Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя

Отож, прагнення давньої людини могло бути доволі простим: сидіти в «центрі спіралі розвитку» (можете казати, слідом за М. Чмиховим: на «пупі землі», різниця невелика) й диктувати решті людства свою волю. Але на що могла бути спрямована ця воля? Чого ці всі люди, що сюди приходили й намагалися тут володарювати, прагнули? На нашу думку, тут треба бачити Велику Ідею тих часів – ідею відродження під керівництвом того чи іншого індоєвропейського племені або ж військового клану, що підкорив своїй волі хоча б частку інших індоєвропейських племен, якоїсь Стародавньої Імперії. Можливо, для індоєвропейців то була стародавня Аріана, західний кордон якої пролягав якраз по Дніпру. І тоді кожен народ, що вважав себе нащадком її творців, прагнув її відродити – під своєю зверхністю, природно, бо інші трактувались як такі, що неспроможні на таку дію. Між мешканцями Аратти (Оратти) й Аріани могло виникнути від самих початків існування цих протодержав суперництво за володіння тереном Доно-Донецького регіону як важливого саме в сакральному сенсі (і секрет цього сенсу могли тримати при собі саме жрецькі кола тих протоетносів, які населяли обидві імперії /чи протоімперії/). Наше пояснення, принаймні, надає логіки процесу постійних переміщень народів і їх взаємного поборювання, що мало місце в давнину на наших теренах, як також і виникненню в часи Середньовіччя іудейської Хазарії, західний кордон якої пролягав якраз по терену, прилягаючому до Сіверського Дінця. І саме поява претензії на цей регіон з боку іудейської Хазарії й дає нам підставу до твердження, що і в інших претендентів геополітична ідея мала тісне переплетіння з релігійною, чого досі ніхто ще не досліджував.

Не випадково Йордан засвідчив, що готи прагнули прийти саме в землі Скіфії, яка їхньою мовою називалася Ойум. З огляду на вищезазначене уже, напевне, й не видасться дивним те, що питання про локалізацію Ойума давно привертало увагу дослідників. Щодо того висувалися найрізноманітніші версії, в яких називалися заледве не всі терени від Дунаю до Кубані. І, до речі, кожен дослідник тягнув у бік терену свого проживання (теж цікаво: а чому?). Наприклад, С. Трубчанінов з Кам’янця-Подільського вважає, що передане латинською мовою слово «Oium» – це готське слово «Aujom», яке означало «річкова область», «долина», на чому будує свою версію, що це – Поділля [24, с. 88]. Але ж, вибачте! Чому в такому разі готи на Поділлі не залишилися й не заснували саме там свою державу, а, за свідченням того ж таки Йордана, «поспішили в крайню частину Скіфії, що сусідить з Понтійським морем»? Чому ж готи «спішили» саме сюди? А тому, напевне, що мета їхньої експансії знаходилася все ж таки не в Поділлі. До того ж річкові області й долини в Україні маються не тільки в Поділлі. І в даному зв’язку варто звернути увагу на такі факти:

1) те, що готи, підкоривши собі численні й різноетнічні племена Східної Європи, свою державу заснували таки саме в низинах Дніпра й Дону;

2) у німецькій мові збереглося архаїчне слово «aue», що означає «лука». Тож, напевне, варто зіставити його з Несторовою «лукою морською», яка й виведе нас на систему річок басейну Азовського моря.

Так перед нами вже наявно проступають обриси терену, який можна умовно назвати індоєвропейською (точніше арійською) «земною юдоллю», легендарною Прабатьківщиною, яку треба було посідати, щоб мати право й силу на відродження традицій стародавньої державної величі. Аристократично? Не питання. Ідейно-державно? Само собою. Позитивно? Так – для тих, хто Ідею підхопив і намагався втілити у життя. А для кого негативно? Для тих, хто віковічно залишався на цій землі. Бо ті з «родичів», хто приходив сюди, через притаманне їх військово-аристократичним кланам почуття виключності, трактували автохтонів (краян) як «нижчий сорт» і «рабсилу», що мало відповідні негативні наслідки для останніх. Це було дуже суб’єктивно з боку прибулих «державників-цивілізаторів». Так. Але це було.

До речі, ця суб’єктивність з боку завойовників засвідчується джерельно. Зокрема, відносно тих же готів. Так, Йордан пише, що готи, пробувши після своїх мандрів з Півночі довгий час у Скіфії, «стали більш людяними й освіченими». Хтось може сказати, що свідчення одного Йордана недостатньо. Але це означає не довіряти автору, який сам був з готів і, якщо й служив римлянам, то вже ніяк не стародавнім скіфам, щоб так їх вивищувати. Чому ж тут ми бачимо таке дивне визнання? А, напевне, треба зважити й на слова Ф. Енгельса з його «Вибраних військових творів» (праці, що була раритетом навіть у СРСР). Енгельс принципово не поважав слов’ян, але й про готів написав, що вони «тільки, прибувши на терени України, навчилися їздити верхи». Його думку підтверджує проф. Ю. Вернадський («A History of Russia») так: «Підбивши під себе західний кут євразійських степів, Готи незабаром набралися як кочових звичаїв, так і матеріальної культури того народу, який вони підкорили. З часом Готи зробились також і вояками-вершниками. Порівняно з культурними Роксолянами, Готи тоді ще були дикунами – вони навіть не знали ще, як їздити верхи. Цього вони навчились від наших племен аж тоді, коли прийшли на Чорноморський Низ» [Цит.: 28, с. 105 – 106]. Як бачимо, ні Йордан щодо готів, ні Енгельс щодо своїх предків нічого особливо не перебільшували. Все було саме так. А відповідно, відносно того, хто з тих, що прибували на наші землі, і хто тут залишався постійно від найдавніших часів, був більш цивілізованим – ще велике, але не таке вже й складне питання.

Прикметним також нам уявляється й те, що алани, які в цей час мали могутнє центральнопередкавказьке державно-політичне угрупування, не вступили в протиборство з готами, а навпаки – стали їхніми активними союзниками, чого не могло б бути, якби ті були захожими зайдами-самозванцями. Алани терпіти не могли скіфів, тож чи не про свої стародавні кіммерійські корені нагадали аланам готи? Й алани їх визнали. Таке могло статися тільки за однієї умови – якщо готи мали дійсне відношення до стародавніх кіммерійців. Хто ж міг це вичерпно довести войовничим аланам? Тільки жерці. Але наука, на жаль, нічого не може сказати про діяльність готських і сарматських жерців у цей час.

Усі дохристиянські магії були приблизно рівними за розробленістю міфологій і впливами на населення; культурний же рівень суспільств, приналежних тій чи іншій магії, відрізнявся. Культурний чинник, вочевидь, відігравав у час, що описується, важливу роль, але чинник релігійно-політичний явно мав усе ж таки вирішальне значення. І таким чинником цілком могла бути Велика Ідея «відродження Імперії і праведної Віри».

Вся друга половина ІІІ ст. – це постійні війни Готського союзу, що включав у себе різноетнічні племена, з Римом (а ось і Ідея імперії). Метою «варварів», як їх називали римляни, було захоплення Балкан та Греції. Все це дуже послаблювало Римську імперію і дійшло навіть до того, що в конфлікті між співправителями Риму, який спалахнув у 324 році, обидві сторони використовували готів. Вважається, що після перемоги імператор Константин Великий уклав з готами союз – foedus, за яким їм виплачувалася щорічна стипендія – аннона золотом, сріблом, одягом і, можливо, продуктами. Тож готи добре таки «нагинали» Рим у час, коли перебували на теренах, які вважали своєю історичною батьківщиною. (Але потім готський король Вінітарій зробить страшну, фатальну помилку відносно антів, яка й буде коштувати готам не будь-чого, а самого їхнього перебування в Доно-Донецькому регіоні /Крим готам удасться відстояти/).

У ІV столітті уже розділені з візіготами остготи створили об’єднання племен на чолі з королем Германаріхом («державу Германаріха»), яке проіснувало до приходу на терени України гунів. Для нас важливі були б дані щодо стосунків готів з племенами черняхівської культури, що була в цей час поширена на більшій частині території України, але в науці дана тема не розроблена. Не думаємо, що праві ті вчені, які вважають цю культуру археологічним еквівалентом «держави Германаріха» [Див.: 24, с. 93]. Ми більш схильні до припущення, що стосунки були аналогічні тим, які існували в державі скіфів між упривілейованими верствами скіфського суспільства і «скіфами-землеробами». Так що, й серед готів теж варто пошукати проявів військово-політичної орденської традиції (а від готів до тевтонів так просто вже «рукою подати»). Водночас не можемо не відмітити, що незважаючи на те, що витіснені з Доно-Донецького регіону готи довгий час – аж до кінця ХV ст. (за деякими даними до кінця ХVІІІ ст.) жили в Криму («країна Дорі», Феодоро, Готські Клімати), там немає жодного середньовічного германського топоніму чи гідроніму, що відображав би існування окремої готської мови, відсутні також пам’ятки кримської готської писемності. Про що це свідчить? На нашу думку, не про те, як дехто з дослідників твердить, що ніяких кримських готів на ділі не існувало, а про те, що, перебуваючи в Скіфії, вони не тільки стали «більш людяними й освіченими», а й провели якусь важливу трансформацію своєї мови.

Далі слід відзначити, що саме у ІІ ст. (нагадуємо, що готи – потомки кіммерійців – вирушили на пошуки «Великої Свитьод» у 155 році), зриваються з місця й започатковують всесвітньовідомий феномен Великого переселення народів степовики-тюрки з «глибинної Азії». Разом з ними звідти вийшла й їхня культура, що підтверджується археологічно (отже, переселялися практично всі). І все це, включаючи й письмена з Алтаю, з’явиться в Європі в ІV ст. Відомо, що в 372 році гунський хан Баламар перейшов Дон і ввійшов у степи Європи [29, с. 201 – 203, 110]. Споруди в тій «глибинній Азії» викладені з таких же цеглин, як і городища на Нижньому Дону; в Аксаї, зокрема, – ціле підземне місто V – VІ ст. З цеглин з такими ж «фірмовими» знаками, що й тут, зложена давньоболгарська столиця Преслава. В Болгарії виявлені наскальні малюнки, що немов би просто скопійовані з відомих алтайських. І то були далеко не випадкові збіги [29, с. 205 – 206]. Та й які тут можуть бути «випадковості», якщо, за нашою трактовкою, проти нащадків кіммерійців готів за право володіння тереном Прабатьківщини виступили одні з нащадків кайсаків (саків) – гуни?

Що могли протиставити Великій ідеї готів – пошуку історичної прабатьківщини «Великої Свитьод», гуни, щоб побороти їх не тільки мілітарно, а й ідеологічно? Це для нас являло велику загадку, як також і те, яке відношення мали гуни до русів і слов’ян? І без її розгадки не було сенсу навіть публікувати дану роботу. Ми билися над цим кілька років, а розгадка виявилась несподіваною і доволі простою. Вона органічно постане в кінці даного Розділу (щоб її викласти тут, нами ще не надано достатньої кількості необхідної інформації).

З гунами могла бути ситуація, подібна до кіммерійської, а ми трактуємо останніх як військовий орден. Відзнакою приналежності до військової касти чи ордену гунів могли бути особливі військові ремінці на поясі, бляшки на яких були відлиті у формі лицарських щитів [8, с. 77]. Дуже схожі ми бачимо пізніше у спорядженні русів [8, с. 115], що для нас є надзвичайно важливим, по-перше, тому, що так проявляється певний зв’язок русів з тюрками, а по-друге, – з-за літописного виразу «варяги з русів». Адже не можна не погодитися з А. Г. Кузьміним, який, спересердя, з огляду на цілковиту неефективність уже більш, ніж 200-річних суперечок між норманістами й антинорманістами, сказав так: «Не можна розв’язати жодного питання. пов’язаного з варягами, не визначивши, хто вони такі» [30].

Не випадково вчені не можуть віднайти етнічне походження гунів (версія їхнього походження від племені сюнну, яке до н.е. докучало нападами Китаю, а потім /чомусь/ дало йому спокій і вирушило за тридев’ять земель грабувати Рим, нині сильно критикується). Його просто не було. То теж був військовий клан, або орден якогось з арійських народів, який у час свого піднесення панував над іншими на терені Східної Європи. Gūna на санскриті означало «якість», «благодійність» [6, с. 155], тобто – «достойні», «ті, хто благодійні» (порівн.: пізніший Орден Госпітальєрів). Еліта? Однозначно, так. Пошук же коренів даного терміну в санскриті ми вважаємо правильнішим, ніж виведення його з мов уральської групи, як це робить багато дослідників, бо тоді виходить, якщо цей термін означав людину взагалі, що гуни вважали людьми тільки себе, а інших – тваринами. Ми не хочемо приписувати гунам тих позитивних якостей, яких, можливо, у них і не було. Але наша трактовка терміну здається нам правильнішою, бо відповідає ментальному потягу степових народів до підкреслення тих їхніх якостей, які вважалися ними гідними всілякої поваги – войовничості, зневаги до смерті і т.ін. – як своєрідного прояву кланового, військового аристократизму.

Важливо, що гуни, як свідчить Йордан, підтримували й обороняли антів у боротьбі з готами [15, с. 117]. Зважаючи на те, що джерела подають антів як піше, тобто допоміжне військо, все виглядає логічним: нащадки двох аристократичних військових кланів-орденів (гуни й готи) зчепилися між собою за панування над землеробами-антами, а, відповідно, й за данину та за допоміжне піше військо.

(До речі, сказане все одно не дозволяє провести етнічну ідентифікацію антів. Готи могли претендувати на встановлення панування над ними як вбачаючи в них насамперед своїх майбутніх данників-землеробів, незважаючи на їхню етнічну належність /тоді анти – дійсно, – майбутні поляни/, так і, навпаки, намагатися забрати «під себе» своїх родичів-землеробів задля забезпечення свого війська продовольством, а омріяної ними власної держави – повноцінності її соціальної структури /тоді анти – германці/. Все дуже непросто з антами, як бачимо. І стан вивчення їх наукою сьогодні /дуже суперечливий/ – зайвий тому доказ).

Щодо гунів дуже цікавим для нас є те, що римський історик Клавдій Птолемей (середина ІІ ст.) у праці «Географія», яка базувалася на дослідженнях його попередників, зокрема, Марина Тірського, розміщав гунів на Лівобережжі Дніпра. Сюди можна додати те, що Павло Оросій (прибл. 380 – 420 рр.) у своїй «Історій проти язичників» зазначив, що гуни «довго знаходились за неприступними горами». Можна визнати думку А. Кіндратенка, що тими «неприступними горами» були Карпати, які для римлян так і залишилися загадковими, непізнаваними й неприступними [31, с. 10]. Ясно, що римляни так же мало розбирались у тому, що знаходилося за тими горами. Водночас над Каспієм проживали «гуни» іншого походження – можливо, туранського; хоча дехто з німецьких учених ХІХ ст. припускав, що вони були угро-фінами. Ту ж думку ми бачимо в декого з білоруських авторів. А ось дехто з тюкологів твердить, що то були тюрки. (Як бачимо, етнічний підхід не дає результату). Між обома гілками гунів існував зв’язок, що видно з джерельних повідомлень. Перша гілка могла використовувати кінноту надкаспійських гунів у своїх військових справах.

Збіг же назв у давнину було доволі розповсюдженим явищем. Так, наприклад, крім північноєвропейських племен кінця І ст. до н.е., які мали назву «германії», й про яких пише Тацит у праці «Походження германців та місцезнаходження Германії», існувало, згідно з Геродотом, у VІ ст. до н.е. ще й перське плем’я під назвою «германії». І що з того? Вчені вважають, що нічого, бо, на їх думку, нічого спільного ті дві «германії» між собою не мали. Ми більш обережні в таких висновках, бо враховуємо інформацію П. Крата щодо того, що в середовищі кіммерійців, крім Аскенадзів – предків готів, існували ще два їхні «рої» – Рафати й Тогарму. Перші (Аскенадзі) посунули на Північ, а ось другі й треті – на Південь. Через Кавказ дехто з останніх і міг дістатись Персії. Так і могли виникнути «південні германії». В такому разі термін «Германія», як і більш давній термін «Гіммер-рої», – якась давня етнічна самоназва.

З назвою «гуни» – теж не все просто. Слів, як і імен з основою «гун» багато було в давній німецькій мові. Німецьке Hune означає «богатир», «велетень» (схоже явище й схожий зміст бачимо й щодо кіммерійців – див. вище). Таких слів багато і в скандинавських сагах. Можна згадати й германське плем’я бургундів – вихідців з о.Борнгольм, які заснували королівство Бургундія – основу майбутньої провінції Бургундія, що у Франції. Однак «країна Гунналанд», тобто – якби осідок гунів, за джерелами, розташовувалась саме на наших теренах, про що просто унікально свідчить Йордан, а саме [Див.: 15]: «245… Про остроготів відомо, що після смерті короля їхнього Германаріха, вони, відокремлені від везеготів і підпорядковані владі гунів, залишились у тій же країні (на півдні українських земель. – О.Б.), причому Амал Вінітарій утримував всі ознаки свого правління… 246… Він з гіркотою переживав підкорення гунам. Потроху звільняючись з-під їхньої влади й пробуючи виявити свою силу, він рушив військом у край антів…». Вінітарій у першій же битві був переможений і вирішив діяти підступно, результатом чого був факт спочатку запрошення на переговори й банкет, а потім захоплення й розп’яття ним короля Божа з синами та всією антською аристократією (70 чол.). Це була катастрофа.

Відмічаємо особливо той факт, що, бажаючи завдати удару по гунах, Вінітарій, підступність якого проявляється вже в цьому, вдарив не по армії гунів, а «рушив військом у край антів». Цим він наніс удар, можна сказати, в саме серце. Гунів було багато всюди, але анти з їх династією (яку в такому разі гуни аж ніяк не пригнічували, що є фактом дуже цікавим, який опосередковано може свідчити про те, що анти все ж таки відрізнялись від місцевих слов’янських племен), жили на терені, який у греко-латинському світі знали точно. Фактично Йордан засвідчив, що земля антів була дуже важливою для гунів. По ній Вінітарій і вдарив – за всіма законами війни. Потерпівши поразку від гунів, він помстився саме тим, хто найбільше йому в його планах завадив – антам. Це був дуже дошкульний удар не тільки по антах (для них він був виключно нищівним), а й по гунах.

Безумовно, важливим є той факт, що анти були не тільки допоміжним військом, а й землеробами, а зима 377/78 рр. і весна 378 року були дуже холодними й пошкодили посіви, що спричинило неврожай і голод на значних територіях. Через це гуни рушили грабувати римські провінції. Щоб здійснити таку важливу справу, треба було залучити значні військові сили під керівництвом досвідчених полководців, тож не дивно, що, як свідчать джерела, їх очолив непереможний полководець Валамер (Баламар). Анти також надали всі свої можливі допоміжні сили для підтримки гунів.

Для Вінітарія, який довго готувався до удару по гунах, сприятливіших обставин годі було й чекати: у стані ворогів лютував голод, а головні їхні сили знаходилися за кілька тисяч кілометрів від їхньої «землі обітованної». Вінітарій кинув виклик, і, щоб звільнитись від гунів, пішов у «край антів». Обставини були дуже сприятливими, бо майже вся боєздатна чоловіча частина антів пішла з Валамером, під проводом короля Божа залишились тільки юнаки й похилого віку воїни, а також ослаблені хворобами та ранами вояки. І тоді Вінітарій після бойової поразки антам влаштовує те, що ми вже знаємо: прикинувшись «овечкою», запрошує Божа з синами й антськими аристократами на бенкет, де полонить і розпинає їх. Якби поруч з Божем у цей час були досвідчені вояки-гуни, вони не дозволили б йому зробити таку страшну помилку – повірити Вінітарію. Але чому ант Бож таки повірив готу Вінітарію? Ось – питання з питань.

Після зради Вінітарія гуни могли вчинити те ж саме стосовно всіх готів, що знаходилися в їхньому війську. Керівникам готського загону в стані гунів нічого не залишалося, як ще раз поклястися на вірність Валамеру й пообіцяти розправитися з бунтівниками зі свого ж племені. Свого слова, як засвідчує Йордан, вони дотримали. Але антську династію вже було не повернути.

Отже, гуни – не народ, а теж стародавній військовий клан, або теж орден, що об’єднував людей якогось певного походження. Й думка, що гунами римляни називали «не народ, а військо», в літературі вже зустрічається. Не приділяється тільки належної уваги важливій обставині походження. Проте цей термін не можна приписувати тільки європейцям і цілком зневажати думку тих дослідників, які вбачають його походження з Азії. Ці вчені просто шукають народ. А його не могло бути. Наш підхід же розставляє все по своїх місцях.

І тут звернемо увагу на важливе спостереження А. Кіндратенка, що слово «гун» зустрічається і в китайській мові. (А ось і Азія!). І означало воно дуже непросте явище. То був термін, який означав у Китаї епохи Інь (ХV – ХІ ст. до н.е.) далеких предків царюючих правителів-ванів. В епоху Чжоу (ХІ – ІІІ ст. до н.е.) термін уживався для означення правителів незалежних царств, а також для титулування, як в епоху Чжоу, так і в період Хань (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.), лише трьох вищих сановників – сань гун («три гуни»). Отже, спостерігається все більше обмеження його поширення, тобто наростаюча виключність. У феодальному Китаї «гун» був вищим титулом знатності. Нащадки ж членів царської родини – ванів так і продовжували титулуватись теж гунами. (Дані подає А. Кіндратенко з посиланням на статтю «Гунны» з «Советской энциклопедии истории», т.4 [31, с. 30 – 31]).

Отже, у давнину бути Гуном було дуже «круто», і так зватися міг тільки той, хто мав якесь особливе походження. Ми не відкидаємо версію про азіатське походження історичних гунів, а тому, якщо вже «шукати» гунів у Азії, то треба знайти ті контакти наших далеких предків (можливо, тих же «царських скіфів») з китайським суспільством, звідки вони й могли принести цей особливий титул, який застосовувався тільки до аристократів, і то далеко не до всіх. Або самі китайці ще в стародавні часи запозичили його в дуже войовничих предків «царських скіфів», а його в свою чергу у них – тюркські аристократи, які могли мати й свої контакти з «кайсаками» – «царськими скіфами». Як бачимо, все вже дуже тісно сходиться. Тому варто пильніше придивитися до того факту, що грецький історик Феофілакт Симокатта (поч. VІІ ст.) у своїй «Історії», говорячи про правителя скіфів, зве його «каганом скіфів-гунів» (про цей титул ми будемо докладно говорити далі в нашій роботі). По всьому, тут ми маємо ніщо інше, як вихід відомостей уже про нащадків давніх «царських скіфів». І тут ми б звернули особливу увагу на такі важливі деталі, які варто зіставити між собою:

1) те, що історик Йордан був нотарем у магістра Римської армії, який мав ім’я Гунтігіс База, а за походженням був, як з великою долею вірогідності припускають учені, аланом;

2) з даними об’єктивно найточнішого давнього автора у проблемі гунів – Пріска Панійського, секретаря посольства імператора Максиміна 448 року до володаря Гунського союзу Аттіли, адже він на власні очі бачив гунів, а не писав про них з чужих слів чи чуток. Очевидець же подій – джерело найцінніше. Й ось Пріск, подаючи дані про різних наближених до Аттіли людей високого суспільного становища, пише про полководця армії Аттіли і його особистого охоронця Едікона, що той був «скіф», «уроджений унн» [Див. цитату: 31, с. 64].

Із зазначеного витікають такі важливі висновки:

1) Гуном треба було народитися¹⁴, що було підвалиною гарантії блискучої військової кар’єри;

2) поза осідком гунів – «країною Гунналанд», гарний вояк, командир, але не скіф і не «уроджений унн» міг мати одним зі складових свого імені, ми б сказали, «приставку честі» – гун-;

3) у тому Едіконі-«скіфі, уродженому унні», схоже, маємо