Рецензенти: Підопригора О. А. доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України

Протягом XVI ст. протиріччя між баристерами і аторнеями поступово підсилювалися, хоча обидві професії продовжували співіснувати у рамках однієї гільдії. Ба¬ристери наголошували на тому, що вони є не стільки представниками однієї зі сторін у суді, скільки право¬знавцями, що виконують шляхетний обов'язок незалеж¬них слуг закону. Тому вони відмовилися від виконання технічних обов'язків, пов'язаних з веденням судового процесу, і розглядали прямий контакт із клієнтом, якщо його інтереси не представляла довірена особа, як небажа¬ний, а стягнення гонорару через суд вважали вчинком, що суперечить професійній етиці. Наприкінці XVI ст. атор-неї, що вступали в прямі контакти з клієнтами, прийма¬ли участь у підготовці процесу, зборі фактичного мате¬ріалу тощо, були виключені з членів гільдії. У 1739 р. аторнеї і соліситори разом створили «Товариство джен¬тльменів, що практикують у судах загального права і права справедливості». Воно стало попередником «Юри¬дичного товариства», — професійної організації соліси-торів.

498

Звісно, через свою приналежність до Західноєвропейсь¬кої цивілізації уникнути впливу Римського права анг¬лійській правовій родині все-таки не вдалося. Вона мала місце і у вигляді вивчення Римського права на початку доби Пізнього Середньовіччя, і при застосуванні норм канонічного права при вирішенні сімейних справ, і у вигляді запозичення окремих понять і категорій остан¬нього — таких як контракт, делікт тощо. Певний вплив Римського можна помітити і у системі організації анг¬лійського процесу з його формулярами та прецеден¬тами, і у виникненні та практиці застосування «права справедливості», котре у своїх головних ідеях здається чи не повністю запозиченим з преторського права Ста¬родавнього Риму.

Нарешті, вплив ідей Римського приватного права був дуже помітним у англійському торговому та морсько¬му праві, що уже в силу своєї природи тяжіли до універ¬сальності рішень класичного Римського права. Аж до XIX ст. між торговими та морськими судами, з одного боку, і судами загального права, з іншого, точилися за¬пеклі змагання за ствердження своєї юрисдикції. Ці змагання завершилися на користь судів загального пра¬ва, що фактично означало відмову від класифікації пра¬ва за галузями.

499

З точки зору обґрунтування претензій монархів на встановлення повної влади у державі Римське право було більш прийнятним, оскільки давало можливість певно¬го правового підмурку їх політичним домаганням, а до того ж могло додати королівській волі абсолютний і юридично обов'язковий характер. Зокрема, англійські королі робили активні спроби обмежити вплив загаль¬ного права шляхом запровадження поряд з уже існую¬чими судовими установами низки нових судів, котрі мали служити інструментом безпосереднього виконання ко¬ролівської волі. Процесуальні норми, якими керували¬ся ці суди були сконструйовані за зразком канонічного права. Суддями у них, як і у морських судах, були юрис¬ти, що одержали «класичну» (а отже і «романістичну») юридичну освіту в англійських університетах. У 1511 р. вони навіть об'єдналися у спеціальну гільдію — асоціа¬цію цивілістів (Босіогз'з соттопз).

Духовна атмосфера того часу також загалом сприя¬ла рецепції Римського права. Парадоксально, але у той час як професійні юристи активно опиралися «романі¬стичному» впливу, літератори та інтелектуали, натхнені ідеями Високого Відродження і гуманізму, негативно відгукувалися про «архаїзм» загального права і вислов¬лювалися на користь більш чітко організованої систе¬ми управління, ясної та упорядкованої правової систе¬ми, яким, зокрема, було і Римське право (Болінгброк).

До того ж і постійні світоглядно-релігійні рефлексії, що були характерними для Англії XVI-XVII ст., з пере¬важанням негативного ставлення до пуритан — аж до «Славної Революції», теж створювали підґрунтя для поширення Римського права через право канонічне.

Проте всеосяжної рецепції Римського права в Англії не відбулося. Можна погодитися з думкою, що цьому значною мірою перешкодив юридичний стан (прошарок) країни, який за три століття свого існування зумів до¬могтися організаційної згуртованості, корпоративної солідарності та політичного впливу і котрий ідейно та економічно був зацікавлений у збереженні загального права. При цьому важливим було і те, що юристи у політичному протистоянні Король — Парламент, вико¬ристовуючи свій потужний вплив, підтримували парла¬мент, який зрештою виявився переможцем. У цих пол¬ітичних змаганнях вони активно використовували улюб¬лене ними загальне право, яко стало важливим знаряд¬дям боротьби парламентської партії з абсолютистськи¬ми прерогативами короля завдяки своїй життєстійкості, складній і формалістичній техніці, за допомогою якої вдавалося ефективно вислизати з залізних обіймів абсо¬лютистської влади. Мабуть, з тих пір у англійців сфор¬мувалася впевненість у тому, що однією з основних функцій загального права є забезпечення гарантій сво¬боди і тим самим виконання задачі, покладеної на кон¬тиненті на конституцію, — захищати громадян від мер¬твої хватки деспотизму (К. Цвайгерт, X. Кетц).

Після того як монархія була поставлена під контроль парламенту, а загальне право виявилося переможцем у змаганні з правом королівським, розвиток англійського права набуває спокійного перебігу. У цей час у юриспру¬денції Англії знову з'являються праці і теоретичного характеру (щоправда, вираженої прикладної спрямова¬ності, оскільки «чисто теоретичні» узагальнення і роз¬мірковування традиційно не користуються популярні¬стю). Зокрема, у XVIII ст. Вільям Блекстон, відомий раніше як баристер, стає професором у Оксфорді і ство¬рює чотиритомний «Коментар до англійських законів», де систематизовано викладене усе право Англії: приватне, процесуальне, державне, карне. Хоча «Коментар» не ви¬різнявся надто високим теоретичним рівнем, але зна¬чення мав велике, оскільки у ньому вперше було упо¬рядковано і узгоджено хаотичне накопичення преце¬дентів та окремих законодавчих актів англійського права, що зробило його більш придатним для викладання і до¬ступним для вивчення на більш раціональній основі.
500

501

Хоча ідеї Бентама справили серйозний вплив на су¬дову практику Англії, однак його пропозиції щодо загаль¬ної кодификаціі англійського права підтримки не зуст¬ріли, оскільки це суперечило згадуваному консерватиз¬му англійського характеру та корпоративним інтере¬сам англійських юристів. Отже, реформаторські потуги Бентама та його послідовників завершилися паліативом: кодифікації не відбулися, але парламент у другій поло¬вині XIX ст. видав низку узагальнюючих законодавчих актів у галузі судоустрою, цивільного процесу тощо. Так, у 1873 р. було прийнято Закон про судоустрій, який встановлював співіснування судів різної спрямованості під егідою об'єднаного Верховного Суду, що, у свою чер¬гу, складався з Високого Суду й Апеляційного суду. Високий Суд складався з декількох відділень, що спе¬ціалізувалися на розгляді певного виду справ які рані¬ше були предметом виняткової компетенції якогось із самостійних судів. У результаті позови, що раніше мог¬ли бути відхилені як такі, що не підпадають під юрис¬дикцію даного суду, тепер могли бути у межах одного суду передані на розгляд у відділення, що має відповідну компетенцію.

У першу чергу були створені відділення королівсь¬кої лави, казначейства і загальних цивільних справ. У кожному з цих відділень розглядалися позови, що ра-

502

Високий Суд з його трьома відділеннями перебував у підпорядкуванні Апеляційного Суду. Спеціальним за¬коном 1876 р. була створена крім Верховного Суду і третя інстанція — спеціальне судове відділення у палаті лордів. До його складу входили лорд-канцлер та інші судді — пери за посадою.

Крім того було об'єднано сфери дії загального права (у вузькому змісті) і права справедливості і відтак усі відділення Високого Суду і Апеляційного Суду мали застосовувати юридичні норми і принципи, незалежно від того, що є їхнім джерелом: загальне право чи право справедливості. При цьому теоретично можливий конф¬лікт між загальним правом і правом справедливості вирішено у «Законі про судоустрій» на користь остан¬нього.

І нарешті, Закон про судоустрій скасував типові фор¬мули позовів і тим самим завершив нарешті еволюцію, почату серією спеціальних законів 1832-1860 років. Відтепер усі процеси у Високому суді починалися з роз¬порядження про виклик до суду, тобто з офіційного вик¬лику до суду на підставі заяви позивача, у якому він у вільній формі викладав суть справи, не будучи пов'яза¬ний, як раніше, необхідністю обрати визначену типову формулу позовної заяви. '

Проте слід зазначити, що хоча форми позовів утра¬тили своє процесуально-технічне значення, але зберег¬ли свою функцію як засіб упорядкування й обробки ма¬теріального права.

Матеріальне право у XIX ст. також зазнало втручан¬ня позитивного закону. Тут ідеї Бентама про необхідність впорядкованості норм права та доступності їх для розу¬міння нефахівцями цілком відповідали інтересам англій¬ського купецтва. У результаті до кінця XIX ст. ко¬мерційні відносини значною мірою були урегульовані спеціальними законами: «Про векселі» (1882), «Про товариства» (1890), «Про купівлю-продаж» (1897).

503

Але навіть ці закони англійська правова традиція розглядала як акти, що упорядковують вже існуючі норми загального права. Тому у випадках сумніву щодо їхнього змісту допускалося звертання до раніше прий¬нятих судових рішень. Таким чином, висновок про зміну англосаксонської доктрини права і про поразку англ¬ійської ортодоксальної юриспруденції, у всякому разі у XIX ст., мабуть був би дуже передчасним.

Прецедент як підмурок англійського

права

Як зазначалося на початку цього підрозділу, надання прецеденту значення норми права є однією з визначаль¬них рис англосаксонської родини приватного права. Тому необхідно хоча б коротко зупинитися на питаннях роз¬витку та трансформації цього феномену на тому етапі розвитку традиції приватного права, що є предметом розгляду у цьому розділі.

Оскільки йдеться про те, що прецедент створюється, головним чином, рішенням вищестоящого суду, треба зробити невеликий відступ, щоб дуже коротко охарак¬теризувати англійську судову систему, що склалася на той час, який нас тут цікавить.

У Середньовіччі до неї входять:

— Суд Скарбниці (розглядав спори фінансового

характеру і податкові справи);

— Суд Асизів (судді розглядали справи у межах

свого округу — спочатку цивільні і карні, а з часом

— лише карні);

— Суд загальних позовів (створений після видан¬

ня Ма^па Сагіа ЬіЬеіЧаідіт для розгляду, головним

чином, майнових спорів між приватними особами);

— Суд Королівської Лави (розглядав справи пуб¬

лічного характеру).

Крім того, діяли канонічні суди, місцеві суди грома¬ди, суди баронів, суди міст, морські суди та ін., котрі дія¬ли відповідно до засад персональної юрисдикції, викла¬дених у III розділі.

З відходом від цих засад і формуванням англійсько¬го права, як цілісної системи, судова система зазнає змін. На XIX ст. вона виглядає таким чином:

— Магістратські (мирові) суди. Діють головним

чином на громадських засадах. У більшості випадків

судді не є професіоналами, але розглядають справи

одноособово. У галузі приватного права розглядають

шлюбно-сімейні спори, та справи, пов'язані із захис¬

том прав неповнолітніх.

— Суди графств. Створені у 1846 р. Судді призна¬

чаються з баристерів на професійній основі. Розгля¬

дають незначні цивільно-правові спори: про порушен¬

ня договорів, заподіяння шкоди — не більше певної

суми, житлові суперечки.

— Високий суд правосуддя. Відповідно до Закону

1873 р. розглядає справи, які раніше були підсудні

судам загального права. Складається з трьох відді¬

лень: відділення королівської лави, відділення канц¬

лера, відділення у справах про спадок, розлучення та

у морських справах. Розглядає спори, що виникають

з договорів, заподіяння шкоди тощо із значною сумою

позову.

Високого суду та на деякі рішення судів графств.

— Палата лордів. Вища судова інстанція Великої

Британії. Розглядає скарги на рішення Апеляційного

суду.

— Король (Королева). Може виступати арбітром

ми судами країн — членів Британської Співдружності

Націй. При Королі функціонує Судовий комітет Та¬

ємної ради, який утворено замість Королівської Ради,

що існувала у Середньовіччі.

Поновивши у пам'яті ієрархію англійських судів, торкнемося чинників утворення специфічного англійсь¬кого прецедентного права.

Зародження прецеденту, як і багатьох інших особли¬востей англійського права, генетично пов'язане з фор¬муванням королівського права, зокрема, з реформами
504

505

Проте проблему він намагався вирішувати дещо іншим шляхом, ніж той, що колись використовували римські претори, видаючи програмні едикти, чи пізніше — кано-ністи у своїх тлумаченнях норм римсько-канонічного права. Якщо римсько-канонічний вибір полягав у онов¬ленні права, його реформуванні і вдосконаленні на підґрунті вже існуючої системи (хай не дуже доскона¬лої) норм, інститутів та правових аксіом (максим), то реформи Генрі II були спрямовані на створення права «не такого, як було раніше». Звісно, ідеї і традиції було використано, але вони у трактуванні короля та його фігурантів набували іншого звучання.

Проте головним було навіть не це, а те, що для англій¬ської королівської влади важливим було перебрати на себе вирішення судових справ, що простіше було досяг¬ти, змінивши не матеріальне, а процесуальне право (змінивши порядок розгляду справ так, щоб збільшити тут вагу рішень Короля, і призначаючи тих, хто має ви¬рішувати суперечку). Це було неможливим в умовах Республіканського Риму, коли сформувався інститут преторів. Це було неможливим і під егідою християнсь¬кої Церкви, де понтифік обирався кардиналами і був обмежений Божим правом і Божим судом. Але такий підхід виявився цілком придатним для Англії, де ще Вільям Завойовник заклав підвалини достатньо силь¬ної політично та економічно королівської влади, котру реформи Генрі II досить вдало і 'достатньо потужно підкріпив посиленням королівської юрисдикції. (Один з «Англійських парадоксів» полягає у невідповідності часто мети і результату, сьогоденних досягнень і перс¬пективи. Скажімо, вплив Католицької Церкви на почат¬ку Пізнього Середньовіччі у Британії був сильнішим, ніж

506

Отже, тривалий час діє правило: «Норма має сприй¬матися такою, як вона є». Проте поступово формується і починає переважати точка зору, суть якої полягає в тому, що мають прийматися до уваги також і ті судові рішення, які прийняті у аналогічних справах. Значною мірою цьому сприяло формування такої категорії як «право справедливості». Адже деклараторна теорія права поширювалася лише на ті справи, які розгляда¬ли суди загального права, і не стосувалася права спра¬ведливості, що стимулювало в останньому пошук орі¬єнтирів судових рішень. Внаслідок ситуації, що скла¬лася, з початку XVIII ст. і Суд канцлера починає визна¬вати свої попередні рішення обов'язковими для себе на майбутнє, створюючи тим самим, на противагу декла-раторній теорії (чи на її доповнення), доктрину судово¬го прецеденту суду справедливості, котрий не зв'яза-

507

ний нормами звичаєвого права, але має орієнтуватися на свої більш ранні рішення.

Врешті, у XIX ст. формується єдина доктрина обо¬в'язкового судового прецеденту, чому сприяють дві важ¬ливих обставини: утворення у 1865 р. Ради Лондонсь¬ких юридичних шкіл-гільдій і Правового товариства соліситорів; прийняття протягом 1873-1875 рр. низки законів про судоустрій. На Раду і Правове товариство було покладено обов'язок фахової публікації рішень вищих судів. Це забезпечило повноту і достовірність ви¬дань, а також надало їм характер деякої «напівофіцій-ності», чого не було раніше. (З кінця XIII ст. звіти судів видавалися у вигляді «Щорічників», а з XVI ст. — як приватні збірки судових рішень). З 1870 р. таким видан¬ням стають «Судові звіти», де публікуються рішення вищих судів, на які і посилаються звичайно як на преце¬денти нижчі суди. Разом з тим продовжують виходити друком «Щотижневі судові звіти», «Всеанглійські судові звіти», «Судові звіти з Північної Ірландії», які не мають навіть такого напівофіційного статусу.

Видання законів про судоустрій мало метою (і на¬слідком) створення єдиної судової системи та визна¬чення ієрархії судів. Звісно, що без встановлення тако¬го «старшинства» суду сама категорія судового преце¬денту, що трактується як обов'язкове рішення вищого суду, втрачає сенс. Тому не можна погодитися з тверд¬женням, що прецедентне право виникає в Англії у пе¬ріод переходу до феодалізму (А. Романов). Більш точно вважати, що хоча прецедент взагалі, як форма розпо¬ряджень (приписів) виникає ще у Англії доби Серед¬ньовіччя, але власне судовий прецедент конституюєть¬ся лише у XIX ст. З цього моменту доктрина судового прецеденту набуває практичного звучання. Щоправда, її поява не зняла проблему визнання виправданості тво¬рення права суддями. Суперечка триває до цього часу.

5. Адміністративне право Великої Британії

5.1. Загальна характеристика адміністративно¬го права

Адміністративне право у Великій Британії досить довгий час вважалось частиною права конституційного і лише на початку XX століття відокремлюється комп¬лекс норм, що регулюють організацію та діяльність ад¬міністрації.

Для британського адміністративного права характер¬ними є такі риси, як верховенство парламенту, розподіл повноважень між адміністрацією та судами, відпові¬дальність міністрів, верховенство права.

Парламент є вищим державним органом Великої Британії. Суди не можуть виголосити акт парламенту неконституційним, тим більше, що конституції, як єди¬ного акта, у Британії немає.

Головним завданням адміністративного права є підтримання рівноваги між необхідністю мати ефек¬тивну адміністративну владу і захистом окремих осіб і суспільства в цілому від зловживань цієї влади. Тому правовими нормами мають бути встановлені межі ад¬міністративної влади, її суб'єкти та процедура їх діяль¬ності.

Міністри є головними представниками держави. Тому вони відповідають за все у підпорядкованій сфері — як за власні дії, так і за дії своїх підлеглих. Перед парла¬ментом вони несуть політичну відповідальність, перед судами — юридичну.

Щодо останнього, верховенства права, слід зазначити, що, для того, щоб зрозуміти розвиток адміністративного права в цій країні, необхідно пам'ятати, що воно грун¬тується на комбінації гиіе о/ Іаіи з принципом парла¬ментського суверенітету та принципом иііга иігез. Цей принцип є процедурним принципом у системі соттоп Іаиг. Будь-який акт, прийнятий у межах компетенції (іпіга иігез), не може оскаржуватися перед суддею, од¬нак акт, що виходить за межі компетенції свого авто¬ра (иііга иігез), може оскаржуватися за допомогою різних засобів юридичного захисту (гетейіез). Проблеми ком¬петенції починають хвилювати суддів, починаючи з XVII століття, хоча сам термін иііга иігез з'являється лише у