Тема. Життєвий і творчий шлях сербського письменника Милорада Павича. Утілення в оповіданні «Дамаскин» ознак постмодернізму. Мета

1. Портрет письменника, текст твору, мультимедійна презентація, ноутбук.

2. Паращич В. В. Світова література (академічний рівень).- К.; Основа, 2011

3.Волощук Є.Зарубіжна література. Хрестоматія – посібник для 11 класу. К.: Генеза, 2003

4. Шевченко Н. В. Зарубіжна література. –Х.:Весна, 2010

5. Усі зарубіжні письменники та їхні твори. 11 клас. – Х.: «Ранок», 2009

6. Біблія.

7.http://zl.kiev.ua/avtorskii-urok/uroki-rini-tkach/konspekt-uroku-za-opov-danjam-m-pavicha.html

8. http://www.youtube.com/watch?v=P5za3aosJVU

ПЕРЕБІГ УРОКУ
Головна особливість всіх нас, що живуть у двадцать

першому столітті, − це те, що ми забуваємо все,

що було в минулому, двадцятому. Душа наша

стала короткою і незрозумілою.

М. Павич
Думка − свіча, від якої можно запалити чужу свічу,

але для цього потрібно мати вогонь.

М. Павич


І. Мотивація навчальної діяльності

Звучить вірш Милорада Павича «Есть люди с особо чувтвительной кожей»

(Відеозапис http://www.youtube.com/watch?v=P5za3aosJVU )

Викладач. Щойно ви почули твір видатного сербського письменника Милорада Павича «Есть люди с особо чувтвительной кожей». Світова критика не стомлюється висловлювати своє захоплення. Вона іменує Милорада Павича письменником абсолютної літератури, а його твори – справжнім поетичним і фантасмагоричним дивом. Французькі й іспанські критики пишуть, що Павич – «автор першої книги ХХІ століття».., в Австрії його вважають «ватажком європейського постмодернізму»… Щоб переконатися у майстерності М. Павича, зрозуміти, чому його твори або викликають захоплення, або неприйняття, спробуємо розібратися у тих загадках, які письменник загадав своїм читачам в оповіданні «Дамаскин». Не забуваємо, що маємо справу з письменником-постмодерністом, який намагався будь-якою ціною «боротися за свого читача».

ІІ. Робота з епіграфом. Викладач зачитує слова епіграфа (слайд презентації) і просить учнів пояснити вислови.


ІІІ. Актуалізація опорних знань

Бесіда.

1. Які особливості літератури постмодернізму?

2. Які ваші враження від оповідання М. Павича «Дамаскин»?

IV. Оголошення теми та мети уроку.

V. Проблемне питання уроку. Яких духовних та моральних цінностей навчає оповідання М. Павича «Дамаскин»?

VІ. Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу

1. 
   Повідомлення учня про письменника (у ході повідомлення учні роблять опорний конспект).
   

Його батько був скульптором, а мати — учителькою в гімна­зії (викладала філософію). Їх поєднала любов до спорту, особли­во захоплювалися закохані лижами і вправами на гімнастичних снарядах. Перші дитячі спогади маленького Милорад а пов'язані з материними родичами, які жили на протилежному боці Дунаю, на березі річки Тамипі, у місті Панчево. У них був там свій буди­нок, а в околицях Панчева — хутір вз кіньми, коровами, стайня­ми, колодязем і виноградниками. Батько з матір'ю, прихопивши Милорада та його старшу сестричку, частенько каталися човном по Тамишу й гостювали в маминих родичів. Найчастіше бували в діда Аца, який мав великий баштан, де вся сім'я ласувала кавунами. Багато чого із того зачарованого світу Панчева пізніше потрапило в прозу письменника. Твори Павича дуже нагадують твори україн­ського письменника й кінорежисера О. Довженка: у них таке ж від­чуття рідної землі та природи, той самий дух і світосприйняття, що й у автора «Зачарованої Десни».

Учився Милорад Павич у Белграді. З першого класу до школи ходив самостійно. Батько лише одно­го разу відвів хлопчика до закладу, оформив документи й сказав, що тепер той буде самостійно щодня о восьмій годині приходити на уроки. «Я так і робив, адже пікола була поруч із будинком, і все це не здавалося мені дивним, – згадував Павич. – Узагалі ж, ще до того як я почав учитися, я ходив у якийсь французький дитячий садок, що знаходився в тім же дворі, що й школа, я пам'ятаю ку­медну француженку, яку ми називали «тітка Дроль».

1949 року М. Павич вступив до Белградського університету, а 1954 року закінчив відділення літератури філософського факуль­тету. Це були важливі роки в житті майбутнього письменника: він здобував різноманітні знання, йшло формування світогляду та його світосприйняття. Саме тут, в університеті, Павич почав писа­ти, відпрацьовуючи свій оригінальний стиль. «Тоді я був здатний писати о будь-якій годині дня або ночі, – згадував письменник. – Сьогодні пишу тільки вечорами або зранку».

Слід відзначити, що в родині Павичів Милорад був не пер­шим і не єдиним письменником: у родоводі по батьківській лінії письменники були ще у XVIII ст. У цій славетній родині завжди хтось займався літературою.

1768 року опублікував книгу поезій, він писав десятистопним віршем народно­го епосу. Сам Милорад Павич ще з ди­тинства хотів бути схожим на дядька по батьківській лінії, Миколу Павича, який у той час, у середині XX ст., був відомим письменником. Милорад хотів продо­вжити літературні традиції своєї родини і був дуже радий, що йому вдалося зроби­ ти це. «Я завжди любив слухати, як мій дядько Микола, який був чудовим опові­дачем, мій дід Аца та моя тітка по матері Емілія згадували випадки з історії нашої родини, – напише у автобіографічних нарисах уже всесвітньо відомий письмен­ник. – При цьому я мимоволі навчався Милорад Павич майстерності усного оповідання. У Панчеві в мене було чотири бабці.

Тісний зв'язок із народними витоками, фольклорною літе­ратурою привели до появи оригінальної поезії і прози Милора­да Павича. Він – автор декількох поетичних збірок і численних романів. Добре володіючи російською та англійською мовами, Павич проявив себе як майстерний перекладач творів Пушкіна та Байрона. Професор Павич є дійсним членом Сербської Акаде­мії наук і мистецтва (1991), регулярно читає лекції в Белграді, Сорбонні, Регенбурзі, Відні. Твори Милорада Павича найбільш популярні в сучасного читача. «Вашингтон тайме» уважає його «оповідачем, який дорівнює Гомеру», південноамериканська критика характеризує Павича, як «найвидатнішого письменни­ка сучасності» («Веха», Сан-Пауло), а в Іспанії він визнаний «од­нією з найвеличніших особистостей світової літератури» («Тем-по», Мадрид).

Основні твори: «Хазарський словник», «Залізна завіса», «Вну­трішня сторона світу», «Ліжко на трьох», «Кохання в Константи­нополі», «Російський хорт», «Скляний равлик».

2. Аналіз твору М. Павича «Дамаскин» (на слайді подається традиційна схема аналізу епічного твору. Вчитель робить коментарі, а потім запрошує до роботи над твором М Павича «Дамаскин»).


2.1. Слово викладача.

− Особливе місце у творчості Павича посідає оповідання «Дамаскин».

Автор активно використовує факти візантійської та поствізантійської культури (будівництво храмів по всіх християнських землях на зразок візантійських). Письменник дає можливість ви­бору шляхів читання твору на двох його «перехрестях» (у тому чис­лі на комп'ютері). Це своєрідна гра з текстом і з читачем, «відмова від монопольного права автора на істину».

Пригадаємо, про що цей твір ( переказ твору).

До сербської Остени приходять 800 будівничих, і всі на ім’я Йован. Вони видатні майстри, які будують храми в давньогрецькому стилі.

Дочка пана Николича фон рудки, попечителя сербських шкіл і судді, Атилія забажала, щоб до її весілля вибудували палац, де вона житиме, та церкву, де вінчатиметься. Покликали найкращих будівничих – Йована Лествичника та Йована Дамаскина.

Атилія розповіла Дамаскину про свої сни-мрії. Ніби в неї народилася дитина, і вона її любить та ростить. А в того сина – особлива прикмета: шрам у вигляді заплющеного ока. У Дамаскина виявився такий самий шрам.

Читачі потрапляють на перше «перехрестя» й читають або про палац, або про третій храм, які будуються одночасно. Йован, будівничий церкви, показує креслення трьох церков – зеленої (цей посаджений ним самшит ростиме разом із храмом і набуватиме однакового вигляду з ним), жовтої (з каменю) та бузкової (це храм на небі, храм душі).

Якось панові повідомили, що церкву перестали будувати, бо перестав рости самшит. Коли Николич запитав, чому не росте самшит, йому відповіли: «Десь ви согрішили, пане Николич. Щось ви заборгували, комусь од рота кусень хліба відірвали. Коли покаєтеся й спокутуєте, борг повернете». А пан справді заборгував будівельникам.

Палац теж стоїть недобудований. На Дамаскина хтось напав і поранив, тому він зник. Атилія хоче його розшукати, йде в палац.

Читач знову опиняється на «перехресті» й може читати або про їдальню, або про спочивальню.

Атилія розуміє, що Дамаскин зашифрував їй послання в назвах меблів, у малюнках на стелі. Вона починає розгадувати, користуючись компасом і циркулем, здогадується, у які місця її кличуть, і їде туди. Усе вказує на один монастир. Атилію з почтом добре там приймають. Дочка пише батькові листа із враженнями про поїздку, місцевість, гостинність ченців. На зворотній дорозі до дівчини в карету підсідає молодий чоловік, схожий на її нареченого Алек-сандра, і дає книгу, у якій описано точно такими словами, як вона писала, подорож до монастиря. Але книга називається «Життєпис генерал-майора і кавалера Симеона, сина Стефана Пищевича в роках 1744–1784». Атилія дивується. між нею та молодиком відбувається любовна сцена. Атилії здається, що це Александр, вона не помічає відрубаного вказівного пальця в юнака (а саме таке поранення дістав Дамаскин).

Повернувшись додому, Атилія розраховується з боргами батька й вибачається перед будівничими; по знаках у спочивальні знову здогадується, що Дамаскин її кличе. Вираховує маршрут і їде. Кінцевий пункт – монастир, який, виявляється, належить їй самій. У подарунок вона дістає ще дві обручки й… відрубаний палець у скриньці.

Іоанн Мансур (що значить переможний) – саме таким було його успадковане ім’я, отримав прізвисько «Дамаскин», тому що народився і довго жив у Дамаску, столиці Сирії, яка тоді вже була мусульманською, незалежною від християнської Візантії державою.

Дамаскин – один із найвидатніший діячів християнської церкви, літератури і культури, духовний ватажок могутнього руху проти іконоборства, «боротьби з іконами» – заборони не лише поклоніння іконам, а й права на саме їхнє існування, прирівнювання їх до язичницьких ідолів. То була перша, найстрашніша хвиля іконоборства, підтримана особисто імператором Візантії Левом Ісавром. Іоанн Дамаскин вивів тоді ікону з-під смертельного удару. Він перший прийняв і витримав бій за ікону.

Імператор удався до наклепу: до халіфа нібито «випадково» потрапив лист, зміст якого засвідчував «факт» зради християнином Іоанном Мансуром державних інтересів мусульманської Сирії на користь християнської Візантії: від імені «зрадника» було складено листа, в якому він закликав Льва Ісавра захопити Дамаск та ще й пропонував йому свою допомогу. Халіф був уражений зрадою свого улюбленого міністра. В гніві він звелів Дамаскинові кисть правиці і вивісити обрубок на центральній площі столиці. А далі, як засвідчує житіє, події набули містичного характеру: «Увечері на прохання святого Іонна халіф повелів повернути йому відсічену руку. Приклавши її до суглоба, преподобний став молитися перед іконою Пресвятої Богородиці і просити зцілення. Знесилений, він задрімав на молитві і побачив Божу Матір. Пречиста сказала, що рука його здорова, і повеліла ретельно трудитися нею на славу Божу. Прокинувшись, святий Іоанн обмацав свою руку і побачив її зціленою. У пам’ять про це предивне чудо преподобний Іоанн носив на голові плат, яким була оповита його відсічена рука, і все подальше життя з удячністю і любов’ю оспівував у своїх творах Пречисту Богородицю». Саме тоді і з’явилася нова, зараз уже канонізована ікона Богородиці – Божа матір Троєручниця: це Дамаскин на знак своєї вічної подяки за чудесне зцілення прикріпив до срібного окладу чудотворної ікону руку, вилити з чистого срібла. Зараз ця ікона знаходиться у монастирі Хілардарі (Греція, Афон).

Так звали видатного діяча православної церкви монаха Іоанна (бл 525 – бл 600), прозваного за своєю основною працею «Лествичником». «Лестивця», тобто драбина, – наскрізний символ важкого духовного сходження, що проходить через усю книгу. Понад усе цінує Іоанн саме напружене зусилля боротьби із самим собою. У передмові до його книги «Лестивця, що веде на небеса, слово до пастиря» сказано, що Іоанн Лествичник рано («будучи 16 років тілесним віком, досконалістю ж розуму тисячолітнім») став послушником, а через чотири роки постригся в монахи на Синаї. 40 років Іоанн був самітником в пустелі Фола, не проронивши за цей час жодного слова.

    − На якому історичному тлі відбуваються події в оповіданні «Дамаскин»? Які асоціації з біографією Павича виникають у вас при прочитанні цих рядків?

Війна з турками 18 ст. – війна у Югославії 1999 р., руйнування Белграду і потреба  у його відновленні; таким чином Павич узагальнює тему війни – відбудови. Війна та будівництво – провідні лейтмотиви оповідання «Дамаскин».

«Котрогось року наприкінці XVIII століття якийсь турецький поромник на Дрині, що саме варив у конячій сечі курячі яйця, щоб довше зберігалися, з подивом сумлінно перерахував та повідомив своїй владі, що у Сербію перейшло 800 сербських каменярів і мулярів з Осата, й усі 800 - на ймення Йован. Потім вони в якомусь будівничому шалі гунули, наче повінь, на бойовище, де тільки-но відгриміла війна між Австрією та Туреччиною. У небувалому злеті злилися з ними в Подунав’ї, передчуваючи великі справи, також муляри з Карловців, Земуна, Сремської Митровиці, Нового Саду, Осієна, Танчева, Руми, з білого світу та з чорної рівнини. Ці “інджиніри”, “дунджери”, “баукюнстлери”, “баугауптмани”, “будівничі та столяри”, “маормайстри”, “мармурувальники” вдень купували лошаків, уважно придивляючись, чи ті добре пасуться й п’ють, послуговуються всіма п’ятьма органами чуття, бо інакше нічого не були б варті, а вночі бачили в снах, нібито стоять на березі зниклого моря, що в їхніх снах і надалі шуміло та котило хвилі чорної ріллі з півночі на південь Панонії, вдаряючись у Белградські гори.»    

Ми бачимо змішування культур, народів, мов, релігій, Павич створює інтертекстуальний простір:

1-й пласт – історичний, життя Сербії між двома імперіями, трьома вірами і безліччю мов.

2-й пласт – філософсько-символічний: вічні проблеми розпорошених етносів, які прагнуть духовного відродження.

3-й пласт – асоціативний: враження й осмислення тексту читачем відносно свого життєвого досвіду і знань.

4-й пласт – поєднання усіх часів та історичних фактів в один світовий час існування людства, так у творі з’являються Йовани Дамаскин та Лествичник.  

«На світанку нового XIX століття серед інших центрів будівничої майстерности набуло слави село Мартинці завдяки архітекторові, який походив з родини, що з покоління в покоління давала першокласних будівників-ліваків. То був майстер Димитріє Шувакович. Після 1808 року він зі своїми мармурувальниками будував усе, за що платили торговці та багаті ремісники в Бановцях, Кленку, Адашевці, Бешенові, Дивоші, Визичі, Гргуревцях, Лединцях, Нештині та Ямині. Його девізом було й залишилося:“Якщо хочеш довго і щасливо прожити на землі, не щади себе ані в чому”.

Викладач продовжує:

− У тексті роману є пояснення: майбутній будівничий палацу отримав ім’я за Йоаном Дамаскином, який будував храми в серцях людей, а другий Йован – “за церковним отцем Йоаном Лествичником, який робив драбини до неба”. Давши зодчим імена Йована Дамаскина і Йована Лествичника, автор увів тему літератури як будівництва.

− Чому карта Дамаскіна виявилася на небі? Що вона символізує?

− Спробуйте пояснити символіку малюнку неба.

афоризми − «Якщо хочеш довго і щасливо прожити на землі, не щади себе ні в чому».

Яких духовних та моральних цінностей навчає оповідання М. Павича «Дамаскин»?

        Слід дбати про «храм душі».

        Гріхи необхідно спокутувати, а борги сплачувати.

      Кохання − дивне й непередбачуване почуття.

Визначати риси постмодернізму у творі М. Павича «Дамаскин».