Твори в чотирьох томах

Самі подумайте: тричі останнє попередження!

Це щодо доган...

Ну, а там іще: «утримати із зарплати», «позбавити про­гресивної оплати» і, накінець,— «до суду!».

І до того ви вже «досудикались», що народний суддя т. Е. заволав:

— Рррятуйте!

А ви на суддю і в прокуратуру, і в Міністерство юстиції:

— Судити не хоче!

Григорію Семеновичу! Коли ви своїх людей не жалієте, хоч народного суддю пожалійте!

Так же можна загнати людину!

А як у вас, Григорію Семеновичу, із спеціалістами?

Всіх уже порозгонили чи, може, хоч «на насіння» когось залишили?

Мені не хочеться нагадувати вам тут, скількох чоловіка спеціалістів ви звільнили (повашому, «вигнали») за корот­кий час,— ви це й самі добре знаєте!

Нагадаю тільки про комсомолку т. Р. Пам'ятаєте?

Тов. Р. каже:

— Брак!

А ви кажете:

Де тепер т. P.? Аж на Артемівському цегельному заводі.

І вам тепер спокійно: тепер уся продукція може йти без перепон першим сортом...

Здорово ж ви, Григорію Семеновичу, адмініструєте...

...Тихо, тихо, тихо, Григорію Семеновичу! Не лайтеся! Я зараз піду... Тихо, тихо, тихо... Я вийду, а ви вже тоді бу­дуйте свої словесні поверхи аж до піднебесної канцелярії.

Мені ваша лайка не до серця.

Від вашого Перця

ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ!

Лист до директора Народицької МТС (Житомирської області) А. М. П.

Здоровенькі були, Микито Павловичу! Ви знаєте, з чим я, Перець, маю (щоправда, не за дуже велику честь) вас, Микито Павловичу, привітати? Із силовим вашим рекордом. Я ніколи не думав, що ви такий силач! А ви взяли та самого В. перевернули... Якого В.?

Матвія Івановича, знатного майстра комбайнового зби­рання льону, того самого Матвія Івановича В., що торік зі­брав льонокомбайном 127 гектарів льону, виконавши своє сезонне завдання майже на 300 процентів.

Цього року, як ви знаєте, Матвій Іванович зобов'язався зібрати 150 гектарів.

Він собі зобов'язався, а ви собі подумали:

«Дідька лисого збереш! Дивись ти, який ізнайшовся: рекорди дає, в газетах про нього пишуть, слава про нього по всьому Радянському Союзу лунає... А я що? Мені ніякої слави!»

І ви таки не дали М. І. В. виконати своє зобов'язання. Ви наказали в перший же день виключити в'язальну секцію, а потім зовсім зняли з роботи по збиранню льону комбайн В., коли він зібрав льон тільки з 72 гектарів.

От М. І. В. і не зміг виконати свого зобов'язання. Ваша, Микито Павловичу, зверху!

Далі. Матвій Іванович, відремонтувавши як слід льоно­обробну машину ТЛ40, зобов'язався обробити 400 цент­нерів високоякісного волокна. Обласне керівництво вирі­шило біля його агрегату провести семінар машиністів льоно­обробних машин.

Він собі зобов'язався, а ви собі подумали:

«Дідька лисого обробиш! Я тобі дам рекордів, я тобі дам слави!»

Тількино пороз'їздилися учасники семінару, ви наказали забрати на інші роботи трактора від агрегату М. І. В. І робота припинилася на шість днів. Після втручання в цю справу райкому партії ви трактора повернули, та, проте, і в уса собі не дмухнули, щоб допомогти т. В. укомплектувати бригади для круглодобової роботи. Ви йому довго не давали динамо, не давали електролампочок, і агрегат ночами простоював.

Ваша — зверху!

Так, значить, Микито Павловичу, слави закортіло?

Ну, от я вас і прославляю: хай усі знають, як ви допома­гаєте своїм знатним комбайнерам.

Хай усім відомо буде, як ви розвиваєте творчу ініціативу своїх працівників, як ви вставляєте їм палки в колеса. Хай усі довідаються, як ви дбаєте про підвищення продуктив­ності праці, як підтримуєте передове, прогресивне...

Поділіться нею, цією славою недоброю, з своїми облас­ними покровителями та опікунами — начальником управ­ління сільського господарства т. П. і начальником управ­ління МТС т. Т., які, засліпившись вашим підлабузниць­ким хлібосольством, не помічають ваших антидержавних витівок.

Та й т. Б. (того, що сільськогосподарським відділом у районі керує) — свого приятеля найщирішого — при цьому не забудьте.

Утішайте, зігрівайте цією славою серце!

Від вашого Перця

ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ!

Лист Менделеві Ноєвичу Л., Мордкові Ароновичу В. та дванадцятьом іншим, которі і т. д. і т. ін.

Здоровенькі були, Менделю Ноєвичу, Мордку Ароновичу та дванадцятеро інших, которі, як і ви, трудяться на ниві нашої мотоциклетної промисловості на Київському мото­циклетному заводі, ніяк не зупиняючися на досягнутому.

З мотоциклетним вас привітом!

Як живеться, як працюється?

Скажіть, прошу я вас, дуже трудно, закінчивши сільсько­господарський інститут чи технікум, працювати в мото­циклетній промисловості?

Я питаю не про те, як після закінчення сільськогосподар­ського вузу влаштовуватися чи на мотоциклетному заводі, чи навіть акушеркою, це, я знаю, не трудно: там дядя, там тьотя, там дідуся, там бабуся, там братишка, там блатишка, там завкадрами, а на Київському мотоциклетному заводі ще й секретар парторганізації О. М.— чи поодинці, чи гуртом,— дивись, і влаштують, і держать, та так держать, що ні райкоми, ні обкоми вирвати не можуть...

Кріпко оберігають вас усіх, як незамінних спеціалістів у мотоциклетному виробництві.

Молотовський райком партії (Київ) ризикнув був направити вас працювати там, де вам належало працювати (в сільському господарстві),— куди там?! Він запропонував вам з'явитися до сільськогосподарського відділу обкому партії, щоб там оформитися... З вас 10 чоловіка — члени партії, а з'явилося тільки троє... Та й ці троє, на пропозицію обкому, не пішли до обласного управління сільського господарства! Ні! Ні!

Зразу всі похворіли!

Та так кріпко похворіли, що ви, Менделю Ноєвичу, чкурнули в командировку аж в Ірбіт (Свердловська область) аж до 29 січня 1953 року, а ви, Мордку Ароновичу, так захворіли, що 24 грудня і до райкому партії не в силах були з'явитися, і тільки аж через два дні (26.ХІІ—52) теж махонули в Ірбіт мало не на цілий місяць...

Що воно за Ірбіт такий, що ви туди тікаєте, щоб з Києва на роботу по своїй спеціальності не їхати? Не Ірбіт, а просто всіх скорбящих радість...

Одне слово, викрутилися...

Ну, ще раз кажу, що це я, більшменш, розумію.

А от мені дивно, як, приміром, закінчивши сільськогоспо­дарський інститут, можна бути старшим інженеромтехнологом (Л., Г.), начальником цеху (В.), старшим інженеромконструктором (В.) і т. д. на мотоциклетному заводі?

Дозвольте вас трішки проекзаменувати.

Скажіть, будь ласка:

— Який вегетаційний період у переднього колеса в мотоциклі?

Або:

— На яку глибину треба орати під карбюратори і чи можна комбайнами косити урожай коробки швидко­стей?

Бажаю вам у житті третьої швидкості і інших всіляких радіаторів та карбюраторів в ущільнені строки і на високому агротехнічному рівні.

Ходіть здорові (із заводу)!

Од усього серця.

Від Перця

1 3 1961 р.— Шевченківський.

И ХОРОШАЯ, И ПОЛЕЗНАЯ КНИГА.

Какое замечательное, полезное дело делает редакция журнала «Крокодил», вьшуская свою «Библиотеку «Кроко­дила»...

Скоро мы будем иметь удовольствие приветствовать крокодильцев с випуском книги их библиотекой под № 100.

Большое зто и полезное дело.

Мн, перчане, на Украине подхватили пример «Крокоди­ла», издаем «Библиотеку «Перця», и вотвот выйдет первый десяток перчанской библиотеки.

93 книга «Библиотеки «Крокодила» — шестнадцать фельетонов Е. Весенина под названием «Будем знакомы».

Е. Весенин познакомил читателей с целым «букетом» тех типов, о которнх в партийной прессе и на партийных сьездах и конференциях говорят:

«Зла в нашей жизни немало и фальшивих людей немало. Для их разоблачения нам нужна острая, беспощадная сатира».

Вот с такими фальшивыми, вредными людьми и познако­мил нас Е. Весенин в своей книге.

Правду говоря, знакомство с такими людьми нам, читателям, не особенно приятно,— но автор в зтом никак не виноват,— он сделал полезное дело, показав их широкой советской общественности, и никакого нет сомнения, что после выхода книги Е. Весенина таких людей будет меньше.

Книга написана просто, ясно, хорошим литературным языком, иллюстрирована хорошими рисунками художника Б. Фридкина и фотографиями «героев».

Нужны ли зти фотографии, уже печатавшиеся в журналах и газетах?

Безусловно, нужны.

Некоторые «шляпы», возможно, уже исправились и перестали быть разинями и шляпами, но все прекрасно понимают, что автор борется не с Петром Петровичем или Сергей Сергеичем, а борется он с известным общественньгм явлением, носителем которого были Петры Петровичи и Сергей Сергеичи... Исправились — хорошо! И другим наука будет.

Читаєм книгу Е. Весенина: и смешно, и горько! Хорошо: смех не для смеха! Зто и єсть сатира!

А как не засмеяться, читая, например, такой акт из фельетона «Проделки морфея»:

«Сего числа в 3 часа ночи по Сергеевскому переулку д. № 7, кв. 13, упал из окна из своей комнаты со 2го зтажа грн Й. Петр Николаевич. Причина падения, со слов Н., за естественной надобностью. Прнгнул из окна впросонках при сновидении, как будто бы на даче, ще и проживал лето, где окна низкие и часто в шутках прыгали из окна. Упал грн Н. гольш, в одних трусах. Запаха алкогольньгх напитков нами замечено не было, последний нами и был отправлен со «скорой помощью» в больницу».

Не смешивай дачи с городом! Не прьггай из окна!

Хорошая книга!

ВИТРІШКИ

— У вас є гвіздки? — запитували того кооператора.

— Що, прошу? — дуже ввічливо перепитував кооператор.

— Гвіздків мені треба!

— Яких вам треба гвіздків? — ще чемніше перепитував кооператор.

— Та таких гвіздків, щоб можна було прибити дошку чи там обаполка.

— Значить, вам треба великих гвіздків?

— Ні, не сказав би, щоб дуже великих.

— Так тоді, може, вам потрібні маленькі гвіздки?

— Та ні, й не маленькі...

— Ага, розумію! Вам, значить, треба середніх гвіздків?

— От, от, вроді як середніх!

— Розумію! На жаль, дорогий товаришу, у нас нема ні великих, ні середніх, ні маленьких гвіздків! А от, може, вам вухналю треба?

— Та не завадило б y вухналю!

— Вухналю, на жаль, у нас нема, а ви візьміть пудри! Поголитесь, потім попудритесь, і тоді і не щемить, і не свербить...

От зайдіть ви, приміром, у крамницю в селі Бужанці, або в селі Кам'яний Брід, або в Хиженцях (всі ці села Лисянського району) та й запитайте:

— А чи не можна у вас купити хустку?

— Нема.

— Нема.

— Нема!

— Нема, нема і нема!

У Кучківській філії Яблунівського ССТ нема скла і для вікон, і для ламп.

У Боярській крамниці під час перевірки не було цигарок. У селі Вотилівка нема в продажу чаю, оцту.

— Так дайте ж хоч горілки! Вип'ю з горя сто грам!

— Нема!

А тим часом на 1 серпня на складах Лисянської райспо­живспілки із цього краму, крім голови райспоживспілки тов. Шульги, було скла для вікон 300 ящиків, лампового скла № 7 і № 10—1.900 штук, оцту — 600 пляшок, вина різно­го — 612 пляшок, цигарок різних більш як 300 тисяч штук, лопат різних 500 штук, зубного порошку 1000 коробок, пасти зубної 40 десятків, чайників заварних 500 штук, гуталіну 5 тисяч коробок, сосок — 800 штук, ґнотів для ламп 4 тисячі і т. д.

Оперативність, як бачите, у Лисянської райспоживспілки точнісінько така сама, як у Омелька з «Мартина Борулі»:

— Якби ж чоловік крила мав? А то поки встанеш, поки дійдеш...

...А чого, власне, посміхається голова Маньківської рай­споживспілки тов. В.?

В перевірених 18 торговельних підприємствах не було фасованої солі, а в крамниці № 4 Соколівського ССТ взага­лі не було ніякої солі...

По багатьох сільських крамницях нема кави, нема чаю, зубного порошку, цигарок, махорки, вина, горілки.

Голова Бабанської райспоживспілки тов. П. махає рукою.

— Та що там говорити: та я й виділеного мені гасу не вибираю, хоч у Бабанській, Доброводській, Вишнепільській, Оксанинській, Сушківській, Легедзинській та по інших крамницях гасу нема! Нема, та й уже!

— А чим же вечорами народ світить?

— Очима! Гарячі в його очі! Особливо в парубків та дівчат! А старі хай спати лягають!

Голова Шполянського радгоспробкоопу тов. С. зрадів:

— А я гадав, що тільки по моїх крамницях нема гасу та солі. А воно я неодинокий, слава тобі господи!

— А чим же ви торгуєте? — запитали ми працівників прилавка по цих крамницях.

— Витрішками!

«Не так, як в Одесі,— подумали ми.— В Одесі, там справа інша».

— Дайте мені склянку води!

— Вам із сиропом чи без сиропа?

— Ні, мені без сиропа!

— А без якого вам сиропа?

Оце обслуга! Це вам не витрішки!

ВОВК ЧИ СОБАКА

Група мисливців с. Октябрського Добропільського райо­ну Сталінської області — Дан, Барвинський, Бодрий, Соболь та Калашник — 20 жовтня 1953 року облавою вбили двох вовчиць. Не вовків, а вовчиць. Шкури надіслали у Добропільську контору райзаготживсировини. Завскладом Роберт понюхав вовчі шкури.

— Собаки! — каже.

— Як собаки, коли це вовки, та ще й вовчиці? — за­протестували мисливці.

— Собаки! Отакий і в мене колись собака був,— каже Роберт.— Сірий! Гавкав! Ви мене не піддурите: я на собаках собаку з'їв!

Послали шкури в Харків, на базу,— Польова вулиця, № 87.

З Харкова надійшов акт:

— Вовки! Два! Кавказькі!

Та то дідько з ними, що вони кавказькі, а от, чи самці вони, чи самиці, ніяк мисливці цього не доб'ються, а від цьо­го залежить винагорода: за самицю належить більша премія.

Ну що порадити товаришам мисливцям?

Понашому, слід скласти такого акта:

— Я націлився, а вона в цей момент пудрилась!

Може, тоді харківські спеціалісти повірять, що таки справді була вовчиця.

А Роберта треба навчити, як одрізняти вовка від со­баки.

Скажіть йому, що собака гавкає і що його звуть Шарик, а вовк виє і звуть його навпаки — Вовчикбратик.

ВСУЄ ЗАКОНИ ПИСАТИ...

У Вільховатці на Харківщині будують школусемилітку за типовим проектом.

Школа мала бути збудована до 25 серпня 1953 року.

10 грудня 1953 року обласна інспекція Державного архі­тектурнобудівельного контролю відмовилася скликати дер­жавну комісію для приймання школи в експлуатацію, бо багато було ще недоробок.

Місцеві районні організації екнули:

— Е! Що нам державний контроль! Займай школу! Учись, хлопці!

І вчаться хлопці в недоробленому вогкому, з несправним опаленням будинку.

Актом від 10 грудня 1953 року констатовано багато відхилень од проекту, а саме: у квартирі директора замість санвузла збудовано кладовку; при кімнаті техперсоналу не збудовано тамбура й кладовки; у кімнаті техперсоналу нема кухні; у самій школі замість санвузла збудували класну кімнату...

І т. д. ... І т. ін. ...

Взагалі, коли прочитаєш того акта, виходить, що школу будували не за типовим проектом, а за типовим відхилен­ням від проекту.

І дивно робиться: навіщо ж тоді проекти?

Може, спеціально для того, щоб їх ігнорувати?

Так тоді взагалі краще будувати на «шалайбалай», а воно, може, візьме та й «получиться», як у проекті.

Школу будував Харківський обласний трест № 2 Міні­стерства житловоцивільного будівництва УРСР, з чим ми його й вітаємо.

КОНТОРА ПИШЕ..,

На підставі постанови Ради Міністрів УРСР і ЦК КП України від 20 серпня 1953 року «Про заходи для поліпшен­ня постачання молока дітям раннього віку по містах та промислових центрах України» Міністерства сільського гос­подарства, охорони здоров'я та легкої й харчової проми­словості в жовтні 1953 року затвердили тимчасову інструк­цію по відбору молочних ферм у колгоспах та в радгоспах для цієї справи і санітарні правила по одержанню молока на таких фермах.

Керуючись цією інструкцією, обласні управління сіль­ського господарства в Києві, Харкові і т. д. обслідували й одібрали ферми для постачання молочним кухням молока.

Ясно?

Але як же, щоб при такій нагоді «контора» та не за­писала...

Ну, і з'явився так званий «санітарний паспорт молочної ферми» аж на 63 артикули та ще й з двома підартикулами, заступником міністра охорони здоров'я УРСР т. Б. за­тверджений.

Чого тільки нема в тому «санітарному паспорті»!..

...11. Як часто вивозиться гній...

...13. Відстань гноєсховища від ферми...

...17. Убиральня є, нема; двері в ній є, нема (підкреслити).

...31. Чи є рукомийник...

...32. Чи миє доярка руки перед доїнням...

...37. Чи миються дійниці...

Майте на увазі, що це паспорт для ферми, що п вже комісія одібрала для постачання дітям молока.

Невжетаки автори паспорта припускають, що в нас є молочні ферми, де не миються дійниці, де доярки не миють руки?

А найсерйозніше в тому паспорті запитання... ...29. Чи підв'язується корові хвоста: так, ні (підкрес­лити) .

А що робити в таких випадках: хвоста корові прив'язали, а вона, гемонська, взяла та й висмикнула?

Прооопало молоко! Та ще коли на фермі електро­доїння!

...Люблять у деяких наших «конторах» пописати, ой же ж і люблять!

АЖ ПАЛЬЦІ ЗНАТИ!

Як їхати з Чигирина (це Черкащина) на Олександрію (це вже Кіровоградщина), так зразу за Чигирином буде хороше село Галаганівка, а за Галаганівкою буде теж хоро­ше село Стецівка. Галаганівку ви проїдете, а до Стецівки на цей раз не доїздіть, а біля містечка повертайте ліворуч на дорогу, що веде в село Бітове.

Доріжка там благенька, проте проїхати можна.

Так ви будете їхати, їхати та й доїдете до річки Тясмина.

Власне, як по совісті сказати, то там Тясмин уже не річка, а широченький рівчак, шлюзом перетятий.

А чого воно, запитаєте ви, з хорошої річки Тясмина зроб­лено рівчак?

Пояснити це ми не можемо, бо не знаємо. Подейкують, що з річки значно легше зробити рівчак, ніж з рівчака річку.

А шлюз, запитаєте ви, навіщо? Та й не один, кажуть, шлюз, а цілих три, чи що?

Теж достеменно нам не відомо. Дехто каже, щоб вода з Тясмина тим рівчаком зовсім не витекла у білий світ, а дехто, которі сердитіші, ті пояснюють:

— То вони риби з Дніпра в Тясмин не пускають! Ну, одне слово, гідромеліорація...

Гідромеліорація, звичайно, річ дуже корисна. Головне в тому — як вона здійснюється.

Спробуйте, наприклад, подивитися на роботу,— коли це можна назвати роботою,— Кіровоградського обласного меліоводбуду, де начальником т. С, а головним інженером т. М.

Ще як під'їздите ви до того,— ну вже, хай буде! — Тяс­мина, вас вражає величенька, так гектарів на шістдесят, ділянка землі, де стирчить убоге бадилля рідкуватої махор­ки, щось таке ніби виприндилося на капусту, похнюпилися сухопечальні кущі помідорів, а на величенькому шматі землі повипиналися із землі щурячі хвостики...

— Що воно таке? — дивуєтеся ви.

— То, звиняйте, наша цибуля! — скажуть вам.

А потім із тремтінням, сердитим тремтінням у голосі скажуть вам, що то і є ділянка поливної землі колгоспу імені Жданова (село Стецівка Чигиринського району Черка­ської області), і розкажуть вам історію цієї поливної землі.

Печальну вам розкажуть історію!

Ні, вірніше, не печальну, а обурливу!

Ще в 1951 році Кіровоградський (тоді Чигирин належав до Кіровоградської області) меліоводбуд зобов'язався побудувати на Тясмині помпу, провести труби і т. п., щоб обводнювати оту саму земельну ділянку.

А колгосп імені Жданова зобов'язався заплатити Кірово­градському меліоводбуду 74.002 карбованці і, крім того, ви­конати, за договором, на 28.935 карбованців земляних робіт.

Колгосп імені Жданова свої зобов'язання виконав чесно: гроші заплатив, роботу зробив та ще й 12 кубометрів дощок позичив меліоводбудові.

Дошки, між іншим, у степу значно дорожчі, ніж меліоводбудове «їйбо, віддам!».

Що зробив Кіровоградський меліоводбуд?

Помпу сякутаку він поставив і труби сякітакі попрокладав...

— Ну! Раздва! Помпонули!

Воно води сьорбнуло, біля помпи бризнуло, обводнило виконробові робу і засюрчало не по трубах, а куди йому забажалося — на всі боки!

Пастушки були дуже задоволені: «хвонтан» у степу!

Четвертий рік плачуть сто з гаком тисяч колгоспних грошей, щороку колгоспники готують землю для обводню­вання, сіють, садять, бо щороку Кіровоградський меліовод­буд обіцяє:

— Готуйтеся! На цей раз уже як поллється, як поллється, так тільки холоші підкочуйте та спідниці підтикайте!

Правда, кіровоградські меліоводбудівці приїздять, молот­ком по помпці цокають, труби ніби пригвинчують, цементом навкруги ляпають:

— Давай!

Воно тільки біля помпи: чвирк!

А тоді ще до керівництва колгоспу:

— Готове! Приймай! Підписуй акт! Та ще й з криком!

І так четвертий рік!

Сміються люди...

А воно зовсім не смішно!

Коли підрахувати, скільки це все колгоспові коштує, ой, як це не смішно!

Не кажучи вже про сто тисяч колгоспної готівки, скільки щороку вкладається праці, насіння і т. д.

Хто за це все відшкодує колгоспові імені Жданова?

Ми гадаємо, що все це підрахувати можна, і хто відшкодуватиме, прокуратура теж має змогу встановити...

А от хто відновить престиж обводнювального земле­робства, вщерть скомпрометований у Чигирині такою «робо­тою» Кіровоградського меліоводбуду? Хто?

УДАЙБУДИ

Ви, мабуть,, були на будівництві Каховської гідроелектро­станції? Не були?

Коли не були, то в журналах та в газетах фото бачили? Правда, грандіозне будівництво?

Перемички, котловани, електрика, бетон, гудрон, веселий народ і веселі пісні... Каховка — на Дніпрі.

У сивий Дніпро вливається сивувата річка Сула, а вже Сула приймає в себе чудесну, тихомрійну, казковоколиско­ву річку Удай, з очеретяноосоковими берегами, із задумли­вими над водою вербами...

А які були в Удаї щуки! А язі! А соми!

Як гнався, кажуть, віщий Олег за печенігами, підскочив до Удаю, а печеніги бігли лісом, і дуже, кажуть, прудко, так він, Олег, щоб перерізати їм шлях, кинувся на човнах по Удаю. Не наздожене. Закинули неводи, наловили сомів, язів та щук... І що придумали? Сома у човнах у корінь, дві щуки на пристяжку, а язі — на винос: наздогнали — і на капусту печенігів порубали. Із сомів, та із щук, та з язів наварили юшки і добре після січі пополуднували.

Отака була риба в Удаї...

Ну, гаразд...

А причім тут Дніпро, Каховка, будівництво Каховської гідроелектростанції?

Де — Удай, а де — Каховка? «Где Днепр,— где имение?»

Так повинні ви знати, що на тихомрійному Удаї тепер теж провадиться велике будівництво.

І коли Каховське будівництво має на меті добробут наро­ду, то Удайбуди мають зовсім протилежну ціль — вони похижацькому нищать народне добро.

Чому ми говоримо Удайбуди, а не Удайбуд?

Бо коли на Дніпрі в районі Каховки народ споруджує одну дамбу, то на Удаї споруджено загатдамб проти кожно­го села по п'ять, а то й більше...

Мета цих Удайбудів — виловити, винищити дощенту, позвірячому «зничтожити» нащадків отих самих сомів,

щук та язів, що ними колись віщий Олег печенігів був випередив.

У Прилуцькому районі, по Удаю, від села Переволочної до села Рибці (відстань не велика!) перегачено річку в шес­ти, а то й більше місцях.

Загати пороблено капітальні. Щоправда, без арматури, без бетону, проте всі загати («язи» — іи> так вони звуться) побудовано з добірного будівельного лісу: з дубини, з сосни, вільхи і т. ін., скріплено добрими залізними скобамигаками, над якими кріпко потрудилися ковалі.