§ 2. Правове регулювання мовних відносин в Україні

§ 2. Правове регулювання мовних відносин в Україні

Але мова є не лише засобом спілкування. О. Потебня вважав, що мови є «засобом перетворення першопочаткових, домовних елементів думки; тому в цьому сенсі вони можуть бути названі засобами створення думки»¹ . Разом з тим мова – це одночасно і одна з визначальних ознак національно-етнічної спільноти. Як зазначає Я. Радевич-Винницький, «мова є однією з найважливіших ознак, за якими відбувається ідентифікація, ототожнення і самоототожнення людей, приналежних до певних етнічних спільнот»². Мова не може існувати окремо від культури, як і культура окремо від мови. У певному розумінні мова – це і є «невичерпне розмаїття культури в його вербальній іпостасі. Причому подібна вербальна іпостась культури є не просто однією з істотних форм репрезентації останньої. Вона являє собою мало не найістотнішу форму репрезентації культури»³.

На думку В. Криська, «національна мова, будучи дійовим засобом спілкування, накопичення та відбиття досвіду членів нації, дозволяє надати її культурі й усьому життю специфічного звучання та самовираження»⁴.

Більше того, мова є одним з визначальних чинників формування сучасної нації. Як зазначає В. Кимлічка, «навіть у найбільш ліберальних з усіх демократій побудова нації виходить за межі впровадження політичних принципів. Вона включає також поширення спільної мови і національної культури. Те, що відрізняє ліберальну побудову нації від неліберального націоналізму, – це не відсутність будь-якого занепокоєння питаннями мови, культури й національної ідентичності, а швидше зміст, розмах і складові цієї національної культури та способи інкорпорування в неї»⁵.

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. в Україні проживає понад 130 національностей і народностей. Тому одним із визначальних чинників досягнення міжнаціональної злагоди в українському суспільстві є створення належних умов для всебічного розвитку мов усіх національностей, національних меншин та національних груп.

І. Дзюба звертає увагу на ті спекуляції, які здійснювалися навколо так званої «багатонаціональності». На його думку, статистика була неправдивою. По-перше, навмисно не розрізнялися національності і поодинокі представники національностей. По-друге, це була спроба довести інтернаціоналістичні досягнення, хоча насправді характерною була цілковита зневага до конкретної національної людини і велася жорстка політика денаціоналізації та позбавлення громадян усяких національно-культурних можливостей. По-третє, «багатонаціональність» розглядалась як достатня підстава для ущемлення рідної мови корінного населення і форсованого впровадження російської мови на території кожної з республік. По-четверте, за «аргументом» багатонаціонального складу крилося заперечення суверенітету, національної державності, можливості повноцінного національного розвитку¹.

Конституція України визнає українську мову державною. Разом з тим в Конституції України наголошується, що «в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». Це зобов’язання, яке бере на себе Українська держава, є важливим і актуальним особливо з огляду на всю нашу попередню історію (і перш за все історію останніх десятиліть). Так, наприклад, якщо в 1937 році в СРСР підручники видавалися дев’яностома мовами, то в 1988 році в навчальному процесі використовувалося лише тридцять дев’ять мов. Отже, за п’ятдесят один рік в епоху так званого «небувалого розквіту та розвитку національностей» зі сфери шкільної освіти було вилучено п’ятдесят одну мову².

Мова відіграє визначальну роль у процесі національної самоідентифікації особи, формуванні її особистості, здобутті нею освіти, є для неї засобом повсякденного спілкування, інструментом накопичення знань, залучення її до надбань культури тощо. Мова є обов’язковою передумовою, складовою та атрибутом культурного розвитку і окремої особи, і національно-етнічних спільнот. Як зазначає І. Дзюба, «мова не може існувати окремо від культури, втім, як і культура окремо від мови. У певному розумінні мова – це і є невичерпне розмаїття культури в його вербальній іпостасі... Вона являє собою мало не найістотнішу форму репрезентації культури»³.

Не існує позаетнічної, позанаціональної культури. А загальнолюдська світова культура є наслідком культурних здобутків окремих національно-етнічних спільнот. Національні культури об’єднуються з іншими в загальнолюдську культуру, але не розчиняються в ній. Взаємодіючи і взаємозбагачуючись, національні культури сприяють реалізації загальнолюдських цінностей і разом з тим є самоцінними у власній унікальності. М. Бердяєв писав: «Є тільки один історичний шлях досягнення вищої вселюдськості, до єдності людства – шлях національного зростання і розвитку, національної творчості. Вселюдськість розкриває себе лише під виглядами національностей. Денаціоналізація є... чистісінька пустота, небуття... Творчий національний шлях і є шлях до вселюдства, є розкриття вселюдства в моїй національності, як воно розкривається в будь-якій національності»¹.

Визначальну роль відіграє мова також і в освітній сфері. Розвиток освіти залежить від розвитку та поширення мови, а розвиток мови в свою чергу залежить від рівня освіти. І навпаки, обмеження сфери застосування мови безпосередньо спричиняє зниження рівня освіти. Про це переконливо свідчить наша історія. Ось як, наприклад, оцінював входження України до складу Російської імперії В. Бєлінський: «Злившись навіки з єдинокровною Росією, Малоросія відчинила свої двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці. Разом з Росією її чекає тепер велике майбутнє»². Але зовсім іншу оцінку дає М. Грушевський: «Адміністрація, школа, церква, з яких вигнана народна мова, тримають народні маси в зачарованому колі безпросвітної темряви. Система заборон і репресій вилучила з культурного вжитку народну мову і позбавила народні українські маси природного, єдиного знаряддя культурного розвитку... Результатом є страшний культурний і економічний занепад українського населення під денаціоналізуючим режимом. Сто-двісті років тому далеко переважаюче своїм культурним і суспільним розвитком великоросів українське населення тепер дедалі більше відстає від них внаслідок утрати національної школи, національної літератури, національної інтелігенції: процент неграмотних в українських губерніях перевищує в 1,5-3 рази процент неграмотних у губерніях великоросійських»³. Це твердження є співзвучним з промовою Г. Петровського «Про національне питання», виголошеною ним на засіданні IV Державної думи 2 червня 1913 р., проект якої написав В. Ленін. У ній, зокрема, зазначалося, що в Росії «переслідування цієї грамотності слов’янських націй у сфері освіти на рідній мові набуває величезних розмірів, українських та польських селян штучно охороняють від грамотності... Але якщо гидка і кріпосницьки ганебна є взагалі російська неписьменність, охоронювана і насаджувана нашим урядом, то вона ще жахливіша на

Україні. Я взяв сім чисто українських губерній, де українське населення становить 2/3 всього населення... В жодній з цих губерній грамотність не досягає і середньоросійської величини»¹, яка на той час становила за офіційними даними 30%. А далі у зазначених тезах наводяться дані щодо рівня грамотності в Україні в XVII-XVIII ст.: «Я мушу вам сказати, що розвідка 1652 року архідиякона Павла Алепського про письменність на Україні говорить, що майже всі домашні, і не тільки чоловічий персонал, але і жінки, і дочки, вміють читати. Переписи 1740 року і 1748 року говорять, що в семи полках гетьманщини Полтавської та Чернігівської губерній на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням на українській мові. Одна школа припадала на 746 душ. В 1804 році видано було указ про заборону вчитися українською мовою. Результати національного гніту позначаються далі. Перепис 1897 року показав, що найбільш малописьменний народ в Росії – українці. Вони на найнижчому ступені. Це було в 1897 році і тоді виходило на 100 душ 13 письменних»² . Схожою була ситуація і в тій частині Польщі, яка входила до складу Російської імперії. Достатньо сказати, що у Варшаві в 1912 р. не було жодної польської школи³. Така ж доля спіткала і багато інших національних меншин.

У 20-30-х рр. докладалося багато зусиль для розвитку української мови та мов національних меншин. 1 серпня 1923 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли постанову «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови»⁴. Реалізація цієї постанови дала змогу значно розширити можливості щодо вивчення та використання національних мов. Навесні 1938 р. в Україні функціонували 21656 шкіл, викладання в яких велося 21 мовою. З українською мовою викладання було 18101 школа (83,6%), російською – 1550 (7,1%), німецькою – 512 (2,3%), єврейською – 312 (1,4%), молдавською – 163 (0,7%), болгарською – 54 (0,2%) тощо. Було навіть по одній школі з викладанням відповідно шведською, казахською та киргизькою мовами. Було також 838 змішаних шкіл, в яких викладання проводилося кількома мовами («українсько-єврейсько-німецька», «німецько-польсько-російська» та інші школи)⁵. Проте цей процес «коренізації» проходив досить болісно, в умовах прихованого чи навіть відвертого нехтування та протидії з боку частини політичної еліти. У Заяві ЦК КП(б)У до виконкому Комінтерну «Про розкол в Компартії Західної України» від 7 червня 1927 р. вказувалося на тиск російської націоналістичної великодержавної стихії, яка прагне до збереження в Україні за російською культурою «того привілейованого становища, яким вона користувалася за царизму», на спроби «тлумачити утворення СРСР як фактичну ліквідацію національних республік», на намагання будь-що зберегти перевагу російської мови «у внутрішньому державному, громадському і культурному житті України», на формальне ставлення «до проведення українізації, визнаваної часто тільки на словах», на «некритичне повторення шовіністичних великодержавних поглядів про так звану штучність українізації, незрозумілу для народу «галицьку» мову» та на культивування таких поглядів всередині партії, на прагнення проводити українізацію лише в селі, на трактування української культури як відсталої, селянської, на тенденційне роздмухування «окремих перекручень при проведенні українізації» та на спроби «змалювати їх у виді цілої політичної системи порушення прав національних меншостей»¹.

У цей час керівництво УРСР значну увагу приділяло забезпеченню національно-культурних, і, зокрема, мовних, потреб етнічних українців поза межами України. Так, на Північному Кавказі у 20-ті роки ХХ ст. мешкало понад 3,2 млн. українців, або 37,1% населення регіону. Тут функціонувало близько 600 україномовних шкіл. На Далекому Сході українці складали більшість цього регіону і були об’єднані у 24 національні райони, з яких складалося національно-державне об’єднання «Зелена Україна» (Зелений Клин)»². Але в подальшому поступово ця робота була згорнута з різних причин. Позбавлені підтримки з боку системи освіти, засобів масової інформації носії української мови і в багатьох регіонах УРСР, і поза її межами змушені були скоротити використання рідної мови фактично до сфери побуту.

Так само значно було скорочено сферу використання мов національних меншин. З 1938 р. російська мова стала обов’язковою для вивчення в національних республіках СРСР³. Разом з тим вивчення національних мов з 1958 р. могло здійснюватися за бажанням учнів і їх батьків⁴. Саме таким чином існуючий політичний режим фактично демонстрував і постійно підкреслював безперспективність усіх мов, за винятком російської. За таких умов кількість носіїв багатьох національних мов стала скорочуватися. Втрата мови за відсутності національно-патріотичного виховання призводила до втрати відчуття власної національної ідентичності. Тому незабаром гостро постала проблема мовної стійкості національно-етнічних спільнот, збереження їх самобутності. Одні національно-етнічні спільноти майже повністю втратили мову, іншим – вдалося її зберегти. Наприклад, домінування української мови в багатьох станицях Кубані вдавалося зберігати протягом тривалого часу завдяки стихійній дитячій ініціативі. Діти кубанських козаків силоміць примушували дітей переселенців говорити «по-запорозькому», і за свідченням Г. Померанца, який почав працювати у школі станиці Шкуринської в 1953 р., учні 8-х класів майже не говорили російською мовою¹.

Своєрідність сучасної мовної ситуації в Україні полягає в тому, що в окремих місцевостях і навіть регіонах до цього часу не вдалося подолати жахливих наслідків штучного скорочення сфери використання мов національних меншин та української мови, і вони все ще залишаються в занедбаному стані та потребують захисту. У 1938 р. дійшло навіть до того, що в деяких районах Харківської області в результаті боротьби з «націоналізмом» нікому було викладати українську мову і літературу². Мови національних меншин та українська мова були майже повністю штучно вилучені з політики, економіки, науки, судочинства, діяльності правоохоронних органів, військової, дипломатичної та інших важливих сфер державного та громадського життя. Це суттєво вплинуло і на стан та розвиток мов, і на світогляд та психологічний стан значної частини населення України. Обмеження сфери застосування мов національних меншин та української мови, їх нівелювання сприймалося багатьма носіями цих мов як приниження національної гідності та національних почуттів. А це в свою чергу тягло за собою певні переживання, порушення внутрішньої рівноваги та спокою, душевний дискомфорт, відчуття гіркоти, приниження, неповноцінності та інші негативні наслідки. Як зазначає І. Дзюба, «будь-яке ущемлення прав людини у сфері мови неминуче призводить до порушення нормальної життєдіяльності даної людини, а отже, і її психічної рівноваги, стимулюючи неадекватні зовнішні реакції»³.

Як мала почувати себе людина, котрій прямо чи опосередковано давали зрозуміти, що мова її батьків, її народу «безперспективна», «обмежена», «нікчемна» тощо? А будь-яке занепокоєння з приводу подальшої долі рідної мови засуджувалося як прояв «буржуазного націоналізму». Так, наприклад, лист І. Дзюби та його дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація», надіслані до ЦК Компартії України у 1966 р., були визнані «політично шкідливими, класово ворожими», а автора визнано постановою ЦК таким, що «стоїть на буржуазно-націоналістичних позиціях»¹. Навіть у докторській дисертації С. Пінчука «Слово о полку Ігоревім» і українська література ХІХ-ХХ століть» було виявлено «націоналістичні збочення»². У свою чергу жорстка цензура перетворила україномовні журнали у переповідачів нудних та нецікавих тем, що призвело до зменшення тиражів і давало достатній привід для їх закриття. Якщо у 1931 р. в Україні виходило українською мовою 85% журналів, то в 1980 р. їх частка знизилася до 19%. Саме необхідність захисту української мови та мов інших національних меншин юридичними засобами обумовила прийняття Закону «Про мови в УРСР». До речі, історії відомі приклади, коли мовна ситуація була в деяких країнах більш складною. Так, на час об’єднання Італії в 1861 р. італійською мовою говорило лише 2,5% населення країни³. У Франції в 1790 р. з 26 млн. французів рідною вважали французьку мову лише 11 млн. чол., і саме тоді Конвент прийняв перший закон про використання національної мови⁴. Однак деякі дослідники вважають, що законодавче регулювання французької мови здійснюється вже понад чотири з половиною століття⁵. 4 серпня 1994 р. Парламент Франції прийняв закон про захист французької мови, хоча на перший погляд здається, що їй нічого не загрожує.

З прийняттям Закону «Про мови в УРСР» сфера застосування мов національних меншин та української мови була значно розширена. Разом з тим Державна програма розвитку української мови та інших національних мов в УРСР на період до 2000 року, схвалена постановою Ради Міністрів УРСР 12 лютого 1991 р., не була виконана. Закон «Про мови в УРСР» безнадійно застарів, є занадто заплутаним, непослідовним і суперечливим. Він уже не в змозі виконувати своє функціональне призначення, багато його норм не діє, і він фактично перетворився значною мірою лише на побажання. Цей закон не зміг забезпечити суттєве покращення у сфері розвитку мов національних меншин, не став на заваді відкритому і навіть демонстративному нехтуванню, приниженню і зневажанню державної мови, глузуванню з неї, її навмисному спотворенню. До цього часу в деяких регіонах етнічні українці на практиці позбавлені права користуватися та навчатися рідною мовою чи хоча б вивчати її, незважаючи на визнання української мови державною не лише на законодавчому, а й на конституційному рівні. На Донеччині, де українці становлять 51% населення, тільки 12% учнів навчаються українською мовою¹. У Донецьку цей показник дорівнює 6%, а в Єнакієвому та Макіївці – 4%. І це при тому, що в Донецькій області 1 млн. 62 тис. чол. визнали рідною мовою українську². Парадоксальною є ситуація з періодичними виданнями: на 100 українців припадає 7 примірників видань рідною мовою, а на 100 росіян – 54. До цього додається щоденний тираж російських газет. Тільки «Аргументы и факты. Украина», «Комсомольская правда. Украина», «Труд. Украина», «Известия. Украина» на сьогодні складають 807 тис. 500 примірників. Щоденний середній разовий тираж російськомовних газет, які реально виходять в Україні, становить 39,5 тис. примірників, а україномовних – лише 10,8 тис³.

Показовою є мовна ситуація в Києві. За оцінками експертів рівноцінне функціонування української і російської мов спостерігається лише у політичній сфері та закладах освіти. В інших сферах спілкування російська мова переважає і є, по суті, панівною. За 10-бальною системою поширеність української та російської мов через 13 років після ухвалення Закону «Про мови в УРСР» та через 11 років після проголошення незалежності України була оцінена таким чином: у державних установах відповідно 4,12 і 6,36; програмах телебачення 3,64 і 6,67; у сфері книговидання – 2,67 і 7,67; у друкованих засобах масової інформації – 2,52 і 7,95; у поп-культурі 2,57 і 7,64; в установах сфери послуг – 2,45 і 7,67; у комерційних структурах 1,02 і 8,82. На підставі наведених оцінок експертів Г. Залізняк робить висновок про те, що «на відміну від російської мови, яка панує в багатьох сферах мовлення, такого використання української мови нема в жодній сфері. Отже, цілком очевидним є нерівноцінне функціонування двох мов у різних сферах мовлення (диглосність). Причому ця диглосність має виразний зсув у бік російської мови, яка поширена в усіх сферах мовлення на відміну від української»⁴. Ще більшими є диспропорції у сфері поширення мов у багатьох інших регіонах України. На думку О. Ткаченка «в Україні фактично поки що цілком забезпечено тільки становище російської мови. Що ж до української, то сьогодні ні в кого не викликає сумніву її кризовий стан, особливо на сході України»¹. Тому визнання російської мови другою державною мовою напевно зможе лише законсервувати існуючий стан й навряд чи буде сприяти подолання міжнаціональної напруженості та досягненню міжнаціональної злагоди в суспільстві.

Досить часто прихильники запровадження другої державної мови в Україні в ході дискусій посилаються на досвід законодавчого вирішення цього питання у Фінляндії. «Мовний досвід Фінляндії вартий уваги тому – зазначає А. Корж, – що оборонці українсько-російської двомовності постійно посилаються на цю країну, як на зразок толерантного розв’язання мовного конфлікту. Саме Фінляндія належить до тих нечисленних європейських держав, де двомовність затверджено на державному рівні: Конституцією 1919 року тут було оголошено державними дві мови – фінську і шведську. Але слід звернути увагу на час і умови прийняття такого рішення. У 1919 році фінська мова вже не потребувала державного захисту, нею користувалися понад 80 % населення і більше половини мешканців столиці»².

В. Золотарьов вважає, що мовна проблема в Україні може бути розв’язана двома способами: « Перший – запровадження двомовності при збереженні існуючої сфери застосування державної мови, другий – збереження державного статусу української мови за звуження поняття «державна мова» до цивілізованих рамок, тобто до мови оригіналу нормативних документів (навіть не діловодства). Інший шлях розумніший і перспективніший хоча б тому, що передбачає звуження державного контролю, в тому числі й над такою життєво важливою сферою, як освіта. Підтримка української мови повинна бути позбавлена будь-якого політичного забарвлення і жодним чином не пов’язуватись із статусом мови»³.

В статті 14 Рамкової угоди про захист національних меншин стосовно права осіб, що належать до національних меншин, вивчати свою мову або вивчати інші предмети своєю мовою вказується, що воно «має бути запроваджено в освіті таким чином, щоб не завдавати шкоди вивченню офіційної мови чи навчанню цією мовою»⁴. Отже, права національних меншин не можуть бути підставою для відмови від вивчення, обмеження чи нехтування офіційною (державною) мовою, обмеження чи нехтування правами інших осіб, що належать до більшості чи до інших національних меншин.

Положення Конституції України, які стосуються основоположних засад правового статусу національних меншин, виходять з демократичної концепції національно-культурного (або етнічного) плюралізму. Причому Україна не просто визнає право на існування національних меншин і не перешкоджає їх вільному розвитку, але й бере на себе відповідні зобов’язання сприяти реалізації їх національно-культурної автономії, окремо наголосивши на гарантіях вільного розвитку мов національних меншин. У Законі про мови, який до цього часу називається «Про мови в УРСР», держава, з одного боку, бере на себе зобов’язання забезпечити «всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя», а з іншого – створити «необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей в республіці».

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до ст. 53 Конституції України «гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства».

Використання в наведеній юридичній конструкції сполучників «чи» та «або» не дозволяє однозначно визначити можливості, закладені в цій нормі. Фактично воно означає, що в одних випадках може здійснюватися навчання мовою національної меншини, в інших мова національної меншини може вивчатися як окрема дисципліна. Причому і навчання, і вивчення може здійснюватися в будь-яких державних або комунальних закладах (адже ні Конституція України, ні поточне законодавство не містить у зв’язку з цим обмежувального переліку таких закладів). Проте, якщо такі заклади відсутні, то ні держава, ні органи місцевого самоврядування взагалі не зобов’язані їх створювати. У разі відсутності навчальних закладів, в яких навчання ведеться мовою національної меншини, це право може бути реалізоване у вигляді вивчення національної мови як окремої навчальної дисципліни в навчальному закладі, де викладання інших навчальних дисциплін здійснюється державною або російською мовою (виходячи з реальної мовної ситуації, що склалася під тиском численних суб’єктивних та об’єктивних причин). До того ж законодавство не встановлює форму вивчення мови національної меншини: чи це має бути основний курс, чи це може бути факультативний курс, чи вона може вивчатися через відповідний гурток, створений у навчальному закладі. Якщо ж можливість вивчення мови національної меншини відсутня (немає відповідного фахівця-мовознавця) або ж створення класу чи гуртка є недоцільним (занадто мала кількість представників національної меншини), тоді можливість вивчення мови національної меншини може бути реалізована через національне культурне товариство. Зрозуміло, що значна кількість варіантів реалізації права навчатися або вивчати національну мову обумовлена невизначеністю поточного законодавства. Тому зовнішньо приваблива і демократична норма на практиці у багатьох конкретних випадках не може забезпечити реалізацію мовних потреб національних меншин. Справа в тому, що від права взагалі і від правових засобів зокрема не можна вимагати того, чого воно в принципі забезпечити не може. Право встановлює лише правові можливості. Визнання права навчатися мовою національної меншини чи вивчати цю мову означає в такій правовій конструкції лише те, що держава зобов’язується не перешкоджати навчанню чи вивченню будь-яких мов і не дозволяє створювати такі перешкоди іншим суб’єктам правових відносин. Тому в законодавстві слід було б відмовитися від слова «гарантується», яке може спричинити безпідставні та необґрунтовані надмірні сподівання і навіть претензії. При конструюванні диспозиції цієї норми доцільно було б використати негативний спосіб закріплення права.

З огляду на зазначені міркування, висловлені автором ще у 1998 р.¹ (тобто задовго до винесення Конституційним Судом України рішення щодо офіційного тлумачення ст. 10 Конституції України), навряд чи можна погодитися з твердженням А. Фоміна про те, що «своїм рішенням Конституційний Суд значно звужує мовні права національних меншин»².

Разом з тим у поточному законодавстві слід чітко визначити умови та порядок створення навчальних закладів і окремих класів з навчанням мовою національної меншини, а також порядок введення факультативів з вивчення національних мов чи створення відповідних гуртків. При цьому може бути використаний досвід Фінляндії. Наприклад, згідно з Законом Фінляндської Республіки № 176 1985 р. «Про загальноосвітні школи» місцеві органи самоврядування зобов’язані створювати початкові школи для мовних меншин, якщо є не менше 13 учнів – представників цієї меншини. Школи більш високого рівня можуть створюватися, якщо кількість учнів – представників меншини перевищує 90 чоловік, а в певних випадках – 40 чоловік в кожній паралелі³.

Відповідно до ст. 3 Закону «Про мови в УРСР» у роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські, селищні ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови. У разі, коли громадяни іншої національності, що становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі національною мовою або коли в межах цих адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, в роботі названих органів і організацій може використовуватись українська мова або мова, прийнятна для всього населення.

Офіційне тлумачення зазначених положень Закону про мови дається в ст. 3 Декларації прав національностей України. В ній зазначається: «В регіонах, де проживає компактно кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнятна для всього населення даної місцевості». Але що означає функціонувати «поряд» або «нарівні» з державною мовою, залишається не зовсім зрозумілим. Це положення може тлумачитися по-різному. По-перше, як вимога дублювання усієї офіційної документації, усіх офіційних доповідей, виступів, оголошень, покажчиків назв населених пунктів, вулиць, майданів, річок, картографічних видань тощо мовою національної меншини. По-друге, як вимога вибіркового дублювання окремих, найбільш важливих документів (наприклад, рішень місцевих рад, ухвалених на пленарному засіданні сесії) та доповідей (на сесіях, нарадах, конференціях, семінарах) мовою національної меншини, а вже поточні документи та виступи подавати державною мовою. По-третє, як вимога вибіркового дублювання окремих, найбільш важливих документів та доповідей, а усі інші документи та виступи мають подаватися мовою на вибір особи, яка відповідальна за підготовку документа або яка виступає. По-четверте, як можливість посадовців, депутатів, доповідачів, промовців на власний розсуд визначати мову будь-яких документів та мову подання доповідей, виступів, повідомлень. По-п’яте, можливість використовувати мову національної меншини фактично замість державної, яка, мовляв, використовується в іншому населеному пункті або в сусідній області, а отже, поряд і значить нарівні. Можливих варіантів тлумачення зазначеного положення може бути безліч.

Отже, питання щодо можливості використання мов національних меншин поряд (або нарівні) з державною в законодавстві принципово вирішено. Проте, зовнішньо демократичне й привабливе зазначене положення не забезпечене процесуальними нормами, не отримало належного розвитку в аспекті процедур його реалізації. Який саме зміст вкладали в нього законодавці, що вони мали на увазі, в поточному законодавстві до цього часу не визначено. Підтверджено це право і в Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. (ч. 2 п. 1), в якому зазначається, що «поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України»¹. Однак Конституційний Суд України не приділив уваги питанню паралельного використання державної мови та мов національних меншин.

Разом з тим деякі інші питання Конституційний Суд України виклав не зовсім вдало. Як зазначає В. Речицький, «примушуючи саме «спілкуватися» державною мовою агентів держави, Конституційний Суд здійснив спробу регулювання нерегульованого за природою... Більш уважний аналіз Рішення Конституційного Суду, однак, свідчить, що насправді його автори намагалися поширити обов’язок застосування державної мови на «навколодержавні» або «квазідержавні» сфери. Не маючи чіткого уявлення про останні, Конституційний Суд полегшив свою місію посиланням на те, що «публічні сфери громадського життя» мають визначатися законом. В результаті Конституційний Суд не стільки прояснив , скільки юридично заплутав ситуацію»².

У Харківській міській раді після кількох спроб підготовки і ухвалення рішень російською мовою виникала проблема автентичного перекладу таких рішень українською мовою. Дійшло до того, що кілька разів навіть призначалося внутрішнє службове розслідування з цього питання. Врешті-решт багато хто з депутатів переконався в необхідності повернення до державної мови з метою попередження розбіжностей та забезпечення однозначного тлумачення рішень.

Очевидно, що недосконалість юридичної техніки на практиці неодмінно призведе до непорозумінь. Тому в новому Законі про мови слід чітко встановити поняття державної мови, а також визначити порядок одночасного функціонування двох, а можливо, і трьох мов, виходячи з принципу толерантності, взаємоповаги і взаєморозуміння. До того ж поточне законодавство не дає відповіді на запитання, що таке «мова, прийнятна для всього населення даної місцевості» та яким чином і хто може визначити ту чи іншу мову такою? Лише в п. 50 ст. 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішується «відповідно до закону питання про мову (мови), якою користуються у своїй роботі рада, її виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях». Але згідно з п. 4 ст. 92 Конституції України порядок застосування мов визначається виключно законами України. Та ні в Законі «Про національні меншини в Україні», ні в Законі «Про мови в УРСР», ні в будь-якому іншому законі цей порядок достатньо чітко, однозначно і остаточно не встановлено. У Законі «Про мови в УРСР» окреслено лише загальні підходи до визначення порядку використання мов. У частині 2 ст. 3 цього Закону, зокрема, вказується, що мови національних меншин можуть використовуватися поряд з українською в роботі лише тих органів, які розташовані «у місцях проживання більшості громадян інших національностей». Таким чином, на пленарне засідання відповідної ради це питання може бути винесене лише в тому випадку, коли в населеному пункті за офіційними даними проживає менше 50% громадян України, які відносять себе до української національності. Звернемося до офіційних статистичних даних. Для прикладу візьмемо дані про національний склад населення Харківської області. На момент офіційного перепису населення 1989 р. у Харківській області проживало всього 3 174 675 чол., з яких українців – 1 992 976 (62,7%), росіян – 1 054 207 (33,2%), євреїв – 48 921 (1,5%), білорусів – 22 898 (0,7%)¹. У грудні 2001 р. у Харківській області проживало всього 2 895, 8 тис. чол. , з яких українців – 2048,7 тис. чол. (70,7 %), росіян – 742,0 тис. чол. (25,6 %), білорусів 14,7 тис. чол. (0,5 %), євреїв – 11,5 тис. чол. (0,4 %), вірмен – 11,1 тис. чол. (0,4 %).

Але у зв’язку з цим постає інше питання: що включає в себе «порядок застосування мов»? Якщо вважати, що він включає і порядок використання мов органами місцевого самоврядування та їх виконавчими органами, і порядок використання мов в офіціальних оголошеннях, тоді слід визнати, що п. 50 ст. 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» прямо суперечить Конституції України. Адже конституційна норма і норма, яка міститься в поточному законодавстві, не можуть співвідноситися як загальна та спеціальна норми, бо вони мають різну юридичну силу. Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони мають прийматися на основі Конституції України і повинні відповідати їй. До того ж положення ст. 92 Конституції України підсилені терміном «виключно». До речі, виникла своєрідна правова колізія, коли формально конкуруючими стають дві норми, на «виключному» характері кожної з яких спеціально наголосив законодавець: в одній вказується – «виключно законом», а в іншій дається перелік питань, які вирішуються «виключно на пленарних засіданнях» відповідних місцевих рад. Але якби в Конституції це слово було відсутнім у згаданій юридичній конструкції, то навіть і тоді ця норма мала б тлумачитися як така, що остаточно визначає сферу та межі законодавчого регулювання в Україні. А це означає, що окреслені в ній питання не можуть бути врегульовані ні актами Президента України, ні актами органів державної виконавчої влади, ні органами місцевого самоврядування. Тобто законодавці, ухвалюючи Закон «Про місцеве самоврядування в Україні», фактично знехтували конституційною нормою. Тому Конституційний Суд України, приймаючи рішення 14 грудня 1999 р., повинен був одночасно визнати неконституційним п. 50 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

На думку В. Речицького, у зазначеному Рішенні Конституційний Суд України «необґрунтовано ототожнив державне з недержавним (комунальним)... комунальні навчальні заклади тому й комунальні (а не державні), що в їх роботі має реалізовуватися місцевий, а не загальний (державний) культурний інтерес. Нема необхідності спеціально доводити, що місцевий інтерес в освітній сфері частіше за все визначається мовою викладання й навчання»¹.

Через неоднозначність і непослідовність законодавчого врегулювання мовних відносин в Україні склалася досить суперечлива практика застосування мовного законодавства органами місцевого самоврядування. Протягом останніх років рішення про використання російської мови в роботі органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів ухвалювали ради Запоріжжя, Луганська, Одеси, Харкова та деяких інших міст.

Харківська міська рада ще 25 грудня 1996 р. на ХІХ сесії ХХІІ скликання прийняла рішення про використання російської мови «під час ведення діловодства, підготовки документів та інших інформаційних носіїв». При цьому в рішенні міської ради зазначалося, що у Харкові рідною мовою вважають російську 69,9% мешканців, а українську – 28,96% жителів міста. Прокурор Харкова вніс протест на це рішення як таке, що суперечить Конституції України, вимагаючи при цьому скасувати його. Однак міська рада не задовольнила вимогу прокурора.

Фрунзенський районний суд Харкова, розглядаючи 9 вересня 1999 р. справу за скаргою Харківського обласного відділення Конгресу української інтелігенції, звернув увагу на те, що чинне українське законодавство про мови вимагає при прийнятті такого рішення виходити з національного складу населення і подав у своєму рішенні такі статистичні дані по Харкову: 803 тис. українців, 695 тис. росіян, що становить у відсотковому вираженні відповідно 50,4% та 43,6%. Представники міської ради у судовому засіданні пояснили, що в основу рішення міської ради були покладені результати соціологічних досліджень. Суд визнав рішення Харківської міської ради від 25 грудня 1996 р. «неправомірним, таким що не відповідає Конституції України» і зобов’язав її скасувати це рішення. Судова колегія в цивільних справах Харківського обласного суду 5 жовтня 1999 р. розглянула касаційну скаргу Харківської міської ради і скасувала рішення районного суду, а провадження у справі припинила, мотивуючи свою ухвалу тим, що спір про законність рішення сесії міської ради може розглядатися не в районному, а в Арбітражному суді. 1 вересня 2000 р. Президія Харківського обласного суду розглянула цивільну справу по скарзі Конгресу української інтелігенції за протестом заступника Голови Верховного Суду України, скасувала ухвалу Судової колегії в цивільних справах Харківського обласного суду від 5 жовтня 1999 р., а рішення районного суду залишила без змін у повному обсязі.

27 квітня 2001 р. Харківська міська рада на ХХІ сесії ХХІІІ скликання ухвалила рішення про проведення в Харкові дорадчого опитування (консультативного референдуму) щодо використання російської мови в м. Харкові поряд з державною, хоча прокурор міста особисто просив депутатів «не розігрувати мовну карту» та скасувати рішення міської ради від 25 грудня 1996 р. Однак Харківська міська рада на ХXIV сесії ХХІІІ скликання 27 лютого 2002 р. прийняла нове рішення «Про проведення опитування громадської думки про застосування в м. Харкові російської мови поряд з державною». Опитування, на яке було винесено запитання про використання в Харкові російської мови поряд з державною в усіх сферах громадського життя, відбулося 31 березня 2002 р. За даними Харківської міської виборчої комісії до списків виборців було внесено 1 млн. 146 тис. громадян, які мешкають у Харкові. З них ствердну відповідь дали 576 тис. громадян, а негативну відповідь – 61,6 тис. На підставі зазначених даних Харківська міська виборча комісія у своєму протоколі засідання від 9 квітня 2002 р. вирішила визнати опитування «про застосування в Харкові російської мови поряд з державною таким, що відбулося, і вважати, що російська мова має застосовуватися в Харкові поряд з державною». З метою підготовки пропозицій щодо порядку врахування результатів цього опитування міською радою була створена робоча група, яка в процесі обговорення дійшла висновку, що в Харкові російська мова застосовується в усіх сферах громадського життя. На нашу думку, питання про застосування російської мови у Харкові, яке було винесено на опитування, було поставлено не зовсім коректно. З одного боку, кожний громадянин вкладав власний зміст у це запитання (адже до цього часу залишається незрозумілим, що означає «поряд»), а з другого – це питання принципово уже вирішено в українському законодавстві. Залишилася лише проблема його процедурного забезпечення, яка не може бути розв’язана шляхом опитування. Тому виборцям фактично пропонувалося підтвердити свою згоду з чинними положеннями Закону «Про мови в УРСР» та Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р.

У підготовленому Інститутом законодавства Верховної Ради України Коментарі до Конституції України зазначається: «У новій Конституції відсутнє положення, яке містилося в попередній Конституції, про те, що «в роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватися поряд з державною мовою й інші національні мови»¹. Зазначене положення під час обговорення проектів нової Конституції неодноразово піддавалося критиці як таке, що фактично веде до створення «локальних державних (офіційних) мов», обмеження прав української мови і може призвести до загрози політичній стабільності в Україні. В результаті конституційне закріплення такого принципу було визнано у ході тривалих дискусій і компромісів недоцільним»².

З огляду на практику зарубіжних (і передусім європейських) країн такі побоювання видаються дещо перебільшеними. Наприклад, у Франції, яка приділяє значну увагу захисту та розвитку французької мови, вдалося зберегти й забезпечити подальше використання корсиканської та бретонської мов. У Швейцарії в 1938 р. ретороманська мова була визнана четвертою державною мовою, хоча нею послуговуються менше одного відсотка мешканців цієї країни. Цікавий досвід урахування реальної мовної ситуації та толерантного ставлення до національних меншин накопичено у Фінляндії, де офіційними мовами визнаються дві – фінська та шведська³ – хоча понад 95% громадян країни віддають перевагу і використовують у повсякденному спілкуванні фінську мову. Передумови такого підходу склалися історично. Справа в тому, що до 1809 р. Фінляндія входила до складу Швеції і тому шведська мова домінувала тривалий час в галузі освіти та культури. Протягом ХІХ ст. фінська еліта продовжувала використовувати шведську мову як мову освіти. Закон про мову від 1922 р. поділив країну на одномовні та двомовні області. Двомовними вважалися ті громади, в яких мовна меншина складала 10% або (при незначному процентному співвідношенні) 5 000 чол. У 1991 р. у Фінляндії було визнано лапландську мову офіційною для провінції Лапландія⁴. В Австрії німецька мова є офіційною мовою, але Державним договором від 15 травня 1955 р. словенська і хорватська визнані офіційними мовами поряд з німецькою в адміністративних і судових округах Карінтії, Бургеланду та Штірії зі словенським чи хорватським або національно змішаним населенням. В Італійській Республіці у провінції Валле-д’Аоста французька мова використовується поряд з італійською, у провінції Больцано німецька мова прирівняна до італійської – офіційної мови держави¹. У Канаді офіційними мовами є англійська та французька. У Квебекській Хартії про французьку мову 1977 р. передбачено, що кожен має право користуватися французькою мовою та право на те, щоб з ним спілкувалися французькою мовою, яка у Квебеку є мовою законодавства, судочинства, діяльності виконавчих органів, а також служби, праці, торгівлі, бізнесу та навчання у школі².

Разом з тим у багатьох країнах світу значна увага приділяється питанням державної підтримки та захисту державної (офіційної) мови. При Президентові Російської Федерації створено Раду з підтримки російської мови, здійснюється урядова програма, спрямована на посилення позицій російської мови не лише в Росії, а й у країнах СНД. В Естонії за рішенням суду навіть позбавили депутата міської ради м. Сілламає депутатських повноважень через недостатнє володіння естонською мовою³.

Напрочуд непослідовно закріплено в ст. 6 Закону «Про мови в УРСР» обов’язок службових осіб володіти мовами роботи органів і організацій. Згідно з ч.1 цієї статті службові особи повинні володіти не лише українською, а й російською мовою (напевно, така вимога міститься в Законі з огляду на реальну мовну ситуацію в Україні), а в разі необхідності – й іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків. Але вже в ч. 2 цієї статті вказується, що «незнання громадянином української або російської мови не є підставою для відмови йому у прийнятті на роботу. Після прийняття на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків»⁴. Проте законодавство не встановило термін вивчення мови після прийняття службової особи на роботу. Тому в ч. 2 ст. 6 Закону «Про мови в УРСР» фактично зводиться нанівець вимога, викладена в ч. 1 цієї статті. До того ж у законодавстві не встановлено «обсяг знання мови, необхідний для виконання службових обов’язків» і хто його має визначати, а також випадки, коли виникає необхідність «оволодіння іншою національною мовою». У Законі «Про державну службу» і, зокрема, в ст. 10 цього Закону, присвяченій основним обов’язкам державних службовців, про обов’язок службової особи володіти мовою роботи органу взагалі не згадується. Разом з тим у ст. 21 Федерального закону «Про основи державної служби Російської Федерації» від 31 липня 1995 р. серед вимог, які висуваються при вступі на державну службу, вказано володіння державною мовою¹.

За Конституцією України володіння державною мовою є обов’язковим для Президента України (ст.103), професійних суддів (ст. 127) та суддів Конституційного Суду України (ст. 148)². Крім того, державною мовою зобов’язані володіти члени Вищої ради юстиції (ст. 6 Закону «Про Вищу раду юстиції»), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 5 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»). Але поточне законодавство не встановило ні критеріїв визначення достатнього рівня володіння державною мовою, ні того, яким чином і хто має визначати цей рівень.

Перша спроба окреслити загальні підходи до процедури встановлення рівня знання державної мови було здійснено у зв’язку з тим, що у Законі «Про громадянство України» однією з обов’язкових умов прийняття до громадянства України було визнано володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування. У пункті 5 Положення про порядок розгляду питань, пов’язаних з громадянством України, від 31 березня 1992 р. зазначалося: «Рівень знання заявником української мови визначається працівниками органу внутрішніх справ разом з представником учбового закладу чи органу освіти, уповноваженого виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів»³. Але з прийняттям 6 листопада 1997 р. Указу Президента України «Про заходи щодо поліпшення організації розгляду питань громадянства»⁴ це Положення втратило чинність.

Після прийняття нового Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. відбулася істотна трансформація зазначеної вимоги. При цьому вона набула більш демократичного, толерантного вигляду. Тепер для прийняття до українського громадянства потрібно або володіння державною мовою, або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування⁵. 27 березня 2001 р. Президент України своїм Указом № 215/2001 затвердив «Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень», відповідно до підпункту «е» п. 39 якого особа може виконати зазначену вимогу шляхом подання одного з таких документів: 1) документа про володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування, який видається в Україні керівником навчального закладу, місцевим органом виконавчої влади України або виконавчим органом місцевого самоврядування; 2) копії атестата чи витягу із залікової відомості диплома – для особи, яка має документ про закінчення навчального закладу з вивченням української мови¹. На нашу думку, недоліком передбаченого порядку є те, що, по-перше, документ про володіння державною мовою або її розуміння може видаватися занадто широким колом посадових осіб та органів (директори шкіл, керівники вузів, глава районної, Київської та Севастопольської міської, обласної державної адміністрації, виконком сільської, селищної, районної в місті, міської ради). По-друге, не визначена процедура та підстави, якими мають керуватися зазначені посадові особи та органи, надаючи такий документ чи відмовляючи в його наданні. Тому на практиці така невизначеність неодмінно потягне за собою довільне тлумачення, а отже, й довільне застосування цього положення відповідними посадовими особами.

Вимога щодо володіння державною мовою висувається до кан­дидатів на посаду президента за конституціями Киргизстану (ч. 2 ст. 43), Узбекистану (ст. 90), Молдови (ч. 2 ст. 78), Казахстану (ч. 2 ст. 41). Як зазначає Т. Васильєва, «такий підхід значною мірою обумовлений особливостями національної політики в колишньому Радянському Союзі, оскільки у зв’язку з проведенням русифікації значна кількість представників низки етнічних груп або повністю не володіли, або слабо володіли мовою тієї союзної республіки, на території якої вони проживали»².

Зовсім іншу оцінку одержує у науковців застосування подібних підходів у окремих суб’єктах Російської Федерації. А. Захаров і В. Кудрявцев вважають, що «постійна й неминуча інверсія понять «більшість» і «меншість» (більшість на одній території виявляється меншістю в масштабах усієї країни) тягне за собою офіційне насаджування нових «державних» мов, фактичну дискримінацію значних груп населення і прогнозують у зв’язку з цим запровадження «лінгвістичного деспотизму»³.

Згідно з п. 8 ст. 22 та п. 2 ст. 24 Закону України «Про вибори Президента України» дані про володіння державною мовою вказуються навіть не самим претендентом, а відповідним суб’єктом висування (партією, виборчим блоком партій) чи ініціативною групою виборців (коли претендента висунуто зборами виборців) у заяві до Центральної виборчої комісії про реєстрацію претендента¹. Але поточне законодавство і в цьому випадку не встановило критеріїв визначення достатнього рівня володіння державною мовою, а також яким чином і хто має визначати цей рівень. Тому конституційна вимога щодо володіння державною мовою фактично перетворилася на побажання, яким можна досить легко знехтувати практично без будь-яких юридичних наслідків.

У поточному законодавстві відсутній єдиний механізм реалізації конституційних положень щодо володіння державною мовою професійними суддями та суддями Конституційного Суду України. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Але яким чином вони мають попередньо переконатися у володінні державною мовою кандидатом на посаду судді Конституційного Суду, в Законі «Про Конституційний Суд України» не встановлено. Отже, законодавство опосередковано визнає право суб’єктів призначення суддів Конституційного Суду вирішувати це питання на власний розсуд, що тягне за собою його різне розуміння і зовсім різні підходи на практиці.

У пункті 2 ст. 59 Закону «Про судоустрій» серед вимог, що висуваються до кандидата на посаду професійного судді, названо й володіння державною мовою. Стаття 60 зазначеного Закону спеціально присвячена добору кандидатів на посаду професійного судді, однак і в ній нічого не говориться про порядок визначення рівня володіння державною мовою, а лише згадується про необхідність проходження кваліфікаційної атестації. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 77 Закону «Про судоустрій» кваліфікаційна комісія суддів «перевіряє відповідність кандидатів у судді вимогам, встановленим законом, проводить їх кваліфікаційне атестування і дає висновок про підготовленість до судової роботи кожного кандидата, який пропонується на посаду судді»². Однак критерії, якими має керуватися кваліфікаційна комісія суддів при визначенні рівня володіння державною мовою, законодавчо не визначені. Закон «Про Вищу раду юстиції» також на встановив критерії та процедури, згідно з якими Вища рада юстиції перед внесенням відповідного подання Президенту України має визначати рівень володіння державною мовою кандидатом на посаду професійного судді, який призначається вперше.

Недосконалість та недостатня визначеність українського законодавства про мови стали підставою двох конституційних звернень народних депутатів України до Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення окремих положень ст. 10 Конституції України. Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. визначено, що «під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій держава надала правовий статус обов'язкового засобу спілкування в публічних сферах громадського життя». Конституційний Суд України вирішив, що положення ч. 1 ст. 10 Конституції України слід розуміти таким чином, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України під час здійснення повноважень органами державної влади і органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах громадського життя, визначених законом. Отже, Конституційний Суд України зробив важливий крок на шляху до одностайного розуміння та однакового застосування мовного законодавства і фактично визнав обов’язковість не лише володіння, але й використання української мови державними службовцями і посадовими особами під час виконання ними службових повноважень. Разом з тим і Конституція України, і поточне законодавство, і зазначене Рішення Конституційного Суду України залишили без відповіді багато питань правового регулювання мовних відносин та мовної політики держави. Теза щодо обов’язковості використання української мови напевно стосується і Верховної Ради України як органу державної законодавчої влади, однак залишається незрозумілим, чи зобов’язаний народний депутат користуватися українською мовою в парламенті завжди, чи лише тоді, коли він виступає як доповідач (співдоповідач), чи поширюється ця вимога і на його виступи під час обговорення будь-яких питань порядку денного. До того ж поза увагою Конституційного Суду України залишилося і явне протиріччя між п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України та п. 50 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Ще більш дивним виглядає те, що, неодноразово посилаючись у своєму рішенні на Закон «Про мови в УРСР», Конституційний Суд констатував обов’язок посадових осіб володіти лише українською мовою, а от про таку ж саму законодавчу вимогу щодо російської мови взагалі не згадав.

На жаль, Конституційний Суд України також залишив поза увагою ст. 6 Закону України «Про звернення громадян», відповідно до якої «громадяни мають право звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, посадових осіб українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін. Рішення щодо звернень громадян та відповіді на них оформляються відповідно до вимог законодавства про мови. Такі рішення та відповіді можуть бути викладені в перекладі мовою спілкування заявника»¹. Виникає запитання, чи не суперечить це право рішенню Конституційного Суду України щодо обов’язковості використання української мови як державної в роботі органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Потребує офіційного тлумачення словосполучення «мова, прийнятна для сторін» та порядок її визначення. Не зрозуміло, як бути у тому випадку, коли заявник наполягає на спілкуванні певною мовою, але нею не володіє посадова особа або вона не є мовою роботи цього органу.

Поза увагою і українських законодавців, і Конституційного Суду України залишилися особливості мовної ситуації в Автономній Республіці Крим. Згідно з ч. 1 ст. 10 Конституції АРК «в Автономній Республіці Крим поряд з державною мовою забезпечується функціонування і розвиток, використання і захист російської, кримськотатарської, а також мов інших національностей». Але вже в ч. 2 цієї статті твердиться, що «російська мова як мова більшості населення і прий­нятна для міжнаціонального спілкування використовується в усіх сферах суспільного життя»¹. Це положення фактично не залишає місця державній мові та мовам національних меншин.

Для забезпечення міжнаціональної злагоди та стабільності, прогресивного й демократичного розвитку українського суспільства одним з головних першочергових завдань є створення на практиці належних умов для збереження мов національних меншин. О. Потебня був переконаний, що можливості для збереження рідної мови у полінаціональному, поліетнічному суспільстві будуть зростати: «Передбачаючи, що в майбутньому змішування племен на тій же території збільшиться, слід взяти до уваги, що до того часу збільшаться й перешкоди до утворення змішаних мов, які полягають, крім згаданого збільшення в кожному народові звички до своєї мови, й у полегшенні засобів підтримки зв’язку між віддаленими кінцями однієї й тієї ж народності»². Безумовно, геніальний прогноз видатного мовознавця, висловлений всупереч численним песимістичним передбаченням його сучасників, повністю підтвердився, й через півтора століття (особливо з огляду на розвиток електронних засобів масової інформації та комунікації) такі можливості суттєво поглибилися й розширилися.

Серед мов національних меншин у Конституції України виокремлено російську мову, якій «в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист» (ст. 10)³. Це обумовлено тим, що російською мовою користується значна частина населення України і в тому числі представники національних меншин. Досить сказати, що під час перепису населення 1989 р. російську мову визнали рідною 11 млн. 172,5 тис. росіян, 4 млн. 578,3 тис. українців та 1 млн. 157,3 тис. представників інших національностей, тобто усього 16 млн. 908 тис. чол.¹

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. російську мову в Україні визнали рідною 14 млн. 343 тис. чол., серед яких 7 млн. 992 тис. росіян та 5 млн. 556 тис. українців. Однак, незважаючи на те, що одночасно українську мову визнали рідною 32 млн. 708 тис. чол., в Україні склалася досить своєрідна і навіть парадоксальна мовна ситуація, адже за оцінкою І. Дзюби російськомовна частина становить нині понад 50% загальної чисельності населення України². Такої ж думки дотримується й В. Золотарьов³. Тобто мовні уподобання не завжди відповідають національно-етнічній та культурній самоідентифікації.

Саме з огляду на реальну мовну ситуацію, що склалася в Україні, у частині 3 ст. 3 Декларації прав національностей також зазначається, що «Українська держава забезпечує право своїм громадянам вільного користування російською мовою». У Законі «Про мови в УРСР», який складається з 40 статей, російська мова згадується 27 разів. В Україні видається 1195 російськомовних газет (майже половина їх загальної кількості), функціонує 14 російських театрів, що утримуються за рахунок державного бюджету, 2399 шкіл з російською мовою викладання⁴. Разом з тим непослідовна мовна політика держави і суперечливе мовне законодавство при майже повній відсутності спроб його удосконалення, роз’яснення та пропагування викликає у багатьох громадян України занепокоєння з приводу недостатнього чи несправедливого (на їхню думку) задоволення мовних потреб окремих національно-етнічних спільнот і одночасно дозволяє окремим політичним силам періодично спекулювати мовним питанням, особливо в період передвиборних кампаній.

У літературі висловлено пропозицію «запровадити паралельне використання в обов’язковому порядку офіційної мови держави та мови національної меншини» посадовими особами та запровадити адміністративну відповідальність за невикористання ними державної мови¹. З такою точкою зору важко погодитися. Вважаємо, що такі кардинальні заходи не будуть сприяти суттєвим зрушенням у сфері використання державної мови.

Цікавою є дискусія з приводу використання примусових заходів у сфері мовних відносин у російській науковій літературі. Так, Є. Доровських пропонує встановити два рівня відповідальності за порушення законодавства про мови. Перший має стосуватися явних і серйозних правопорушень. На його думку, наприклад, за вживання у сфері публічної інформації ненормативної лексики має бути законодавчо встановлена адміністративна та навіть кримінальна відповідальність. Вона повинна бути диференційованою і застосовуватися як до автора, так і до видавця, і до розповсюджувача. Інший рівень відповідальності має виникати за те, що завдає шкоди мові. Є. Доровських, зокрема, вважає, що підставою відповідальності «може стати надмірне й невиправдане використання запозичень з інших мов, наприклад з американізованої англійської»².

На нашу думку, потрібно більше уваги приділяти засобам заохочення, здійснювати комплексні заходи, спрямовані на пропагування можливостей мови, видання відповідної літератури, створення пільгових умов для видань та засобів масової інформації. Важливо стимулювати керівників установ, організацій та їх структурних підрозділів з тим, щоб вони показували особистий приклад у засвоєнні та використанні державної мови та мов національних меншин, а також подавали приклад шанобливого, толерантного ставлення до представників національних меншин, до їх мови й культури.

Разом з тим необхідно більш гнучко та адекватно враховувати в процесі розробки та здійснення державної політики у сфері національно-етнічних відносин (і передусім у мовній сфері) реальну мовну ситуацію в Україні, адже російськомовна частина нашого населення складає на думку аналітиків не менше 50%. Це зовсім не означає, що російська мова має бути обов’язково визнана другою державною мовою, адже такий крок може спричинити за оцінками експертів різке загострення міжнаціональної напруженості та навіть ескалації протистояння на мовному ґрунті. Але ця обставина вимагає значно більшої уваги до розвитку поряд з українською й російської культури та мови в Україні.

Отже, суперечливе мовне законодавство України ставить більше запитань, ніж дає відповідей. Тому, лише узгодивши положення різних законодавчих актів та подолавши протиріччя між ними і недостатню визначеність багатьох з них, можна проводити виважену, толерантну і послідовну державну мовну політику. Для цього слід прийняти новий Закон України «Про мови», «Про державну службу» та деякі інші законодавчі акти, які здатні забезпечити вільний розвиток і захист мов усіх корінних народів і національних меншин України, пом’якшити історичні образи, виправити накопичені деформації та перекоси, узгодити протилежні інтереси та подолати мовне протистояння. У новому законі про мови слід чітко встановити поняття державної мови, визначити порядок одночасного функціонування двох, а можливо, і трьох мов, виходячи з принципу толерантності, взаємоповаги і взаєморозуміння. Необхідно більш чітко визначити обов’язки посадових осіб, усунути протиріччя як між різними частинами закону про мови, так і між різними нормативними актами, а також усунути прогалини в регулюванні мовних відносин.