними.
- О! Ну, чи я не казав? Заховайся у шкарлупку! От він і сидить у печері, носа не показує. А це як розуміти? Про дукати? У вас що, дукати є? Та я, щоб організувати лицарів на бій з вами, вже знаєте скільки витратив? А ви розсипаєте грошима де бачите!..

- Нема в нього ніяких дукатів, - заступився пустельник. - Це образ такий.

- Знаємо ці образи. Як гроші дай, так образ... Ану ще почитаєм...
Ти сни колись бачив рожеві і білі -

у течії їхній гойдалося тіло.

Де зникло усе? Поринаєш в пергамент,

виловлюєш тихі слова на свій лямент

і світ викладаєш отими словами,

в якому ніколи не мав навіть мами.

А світ цей жорстокий такий і шалений -

суть черви во чревію і гризь щоденна.

Мовчи і надійся, що смерть коли-небудь,

твій слід загубивши, пройде попри тебе.

Даремні надії - умийся сльозою! -

меча вже занесено над головою.

Набридло усім тої днини чекати,

коли ти посічений будеш конати.

Ніхто над тобою тоді не заплаче...

Умреш, проклинаючи долю собачу.
Коли дим густий моїх слів спопелілих,

ілюзій розтрачених, марень зотлілих

у душу сумну почина проникати,

чи можу я квітами, доле, співати?
- Ось маєте! І це не єретик? - князь потрусив у повітрі рукописом. - Це, я вам скажу, більше ніж єретизм! Він називає наш світ жорстоким, а во чревію нашого світу суть черви і гризь щоденна! Га? Чи це не мене часом і не моїх лицарів має він на увазі? Черви! Що ви на це? У нього, виявляється, ще були якісь ілюзії та марення. Щодо чого? Як мене круг пальця обвести?.. А “квітами співати”? Це вже чорт батька й зна що! Дракон співає квітами?! Дракон знає тільки одну пісню: вогонь, кров і руїна! Ось ваша пісня!.. Де це ви тільки подібних ідей набралися? Га?! Не дозволю!.. І де - на люботинській землі! Ну чому це чудо не явилося у туманному Альбіоні? Чому не десь на Сінайських горах, а в.нас, у нашому богу душу винному Люботині?.. За що мені така кара, господи?! І чим я тебе прогнівив? І ностив, і сповідався, а в нагороду - явлєніє пресвятого Григорія, в миру - дракона!

Князь вихилив рештки вина і остаточно розкис. Пустельник зі смутком дивився на порожню пляшку, відчуваючи, що розсмакувати як слід це вино йому так і не довелось. Але князь його журбу розвіяв одним рухом - з-за пазухи з’явилася ще одна плесканочка.

- Давай, старий, вріжемо з горя. Таки справді - гризь щоденна. А во чревію суть черви. Черви! Істинно глаголено. З цього Грицька, я тобі, старий, скажу, ще б люди були.

- Він талант, - погодився пустельник. - Справжній християнин.

- Ну, ти не той... - надувся князь. - Дракон-християнин! Ти такими словами не розкидайся. Сказано в писанії: “І пошлю на вас змія”. А цей, з дозволу сказати, змій, - князь поплескав дракона по лапі, - викинув такий фортель!.. Слухай, скільки тобі, кажеш, літ?

- Вже вісім, - відповів дракон.

- Пити можна. Дай йому, старий. Хай дзьобне, їдять його мухи.

Дракон узяв пляшку, покрутив, понюхав і обережно перехилив.

- Ну-ну, ти не захоплюйся! - заметушився князь. - Такому, як ти, й діжки мало.

- Смачно, - облизався дракон.

- Ну от, посмакувало. Це мені кум з Волощини привіз... Ти от віршики тут пописуєш, книжечки почитуєш, а я мушу головою в стіни гупати. Гризь щоденна! У мене донька - курріпочка! Скоро двадцять стукне. А вона ще діва. Ти знаєш, що це таке? Куди тобі! Сказано - дракон. А я батько, я мучуся, переживаю. Одна в мене дитина... Ти от заліз у свою печеру та й у вус не дмеш. А лицарі глузують. Тут же понаїхало хто й зна звідки! У них же дракони не те що ти. Порядні... Вилізли, пережерли сотню-другу народу, потоптали села, ниви - все, як повинно бути. А ти... лінюх... ну, хіба ж так можна?

Дракон ликнув з пляшки і задоволено ре’мигнув.

- Не давайте йому більше, - сказав пустельник. - Ще бешкетувати почне.

- О! Та я тільки того й хочу! Хай бешкетує! Хай усе рознесе! Ну, Грицю! Давай!.. Е-ех, слабак!.. А хочеш, я тобі доньку свою привезу? Хай у тебе в печері сидить, а я всім оголошу, що ти її вкрав. От тоді закопошаться всі, як мурахи. Як у старі часи. Я вже не прошу, аби ти сам її викрадав, ні... Хай би сиділа собі десь у кутку й вишивала. Не бійся, вона дуже спокійна...

- Е-е, та він ще жінок не бачив. Чого йому боятися?

- От бачите! Як ви його вчили? - підвищив голос князь. - Біблію та Євангеліє він бачив, а жінок- ні! А може, якби побачив, то й розохотився! Може б, травичку свою закинув! Та якусь пухкеньку молодичку - га? Хе-хе-хе! - хрум! хрум! хрум!.. Ти ж повинен щось таке утнути. Бо як же з тобою битися? Думаєш, лицарі такі дурні? Вони одразу помітили, що з тобою щось не гаразд... Я б тобі під печеру й кісток понавозив, різних там черепів. А то в тебе як у білки в дуплі. Де ж таке видано?

- Не буду я ні з ким битися. Не хочу.

- От ти далі своєї. Горенько моє! А мені що - в петлю?

- Чому в петлю?

- Ну як? Тільки в петлю. Куди ж іще? Так мене зганьбити! Та що мене? Ціле князівство зганьбив. Люботин віднині у всіх на язиці буде... “Люботин? А-а, це там, де дракони як зайці?” Я собі уявляю, що мене чекає. А мою доньку? їй уже двадцять скоро. Вона уже купу дітей повинна мати. А діва. Тобі цього не зрозуміти.

- А ви оголосіть краще, що мене вбито. Я сидітиму тут і носа нікуди не потикатиму.

- Аякже! А де труп? Ти мені трупа давай, а тоді сиди: хоч сто літ! А хто бачив, як тебе було переможено? Гадаєш, всі такі дурні? Я через тебе, гевала, ночей не сплю, вже третій день п’ю. Так і зіп’юсь до дідькової мами. А що з дочкою буде? А з Люботином? В тебе що - патріотичні почуття притуплені?

- Та ні... але я ще такий молодий... не нажився ще...

- Шкода. Але що робити?

Князеве обличчя поволі набирало бурякового кольору. Пустельник теж нівроку захмелів і дивився вже зовсім посоловілими очима. Дракон тим часом вихилив пляшку до дна. Князь почав сміятися й плескати себе по боках, І той сміх передався його сусідам - спочатку зареготав пустельник, а тоді й дракон прогримів таким оглушливим сміхом, що луна покотилася далеко по горах.

- Оце так! - похвалив князь. - Ану ще, братку, зареви, га? Ну що тобі? Зареви, щоб аж...

І він почав штурхати змія під бік. Трохи покомизившись, дракон урешті здався і, задерши високо голову, заревів:

- ГХАААГХРРР!!!

Пустельник і князь попадали на землю, затуливши долонями вуха! Каміння покотилося з гір, а на сонце враз наповзла чорна хмара, і спохмурніло довкола, мов перед грозою. Дракон опустив голову на лапи й винувато подивився на гостей. Обоє трусили головами й ляскали себе по вухах.

- Фу-у, аж вуха позакладало, - нарікав князь. - Умієш! Тут я нічого не скажу. Молодець!

Тоді підвівся і смикнув пустельника за рукав:

- Давай... пішли... Пора додому.

Візит закінчився тим, що князь поліз цілувати дракона.