Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський

У Сполучених Штатів уже є довготермінова угода про оборону з домініоном Канадою, нашим відданим союзником по Британській Співдружності націй. Американо-канадська угода грунтується на більш реальних підставах, ніж багато яких з тих, що зазвичай укладаються в рамках суто формальних союзів, і подібного роду принцип повного врахування взаємних інтересів має бути поширений на всі країни Співдружності. Лише таким чином ми забезпечимо нашу колективну безпеку, і зможемо разом працювати в ім'я високих і зрозумілих усім цілей, в ім'я нашого спільного блага, не порушуючи при цьому інтересів усіх інших країн. Настане такий час – а я впевнений, що він настане, – коли стане реальністю інститут спільного громадянства, але надамо це вирішувати майбутньому, чию простягнуту руку багато хто з вас бачить уже нині.

Однак перш за все ми маємо розглянути питання, чи не завадять особливі відносини між Сполученими Штатами і Співдружністю виконанню наших спільних зобов'зань перед Організацією Об'єднаних Націй, що повинно бути нашою основною турботою? Моя відповідь однозначна: такого роду відносини між будь-якими країнами не лише не завадять цьому, але й, навпаки, послужать якнадійнішим засобом, за допомогою якого така всесвітня організація, як ООН, досягне по-справжньому високого статусу та дійового впливу. Уже тепер існують особливі відносини між Сполученими Штатами та Канадою, про що я вже згадував, і водночас Сполучені Штати встановили такі ж відносини з південноамериканськими республіками. Ми, британці, уклали угоду про співробітництво та взаємодопомогу терміном на 20 років з Радянською Росією, і я цілком згодний з містером Бевіном, міністром закордонних справ Великобританії, що ця угода може бути продовжена до 50 років – ми, принаймні, готові на це. Нашою єдиною метою в таких угодах є саме взаємодопомога та співробітництво. Союз Британії з Португалією не переривається з моменту його укладання, тобто з 1384 року, і особливо плідним наше співробітництво з цією країною було в критичні моменти війни, яка нещодавно завершилась. Жодна з названих мною угод не суперечить спільним інтересам яких-небудь країн, які є суб'єктами міжнародних угод, чи діяльності якої-небудь всесвітньої організації, – навпаки, вони лише сприяють їм. Недарма ж сказано: "У будинку Батька Мого осель багато"¹⁰. Союзи, що передбачають особливі, двосторонні відносини між державами-членами Організації Об'єднаних Націй, але не мають агресивної спрямованості проти яких-небудь інших країн і не приховують у собі яких-небудь таємних задумів, несумісних із Статутом ООН, не лише нікому не завдають шкоди, але є дуже корисними – я б навіть сказав, просто необхідними.

Раніше я казав про Храм Миру. Храм цей мають зводити будівничі з усіх кінців світу. Якщо двоє будівничих добре знають одне одного, якщо вони у гарних стосунках, якщо їхні родини спілкуються між собою, якщо у них є взаємна "віра одне в одного, сподівання на краще майбутнє одне одного й терпимість до вад одне одного" (користуюсь вдалим виразом, який прочитав днями в якійсь з ваших газет), то чому б їм не працювати разом, вирішуючи спільні завдання в ролі друзів і партнерів? Чому б їм не користуватись спільними знаряддями праці, підвищуючи тим самим продуктивність своєї роботи? І насправді, чому б їм не робити цього? Бо в інакшому випадку Храм Миру не будо збудовано, а якщо й буде, то дуже швидко розвалиться на шматки, так що ми знову переконаємось, що так нічому й не навчились, і нам доведеться знову, уже втретє, навчатися в жорстокій школі війни, і наука ця буде нам коштувати у сто разів більше, ніж та, що її ми недавно пройшли. І тоді повернеться темне середньовіччя, повернеться на виблискуючих крилах камінний вік, а ті досягнення думки, що обіцяли людству незліченні матеріальні блага, можуть перетворитись на його повне знищення. Знайте ж, кажу я вам: часу в нас залишається зовсім небагато. Ми не можемо допустити: щоб події розвивалися самоплинно і щоб настав такий час, коли щось змінити буде вже занадто пізно. Якщо для цього потрібен братерський союз, про який я говорив, з усіма перевагами, що він може нам дати, серед яких головна – зміцнення взаємної безпеки наших двох країн, то давайте зробимо так, щоб про цю велику подію дізналось усе людство і щоб цей союз відіграв помітну роль у побудові фундаменту міцного миру. Давайте обиремо дорогу мудрості. Краще завчасно попередити хворобу, аніж лікувати її.

Сьогодні на сцену післявоєнного життя, яке ще зовсім недавно сяяло в яскравому світлі союзницької перемоги, лягла чорна тінь. Ніхто не може сказати, чого можна очікувати в найближчому майбутньому від Радянської Росії та керованого нею міжнародного комуністичного співтовариства і які межі, якщо вони взагалі існують, їхніх експансіоністських устремлінь та настійних прагнень навернути весь світ до своєї віри. Я особисто захоплююсь героїчним російським народом і з великою повагою ставлюсь до мого товариша по військовому часу маршала Сталіна.У Британії, – як, я не сумніваюсь, і у вас в Америці теж, – з глибокою симпатією та щирою прихильністю ставляться до всіх народів Радянської Росії. Незважаючи на численні незгоди з росіянами та всілякого роду проблеми, що виникають у зв'язку з цим, ми маємо намір і в подальшому зміцнювати з ними дружні відносини. Нам зрозуміло бажання росіян убезпечити свої західні кордони і тим самим усунути можливість нової германської агресії. Ми раді тому, що Росія зайняла належне їй по праву місце серед провідних країн світу. Ми раді бачити її прапор на широких просторах морів. А головне, ми раді, що зв'язки між російським народом і нашими двома спорідненими народами по обидва боки Атлантики набувають усае більш регулярного та міцного характеру. Водночас вважаю за свій обов'язок звернути вашу увагу на деякі факти, що дають уявлення про нинішнє становище в Європі, викладаючи їх перед вами такими, якими їх бачу, проти чого, мені хочеться сподіватись, ви не станете заперечувати.

Протягнувшись через весь континент від Штеттіна¹¹ на Балтійському морі і до Трієста на Адріатичному морі, на Європу опустилася "залізна завіса". Столиці держав Центральної так Східної Європи – держав, чия історіяаховує багато й багато століть, – опинилися по той бік завіси. Варшава та Берлін, Прага та Відень¹², Будапешт і Белград, Бухарест і Софія – усі ці славетні столичні міста з усіма своїми мешканцями і з усім населенням оточуючих їх міст і районів потрапили, як я б це назвав, до сфери радянського впливу. Вплив цей виявляється в різних формах, але уникнути його не може ніхто. Більше того, ці країни зазнають усе більш відчутного контролю, а нерідко й безпосереднього тиску з боку Москви. Самим лише Афінам, столиці давньої і вічно прекрасної Греції, було надано можливість вирішувати своє майбутнє на вільних і рівних виборах, що проводились під спостереженням Великобританії, Сполучених Штатів і Франції. Польський уряд, контрольований Росією та явно заохочуваний нею, здійснює стосовно Німеччини жахливі та більшою мірою необгрунтовано жорстокі санкції, що передбачають масову, нечувану за масштабами депортацію німців, котрі мільйонами виселяються за межі Польщі. Комуністичні партії східноєвропейських держав, що ніколи не вирізнялися багаточисельністю, набули надмірно величезної ролі в житті своїх країн, явно не пропорційної кількості членів партії, а тепер прагнуть роздобути й цілком безконтрольну владу. Уряди в усіх цих країнах інакше як поліцейськими не назвеш, і про існування справжньої демократії в них, за винятком хіба що Чехословаччини, говорити, принаймні в теперішній час, не доводиться.

Туреччина та Персія¹³ не на жарт стривожені висунутими до них Москвою територіальними претензіями і тиском, що здійснюється на них у зв'язку з цим, а в Берліні росіяни намагаються створити щось на кшталт комуністичної партії, з тим щоб вона стала правлячою в контрольованій ними окупаційній зоні Німеччини, і з цією метою надають цілому ряду німецьких лідерів, що сповідують ліві погляди, особливого покровительства. А між тим, коли в червні минулого року завершились останні бої, американські та британські війська, згідно з раніше досягнутими домовленостями, відійшли до заходу на глибину аж до 150 миль, причому по всій лінії фронту, протяжність якої становить майже 400 миль, тим самим віддавши цю величезну територію нашим російським союзникам, хоча вона й була завойована арміями західних країн. І якщо тепер Радянський уряд спробує, всупереч бажанню Заходу, збудувати у своїй окупаційній зоні прокомуністичну Нічмеччину, то це призведе до виникнення у британській та американській зонах нових і дуже серйозних проблем, оскільки переможені у війні німці побачать у цьому можливість стати предметом торгу між Радами та країнами західної демократії. Які б висновки не були зроблені з викладених мною фактів – адже це реальні факти, а не мої марні вигадки, – ми бачимо сьогодні не ту демократичну Європу, заради побудови якої бились у війні. І це не та Європа, яка може стати гарантом міцного миру.

Післявоєнний мир не може стати по-справжньому безпечним без побудови нової, єдиної Європи, жодна з націй якої не повинна відчувати себе геть відкинутою є європейської родини народів. Причиною обох світових війн, свідками яких ми були, як і будь-яких інших війн минулих часів, були чвари між найбільшими та найдавнішими європейськими народами. Уже двічі за останні чверть сторіччя ми бачили, як Сполучені Штати, всупереч своїй волі та своїм традиціям, всупереч цілком зрозумілому небажанню брати участь у будь-якого роду конфліктах, були усе ж втягнуті у війну об'єктивними силами, яким протистояти вони не могли, та американська допомога в обох випадках багато в чому забезпечила перемогу нашої правої справи, що дісталась, на жаль, ціною величезних жертв і зруйнувань. Уже двічі Америка змушена була посилати мільйони своїх синів за Атлантичний океан, де вони знаходили війну та хаос, але віднині війна та хаос самі знаходитимуть ту країну, де хотіли б запанувати, в якій би точці Землі вона не знаходилась, – чи там, де сонце сходить, чи там, де воно заходить, чи десь у проміжку між цими точками. Ось чому ми повинні, діючи в рамках Організації Об'єднаних Націй, і згідно з її Статутом, робити все, що від нас залежить, заради досягнення великої мети – забезпечення міцного миру в Європі. Важливіше за цю місію, як мені здається, нічого бути не може.

По наш бік "залізної завіси", що розділила навпіл усю Європу, теє чимало причин для неспокою. Хоча серйозному зростанню впливу Італійської комуністичної партії заважає той факт, що вона змушена підтримувати зазіхання комуністично налаштованого маршала Тіто на колишні італійські території в районі верхньої частини Адріатичного моря, майбутнє Італії залишається багато в чому непевним. Що стосується Франції, то я не можу собі уявити, щоб відродження Європи стало можливим без відтворення колишнього значення цієї великої країни. Усе своє життя в політиці я стояв за сильну Францію і ніколи не втрачав віри в її особливе призначення, навіть у найбільш важкі для неї часи. Я й тепер не втрачаю цієї віри.

У цілому ряді країн по всьому світові, хоча вони й знаходяться далеко віє російських кордонів, створюються комуністичні "п'яті колони", що діють на диво злагоджено та узгоджено, у повній відповідності з керівними вказівками, що надходять з комуністичного центру. Комуністичні партії та їхні "п'яті колони" в усіх цих країнах являють собою величезну і, на жаль, зростаючу загрозу для християнської цивілізації, і винятком є лише Сполучені Штати Америки та Британська Співдружність націй, де комуністичні ідеї поки що не отримали широкого розповсюдження.

Такі реальні факти, з якими ми стикаємось сьогодні, буквально на другий день після великої перемоги, здобутої нами, спільно з нашими доблесними товаришами по зброї, в ім'я свободи та демократії в усьому світі. Але, якими б гнітючими не здавалися нам ці факти, було б вищою мірою нерозумно й недалекоглядно з нашого боку не рахуватися з ними і не робити з них належних висновків, поки ще не занадто пізно.

Стан справ на Далекому Сході, і особливо в Манчжурії, також викликає тривогу. Умови угоди, досягнутої на Ялтинській конференції¹⁴, в якій брав участь і я, були надзвичайно вигідними для радянської Росії, і пояснюється це тим, що в момент підписання угоди ніхто не міг поручитись, що війна з Німеччиною не затягнеться до літа, а то й до осені 1945 року. З іншого боку, тоді всім здавалось, що війна з Японією триватиме не менше 18 місяців після завершення війни з Німеччиною. Ви в Америці настільки добре поінформовані про ситуацію на Далекому Сході і будучи настільки добрими друзями Китаю, що далі говорити на цю тему мені немає ніякої потреби.

Я вважав за свій обов'язок намалювати вам ту зловісну тінь, яка нависла над нашим миром – як на Заході, так і на Сході. У той час коли підписувалась Версальська угода¹⁵, я займав високу посаду міністра і був близьким другом Ллойд Джорджа, котрий очолював у Версалі британську делегацію. Хоча я і не був згодний з дуже багатьом з того, що там відбувалось, у цілому Версальська зустріч справила на мене незабутнє враження. Нинішня ситуація вселяє в мене набагато менше оптимізму, ніж тодішня. Ті дні були часом великих сподівань і абсолютної впевненості в тому, що з війнами покінчено раз і назавжди і що Ліга Націй зможе вирішити будь-які міжнародні проблеми. Нині в мене немає подібних сподівань і немає абсолютної впевненості в безхмарному майбутньому нашого змученого миру.

Водночас я навіть не припускаю думки про те, що нова війна неминуча, тим більше в найближчому майбутньому. Моя впевненість грунтується на тому, що наші долі усе ще в наших руках і все ще в нашій владі врятувати наше майбутнє. Саме тому я вважав за свій обов'язок поділитися з вами сьогодні деякими своїми думками та міркуваннями, скориставшись для цього наданою мені чудовою можливістю. Я не вірю, що Радянська Росія хоче нової війни. Швидше, вона хоче, щоб їй дісталося побільше плодів минулої війни і щоб вона могла нескінченно нарощувати свою міць з одночасною експансією своєї ідеології. Сьогодні, поки що залишається час, наше головне завдання полягає в запобіганні нової війни та в створенні в усіх країнах необхідних умов для розвитку свободи й демократії, і вирішити це завдання ми повинні якомога швидше. Ми не зможемо уникнути труднощів і небезпек, якщо будемо просто заплющувати на них очі. Ми не зможемо їх уникнути, якщо будемо сидіти склавши руки і чекати біля моря погоди. Так само ми не зможемо їх уникнути, якщо проводитимемо політику нескінченних поступок і компромісів. Нам потрібна тверда й розумна політика угод на взаємоприйнятній основі, і чим далі ми будемо з цим баритися, тим більше нових труднощів і небезпек у нас виникне.

Спілкуючись в роки війни з нашими російськими друзями і союзниками, я дійшов висновку про те, що більш за все вони захлоплюються силою і менш за все поважають слабкість, особливо військову. Торму ми повинні відмовитись від зжилої себе доктрини рівноваги сил, або, як її ще називають, доктрини політичної рівноваги між державами. Ми не можемо і не повинні будувати свою політику, виходячи з мінімальної переваги і тим самим провокуючи кого б то не було помірятися з нами силами. Якщо країни Заходу будуть єдині у своїй неухильній відданості принципам, закладеним до Статуту Організації Об'єднаних Націй, то вони своїм прикладом навчать поважати ці принципи й інших. Якщо ж вони будуть роз'єднані у своїх діях чи стануть нехтувати своїм обов'язком та втратять дорогоцінний час, то нас і насправді може чекати катастрофа.

Коли свого часу я побачив небезпеку, що насувається, і звернувся до своїх співгромадян і до всього світу із закликом зупинити її, ніхто не прислухався до моїх слів. А між тим аж до 1933 року чи навіть до 1935 року Німеччину ще можна було врятувати від очікуваної на неї страшної долі, і людство уникнуло б тих незліченних бід, які звалив на нього Гітлер. В усій світовій історії не знайти іншого прикладу війни, якої можна було б так само легко уникнути, як нещодавньої кривавой бійні, що пройшла спустошливою ходою по всій землі. Потрібно лише було своєчасно вжити необхідних заходів, і, я впевнений, Друга світова війна була б відвернена, причому без єдиного пострілу, а Німеччина змогла б стати процвітаючою, могутньою та усіма шанованою країною. Однак ніхто не вірив у небезпеку, що насувалась, і поступово, одна за одною, країни світу опинилися втягнутими у жахливий вир війни. Ми не повинні допустити повторення подібної катастрофи, і добитися цього сьогодні, в 1946 році, можливо лише шляхом налагодження нормальних відносин і всебічного взаєморозуміння з Росією під егідою Організації Об'єднаних Націй. Підтримання таких відносин протягом багатьох і багатьох мирних років повинно забезпечуватись не лише авторитетом ООН, але й усієї міццю США, Великобританії та інших англомовних країн та їхніх союзників. Така в основних рисах суть моїх пропозицій, які я дозволив собі представити моїй шанованій аудиторії у своєму сьогоднішньому виступі, названому мною "М'язи миру".

Ніхто не повинен недооцінювати силу Великобританії та Британської Співдружності націй. Так, сьогодні 46 мільйонів британців на нашому Острові дійсно зазнають труднощі з харчами, якими в умовах військового часу вони могли забезпечувати себе лише наполовину; так, відновлення промисловості та відродження нашої міжнародної торгівлі після 6 років виснажливої війни дається нам нелегко і вимагає від нас ще чимало зусиль, але це зовсім не означає, що ми не зуміємо пережити ці темні роки злиднів і витримати страждання, що випали на нашу долю, з такою ж честю, з якою пройшли чіерез роки війни. Не мине і півсторіччя, як 70 або 80 мільйонів британців, що мешкають як на нашому маленькому острові, так і по всьому широкому світові – що не заважає їм бути єдиними у своїй відданості нашим британським традиціям, британському способу життя та справі збереження миру між народами, – житимуть у мирі та щасті, користуючись усіма благами цивілізації. Якщо народи Великобританії та Британської Співдружності націй об'єднають свої зусилля з народом Сполучених Штатів Америки на основі тісного співробітництва в усіх галузях і сферах – і в повітрі, і на морі, і в науці, і в технології, і в культурі, – то світ забуде про той неспокійний час, коли пресловута, але така нестійка рівновага сил могла провокувати деякі країни на проведення політики надмірних амбіцій та авантюризму, і людство нарешті зможе жити в умовах повної та гарантованої безпеки. Якщо ми будемо твердо дотримуватись принципів, передбачених Статутом Організації Об'єднаних Націй, та іти вперед зі спокійною і тверезою впевненістю у своїй силі, але не вимагаючи при цьому чужих територій чи багатств і не прагнучи встановити тотальний контроль над думками наших громадян; якщо моральні та матеріальні сили британців та їхня відданість високим ідеалам будуть об'єднані з вашими у братерському союзі наших країн і народів, то перед нами відкриється широка дорога в майбутнє – і не лише перед нами, а й перед усім людством, і не лише протягом життя одного покоління, але й на багато століть уперед.

В.М. Дорошевич

Старый палач (1900)

(Сахалинский тип)

Это старый палач Буренин. Сахалинская знаменитость.

Всеми презираемый, вечно боящийся, оплеванный, избитый, раз в неделю он полон злобного торжества – в день “экзекуций”.

Свои мерзкие и жестокие “экзекуции” он проводит по пятницам.

Это – “его день!”

Он берет своей мокрой, холодной рукой наказуемого и ведет в свой подвальный застенок.

С мерзкой улыбкой он обнажает дрожащего от отвращения и ужаса человека и кладет его на свою “кобылу”.

От этого бесстыдного зрелища возбуждается палач. Он торжествует. Задыхаясь от злобной радости, он кричит свое палаческое:

– Поддержись! Ожгу!

И кладет первый удар.

– Реже! Крепче!

И опьяневший от злобы и подлого торжества палач часа три-четыре истязает жертву своей старой, грязной, пропитанной человеческой кровью плетью.

Истязает умелой, привычной рукой, “добывая голоса”, добиваясь крика.

Если жертва, стиснув зубы, полная презрения, молчит, не желая крикнуть перед палачом, злоба все сильнее сжимает сердце старого палача, и, бледный, как смерть, он бьет, бьет, бьет, истязует, калечит жертву, “добывая голоса”!

Это молчание, полное презрения, бьет его по бледному лицу – его презирают даже тогда, когда он молчит.

И он задыхается от злобы.

Если жертва не выдержит прикосновения грязной, человеческой кровью пропитанной плети и у нее вырвется крик, – эти крики и стоны опьяняют палача.

– Что ты? Что ты? – говорит он с мерзкой и пьяной от сладострастья улыбкой. – Потерпи! Нешто больно? Нешто так бьют? Вот как бьют! Вот как! Вот как!

И он хлещет, уже не помня себя.

И чем чище, чем лучше, чем благороднее лежащая перед ним жертва, чем большей симпатией, любовью, уважением пользуется она, тем больше злобы и зависти просыпается в душе старого, презренного, оплеванного, избитого палача.

Тем больше ненависти к жертве чувствует он и тем больше тешит себя, терзая и калеча палаческой плетью свою жертву.

Случалось ему и вешать. Его все избегают, и он избегает всех.

Угрюмый, понурый, мрачный, он пробирается сторонкой, по стенке, стараясь быть незамеченным, каждую минуту ожидая, что его изобьют, изобьют больно, жестоко, без жалости, без сострадания. Вся жизнь его сплошной трепет.

– Не тяжко ли это, Буренин?

– Должность такая, – угрюмо отвечает он, – я в палачах давно. И мне из палачей уж нельзя. Мне страх надо нагонять. Я страхом и держусь. Они меня ненавидят…

И с такой ненавистью он говорит это “они”! “Они” – это все.

– Они и за человека меня не считают. Я для них хуже гадины. Я ведь знаю. Подойдет иной, руку даже протянет. А я-то не вижу разве? Дрожь по нему пробегает от гадливости, как мою скользкую, холодную руку возьмет. Словно не к человеку, а к жабе притронулся. Тьфу!.. Убьют они меня, ваше высокоблагородие, ежели я палачество брошу.

И такая тоска, смертная тоска звучит в этом “убьют”.

– И не жалко вам “их”, Буренин?

– А “они” меня жалели? – И в его потухших глазах вспыхивает мрачный огонек. – Меня тоже драли! Без жалости, без милосердия драли, всенародно. Глаз никуда показать нельзя: все с презрением, с отвращением глядят. Так драли, так драли, – с тоской, со смертной тоской говорит он, – у меня и до сих пор раны не зажили. Гнию весь. Так и я же их! Пусть и они мучатся! И я на них свое каторжное клеймо кладу. Выжигаю клеймо.

– Да ведь ваше, палаческое, клеймо не позорно, Буренин.

– А все-таки больно. Больно все-таки!

– И много вы, Буренин, народу… вашей плетью…

– Да, будет-таки! – подтягиваясь и выпрямляясь, отвечает старый палач, и в голосе его звучит хвастовство. – Не сочтешь! Каких-каких людей передо мной не было! Э-эх! Вспомнишь, – сердце чешется! По Тургеневу, Ивану Сергеевичу, моя грязная плеть ходила. Чистый был человек, хрустальной чистоты, как святого его считали. Нарочно грязью плеть измазал, да по чистому-то, по чистому! Самые места такие выбирал, чтоб больней было. Попоганее бить старался, попоганее! Со внедрением в частную жизнь, можно сказать! Чтоб гаже человеку было. Гаже-с. На это у меня рука! Хлещу и чувствую, что человек не столько от боли, сколько от омерзения, ко мне содрогается, сердце во мне и разгорается: как бы побольнее да погаже, попоганее-с! И кого только я вот этак… погано-то… Все, что только лучшим считалось. Чем только люди гордились. Из художников Репин, Антокольский, Ге покойник, из писателей Короленко, Мамин, Михайловский-критик, строптивый человек…

– Почему же строптивый, Буренин?

– Похвалить я раз его задумал, с лаской к нему подошел. Он от меня, как от нечисти, отшатнулся: “Не смей, – кричит, – меня, палач, своей палаческой рукой трогать. Истязать ты меня можешь, – на то ты и палач, но протягивать мне твоей поганой руки не смей”. Гордый человек! А я ведь к нему с лаской… Эх, много, много их было. Скабичевский, Стасов, Чехов, Антон Павлович, Немирович-Данченко, Василий и Владимир, Боборыкин, Плещеев покойник, сам Толстой, Лев Николаевич, меня знает.