Найдавніші часи київська русь
Ідеологічний наступ сталінізму
жүктеу/скачать 3.03 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ ВІДЛИГА Нове керівництво Україна: «друга серед рівних»
- Нове керівництво
- Україна: «друга серед рівних»
- Десталінізація
Ідеологічний наступ сталінізму Незважаючи на великий моральний стимул, який дала більшовикам перемога у
Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти своєму близькому по- мічникові Андрію Жданову. Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ проти тих, хто прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався досягненнями західної цивілізації. Він стверджував, що така позиція крила в собі невдоволеність радянсь- кою культурою. А це, на його думку, було недопустимим. «Наше завдання,— про- голошував він,— полягає в тому, щоб вести наступ проти буржуазної культури, яка перебуває в стані розкладу і занепаду». Але якщо метою Жданова та його прибічни- ків було відкинути західну культуру, то вони повинні були запропонувати народові привабливішу альтернативу. Відтак ідеологічна кампанія Жданова дала новий поштовх оспівуванню російської культури та наукових досягнень. Для кожного за- хідного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина, який розвинув цю ідею раніше, для кожного видатного західного автора був кращий за нього ро- сійський автор, а для кожного славетного державного діяча Заходу знаходився російський із ще похвальнішими досягненнями. Поява цієї нової форми російського націоналізму не була чимось несподіваним: ще у травні 1945 р. Сталін провістив його в своєму знаменитому тості за російський народ, вітаючи його як найвидатнішу з усіх націй, що входять до Радянського Союзу. Як це часто траплялося в минулому, українці виявилися перед ініціативами Ста- ліна в особливо вразливому становищі. Вони довше, ніж росіяни, перебували під на- цистською окупацією, саме їх переважно вивозили для примусової праці до Німеччи- ни, й саме на Західній Україні антирадянські настрої були найбільш непримиренни- ми. На західних українцях найдужче «позначилися» західні впливи. Зауваження Сталіна, що він депортував би до Сибіру всіх українців, якби їх не було так багато, звичайно, не віщувало нічого доброго. Про наближення погрому на Україні свід- чило висунуте в липні 1946 р. Центральним Комітетом партії у Москві зловісне звинувачення українських комуністів у тому, що вони «не надають належної уваги підбору кадрів та їхній політично-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва ... де існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія» і «мають місце українські націоналістичні концепції». Це був похоронний дзвін по скромному по- воєнному ренесансу української культури. Через місяць, коли Остап Вишня — надзвичайно популярний поет-гуморист, репресований у 30-х роках,— наважився висловити думку, що художник має право помилятися у пошуках творчого почерку й самобутності, з Москви полетів град зви- нувачень в «ідеологічній розхлябаності». Сприйнявши цей випадок як підказку, лідер Комуністичної партії України Микита Хрущов та його заступник з ідеології К. 3. Литвин тут же дали кілька залпів по українській інтелігенції в цілому, звинува- чуючи її в «українському націоналізмі». Тим часом Литвин зосередився на конкрет- них справах, зокрема на нещодавно опублікованій «Історії української літератури». Він стверджував, що праця мала суттєві «недоліки», бо зображала розвиток україн- ської літератури ізольовано від класової боротьби, перебільшувала західні впливи й 
Лазар Каганович і Микита Хрущов у Києві. 1947 р. недостатньо підкреслювала позитивний вплив російської літератури. Через рік по-
Нещадні нападки були спрямовані також на українських композиторів за вико- ристання традиційних українських тем. Оперу К. Данькевича «Богдан Хмельниць- кий» критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувалися в зосередже- ності на «вузьких» українських темах. Особливої жорстокості набуло полювання на реальних і удаваних українських націоналістів у 1947 р. під час короткого перебу- вання на Україні Кагановича, який, можливо, отримував садистичну насолоду, тероризуючи представників української інтелігенції. Апогей цього ідеологічного «закручування гайок» настав у 1951 р., коли на вірш В. Сосюри «Любіть Україну!» впало звинувачення у «націоналізмі», а його автора змусили опублікувати принизливе каяття. Пошуки ідеологічних відхилень набули ще більш гротескового — й смертельного — забарвлення, коли об'єктом пересліду- вань обрали євреїв. Багато єврейських письменників, учених, художників було ре- пресовано за звинуваченням у «космополітизмі». Таємна поліція навіть сфабрику- вала «змову» групи єврейської інтелігенції, що планувала за допомогою «міжнарод- ного єврейства» заволодіти Кримом і відокремитися від Радянського Союзу. Саме в цей час з'явилося сміхотворне твердження, прикметне для радянської пропаганди, нібито українські націоналісти співпрацюють з єврейськими сіоністами на шкоду СРСР. В міру того як множилися докази, що свідчили про підготовку Сталіним наступ- ної кривавої чистки, інтелігенцію України охоплювала паніка. Практично завмерла творча діяльність, а інтелігенція кинулася визнавати власні помилки й просити ви- бачення. З усією очевидністю українська інтелігенція засвоїла урок 30-х років: тоб- то краще відступити сьогодні, якщо хочеш жити й писати завтра. Але якраз коли всі збиралися з силами, щоб пережити наступну сталінську чистку, 5 березня 1953 р. «великий вождь» помер. Здається, було чути, як Україна полегшено зітхнула. В українців, котрі до 1939 р. жили під радянським правлінням, післявоєнні роки викликали відчуття «гіе]а vii» («вже баченого»). Знову вони поринули у здійснення величезних виснажливих будівельних проектів, знову переживали гнітючий пере- хід від періоду відносної гнучкості в ідеології та культурі до ортодоксії, й знову перед ними поставала реальна перспектива голоду і репресій. Проте для західних українців повоєнні роки відкрили нову добу, ввівши їх у ціл- ковито інший світ, з яким вони мали лише коротке й нещасливе знайомство у 1939— 1941 рр. Включення до складу СРСР тепер означало їхнє відмежування від політич- них і культурних цінностей Європи. Його результатом також стала втрата найваж- ливішого набутку західноукраїнського суспільства — його широкої організаційної мережі, найстарішим і найважливішим складником якої була греко-католицька церк- ва, а найновішим — ОУН/УПА, мережі, що протягом поколінь служила основним захистом проти чужої влади й найактивнішим виразником української національної самобутності. Але не всі наслідки радянської анексії були негативними: в результаті сталінського диктату нарешті було розв'язано українсько-польський конфлікт, що довго вичерпував сили обох суспільств. Крім того, радянська влада започатку- вала давно запізнілу суспільну та індустріальну модернізацію регіону. І як би там не було, але саме вона нарешті об'єднала всіх українців у єдиній державі. УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ ВІДЛИГА Нове керівництво Україна: «друга серед рівних» Десталінізація Експерименти в економіці Активізація інтелігенції Реакція
Смерть Сталіна відкрила нову добу в радянській історії. Виснажливий, марно- тратний, нераціональний метод правління за допомогою терору та примусу не мож- на було застосовувати протягом необмеженого часу. До змін прагнула навіть радян- ська верхівка. Існувала очевидна й нагальна необхідність загального послаблення жорсткого сталінського контролю. Суттєво важливим було, щоб народ СРСР на- решті отримав відчутні матеріальні блага від накопиченої радянською державою гігантської політичної та економічної потужності. Але в міру того як Кремль обереж- но послабляв хватку, знову виринали проблеми, нібито вже раніше розв'язані, й нас- тупники Сталіна у пошуках нових рішень нерідко породжували й нові проблеми. Хоч відступ від сталінізму й пошуки свіжих підходів у будівництві комунізму виразно спостерігалися в усіх республіках Радянського Союзу, на Україні ці зміни були особ- ливо численними й вартими уваги.
Першою, хоч і тимчасовою ознакою змін ст^ло «колективне керівництво», що за-
Росіянин Хрущов народився в невеликому селі на межі Росії та України. Життє- радісна людина, але типовий партійний апаратник, він піднісся на вершину влади завдяки неабиякій спритності та рабському плазуванню перед Сталіним, а також вакансіям у партійній ієрархії, що їх створювали чистки. Як ми вже знаємо, у 1938 р. його послали на Україну, щоб завершити «Велику чистку» й почати відбудову укра- їнської компартії. Через рік він контролював процес включення Західної України до Радянського Союзу. А в повоєнні роки Хрущов наглядав за відбудовою економіки, повторним включенням Західної України до складу СРСР і боротьбою з українськи- ми націоналістами. Хоча Хрущов був безжальним виконавцем сталінських вказівок, він здобув деяку особисту популярність завдяки увазі, яку звертав на «місцевий колорит», часто з'являючись в українських вишиванках і демонструючи замилуван- ня українськими піснями. Переїхавши до Москви у 1949 р., Хрущов зберіг тісні взаємовигідні стосунки з українською компартією. Тому вона стала першою республіканською парторгані- зацією, яка підтримала його в боротьбі за владу й залишалася для нього надійною опорою. Хрущов віддячив послугою за послугу. Через кілька місяців після смерті Сталіна за звинуваченням у русифікації вищої освіти на Західній Україні та дискри- мінації місцевих кадрів було усунуто з посади першого секретаря КПУ малопо- пулярного російського шовініста Леоніда Мельникова. Натомість було призначено Олексія Кириченка, першого на цій посаді українця (відтоді першими секретаря- ми КПУ призначатимуться тільки українці). Високі пости отримали також українці: Дем'ян Коротченко очолив уряд республіки, Никифор Кальченко — Раду Міністрів. Правління «трьох «К» підсилювалося іншими призначеннями, які імпонували ук- раїнцям. Урядові посади дістали паплюжений свого часу драматург Олександр Кор- нійчук та син славетного українського прозаїка Семен Стефаник. Зміни в особовому складі супроводжувалися зростанням чисельності членів партії на Україні: у 1952 р. вона налічувала 770 тис. членів і кандидатів у члени партії, а в 1959 р.— уже близько 1, 3 млн, з них 60 °о українців. Із факту призначення ук- раїнських комуністів на високі посади та їхнього кількісного зростання з усією оче- видністю випливало, що нове кремлівське керівництво відкрито заграє з україн- ськими комуністами; це різко контрастувало з політикою Сталіна. Українські комуністи поширили свій вплив не лише у власній республіці, деякі з них швидко дісталися союзного рівня. Військові Родіон Малиновський, Андрій Греч- ко та Кирило Москаленко досягли високого рангу Маршала Радянського Союзу, а два перших були також міністрами оборони. Володимир Семичастний обійняв пост голови союзного КДБ, а чотири українці — Олексій Кириченко, Микола Підгорний, Дмитро Полянський та Петро Шелест — увійшли в одинадцятку Політбюро ЦК КПРС — найвищого органу влади в СРСР. Головною причиною їхнього піднесення були тісні зв'язки з Хрущовим, а не те, що вони були українцями. Як кар'єристи, котрі прагнули піднятися на вершину радянської системи, ці люди, як правило, не квапилися виявляти прихильність до своєї нації. І все ж їхня присутність на вершині влади свідчила про зростаючу вагу українців та їхньої республіки.
Становище України у складі СРСР за хрущовської доби влучно визначив Борис
У 1954 р. з метою відзначення російсько-українського партнерства по всьому Радянському Союзу з надзвичайною помпезністю були проведені святкування трьох- сотої річниці Переяславської угоди. На додаток до численних урочистостей, міріадів публікацій та незліченних промов ЦК КПРС обнародував тринадцять «тез», у яких доводилася непохитність «вічного союзу» українців із росіянами. Щоб підкреслити ті великі переваги, що їх приніс Україні союз із Москвою, святкування річниці Пере- яслава вінчав акт передачі Криму від Російської Федерації Україні — як «свідчення дружби російського народу». Але кримський «подарунок» був не таким доброчинним актом, як спочатку зда- валося. По-перше, оскільки півострів був історичною батьківщиною кримських татар, що їх вигнав Сталін під час другої світової війни, росіяни не мали морального права дарувати, а українці приймати цей дар. По-друге, через наближеність та еко- номічну залежність від України Крим природно утримував з нею сильніші зв'язки, ніж з Росією. Нарешті, приєднання Криму звалило на Україну ряд економічних і по- літичних проблем. Депортація татар у 1944 р. спричинилася до економічного хаосу в регіоні, й компенсовувати втрати довелося з київського бюджету. Ще важливішим було те, що, за даними перепису 1959 р., в Криму проживало близько 860 тис. росіян і лише 260 тис. українців. І хоч після 1954 р. Київ намагався переселити до цього ре- гіону українців, росіяни, багато з яких агресивно відкидали усяку форму україні- зації, лишилися тут переважною більшістю. В результаті кримський «^одарунок» помітно посилив присутність росіян в Українській республіці. В цьому розумінні він, без сумніву, став належним відзначенням Переяславської угоди.
Намагання нового керівництва дістати ширшу підтримку серед неросійських на-
У 1956 р. на XX з'їзді партії Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у ра- дянській історії промов. У тривалому й детальному виступі він піддав нищівній кри- тиці Сталіна та його злочини, викликавши серед партійних ортодоксів велику роз- губленість. Ця «секретна промова» стала сигналом до початку десталінізації. За нею почали відбуватися помітні зміни в атмосфері життя країни. Було послаблено ідеоло- гічні настанови, що стало початком «відлиги» в культурному житті. Послаблювалася політика самоізоляції — в міру того як заохочувалися поїздки (хоч і ретельно конт- рольовані) до СРСР із-за кордону й особливо туризм усередині країни. Невпинна русифікація неросійських народів стала більш скраденою. Почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці. Це не означало, що зникли тоталітарні риси режиму — вони лишалися великою мірою недоторканими. Проте відчутно послаби- лися притаманні сталінському періодові всеохоплюючий страх і творчий параліч. Зміни на Україні. Спочатку українці реагували на ці зміни з обережністю, якої вони навчилися за сталінщини. Але коли стало ясно, що критика «культу особи» Сталіна ведеться відверто і в широких масштабах, вони приєдналися до неї з цілим потоком власних скарг і вимог. Як і належало сподіватися, особливо сильно зву- чало невдоволення у середовищі діячів культури. Одним із перших пролунало, а по- тім не раз повторювалося звинувачення за той жалюгідний стан, у якому опинилася українська мова. Інтелігенція, студенти, робітники й навіть партійні чиновники — всі повторювали один і той же рефрен: особливий статус в СРСР російської мови ні- як не означає, що українська мова повинна зазнавати дискримінації. Такі гасла, як «Захистімо українську мову!» та «Розмовляймо українською!», дедалі частіше лунали по всій республіці, особливо в середовищі студентів університетів. Іншим питанням, що стало обговорюватися, був занепад української науки. Іс- торики, на відміну від численних партійних заробітчан, котрі називали себе істори- ками, виступали проти жорсткого ідеологічного контролю Москви в їхній галузі, що призвів до «зубожіння історії». Це зубожіння виражалося у провінціалізмі, рабсь- кому дотриманні партійної лінії, перебільшенні зв'язків і спорідненості з Росією та одночасному приниженні «української історичної самобутності». Аналогічні скарги на стан речей у своїй ділянці висловлювали літературознавці. Кремль, очевидно, прислухався до всього цього. У 1957 р. українські історики дістали дозвіл заснувати власний часопис під назвою «Український історичний жур- нал». Через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії, частково у відповідь на подібний проект, що його здійснювали українські емігранти на Заході. За цим пішли такі вагомі багатотомні публікації, як «Словник україн- ської мови», «Історія української літератури», «Історія українського мистецтва» й дуже детальна «Історія міст і сіл України», якої не мали навіть росіяни. Намагаючись піднести українську науку й тим самим підняти престиж україн- ської культури, інтелігенція зосередилася не лише на традиційних гуманітарних дис- циплінах, а й вимагала створити в республіці можливості для розвитку таких сучас- них галузей знань, як ядерні дослідження та кібернетика. Так, у 1957 р. в Києві було засновано комп'ютерний центр, що в 1962 р. став Інститутом кібернетики й вивів Україну на провідну роль у цій галузі в СРСР. З'являлися численні україномовні жур- нали з природничих і суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта, цілком оче- видно, збиралася використати створені десталінізацією можливості для поширення сучасних знань українською, а не російською мовою. Оскільки Хрущов визнав, що багато жертв сталінського терору були репресовані незаконно, дедалі гучніше лунали вимоги реабілітувати їх. Першими, кому посмертно повернули добре ім'я, стали репресовані під час чисток комуністи. На Україні зрос- тали вимоги реабілітувати таких націонал-комуністів, як Скрипник, Хвильовий і чле- ни КПЗУ. Незабаром уже пропонувалося реабілітувати такі ключові постаті куль- тури, як драматург Микола Куліш, театральний режисер Лесь Курбас, кінорежисер світової слави Олександр Довженко й видатний мислитель XIX ст. Михайло Дра- гоманов, кожен із яких досяг успіхів у намаганні піднести українську культуру над властивою для неї провінційністю. Позаяк відновлення доброго імені цих діячів торкалося такого політичне чутливого питання, як культурна незалежність України та її «власний шлях до комунізму», партія реагувала на ці вимоги обережно й неод- нозначне. Але той факт, що українська інтелігенція продовжувала добиватися реа- білітації згаданих діячів, свідчив про те, що ідеї репресованих і надалі зберігали свою притягальну силу. Для мільйонів українців, ув'язнених у сибірських таборах примусової праці, десталінізація принесла несподівану волю: багато з них отримали амністію й дозвіл повернутися додому. Цю часткову ліквідацію гігантської системи концтаборів при- скорив ряд табірних повстань, зокрема у Воркуті та Норільську (1953 р.), Караганді (1954 р.), в яких провідну роль відіграли колишні члени ОУН і УПА. Проте Кремль дав ясно зрозуміти, що не допустить інтегрального націоналізму ОУН. У 1954 р., в розпал святкувань переяславської річниці, було оголошено про страту Василя Охри- мовича — видатного провідника ОУН на- еміграції, якого з літака закинули на Ук- раїну американці. А в 1956 р. відбувся ряд широко висвітлених у пресі процесів над колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками. Не викликало сумнівів, що режим і далі не вагаючись розправиться з кожним, хто зайде надто далеко в обороні українських інтересів. Національне питання. Чи не найпромовистішим свідченням рішучості Хрущова дотримуватися основних засад радянської національної політики — навіть якщо водночас робилися деякі другорядні поступки — стала реформа освіти 1958 р. Ті положення її широкої перебудови, що торкалися вивчення національних мов, містили надзвичайно багато суперечностей. Отож, школярі були зобов'язані вивчати рідну, а також російську мову. Позірно ліберальна хрущовська реформа передбачала право батьків вибирати мову навчання для своїх дітей. На практиці це означало, що можна навчатися на Україні й не вивчати української мови. З огляду на цілий ряд формаль- них і неформальних спонук до вивчення російської слід було чекати, що багато батьків віддадуть своїх дітей до російських шкіл, аби не обтяжувати їх вивченням другої, хай навіть рідної, мови. Попри бурю протестів, до яких приєдналися навіть українські партійні чиновники, режим завдав цього удару по вивченню національних мов, продемонструвавши в такий спосіб, що навіть у період лібералізації він міг лише модифікувати, але не відкинути остаточно політику русифікації. Проте вплив десталінізації сягнув далеко поза політико-культурні течії та про- титечії, в яких рухалися кремлівські політики й київські інтелектуали. Загальне по- слаблення ідеологічного контролю виявило нові настрої, що зароджувалися серед освіченої міської молоді. Якщо палка меншість була сповнена рішучості виправити кривди сталінського терору, то величезна більшість не виявляла в ідеологічних і по- літичних питаннях великої заінтересованості. І все ж у молоді виразно зростали настрої непокори владі та прагнення керуватися в житті засадами індивідуалізму, так довго пригнічуваного сталінською ортодоксією. Для молоді стали нестерпними одноманітність радянського життя, віджила мораль, старомодна манера вдягатися і вкрай ідеологізована система навчання. В її 'середовищі поширювалася мода на за- хідну джазову та поп-музику, що викликало переляк у старшого покоління. А де- які молоді люди, зокрема так звані «стиляги», навіть хизувалися своїм нечуваним (за радянськими мірками) одягом і «антигромадською поведінкою». На Україні, як і в усьому Радянському Союзі, почало з'являтися матеріалістичне й егоцентричне «Я»-покоління (вже достатньо сформоване на Заході), дуже відмінне від поперед- нього, що породило таких завзятих комуністів і націоналістів.
жүктеу/скачать 3.03 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|