«Мєнтовскіє развали» Деркач Сергій Частина 1

корнет Оболенский налейте вина...»

Тіло на дивані начало вовтузитись, наче хотіло заховать голову, ачи так лягти, щоб мабуть не чуть було такої музики. А Сашко ж посміхаючись, докрутив ручку звуку до упора, так що вийшла вже і не музика, а якась одна какафонія. Миколі було явно не комфортно , тож Сашко почав ще й штовхать його і нарешті добився свого. Микола, розліпивши повіки. Скорчив таку гримасу, що Сашкові стало навіть шокда його на якусь мить, але цього було досить аби рука сама потяглась до ручки звуку та дещо зменшила це знущання над хворою людиною. Микола повільно повертаючи голову, продовжував тупо роздивляця довкола, ніби намагаючись зрозуміти де він, а можливо і взагалі, - хто він сам такий.

Сашко першим заговорив:

- Шо Колян, голова вава, а у роті кака?! Давай підніймайся, будем похміляця.

- Та який похміляця..., а скільки время і шо ти тут робиш, а де всі? – засипав Сашка питаннями Микола на самі різноманітні теми.

- Ого! Не так швидко, не газуй! – сміявся Сашко, намагаючись налаштуватись так би мовити на Миколину хвилю, щоб можна було більш-менш зрозуміло з ним спілкуватись. Сам-то Сашко вже трохи відійшов, трохи провітрився, ну а Микола тільки начав виходить на цей шлях. – Ти сам дома?

- Так я ж не знаю скільки время! Жінка у восім часов йде на роботу...

- Ну значить сам, - мовив Сашко більш до себе чим до Миколи, - давай, приходь уже до тями, єсть же про шо говорить.

Микола продовжував лежать на дивані, мовчик показував на магнітофон рукою та робив якісь знаки. Сашко скоріше здогадався ніж зрозумів його та вимкнув нарешті ту «бандуру».

- Саня, голова розвалюєця..., так херово..., - намагався шось говорить Микла, збиваючись те перескакуючи з однієї думки-фрази до іншої без переходу та зв’язку між ними. - ... Саня, там у холодильнику, там..., квас должин буть, - висловив він нарешті більш-менш визначену думку.

Сашко відчинивши холодильник, взяв трьохлітрову банку з кваслм та налив по чашці Миколі й собі. За всіма ранковими хлопотами та біганиною Сашко й сам ще толком нічого і не їв і не пив, тож цей чудовий холодний, цілющий напій мав неаби який вплив на перевантажений організм.

- О, це те що нада! Луче даже чим водка на похмілля...

- Ой, Саня, не кажи цього слова, не нагадуй даже... – скривився Микола так ніби й справді йому запропонували водки.

Хлопці ще трохи поговорили за свій стан, як їм обом погано та навіщо треба так було вчора напиватись, коли нарешті Сашко перейшов до головного:

- Так, а шо случилось, чого ти нас кинув на поляні?

- Не кидав я вас...

- Як це не кидав! Сів на тачку і тільки шуба завернулась.

- Ну як воно так вийшло, шо я і сам толком дупля не отбив, - начав розповідь Микола, все ще трохи збиваючись, але вже цілком осмислено. – сперва я хотів її просто розвернуть передом до дороги, ну шоб зразу і виїхать коли вже будемо їхать, а коли завів та почав розвертатись, почув шо наче який циліндр перестав робить. Ну я і рішив її трохи прогнать, так сказать сажу потрусить...

- Ну це понятно, а потом шо? – підганяв Миколу Сашко, бо той шось замовк, напевно силячись пригадать подальші події.

- А потом Саня, вулиця кончилась і я невписавшись в поророт, вилетів з дороги у бур’ян і далі у гнояну, де і застряв.

- Ого, куда тебе занесло! – вигукнув Сашко, приблизно уявляючи собі де це могло буть, - це аж біля ферми та і від людських хат далеко. Так ти шо не бачив, що вже і село кончилось?

- Та бачив – не бачив, єслі влетів в гнояну то навєрно ж не бачив! – намагався пояснить Микола та вів далі, - короче, зарився передком у гнояну конкретно, здуру почав її рвать, буксував пка сцеплєніє не спалив.

- Да, в натурі, ти попав плотно, - погодився з ним Сашко, знімаючи свої сонцезахисні окуляри, у яких був весь цей час.

- Не поняв, а шо це за бланж? – тут уже прийшла Миколина черга дивуватись, - де це, з ким це ти побився?

- Ну, оце так сказать одне із багатьох послєдствій нашої гульні, ну і в першу чергу того, шо ти укатив тоді от нас.

- Як це? Ви шо з Віхою побились? – ще більше дивувався Микола та почав виглядать у вікно на дорогу. – а з ким ти приїхав?

- Приїхав з Олєгом, з сусідом своїм. Так а шо далі було, як ти вибрався? – нетерпілось Сашкові почути закінчення.

- Та я там за рульом і вирубився, заснув, а знайшла мене. Знаєш хто? – зробив Микола паузу, очікуючи напевно на Сашкову реакцію від подальшого повідомлення.

- Откуда ж я можу знать! Знаю, що батя твій приїзжав ночу до мене додому та тіки шухеру наробив серед моїх.

- Нє, батько потом уже приїхав, витяг машину та пригнав її додому. А найшла ота тьотка, до якої ми їздили за самогоном, потом позвонила до батька, ну а далі то вже так сказать дєло тєхніки. Вона мені шось казала, ну тітка, шо я такий-сякий, обістяв її забор, а вона мене ще й спасає...

- Канєшно, так а тобі навєрно стидно було..., - вже сміявся Сашко з усієї цієї історії. – а шо з нашими шмотками?

- З якими шмотками? – здивувався Микола.

- Ну, мєнтовські рубашки, фуражки, які в машині були.

- А, так навєрно там і лежать, пішли глянєм та розім’яця треба трошки. Ну а квасок, бачиш як голову класно поставив на мєсто... – говорив Микола вже майже без напруження та й настрій у нього замітно поліпшився. Коли ж добрались нарешті до машини, то настрій і у Сашка теж був хороший, адже всі їхні речі були на місці, так як їх положили ще вчора на границі, то так вони і лежали, ніхто їх не чіпав. Ще трохи позаглядавши біля машини, Сашко забрав своє та Вітькіне майно, пішов до Олега, якому напевно вже набридло було його очікувати. А ще розповів в двох словах і за драку з невідомими, щоправда змовчав за розвалений колодязь, адже то були хоч і далекі, але все ж таки Миколині сусіди, краще йому і не знать того всього.

- Ну ти Санька вибачай шо так случилось, я виходить в натурі винуватий, шо вас покинув...

- Та ладно, то все чепуха, ніхто ні в чому не винуватий, - говорив Сашко, нарешті вже прощаючись з Миколою, - ми-то з тими козлами розберемось, найдем їх, а от з машиною тобі прийдеця поковирятись.

Сашко ще запропонував Миколі з’їздить до діда за його одягом, але той відмовивсь, сказав що буде спать. Почувши згадку за сон, Сашко і сам згадав, шо сьогодні майже ще не спав, то ж вони поїхали з Олегом прямо додому більше нікуди не заїзжаючи. Тай власне вже й потреби не було кудись заїзжать, адже головні питання першої половини дня були вирішені і тепер треба було завалиця спати щоб набратись сил на вечір.

Прокинувся Сашко десь біля третьої години, точніше його розбудили хлопці, яких прислав начальник розиску йому на допомогу. Приїхали два опери та водій, а найкраще було те, що приїхав Сашковий друг Петро, з яким вони займали один кабінет. Тож Сашко був радий, що начальник прислав саме його, бо вранці по телефону він Сашкові конкретно нічого не пообіцяв, навпаки, сказав що Пєтьку не відпустить, бо це буде продовження п’янки. Але все ж таки прислав Петра, який в розшуку у них вважався чи ненайкращим опером, точніше він таким і був, признаний в їх колективі. Проте велике начальство так не вважало, оскільки Петро був слабуватий щодо водки, полюбляв він цю справу настільки, що міг випадать в запой на декілька днів. Часто від цього страждала справа, але з іншої сторони, коли треба було, то Петро міг працювать і цілодобово так, що земля «горіла» довкола і здебільшого був позитивний результат. Ну а те, що пив водку, - то хто ж її в міліції не п’є? А тим більше в розиску. Та й з рештою це була проблема не його, а так званого замполіта, якого ще продовжували так називать по-старому.

Разом з Петром приїхав Вован, молодий хлопчина, який зовсім недавно прийшов до них в розиск і ще ніяк особливо себе не проявив, але старався. Як і в кожній новій справі, все йому було цікаво, а охопить хотів звичайно все і відразу.

Поки Сашкова мати готувала хлопцям обід, він в двух словах пояснив суть справи та разом склали план дій по розшуку невідомого нападника. В принципі на перший погляд, нічого складного і не було, якщо звичайно дівчата не помилились, а якщо ж помилились, то тоді доведеться попрацювать, «потоптать землю». Але спочатку треба було зустрітись з дівчатами, ну а подальші дії вже букдуть залежать від результатів цієї зустрічі. Тож швиденько пообідавши, хлопці вирушили своїм службовим «москвичем» на розшук Сашкового кривдника.

По дорозі завезли Вітькі його речі, віддавши їх дружині, бо самого дільничого дома не було. Речі віддавав Вовка, а Сашко тим часом заховавшись за тонованим склом салону спостерігав за цим процесом. Зрозуміло, що він не хотів потрапить на очі Вітькіній жінці, аби та його не вичитувала за походеньки свого чоловіка, наче Сашко був у всьому винний. Але такі вже вони ці жінки, шо ти з ними поробиш, коли вони бачать лише те, що самі хочуть бачити. Проте ніякого скандалу не вийшло, адже Вовку вона бачила вперше, хоча машину розиска і впізнала, але які можуть бути претензії до незнайомої людини.

Як і наказував Наталці Сашко, вона сиділа дома і очевидно чекала на нього бо була одягнена не по-домашньому, так наче кудись зібралась, ачи навпаки очікувала в гості, тому і принарядилась відповідно. Щоправда дівчина виглядала дещо втомленою, якоюсь пом’ятою, так сказать, проведена бурхлива ніч покищо зберігала свої сліди.

Після коротких привітальних формальностей та декількох загальних фраз, Сашко звернувся до головного питання, заради якого вони власне і приїхали до неї. До відомої вже інформації Наталка добавила ім’я місцевого хлопця та однієї дівчини, які були в машині та розповіла, де живе потрібна їм баба.

З бабою теж ніяких ускладнень не вийшло: повідомила вона і адресу свого онука і його данні, а також підтвердила, що він дійсно вчора вечером приїзжав до неї з друзями серед яких був і той місцевий хлопець, за якого говорила Наталка. Компанія в садку жарали шашлики, щось пили, а тоді десь поїхали. Все це детально було записано і підписаноо, а коли розшукали того місцевого хлопця, то взагалі картина вималювалась абсолютно зрозумілою. Залишилось ще розшукати Юрка, так звали того нападника, який мешкав у Білозерську. Одної з дівчат дома не застали, але залишили їй повістку, викликавши на завтра до Петра.

Далі взяли курс на Білозерськ...

Була післяобідня година, Сашко зручно вмостився на лавці у холодку під розлогою грушею, відпочивав нехотя гортаючи сторінки вчорашньої газети. Поруч в машині неголосно грав магнітофон якісь розслабляючі повільні мелодії. Всі ці оточуючі обставини аж ніяк не спонукали до якихось дій, ачи хоча би рухів. Та власне на найближчий час у нього і не було ніяких планів, це вже туда ближче до вечора поки трохи спаде полуднева спека, треба чимось зайнятись дома по господарству, ну а поки що можна і розслабитись. Але розслаблятись Сашкові довелось недовго, по дорозі, яка йшла понад городом зі сторони річки почувся знайомий звук автомобіля, який натужно, але впевнено підіймався вгору. Ось цей звук дістався вже і двору, а далі за хатою на перехресті, повернувши на Сашкову вулицю за мить із-за кущів показалась і сама машина, яка впевнено повернувши у відчинені ворота заїхала прямо до Сашка у двір. Висунувшись у відкрите вікно, Сашка привітав Вітька, сміючись та махаючи йому рукою.

- Прівєт – прівєт! Єслі канєшно ти привіз шось хороше, - говорив Сашко, підходячи до машини.

- Ага, хороше! Дождеся тут чогось хорошого, приїхав за тобою, хвате тобі прохлаждаця під грушою...

- Шось случилось? – запитав Сашко, хоча сам вже здогадався, що просто так Вітька б не приїхав.

- Та хрен його зна, я толком і сам нічого не знаю, тіки шо позвонив Назарович і сказав, щоб я тебе срочно найшов та привіз в райотдєл, тебе начальник хоче бачить.

- От блін! А по якому вопросу?

- Я спитав його, але він мені більше нічого не сказав. Ну ти ж снаєш свого шефа, як не хоче сказать то ти хрен шо в нього доб’єся.

- Ну понятно, так шо, собираця?

- Да, сказав срочно, в любом состоянії, і ніякі больнічні не канають. Добавив, що це мол в твоїх інтересах.

- Може це по тій дракі, ми ж там трохи шухеру навели в Білозерську, - говорив Сашко одночасно і до Вітькі і наче розмірковуючи в голос. – ладно, підожди, я піду собираця. Єслі хочеш, там в кухні в холодильнику квас свіжий, чи в тебе труби не горять?

- Нє горять, пока ти на больнічном, то я ніде не зажигав, так сказать під домашнім арестом.

Пока Сашко одягався, Вітька все ж таки не відмовився від холодного квасу, адже у таку спеку це було саме те що треба. Сашко збирався не довго і вже якихось пару хвилин хлопці виїзжали з двору, до того ж дома був Сашковий батько і тому не потрібно було щось замикать та прибирать. Вітька розповідав за всілякі новості – події, які відбулися за ці дні, поки Сашко був на лікарняному. Розповів і за свої домашні баталії з жінкою, яка закатила йому такий скандал, що ледве вдалося загасити обіцянками, клятвами ну і таке інше, короче було весело і тепер ось Вітька перебуває в статусі штрафника.

Сашко ж коротко переповів за свої розшуки:

- Короче, матеріал собрали більш-менш нормальний, об’яснєнія його баби, пацана, який був у машині, поазанія сусідів баби. А ще у Білозерську найшли одного його врага, точніше враженку, кобила одна обіжена, ну знаєш як баби мстять, коли їх кидають...

- О! Я представляю, що ви там накопали, - сміючись мовив Вітька, перервавши Сашкову розповідь.

- А ще одній кобилі, яка була в машині, повєстку оставили, Пєтька її до себе визвав, ну короче картіна ясна, можна реально виставлять на бабло. Херово тілки шо тоді мий ого не піймали.

- А до хлопців в розск не заїжали в Білозерску?

- Заїзжали, канєшна, більше того, - в тому домі опер їхній живе, трохи знає Юрка та обіцяв ачи нам свиснуть, коли той нарисуєця, або сам йому хвоста накруте. Ну а вобще, говорив що начеб-то Юрко нормальний чувак, а чого тоді така катавасія вийшла, то хто його знає.

- Так, а де той міг буть, дома після драки не появлявся?

- Нє, дома не було. Ну той пацан, то єсть опер говорив, що той чувак такий шебутний, любить погулять так сказать широко і весело, ну і кєнтов в городі у нього хвата, теж саме і кобила обіжена говорить. То ми не стали більше рискать, сам найдеться, тим більше шо не бидлота, робе якимсь мастаком в АТП.

- О, то ви тоді нормально поработали, за такий короткий час стіки взнали, - оцінив Вітька результати проведеної роботи схвально киваючи головою, адже уявляв як все це виглядало на практиці.

- Ну це мабуть ще і не все, без сумніву, що Петруха щось накопав дополнітєльно.

Так за розмовами швидко пролетів час і вже за якихось 30-40 хвилин хлопці були в кабінеті начальника розиска.

- Назарович, так а шо случилось, чого така спєшка? – після обміну привітаннями запитав Сашко.

- Я не знаю, ну шеф щось дуже злий на тебе, я так поняв шо все через драку та розборки в Білозерську. Він вже визивав Пєтьку, ну нічого йому не пояснив, тільки вислухав його і все.

- Понятно, - мовив Сашко, хоча нічого йому і не було зрозуміло, - так шо, йти до шефа?

- Да, давай, та тіки очки зніми, рейнджер зімній! – вигукнув Назарович, і вже сміючись добавив, - ну і рожа у тебе..., ладно, йди!

Знявши окуляри, Сашко подивився на себе у висівше на стіні дзеркало, покрутив у різні сторони головою та щось пробуркотівши незрозуміле собі під ніс, пішов до шефа. Синяк під оком вже майже зійшов, але без сумніву був ще досить таки помітний.

Біля кабінету начальника в цей час не було нікого, та й власне у самому райвідділі народу було мало, все ж таки субота, був вихідний день, це тільки розиск дурнуватий товкся та декілька слідчих. Сашко прочинивши двері, постукав по них та зазирнув в кабінет до начальника, де теж окрім нього не було нікого:

- Дозвольте, Валерій Петрович! Доброго дня!

- Здоров, розбойнік! – мовив начальник, відкладаючи в сторону ручку та знімаючи окуляри, - ну, підходь ближче, чого ти там тупцюєшся на місці. Да, герой, герой, нічого не скажеш, - продовжував роздивлятись Сашка господар кабінету, коли той підійшов ближче до нього. А Сашко між тим намагався вгадать настрій начальника, аби знайти правильну лінію поведінки, так сказать вловить відповідну частоту настройки. Проте це було не так вже і легко, адже ніяких емоцій Валерій Петрович поки що не проявив.

- Ну то, шо, розказуй, як ти там у себе в Зімніку людей б’єш та калічиш, - нарешті мовив начальник щось більш-менш конкретне.

- Так, Валерій Петрович, як це калічу? Єслі на мене самого напали, ну і драка получилась, - начав невпевненно говорить Сашко все ще шаленно соображаючи з якої стоорони начать, аби не прогадать.

- Та Сашко не крути, я багато чого знаю, ну і тепер хочу почуть твою версію, - підвищив тон начальник, явно невдоволений початком.

- В принципі то і розказувать нема чого, - нарешті зорієнтувався Сашко та вже впевнено почав розповідать, як воно все те трапилось. – у нас зламалася машина, не заводилась, пісів акамулятор і треба було «підкурить» от іншого. Ну а де в три часа ночі найдеш допомогу, а тут саме їхала та машина, та я і кинувся її зупинить...

- Нічого собі зупинять! – вигукнув начальник, - ти ж ледве під колеса не попав! А хіба там ще десь була машина? – здивовано запитав Валерій Петрович, явно почувши якісь досі невідомі йому відомості.

- Машина стояла у тому дворі, біля якого ми були, там живе моя знайома дівчина, ну так сказать, хороша подруга. Ми булим там в гостях, на дні народження. Ну, ви ж розумієте мене, як це все воно бува..., - говорив Сашко відверту брехню, вигадуючи сюжет прямо на ходу.

- Підожди, не спіши, бо я шось уже нічого не розумію, - зупинив Сашка начальник, почавши випитувать у нього різноманітні деталі.

Сашко ввійшовши в роль, поніс таку чепуху, що потім пізніше переповідаючи Вітькі реготали до сліз обоє. Але як не дивно начальник йому повірив і під кінець розмови було помітно, що й настрій у нього наче покращився, нібито він і для себе в процесі розв’язав якусь проблему. Очевидно, що ця проблема була пов’язана з якимось мірами, які треба було вжити щодо Сашка, але в результаті проблема в цьому відпала. Правда аби Сашко не сильно розслаблявся на завершення начальник все ж таки трохи його «загрузив» питаннями щодо розкриття злочинів на території, покращення показників тощо.

- Ладно, будем считать шо розібрались, а матеріали, які ви там понаписували викинь, ну і завтра шоб був на роботі. Поняв?

- Так завтра ж неділя, - невпевненно мовив Сашко наче і погоджуючись, але в той же час залишаючи собі невеликий простір для маневру.

- Я знаю, ну ти завтра записаний у групу, по графіку ти діжуриш.

- Да, канєшно, я завтра буду на роботі, дозвольте йти? – поспішив запитать Сашко, погоджуючись з усіма вимогами начальника, ще не вірячи до кінця шо так легко обійшлося. Валерій Петрович хотів ще щось сказать, але в цей момент до кабінету зайшов черговий з якимись паперами в руках, тож на цьому розмова з Сашком і скінчилась.

- Ну шо розібрались? – запитав начальник розиска ледве Сашко переступив поріг його кабінету.

- Да, розібрались. Ну там і розбираця не було чого, розказав я йому як все було, та й з рештою не я драку почав! Короче, шеф сказав щоб матеріал викинули, а я шоб завтра був на сутках, - коротко пояснив Сашко.

- Понятно, ну раз так то й нормально, - з полегшенням зітхнув начальник розиска, а потім запитав, - так откуда вітер дув, чого він так за це ухватився?

- Та хто його знає, Назарович, я ж у нього не питав! – вигукнув Сашко.

- А може це десь там в Білозерську хтось на нього вийшов, ачи просто здав, - висловив свою думку Вітька мабуть виходячи з того, що їхній шеф мешкав у цьому місті. Але так і не знайшовши якогось пояснення. Ще якийсь час поспілкувавшись з Назаровичем, Сашко з Вітькою нарешті залишили райвідділ та взяли курс на свій Зимнік. Адже краще було в райвідділі довго не затримуватись без діла, тут могли швидко припахать до якоїсь термінової проблеми. По дорозі додому хлопці нікуда не заїзжали, навіть пива не пили, бо у кожного були свої причини, - Сашко не хотів зайвий раз показуватись на людях зі своїм синяком, який хоч уже майже і зійшов, але все ще трохи був помітний, ну а Вітька ж перебував поки що під штрафними санкціями. Тому подорож у район була недовгою.

Поки проходив інструктаж у відповідального від керівництва, а ним сьогодні був замполіт, це так по-старому він називався, а по-новому то назва його посади була довгою і не практичною для так сказать щоденного вживання, тому всі і називали його по старій звичці. Тож поки проходила здача-прийом чергування, до райвідділу завітала перша потерпіла. Заплакана молодиця років тридцяти пояснила, що в неї на базарі витягли кошельок з усіма грошима. Про свою біду вона розповідала вже декілька разів ледве не всім міліціянтам, які були в цей час в райвідділі, а було їх чимало, і стара зміна і нова. Тож перш ніж потрапить в кабінет до Сашка, жінку спочатку вислухали ті, хто без ділу тусувалися та курили на порозі райвідділу, потім під черговою частиною постовий і всі вони по закінченні розповіді співчуваючи говорили, що це ж не до них, що їй треба звертатись десь туда, до якогось чергового ну і таке інше.

Тобто пустою балаканиною та марною витратою часу потерпілу довели вже до відчаю, яка і без того перебувала на межі нервового зриву. Природньо, що все своє обурення вони висловила Сашкові, але той спокійно вислухавши її, почав складати необхідні матеріали, - заяву та пояснення. З одної сторони Сашко по-людськи й співчував жінці, але ж з іншої, практичної, а тому реальної сторони розумів, що викрадені гроші вже не знайти і нічим допомогти їй не зможе. Приймаючи в неї заяву він особливо і не намагався її обнадіяти, ачи хоча б вселити в неї якісь сподівання на позитивний результат, але в той же час звичайно робив вигляд, що вони, тобто міліція, будуть шукать зловмисників і зроблять все можливе…

Розбираючись з потерпілою, Сашко декілька раз піднімав трубку прямого телефону чергової частини, цікавлячись чи не об’явився якийсь небудь дільничий там на базарі. Справа в тому, що подібними крадіжками повинні займатись дільничі і там на базарі по вихідним дням дільничі інспектори постійно чергували по своєму окремому графіку. Проте сьогодні вони десь всі пропали і доки їхній старший розбирався, що до чого, то потерпіла так і потрапила до райвідділу, ну а тут хочеш чи ні, а довелось її принять. Нарешті зазвонив прямий телефон і Сашко почув у трубку, що вже об’явився на базарі котрийсь з дільничих і чекає на потерпілу. Залишилось провести ще одну формальну процедуру, а саме походить з потерпілою по базарі аби та на місці показала, де вона була, коли виявила пропажу та де вона ще ходила. Якогось практичного змісту у цьому було мало, воно було більш розраховано на потерпілу, так сказать аби продемонструвати їй, що все ж таки щось робиця.

• 
  Ну шо, Іванович, розібрався з кошильком? – запитав черговий у Сашка, коли той зайшов до чергової чатини.
  
• 
  Да, мождна сказать і так, ще ось там на базарі хлопці трохи походять та на тому і всі розбори.
  
• 
  А матєріал де, у тебе буде, то пока не будем регістрірувать?
  
• 
  Так, Петрович, шо ж регістрірувать, тут же галі мий глухар! Воно не розкриє ця ніколи, а отказний не зробиш, сума велика, - пояснював Сашко нюанси таким чином остаточно списуючи цю ранкову справу. – я її визвав до себе через пару днів, вона должна буть тут в районі по якихось ділах то зайде і до мене, ну короче порішаєм, думаю проблем не буде.
  
• 
  Ну то дивись сам, я ніде нічого ще не писав, - підвів свою риску і черговий, погодившись з Сашковими доводами. Та власне він і сам був не зацікавлений реєструвать подібного роду матеріал, аби потім йому не пиняли за це, хоча з іншої сторони черговому було байдуже чи розкриють цей злочин чи ні, у нього були інші показники. Але самостійно черговий рідко коли брав на себе таку відповідальність, адже це фактично було укриття злочину і при скарзі потерпілою обов’язково будуть розбори з відповідними наслідками. Інша справа коли відповідальність на себе брав хтось інший, як в даному випадку опер, тоді вже і у чергового була так сказать совість чиста.
  
  
  жүктеу/скачать 0.54 Mb.
  
  Достарыңызбен бөлісу: