Мистецтвознавець, художник І педагог платон білецький

жүктеу/скачать 91.25 Kb. Дата 27.06.2016 өлшемі 91.25 Kb. #161786

Бұл бет үшін навигация:

• Сергій Побожій

Галерея портретів МИСТЕЦТВОЗНАВЕЦЬ, ХУДОЖНИК І ПЕДАГОГ ПЛАТОН БІЛЕЦЬКИЙ (до 80-річчя від дня народження) ГО СТОЛІТТЯ, В історії українського ми­стецтвознавства минулого століття почесне місце посідає мистецтвознавець, художник і педагог Платон Олександрович Білецький (1922-1998), доктор мис­тецтвознавства , лауреат Державної премії України ім. Т. Т, Шевченка. Він завжди самокритично ставився до себе як до художника і мис­тецтвознавця, але завжди з любов'ю і повагою до своїх колег по «мистецтвознавчому цеху», студентів. З пієтетом ставився до видатних істо­риків і теоретиків мистецтва минулих часів: Н. Кондако-ва, Є. Рєдіна, Ф. Шміта. Однією з характерних рис методу вченого слід відзна­чити послідовний історизм мислення. Знавець мистецтва італійського Відрод­ження, В. Лазарєв відзначав, що в методиці сучас­ного історика мистецтва, який передусім повинен бути знавцем свого матеріалу, аналіз форми пови­нен не відокремлюватися від аналізу змісту. Він по­винен розумітися на іконографії, іконолопї, палео­графії, філології, історії. Всім цим мистецтвознав­чим комплексом повною мірою володів і П. Білець­кий як історик мистецтва. Явища художнього жит­тя він не уявляв собі поза конкретним історичним середовищем, а в них самих бачив складне відоб­раження соціальних та духовних процесів. Розкри­вати зв'язок художнього змісту пам'ятки мистецтва зі своєю епохою - основне завдання для вченого. Тільки в результаті копіткого вивчення кожного ок­ремого твору стало можливим для нього рішення, наприклад, такої складної проблеми, як проблема національної специфіки в українському мистецтві. Поєднання в одній особі художника і мистецтвоз­навця дозволило П. Білецькому створювати справжні взірці всебічного розгляду пам'яток мис­тецтва, роблячи екскурси не тільки в історію, а й у технічні особливості твору. Характерною особ­ливістю П. Білецького-вченого було його тяжіння розроблювати кілька тем паралельно. Та були в нього й улюблені: далекосхідне мистецтво, Шев-ченко-художник; Георгій Нарбут, українське мис­тецтво ХУП-ХУПІ ст. і портретний живопис цього часу. Та і цей поділ досить умовний, бо наприклад, творчість Г. Нарбута тісно переплітається з розвит­ком російської та української графіки початку XX ст., а в свою чергу в цих процесах П. Білецький відзначав і досліджував японські впливи, що спос­терігаються і у Г. Нарбута. Це ж стосується і про­блематики, пов'язаної з вивченням творчого до­робку Шевченка-художника, що розглядаються ним на широкому тлі розвитку вітчизняного мис­тецтва. Проте це тільки верхній шар інтересів П. Білецького, бо розподіл зроблений нами на основі тільки друкованих праць. Творчий портрет дослідника відзначається неосяжним кругозором у галузі образотворчого мистецтва, архітектури, вмінням донести своє сприйняття художнього об­разу до читача. Мистецтвознавчий шлях П. Білецького починав­ся у Київському музеї західного та східного мис­тецтва, де він працював з початку 50-х рр. заступ­ником директора з наукової роботи. З його ініціативи там створюється відділ східного мис­тецтва. Музейну працю полюбив, бо це давало можливість частого спілку­вання з мистецькими твора­ми. Деякі з них вперше поча­ли експонуватися лише після його приходу, а невдовзі ним були зроблені перші атри­буції. Один із шедеврів му­зейної збірки - «Піони» зав­дяки зусиллям молодого вче­ного знайшов ім'я автора. Хуан Цюань - класик ки­тайського живопису X ст. Коли ж захотів написати про цього художника, видав­ництво запропонувало охо­пити тему більш ширше, так, у 1957 р. з'явилася перша книжка - нариси з китайсь­кого мистецтва. Автор про­стежував в історичному роз­виткові китайське мистецтво від третього тисячоліття до нашої ери до 50-х рр. нашо-наводив витяги з деяких китайських трактатів, висвітлював окремі віхи історії Академії живопису. Незважаючи на зовсім різні шляхи роз­витку, в китайському мистецтві зустрічаються подібні з європейським сюжети, образи, звідси - і аналогії. В той же час, він обережно ставиться до проведення різних позаісторичних порівнянь. Ви­являв він інтерес і до японського мистецтва. «У ди­тячі роки кожне літо батьки везли мене в Кокте-бель на дачу Максиміліана Волошина. Тут, у Кокте-белі, я почув вперше це дивне ім'я - Хокусай. Хо-кусай відкрив мені Японію, і я полюбив цю пре­красну країну. А його самого - не менш...». Так закінчується повість П. Білецького «Одержимьій ри­сунком. Повесть о японском художнике Хокусае». Виступаючи палким популяризатором мистецтва країни, де сходить сонце, присвятив також низку статей японським митцям Хіросіге, Сессю. Одним із цікавих було дослідження «Русская графика на­чала XX в. и японская цветная ксилография». Аналізуючи малюнки І. Білібіна, Г. Нарбута, Д. Ми-трохіна, Г. Остроумової-Лебедєвої, Ю. Анненкова, він відкидає тезу про вирішальний вплив японської кольорової гравюри на будь-кого з російських Ш афіків початку століття і робить такий висновок: кщо якісь прийоми на початку XX ст. вже не бу­ли специфічно японськими, а увійшли в ужиток світової графіки, тоді не стільки уже важливо, де їх вперше для себе відкривав майстер - у японській гравюрі, чи у творах своїх сучасників. Важливо встановити, що у нього - від «стиля епохи», а що своє особисте, таке, чого у інших нема». Безумов­но, як і китайське, японське мистецтво не стало для вченого домінуючим у його творчому доробку, ад­же скільки ще залишалося тоді білих плям в історії рідного українського мистецтва. Однією з улюблених тем, до якої звертається вче­ний протягом життя, - тема «Шевченко-художник». А почалося все з 1957 р., коли П. Білецький почав пра­цювати директором Будинку-музею Т. Г. Шевченка. За його участю була підготовлена експозиція «Т. Г. Шевченко в Києві», розшукано невідомі досі архіви, акварелі М. Сажина. Не завжди відкриття бу­ли вірними, але без цього немає і дослідника, адже відкриття та розчарування йдуть поряд. Беручи участь у наукових шевченківських конференціях, ви­ступав з доповідями: «Шевченко і Рембрандт», «Місце Шевченка-художника в історії мистецтва», що були згодом опубліковані. На думку вченого, єдина об­ласть, в якій Шевченко став прямим послідовником Рембранлта, був офорт, а сам був прямим спадкоєм­цем голландського митця, хоч його творчістю захоп­лювалися й інші художники. П. Білецького хвилюва­ла й тема місця Шевченка-художника в історії мис­тецтва. Ця праця ніби підводила на той час підсумок дослідженням щодо мистецької творчості Кобзаря та ставила питання про його світове значення. Ще його батько - відомий український літературознавець Олександр Білецькии закликав дослідників не плута­ти такі поняття, як «світова слава» Шевченка і «світо­ве значення» його творчості. П. Білецькии продовжує розвивати в цьому річищі ідеї батька: «Сміливо мож­на стверджувати, що такої емоційної напруги, широ­ти узагальнень, революційної направленості не знай­ти ні у Хогарта, ні у Федотова, взагалі в мистецтві часів Шевченка». Відзначаються також грані зіткнен­ня між поезією та його мистецькими творами, які дослідник бачить у своєрідному світогляді Шевченка, що підіймався у своїх узагальненнях до символіки на­родних образів, особпиво це помітно у графічній серії «Бпудний син», а також і в картині «Катерина», де той же народний фольклор - основа твору, ті ж символи, що характерні для нього. Подібна кон­цепція дає новий ключ до аналізу, а також і розуміння подібних творів геніального поета й художника. Шляхом критичного розгляду джерел та мис­тецтвознавчого аналізу пам яток мистецтва П. Білецькии запропонував нові висновки щодо по­ходження назви та композиції народної картини «Козак Мамай», простежуючи її еволюцію протягом різних часів, визначив і суспільне значення цього твору. Він залучав інші мистецькі речі для того, щоб віднайти джерела походження композиції. Одним із таких творів, вважав вчений, є золота поясна бляха з «Сибірської збірки» Петра І з Ермітажу, де ми мо­жемо спостерігати ту саму сцену, до якої входять ідентичні елементи, що і на українській народній картині. Ієратична поза козака Мамая на всіх карти­нах повністю збігається зі скіфською композицією на ермітажній золотій бляшці, але дослідник підмічає ще й нове: збігання пози козака з позою Будди. Від XVII до XIX ст. еволюція композиції на­родних картин була викликана не стільки формаль­ними шуканнями авторів, а швидше за все зміною уявлень про образ козака. Адже сам козак, за дум­кою П. Білецького, змінив Будду. Ця праця, захи­щена ним як кандидатська дисертація, знайшла схвальний відгук і в закордонних наукових колах. Виступаючи в подальшому і як популяризатор цих картин, він писав: «вишукана декоративність, особ­лива співучість ліній, «мелодійність» та гармонія ко­льорових сполучень цих дійсно національних та специфічних творів - визначають їх місце у скарб­ниці мистецтва народів СРСР». Великий внесок зробив П. Білецькии у вивчення теми, що стосується життя та творчості славетного Й фШСЬКОГО грдф'Ш; уродженця Сумщини Георгія арбуга. У 1959 р. вийшов його нарис про цього художника з передмовою Максима Рильського. Це була важлива подія, бо ще у повоєнні роки імена всіх «мирискусников», і Нарбута в тому числі, були в опалі. Ярлик «естетства» був навішений Нарбуту на довгі роки. І дослідження Платона Білецького було якоюсь мірою першим, що продовжувало на­укове вивчення спадщини художника, розпочате у 20-ті рр. Федором Ернстом. Методику подальшого вивчення його творчості П. Білецькии вбачав в то­му, щоб не тільки реєструвати зміну його художніх захоплень, а й послідовно, на кожній стадії виявля­ти його власне обличчя. Не можна сказати, що всі проблеми творчості Нарбута були вирішені в цій праці. І тільки з появою у 1985 р. монографії «Ге-оргий Иванович Нарбут» можна говорити про підбиття якихось підсумків над цією темою. Вели­чезний масив історико-художнього матеріалу вико­ристав вчений. На відміну від своїх попередніх нар-оутознавчих студій, П. Білецькии значну увагу приділяє художнім угрупуванням, шо оточували Нарбута і сприяли формуванню його особистості як художника. Завдяки ретельному історико-мис­тецтвознавчому доелідженню, копіткому аналізові творів, саме в цій монографії вчений перетворює в реальність виявлення генези нарбутівського стилю: від ампірного - до українського. Різні і за рівнем, і за якістю роботи (від статті в енциклопедії до ґрунтовної монографії) написані вченим. Але єдиним у них було бажання виявити місце Нарбута в історії мистецтва, зазирнути і роз­крити таємничий художній світ митця, який так ба­гато зробив і так мало прожив. За книжку про Нарбута 1985 р. П. Білецькии був удостоєний срібної медалі Академії художеств СРСР, а саме видання відзначене дипломом другого ступеня на Всесоюзному конкурсі мистецтва книги. Два великих доспідження присвячено П. Білець-ким українському портретному живопису XVII—XVIII ст., одне з них, 1969 р., було потім захи­щено як докторську дисертацію. Починаючи з 1925 р., коли відбулася виставка українського пор­трета, на якій експонувалося більше ста портретів XVII—XVIII ст., з передмовою до каталогу цієї вис­тавки, жодної роботи з цього питання в українсько­му мистецтвознавстві не з'явилося. П. Біленькому вдалося зібрати розрізнені пам'ятки українського Портретного живопису, проаналізувати за ними еволюцію художнього процесу в жанрі портрета. Створивши багатобарвну картину про парсун-ний живопис, вперше в українському мистецтвоз­навстві П. Білецькии звертає серйозну увагу на "по­хоронні портрети, 'їх специфічні риси. Достатню увагу приділяв і формуванню портрета на Східній Україні, так званих килимових форм портрета. Вче­ний не звужує себе рамками того регіону, який слу­жить темою його дослідження. Він постійно шукає порівнянь, низки паралелей тягнуться на Захід і Схід. У грузинських та іранських портретах є певні риси, які споріднюють їх з українськими. Такі ана­логії він пояснює тим, шо загальні риси в мистецтві виникають не тільки в результаті культурного обміну, насамперед, як відображення аналогічних суспільно-економічних процесів, які неоднозначно виникають у різних країнах. Велика вимогливість до наукового дослідження, критичне ставлення до своїх попе­редніх атрибуцій та деяких хибних висновків приве­ли вченого до принципово нового видання З ЦІЄЇ ж тематики у 1981 р. Вщначити місце і значення ук­раїнського портрета в живописі Східної Європи, ви­правити помилки першого видання - таке завдання ставить П. Білецькии у цій книзі. За його словами, «Український портретний живопис Х\ЛІ-Х\ЛІІ ст. представляв значний інтерес і в аспекті проблеми художніх взаємодій Заходу та Сходу, Європи і країн ісламу, що знаходиться в центрі уваги істориків сві­тової культури». Крім чисто стилістичного аналізу мистецьких творів, зустрічаються на сторінках книги і захоплюючі новели про тих, хто зображений на картині. Але навіть і ця монографія не вичерпує тих питань, що постають перед дослідником. Деякі з них все ж накреслено схематично, інші - потребують більш глибокого вивчення. Наступним етапом, за думкою П. Білецького, повинно бути синтетичне вивчення портретного живопису Східної Європи. Неповним оупо б уявлення про П. Білецького-ми-стецтвознавця, якщо не сказати про викладацьку діяльність його у Київському художньому інституті. Курси його лекцій охоплювали історію середнь­овічного мистецтва, а згадки про лекції Платона Олександровича, які він читав у себе вдома, на за­тишній Ботанічній - завжди приносять і зараз непо­вторну насолоду всім тим, хто навчався в художньо­му інституті і пов'язав своє життя з неповторним світом мистецтва. Сергій Побожій жүктеу/скачать 91.25 Kb. Достарыңызбен бөлісу: