1 Бердянськ 2010 (06)


Рис. 1. Стадії розвитку команди



бет5/30
Дата24.07.2016
өлшемі3.04 Mb.
#218514
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

Рис. 1. Стадії розвитку команди


Перша – стадія орієнтації. Вона характеризується тим, що коли група вперше збирається, її члени знаходяться у залежності від формального лідера, який забезпечує структуру їх стосунків між собою. Цей процес передбачає розробку програми і встановлення основних правил поведінки в команді. Необхідним є прояснення цілей, уточнення питань, які слід узяти до уваги, та забезпечення розуміння сутності праці, засобів і методів роботи всіма членами команди. Існує потреба в орієнтації членів групи в найширшому розумінні, пошук відповідей на запитання: “Що? Чому? Хто? Як?”.

Другу стадію – “розчарування” – інколи називають “штормом”. Вона настає тоді, коли члени команди починають отримувати відповіді на поставлені запитання, і ці відповіді не всіх задовольняють. Означена стадія часто характеризується конфліктами або небажанням продовжувати спільну роботу, зневірою у власних можливостях досягнення мети. Значна частина проблем пов’язана з тим, що в команді починає складатися певна ієрархія, розподіл ролей, проявляються різні погляди на правила поведінки. Потрібно зорганізуватися, щоб виконати завдання, які стоять перед командою. Зауважимо, що на цих двох стадіях робота фактично виконується, певні виробничі завдання продовжують розв’язуватися, проте діяльність, як правило, є недостатньо ефективною.

Третя стадія – інтеграція – є початком найбільш продуктивної роботи щодо стосунків усередині команди: початкові конфлікти вже розв’язані, на цій стадії команда досягає ідентичності, що відрізняє її від інших груп. Їй притаманні також почуття єдності та згуртованість членів команди. У виробничій діяльності можна спостерігати широкий обмін ідеями, інформацією, спільний аналіз думок і колективні рішення щодо конкретних дій. Тобто команда вже здатна одночасно виконувати обидві функції: працювати на результат діяльності, забезпечувати підтримку й ефективні стосунки всередині команди. Від третьої стадії група природно та з найменшими зусиллями перейде до четвертої – ефективного функціонування. На цій стадії існує довіра всіх членів команди один до одного, що дозволяє максимально використовувати окремих працівників, пари і малі групи, що працюють на досягнення загального результату. Крім того, члени групи максимально віддані спільній справі та проявляють творчий підхід до неї. Характерним є також високий рівень взаємозалежності, функціональної компетентності та здатності до співробітництва у відносинах усередині команди, де функції та обов’язки чітко розподіляються. Команда демонструє високу ефективність у розв’язанні проблем, а отже, здатна відповідати на будь-яку потребу у змінах обставин [4].

Для названих стадій обов’язкова послідовність. Це означає, що третя стадія не може бути досягнута без проходження першої та другої. Проходження стадій не є автоматичним або неминучим. Групи можуть залишатися на першій чи другій стадії і ніколи не дійдуть до третьої або четвертої. Неможливо встановити загальні часові межі для кожної стадії. Перехід від першої до четвертої стадії може зайняти у членів групи години, тижні, навіть місяці та роки. Якщо будь-який член команди залишає її і з’являється інша людина, це завжди буде вже нова команда. Отже, вона навіть може повертатися у своєму розвитку на першу стадію [4]. Тому дуже важливим є розуміння керівником процесу розвитку групи в команду і створення умов для послідовного переходу від стадії до стадії. Так, на першому етапі керівник домінує у визначенні стратегічних та тактичних цілей і завдань, під час проведення зборів колективу організовує колективне обговорення, намагаючись роз’яснити кожному члену колективу його завдання, забезпечуючи формування колегіальності прийняття спільних рішень.

На другому етапі керівник, виявляючи конфліктологічну грамотність (володіння знаннями про види, особливості конфліктів, засоби їх розв’язування, практичні уміння прогнозувати, попереджати й розв’язувати педагогічний конфлікт) та гнучкість, відкритість, здібність адаптуватися до змінних умов, враховуючи, що колектив ще не може самостійно працювати над завданням, найбільшу увагу має приділити саме організації робочого процесу. Підтримка комфортного психологічного клімату, унаочнення досягнень і чітке визначення конкретних завдань допоможе колективу свідомо декомпозувати стратегічні цілі на покрокове розв’язання практичних завдань. Третій етап характеризується особливою увагою до формування взаєморозуміння між членами команди, створення позитивного командного мікроклімату, що дає відчуття командної єдності. На цьому етапі учасники вже самостійно можуть взяти на себе відповідальність за виконання своїх обов’язків, отже, зникає необхідність у жорсткому контролі та покрокових рекомендаціях, які вже можуть заважати визначати власну позицію у спільній справі. Для активного включення співробітників у спільну роботу керівнику необхідна комунікабельність, почуття гумору, уміння організувати зворотній зв'язок. Зі вступом команди в останню стадію свого розвитку участь керівника в побудові взаємовідносин у педагогічному колективі істотно зменшується, водночас необхідне розумне делегування повноважень та стимулювання досягнень команди.

Вагомою соціально-психологічною функцією керівника на всіх етапах розвитку команди є уміння регулювати процеси поведінки співробітників. В основі функціонування механізмів соціально-психологічної регуляції організаційних процесів лежать три провідних принципи (В. Казміренко): 1) принцип нададитивної природи соціально-психологічної регуляції. Сутність його полягає в тому, що стосунки між людьми синтезуються у складну гармонію організаційних властивостей, які породжують нову потенційну організаційну силу. Особистість, яка задіяна у стосунках, підкоряється законам цих стосунків, свідомо слідує вимогам норм і правил, які регулюють її поведінку; 2) принцип енерго-інформаційного співвідношення, який відтворює той ступінь організованості, що дозволяє оптимізувати процеси досягнення цілі. Оптимальність досягнення пов’язана з якістю, інтенсивністю, рівнем організації інформаційно-ділових контактів, взаємодопомоги та інформаційною адекватністю в оснащенні процесів спільної діяльності; 3) принцип динамічності соціальних настанов та мотивів членів команди. Природа соціально-психологічних процесів в організаційній діяльності пов’язана з особливостями динаміки і змісту соціальних установок, мотивів і соціогенних потреб. Важливу роль при цьому відіграють пізнавальні процеси, що пов’язані із сприйманням і взаєморозумінням суб’єктів спільної діяльності. Важлива ознака педагогічної команди – раціональний розподіл ролей, що підвищує рівень мобільності педагогічної команди, а також ступінь її адаптивності до незвичайних ситуацій. Розподіл ролей дає кожному з членів педагогічної команди відчути свою значущість, що вкрай важливо, так як команда – це співтовариство “рівних” [3, с. 43].



Найефективнішими, за твердженням науковців, які досліджують проблеми управління освітою, є команди, у яких заповненні вакансії виконавців восьми головних ролей, заснованих на різноманітті типів особистості. Так, за твердженням К. Ушакова, це мають бути: головуючий (гарантує якість цілей та врахування внеску всіх і кожного, стежить за розвитком команди), ініціативний працівник та аналітик (творча натура, генерує ідеї, висуває альтернативні пропозиції і ставить під сумнів вихідні положення), організатор (надає енергію, дає вказівки, орієнтований на досягнення результату і мети), агітатор (орієнтований на процес і людей, розвиває командний дух, чутливий до потреб і атмосфери у команді; ефективний посередник для спілкування із зовнішніми агентами), відповідальний за моніторинг та оцінювання (діє в контакті із зовнішнім середовищем, відповідає на питання хто і що; забезпечує реалістичну оцінку, прагне встановити, що саме працює; добре організований, дисциплінований і надійний), працівник команди, який доводить виконання завдання “під ключ” (уважний до дрібниць, охайний у дотриманні термінів, дбає про досягнення стійкого вимірюваного прогресу). На думку автора, щоб команда була успішною, у ній повинні виконуватися усталені ролі не тому, що людині притаманна та чи інша роль, а тому, що в силу своїх здатностей вона схильна до її виконання. При цьому людина може виконувати не одну, а кілька ролей. Дизайн командних ролей може бути визначений тільки в конкретній ситуації функціонування і розвитку групи. І для того, щоб група існувала не тільки як команда, але і як соціальна група, що і є базовим для будь-якої команди, важливо на довго не вводити фіксовані ролі. Питання рольових відносин для утворення педагогічної команди є принциповим, оскільки в команді ролі задаються із середини, з урахуванням індивідуальних особистостей і потенцій членів команди. Члени команди, які виконують різні ролі, взаємодоповнюють один одного, тоді як у звичайному колективі ролі задаються ззовні, існують і взаємодіють на формальній основі. У команді рольова ієрархія, як правило, має нескладний характер, а керівник, дійсно, є лідером, тоді як в традиційному колективі рольова ієрархія яскраво виражена, а керівник переважно виконує формально-адміністративні функції.

Висновки. Вирішального значення набуває у формуванні педагогічної команди обраний керівником і заданий у колективі стиль управління – авторитарний, ліберальний чи демократичний. Погоджуємося з думкою більшості дослідників, що створення педагогічної команди є можливим лише за умови наявності демократичного стилю управління як довірливого та рівноправного характеру взаємодії керівника і підлеглих. Взаємодія виступає як принцип і спосіб функціонування та розвитку освітньої системи, що сприяє непримусовому включенню педагогів у процес розвитку. Умовою формування педагогічної команди є забезпечення партисипативного характеру управління (співуправління) під час прийняття стратегічних рішень управління, коли усі суб’єкти процесу стають суб’єктами управління [3]. Співвідношення партисипативного та командного управління має методологічне значення для забезпечення якості роботи сучасного ДНЗ. Ініціативність, активність, творча самореалізація усіх суб’єктів діяльності перетворює адміністративне управління в демократичне співуправління, придає йому суспільно-державний характер, формує особистісну відповідальність і зацікавленість кожного члена колективу, а не лише керівного складу. Педагоги при цьому діють ефективно та високопрофесійно, вони підтримують і поважають один одного, не ігноруючи при цьому керівника; у колективі наявна неформальна й відкрита атмосфера співробітництва, що виявляється в командному керуванні, панує налагоджена ефективна взаємодія між членами команди. У сучасній ситуації кардинальних змін у дошкільній освіті ця проблема набуває особливого значення, оскільки значна кількість педагогів напередодні переходу до роботи за новою програмою “Я у світі” знову сподівається, що ці зміни відбуватимуться самі по собі, вже від самого факту появи нової програми або заданого “зверху” будь-якого рішення, яке вони будуть просто виконувати. Тобто відповідальність за якість своєї роботи перекладається знову таки із себе на когось чи щось. Вихователь має стати суб’єктом своєї професійної діяльності. Тільки це дасть йому змогу реалізувати завдання Базового компоненту дошкільної освіти, стає вирішальним у забезпеченні якості роботи дошкільного навчального закладу.

Перспективи подальших пошуків у напрямку дослідження ми вбачаємо у практичному дослідженні проблеми формування педагогічної команди в ДНЗ.
ЛІТЕРАТУРА

1. Гертер Г. Работа в команде. Практические рекомендации для успеха в группе / Г. Гертер, К. Оттл ; пер. с нем. – Х. : Изд-во Гуманит. центр, 2006. – 192 с.

2. Зинкевич-Евстигнеева Т. Команда на рынке: стратегия и методы (руководство для эффективных команд) / Т. Зинкевич-Евстигнеева, Д. Фролов. – СПб. : Речь, 2003. – 144 с.

3. Петровский А. В. Личность в психологии: парадигма субъективности / А. В. Петровский. – Ростов-н/Д. : Феникс, 1996. – 512 с.

4. Пометун О. Організація командної діяльності в педагогічному колективі / О. Пометун, Л. Середняк, І. Сущенко, О. Янушкевич // Директор школи. – 2005. – № 6-7. – С. 59-73.

5. Сухомлинский В. А. Методика воспитания коллектива / В. А. Сухомлинский. – М. : Просвещение, 1981. – 192 с.

6. Ушаков К. М. Подготовка управленческих кадров образования / К. М. Ушаков. – М. : Сентябрь, 1997. – 176 с.

Дата надходження статті: 10.11.2009 року.

Дата прийняття статті до друку: 11.02.2010 року.

УДК 373.36371.322.2+37.037

Т. Ф. Бєльчева,

кандидат педагогічних наук, ст. викладач

(Мелітопольський державний педагогічний

університет імені Богдана Хмельницького)


Навчальна задача як спільний об’єкт діяльності вчителя та учнів у початковій школі
Постановка проблеми. Концептуальні засади розбудови сучасної школи, зокрема початкової ланки, ґрунтуються на діяльнісному підході, який передбачає особистісне включення учня в роботу у процесі розв’язування навчальних задач. Школа повинна підготувати до життя розвинену людину, спроможну не тільки раціонально розв’язувати життєві та професійні задачі, але й усвідомлювати та самостійно ставити перед собою нові задачі. Соціально-педагогічні вимоги зумовили суттєве зростання ролі роботи з розв’язування різних видів задач у навчанні молодших школярів за останні десятиріччя. Аналіз підручників і навчальних посібників, практика роботи вчителів початкових класів свідчить про збільшення питомої ваги самих задач у змісті початкової освіти, підвищення їх теоретичного рівня, розгляд великої кількості творчих, нестандартних задач, а також збільшення обсягу навчального часу, що відводиться для роботи із задачами на уроках. Однією з причин такої професійної зацікавленості учителів початкової школи в навчальних задачах є запровадження сучасних технологій розвивального й особистісно-орієнтованого навчання. Саме ці технології концептуально зорієнтовані на пріоритет суб’єкт-суб’єктного, суб’єктно-особистісного підходу до розвитку мислення молодших школярів. Одним із засобів такого підходу є організація квазіпошукової діяльності учнів під час засвоєння нового матеріалу. І саме задачі як носії змісту початкової освіти є ефективним засобом реалізації навчальної, розвивальної і виховної функції у разі системного застосування їх вчителями. За останнє десятиріччя з’явилися навіть нові напрямки досліджень, предметом вивчення яких є задачі та задачний підхід у навчанні, зокрема, – проблемологія. Проте, питання застосування навчальної задачі як спільного об’єкту діяльності вчителя і учня в сучасній початковій школі, на нашу думку, ще не є достатньо вивченою. Саме це і зумовило вибір теми дослідження.

Аналіз досліджень і публікацій. Про актуальність проблем застосування задач у навчальному процесі свідчать наукові дослідження В. Бейлінсона, С. Гончаренка, Д. Зуєва, І. Лернера, В. Онищука та інших. Особливої уваги навчальним задачам як дидактичному засобу засвоєння знань та інтелектуального розвитку учнів початкової школи надавали Т. Байбара, Н. Бібік, В. Давидов, Т. Довга, О. Дусавицький, П. Ерднієв, С. Лисенкова, О. Савченко, В. Сухомлинський. Автори сучасних підручників для початкової школи М. Богданович, М. Вашуленко, А. Заїка, А. Каніщенко, К. Прищепа, О. Савченко, Л. Скуратівський та інші наполягають на збільшенні в них питомої ваги завдань і задач творчого характеру. Проте підручники нового покоління авторів М. Вашуленка, П. Ерднієва, Л. Кочиної, В. Науменка, О. Савченко та інших уже зараз містять досить велику кількість таких задач, альтернативні ідеології побудови систем завдань, які обумовлюють необхідність цілеспрямованої підготовки майбутніх учителів початкових класів до роботи з ними. У таких умовах особливої актуальності набуває проблема формування в майбутніх учителів початкових класів готовності до роботи із задачами, поданими у підручниках, їх відбору для уроку та домашнього завдання, самостійної творчої роботи учнів.

Метою статті є розгляд різних наукових підходів до визначення навчальної задачі як спільного об’єкту діяльності вчителя й учнів у початковій школі.

В. Сухомлинський приділяв належну увагу складанню та розв’язуванню вчителем і учнями навчально-пізнавальних задач на творчому рівні у процесі розумового виховання дітей. “На кожному уроці, де відбувається поглиблення, розвиток, застосування знань, має місце творча робота учнів. Грамотним стає учень лише тоді, коли він навчився користуватися словом – складати твори. Розв’язувати задачі учень навчиться більш успішно тоді, коли він сам умітиме складати їх (особливо важливим є роль творчості під час складання рівнянь). Наші вчителі початкових класів проводять спеціальні екскурсії в поле, ліс, головна мета яких формулюється словами “зумій підмітити задачу”. Ми переконалися: якщо навіть найслабша з математики дитина стала складати задачі, значить справи у неї підуть успішно [6, с. 289]”.

Дуже показовим є описаний В. Сухомлинським метод відкриття вчителем перед учнями “вузликів знань” під час керівництва розумовою працею школяра. “Ми прагнемо до того, щоб, готуючись до уроку, учитель продумував матеріал саме з цієї точки зору – відкрити перед учнями ті непомітні з першого погляду “вузлики”, у яких переплітаються причинно-наслідкові, часові, функціональні зв’язки, де народжуються запитання, а запитання – це вже стимул, що пробуджує бажання знати [6, с. 590]”. Відкриття таких “вузликів знань”, на думку В. Сухомлинського, народжують запитання не лише у свідомості учнів, їх пізнавальній діяльності, а й у супровідній і безпосередній професійній діяльності вчителя у навчальному процесі школи. Це не лише постановка, складання оперативних запитань, що вимагає великої майстерності, а й навчально-пізнавальних задач, які спрямовані на виконання практичної роботи учнями. Навчально-пізнавальні задачі В. Сухомлинський розглядав як ефективний і дієвий засіб залучення до розумової праці та розвитку пізнавального інтересу учнів. “Найпасивніших і неуважних дітей вдається залучити до роботи різними способами. Одним з таких способів є завдання для самостійної роботи – після того як незрозуміле, неясне стало очевидним, можна запропонувати: думайте всі, працюйте зосереджено, запишіть хід своєї думки. <…> Учіння має бути цікавим, захоплюючим. Але це не означає, що у кожному матеріалі потрібно шукати щось цікаве. Найнудніший і одноманітний матеріал може стати для учня цікавим, якщо він власними зусиллями підмітив ті залежності, у яких відкривається незрозуміле [6, с. 590-592]”. Зазначимо, що складання навчально-пізнавальних задач творчого рівня пов’язане з інноваційною професійною діяльністю педагога та готовністю до неї. Зокрема, зорієнтованість на створення (складання – Т.Б.) власних творчих задач І. Дичківська розглядає як показник готовності педагога до інноваційної професійної діяльності [1, с. 280-281].

Ю. Машбиць, виходячи з психологічного аналізу навчальної задачі, вважає за необхідне співвідносити її з цілями навчальної діяльності. У цьому випадку, на думку дослідника, терміном “навчальна задача” можуть позначатися три різні категорії задач: 1) цілі учіння; 2) задачі навчання, або “дидактичні задачі”, які ставить перед собою вчитель; 3) задачі, що ставляться учням для того, щоб їх розв’язання забезпечило досягнення цілей учіння [3, с. 59]. Дидактична задача, яку ставить і вирішує вчитель, є завданням формування і засобом досягнення цілей учіння. Навчально-пізнавальні задачі (НПЗ) для учнів початкової школи – завдання розв’язування. Під час складання НПЗ учителем цілепокладання ніби подвоюється (учитель визначає цілі досягнення цілей учнем), що вимагає чіткої рефлексії.

На основі структурного та діяльнісного підходів В. Староста дає визначення навчальної задачі, у якому вдалося поєднати, на наш погляд, дидактичне цілепокладання вчителя і цілепокладання у навчальному пізнанні учня – педагогічну (дидактичну) задачу вчителя і систему навчальних завдань для учня у цілісному навчальному процесі. “Навчальна задача щодо системного підходу – це складова педагогічної (навчальної) системи, яку створено завдяки дидактичній задачі вчителя, конкретних навчальних завдань (запитання, вправи, задачі) чи їх системи та суб’єктів навчальної діяльності (вчитель, учні). <…> Дидактична (педагогічна у загальному випадку – Т.Б.) задача, доведена до учнів, стає навчальною задачею за умови її реалізації через систему конкретних навчальних завдань (запитань, вправ, задач) і завдяки різним формам навчальної діяльності. Якщо в ході розв’язування в учнів виникають суперечності чи труднощі, навчальна задача набуває проблемного характеру [5, с. 18-20]”. Нижче на рис. 1. подано графічну інтерпретацію введення навчальних задач педагогічної (навчальноїй) системи.

Рис. 1. Навчальні задачі у педагогічній (навчальній) системі

Навчальна задача, на думку В. Старости, є складною динамічною системою, яка перебуває у неперервному розвитку, оскільки: по-перше, така навчальна система є відкритою щодо кількості числа суб’єктів, що беруть участь у її розв’язанні, а отже, число можливих навчально-пізнавальних контактів учитель-учень, учень-учень, учень-засоби навчання тощо постійно змінюється; по-друге змінюється характер цих контактів від репродуктивних до продуктивних для кожного суб’єкта навчальної діяльності; і як наслідок, по-третє, під час виконання навчальної задачі здійснюється розвиток кожного суб’єкта навчально-пізнавальної взаємодії через мотивацію навчання шляхом усвідомлення його результатів [5, с. 20]. На нашу думку, розвиток описаної системи і суб’єкта навчально-пізнавальної взаємодії полягає, насамперед, у розвитку його цілепокладання шляхом збільшення елементів самостійної постановки, складання НПЗ.За науковою концепцією А. Павленка, навчально-пізнавальна діяльність учнів з розв’язування і складання задач відтворює у “знятій” формі цілісну “клітину” пізнання, повний пізнавальний цикл: задачні ситуації (факти) постановка, складання задачі (формулювання проблеми, модель-гіпотеза) розв’язок задачі (висновки) перевірка та практичне застосування, розвиток задачі (експеримент, нові факти).

Навчально-пізнавальна діяльність учнів з розв’язування і складання задач має будуватися відповідно психологічного основного закону цілеутворення в онтогенезі (переходом від розв’язування сформульованих “ззовні” задач (зовнішнє цілеутворення), до самостійного складання задач учнем (внутрішнє цілеутворення) [4, с. 11]. Таким чином, складання і розв’язування НПЗ, навчальної задачі є “клітинкою” цілепокладання, цілеутворення в онтогенезі суб’єкта навчального пізнання. Складання НПЗ (запитань, задач, вправ) учнями є характеристикою реалізації важливого дидактичного принципу активності навчання, де учень стає не пасивним об’єктом, а суб’єктом освітнього процесу. Якщо складання і розв’язування педагогічних (дидактичних) задач є “клітиною” професійній діяльності вчителя початкових класів, то складання і розв’язування учнями НПЗ є “клітиною” їх навчально-пізнавальної діяльності.

Аналіз науково-педагогічних публікацій свідчить також про актуальність проблеми підготовки майбутніх учителів до застосування навчально-пізнавальних задач з логічним навантаженням. Так, Л. Дудко та В. Московченко вважають, що у підручниках і методичних посібниках таких завдань недостатньо, вони не подаються у певній послідовності й не мають системності. Тому, як вважають дослідники, “…студенти – майбутні вчителі і вчителі-практики мають навчитися складати та розв’язувати задачі з логічним навантаженням, уміти пояснювати спільні та специфічні особливості розв’язування певних видів задач учням, навчити сильних учнів складати логічні задачі [2, с. 8]”. Переважна більшість авторів відзначають пізнавальний характер навчальних задач у діяльності учіння, або навчально-пізнавальній діяльності школяра. У навчально-пізнавальній діяльності людині властива здатність до цілепокладання – ставити перед собою свідомі цілі й реалізувати їх (В. Бондар). Навчальні задачі, як засоби цілепокладання у дидактиці, у процесі вивчення змісту предметів початкової школи є важливою складовою і безпосередньо реалізуються у навчально-пізнавальній діяльності учнів. З іншого боку, задачі є об’єктами дії усіх суб’єктів навчального процесу.



Висновок. Навчально-пізнавальні задачі є видом навчально-пізнавальної діяльності учнів і водночас – спільним об’єктом пізнавальної дії учня і професійно-педагогічної прямої або опосередкованої через існуючі дидактичні засоби дії вчителя (автора посібника, підручника, збірника задач і запитань, завдань тощо). Пряма професійно-педагогічна дія вчителя здійснюється у процесі безпосереднього складання і розв’язування навчально-пізнавальних задач учителем у шкільному навчальному процесі. Проведений аналіз навчальних програм і підручників для початкової школи, опитування вчителів підтверджують провідну роль роботи з навчальними задачами, що має метапредметний характер не тільки з метою засвоєння математичних понять, а й на уроках рідної мови, природознавства тощо.

Перспективи подальших пошуків у напрямку дослідження. Визначення найбільш ефективних дидактичних технологій використання навчальних задач у початковій школі.
ЛІТЕРАТУРА

1. Дичківська І. М. Інноваційні педагогічні технології : навч. посібник / І. М. Дичківська. – К. : Академвидав, 2004. – 352 с.

2. Дудко Л., Московченко В. Складання і розв’язування задач з логічним навантаженням / Л. Дудко, В. Московченко // Початкова школа. – 2004. – № 12. – С. 8-10.

3. Машбиц Е. И. Психологический анализ учебной задачи / Е. И. Машбиц // Советская педагогика. – 1973. – № 2. – С. 58-65.

4. Павленко А. І. Теоретичні основи методики навчання учнів складанню і розв’язуванню фізичних задач у середній школі : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора пед. наук / А. І. Павленко. – К., 1997. – 39 с.

5. Староста В. І. Навчання школярів складати і розв’язувати завдання з хімії: теорія і практика : Монографія / В. І. Староста. – Ужгород : УжНУ-Гражда, 2006. – 327 с.

6. Сухомлинський В. О. Розмова з молодим директором / В. О. Сухомлинський // Сухомлинський В. О. Вибрані твори : у п’яти томах. – Т. 4. – К. : Радянська школа, 1977. – С. 289-599.

Дата надходження статті: 03.11.2009 року.

Дата прийняття статті до друку: 11.02.2010 року.

УДК 371.015.3: 159.942

О. І. Маляр,

аспірант


(Національний педагогічний

університет імені М. П. Драгоманова)


ОСНОВНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ ЕМОЦІЙНОСТІ ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ
Постановка проблеми. Емоційність – це один із важливих компонентів у розвитку структури особистості дитини. У сучасному суспільстві відбуваються зміни в економічній, політичній, культурній та моральній сфері життя, тому це спричиняє одноманітний розвиток емоційності дитини. Слід зазначити, що емоційна сфера молодшого школяра є досить складною. У психічному розвитку дітей молодшого шкільного віку відбуваються зміни: довільність пізнавальних процесів, зміни у поведінці та у формуванні моральних поглядів. Особливу роль у розвитку дитини відіграють стосунки в сім’ї та у школі. А також важливими засобами впливу на емоційний розвиток дитини є телебачення, реклама й інформаційні технології.

Метою статті є аналіз наукової літератури з проблеми розвитку емоційності та характеристики психологічних чинників, які впливають на емоційну сферу дітей молодшого шкільного віку.

Аналіз досліджень і публікацій. Молодший шкільний вік характеризується критичними і переломними періодами. У працях Л. Виготського зазначено, що під час переходу від дошкільного віку до шкільного дитина стає важкою у вихованні та змінюється її ставлення до оточуючих. Шкільний вік важливий для психічного та соціального розвитку дитини. Вступ дитини до школи створює різкі зміни у її житті та діяльності. Молодший школяр втрачає свою безпосередність. У шкільному навчанні продовжують розвиватися фізичні та розумові сили, формуються психічні властивості, що спричиняють нову соціальну ситуацію розвитку дитини.

У цьому віці з’являються певні риси та властивості: народження “соціального Я” дитини: вона відкриває для себе нові соціальні позиції, позиції учня, пов’язані з виконанням навчальної роботи, що високо цінується дорослими; переоцінка цінностей: поява нових мотивів, гра перестає бути основним змістом життя; узагальнення переживань і виникнення внутрішнього життя дитини: емоції перестають бути мимовільними, ситуативними; виникають усвідомлені переживання, з’являється логіка почуттів; зміна структури поведінки: набуває значення орієнтовна основа вчинку, який опосередковує зв’язок між бажаннями й дією; втрачається дитяча безпосередність поведінки: дитина зовні вже не така, як внутрішньо [1, с. 15].

У дітей починають формуватися певні почуття, емоції та емоційні відношення до явищ дійсності, новий емоційний досвід. Розвиток емоційності у молодшого школяра змінюється під впливом оточуючого світу. Як стверджує П. Якобсон, одні емоції та переживання у дитини виникають часто, а інші – рідко або взагалі їй незнайомі. Молодший школяр, особливо першокласник, бурхливо реагує на важливі для нього ситуації, явища, які мають значення та викликають яскравий емоційний відгук. Пізніше дитина молодшого шкільного віку проявляє нову рису: стриманість емоцій, особливо у присутності однолітків, що визначається страхом осуду з їх боку. Незадоволеність, гнів діти проявляють у моторній формі – бійка; словесна форма – грубість, образи. Переживання сорому дитина проявляє у більш прихованій формі. У цей час розвивається здатність співпереживати одноліткам і дорослим, виникає розуміння переживань інших людей. У цей період розвивається індивідуальна емоційна виразність, яка проявляється у різноманітній гамі інтонацій, міміці. Характерною особливістю молодшого шкільного віку є емоційна вразливість, відгук на все яскраве, незвичайне, мальовниче [16, c. 11-14].

Молодший шкільний вік – це період позитивних змін та перетворень, що відбуваються з особистістю. Якщо в цей період молодший школяр не відчуває почуття радості від пізнання, у нього не виникає впевненості у своїх здібностях і можливостях, то зробити це в подальшому розвитку буде дуже важко. Чим більше дитина отримає позитивних емоцій та досвіду, тим легше буде їй впоратися з проблемами, які виникатимуть у підлітковому віці [10, c. 242].

Позитивна емоційність дитини є першоосновою для нормального розвитку психіки. Адже переживання позитивних емоцій сприяє прихильному ставленню дитини до оточуючого світу, його прийняття, що виявляється у доброзичливому стилі спілкування, загальній активності дитини у різних видах діяльності, довіри до оточуючих дорослих та дітей, у позитивному сприйнятті самого себе. У психолого-педагогічній літературі виокремлюють певні критерії емоційного розвитку дитини: ступінь емоційного благополуччя як базисне утворення, що забезпечує нормальний перебіг загального психічного розвитку; домінуючий емоційний фон, тобто настрій дитини у повсякденному житті; рівень та адекватність сформованих образів експресії людського обличчя [4, c. 13]. На думку А. Валлона, існує чотири поняття, які забезпечують психологічний розвиток дитини: “емоції”, “моторика”, “наслідування” та “соціум”. Дитина здатна до психічного життя завдяки розвитку емоційності. Емоційність об’єднує дитину з соціумом, відбувається симбіоз органічного та психічного розвитку [7, c. 54].

На нашу думку, основними чинниками, що впливають на розвиток емоційності молодшого школяра є сім'я, школа, телебачення, інформаційні технології. Відомо, що основним середовищем, яке оточує дитину з народження, є сім’я. Емоційний розвиток дитини залежить від досвіду, який вона набуває вдома, в школі та при взаємодії з оточенням. У дошкільному та частково молодшому шкільному віці дитина має тісний емоційний зв’язок з батьками. Молодший школяр поступово навчається аналізувати емоції та почуття, які пов’язані із сім’єю. Дослідники (М. Лісіна, Е. Насонова, І. Дудик) підкреслюють, що любов, турбота, увага з боку батьків є для дитини необхідним, своєрідним, життєво важливим стимулом, що дає їй відчуття захищеності, забезпечує емоційну рівновагу та підвищує самооцінку. Важливим фактором розвитку емоційності молодшого школяра є типи внутрішньосімейних відносин [12, c. 220].

На особистість дитини впливають типи стосунків з батьками, що лише частково зумовлюють її соціальне становище. Існує кілька видів впливу, за допомогою яких батьки виховують та забезпечують емоційний розвиток своїх дітей. Це, насамперед, ідентифікація і наслідування, у процесі яких діти засвоюють соціальні норми поведінки, ціннісні орієнтації, беручи приклад з батьків, прагнучи стати такими, як вони. При цьому, наслідування супроводжується певними очевидними діями, тоді як ідентифікація передбачає ототожнення дитини з батьками на основі сильного емоційного зв’язку. Окрім того, батьки впливають на своїх дітей через механізм підкріплення: заохочуючи поведінку, що вважається правильною, і караючи дитину за порушення правил, поступово вкорінюють у її свідомість систему норм. Також, важливою умовою механізму впливу на розвиток емоційності дитини є авторитет батьків. Він залежить від частоти та якості контактів батьків з дитиною, інформованості про справи дитини, рівня вирішення питань, що турбують, активності та самовдосконалення та удосконалення оточення. Е. Шефер розрізняє кілька стилів сімейного виховання: авторитарний, ліберальний і демократичний. Д. Браумринд запропонував основні стилі сімейного виховання: авторитарний, опікувальний, потуральний, хаотичний, демократичний, які впливають на емоційний розвиток дитини, її поведінку та успішність у школі [9, c. 52-53].

Оптимальним для практики сімейного виховання вважається демократичний стиль, що характеризується високим рівнем вербального спілкування у сім’ї, включеністю дітей в обговорення сімейних проблем, урахуванням їхньої думки, готовністю батьків у разі потреби прийти на допомогу дітям, вірою у їхню успішну самостійну діяльність, адекватним батьківським контролем. Демократичний стиль сімейного виховання формує адекватну позитивну емоційність, відповідальність, самостійність дитини. Відхилення від демократичного стилю в бік авторитаризму, ліберальної вседозволеності, гіперопіки може спричинити певні деформації у розвитку особистості, зокрема емоційності. У системі виховання дитини сім’я відіграє одну із головних ролей: забезпечує матеріальні й педагогічні умови для фізичного, емоційного, духовного, морального розвитку особистості.

Однією із важливих соціальних систем життя дитини є школа. Розвиток дитини залежить від того, наскільки успішно поставилися батьки та вчителі до емоційного шкільного життя учня. У цей період у молодшого школяра розвиваються потенційні можливості та формується уміння контролювати емоційні прояви. Дитина молодшого шкільного віку знаходиться у тісній емоційній взаємодії з вчителем. У процесі навчання школяр засвоює не тільки інформацію, а й емоційно-оцінне ставлення вчителя до нього. Реакція дорослого є важливим стимулом для подальшого навчання та формування емоційності дитини. Позитивні взаємостосунки школяра-початківця з першим учителем розвивають у ньому довіру, успішну мотивацію до навчання та дружні стосунки з однолітками. Можна сказати, що перший учитель – це, так би мовити, доля учня. На думку В. Сухомлинського, учитель – це людина, яка любить дітей, знаходить радість у спілкуванні з ними [11, c. 90-91].

Учитель початкових класів – це єдиний “організм взаємовпливу”. Почуття та емоції відіграють значну роль у навчальній роботі. Від того, які емоції вона викликає, багато в чому залежить якість навчання. Зацікавленість, захопленість, впевненість у своїх силах, задоволення – усе це стає стимулом до навчання. Підтримка позитивної емоційності стає одним із найважливіших завдань для вчителя початкової школи, адже саме навчальна діяльність має давати дитині насолоду від пізнання довкілля. На думку Л. Божовича, для зміцнення емоційного позитивного ставлення учнів до школи слід приділити увагу індивідуальним можливостям та відмінностям, пам’ятаючи, що серед них є впевненість і невпевненість у своїх силах, що є діти, які намагаються проявляти активність, демонструючи цим ставлення до школи і вчителя, але є такі, які прагнуть бути непоміченими у класі, чітко не виражають своє ставлення до школи [2, с. 153-159]. Авторитет першого вчителя в очах учнів молодших класів часто перевершує авторитет батьків. Д. Ельконін зазначав, що дитина є емоційно чутливою до ставлення вчителя. У першому класі школяр чітко виконує умови та правила педагога. За лояльності вчителя, дитина може порушувати накази та дисципліну в класі. Вимогливість і стриманість учителя діти пов’язують з серйозністю нового для них виду діяльності – учіння [10, c. 259].

Стосунки між дітьми у класі складаються в основному за допомогою вчителя. Учитель виокремлює деяких учнів у класі як зразок для інших в навчанні і поведінці, одночасно, звертає увагу й на погану поведінку деяких учнів. Як правило, більшість першокласників відтворює у своєму ставленні до них ставлення вчителя, не досить ще усвідомлюючи критерії, з яких виходить у своїй оцінці тих чи інших учнів. Від стилю взаємин, що складаються між учителем та учнем, залежить активність, самопочуття та прояви позитивної емоційності дитини. Називають декілька стилів взаємин педагога з дітьми (Я. Коломинський, Є. Панько): позитивно-стійкий тип, пасивно-позитивний тип, нестійкий тип, відкрито-негативний тип, пасивно-негативний тип [5, c. 175]. Позитивно-стійкий стиль взаємин характеризується турботливим ставленням до дітей, допомогою їм у подоланні перешкод. Педагогу властива переважно позитивна оцінка дитини, щирість і тактовність у спілкуванні. Пасивно-позитивний тип відношення визначається у нечіткій емоційно-позитивній спрямованості спілкування з дітьми. Такий учитель не рідко проявляє офіційний тон у спілкуванні з учнями. Нестійкий стиль характеризується ситуативною поведінкою та емоційно-позитивною спрямованістю педагога. Такі учителі потрапляють під вплив своїх настроїв та переживань. Їхня оцінка дитини та манера поведінки, залежить від ситуації, що склалася. Відкрито-негативний стиль взаємостосунків педагога з дітьми характеризується негативним ставленням до дітей та педагогічної роботи. Учитель створює постійну атмосферу напруги, зосереджує свою увагу лише на негативних вчинках і фактах поганої поведінки школяра. Між дітьми та вчителем такого типу може виникнути психологічний бар’єр, який виражається у не виконанні та не сприйнятті вимоги вчителя. Пасивно-негативний тип характеризується прихованою негативною спрямованістю на дітей та педагогічну діяльність. Педагог створює зовнішні ознаки хорошої організації роботи, проте насправді його ставлення до роботи і дітей є байдужим.

Ігнорування з боку вчителя індивідуальних і вікових особливостей кожної дитини може бути причиною різних негативних проявів емоційності, негативних психічних станів учнів, викликаних неправильним ставленням учителя, коли дитина боїться йти до школи, відповідати біля дошки тощо. На думку В. Штифурака, ефективність роботи вчителя залежить від того, наскільки правильно й глибоко він розуміє індивідуально-психологічну своєрідність розвитку своїх учнів, може пояснити ті причини, які зумовлюють специфіку реагування класу на зауваження, покарання вимоги, заохочення [15, c. 35]. За своєю природою та соціальними функціями телебачення має величезні можливості впливу на поведінку та внутрішній світ людини. У дитини перегляд ряду передач, фільмів, мультиків сприяє розвитку негативних проявів емоційності. На думку Л. Чорної, діти, які постійно сприймають продукцію ЗМІ, мають примітивні почуття та емоції; напружене очікування небезпечної ситуації в кіно викликає психологічне збудження, яке повільно знижується та може трансформуватися у певну дію [14, c. 25].

При постійному перегляді анімаційних фільмів у дітей виникають проблеми з низькою успішністю та мотивацією до навчання, проблеми з увагою, стомлювальністю, дратівливістю, підвищена агресія, проявом емоційних реакцій. У цих фільмах практично відсутні емоційні реакції, різні переживання на обличчі та мовна інтонація супроводжується дивним, майже скандованим тоном мови. Така мова блокує певні центри правої півкулі, які обробляють інформацію, пов’язану з визначенням виразу обличчя та його інтонації [14, с. 27]. Гострі, яскраві сюжети реклами, що швидко переміщаються, привертають і утримують увагу та приносять задоволення дитині. Одночасно вона впливає на підсвідомість молодшого школяра та затримує його розвиток. Адже діти молодшого шкільного віку сприймають рекламу як один із видів мультфільмів. У 7-9 років дитина є ідеальним споживачем рекламних роликів. Коли вона бачать певний привабливий товар, то хоче саме його. У такій ситуації може проявлятися неадекватна емоційність.

В. Бондаровська вказує на те, що переконання є не тільки логічним процесом, воно залежить від емоцій. Інтенсивність реакції на рекламу випливає з емоцій. Більшість дитячих та дорослих купівельних рішень мають емоційний характер. Слід враховувати, що дитині дуже важко стримувати свої бажання, економити гроші та обмежувати себе. Вона готова на все заради здійснення свого бажання [3, c. 45]. Потрібно враховувати те, що при перегляді реклами, фільмів, мультфільмів, певні епізоди надовго закарбовуються у дорослих, а особливо, у дітей. Побачене по телебаченню може надовго викликати пригнічений настрій та сформувати неадекватні прояви емоційності й поведінки. За даними відомої у світі аналітичної організації – Центр з питань мас-медіа і суспільних відносин (Center for Media and Public Affairs – CMPA) фільми, реклама та навіть мультфільми найчастіше використовують насильство у певних епізодах [13, c. 7]. Перегляд дітьми насильства викликає прояви негативної емоційності, що виражаються в агресивності, страху, тривозі та деструктивній поведінці.

Під час дозвілля дитини молодшого шкільного віку батькам потрібно обмежувати перегляди мультфільмів, телепередач, фільмів, а замінювати цей пасивний вид відпочинку на більш активний. Потрібно допомогти молодшому школяру вибрати цікавий активний вид діяльності, оскільки це буде сприяти позитивній адекватній емоційності та формувати навички спілкування з оточуючими людьми. Характерною рисою сучасності є швидке розповсюдження комп’ютерів, оснащених різноманітними інформаційними, пізнавальними та ігровими системами, які знаходять застосування в усіх галузях науки і практики. Вони стали найпопулярнішими розвагами дітей, підлітків та багатьох дорослих. Л. Лещенко вважає, що комп’ютер допомагає задовольнити потребу у зміні психічного стану, що властиво людям від народження. Реалізацію цієї потреби у кібернетичному просторі забезпечують різноманітні ігрові програми, типу “гонок складними маршрутами нічних міст”. Ці ігри сприяють розвитку тонкої моторики. Комп’ютер чудово задовольняє пізнавальні потреби та потребу у спілкуванні через Інтернет [6, c. 43].

Вивченню взаємодії дітей та підлітків з комп’ютерами присвячено багато досліджень (М. Коул, С. Пейперт, О. Беляев, С. Новоселова, Ш. Текл). Науковці стверджують, що захоплення дітей кібернетичним простором сприяє переживанню тих емоцій, які вони не завжди отримують у реальному житті. Це широкий спектр – від позитивних до негативних емоцій: радість, задоволення, захоплення, гнів, роздратування, які можна переживати, сидячи на одному місці. Існує ще один важливий аспект: дитина у процесі гри отримує владу над світом. Граючись, вона може повернутися назад, знову пережити неуспішний відрізок життя. Це особливо захоплює дітей, які хворобливо переживають свою неуспішність та негативну емоційність. У комп’ютерних іграх дитяча психіка не встигає емоційно відреагувати на інформацію із-за швидкої зміни кадрів. Таке захоплення може викликати у дитини “комп’ютерну залежність”, її класифікують як різновид емоційної наркоманії, що викликана технічними засобами [8, c. 70-72]. У дітей потрібно формувати інтерес переважно до розвивальних інформаційних систем та ігор, а не ігор, які засновані на емоційному збудженні й зумовлюють заглиблення у віртуальну реальність (різноманітні автогонки, зоряні війни тощо), тоді психічний та психологічний розвиток буде відбуватися й під час дозвілля. Батьки та педагоги мають впливати на взаємодію дітей, особливо молодшого шкільного віку з електронною технікою, щоб уникнути негативних наслідків цієї взаємодії, щоб сучасний комп’ютер сприяв розвитку дитини, а не гальмував його.



Висновок. Розвиток емоційності молодшого школяра залежить від взаємодії з навколишнім світом. Нами було розглянуто та схарактеризовано вплив певних чинників на емоційний розвиток дітей молодшого шкільного віку: сім’я, школа, телебачення, реклама та комп’ютер. Потрібно зазначити, що під час взаємодії дорослих з дітьми слід враховувати індивідуальний розвиток емоційності молодшого школяра. Для забезпечення адекватної емоційності дітей молодшого шкільного віку батькам і вчителям потрібно цікавитися та контролювати їх дозвілля. Дорослі мають дотримуватися адекватних типів спілкування, що сприятиме проявам негативних і позитивних емоцій у дітей та пам’ятати, що надмірність позитивних проявів емоційності може викликати нудьгу, а негативна емоційність сприяє розвитку тривожності, агресивності, невпевненості, низької самооцінки та страху. Такі наслідки можe викликати надмірний перегляд телебачення та комп’ютерні ігри.

Перспективи подальших пошуків у напрямку дослідження. У подальшому планується глибше вивчити проблему психологічних чинників розвитку емоційності молодших школярів, добір адекватних методів та методик дослідження емоційності.
ЛІТЕРАТУРА

1. Бітянова М. Р. Дитина у школі: технологія розвитку / М. Р. Бітянова. – К. : Главник, 2007. – 144 с. – (Серія “Психол. Інструментарій”).

2. Божович Л. И. Личность и ее формирование в детском возрасте / Л. И. Божович. – М. : Просвещение, 1968. – 689 с. – (Психологические исследования).

3. Бондаровська В. М. Вплив реклами на людину : нарис / В. М. Бондаровська // Психолог. – 2007. – № 30. – С. 23-28.

4. Вовчик-Блакитіна О. О. Емоційний комфорт – засіб та мета виховання дитини / О. О. Вовчик-Блакитіна // Актуальні проблеми психології. Том 4. Проблеми розвитку дошкільника в інноваційних системах виховання. [за заг. ред. проф. С. Д. Максименка та С. Є. Кулачківської]. – К. : Нора-прінт, 2002. – Том. 4. – Вип. 1. – С. 12-22.

5. Коломинський Я. Л. Учителю о психологии детей шестилетнего возраста : кн. для учителя / Я. Л. Коломинський, Е. А. Панько. – М. : Просвещение, 1988. – 190 с.

6. Лещенко Л. Комп’ютерна залежність – це небезпечно // Початкова школа. – 2006. – № 3. – С. 42-46.

7. Обухова Л. Ф. Детская психология: теории, факты, проблемы / Л. Ф. Обухова. – М. : Тривола, 1995. – 360 с.

8. Прибылова Ю. О. Психологические проблемы современных школьников в области информационных техноголий / Ю. О. Прибылова // Естествознание в школе. – 2005. – № 4. – С. 70-74.

9. Прийменко В. Вплив сім’ї на успішне навчання дитини / В. Прийменко // Початкова школа. – 2006. – № 3. – С. 52-55.

10. Психология человека от рождения до смерти / [Под. ред. А. А. Реана]. – СПб. : ПРАЙМ-ЕВРОЗНАК, 2002. – 656 с. – (Серия “Психологическая энциклопедия”).

11. Робота психолога з педколективом / [упорядкув. Т. Гончаренко]. – К. : Шкільний світ, 2006. – 120 с.

12. Славіна Н. С. Вплив особливостей сімейних відносин на емоційну сферу дитини / Н. С. Славіна // Наукові записки Інституту психології імені Г. С. Костюка АПН України / [за ред. акад. С. Д. Максименка]. – К. : Міленіум, 2006. – Вип. 27. – 536 с.

13. Снігульська В. Телебачення. Інформаційний помічник чи джерело агресії? / В. Снігульська // Психолог. – 2007. – № 40. – С. 6-9.

14. Чорна Л. Вплив сучасного телебачення на внутрішній світ і поведінку дитини / Л. Чорна // Психолог. – 2007. – № 16. – С. 22-26. – (Спецвипуск).

15. Штифурак В. С. Виховна робота з важковиховуваними дітьми : навчально-методичний посібник / В. С. Штифурак. – В. : Вінниця, 2003. – 46 с.

16. Якобсон П. М. Чувства, их развитие и воспитание / П. М. Якобсон. – М. : Знание, 1976. – 384 с. – (Серия “Педагогика и психология”).

Дата надходження статті: 18.12.2009 року.

Дата прийняття статті до друку: 11.02.2010 року.

УДК 376.352+373.2

Л. М. Томіч,

кандидат медичних наук, доцент, докторант

(Національний педагогічний

Університет імені М. П. Драгоманова)


КОМПЛЕКСНА СИСТЕМА КОРЕКЦІЙНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

В ДОШКІЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ ДЛЯ ДІТЕЙ З ПОРУШЕННЯМИ мовлення


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет