засвідченого джерельно найоб’єктивнішим автором з даної проблеми (Пріском) – саме «скіфа-гуна»

Залишилося тільки знайти зв’язок між предками скіфів і китайськими ванами й проблема буде вирішена. І тут зазначимо, що, якщо все ж таки визнавати «Велесову книгу» принаймні за певне народне джерело, то зв’язки наших предків з китайцями зовсім не видадуться такими вже й неможливими. Зокрема, в одному місці даного джерела зустрічаємо таке:

«Тут муж роду Білояра пішов на той бік Рая-ріки

і попередив там сіньсте, які йшли до фрягів,

що гуни на острові своєму очікують купців,

щоб обібрати» [7, c. 36].

У давнину Волга називалася Ра, а сіньсте китайці й є! Отже, в давні часи світ був багато більш тіснішим, ніж ми сьогодні можемо собі навіть уявляти.

Після взаємного побиття й відходу основної маси готів і гунів на Захід сферою впливу антів стають терени Чорноморських степів, як до свідчень Йордана додає свою інформацію Прокопій Кесарійський [15, с. 117; 16, с. 46]. Залишки гунів ми зустрічаємо ще в середині – другій половині І тис.н.е. в якості гуно-савірів, правитель яких носив титул «ельтебер» і був васалом хазарського кагана [32, с. 38]. А іншого й не могло бути, якщо хазари були нащадками кайсаків – родові зв’язки щодо тих часів треба обов’язково враховувати. Про те, що все було саме так, нас переконує Л. Гумільов, який зазначає, що «руський літописець вірно зіставляє хазар зі скіфами, під якими його джерело Георгій Амартол мав на увазі стародавнє досарматське населення південної частини Східної Європи» [32, с. 38]. Місцем їх розташування можна з великою долею вірогідності вважати /С/Індік – Тамань, адже саме Тмутаракань вважали своєю прабатьківщиною сіверці Чернігівщини – нащадки савірів. Сіверцем був і той князь, драма якого була оспівана у «Слові о полку Ігоревім». Свій невдалий похід він здійснював, можливо, прагнучи відвоювати в половців батьківщину предків.

З огляду на це яснішими стають постійні з’ясування стосунків між сіверянами-чернігівцями (нащадками гунів, а також причорноморських циссіантів, які, можливо, й були родичами готів) і полянами-киянами (нащадками антів-землеробів), що мали місце в часи існування Київської Руси: перші вважали себе «старшими» на теренах Лівобережжя, і, вочевидь, мали на те якесь право, яке витікало з історичної традиції, відомості про що в джерелах не збереглися. Ми тут, можливо, маємо справу з давніми традиціями родової аристократії, які могли передаватися з покоління в покоління в усній традиції, носіями якої були стародавні жерці. Відхід предків від древньої віри й прадідівських передань, який настав з прийняттям ними християнства, й міг послужити головною причиною втрати таких важливих для суспільства й держави предківських засад влади на наших теренах. Жерці відмовилися передавати ці передання князям – і все, настало повне забуття.

Однак повернемося до Антського союзу, в якому, як зазначено в літературі, мала місце місцева державна організація «по суті ранньо-русько-українського типу» [13, с. 104]. Не чіпаємо тут уже проблему етнічного ототожнення антів, хоча й не можемо не відмітити той факт, що ще в часи Катерини ІІ, а також на початку ХІХ ст. відбулася глобальна ревізія руської історії, з якої на догоду «держзамовленню» розпочалася, а потім в радянській історіографії продовжилася штучна «слов’янизація» тих теренів, де в ІХ – Х ст. слов’ян ще не було. Подібне явище, тільки вже, ми б сказали, «націозамовленої» генетики можна побачити в історичній літературі української діаспори. Але паралельно можна зустріти в літературі твердження, що Київ ще й у ІХ ст. являв собою «готсько-хазарське» місто. Дане твердження узгоджується з вищезазначеним визначенням Антського союзу як державності «русько-українського типу» тільки у випадку, якщо анти – родичі готів (Київ тоді – їхнє місто наполовину), руси – родичі хазар до часів початку іудаїзації Хазарії (Київ тоді – «русо-хазарський» на другу половину), а основна маса населення Антського союзу – слов’яни (предки майбутнього українського етносу).

На тлі зазначеного не зайве буде підкреслити, що згадана ревізія руської історії була викликана не тільки потребами утвердження норманізму в історіографії, толерованого в Росії династією Романових (про що відомо), а й тим, про що не дуже прийнято говорити вголос і досі – запереченням внеску степових народів у історію і культуру Євразії; зокрема, – впертим витісненням тюрків з російської історії. Це розпочалося якраз у період різкого загострення відносин Росії з Туреччиною, розпал російсько-турецьких війн, пізніше – під час розгулу слов’янофільства. На це Росію спритно підштовхували греки, які мріяли про повернення Малої Азії й Константинополя, руками росіян воюючи проти тюрків. Це стало блискучою перемогою греків і великою поразкою Росії.

Водночас слід сказати, що на Заході таке ж явище простежується від ще більш раннього часу – починаючи з Першого Римського собору 494 року Західна церква повела таємну війну проти тюрків, яка вже як ідеологічна агресія оформилась у програму за часів папи Григорія Великого й була реалізована протягом наступних 300 років. В період інквізиції в Західній Європі вже було завершене масове знищення слідів тюркської культури, спалені стоси книг, знищені культурні пам’ятки, проведені масові страти людей. Так обопільними зусиллями католицького Заходу і православного Сходу були ретельно приховані місце і роль Степу не тільки в загальній історії й культурі світової цивілізації, а й у становленні державності, адже Великий Степ мав ще дві тисячі років тому державність (Дешт-і-Кипчак), про яку знали, наприклад, китайські правителі й вивчали її досвід («Книга правителя області Шан»). Вочевидь, саме на цій Традиції базував своє постання пізніший Великий Тюркський каганат. Князь Олег буде носити титул «кагана Траканського», величати великих Київських князів Володимира і Ярослава каганами в ХІ столітті буде видатний руський духовний провідник – Митрополит Київський Іларіон. І такий слід цієї степової династичної Традиції, на жаль, мало дослідженої в сучасній науці, знищити виявилося неможливо.

Такою є, на наш погляд, могутня сила Степу в історії Євразії, що бачив ще Л. Гумільов, але так і не зміг прорвати Стіну заборони, яку створила радянська наука, маючи приховане «держзамовлення» на боротьбу проти «пантюркізму». Але неясно, чим гарний «панславізм» краще поганого «пантюркізму»? Степ населяли не тільки тюрки, але замовчування, перекручення, а то й відверті фальсифікації історії народів Євразії з остраху перед тим «пантюркізмом», вочевидь, можна вже назвати певною традицією радянської й царської (ми б ужили не дуже коректний, але точний термін «промосковської») історіографії. Високу культуру Великого Степу й досі прийнято іменувати нудним терміном «кочові цивілізації», який до того ж ще й нічого не пояснює. А Європу Степ цікавить рівно настільки, наскільки це дозволяє ідея європоцентризму, за якою весь світ вбачається додатком до Європи (ми б назвали це теж не дуже коректним, але теж точним терміном «пупізм»).

Повертаючись же до подій, що нами досліджуються, зазначимо, що після відходу основної маси гунів і готів з теренів України, антів, як землеробів і допоміжне військо, намагаються підкорити то готи, частина яких залишилася в Південній Ук­раїні, то руси, які мали, як ми зазначали вище, якесь відношення до гун­ів, а відповідно й до їхніх геополітичних претензій. І в найгостріший момент вияснення між готами й русами того, хто з них «старший», і обклав даниною землеробське населення Подніпров’я й заснував Київ «Кий Щек Хорив». (Але це так тільки за однієї умови – якщо визнавати дату заснування Києва у V ст.)

Тут, вважаємо, варто звернути увагу на одну етнічну паралель, а конкретно: щодо кельтів¹⁵ і русів. Хоча етнонім «рос» фігурує в історичних джерелах ще з ІV ст., проблема походження як терміну «Русь», як і самих русів є одним зі спірних питань історичної науки. Зокрема, «норманська» теорія базується на припущенні (того ж Готліба Зігфрида Байєра [33]), що фіни називали Руссю одне з племен норманів-шведів. Але є чимало підстав до її заперечення. М. Грушевський, наприклад, відзначав, що в скандинавських сагах, де є згадки про Київ, ніколи скандинавські варяги не ототожнювалися з Руссю, для них вона була землею чужою [Див.: 34, с. 25]. І жодне середньовічне східне джерело не ототожнювало Русь зі скандинавами, як і греко-православні автори відрізняли Русь від скандинавських варягів, яких вони добре знали.

Найперше й вельми змістовне повідомлення про русів збереглося в так званих Бертинських анналах¹⁶. Повідомлення й стосується загадкової держави русів, на чолі якої стояв Каган. Жорсткі суперечки навколо інтерпретації вказаного фрагменту з тексту Бертинських анналів, що ведуться між істориками ось уже майже три століття, висвітлені О. Галкіною [35, с. 10 – 38]. В Анналах же сказано, що у 839 році до короля Людовика І прибуло посольство візантійського імператора Феофіла (829 – 842 рр.), який: «Прислав також … деяких людей, які стверджували, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос (Rhos); їхній король (rex), що іменується каганом (chacanus), направив їх до нього (Феофіла), як вони завіряли, заради дружби. Він (Феофіл) просив…, щоб по милості імператора і з його допомогою вони отримали можливість через його імперію безпечно повернутись [на батьківщину], оскільки шлях, яким вони прибули до Константинополя, лежав по землях варварських і у своїй надзвичайній дикості винятково жорстоких народів, і він не бажав, щоб вони поверталися цим шляхом, аби не піддати їх випадково якійсь небезпеці. Ретельно розслідувавши [цілі] їхнього прибуття, імператор дізнався, що вони з народу свеонів (Sueones), і, розцінивши їх скоріш розвідниками і в тій країні, і в нашій, ніж послами дружби, вирішив про себе затримати їх до тих пір, доки не вдасться достеменно виявити, з’явилися вони з чесними намірами, чи ні. Про це він не затримався… повідомити Феофіла, а також про те, що з любові до нього прийняв їх лагідно й що, якщо вони виявляться гідними довіри, він їх відпустить, надавши їм можливість безпечного повернення на батьківщину й допомогу; якщо ж ні, то з нашими послами відправить їх перед його очі, аби той сам вирішив, як з ними належить учинити» [Цит.: 35, с. 42.].

Документ важливий тим, що містить не тільки одне з найдавніших повідомлень про русів, а й фіксує наявність у них держави на чолі з правителем – каганом, який одночасно титулується ще й як Rex. Значить, уже в цей час у русів існувала державно-політична еліта, одними з представників якої й були згадані в документі посли кагана, хоча й залишилися невідомими їхні імена. Першою спробою локалізації Руського каганату як самостійної держави на засаді комплексного використання даних археології, нумізматики, лінгвістики й автентичних писемних джерел стала праця В. Сєдова «Руський каганат ІХ ст.» (Москва, 1998 р.) [36]. Незважаючи на деякі недоліки у визначенні необхідних джерел та їх зіставлення, за багато років то був перший значний крок назустріч вирішенню проблеми визнання факту існування держави Руський каганат у ІХ столітті. Таку роботу в російській історіографії нині продовжує О. Галкіна. В українській історіографії праці, що могли б або підтвердити, або заперечити розвідки вказаних російських авторів, на жаль, відсутні.

Титул же правителя русів – каган – свідчить про південну, степову локалізацію росів Бертинських анналів. Даний титул прирівнювався до імператорського й символізував не тільки незалежність, а й висунення претензії на першенство в регіоні. Тож, виходить, що руси зі своїм каганом на чолі мешкали десь у степах Східної Європи.

Слід зазначити, що Бертинські аннали – не єдине західноєвропейське джерело, в якому міститься інформація про Каганат русів. Існує ще послання франкського імператора й італійського короля Людовика ІІ (844 – 875 рр.) до грецького імператора Василя І (867 – 886 рр.). Лист було відправлено у 871 році й він дійшов до нас у складі Салернської хроніки Х ст. Сперечаючись з грецьким імператором щодо титулів правителів, Людовик пише так: «Хаганом (Chaganus) ми звемо государя авар, а не хазар чи північних людей (Nortmanni)» [Цит.: 35, с. 45]. На жаль, невідомим залишається зміст листа Василя І, що на нього відповідав Людовик. Галкіна твердить, що Nortmanni – це просто «північні люди», мешканці областей, розташованих північніше країни автора джерела (в даному випадку Італії), й робить висновок, що ті «північні люди» й були руси, які мали десь у степах Східної Європи державне утворення – Каганат, що мав контакти зі Східною Римською імперією й узбережжям Балтійського моря [35, с 45]. Ми звернемо увагу тільки на дві, але дуже важливі обставини:

1) у другій половині ІХ ст. при найзначніших імператорських дворах Сходу й Заходу Європи чомусь виникла велика полеміка щодо титулятури правителів народів Східної Європи, і – саме степових. Значить, були причини. І такими причинами могли бути тільки чиїсь дуже ґрунтовні геополітичні претензії (або принаймні можливість їх виникнення), що могло дуже стурбувати вказаних імператорів і між ними навіть виникла суперечка щодо титулятури, й – саме щодо чи то кагана, чи то хакана;

2) Людовик пише: «хаган (Chaganus)» і твердить, що це – тільки титул аварського правителя. У Бертинських же анналах сказано, що в русів був «їхній король (rex), що іменується каганом (chacanus)».

По-перше, відмітимо оте «Rex» стосовно русів (ось що, на нашу думку, могло схвилювати імператорів, які самі мали претензії на те, щоб так титулуватися), а по-друге, звернувши увагу на виділені нами в тексті слова, зазначимо, що каган і хакан у латинському варіанті – не одне й те ж. Припускаємо: хазари після розвалу Великого Тюркського Каганату, що складався з Аварського, Хазарського й Уйгурського, запозичать в аварів титул «хакан», а руси будуть наполягати на титулі Rex і Каган.

[Вважаємо вартим підкреслити, що треба зважати й на зміст указаних термінів на санскриті (бо термін «каган» – дуже давній і приналежний правителям степових індоєвропейців). Так, якщо «каган» означало «кий-ган» – «грізний цар», то «хакан» за одним з пояснень на санскриті означає «любитель хлопчиків», що, сподіваємось, коментарів не потребує. Звернемо увагу на те, що боротьба за титулятуру між русами й хазарами розгортається саме в час, коли розпочалася іудаїзація Хазарії. Припускаємо: хтось навмисне «підсунув» хазарському правителю, якому стали милі серцю іудеї й він сам забажав прийняти іудаїзм, титул «хакан» як дуже «крутий». Іудейська ж верхівка суспільства, яка не розбиралась в тонкощах санскриту й вимови титулів, недовго розмірковуючи, «купилась» на це. Хто ж міг так оганьбити іудейських правителів Хазарії? (Можливо, до цього те ж саме було й з аварами, які поводили себе, перебуваючи на теренах слов’ян, м’яко кажучи, дуже неповажно до місцевого населення). Тільки давні місцеві язичницькі жерці. Ми ж і досі не побачили й не оцінили як слід таку явно свідому визначну патріотичну дію місцевої релігійної еліти].

Безумовно, має рацію О. Галкіна твердячи, що в Західній Європі ІХ століття були відомі різні руси, одні з яких жили в Прибалтиці, інші, дуже нечисленні – на Середньому Дунаї, й ще одні – ті, які жили в Руському Степу Східної Європи [35, с. 51] (схоже з трьома «роями» готів. Тільки географія розселення дещо інша). Хтось саме з них спромігся у другій половині ІХ ст. створити таке державне утворення й висунути такі геополітичні й титулярні претензії, що завдав немало клопоту франкському й візантійському імператорам (тут обов’язково треба зважати на власну претензію кожного з них на титул Rex. Суперник з’явився – звідси й колотнеча при їхніх дворах щодо титулятури). Зі степових народів, які тільки й могли висунути претензію на Каганат, у Центральну Європу на ІХ ст. пройшли ще болгари, але їхні правителі звалися ханами, а не каганами, що було на порядок нижче [35, с. 43] (тобто, були dux-ами, а не rex-ами). Тож, по всьому, ґвалт при імператорських дворах Європи в ІХ ст. цілком могли здійняти саме руси з Руського Степу. Отож, Руський каганат таки існував, а відповідно, мав і свою державно-політичну й релігійну еліту.

І тут не можна обійти увагою те, що чимало дослідників поділяють думку про кельтське походження терміну «Русь». Прихильники цієї концепції виходять з того, що одне з кельтських (галльських) племен у Провансі мало ім’я rutheni (русини). Після підкорення Галлії Юлієм Цезарем русини, на їхню думку, мігрували на Дунай, де одна їх частина осіла, а інша – пішла далі на схід, досягла землі полян і стала союзником слов’ян у боротьбі з готами (ІV ст.). Саме з цього часу, на думку цих учених, назва «русини» виступає ще і в короткій формі – як «руси». Перша згадка в письмових джерелах про русів з Наддніпрянщини (як росомонів) належить уже згадуваному нами готському історику Йордану й відноситься до ІV ст.; про народ «рос», що живе між Дніпром і Доном, згадує й сірійський історик Захарія Ритор або Псевдо-Захарія (VІ ст.) [24, с. 26].

Відзначаємо факт, який здається нам дуже важливим: готи й гуни з різних боків з середини ІІ ст. починають поступово сходитися одні проти інших і вже на ІV ст. всі гуни покинули Алтай. Ці обидва «крила» супротивників сходяться у 372 році й скандинавські саги повідомляють про Велике протистояння готів і гунів на річці Дон. Приблизно до цього ж часу відносяться згадки в джерелах і про росомонів, які протистоять готам. Сама логіка тут підводить до думки, що ті росомони (пізніші «роси») мали пряме відношення до гунів. І на VІ століття вони вже конкретно локалізуються на терені Руського Степу. Значить, або нащадки кайсаків гуни їм доручили охороняти надзвичайно важливий у геополітичному й сакральному відношенні терен Донецького кряжу (крім того, треба було ще контролювати й Подніпров’я, адже в Низу Дніпра й Криму «засіли» готи й ні за що не бажали виходити звідти), або ж… ті «роси» просто всіх виштовхали з Доно-Донецького регіону (що цілком могло бути). Можна припустити, що той, хто відстояв своє право проживати в лоні легендарної Предківщини, брав собі назву росо-мони (або росо-мани). У такому разі якийсь найцінніший терен легендарного Ойума (щось на кшталт метрополії) так і звався – Росо (кельтською Русь). Не виключено, що ті росомони краще за інших розуміли, за який саме терен треба боротися, щоб стати «крутішими» за всіх інших претендентів.

Думка про те, що мова русів була кельтського кореня, у середовищі філологів ще дискутується. Але не можна відкинути того факту, що в похованні кельтського вождя, яке було виявлене влітку 1978 р. побіля німецького селища Хохдорф, знайдено його чобіт, на якому витіснено хрест у квадратній рамці з чотирма крапками. За свідченням академіка Б. О. Рибакова, цей орнамент простежується починаючи з VІІІ століття на предметах побуту русів [Див.: 37, с. 86]. Припускається, що витіснені германцями кельти і слов’яни (ось тут уже у вчених починає відбуватися неправильне ототожнення русів і слов’ян, через що виникає й подальша плутанина) об’єднались і пішли на схід Європи [37, с. 86]. А що робити в такому розкладі з валлійцями, ірландцями й шотландцями – потомками кельтів, які зовсім не являють собою «схід Європи», а якраз навпаки – її захід? Отож, як була проблема, так вона й залишається.

Тут варто також відзначити факт, на який не дуже звернули увагу ні Г. Афанасьєв, ні О. Ніколаєнко, ні та ж О. Галкіна, хоча й подали його в своїх працях, а саме: віднайдення в одному з варіантів салтово-маяцької археологічної культури, розташованому якраз на терені Руського Степу, особливого типу сиродутного горна (VІІІ – початок ІХ ст.), аналогів якому в Степу більш немає. Вказані вчені відмітили глибокі історичні корені таких печей у Моравії – ще з часів панування кельтів у Європі (V ст. до н.е. – початок н.е.). Подібні горни – близько середини І тис. н.е. – виявлені в Молдові й у Харківській області. Вчені пояснили цей факт так, що в Моравії під час Великого переселення народів одне з сармато-аланських племен перейняло цю технологію [35, с. 175 – 176]. Ми ж думаємо, що кельти самі її їм принесли. Справа в тому, що острівки багатої кельтської цивілізації існували в білоруських землях ще й у ІІІ – ІV ст. і тут їх, власне, й накрила хвиля наступаючих з Півночі готів. Хтось з переможених кельтів рушив на південь, у Молдову, а хтось – утік і сховався там, куди вже підтяглися передові загони гунів – поближче до Донецького кряжа (у «землю Росо». Скажемо так). Звідси й горни в Харківській області.

У даному відношенні важливі й топонімічні дані. Так, російський дослідник В. Дьомін, зокрема, відмічає, що кельтське солярне божество, владика світла звався Луг (галльською Lugus означає «сяючий»), як він і фігурує, зокрема, в ірландській мові. Дьомін при цьому звертає увагу на назву річки Лугань, притоку Сіверського Дінця (яка була так названа зовсім не через велику кількість лугів, як уважається, бо назви річок є дуже давніми і зв’язані з іменами божеств, що ними опікувалися), як також і на назву міста Луганськ, що знаходиться побіля цієї ж річки [38, с. 168]. На терени Східної Європи ім’я бога Луга потрапило, як вважається, ще в часи розпаду загальноіндоєвропейської етнолінгвістичної спільноти¹⁷, виділення з неї кельтських, слов’янських та інших мовних груп і початку тривалої міграції кельтських племен через всю Європу до берегів Атлантики.

Тут можна додати те, що й руське «луг-лог», і кельтський Луг підносяться до санскритського lokas – «вільне місце, простір». Звідси, до речі, походить і ім’я давьноскандинавського бога Локі [38, с. 169]. Можна висунути припущення, що терени, які входили у сферу впливів кельтського бога Луга, являли собою якийсь «особливий простір» планети (не випадково ж зв’язуються з божеством), але доказ цього положення є справою дуже непростою, яку ми залишимо для наших подальших досліджень (хоча дещо цікаве щодо цього проявиться і в даній роботі нижче). Зараз же ми висунемо більш зрозумілу сучасному читачеві думку, що терени Луганщини були «диким полем», тобто тим «вільним простором» завжди…

І все ж таки в науці на сьогодні домінує точка зору, що руси етнічно були близькі аланам («сармато-аланська теорія»). Щоправда, наші археологи, які ввели в науку термін «сармато-алани» і спокійно ним користуються, мало звертаючи уваги на те, що сармати (брахікефали) й алани (доліхокефали) – далеко не одне й те ж, та й давні джерела аланів і русів відрізняють, у той же час чомусь проходять повз терміну «скіфи-гуни», який якраз і зустрічається в середньовічних джерелах. А чим краще їхній термін від давнього? Навпаки, він гірший, бо закриває те положення, що саме каган «скіфів-гунів» мав право на титул Rex. Скіфи й гуни ж, згідно з реконструкціями М. Герасимова («Скіф з Нікополя» й «Гунн з Кенколя»), являли собою один і той же антропологічний тип.

Показовою в даному відношенні є термінологія, яку використовували середньовічні арабо-перські автори стосовно правителя русів. Так, якщо, приміром, правитель слов’ян зветься часто «раїс ар-руса’а» («глава глав»), або «сахиб» (правитель, володар), то русами править «малік» (цар, властитель, господар землі), який зветься «каган». Тут можна додати повідомлення з давньогрузинської хроніки кінця Х – початку ХІ ст., в якому зазначено: «Скіфи, що осадили в 626 р. Константинополь, були руси, правитель яких звався каганом» [Цит.: 35, с. 243]. Чому грузинський хроніст у час, коли Грузія вже прекрасно знала Київську Русь і її володарів – князів, зважає за необхідне записати, що руси – це скіфи, а їхній правитель – каган? Значить, дана обставина була дуже важливою. Втім, у науці ця тема присутня. Так, на думку відомого антрополога ХХ століття Г. Ф. Дебеця, мезо-доліхохранний тип Верхньосалтівського могильника найбільш близький не до аланського, відомого по Північному Кавказу, і не до сарматського, а до стародавнього скіфського [Див.: 35, с. 246 – 247]. Як же сполучити це з тим, що руси-руги багатьма авторами все ж таки вважаються германцями? А ми не випадково розглядали вище кіммерійців і висунули гіпотезу, що ті з них, хто залишився під владою скіфів, у подальшому виявилися прикритими назвою «скіфи-кочовики». Але ж вони звідтоді нікуди не ділися. Чи не саме проти них, трактуючи їх як «зрадників», і могли спрямовувати свій головний удар у ІІ ст. готи, відвойовуючи простори «Скіфії» як своєї «Великої Свитьод»? Зав’язалися бої «не на живіт, а на смерть», і тут підійшли передові загони гунів – проти готів. Гуни й стали природними союзниками цих т. зв. «скіфів-кочовиків», які, природно, ніколи так себе не називали.

Саме на цьому напрямку, на нашу думку, й можна знайти вихід з того тупика, в який втрапили наші археологи – вони в упор «не бачать» русів у археологічних знахідках і в результаті об’являють – ні багато ні мало – ВСІ стародавні джерела «помилковими». Такий нігілізм щодо стародавніх авторів ми ніяк не можемо прийняти. Давні автори не брехали, а писали свої тексти особливим чином, вживаючи навіть спеціальні шифровки, їхні тексти просто треба навчитись правильно читати, ось і все. Крім того, не можемо не зазначити, що ґвалт у науці здіймається, як правило, саме навколо вітчизняних джерел – як це є навколо, зокрема, «Велесової книги»¹⁸. Але не висловлюються чомусь сумніви з приводу західноєвропейських хронік, скандинавських саг, творів античних авторів, хоча їхні автентичні тексти не збереглися, і вчені мають справу з перекладами, у кращому випадку, з середньовічними копіями¹⁹. Відверто кажучи, жоден світовий авторитет у галузі історії, історіографії й історичного літературознавства не зможе точно сказати, не кривлячи душею, що ці пам’ятки не є підробками. Тож і відомі Ізінбекові дощечки з текстом «Велесової книги» є просто однією з останніх копій хронік стародавніх волхвів-літописців (напевне, не кращою, бо копіювальники, вже не розуміючи дійсного змісту того, що вони переписували /а не виключено, що й на замовлення/, багато чого викривляли в тексті). Стародавні ж тексти хронік, природно, давно зотліли.

У такому разі треба насамперед поставити ВСІ БЕЗ ВИКЛЮЧЕНЬ давні джерела в рівні умови й піддавати їх критичному переосмисленню. І тут є тільки два шляхи:

– або ставати на позицію археологів і їх усі вважати підробками (тоді вся писана історія виявиться помилковою й розвалиться);

– або йти по більш складному шляху – спробувати їх зрозуміти, виявляючи й спростовуючи як помилки, так і свідомі фальсифікації.

Що ж стосується нашої проблеми, то, на наш погляд, пошук відповідей на складні питання, що постали перед нами, треба вести перш за все по лінії нетотожності етносів²⁰, які вели своє походження від різних «культурних героїв» – зокрема, вже згаданих нами вище Орія й Арія, як також і витікаючої з цього етнічної нетотожності носіїв мов сатемної (м’якої) й кентумної (твердої) груп стародавнього санскриту.

Якщо ж зважити на те, що кельтською «вождь або правитель русів» звучало як «рюрик» [39, с. 420] (ось – підтвердження нашого прочитання терміну «Рюрик» у титулі Рорика Фрісландського, що ми його наводили вище), то вжитий нами вище термін «Києвичі» щодо династії «Кия Щека Хорива» можна відкинути, бо тут, схоже, ми маємо постання