Олесь Бердник зоряний корсар роман-феєрія Тій, котра вічно йде назустріч, з любов’ю присвячую

Григора ніби підмінили. Ходив як у воду опущений. Не посміхався. Після роботи одразу поспішав додому, замикався в своїй кімнаті, читав, креслив схеми, щось писав.

Дід Микита підсміювався. Пробував узяти його на кпини.

— Розлюбила, чи що? Іншу знайдеш! Вони всі тепер такі вітрогонки! Не жалій, Григорчику, хай їм грець! Ось і моя баба, це тепер вона ніби нічого, а як була молодою, то очима своїми тільки стрель, стрель! На всі боки!

— Бреши, бреши, старий джиґуне! — Незлобиво одвічала баба. — Я на тебе не гніваюся! Такий ти був замолоду. Базіка­ло. Такий і зостався. Недарма ж кажуть, що горбатого могила виправить!

— Еге, тепер уже лікарі горбатих лікують, — сміявся дід. — Сам читав!

— Мо’, й лікують! Горба лікують, а твого язика вреднющого, мабуть, ніякий дохтур не вилікує. Хіба що вирізати?

— Хто ж тоді тебе пилятиме? — Реготався дід. — Ти ж умреш від нудьги!

Так старі господарі старалися розважити хлопця, проте він залишався похмурим, небалакучим. Інколи навіть нелюб’яз­ним. Хапливо їв щось на кухні, хутенько йшов до кімнати і знову замикався. Наставала тиша. Старі перезиралися, гірко похитували головами.

— Зурочила, проклята, — шепотів дід.

— А мо’, справа якась важлива? Державна…

— Яка там справа, — махнув рукою дід. — Справи так не засушать. То лише жіноча стать може таке з чоловіком робити.

Галя й справді зав’язала світ Григору. Тільки й думав про неї. А засинав — з’являлись якісь потвори, бандити, переслі­дування. Він викрадав Галю з високих, похмурих замків, спус­кався по хистких драбинках над прірвами, скакав на коні по­руч неї, бився з ворогами на шаблях. Інколи, втікаючи, зрива­вся зі скелі, падав у безодню і виривався зі сну весь у холод­ному поту.

Шеф вимагав: скоріше, скоріше! Думай, збирай матеріа­ли, розплутуй клубочок. Де келих? Куди зникла Курінна? Чому вбили її батька?

Що міг відповісти? Розказати легенду? Напівбожевільне марення Курінного? Для фантастичної повісті підходить, а для серйозного детектива — абсурд.

Розпитував сусідів по вулиці Покрученій. Бував у людей, які жили недалеко від місця злочину. їздив на Полтавщину, зустрічався з Кравчиною, колишніми товаришами Курінного. Виникала дуже цікава гіпотеза. Фантастична, але логічна.

Курінний справді ніде не переховувався від правосуддя. Не було потреби. Слідство показало, що винен у розтраті го­ловбух горілчаного заводу, за що його заарештовано.

Далі. Курінний повернувся додому в тому ж вбранні, в якому поїхав на полювання три роки тому. Кравчина підтверд­жує це. Розповідь Кравчини та інших “друзів” Курінного тотожна з його записками.

Келих — не вигадка. Його бачили, тримали в руках десятки людей. Від працівників міліції на Полтавщині до наукових дослідників у Інституті фізики. Річ, справді, незвичайна. У всякому разі келих має властивості, які ще невідомі земній науці. Отже, можна припустити, що десь існує лабораторія, яка створює такі речі. Тоді навіщо вона це робить? Злочинці? Нема потреби. Продавати такі келихи — вигода невелика. Та й навіщо оті підпільні майстри нагороджували б Курінного таким “сувеніром”? Щоб виправдати його потойбічну розпо­відь? Несерйозно!

Можливе припущення: зміщення фази часу. На три з лиш-нім роки! Для Курінного вони становили півгодини чи годи­ну. Приклад відносності часу? А зустріч з батьком, з предка­ми? Як пояснити ті видіння? Можливо, то суб’єктивні наша­рування, динамічні видіння підсвідомості, своєрідний сон? Мозок Курінного не міг сприйняти цих трансформацій в ін­шому вимірі. Таким чином, сформувалася фантастична галю­цинація…

А насправді він побував у паралельному світі, де мислячі істоти дали йому келих, щоб та річ потрапила в тримірність. І не просто куди попало, а в руки Галі. Отже, акція цілеспрямо­вана.

Хтось також знав, що Курінний побував у паралельному світі. За ним слідкували. За келихом теж. Отже, знали про його значення. Це могли бути лише мислячі істоти з інших світів. Земні люди нічого не знали про келих і не мали прак­тичної можливості знати.

Келих украдено, Галю теж. Курінного вбито. Батько їм не потрібен. Потрібна вона. Певно, Галя володіє якимись власти­востями, які в спів’єдності з келихом дають необхідні резуль­тати!

Чи є в цьому хоч якесь зернятко? А раптом усе виявиться міражем, мильною булькою?

Ні, ні! Геть сумніви. Поки що все логічно і послідовно. Треба йти далі.

…Жителі Святошиного, котеджі яких розташовані неда­леко від місця подій, засвідчили, що вони бачили дивні фено­мени, вогнистий диск, схожий на гігантську дзиґу. Явні озна­ки НЛО — неопізнаних літаючих об’єктів. Спочатку Григір зневажливо поставився до цього. Але потім уже старанно роз­питував людей про найменші подробиці.

Бова ввів до своєї картотеки термін НЛО. Почав перечи­тувати все, що стосувалося цієї проблеми. Існували найрізноманітніші гіпотези. Одні вчені вважали, що це фікція, атмос­ферні явища, оптичні ефекти; інші переконували, що НЛО — це гігантські кулясті блискавиці; треті твердили, що то енерге­тичні утвори в електромагнітному полі Землі, своєрідні живі або навіть мислячі істоти, які живляться грозами, електро­струмом високовольтних ліній, потоками протонів чи бета-розпадом, що виникає в процесі ядерних реакцій (саме тому їх, мовляв, часто бачили над атомними центрами). Пояснюва­ли НЛО і як утвори земних людей, своєрідних капітанів Немо, які ховаються від людства в недоступних місцях. І, нарешті, були вчені, які висували найфантастичніші припущення. Пер­ша гіпотеза: НЛО — кораблі з інших планет. Друга: апарати інших вимірів простору, де може існувати паралельна еволю­ція. Третє: посланці майбутнього, пристрої для мандрівок у часі.

Григір думав: жителям Венери, якщо вони є, чи Марса, альфа Центавра навіщо Галя? Келих? Взагалі будь-які земні події? Тут замішані сили, які знають Галю. Знають, хто вона.

Отже, вона несе в собі інформацію інших світів? І, можливо, він, Григір, теж звідти? Тоді його сновидіння мають якийсь сенс. У них йому розкрилася космічна драма людства системи Ари, що існує десь у паралельному вимірі. Аріман не залишив у спокої втікачів, він чатує і спостерігає за ними. Тим більше що він у кращому становищі. Знає все, має технічну могут­ність.

Григір виклав свою гіпотезу шефові. Обмежився логічни­ми умовиводами, навів для переконливості кілька гіпотез ра­дянських та закордонних учених з приводу паралельних ево-люцій, НЛО, мандрівок у часі.

Шеф слухав спокійно, склавши руки з рудими волосин­ками на довгих пальцях. Нічого не можна було прочитати в його сірих байдужих очах. Коли Григір закінчив, шеф покру­тив пальцем біля скроні.

— Ясно, — зітхнув він. — Докотився!

— Ви що? — спалахнув Григір. — Вважаєте, що я тю-тю?

— Може, й не повністю! Але кандидат! Кандидат, голуб­чику! Є кандидати наук! А ти кандидат на божевільного. Тихо, не перебивай! Ну що я доповім начальству? Що скажу вче­ним, які чекають келиха? Що Галю вкрали, а її батька вбили пришельці з паралельних вимірів? І захопили чудодійний ке­лих?.. І нічого вченим сподіватися повернути незвичайний сувенір, бо тепер ним захоплюються десь у чотиримірному чи п’ятимірному просторі. Якийсь багатомірний деспот подару­вав його на день народження своїй норовистій доньці!

— Ви демагог, шеф! — похмуро бовкнув Григір.

— Що? — спалахнув шеф.

— Я кажу — ви демагог! Чого ви на мене кричите? Всі факти ведуть до такої гіпотези. Чому нам треба ховати голову в пісок, як страусам? Чого боїмося?

— Знаєш, голубчику, коли я почну вести справу з участю потойбічних рецидивістів, то сюди примчить кілька санітар­них машин з десятком здоровенних хлопців…

— Я розумію, — гірко сказав Григір, — але реальність не можна втиснути в догми, які б переконливі вони не були. Я вже вам говорив, що криміналістика — це не тільки явище в земній соціології. Це — частинний випадок Космічного Пра­ва. Нас повинні цікавити не лише дріб’язкові порушення законів паталогічними людцями, а й вселенські злочини цілих еволюцій.

— Те-те-те! — Шеф одмахувався руками від палких слів Григора. — Поїхало-покотилося! Віддаю тобі належне. У тебе прекрасна уява. Багатюща! У вільний час напиши фантастич­ний роман на цю тему. Сильний романище буде! І я прочи­таю. Чуєш? А на роботі — зась! Я забороняю тобі про це гово­рити!

— Як то?

— А так. Лише моя любов до тебе…

— До чого тут любов? — запально перебив Григір. — Факти…

— Саме так. Факти. А їх нема. Дам тобі нове завдання. За­спокоїшся, ввійдеш в інші матеріали, інформацію. А з’явиться щось нове, доказове — потім пометикуємо, погомонимо. Ось так…

Роздвоїлася душа Григора. Шефу вдалося посіяти сумні­ви. З одного боку — переконливий ланцюжок власних умови­водів, який приводив до космічного рішення; з іншого — тве­резий аналіз шефа.

Та й що міг би вдіяти Бова, якби фантастична гіпотеза і підтвердилась? Посваритися кулаком у багатомірність? Лая­ти міфічного Арімана? Сісти і зосереджуватися, щоб потрапи­ти в потойбічні світи для визволення Галі? Смішно, гірко, нездійсненно! Треба прийняти пропозицію шефа. Працювати, працювати і тим часом думати…

Хтозна, чи не повисла б уся історія в повітрі, якби не випадок. А може, й не випадок!

Хто знає, чому з нами трапляються ті чи інші зустрічі, чому спалахують у свідомості ті чи інші думки, випливають в уяві несподівані образи, які потім змінюють усе життя. І не лише своє, а життя багатьох інших людей.

Григір полюбляв прогулянки в ботанічному саду. Там було спокійно, тихо, добре думалося. Бова виявив у приміщенні занехаяного монастиря стоси книг. Одержавши дозвіл, він почав їх вивчати. Серед різних житій, повчань, молитовників, треб­ників, старовинних біблій траплялися цікаві літописні сторін­ки, з яких оживали реальні люди — з турботами, гарячими почуттями, болями і муками, трагедіями і радощами.

Все те було вельми цікаве, але одна рукописна книжечка Григора вразила. Перечитував слов’янізоване письмо знову й знову, не вірив власним очам. Проте реальність запису, його оригінальність, достовірність були безсумнівними.

Він переклав запис ченця монастиря, який жив у кінці минулого сторіччя. І ось що там було написано.

“…Горе нам, грішникам нечуваним. Останні дні наступа­ють. Явні ознаки пришестя Антихриста, котрий почав, як ска­зано в писанії, і вогонь з неба зводити, щоб спокусити і обра­них. Горе, горе тим, хто живе на землі, бо в страшній люті зійшов до них диявол, знаючи, що небагато йому залишилося бути!

Нема любові серед ченців, нема смирення, братія шукає світських насолод і уподобань. Нема спраги духовної, жадоби солодкої молитви Ісусової, подвигу в ім’я вище. Ось і проклав лукавий шляхи до обителі нашої святої через серця невірні, неосвячені.

Дивні дива творяться в обителі. Бачила братія вихор вог­няний в саду над озером. А з того вихору дві постаті палаючі виходили і в келії проникали, в підземелля монастирські спу­скалися. Після проклятих відвідин сіркою пекельною і смо­лою смерділо тиждень чи й більше.

І з’явилася після відвідин сатанинських черниця в обите­лі жіночій. Дивна вона, люта, біснувата. До служби не стає разом з усіма черницями, ходить у саду, то плаче, то сміється, то ламає руки. Ось як її закував лукавий у свої сіті міцні. А може, вона й не біснувата, а сама чортиця? І кинув її сатана в коло братії святої для спокуси, для руїни духовної. А ще дру­жить та біснувата черниця з Марією-черницею. Тягнеться лу­каве сім’я до свого кореня. Я давно підмічаю, що Марія-черниця накладає з лукавим. її видіння, розповіді про Христа-владику (господи, прости мені, що згадую твоє святе ім’я поруч із негідними іменами!) відкривають нам підступні шля­хи ворога роду людського.

І бентежить нова чортиця душі черниць невинних, розпо­відає їм небилиці про своє колишнє життя. Нібито вона жила в світі, котрому ще належить бути через сто років. Твердить, проклята, нібито при цім уже не буде ченців, люди одвернуться від церкви, сподіватимуться на власні сили, а не на божу волю, що полетять вони до зір небесних і Господь не вдарить по нечестивих вогняних зміях блискавкою праведною. О горе нам!

Можна було б і вболівати за нещасну біснувату, але ж вона не хоче, щоб її зцілили святою молитвою. Твердить, що здоро­ва, при своєму умі, не хоче молитов. Чого ще треба? Рука лука­вого, не інакше. А ще мені дивно, що ігуменя жіночої обителі матінка Агафія не дозволяє її ображати, захищає, оберігає від кари справедливої, бо наша братія вже хотіла поставити чорти­цю перед хреста животворящого, щоб побачити, як корчитиметься дух чорний в її тілі смердящому. Ото ж мене й доймає думка невідступна — чи не замішана в цьому сатанинському ділі й матінка Агафія, господи помилуй і прости!

Ім’я тій чортиці нарекли Василина, проте вона називає себе ім’ям Галі Курінної. Розпитували, де її батько-мати, про­те вона не могла назвати своєї рідні. А вигадала пекельну історію про те, буцімто вона жила в майбутньому світі. Ось до якої витівки доходить хитрість лукавого!

А Марія-черниця теж сім’я чортівського. Правда, батьки її відомі, вона з роду дворянського, але все те нічого не озна­чає. Ім’я світське Марії-черниці Катерина, а називає вона себе Юліана. Чи не донька духовна Юліана-відступника, апостола древнього, сохрани, боже, й заступи!

А ходячи за тими чортицями назирці, підслухав я дивні розмови, які й передати словами важко. Розповідали пекельні дочки одна одній про те, нібито жили вони в дивних світах і там мали інші наймення. І раділи вони, і плакали, і цілували­ся. Диво дивне, та й годі. І тоді я збагнув, що ті черниці — грішні ангели, які жили колись на небі, а тепер за гріхи проти Бога скинуті в пекло. А з пекла сатана послав їх у обитель святу, щоб братію невинну затягти в свої сіті, небилиці всіля­кі розпускати…

І вирішив я не сквернитися, не жити в зганьбленій обите­лі. Поховаю себе живцем у печері, ждатиму там архангела. Вже сокира при дереві, всі ознаки наявні. Явище антихриста, запустіння довкола, безвір’я, охолодження сердець у братії Христової. Хто чистий — хай очищається, хто осквернений — хай ще скверниться. Се гряду скоро! Ей, гряди, господи! Амінь!

Знаю затишну печеру біля Витачева, третя долина від Стайок. Давно вже назирив її, як ловив рибу для монастиря. Там буде мій останній спочинок. Звідти хай і забере мене ангел господній при останній трубі!

Боже милостивий, прости мене грішного, коли я не так розсудив своїм убогим розумом. У чеканні страшного суду сподіваюся на твій милостивий вирок. Господи, помилуй, го­споди, помилуй! Амінь…”

…Вислухавши Григора, шеф забігав по кабінету, схопив­шись руками за голову.

— Убив! Наповал! Що мені тепер з тобою діяти? Що?

Заспокоївшись, він схопив переклад записів прадавнього ченця, перечитав. Постукав кулаком себе по лобі.

— Ні, ні, я не сплю. Може, й справді твоє божевілля має під собою якийсь грунт? Га?

— Я ж казав, — радо озвався Григір.

— Знаю, знаю, що ти казав. А що мені? Перековуватись? Це ж не вінегрет, а система поглядів! Ти гадаєш, так просто все переглянути? Навіть книги перекласти — ой яка морока, а погляди…

Він схопив Григора за плечі, потрусив його. Хитро під­моргнув.

— Хай що буде! Хай з мене потім шкуру знімуть! Витерп­лю! Даю тобі карт-бланш! Дій, як хочеш! Тільки увага, терпін­ня, розсудливість.

— Та я… як вихор! — крикнув Григір.

— От-от! Вихору не треба! Ти ж сам казав: Космічне Пра­во! Хе-хе! Тут мало нашої контори. Паняй ти, друже, до вче­них. Не чекав? Думав, дуб шеф? Га? Ну-ну, не виправдовуй­ся! Зате я про тебе подумав. Маю цікаву кандидатуру для знайомства. Лише він тобі допоможе.

— Хто?

— Чув, — схвильовано одвітив Григір. — Зустрічався в одній компанії. Відомий фізик. Але праці його втаємничені. Проблеми багатомірності…

— От-от. Проблеми часу, простору, паралельних вимірів. Фантастика. Проте фінансується його експеримент. І добряче. Отже, щось реальне. Хе-хе. Я узгоджував з ким треба. Горениця тебе прийме. Поговори з ним. Все начистоту. То серйозна людина. Звичайно, цілковита таємниця. Це він, певно, збагне. Ну, йди, Григорчику! Чує моя душа, дров наламаєш! Та що ж, іди. Хай щастить тобі.

Горениця мовчки слухав Григора. Очі заплющив, ніби спав. За вікнами проносились тролейбуси, автомашини, галасували діти. Над Лаврою з криком пролітало гайвороння, осіннє ли­стя падало на землю. Як завжди. Тільки думки співбесідників мандрували у невимірних глибинах Всесвіту.

Коли Бова замовк, Горениця підвівся і почав міряти кім­нату з кутка в куток. Інколи зупинявся, поглядав на схвильо­ваного Григора і знову рушав, ніби хотів розмотати незримий клубок. Вчений зупинився біля Бови. Глянув йому в очі. В зіницях попливли божевільні вогники.

— Приймаю все ваше божевілля! Адже збігається. Все збігається. Я знайшов Чорний Папірус. А ви принесли інфор­мацію про його походження, не знаючи, що він у моїх руках! Здорово! Хіба це не доказ? Хіба не підтвердження найбоже-вільніших гіпотез? Ми надто законкретизували свої відчут­тя, свою історію, космогенез! Для мене ваша розповідь не казка!

— Правда?

— Істинна правда! — Гаряче підхопив Горениця. — Спра­ва навіть не в тому, чи точно такі імена у людей далекого світу, які ви назвали, чи такі обриси тих планет, чи така космоісторія! Ви могли багато домислити, перекрутити, доповни­ти своїм, суб’єктивним, земним. Але суть — не фантасмагорія! Наукова рутина — ніби павутина на руках і ногах. Але ми розірвемо її. Грядуща наука буде безстрашна і мужня. Почав­ся новий шлях, небувала робота. Не мрії, не прожекти, а прак­тика, експеримент. Нечуваний експеримент. Незабаром — гра­ндіозне будівництво на Місяці. Дещо вже відправили туди. Скоро й мені пора вилітати. Для людства гряде нове народ­ження. Руйнація звичних уявлень. Це болісно, тяжко, але ін­шого шляху нема. Космічна ера — не походи кочівників серед степів чи лісів. Треба сміливців, ентузіастів, першопроходців! Я радий, що ви прийшли! Така грандіозна гіпотеза! Все сплелося в дивний вузол. Все логічно, казково і… реально, хоч і божевільно! А тому запитую: що ж ви пропонуєте?

— Себе, — серйозно сказав Григір.

— Для експерименту?

— Так.

— Ви хочете проникнути в минуле?

— Ще не розумію, — похитав головою Горениця. — По­вернути Галю — це ясно. Вона житель цієї епохи. А Марія-черниця, якщо вона існує, або Юліана…

— Збагніть, — гаряче мовив Григір, — що вона не просто людина, а носій іншопланетної інформації. У ній кілька лю­дей, кілька еволюцій. Вона відчуває себе чужою серед тих ченців, серед байдужого світу. Тут вона стрінеться з близькими, може, таке об’єднання дасть новий поштовх, допоможе від­криттю незнаних можливостей…

— Заманливо, заманливо! — Поблискуючи очима, сказав Горениця. — Перші стежки в горах часу. А на шляху — засади, бої, цей, як його…

— Аріман…

— Так, так. Космос не затишна домівка. Треба не лише пробиватися в інші фази часу, а й бути обережним. Дуже!

— Розумію.

— Що ж. Перший експеримент. Накреслимо план. Місце відоме, час — теж. Чи не так?

— Так. У записах є місяць, день, рік. Поправка на старий стиль…

— Зрозуміло. Це полегшує справу. Ми зможемо зробити короткочасний прокол континууму. Скажімо, на годину. На довший імпульс не вистачить поки що енергії. Оскільки відо­мо, де ті черниці перебували, то можна одразу їх знайти, зібрати в одне місце і трансмігрувати в сьогодення…

— Ви так просто про це говорите, — з сльозами на очах сказав Григір, — а в мене серце рветься з грудей.

— Розумію, розумію, — дружньо відповів Горениця. — У вас не лише науковий інтерес, а… кохання. Це сильніший сти­мул, ніж у мене. Проте хто зна. Мене веде теж непоборна сила. Здавна. Інколи втомлюється тіло, психіка, а серце сту­кає: дій, змагайся, пробивай.

— Так що? — 3 надією запитав Григір. — Ви мене берете?

— Беру! — твердо сказав Горениця. — Проте з однією умовою.

— Якою?

— Провести деякі додаткові розшуки. Там, у записах чен­ця, сказано, що він готувався живцем поховати себе. Певно, задум він здійснив. Орієнтовно відомо, де це мало бути. Ви розумієте?

— Нам треба розшукати місце захоронення, чи самопохо-вання ченця. Це дасть підтвердження. Бо записи — ще не доказ. Бувають випадки цілковитого збігу. Феномен ясновидіння, проскопія, бачення в часі. Коротше, парапсихологічна фантазія ченця. Своєрідна психологічна новела. Отже, краще перевірити. Якщо ми віднайдемо труп, тоді можна експериментувати далі.

— Згода, — сказав Григір. — Я їду.

У Стайках на Григора чекав новий сюрприз. Вражаючий, неймовірний. Учень школи-інтернату відкопав прадавню схо­ванку і знайшов у ній засушеного, як тараня, ченця. Гадали, що він мертвий, проте гість з далекого минулого ожив. Меш­кав у хатинці при шкільному садку, ревно виконував свої обо­в’язки садівника, майже ні з ким не розмовляв. Учень дев’ято­го класу Коля Савченко, який одкопав його, дещо розповів Григору, і перед ним постала трагедія минулого…

…Голос матінки Агафії гримів під склепінням церкви, роз­кочувався по закутках, падав блискавицями на схилені голови черниць.

— Слуги диявола! Блудниці! Вам приготовлено від Бога не райське блаженство, а невгасимий вогонь, нечувана кара! Не рятуватися ви прийшли до монастиря, а тішити свої тіле­са! Сором і ганьба! До молитов, до праці ліниві. Бігаєте до міста, зустрічаєтесь з проклятим Адамовим сім’ям! Гряде страш­ний суд, і не буде вам милості! Господь одвернеться од вас і звелить вкинути всіх у геєну вогненну, де вас будуть жалити скорпіони і гади!..

— Ні! Ні! — страшно закричала черниця Марія, схопив­шись з кам’яного полу і заломивши руки над головою. — Неправда! Неправда!

— Впади ниць! — грізно гукнула матінка Агафія, тиць­нувши кістлявим пальцем у черницю, ніби хотіла проштрик­нути її. — Впади і замри!

— Бачу! — Не вгавала черниця. — Бачу страшний суд! Бачу трон Божий!

— Кажи! Кажи! — наказала настоятелька владно. — Може, сподобилася вздріти страшний суд! Ми скажемо — од Бога видіння чи од сатани! Кличте ченців-чоловіків, хай і вони по­слухають!

Церкву заповнила чорна, страшна юрба. Вона оточила Марію-черницю, дивилася в її бліде обличчя, натхненні очі.

— Що бачиш? — поцікавилася Агафія.

— Бачу! Починається, — прошепотіла Марія.

— Слухайте всі, браття і сестри! Слухайте!

— Потемніло сонце, — урочисто промовила Марія. — Змо­рщилося небо. Згасли зорі…

— Згасли зорі, — поплив зловісний шепіт між ченцями.

— Морок. Між хмарами трон у сяйві!

— Чи бачиш Судію? — запитала матінка Агафія.

— Ще не бачу, — судорожно відповіла Марія. — Тремтять народи. Розкривається завіса сяюча. На троні — дитя.

— Дитя? — здивувались ченці.

— Дитя, — радісно сказала Марія. — Синьооке. Біляве. Усміхнулося народам. Почувся голос: “Ідіть до мене, всі струд­жені й убогі. Я дам вам спокій і радість. Нехай спочинуть ваші руки від меча і рала. Нехай земля спочине. Нехай спочи­не кров. Ходімо в батьківський сад, я навчу вас гратися…”

— Що вона верзе? — скрикнув чернець Василій, високий, грізний. — До чого тут страшний суд і якесь дитя?

— Тихо! — наказала Агафія. — Хай каже далі. Що бачиш?

— Діти кинулися до нього, — щасливо мовила Марія, заплющивши очі. — Матері кинулися до ніг дитяти. І кинулися ніжні юнаки й дівчата. Злочинці, деспоти, солдати заплакали страшними слізьми і кинулися до ніг йому. І засміялися леви й олені. І пташки проспівали: “Осанна”. І генії схилилися до ніг свого володаря. Ось він іде. Пішов, покинув трон. За ним іде уся земля. Народжується з болем і радістю у новий світ. Ви чуєте? Я бачу завісу сяючу, ніби з променів. Дитя веде всіх крізь дощ полум’яний. І він змиває з усіх кору озлоблення і люті, пилюгу втоми і розчарування! А там… за завісою, по той бік, усі опромінюються сяйвом неземним, народжуються дітьми-янголятами… І сад чекає їх дивний, батьками й матерями посаджений од віку… Дитя сміється радісно й натхненно, веде все далі й далі… Я чую грім! Він трусить всю землю до основ. Я чую голос дитяти, воно каже мені, сміючись: “Оце мій суд страшний!”

Марія знеможено схилилася до стіни, її підтримувала че­рниця Василина. Агафія блиснула страшним поглядом.

— Чули? Вигадки сатани! Хіба це суд? І хто судив? Де караючий Господь? Де вогонь?

— Навіщо вам вогонь? — скрикнула Марія. — Невже не досить вогню і муки на землі?

— То ти проти святого письма повстаєш? — зловісно за­питала Агафія.— Хіба не читала, хіба не знаєш, яким має бути страшний суд?

— Не вірю! Не приймаю! Милосердя не судить! То людські боги! Мій бог — дитя і мати! Дитя нікого не може осудити!

— Хапайте її! — гукнув чернець Василій. — Хапайте і несіть до келії. Горе нам, горе! Поселився у нашій обителі враг роду людського! Горе нам, горе! Воістину страшний суд неза­баром!

Василій проходив мимо келій, стукав у двері. Почувши голос, відчиняв. Низько кланявся ченцям, примовляючи:

— Прости, брате, коли в чому завинив.

— Бог простить, брате!

Обійшовши всіх, Василій рішуче закрокував до воріт мо­настиря. Там на нього чекав ігумен чоловічої обителі отець Стефан. Обличчя старого наставника було схоже на печену картоплину. Він схлипував, обнімаючи Василія. Похитав су­мовито головою, прошамкотів:

— А може, кинеш свою затію, брате? Га? Перемелеться… Помолимося Богу разом, всі страхи розвіються! Га?

— Ні! — різко рубонув Василій. — Не тримай мене, отче? Самі в сітях сатанинських заплуталися, мене відпустіть ради господа! Сам антихрист прийшов на землю, всі ознаки його. Вже й наша обитель зганьблена, нема місця на землі для пра­ведника. Яких ще знаків треба? Сказано: “Коли побачите це, біжіть в гори, готуйтеся до часу останнього”.

— Сказано: “Не знаєте ні дня, ні часу”, — спробував запе­речити ігумен.

Василій трусонув чорною гривою волосся, темні очі його грізно блиснули, між вусами забіліли зуби. Він підняв руку, ніби закликаючи в свідки Бога, потряс нею.

— Сказано також: “Коли пожовкнуть ниви, то скоро жни­ва. Бережіться, бо в страшній люті зійшов до нас Антихрист, знаючи, що недовго йому панувати”. І зведе він, отче, навіть обраних! Я не бажаю дивитися на ганьбище! Преподобний отче, не тримайте мене! Я вирішив, ніхто не зупинить! Піду в печеру, умру і ждатиму страшного суду. Скоро, скоро загри­мить труба архангела! Скоро, скоро гряде Жених!

Василій схилився для благословення. Ігумен похапцем бла­гословив його, розвів руками. З жалем поглянув на хмарки в синьому небі, на квітучі каштани в монастирському саду. Цмок­нув сухими губами:

— Ієх! Краса яка божа! І не гріх тобі кидати її? Братія терпить, молиться, а ти кидаєш нас у час тяжкий.

— Отче, не вводь мене в спокусу. Прости, коли завинив. На страшному суді зустрінемось.

— Бог простить, — зітхнув отець Стефан. — Іди, коли так. Де ж ти хоч будеш?

— Про те знатиме Бог, — непривітно сказав Василій, ру­шаючи до брами. Він закинув невелику торбинку за плечі, вийшов з воріт і, не оглядаючись, пішов вулицею. Біля Дніпра ще поглянув на золоту дзвіницю Лаври, поклонився їй, пере­хрестився. Біля Корчуватого під лозами він одчепив малень­кого рибальського човна, якого давно вже приготував для своєї подорожі. Перетрусивши оберемок сінця, Василій поклав його посередині, сів у човен. Спідлоба глянув на блискучі бані київських храмів, на мерехтіння дніпровської хвилі. Гнівно крекнув, прошепотів:

— Господи, благослови!

Якийсь вусатий дядько з берега крикнув:

— Що, отче, рибки закортіло?

Василій не відповів, одштовхнувся веслом, гребонув. Раз, вдруге. Легка “душогубка” стрілою понеслась на бистрину. її підхопило, помчало за течією.

Пропливали мимо човника піщані кручі, ніжно-зелені кущі весняних лоз, кремезні дуби на луках, сумовиті верби. Де-не-де колихалися на хвилях човники рибалок.

Біля Плютів Василій пристав до берега, щоб спочити. Сівши на піщану кручу, чернець розв’язав торбину, витяг жменю сухарів, череп’яний кухлик. Зачерпнувши жовтуватої води з Дніпра, почав хрумати сухарі, запиваючи. Скінчивши трапезу, чернець витягнув з торбини Євангеліє, прочитав главу. За спи­ною почулися кроки. На пісок упала тінь. Василій закрив книгу, оглянувся. З кущів вийшов сивий дідок. Він тягнув до берега рибальський човник. Побачивши ченця, підняв засмаль­цьовану заячу шапку, висмикнув з рота напівзгорілу люльку, весело сказав:

— Драстуй, отче!

— Дай боже, — буркнув чернець, встаючи.

— Що то нема сили, — жалівся дід. — Старий уже, розтру­сив силу за вісімдесят літ. Колись, було, парубків кидав за себе, як кошенят. Не вірите? Правду кажу. А тепер од вітру валюся. Охо-хо! Човна несила підтягти до води. А треба. Ста­ра рибки захотіла. Треба. Таке діло. Слово старої — закон. Мо’, поможете?

Чернець мовчки підступив до діда, схопився за човна, під­тягнув до берега. Штовхнув у воду. Коротко мовив:

— Сідайте!

— Дай боже вам щастя, отче, — лагідно всміхнувся дід. — Не перевелися ще добрі люди.

Крекчучи, він почав вмощуватися посеред човна на колі­нах, підкладаючи під себе підставне сидіння. Поглянувши на понурого ченця, запитав:

— Куди це ви? Мо’, по смертному случаю якому?

— Світ за очі, — зітхнув Василій, насупившись.

— Чого б то, сохрани боже?

— Хіба не бачите? Антихрист іде по землі. Всякі безбож­ники. Сатана вселився людям у душу. Віра пропадає.

— Еге… Це правда… Люди вже кумекають, що й до чого. Я теж недавно навчився читати. Сам прочитав Новий Завіт. А то раніше, було, слухаю батюшку в церкві, нічого не второ­паю. А тепер сам. Грамота велике діло.

— Грамота, кажете? — строго обірвав Василій. — Вилізе боком та грамота. Порозплоджувалося стільки безбожників! Чогось хочуть усі, якогось братерства, рівності, раю на землі! Сатанинське сім’я! Бога кортить їм повалити!

— Хм, — примружив сиві брови дід. — Дивне мовите. Бога повалити? Та коли його можна повалити, то який же він Бог? А коли він всесильний, то ніхто його не повалить. Будьте спо­кійні! А що міняються люди та хочуть чогось нового — то що ж тут поганого? Росте дерево, росте високе, сильне, а потім трухне, дуплиться. Не хочеться йому падати, а треба. Пора настає. А плакати за ним не слід. Бо з сім’ячка або й од кореня нове, молоде зійде деревце. Ось так!

— Вільнодумство, — буркнув Василій, хоч слова діда, на диво, чомусь не ображали його. — Нема страху в людей. На поводі в сатани йдуть. Та наступає час останній. Гряде страш­ний суд. Тоді все виявиться. І здригнуться ті, хто одвернувся од Бога!..

— Е, отче, який там суд! — сумно похитав борідкою дід. — Ось у мене жандарі двох синів убили. В Сибіряці. На залізни­ці вони працювали. Там страйк якийсь, робочі вимагали прав­ди. Проти них солдатів пустили. Сини мої заводіяками були, за народ підставили себе. їх у буцигарню. Суд присудив на каторгу. Там вони тікали, їх спіймали в лісі, застрелили…

Дід опустив голову, витер сльозу долонею, махнув рукою.

— А дочка вмерла од холери. Самі залишилися ми з ста­рою, як пеньки трухляві. А ви кажете — суд. Якого нам ще суду ждати? Тут, на землі, пекло, і суд, і геєна. Ні просвітку не бачив я все життя, ні розради. Як у пеклі, воістину. То невже там, десь на тім світі, ще гірше буде? Еге-хе, не вельми ж тоді гостинний наш пан-вітець Бог! Ой, не гостинний!..

— Треба заслужити вічне життя і блаженство, — гнівно одповів Василій, сідаючи у свій човен. — Ми тут, на землі, щоб пройти долину юдолі й плачу, щоб показати Господу, на що здатні. Віра і терпіння принесуть плату — райське життя.

— А на цім, отче? — запитав сумно дід. — На цім світі навіщо краса? Гляньте на Дніпро повноводий. На луки… Я оце йшов, так пахтить, аж дух забиває! Бджілки гудуть, мед збирають. Нащо ж Господь створив таку красу тут? Невже для того, щоб вона марно пропадала? Та якби люди по-братерсь­кому жили на землі, то якого ще раю треба людині? Боже ж ти мій! Та як вийдеш уночі під зорі, як обнімеш оком той безмір широкий, небесний, дух аж підносить тебе! Або на сві­танку, як виїдеш на плесо дніпровське ловити рибу. Тиша, ні шубовсне ніде, ні гомону, ні поголосу. Котяться тумани над водами. І здається тобі, що в душі твоїй царство боже панує. От як. Хотілося б мені ще в майбутнє заглянути. Як там люди житимуть. Недарма ж молоді гинуть за новий світ, знацця, буде він, бо кров задарма не ллється.

— Буде новий світ, — з притиском сказав чернець. — Тіль­ки не тут, не на землі, не сатанинський. І ввійдуть до нього обрані, які не осквернились, живучи з богоборцями, кощунниками! Прощавайте, діду, мені пора. Жаль вас, ваше серце теж отруєне вольнодумством!

— Гм, — здивувався дід. — Слово якесь дивне: “вольнодумство”. А чим же погано — вольно думати? Ге, нічого б так не треба людині, як вольно думати, мислити.

— Омана, сіті диявола, — прошепотів Василій. І, вже не оглядаючись, поплив далі.

Слова діда розтривожили його не знати чому. І докір чувся в тихому голосі, і якась незбагненна правда.

— Господи, сохрани і одведи, — шепотів чернець, загріба­ючи веслом. — Враг роду людського хоче зупинити мій по­двиг. Та ніщо не зіб’є мене. Сила сатани велика — знаю. Проте десниця твоя, господи, захистить вірного раба.

Промовляючи молитви, Василій проплив Трипілля, Халеп’я. Бистра течія несла його мимо лівого берега, де Дніпро робив велику дугу. З кущів пролунав жалібний крик:

— Дядьку! Дядечку!

Чернець глянув туди. На березі стояло дівча років десяти з клуночком у руках, у рябенькому платтячку. Воно махало руками-цівочками, кликало.

— Чого тобі? — крикнув невдоволено Василій.

— Перевезіть на той бік, — несміливо озвалася дівчинка. — Бо замерзну. Вже півдня кричу. Ніхто не чує.

Чернець завернув до берега. Невдоволено бурчав. То се, то те на заваді. Добре, що вже недалеко до місця.

Він посадив дівчинку перед себе, відштовхнувся, поплив до правобережжя. Поглянув спідлоба на синій носик негаданої супутниці, на великі сірі недитячі очі.

— Як це тебе батьки одпустили саму такої води?

— Нема батьків, — прошепотіла дівчинка, цокаючи зубами.

Помовчавши трохи, дівчинка з цікавістю зиркнула на чорну рясу ченця, на камилавку, на довгі коси.

— А що то в вас за мундєр такий чорний?

Василій мимоволі усміхнувся. “Мундєр”. Хм. Знизав пле­чима. Що їй сказати?

— То вбрання таке у ченців, — неохоче озвався він.

— Ченці? — перепитало дівча. — А що воно таке?

— Ну… люди, які спасаються…

— Спасаються? З води? Еге? — тривожно мовила дівчин­ка. — Два літа тому ве-е-лика повінь була. Все наше село пла­вало. Тут-о, на лівім боці, бачите? Так мій тато багатьох спа­сав. Душ десять спас. А тоді перевернувся з човном. І потонув. Сам себе не спас, — журливо закінчила вона.

Помовчала якусь мить, сплакнула.

— А мама застудилася. І вмерла. І тепер я сама. Десь у Витачеві дядько. Піду до нього. Може, в школу оддасть. А ні — то в Київ доберуся. В богадільню або в патронат. Вивчуся па дохтура, спасатиму людей. Щоб не вмирали…

Василій слухав той дитячий белькіт, понуро дивлячись понад головою дівчинки на кручу, що швидко наближалася. “Спасав людей, сам себе не спас”. У тих немудрих словах Василію знову вважився докір, хитра пастка сатани, спроба повернути його до горя людського, до їхньої кожноденної муки. Ні, ні! Не буде цього! Хай самі вирішують свої заплутані долі, хай сміються і горюють. Йому нема діла до приреченого світу!

Човен ткнувся в глинисту кручу. Дівча скочило на берег, подякувало. І почарапкалося вгору козячою стежиною.

Василій ще проплив верству. Зупинився. Оглянув місце. Саме тут. Сонце на заході, він якраз встигне. Нікого не видко, ніхто не стане на заваді.

Чернець витягнув з-під сіна мішок з начинням, відро. Взяв сокиру, рубонув днище човна. Забулькала вода, цвіркнула во­дограєм. Човен поволі почав занурюватись, бистрина потягла його у вир.

Закинув клунок на плечі, взяв відро. Пішов берегом. Пози­рав навколо, вишукуючи лише йому відомі прикмети. Зупинився в глибокій ярузі, під кущем акації. Неподалік жебонів струмок. Серед почорнілих кущів тогорічного бур’яну Василій розшукав купку цегли. Поряд чорнів невеликий отвір. Чернець поліз у той отвір, вдихнув сухе холодне повітря печери, полегшено зітхнув. Слава богу, все гаразд. Все на місці. В глибині печери накладена купа свіжого сіна. Оце його остання постіль.

Виліз. Постояв трохи. На лівобережжі синя смуга лісу темніла, наливалася таємничим маревом. Дніпро котив могут­ні весняні води. Чернець зітхнув, прошепотів:

— Суєта суєт! Господи, благослови!

Він узяв відро, зачерпнув із струмочка води, налив у ма­леньку ямку біля печери. Накидав туди глини. Розмішав. Коли розчин був готовий, забрав його у відро. Проліз в отвір, підсу­нув до себе цеглу. І почав мурувати стінку. Накладав розчин на цеглу, міцно притискував, підбивав, щоб було рівненько. Василій нічого не робив абияк.

Незабаром стінка затулила майже весь отвір. Залишалося покласти дві-три цеглини. Крізь той останній прохід до гріш­ного світу раптом почулося цвірінькання. Василій визирнув. На акації сидів горобець. Він чорним оком дивився на ченця, дивувався. І в його цвірінчанні вчувся бадьорий заклик:

— Вилазь! Вилазь! Вилазь!

— Не обдуриш, брате! — прошепотів чернець. — Нема дурних! Згинь, диявольське сім’я!

Поклав останні цеглини.

Стало темно. Намацав клуночок, вийняв з нього свічку. Чиркнув сірника. Жовтий вогник непевним світлом осяяв не­велику, викопану в сухій глині келійку.

Поставив свічку на глиняній приступці. Сів на сіно, роз­горнув Новий Завіт. Почав читати Апокаліпсис. Тиша зморю­вала його, хотілося спати. Він уже не вникав у смисл видінь і пророцтв, про які читав у книзі. Позіхнув, перехрестився.

Потім злякався. А що як знайдуть цегляну кладку? Роз­криють, витягнуть його на божий світ!

Не може бути. Заспокоївся. Над отвором нависає глина. Підуть дощі, завалять. Ніхто не знайде. Бог збереже його до страшного суду.

Погасив свічку, поклав Євангеліє на груди. Узяв до рук чотки. Повторював древнє заклинання, одкладаючи кожного разу одну кульку на чотках:

— Господи, помилуй мя грішного! Господи, помилуй мя грішного!

Згодом йому надокучило це робити. Він уже лише шепо­тів слова, склепивши повіки. Свідомість пливла на хвилях, жовті й зелені кола кружляли перед ним.

Йому зненацька захотілося хапнути свіжого повітря, вдих­нути на повні груди вітру, грози, почути спів жайворонка. Забажалося знову глянути в сірі очі худенької дівчинки, почу­ти її голосок. Але бажання були ніби вві сні. Руки лежали нерухомо на грудях. Ноги наливалися свинцем. Насувалася пітьма…

Бам, бам! Ударив дзвін! Невже страшний суд? Так швид­ко?

Дзвін тихшає. Відлунює в безмірі. Серце зупиняється. Не чути його ударів.

Наступає ніч. Вічна ніч…

Коля витер з лиця піт, занепокоєно оглянувся. Де-не-де в небі почали з’являтися прозорі хмаринки. Парило. Напевне, буде гроза. Треба поспішати. Бо як не одкопати дивного муру­вання до грози, вода понесе горішню глину вниз, і тоді — прощай, таємниче підземелля! На ньому знову буде сотні тонн грунту.

Лише вчора хлопець надибав це місце. Недавній дощ вирив бурчак на схилі Дніпра, де їхня школа посадила верболози… Вчитель послав Колю, щоб подивився, скільки нових саджанців треба. І ось така несподіванка. Вода зми­ла глину разом з лозами. А під ними виявилася цегляна кладка.

Коля дуже цікавився археологією. Здавна мріяв про під­земелля, де можна знайти пожовклі манускрипти, зброю або знаряддя праці кам’яного віку. А тут такий випадок. Хлопець чекав учителя природознавства. Але він кудись поїхав. І надов­го. Вирішив починати розкопки самостійно. Попросив Васька Гриба, щоб той допоміг. Але товариш відмовився. Сказав, що читає новий детектив, де страшенно ловкі шпигуни, і що це незрівнянно цікавіше, ніж ритися у якихось прадавніх льохах. Може, там стояли діжки з квашеною капустою. Коля гнівався. Егоїст, а не товариш. Нічого не тямить. Може, й справді діж­ки з капустою, а може, якась іржава підкова! Може, зотлілий рукопис! Яке це має значення? Ті знахідки розкриють перед ученими нову сторінку минулого.

— І охота тобі длушпатися в глині? — іронізував Васько. — Дочекаємося початку навчального року, приїде наш механізатор, попросимо екскаватор, розкриємо твою печеру за півгодини.

“Невіглас”, — зітхнув Коля.

На світанку він вирушив до Дніпра. Захопив з собою ло­пату й кайло. Небо було кришталево чисте. Легко, радісно.

Півдня хлопець розкопував кручу. Нарешті очистив мур. Тепер можна розбирати стінку.

Постукав держаком лопати. Глухо загуло. Хлопець вдово­лено посміхнувся. Будуть знахідки! Стародавні мечі, гетьман­ська булава або скіфський вінець! А може, древні грамоти? Пергаменти, ще не відомі науці.

Всю цеглу склав осторонь. Опустився на коліна, трохи проповз у печеру. Звідти повіяло чимось неприємним. Ну що ж, все’дно треба лізти.

Коля освітив ліхтариком криївку. Де-не-де звисали пагін­ня грибків, по стінах біля входу — цвіль. У кутку щось темні­ло. Коля обережно наблизився туди.

Що? Невже людина?

Так. Вона лежить на купі зотлілого сіна. Одягнена в якесь лахміття. Мертва. Та раптом в промені ліхтарика у мерця ледь помітно затріпотіли вії. Почулося зітхання.

Колю пройняв острах. Він хутко поповз назад. Вискочив з льоху. Як приємно на просторі! Над рікою з сизої тучі спа­лахнула сліпуча блискавиця. Загуркотів грім.

Хлопець замислився. Що ж діяти? Когось би покликати на поміч. Людина жива! Може, летаргія? Надзвичайно цікаво для науки. Живий свідок минулого…

Коля заглянув в отвір. Не хотілося знову лізти.

Та в цю мить у глибині печери зашаруділо. Ожив… Іде!

Перед хлопцем з’явилася висока чорна постать. Темне ла­хміття сповзало з неї, клаптями спадало на землю. Видно кіст­ляві жовті руки, коричневе сухе обличчя, запалі очі під густими бровами. Чорна борода звисала аж до пояса. Примружені, мов щілинки, очі дивилися на Дніпро. Почувся скрипучий го­лос:

— Небесні врата!

Коля теж глянув туди, куди дивився гість із підземелля. Знову на небі блиснуло. Прокотився багатолункий грім.

— Чую твій голос, господи! — радісно сказав незнайо­мець. — Удостоївся я наблизитися до врат твоїх!

Хлопець здивовано дивився на нього. Про що той гово­рить? Та ось гість з минулого побачив Колю. В очах його заблищали іскорки. На вузьких губах усмішка. Приклав руки до висохлих грудей, похитнувся.

— Ангел господній… — Прошепотів незнайомець і впав. Коля кинувся до нього. Невже помер?

Припав до серця. Живий! Серце б’ється. Певно, від різкої зміни умов людина знепритомніла. Треба його негайно забра­ти до амбулаторії. Чи є там хтось?

Хлопець чимдуж кинувся до інтернату.

Стугоніли громи. Луна котилася, потрясаючи основи Все­світу. В загравах планетних пожеж летіли над Землею ангели, сурмили і метали вниз блискавиці, вражаючи грішників. Кле­котіла розпечена лава, котилася степами, лісами, долинами, знищувала села, міста.

Василій, ще не розплющивши очей, уже бачив картини страшного суду. І боявся підвестись, стати свідком великої божої кари. Відчув, як його ніби кудись несуть, обмивають. Вода лилася на змучене тіло, чулися незнайомі приємні запа­хи. Як чудово, як легко! Певно, ангели обмивають його гріхи, курять фіміам, щоб приготувати Василія для суду. Почулися голоси. Говорили щось незрозуміле.

— Ну, Коля, тепер все гаразд. Житиме! Функції всіх орга­нів відновлені. їсти — лише компоти, соки. Поки що. Винят­ковий випадок. Глянь — лахміття цілком зотліло. Не здивую­ся, якщо він пролежав сотню років. По-моєму, тут явище спон­танного анабіозу, штучна летаргія.

— А що з ним робити, коли прокинеться?

— Не знаю. Поговори з ним. Заспокой. Нехай лишається поки що тут, у планетарії. Простір заспокоює. Ввімкни магнітофон. Найкраще Баха. На психіку діє цілюще. А я побіжу, знайду лікаря. Тут потрібен психіатр, психолог.

Голоси завмерли, настала тиша. Потім попливла мелодія. Вона сповнювала свідомість Василія радістю, хвилювала сер­це величною таємничістю.

“Ангельські хори, — подумав Василій. — Славлять Госпо­да. О Боже, слава тобі, слава тобі!”

Він розплющив очі, зітхнув. Прямо перед ним зоряне небо. На ньому летіли на білосніжних крилах постаті ангелів, про­стягаючи руки вгору. Крила були непорушні, ангели теж. На­мальовані вони, чи що? Це, напевно, Божий храм десь у раю.

Василій опустив очі. На кулі стояла висока жінка, піді­ймаючи в небо смолоскип, який горів блакитним вогнем. На­вколо жінки багато людей, які так само тримають розмаїті вогні — сині, жовті, червоні, рожеві, зелені.

Ті люди йшли спіраллю, піднімаючись все вище й вище до неба. Обличчя їхні натхненні, радісні. З’явилася постать юнака в білому легкому вбранні. Це той самий отрок, що зу­стрів його при воскресінні.

— Ангел,— слабим голосом озвався Василій.

— Моє ім’я Коля, — сказав хлопець.

— Коля, — повторив воскреслий. — Миколай. Є таке ан­гельське ім’я. Де це я?

— Наш планетарій. Ще ми звемо його Храм Краси.

— Храм? — радісно скрикнув Василій, зводячись на лікті. — Божий храм?

— Храм Краси, — м’яко поправив Коля, всміхаючись. — Тут ми дивимося зоряне небо, збираємось для співу, експону­ємо картини, слухаємо музикантів, учених. Потім ви про все довідаєтесь.

— Не второпаю, отроче, про що мовиш, — неспокійно сказав Василій, оглядаючись. — Храм Краси? А де ж Агнець? Де Жених?

— Агнець? — задумливо перепитав Коля. — Не збагну. У вас дивні поняття. Це храм творчості, розуму. Гляньте — скульп­турна група. Посередині жінка, що підносить смолоскип. То символ єдиної матері-природи. А довкола неї йдуть по еволю­ційній спіралі вгору, у безмір, розумні істоти, люди. Вони передають вогонь свого розуму по естафеті…

— Дивне глаголиш, ангеле божий, — сказав Василій. — Поможи мені встати.

Коля кинувся до нього, допоміг звестися з м’якого крісла. Воскреслий з острахом глянув ще раз на баню планетарію, на гігантське панно з постатями космонавтів, на білі колони, роз­маїті вікна, крізь які лилося ніжне проміння сонця. Прислуха­вся до затихаючої мелодії.

— А де ж… хор ангельський? Ті, що співають? — пошепки запитав Василій.

— То запис. їх нема.

— Нема. Незримий хор. А де ж Бог? Веди мене до Госпо­да, отроче!

— Бог? — здивувався Коля. — Ви вірите в Бога?

— А то ж як? — Жахнувся Василій.— Хіба ти не знаєш Бога?

— Не бачив, — щиро признався хлопець.

— Свят, свят, свят! — прошепотів воскреслий, швидко мо­таючи рукою від чола до живота, а потім під плеча до плеча. — Сатанинське навождєніє! Невже це я потрапив до пекла? Та ні ж. Краса така навколо. Ти смієшся наді мною, отроче? Ти, може, біс? Ні, рогів не видно. І копит нема. Білявий, очі сині, ясні. У білому весь.

— Я не сміюсь, — спантеличено сказав Коля. — Тільки мені важко вас зрозуміти. Річ тім, що ви… ну, з іншої епохи. Термінологія у нас різна.

— Не втямлю, що мовиш, — втомлено сказав Василій.

— От бачите, я теж не тямлю, що ви мовите. Розкажіть, хто ви й звідки?

— Так би одразу, — невдоволено озвався Василій. — Ім’я моє Василій. Гадаю, що в книзі життя я є. Бо одмовився від сатанинського життя, замурував сам себе в чеканні страшного суду.

— Ви… замурували себе? — здивувався юнак. — Навіщо?

— Для спасіння, — теж дивуючись, одвітив воскреслий. Він оглянув себе, побачив білу сорочку з короткими рукава­ми, просторі штани. — Глянь, одежа стала білою. Гріхи, отже, змиті.

— Я переодягнув вас. Ваше вбрання потрухло. То кого ж ви спасали?

— Свою душу! Душу, отроче, — зовсім спантеличено від­повів Василій. — Кого ж іще можна спасати?

— А від кого? — Не вгавав Коля.

— Від сатани…

— А хто це такий — сатана? Ваш ворог? Тиран? Феодал?

— Сатана — ворог роду людського.

— Не знаю такого. Це просто міф.

— Не дивно, отроче, — зрадів Василій, простягаючи руки до нього. — Не дивно, що не чув про сатану. Бо в раю живеш!

— Еге, — засміявся Коля. — Наш учитель природознавст­ва називає всю оцю долину раєм. Теж архаїчне слово.

— Плутане щось кажеш, — зітхнув Василій. — Виведи мене на повітря. Душно мені.

Вони вийшли під грозове небо. Низько над землею про­гримів, прямуючи до Бориспільського аеродрому, чотиримо­торний пасажирський літак. Василій злякано присів, потім захоплено заплескав у долоні.

— Колісниця господня! Боже, яка сила твоя!

— То літак, — пояснив Коля. — Ви ніколи не бачили його? Ах, я й забув. Ви ж з минулого.

— Літак? — перепитав Василій. — А на ньому ангели літа­ють?

— Люди. Такі, як ми.

— І я можу полетіти?

— І ви. Взяти квиток, сісти і…

Василій упав на коліна, простягнув руки вгору і тривож­но скрикнув:

— Доки спокушатимеш мене? Я вірний Богові до вічнос­ті. Я замурував себе. Хіба мало цього? А тепер, коли потрапив на небо, навіщо знову мучиш мене?

— Встаньте! — Злякано забігав навколо Василія Коля, намагаючись підвести його. — Навіщо? Не треба! Тут не небо, а земля… Ви помилилися, ви не так усе розумієте.

— Свят, свят, свят, — знову зашепотів Василій, хрестя­чись. — Господи Боже, помилуй мя, грішного. Значить, не сподобився я твоєї милості, коли караєш мене новою споку­сою.

Він ще раз болісно глянув на веселку, на хмари, на дале­кий обрій лівобережжя.

— То все оце, що я бачу, не боже небо? Не рай?

— Земля. Планета Земля. Україна. Там село Стайки.

— А оце все, що тут? Храм, колісниці небесні, хто його дав?

— Люди створили, — здивовано пояснив Коля.

— Без Бога? — гостро запитав Василій, дивлячись на хлопця з-під кошлатих брів.

— Самі, — наївно відповів хлопець. — Ви ще й не таке побачите. Вже на інші планети літають, до далеких зірок готу­ються.

— До зірок? І Бога там не бачили?

— Гадають, що зустрінуть там мислячих істот, іншопланетних людей. Може, деякі є сильніші від нас, мудріші. Тоді буде космічна спілка. Зоряне братерство!

— Свят, свят, свят! — Очі воскреслого блищали хворобли­во. — Сатанинський край, диявольські химери! Тікав я від сатани, а знову потрапив йому в лапи. Нема Бога, самі літа­ють у небо. Самі будують райські палаци! Господи, одведи й заступи! — Він тяжко зітхнув, з надією глянув на Колю. — Скажи, отроче, а страшний суд на землі був? Чи ще не було?

— Суд? — перепитав хлопець. — Чому страшний? Хто за­винить — того судять. Тільки не страшним судом, а нормаль­ним. Більше товариським судом тепер судять. А наш вихова­тель Максим Іванович, так той каже, що найвищий суд — суд совісті. Кожен несе в собі, в своєму серці і нагороду, і кару.

— Як ти сказав? — Жахнувся Василій. — Кожен несе в собі? Боже, навіщо так караєш? Це страшно!.. Отроче, а кот­рий нині рік? Від Різдва Христового?

Коля відповів.

— Боже! Цілий вік! — болісно зітхнув Василій.

Заплющивши очі, він про щось напружено думав. Коля не знав, що діяти. Нарешті воскреслий розплющив очі, глянув на хлопця. Погляд його був холодний, відсутній.

— Скажи, отроче, а ви комусь молитесь?

— Як? — Не збагнув Коля.

— Ну… просите допомоги? В праці, в ділі?

— Інколи. Якщо не можу сам, прошу товариша.

Василій сів на кручу, охопив долонями голову, завмер. Коля стояв над ним. З півдня подув сильний вітер. Зашуміли верболози. Насувалася нова гроза.

— Ходімо, — крикнув хлопець. — Незабаром з Києва повернеться наш вихователь, щось придумаємо. Розповісте про минуле, нам буде дуже цікаво!

Василій не ворушився, мовчав.

Коля знизав плечима, оглянувся. Біля інтернату з’явила­ся машина з учнями і вчителями, які зранку виїхали на екс­курсію до Києва. От добре! Вони допоможуть впоратися з цим воскреслим анахронізмом.

— Ходімо зі мною, вже приїхали наші.

— Я хочу побути на самоті, — глухо сказав Василій. — Болить моє серце. Дай трохи спочину…

— Ну, гаразд, — ніяково сказав Коля. — Посидьте. А я покличу вчителя.

Хлопець побіг до школи. З чорної хмари линув дощ. Коля вскочив до коридора головного корпусу. Туди вже заходили веселі учні. За ними з’явився на порозі високий широкопле­чий Максим Іванович. Він побачив Колю, тріпнув кучерявим чубом. У сірих очах майнули лукаві вогники.

— Ну що? — загримів він. — Виграв чи програв? Що відкопав у підземеллі?

— Максиме Івановичу, я одкопав людину, — схвильова­но мовив Коля. — Старий чоловік. Ми з фельдшером його помили, переодягли. Фельдшер побіг по лікаря, а я… пояс­нював йому дещо, розпитував. А тепер він там, під грозою. На кручі. Ви розумієте, цілий вік в анабіозі? Якийсь див­ний.

— Ти не хворий? — непевно запитав учитель. — Га? Щось щоки в тебе червоні.

— Та не жартуйте! Побігли! — скрикнув хлопець. — А то хтозна, що він зробить!

— Тоді за мною! — скомандував учитель. — Не всі. Ти, Колю, Володя, Ніна!

Вони вискочили надвір. Прикриваючись плащами, побіг­ли до кручі.

— Десь зник! Ага, сліди ведуть униз. Пішов до Дніпра.

— Вперед! — крикнув Максим Іванович.

Вони почали спускатись. По плащах торохкотіли великі краплі дощу. Під ногами дзюрчали струмки, поруч грізно ре­вів бурчак.

Сліди Василія вели аж на берег ріки. Ось уже видно його мокру, скулену постать. Воскреслий простягав руки до неба, стогнав:

— Дівчинко з сірими очима… Де ти? Чому я не послухав­ся тебе? Бідна моя. Радісна моя. “Вивчусь… спасатиму лю­дей…” А я… душу спасав. І загубив її. Господи, нащо так тяжко караєш? Чому так пізно я збагнув?

Коля торкнувся його плеча.

— Не сумуйте! Все буде гаразд. З вами люди!

Він підвів обличчя. По щоках текли сльози.

— Ось він — страшний суд, — гірко сказав Василій.— Я ніс його з собою… в душі своїй…

Григір зустрівся з Василієм у садовій сторожці. Пришелець з минулого гостро, з-під сивих брів, поглянув на гостя. Певно, йому сподобалося відкрите, щире обличчя Бови, бо в очах його промайнула добра посмішка, біля вуст з’явилася страдницька зморшка.

— Цікаво? — Запитав трохи іронічно. — Наче на ведмедя приходите дивитися.

— Та ні, — зніяковів Бова. — У мене вельми серйозна справа. Може, вона й вам до душі припаде.

— До душі? — зітхнув Василій, киваючи головою. — Те­пер мені до душі нічого вже не лягає. Наче затруєна вона.

— Чому ж? — поцікавився Григір. — Добра, чиста робота, вас тут люблять.

— Що мені до того? — сумно одвітив садівник. — На готове прийшов! Рук не прикладав. Тиша, спокій. А там… звідки я втік… Там було тяжко, темно, непривітно. Там треба було жити і добиватися ось цього, що тепер.

— Я вас розумію, — щиро сказав Бова. — Це ніби сум за родиною. Ідуть люди в далекі краї, гарно там, приємно, а тягне до рідного краю, аж серце крається.

— Ой так, так, — прошепотів Василій, і в його очах за­блищала сльоза. — Тужить серце, інколи аж померти хочеться, Щоб не мучитися. Потім вийду до дерев, гляну на небо, трохи вспокоюся. А вночі сниться дівчинка.

— Яка дівчинка?

— А така… маленька, худюсінька. З сірими очима.

— Мені розповідав Коля. Ви зустріли її тоді… коли плив­ли сюди.

— Сниться вона. І так довірливо каже мені: “Вивчуся на дохтура, людей спасатиму…”

— У вас дуже добра душа, — м’яко сказав Бова. — Все те, що сталося, мара, піна життя. Не винні ви, що потрапили тоді в монастир, що вас так навчили.

— Винен! — гостро крикнув Василій. — Не втішайте мене! Людина не деревина, яку можна поставити і так й інак! Маю живу душу, серце. Треба мислити, нащо ж голову дано? Захо­тів спасатися, а загинув. Чому? Бо себе хотів спасти! А давно ж сказано: “Хто любить душу свою — той погубить її”. Ось так! Одділив себе від своїх, від часу свого, наче руку чи ногу від живого тіла. Що рука без тіла? Так, прах. Червам на з’їжу. Та що це я вам болі свої виливаю? Ось пригощайтесь. Яблуч­ка вродили цього року славні. Циганка. Покуштуйте. Тверде яблуко, дике наче, а має велику силу. Тримається рік і два, хто вміє зберігати.

Бова їв запашні плоди, хвалив, а садівник сидів проти гостя і сумно дивився за вікно, де в осінній блідо-блакитній імлі бовваніли кручі над Дніпром.

— А я ось вам дещо привіз, — сказав Григір. — Гляньте, чи впізнаєте?

Він поклав на стіл старий пожовклий зшиток. Василій схилився над ним, жахнувся. З острахом позирнув на гостя.

— Свят, свят! Де ви взяли?

— У монастирі, — вдоволено сказав Бова. — Дуже цікаві записи. Якби не вони, ми й не зустрілися б.

— Цікаві? Нема нічого цікавого. Божевілля моє. Воно й привело мене до загибелі.

— Як так “божевілля”? — збентежився Григір. — Хіба того не було, про що ви тут описуєте?

— Що?

— Було. Тільки ж то не диявол, — пробурмотів Васи­лій. — Я тут з моїми школярами метикував, так вони мені пояснювали.

— Що ж вони вам пояснили?

— Один каже: куляста блискавиця. Інші — космонавти з планет чужих. Ще хтось каже, що привиди ума, хвороба моя… Гай-гай! Давнє те діло. Мені здається, що то сон. А нащо воно вам, коли не таємниця?

— Для науки ваш рукопис — велика цінність, — серйозно сказав Бова.

— Для науки? Смієтеся?

— Ні. Ви чули про польоти в космос?

— Та чув. Дивні діла творяться. Людина — як Бог.

— А тепер ще глибше хочуть заглянути. Мандрувати в минуле, в майбутнє, в невидимі світи…

— Боже ти мій! У минуле? — отетерів Василій. — Та хіба це можливо? Живе чоловік, вмирає, трухне… куди ж його вернути до життя? Та ні, не глузуйте, залиште мене в спокої.

— Отже, правду кажу, — наполягав Григір. — Проте це не проста справа. Важка і небезпечна. Потрібне копітке вивчення того часу, куди є потреба мандрувати. Всього вам не скажеш, не зрозумієте.

— А ні, не збагну, — згодився Василій. — І так моя голова вже замакітрилася. Тільки ж нізащо не повірю. Хіба народ віками не тужив за минулим? Дарма. Тільки пісню співав. “Не вернемось, не вернемось, немає до кого…” Літа, так би мовити, одвічають людині, бо вона просить, що вернітеся, мої літа, хоч на хвилину…

— Василю Йвановичу, — лагідно сказав Бова, — і не треба вам сушити голову, що й до чого. Прийміть факт, що подоро­жі в минуле будуть. Вони вже готуються. І ви можете дуже допомогти нам. Чи хотіли б ви вернутися туди?

— Куди? — пошепки запитав Василій, бліднучи.

— Звідки прийшли. У свій час…

— Батечку! — скрикнув садівник, падаючи на коліна і хапаючи Григора за руки. — Батечку, синочку! Що ви зі мною^! робите? Невже ж це правда?

— Підведіться! Встаньте, друже! Що це з вами?

— Боже мій! Я вмру від радощів! Знову глянути на Дніп­ро повноводий, на людей знайомих! Дівчинку зустріти мою любу. Сірооку! Я візьму її до себе, я знайду її, вивчу на лікаря! Синочку! Ну скажи мені, ти не глузуєш над старим дурнем Василієм?

— Правда, свята правда! — розчулено мовив Григір, під­водячи садівника з землі і саджаючи на ослін. — Я не знав, що це вас так схвилює. Я й не гадав, що все так обернеться. Не будемо затримуватись, одразу й поїдемо…

— Іду! Небо послало тебе, ясноокий хлопче!

Частина п’ята