Вид зі шляхопроводу біля заводу
жүктеу/скачать 4.58 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- ДОБРИЙ КИЇВСЬКИЙ ГУБЕРНАТОР ІЛАРІОН ВАСИЛЬЧИКОВ
|
Шулявка
Вид зі шляхопроводу біля заводу «Більшовик» Київ 2011. * * * * * * * http://1000years.uazone.net 1000-ліття української культури Збірка краєзнавчих статей – Київ, 2011 © Тексти, переклад, упорядкування, редагування, макет Валерій Лисенко, Київ 2011 Михайло РИБАКОВ, кандидат історичних наук БРЕСТ-ЛИТОВСЬКЕ ШОСЕ Київський вісник 14 серпня 1990 р. ...Там, де зараз розмістилася кіностудія імені О. П. Довженка, був іподром Київського заохочувального скакового товариства, так зване «Бігове коло». Відкрили його 27 серпня 1906 року. У 1910 році кияни вперше побачили тут польоти вітчизняних авіаторів С. Уточкіна, князя О. Кудашова та інших. Неподалік перетину шосе із Старо-Житомирською дорогою був глибокий яр, яким протікав струмок Сирець. Ближче до шосе розташувалися казенні хутори Хмелівщина та Сеньківшина. У 1859 році ці хутори площею близько 52 десятин Олександр II надав у довічне і потомствене володіння Київському, Волинському та Подільському генерал-губернатору князю Іларіону Васильчикову. Так виник хутір Васильчики – зараз приблизно там парк імені XXII з'їзду КПРС. У 1866 р. на прохання княгині К. Васильчикової цар дав згоду на заснування Київського Свято-Троїцького монастиря, архимандритом якого став багатий купець з Полтавщини Іван Іриниченко, він же отець Іона, через що й монастир називали Іонівським. Отець Іона прожив 110 років (1792–1902). Оскільки княгиня Катерина була його духовною дочкою, то вона заповіла Васильчики монастирю. Неподалік був розмішений хутір, який з 1821 року належав княгині К С. Кудашовій, а з 1862 року – дворянину В. Т. Волейку. Звідси назва – хутір Волейко, або Волейків. Нині тут парки імені 40-річчя ВЛКСМ та Дубки. Між хуторами Васильчики, Волейко та Нивки, уздовж окружної залізниці, понад Сирецьким яром розташувався хутір Дігтярі. Приблизно це територія сучасних вулиць В. Піка, Бауманської, Кирпоноса, Черкаської, Калинової. Хутір утворено в 1819 році, коли тут оселився з родиною селянин Василь Дігтяренко, який одержав цю землю від громади села Біличі. Через півстоліття тут проживало вже кілька сімей, усі на прізвище Дігтяренко. Назва хутора Нивки часто згадується в документах середини ХІХ століття. Урочище знаходилось у сосновому лісі, за півтори версти від шосе, а сам хутір – ближче до магістралі. У 50–60-х роках на греблях Нивки було кілька млинів, а пізніше по сусідству з'явилися розсадник садівництва Крістера, трамвайне депо, сад з рестораном «Ельдорадо». Значна частина сучасних Нивок належала військовому відомству, тут містилися табори та стрільбище. Хутір і урочище Нивки до складу Києва увійшли в 1921 році, а Дігтярі – в 1923. Праворуч Брест-Литовського шосе, на стику Святошина і Сирця в 1912 році почалося будівництво військового аеродрому. Збудували шість ангарів, розрахованих на два літаки кожний. 27 серпня 1913 року на Сирецькому аеродромі військовий льотчик П. М. Нестеров уперше в світі виконав на літаку «мертву петлю» у вертикальній площині. Давно зникли старі київські околиці – хутори й селища На їх місці нові житлові масиви, промислові підприємства, парки. За рахунок приєднаних селищ територія Києва значно зросла. Якщо за тридцять років (1864–94) територія міста збільшилася усього на 3 квадратних кілометри, то за наступні тридцять років – майже на 400 квадратних кілометрів!  
Княгиня та князь Васильчикови ДОБРИЙ КИЇВСЬКИЙ ГУБЕРНАТОР ІЛАРІОН ВАСИЛЬЧИКОВХрещатик 20/02/2009 kreschatic.kiev.ua/ua/3466/art/1235068739.html Васильчикови походили із стародавнього роду. Предок їхній Індріс (у святому хрещенні Леонтій) із трьохтисячною дружиною виїхав у 1353 році з “цесарської землі” (Німеччини) до Чернігова. Рід обрусів. Від потомків Леонтія походять на Русі Толсті, Дурново, Васильчикови. З Києвом тісно пов’язане ім’я одного з Васильчикових – Іларіона, сина князя Іларіона Васильовича, який за часів імператора Миколи I був головою державної ради і комітету міністрів. Від серпня 1852 до листопада 1862-го, тобто майже десять років, Іларіон Іларіонович Васильчиков обіймав посаду Київського, Волинського і Подільського генерал-губернатора. Князь увійшов в історію міста з прізвиськом “добрий хлопчик”. Якось на початку київської служби, коли ще не всі городяни знали його в обличчя, Васильчиков зустрів на вулиці гімназиста в розстебненому мундирі. “Чому ви розстебнені? – запитав Іларіон Іларіонович, намагаючись бути строгим.– Якщо зустріне вас генерал-губернатор, із вас суворо спитають”.– “Та ні,– відповів гімназист, застібаючись,– наш князь дуже добрий і, напевно, пробачить!” Іларіон Іларіоновіч був дуже порядною людиною. І на посаді Костромського губернатора, і пізніше, в кріслі губернатора Волині, й, звісно, в Києві – ніде Васильчиков не мав поганих відгуків. “Він був великого зросту, із зовнішністю настільки представницькою, наскільки й симпатичною,– писав про Васильчикова Микола Лєсков.– Найвиразнішою рисою була доброта. Обличчя зберігало тихий спокій доброзичливості й було незворушним навіть тоді, коли його щось розчулювало, але в цих випадках щось починало піднімати вгору і відкопилювати верхню губу та вуса. Це щось і називалося “добрим хлопчиком”, який ніби з’являвся до послуг князя, щоб не обтяжити потрібними під час розмови рухами”. За правління Васильчикова було розпочато зведення собору Святого Володимира, освячено перший капітальний кам’яний красень-міст через Дніпро, названий Миколаївським ланцюговим мостом. Іларіону Васильчикову Київ зобов’язаний і появою Анатомічного театру. Цей допоміжний медичний навчальний заклад був найкращим на континенті, тут стажувалися лікарі з усієї Європи. Васильчиков наполіг на спорудженні будівлі міського театру, що, на жаль, згоріла 1896 року. На її місці на початку минулого сторіччя побудували приміщення нинішньої київської опери. Олександр II 1859 року “За заслуги перед Вітчизною” подарував генерал-губернатору київські хутори Сеньківщину і Хмелівщину. Так на карті міста з’явився хутір Васильчики. Після смерті власника його дружина Катерина Олексіївна перед від’їздом до столиці подарувала ці землі монастирю Святотроїцькому (Іонинському), оскільки була духовною дочкою знаменитого настоятеля обителі. Тепер у цій місцевості парк “Нивки”. 3 травня 1862 р. подружжя відсвяткувало срібне весілля: тихо, без помпи і по-домашньому. А 12 листопада 1862 р. у 57 років Іларіон Іларіоновіч помер. Казали, що раптова і передчасна кончина стала наслідком сильних переживань генерал-губернатора, обмовленого незадовго до того. Офіційно ж розповсюдили інформацію, нібито Іларіон Іларіонович помер, тяжко захворівши на “грудну жабу” після того, як холодної жовтневої погоди працював на своїй дачі у Святошині (нині проспект Перемоги). Поховали князя з великими почестями в Києво-Печерській лаврі, біля Ближніх печер. Через сім років померла і його дружина. Прах її, згідно із заповітом, перевезли з Петербурга і поховали поруч із чоловіком. Ім’ям Іларіона Іларіоновича вдячні кияни якийсь час називали нинішню Прорізну вулицю. Григорий МЕЛЬНИЧУК жүктеу/скачать 4.58 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|