Місце для дракона



бет1/5
Дата04.07.2016
өлшемі262 Kb.
#177570
  1   2   3   4   5
Юрій ВИННИЧУК
МІСЦЕ ДЛЯ ДРАКОНА
Повість-казка
Не від того я помру,

Що на світі буде война.

А від того, що вона

Мого вірша не достойна.

Ярослав Довган
РОЗДІЛ І
1
У вікні дзижчала муха, і нудотливе оте дзижчання навівало сон, так само, як і порипування віконниць од непомітного вітру. Спекотливий полудень порозморював усе довкола, жовтою від пилюги і сонця вуличкою пленталася баба Дрімота і мак розсипала - куди мак сипне, там усе й засне, а по нивах недожатих блукала Полудниця із серпом і пильнувала, чи не зостався який сміливець на полі у полудень дожинати, але не було нікого, бо добре відомо, що від Полудниці нічим не відкупишся і не відмолишся - махне серпом по шиї, та й край. Попід парканами дрімали коти, собаки, свині й кози впереміш, наче одна родина, позаривалися в порох кури, навіть метелики непорушно застигли на квітах, мов одинокі пелюстини.

Князь люботинський куняв у кріслі, заколисаний мушиним дзижчанням, у сни занурений, наче у мутну, теплу воду, і снилися йому війни, переможні походи, руїни здобутих фортець, довгі вервечки полонених. Були це особливі сни, бо з’являлися вони лише в полудень, а вночі ніколи й, тому-то він із такою шанобою до них ставився, що навіть оголосив по всьому князівству наказ, щоб ані одна душа не важилася в полудень потривожити його супокій. Небавом навіть собаки призвичаїлися до нового розпорядку, хоч, правда, кількоро вже поплатилося життям за те, що о тій святій порі дозволили собі продерти горлянку.

Відколи князь посів батькові володіння, запанувало на люботинських землях небувале затишшя. Лицарі, які були, сиділи по своїх добрах та й наливалися тлущем, якось самі собою відійшли в забуття турнії, а якби й збрело князеві затіяти щось таке, то невідомо, що б з цього вийшло, бо лицарі, не тримаючи тривалий час у руках ні меча, ні списа, тільки посміховсько із себе зробили б. Сусіди перестали зазіхати на спірні прикордонні села й містечка, хоча раніше затівалися баталії навіть через задрипаного хутора чи старого вітряка, якого хтось на межі поставив. Ніхто ні в кого не викрадав доньки, нікому жита не толочив від час ловів. Потроху оця сумирність передавалася й міщанам та селянам, ба навіть бурсаки втихомирились і не влаштовували колотнеч на ярмарках та міських ринках.

Спокій і затишок запанували в князівстві, и полудень став богом, якому хоч і молилися, проте жертву приносили зовсім маленьку, майже непомітну жертву, а в нагороду здобули нудьгу, котра, мов іржа меч, пороз’їдала душі люботинців, а що ті одвикли боронитися, запанувала вона безроздільно, викликаючи неймовірну лінь та розмореність. Здавалося, всі люботинці тільки для того й живуть, щоб виспатись, і якщо не закинули вони ще своїх ремесел та господарок, то тільки тому, що, не забезпечивши здорової їжі, не мали вони й здорового сну. І коли якийсь чужинець заїжджав у ті краї, то навіть сонце над Люботином здавалося йому куди вгодованішим і ситнішим, ніж на батьківщині.

Раніше князь утримував невелике військо, та, оскільки не було війн і воно влітало йому в дзвінкий гріш, розпустив його. Тоді як батько провів життя своє верхи на коні в безконечних походах і тільки мріяв про спокій, князь, навпаки, аж переситився спокоєм. Деколи його опановувало бажання струсити з себе оту сонливість і бездіяльність, кидався щось робити - затіє, було, собор будувати, вже й підвалини закладуть, та раптом махне рукою й більше не з’являється на будові, а майстри розповзуться по домівках, і ніхто потім про собор не згадує.

З літами одступав сон від нього, а натомість сповзалися лихі тривоги, прокрадалися в груди сухі й сичали під горлом, як люті вужі. Безсоння зривало вночі його з ліжка і змушувало блукати, наче сновиду чи привида, лункими покоями замку, і кроки його викликали моторош у сторожі.

У князя була донька - прекрасна Настасія. Прийшла їй пора до вінця ставати, але за давнім звичаєм прихильність князівни здобувалася в турніях чи військових походах. Наречений мусив бути героєм. Та де його взяти в князівстві, котре як не спить, то дрімає? Нема війн, нема розбійників, не з’являються ані злі чаклуни, ані людожери, кудись поділися страшні бататоголові дракони. Звідки візьметься геройство? Чого доброго, князівна задівується, і князь не матиме спадкоємця, розпадеться держава, яку з таким трудом клеїли докупи його пращури. Ось вони осудливо зиркають на нього із портретів, і ніде сховатися йому від їхніх поглядів, які пропікають, наче залізо розпечене. Далебі, вже пора діяти, не має він права зволікати, інакше проклянуть його й духи предків, і наступні покоління.

Ці тривожні думки проникли в його сон і вирвали звідти, ще пробував заколисати себе сонливими хвилями, навмисно й очей не розплющував, але даремно. Звівся на ноги й рішучим кроком попрямував до дверей. Сторожа дрімала, епершись на галябарди.

- Дідько б вас побрав! Отак ви вартуєте свого пана? Швидко мені воєводу сюди!

Прибіг захеканий воєвода. Став перед князем, вибалушивши здивовані очі та кривлячи рота в гамованому позіханні.

- Слухайте сюди, - сказав князь. - Так далі не піде. Ми котимося в прірву, - тут він зробив паузу, щоб заспаний воєвода встиг перетравити сказане. - До чого дійшли вже? Я доньку заміж не годен видати. За кого її віддам? Де герої? Де лицарі, уславлені подвигами? Га? Я вас питаю!

Воєвода роззявив було рота, проте тільки для того, щоб випустити на волю “ги-и-и-х”, бо голова його, ще не освіжіла після сну, не могла ніяк второпати, що від нього хоче князь.

- Мовчите? Отож-бо. А чи задумувалися ви коли-небудь, на якого біса вас тримаю і гроші плачу? Ви ж воєвода, так? А де ваше військо?

- Та ви ж самі казали...

- Знаю! То були інші часи. Сусіди, гадаєте, не пронюхали, що військо наше ропущене? Може, вже й міркують собі, з якого боку лучче ударити... Але чому це мене хвилює, а не вас - воєводу? Даю два тижні. За цей час хочу бачити тисячу вояків. Зберіть, озбройте і починайте муштрувати. Далі. Всі сторожові вежі й прикордонні фортеці обновіть і підправте як слід, обсадіть залогами. Далі. Відправте надійних людей збирати данину. Що за чорт? Восьмий рік мої підвладні й мідяка не платять! Зберіть з них за всі роки, а як хто опиратиметься - в Чорну вежу. Без балачки. Доста панькатися. Оголосіть по всьому краю, що від дня святого Онуфрія запроваджуються турнії. Мій старий закон, який забороняв герці між лицарями, скасовую. Все зрозуміло?

- Та зрозуміло, - зітхнув воєвода. - Мені зрозуміло, а як іншим? Ну, оголошу набір до війська. Гадаєте, підуть? За ті пару талярів? Та кожен колишній вояк уже так з вухами в господарство заліз, що тою мізерією його не спокусиш. Він оно збіжжя вивезе до Чехії, то заробе стілько, що, дивись, і сам зможе військо набирати.

- А ви присилуйте.

- Добре сказати - присилуйте. Чим присилую? Оцими двома руками? Хіба сторожу вашу познімати. Та й те, скільки тої сторожі? Селюхи іно за ціпи візьмуться - розбіжиться ваша сторожа, як курчата перед шулікою.

- Що ви верзете? А закон? Я встановлював закони чи мої діди? Хіба насміляться вони піти проти закону?

- Е-е, ваша милість, тут ви трошки той... Самі ж, вибачайте, начхали на закон. А ваші підвладні з вас-таки приклад і взяли... Та хоч би й закон. Що з нього? Хіба за часів вашого татуня, царство їм, не гнали батогами людей до війська, не посилали вояків данину збирати, не садили у в’язниці? А був же закон! Але тоді хоч було чим той закон підтримувати. А нині залишились я та ви. Хіба удвох і підем данину збирати. Ну, ще тих бомків з-за дверей візьмеш. Лицарі, що за ці роки зібрали по своїх добрах, то те й пробенкетували.

Князь нічого нового для себе не почув, але тому, що не раз і сам про те все мислив, стало на душі гірко й похмуро.

- То що порадите? - спитав.

- Не хтів я раніше казати, поки ще всього не перевірив, та, здається, господь змилостивився над нами.

- Ви про що?

- Пригнався днями до мене побережник. І знаєте, яку новину приніс? Каже, бачив дракона.

- Та йдіть!

- Каже, біля Бистриці.

- Справжнього дракона?

- Ну та справжнього. З крилами. Все як має бути. Вогонь видихає. Здоровий, каже, як гора.

- І де він живе?

- У тій самій печері, де жив той дракон, що його при вашому дідові забито було.

- Ти диви! Господи, чим я віддячу тобі за ласку твою? - вклякнув під образами й помолився, а як устав з колін, то радість світилася в його очах, а плечі розправилися, наче й не згорблювалися ніколи.

- Нині вранці я посилав людей, і вони підтвердили. На березі Бистриці бачили сліди драконові.

- Ну що ж, господи благослови. Розсилайте гінців. Так і оголосіть: хто переможе дракона - пошлюбить князівну і сяде на престолі. Бій з драконом - святе діло. Тут народ валом повалить. Проти цього лицарі не встоять. Я впевнений, що вони тільки-но цюю вість зачують, враз усі бенкети закинуть, за мечі візьмуться та жирок позганяють.



2
Дракон ще був зовсім молодий. Минуло вісім років, відколи він вилупився з яйця, що пролежало, може, із сотню літ у печері. Не було кому заопікуватися ним та навчити драконячого способу життя, бідолаха навіть не знав, чим повинен харчуватися, і їв собі травичку, листячко, різні там ягідки, дикі яблука й груші. Цілими днями просиджував у печері, тільки вночі виповзав на прогулянку, і через те ніхто й не підозрював про його існування. Але якось він серед ночі забрів до густелезного лісу, проблукав у ньому до світанку й, коли вже повертав назад, натрапив у гайку біля річки на чиюсь хатину, з-за хатини чулося лунке гупання. Дракон спинився й зацікавлено почав наслухати. Небавом затихло і з-за рогу вийшов старий чоловік, несучи оберемок дров. Дракона він помітив щойно тоді, як висипав дрова біля порога, і хоч оте чудовисько на ту пору було всього лиш завбільшки з вола, проте й цього виявилося достатньо, щоби чуб на голові в пустельника - скільки вже там було його - заворушився, мов трава схарапуджена.

Оце так і почалося їхнє знайомство. Дракон ще й говорити не вмів, був наче мала дитина. Та голову мав тямущу і досить хутко навчився говорити по-людськи. Вони бачилися мало не щодня, і минав їхній час у цікавих бесідах. Єдине, на що пустельник ніяк не хотів погодитись, це навчити дракона грамоти.

- Не драконове це діло, книги читати. Я тебе не відраджую, але, хто хоч краплю мудрості зачерпне, довіку ситий не буде. Від многої мудрості много скорбі, і хто примножує знання, примно’жує печаль. Я пішов на пущу не з добра. Колись воєводою був, але зажерся із батьком теперішього князя. Мені його безперервні військові походи впоперек горла стали. Воює, воює, а який із того мав хосен? Ані клаптика землі не зумів приточити до Люботина. Плюнув я та й подався сюди. Нічого іншого не залишається, як книги читати. Дещо й сам пописую. Оце ось діяріуш свій списав, а це - літопис люботинський. Комусь цікаво буде - прочитає та й мене добрим словом спімне. Мені книжна мудрість на користь пішла. А тобі навіщо? Я тебе й так можу надоумити, без книг. Дракон приходить на світ лихо чинити. За гріхи наші людські мусимо спокутувати, бо така воля господня, і не тобі проти неї йти. Так же й пращури твої чинили, ніхто з них себе не пострамив. А книги добра вчать. Як же ти зло чинитимеш, коли праведним станеш?

- Що ви таке говорите, дядечку?! - жахнувся дракон. - Та мені й на думці ніколи не було зло чинити. Що мені хтось поганого зробив?

- Е-е, синку, не бідкайся даремно, бо що має бути, те й буде. Нікуди від долі своєї не втечеш. Подивися на себе - гадаєш, для краси тебе таким здоровилом господь сотворив? А ти ж іще рости й рости будеш. Усе в природі має своє призначення, і горе тому, хто піде проти цього.

- Ніхто ще про мене не знає.

- Дізнаються. А як станеться теє, не матимеш уже спокою. Приїдуть і покличуть тебе на герць. Мусиш згинути.

- За що?


- А так - ні за що. Дракон повинен згинути. А герой пошлюбить князівну і займе престол. У князя нема сина. Де він спадкоємця візьме? Ти для нього тепер як манна небесна. Чи робиш зло, чи ні - ніхто й не спитає.

- Я не хочу гинути, ще й не нажившись. І нікому ніколи зла не вчиню.

- А це вже не зарікайся. Буває, що й вовка змалечку приручать та при хаті тримають. І що з того? Вовк все їдно в ліс дивиться. Підросте й дремене, а то ще й хазяїна задере.

- Гадаєте, і я з вами отак зроблю?

- На все воля божа. Я тобі в душу не зазирну і кров’ю твоєю не покермую.

- Якщо вже й ви мені віри не ймете, то хто ж повірить?

- Я тобі вірю. Чого ж? Вірю. Але це протиприродно. Чи ти чув коли, щоби зайці вовків жерли, а вовки на луці паслися? Ну добре, ти жив сам як палець та й харчувався чим попало, але чи можна бути певним, що ти колись не розсмакуєш м’яса? Спочатку якоюсь пташиною чи рибиною, а згодом козлом розговієшся. А тоді, так само, як і вся порода твоя, на людей кинешся. Був тут - не за моєї пам’яті - дракон. Мабуть, родич твій, бо у тій же печері жив. То він час від часу якусь дівку ловив та й обідав усмак. Піде на жнива, було, вибере наймолодшу... До-овго з ним воювали. І ніхто не зумів подолати, аж Чорний лицар об’явився. Отой і голову драконові стяв.

- Ви хробака з’їли б? - зненацька перебив його дракон.

- Тьху! Що ти мелеш?

- Оце так мені м’яса з’їсти. Я виріс на траві й траву їстиму. Навчилисьте мене вже стільки всього, що як іще й грамоти навчите, гірше не буде.

- Бач, тобі пальця в писок не клади! - розсміявся пустельник. - Гаразд, навчу.

І навчив. Та так, що й сам дивувався з успіхів учня,



3
Минув час, і докотилися до пустельника чутки, що князь уже довідався про дракона й оголосив лицарське рушення.

- От так, синку, - зітхнув, - прийшла година випробування. Мусиш стати до бою.

- За що ж вони ополчилися проти мене?

- Такий звичай. Як вони захочуть тебе убити, то й з-під землі вигребуть. Ти - дракон. Цього досить. Жоден володар ніколи не змириться з тим, щоб на його землях жило якесь чудовисько. І дарма - чинить воно руйнації чи так от, як ти, книги почитує, - мусить бути убите.

- Я все одно не стану до бою.

- Біда, що й я тобі не поможу. Ніхто мене й слухати не стане. А людей не перехитруєш. Біс, хоч і який уже майстер, а й той ради не дасть.

- Не можу цього зрозуміти. Повинна ж бути якась справедливість. А бог?

- Ну-у, бог! Не тобі до бога взивати, бо ж не для добра він таких, як ти, насилає.

- То і господь зло чинить?

- Якщо зла не буде, звідки добро пізнаєш?

- То така ваша правда людська?

- Який бог, така й правда, - сказав пустельник і сам вжахнувся сказаному та почав хреститися.

- Не хрестіться. Він і вас на жорна свої покладе.

4
Дракон сидів у печері й дивився на лицарів, що гарцювали на конях, виблискуючи латами й зброєю. Їхні джури безперестанку сурмили, і те настирливе сурмління, бойові вигуки, іржання коней і брязкіт мечів по щитах наповнили страхом драконове серце, аж холодний піт виступив у нього на лобі. На горбах - скрізь, куди оком не кинь, - безліч цікавих побачити бій. Їм тільки й подавай видовища.

Дракон набрав у легені повітря і разом з полум’ям випустив на волю так довго тамоване ревіння, аж з гори каміння посипалось, а дерева пригнуло до землі, а наполохані коні рвонули навсібіч, скидаючи лицарів на землю. Зчинилася метушня, джури пришпорили коней і понеслись подалі від печери, гадаючи, що дракон ось-ось кинеться до бою. Лицарі, хто на коні, а хто пішака, з’юрмилися, наче вівці, чекали на змія. Ніхто не хотів стояти в першому ряду, через те вони штовхали один одного, мало з ніг не збивали.

Але дракон не виповз. Юрба на горбах галасувала, розмахувала хустками, капелюхами й гілками. Їй вже уривався терпець. Князь, якому поставили крісло на найвищому горбі, гарячкував і лаявся:

- А бодай його чорт забрав! Ото нечисть! Він що, кепкувати зібрався?

- Все дарма, - зітхнув дракон, - вони мене не дуже й бояться.

Він заповз у глибину печери, згорнувся калачиком і почав дрімати.

Тут когось навідала щаслива думка - розпалити багаття перед печерою і викурити дракона. Джури метнулися збирати хмиз.

5
Дракон чхнув і прокинувся. Густий дим клубочився, наповзав і закутував драконове тіло у сизу пелену, наче павук, забирався у найменші закамарки печери, вигяняючи з них повітря, прокрадався у ніздрі і сльозив очі. Дракон важко закашлявся, ще гаразд не тямлячи, що трапилося. Що б там не було, треба рятуватися. Він поповз у глиб печери, куди раніше ніколи не заповзав. Його довге мускулясте тіло ковзало по мокрому камінні, голова раз по раз гупала об якийсь виступ, повзти було все важче - печера звужувалась, а дим невмолимо здоганяв і гнав уперед. Дракон, як міг, щільніше притис крила до боків, та це мало допомогло, сталактити боляче дряпали по спині. Дракон втомлено розпростерся на долівці й вирішив, що повзти далі марно, бо печера глуха і чи тут погибати, чи трохи далі - однаково. Він поклав голову на передні лапи і спробував уявити щось приємне. Але чомусь згадав оце: і прийде диявол, щоб покарати вас, і матиме він тіло велетенського змія, в пащі котрого клекотітиме полум’я, а крила його збиватимуть птахів на льоту... Невже це про нього? Я - диявол? Яке безглуздя. Голова паморочилась, і дихати ставало все важче.

Раптом відчув, що дим перестає душити його і начеб відступає, проте це було останнє відчуття перед тим, як втратив свідомість.

А сталося ось що. Князь, який досі сидів собі спокійно і байдуже споглядав палаюче багаття, зненацька зірвався, мов обпечений, і почав щось кричати лицарям, але ті не могли на такій відстані нічого второпати. Тоді він послав до них одного з вояків, що стовбичили поруч із галябардами.

Гонець на коні злетів вихором у долину, на скаку волаючи:

- Гасіть вогонь! Гасіть!

- Що таке? - здивувалися лицарі. - Що він кричить? Навіщо гасити?

- Князь наказав! Гасіть вогонь! Ганьба на нашу голову, коли ми отаким робом покінчимо з чудовиськом. Це ж по-бабски, а не по-лицарськи! Він же так задихнутися може. А тоді цілий світ реготатиме з нас.

Тут тільки лицарі второпали, яку дурницю втнули. Адже ж зібралися подвиги чинити, а не підкурювати дракона.



6
У шинку “Під веселим раком” висіли на стінах портрети князів, на портретах сиділи мухи. Шинкар був у розпачі.

- А мух! А мух! Господи, і звідки вони лишень беруться, га? їх бін аід, скільки живу, стільки мух не видів, Ривко! Ривко!

Його пишна жіночка з’явилася з тацею чистих кухлів.

- Що таке, мій Мойшеле?

- Та як що? Як що? Скільки мух! Слухай, Ривко, я думаю, все це недаремно. Хтось нам ті мухи насилає. Може, з-за гряниці? Там ся тілько й дивлят, аби бідному Мошкові яку пакість підсунути. З тими гоями треба ся пильнувати. Вчора стілько тих лицарів приперлось - яй-яй-яй! - як вошей до пса на хрестини. Що вони тут виробляли! Один такий мені каже: “Сідайте, Мошку, до нас та й си випийте гапличок”. Я, дурний, сів, а той мішігін мені жабу підклав. Я-ай! Що з тої бідної жаби стало!

- Ой, скорше б уже того змія забили. Може, спокій настане.

- Де там! З тим змієм ще мороки буде і буде. Я си думаю, що все це недармо. Хтось нам тих зміїв мусить насилати. Може, з-за гряниці. Бо дуже вже він хитрий. В нас таких не буває.

- Слухай, Мойшеле, а може, того змія наші сюди наслали?

- А що ти гадаєш? І це може бути. Але тільки чого не попередили, що я маю робити? Чи кричати “бий змія!”, чи ціхо-ша мовчати?

- Я думаю, треба кричати разом зі всіма. Так безпечніше.

- Але коли той змій наш? Потім спитають: чого кричав?

- А так спитають, чого не кричав.

- Ох! ох! Ну і будь тут мудрий! Думаєш, не питали? - шинкар озирнувся і стишив голос. - Вчора пізно ввечері, як ти вже спала, приходив сам таємний радник. От він і спитав: “А скажіть мені, пане Шамуель, який ваш особистий внесок до всенародної боротьби з драконом?” Я й кажу: “Мій внесок такий, що я цілими днями, як білка, кручуся, аби вельможних лицарів нагодувати й напоїти, бо з пустим пузом проти дракона не попреш”.

- А він що?

- А він каже: “За це ви, пане Шамуель, маєте свої таляри. А ви мені скажіть, що ви від себе дали...” Ну і будь тут мудрий! Що я від себе дав! А соли не дав? Як м’ясо без соли їсти?

- А він що?

- А він каже: “Про сіль ліпше не кажіть. Як везли сіль підводами з Галича, то добрий лантух соли в порох висипався якраз коло вашого шинку. Цікавий випадок, правда? Ото ви тою сіллю з порохом і присмачуєте м’ясце. Хіба ні?”

- Ой мамеле-тателе!

В цю мить за вікном майнула чиясь постать, і шинкар зашипів:

- Цс-с-с! Про вовка промовка...

І справді - до шинку зайшов сам таємний радник, весь у чорному одязі, та ще й з чорним плащем через плече.

- Чого це ви завмерли й витріщились, як жаби на купині? - спитав радник, роззираючись по стінах. - Скільки мух... Звідки вони беруться?

- Я би вам сказав звідки, - вклонився шинкар. - Але й не знаю, чи можна.

- Я вам дозволяю.

- Це все з-за гряниці! От звідки.

- Що? З-за границі? А звідки ж у вас такі відомості?

- У нас жодних відомостей нема, а тільки так собі міркуємо, що то мухи не наші.

- Ми з ними боремося, - підказала Ривка.

- І перемагаєм! - закивав головою шинкар. - Я всіх загряничних мух записую сюди.

В руках шинкаря з’явилася дощина з карбами.

- Гм-гм... - зам’явся радник. - Хто б сподівався від вас такої ретельності? А з нашими мухами як?

- ВідчизнянІ мухи найкращі в світі! їх зовсім не чути. О! Слухайте! Чуєте?.. Це гудуть загряничні мухи! А наші - та їх зовсім не чути. Сказано - свої.

- Гаразд, а що ви думаєте про дракона?

- Про дракона? Та я про нього так погано думаю, що отако взяв би та й роздер на кавалки, ногами потоптав і сказав: “Щоб більше сюди не ходив!”

- Ага! - насторожився радник. - То ви вважаєте, що й він з-за границі?

- Аякже! З самої Візантії. Це їхня робота. І я собі так міркую, що ми повинні одімстити. Вони нам грецьких драконів, а ми їм - люботинських щурів. Хай начуваються! А наші щурі - самі знаєте - найкращі в світі. Куди їхнім драконам?

- Пфу-у... - радник аж витер спітніле чоло. - Ото наплів! Вмієте! Нічого не скажеш...

По цих словах витяг з-під плаща сувій, розгорнув його, і шинкарі побачили намальованого дракона з трьома головами, що сидів на горі кісток та черепів, а в лапах його звивалися впольовані люди. Вся картина була щедро захляпана червоною фарбою.

- Вей-вей, яке страхоття! - сплеснула руками Ривка.

- Оце повісьте в корчмі, аби лицарів до бою надихало, - сказав радник з відчутно пригаслим настроєм і, вже відходячи, пошкріб гамалика: - Так мені голову замакітрити!

Коли за ним зачинилися двері, Ривка обняла чоловіка і чмокнула в чоло:

- Ну-у, ти геро-о-ой! Відчитав, як по-писаному.

- Хтось комусь мусив відчитати. Або я йому, або він мені.

7
“Під веселим раком” зібралася вся лицарська кумпанія. Смажені бажанти, начинені бекасами і воловим мозком, височіли над усіма іншими стравами, наче боги.

- Бажанта слід запікати не одразу як впольовано, - басував Кельбас із Цюкалівки. - Тра щоб він пару днів полежав, поки від нього душком не повіє.

- Оце! - розреготався Юхно з Косогора. - То він засмердітися має, чи як?

- Чого засмердітися? Я кажу: легенький душок! Але на те треба знавця. Дехто цю пору визначає по барві пір’я на череві.

- То він має у пір’ї лежати?

- Аякже. Пір’я, коли свіжим скубаєш, витягує соки. Я це знаю, бо їв у свого дядька на Волині. То була, скажу вам, смакота!

- До дідька з вашими гнилими бажантами! - траснув кубком по столу моравський лицар Гудбрант. - Бажанти їм в голові! Якого чорта лисого, скажіть мені, пер я сюди з Моравії? В пеклі б вашого дракона дерли, пся кость! Та то заєць, а не дракон! Був би знав, ліпше в Семиграддя подався. Там, кажуть, дракон такий об’явився, що аж земля дрижить.

- А тебе ніхто й не кликав, - буркнув Кельбас. - Дракони наші їм, бачте, не до шмиги! Ніби в Моравії ліпші. Та там уже сотню літ навіть задрипаної зміюки ніхто не бачив, не то що...

- Де? В нас? - спаленів Гудбрант, і правиця його сягнула до руків’я меча. - Та в нас недавно велетень такий був, що... що...

- Знаю, - кивнув Кельбас, - земля дрижала. Та у вас, як хто на п’ядь вищий, то вже й велетень. Знаємо ваших.

Гудбрант позеленів, і якби його сусіди не обхопили за руки, то, певно, таки видобув меча і кинувся б на Кельбаса, який спокійно жував бажантове м’ясо.

- Ну-ну, - сказав Кельбас- Не гарячкуй. Ти нашого дракона образив, я - твого. Ми квити. Осьо випий медівки та скуштуй печеню, бо такий худий та кістлявий, що від драконового подиху у небо, мов янгол, вознесешся.

- В нас так не жеруть, - огризнувся Гудбрант.

- Тим-то ви німакам і ради не дали. Подумай сам: якщо лати важать щонайменше штири пуди, то ти маєш важити принайні вдвічі більше, аби себе вільно в них почувати. А, певно, як ви далі п’яти пудів не набираєте, то куди вам до бою?

- Я можу показати себе на ділі!

Кельбас іронічно зміряв оком мораванина і заходився коло другого бажанта.

- Перестаньте, хлопці, жертися, як пси, - втрутився Юхно. - Ти от, Гудбранте, шкварчиш, як сало, а подумав би, то й збагнув, що не маєш рації. Німці жеруть, як свині, та й п’ють не менше. Ото вони як поперли, то й патинки у вас затріщали.

- Зате ми їм дварішнього року такого чосу дали!

- Е-е, таж не у відкритому полі! Заманили у багна. Хіба це по-лицарськи? А як у поле вийшли - ох і далося взнаки, що їсте ви, як горобці!

- Ви от зчепилися за казна-що, - перебив їх Базильо з Микуличина. - Чи тобі, Кельбасе, не все їдно - худий він чи грубий? Ось лишень подумаймо, що будем чинити завтра. Дракон, як бачимо, з печери не хоче вилазити. Викурювати димом - діло ризиковане. Як же його з печери видобути?

- А може, ваш дракон трошки теє... несповна глузду? - спитав Гудбрант.

- Знову ти нашого дракона ображаєш? - наїжачився Кельбас.

- Ну, ви чисто як дурні кугути, - похитав головою Базильо.

- Я вашого дракона зовсім не хочу образити, - сказав Гудбрант. - Але до того веду, що цей дракон якийсь дуже дивний. Ні на кого не нападає, нікого не вбиває. А найбільше, що мене здивувало, - вигляд його печери.

- Та-ак, - кивнув Кельбас, - моравські печери куди кращі.

- Печера мені не сподобалася ось чому. Хто з вас коли мав діло з драконом, то може згадати - перед печерою завше височить гора кісток та черепів. А тут травичка зеленіє, квіточки ростуть. Та ще й неабиякі квіточки! Чи звернули ви на те увагу? Там же справжнісінькі городні грядки! Як у людей - барвінок, мальви, рута.

- Ай справді, - насторожився Кельбас- Присяй-бо, що там справжні грядочки! А я, бач, і не туди! Ну-у, моравчику, дарма що ти худизна світова, але клепки в тебе - дай боже кожному. Бо і я щось не чув, аби він хоча б якусь козу задер. Може, він травичкою харчується? Тому-то він, душа анахтемська, на нас не хоче напасти. Гей, шинкарю! А йди-но сюди!

- Що, знову пан Кельбас жабу принесли?

- Не бійся. Ти от розкажи нам про цього дракона. Що він їсть?

- Що їсть? - наморщив лоба шинкар.

- Ага.

- Або я знаю, що він їсть? Він у мене не обідав.



- Але ти тут живеш, то мусиш знати.

- А що я можу знати? - розвів руками. - Може, він ковбасу їсть, може, голубці, а може, кльоцки... Я його не питав.

- А дівок їсть? - втрутився Юхно.

- Дівок?.. Гм... - шинкар знову наморщив лоба. - На картині намальовано, що їсть... Бідний-бідний, навіть пательні не має, аби собі всмажити. Мусить сиру дівку їсти... А від сирої дівки живіт болить. От коли він сирої дівки нажереться, то де йому з вами битися?

Лицарі розреготалися, а Кельбас так ляснув по столу, що всі кухлі враз застрибали, мов жаби.

- А щоб тобі гарбуз отелився!




Достарыңызбен бөлісу:
  1   2   3   4   5




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет