З історії виникнення села Веприк Походження назви населеного пункту

1 версія

2 версія

3 версія

4 версія

• 
  чисельність населення:
  

• 
  головні природні об’єкти:
  

б) Річка Киршин (Кирша) - притока Ірпеня.

• 
  головні господарські об’єкти:
  

До 1912 року казенні ліси Веприківської волості входили до складу Фастівського лісництва. У 1912 році на їхній базі організували Веприківське лісництво. Веприківська волость була найлісистішою в Київській губернії (мала до 70 % лісистості). Тепер загальна площа лісництва становить 3007 га, в тому числі вкритих лісовою рослинністю земель—2797,3 га, з них деревостанів штучного походження 84%. Лісові масиви розділені на 56 кварталів, 8 обходів і 2 майстерські дільниці. В лісництві нараховується 94 штатних працівники, з них у цеху переробки деревини працює 35 робітників. Лісництво має 7 тракторів, 4 автомашини, серед яких 1 пожежна. Крім того є автокрани.

Основні типи лісорослинних умов: свіжі бори, субори, судіброви. Ґрунти дерново-підзолисті, піщані і супіщані. Середній вік деревостанів 70 років. У насадженнях переважають молодники, які займають 11,8% вкритих лісовою рослинністю земель. Середня повнота насаджень - 0,7. На території лісництва є заказники, пам’ятки природи (Плютовський ліс), унікальні культури і насадження.

В останні роки лісництво на рубках головного користування щорічно заготовляє 25000 м деревини. Рубки, пов’язані з веденням лісового господарства, проводяться на площі 70 га. В процесі цих вирубок заготовлюється 1730 м лісопродукції. Щорічно на землях держлісфонду лісництво саджає 70 га лісових культур. У цеху переробки щорічно переробляється 6000 м деревини.

Продукція переробки деревини експортується до Німеччини, Італії, Бельгії, Іспанії.

Найдовше працювали лісничими і найбільше зробили для охорони і примноження лісових багатств Веприківщини лісничі: Олександр Антонович Корбут, Антон Павлович Котляр, Олександр Григорович Пінчук і особливо – Леонід Вацлавович Колодзейський.

Найдовше працював у Веприківському лісництві на посаді лісничого Леонід Вацлавович Колодзейський - один з найкращих лісничих України. Народився він у Веприку 1938 року. Батько - Вацлав Теофілович працював головою колгоспу, мати - Олександра Савелівна - колгоспницею. У 1938 році Вацлав Теофілович за безпідставними звинуваченнями був страчений як «ворог народу». Реабілітований посмертно у 1956 році.

У 1955 році Л.В.Колодзейський закінчив десятирічку. Три роки працював він у колгоспній кузні, потім служив в армії. Мріяв стати підводником, але його як сина «ворога народу» не прийняли на навчання. Після демобілізації закінчив ремісниче училище і працював на заводі у місті Києві, а потім вступив до Лубенського лісотехнікуму, був старостою групи. У технікумі активно займався спортом. Після закінчення працював на Українському лісовпорядному підприємстві, згодом - помічником лісничого, а останні 25 років, до дня передчасної раптової смерті 5 жовтня 1999 року, лісничим Веприківського лісництва. За сумлінну працю його багато разів нагороджували почесними грамотами, оголошували подяки, у 1986 році нагородили медаллю «Ветеран Праці» і орденом Дружби народів, у 1998 році присвоїли почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства».

Фельдшерсько-акушерський пункт

Першим фельдшером села Веприк був Володимир Степанович Миронівський. Він працював тут з 1907 по 1022 рік. Обслуговував 12 сіл. Став жертвою тифозної епідемії, яка охопила всі навколишні села. Заразився тифом в багатодітній родині Запольських. Помер 25 квітня 1922 року.

Тифи тоді без перебою

Напали на життя з косою,

А він один на десять сіл

Скакав конем напроти стріл.

Ішов у рукопашний бій

Проти тифів і дифтерій.

Текли його народні рани,

І чорну смерть

життям таранив.

Одна тифозная стріла

Йому життя перетяла.

Спинилось серце полум’яне,

Свого рятівника селяни

На цвинтар понесли в сльозах,

Оплакали священний прах.

Йому б тоді сучасні крила,

Завзяття мало - треба сила.

Будь гідний прадіда, нащадку,

Візьми його девіз на згадку,

Бо він за світле майбуття

Стріляв у смерть своїм життям.

В.Косовський

З 1956 по 1974 рік Веприківським ФАПом завідував Володимир Іванович Косовський.

Косовський Володимир Іванович народився 28 липня 1923 року в селі Веприк Фастівського району на Київщині в родині службовця, колишнього офіцера царської армії Івана Косовського. В 1938 році батька, який був на той час головою колгоспу, безпричинно арештували.

До 1941 року Косовський навчався в Київському залізничному технікумі. В часи Другої світової війни вступив в підпільну організацію українських націоналістів.

У 1943 році радянський військовий трибунал засуджує Володимира на 20 років каторжних робіт. Каторгу відбував у Воркуті на п’ятій та другій шахтах. У 1947 році він був переведений у режимний табір «Речлаг» при шахті №1 «Капітальна».

Косовського звільнили з ув’язнення у 1956 році. До пенсії він працював завідуючим фельдшерсько-акушерським пунктом спочатку в селі Пилипівка Фастівського району, а потім у Веприку.

Володимир Іванович створив на громадських засадах Меморіальну кімнату-музей композитора К.Стеценка.

Веприцький фельдшерсько-акушерський пункт, яким він завідував, на огляді сільських медичних установ у 1972 році посів перше місце по колишньому Радянському Союзу.

Косовський був делегатом ІІ Республіканського з’їзду організації пам’ятників історії та культури та делегатом восьмого з’їзду Червоного хреста СРСР.

У 1993 році вийшла збірка невільницьких поезій В.Косовського «В терні колючому».

У 1995 році Всеукраїнське товариство «Просвіта» видало його книгу, для дітей «Я б сипав райські самоцвіти», яка невдовзі була перекладена на італійську мову і видана в цій країні.

14 травня 1996 року він одноголосно був прийнятий до спілки письменників України.

В.Косовський, працюючи з 1990 року науковим працівником Меморіального музею-садиби К.Стеценка в селі Веприк, багато часу присвятив вивченню життя і творчого спадку відомого українського композитора. Це вилилося у книгу «Як рвалися струни на кобзі» (видана в Києві у 1997 році).

У 1998 році у збірці трьох фастівських поетів «Тризуб» Косовський теж друкує значну кількість своїх останніх поетичних творів.

Володимир Іванович вів активну творчу і громадську діяльність. Він виступав з поезіями та спогадами в школах, училищах, серед громадян.

Він брав участь у створенні чотирьох документальних фільмів за сценарієм режисера Георгія Давиденка («Київнаук-фільм»). В основу одного з них («Невільник – брат, невільниця – сестра») покладено життя родини Косовських.

Володимир Іванович є серед осіб, чиї біографії включено до довідника «Життя славетних» та видань американського Біографічного інституту.

Помер Володимир Іванович Косовський 29 травня 2000 року. Поховали його біля сільської церкви святої Параскеви (поряд із могилою славетного українського композитора К.Г.Стеценка).

пам’ятки історії та культури:

Музей видатного композитора Кирила Григоровича Стеценка

Ім’я видатного українського композитора Кирила Григоровича Стеценка широко відоме не лише в Україні, але й за її межами. Одним із місць, яке береже пам'ять про цю людину, є село Веприк. Саме тут покоїться прах Кирила Григоровича та його дружини Євгенії Антонівни.

Кирило Стеценко був у Веприку священиком, але священиком незвичним. Він укріпив церковний хор. Крім того, маючи рідкісний талант диригента-інтерпретатора народної пісні, він створює ще два хори: сільський, або як його звали вепричани, «великий», і дитячий.

Працюючи з хорами, Стеценко організував роботу ще й драматичного гуртка. За короткий час силами цього колективу було поставлено кілька українських класичних п’єс, зокрема: «Сватання на Гончарівці», «Безталанна», «Наталка Полтавка», «Глитай, або ж Павук».

Кирило Григорович був і режисером, і хормейстером, і суфлером, і інколи навіть актором. Його вогонь запалив вепричан. У вихідні дні з усього Фастівського повіту, та й не лише Фастівського, приходили в Веприк люди. Зранку вони слухали службу Божу українською мовою, яку вів в місцевій церкві святої Параскеви отець Кирило, а в другій половині дня із задоволенням дивилися спектаклі в приміщенні місцевої «Просвіти» або виступи хору. За часів перебування на Фастівщини видатного композитора - протоієрея української автокефальної православної церкви Кирила Стеценка Веприк став своєрідним духовним центром кількох районів.

У вільний час Стеценко оркеструє свої останні твори: «Іфігенію в Тавриді» та «Гайдамаки», мріючи поставити їх на сцені. Осиротіло село навесні 1922 року - від тифу помер Кирило Григорович Стеценко.

В селі збереглася хата, в якій жив і помер композитор. Саме тут в 1982 році, до 100-річчя з дня народження К.Г.Стеценка було відкрито музей-садибу.

В музеї зберігаються особисті речі композитора: ікони, стіл, зроблений самим Стеценком, за яким він навчав дітей нотній грамоті, портрет Т.Г.Шевченка.

В меморіальних кімнатах зібрані експонати етнографії і побуту, які допомагають відтворити ту обстановку, в якій жив Кирило Григорович.

В експозиційних залах представлені нотні видання композитора, критична література про нього, фотографії і портрети діячів культури, пов’язані з іменем К.Г.Стеценка, родинні фотографії його сім’ї. Тут же знаходиться скульптурна постать К.Г.Стеценка, виконана скульптором М.А.Дмитрівим, меморіальну кімнату доповнює бюст композитора, подарований музею заслуженим працівником культури Іваном Макаровичем Гончаром.

Справжньою окрасою зовнішнього вигляду музею став горельєф К.Г.Стеценка (скульптор А.Древецький).

У музеї побували відомі стеценкознавці: Л.Пархоменко, Ю.Хорунжий, Е.Федотов, Є.Товстуха, С.Лісецький, які залишили свої роботи з автографами.

Своєрідним експозиційним заспівом стали слова друга і сучасника К.Стеценка, відомого усьому світові диригента і композитора О.Кошиця, подані в одному із залів музею: «Творчість того генія (К.Стеценка) я люблю до безтям’я. найбільшим твором його я вважаю Панахиду, яку я не тільки бачив, але й чув під управою самого автора в Києві. Вона повна нашої панахидної поезії тихого цвинтаря… Ту Панахиду хочеться співати як пісню, скільки там рідного, людяного, звичайно незвичайного. Чудово!».

Пам’ятник Кирилу Стеценку

На могилі К.Г.Стеценка стоїть кам’яний пам’ятник композитору роботи скульптора Г.Н.Кальченко.

Біля хутора Млинок, у лісі, знаходиться одне з найбільших городищ Київщини. Воно розташоване у важкодоступному місці і було оточене височенним земляним валом (залишки якого є і донині) і глибоким ровом. Городище знаходиться в місці впадіння річки Кирші в Ірпінь.

У Веприківському лісництві на межі кварталів 7,8,12,13,14 добре видно сліди земляного насипу, по якому проходила вузькоколійка, збудована у 1921-1922 роках для вивезення деревини, яку в народі називають «Лежнівкою».

Глибоко в лісі знаходиться долина, поросла березняком, її називають «Захаровою» - за іменем першого власника.

ІІІ. Власні назви, пов’язані з місцевими водними об’єктами (гідроніми)

Мухова

В цьому зручному для переходу місці на березі річки Кирша було поселення козака на ймення Муха.

Перехід через річку Киршу, що знаходиться вище по течії перед Муховою. Колись в цьому місці жила сім’я Генераленкових. Звідси й назва.

Найзручніший перехід через річку Кирша - наймілкіше місце на річці. Його можна перейти вбрід.

Власні назви, пов’язані з флорою та фауною

Боброва гатка

Вверх за течією річки Кирша за Бродком знаходиться тиха заводь, де були раніше і живуть зараз дуже багато бобрів. Звідси й назва.

Соціально-економічна топоніміка

Хутір Млинок

Давньоруське поселення хутір Млинок знаходиться в лісі на березі річки Кирші на північ від Веприка на відстані 3 км від села. Колись на хуторі був великий водяний млин, який обслуговував навколишні села.

• 
  Інші мікротопоніми
  

Старе місце в лісі, де колись був хутір Веприк, який спалили під час одного з набігів татаро-монголи.

Веприк згадується в літописі за XVII століття під назвою «Урочище Веприн», яке входило до складу Фастівського староства Семена Палія, який володів ним з 1686 року по 1704 рік. В 1704 році село Веприк захопили польські уніати, які володіли ним до 1708 р. В 1750 році Катерина ІІ дарує Веприк графині Браницькій. На території Веприка в цей час діяли гайдамацькі загони отаманів Швачки і Бондаренка, які в 1768 році розігнали католицькі, духовні і орденські «общества» не тільки у Веприку, а й у Фастові.

В 1900 році село Веприк було волосне, до складу якого входило 11 сіл.

Довідка про Веприк 1900 року: жителів 2100, чоловіків 990, жінок 1110; основне заняття - хліборобство, крім того, частина їздила в Київ на заробітки; землі у приватній власності - 2176 десятин, з них 65 десятин належить священнослужителям, решта - селянам; водяний млин - власність сільської громади, прибуток – 20 карбованців, селяни володіють кооперативним капіталом у сумі 166 карбованців 90 копійок та запасним продовольчим зерном на суму 322 карбованці; у селі 7 рибних ставків, 5 молочних крамниць, маслобойня, олійниця, чайна, винна крамниця, православна церква та церковнопарафіяльна школа.

Напередодні революції селяни створили на кооперативних засадах шкіряне виробництво. Продукція цього заводу славилася доброю якістю виготовленої шкіри. Кількість жителів села виросла до трьох тисяч.

До 1917 року село Веприк було казенним. В 1917 році нараховувало 640 дворів, які мали 2005 га землі, з якої 300 га займали 8 заможних сімей, 120 дворів не мали ні землі, ні робочої скотини. В селі було дві молотарки на кінному приводі і одна соломорізка; вся земля оброблялася вручну, дерев’яними знаряддями. Середній врожай становив до 8 центнерів з десятини. Все населення займалося сільським господарством. Бідняки мали підробітки на розробці лісу. З ремісників були ковалі, столяри, кравці і шевці.

1918 року в селі засновано товариство «Просвіта». Очолив його дяків син, учитель земської двокласної школи Микола Костянтинович Артасевич. При «Просвіті» був драматичний гурток і хор. Щонеділі йшли аматорські вистави. Особливого піднесення набрало культурне й духовне життя села з приїздом видатного українського композитора Кирила Григоровича Стеценка. Голодна зима 1920-21 років примусила композитора покинути Київ, де він викладав у Муздрамінституті імені Лисенка і в Консерваторії (хоча й продовжував наїжджати до міста - читати лекції), і переїхати на постійне проживання з чималою родиною до Веприка. Тут він мав і постійний заробіток - посаду священика у сільській православній церкві, яка була побудована в 1863 році. В 30-ті роки XX століття за часів радянської влади церква була зруйнована. Відновили її в 1991 році на кошти, зібрані жителями села.

За часів перебування К.Стеценка у Веприку село стало своєрідним релігійно-музичним центром кількох районів.

«А щоб послухати наш хор, - розповідав колишній хорист Стеценка С.С.Скрипченко, - люди приходили з інших сіл. Ото у неділю приїжджала сила народу. Вранці слухали службу Божу в церкві рідною мовою, а ввечері в «Просвіті» світський хор або виставу у виконанні драматичного гуртка». В пізніші роки розпочалася більшовицька розправа за відродження. Суд над переконаннями. В 1931 році заарештували 40 кращих, національно свідомих громадян села Веприк, яких звинуватили в штучно створеній справі СБУ. Всього у Веприку до 1938 року заарештовано і знищено більше 100 чоловік. А під час жорстокого голодомору 1933 року в могилу лягло ще до 380 чоловік. В селі було чотири випадки людоїдства.

Спогади Антона Никоненка:

З оповідань, які чув колись дід Антось від свого діда Марка, він дізнався багато цікавого про минуле життя нашого героїчного багатостраждального народу.

Минувшина була надто багатостраждальною і тяжкою.

Не раз після грабіжницьких набігів татар з села в небо піднімалися червоні вогненні язики, пливли і котилися над зеленими густими борами хмари їдкого чорного диму.