Твори в чотирьох томах

Сьогодні дістав посилку від 23.111. Копчушки поцвіли й перетліли. Решта все в порядку. Спасибі, люба моя. Ді­став 17 листівку.

Волод [имир] Ів [анович] уже в Усі — працює там. Єл[изавета] Ів[анівна] днями виїздить туди ж (спочатку в відпустку). Попрошу її дати знати тобі, як їхатиме в Арх [ангельськ]. Ол[ександр] К [остянтинович] 3[алінашвілі] ще тут. «Зам'ялось». Та тепер такі діла, що йому, може, тут і краще. їхатиме — заїде... Уже йому час і їхати, а все щось надержують. Остаточно ще не відомо, коли виїде. У всякім разі, маємо надію, що в червнілипні. Зараз у мене Вол [одя] Гж [ицький]. Приїхав зовсім був до нас, та знову повернули назад. Маруся була в X [аркові], без місця, бідує. Бабця,— пише вона,— жде Леся. Василь наш,— переїхали його,— в Києві. Звідти поїде невідомо куди, але кудись далеко. Новини по радіо маємо. Скучаю страх які Що буде, як не побачу тебе? Для чого животіти?

Роботи силасиленна. Нервова робота, відповідальна. Що таке з Вячулькою? Може, його вже зовсім нема? Муру вітаю з переходом у 6 клас і цілую кріпко, що хорошо вчиться. Я їй тут кошика замовив — ждав, що приїде. Ах, як це все важко. Цілую кріпко. Люблю, жду й вірю, що ніякі лиха нас не розлучать. Пиши мені просто. Хай будете Ви здорові обидві, мої голуб'ята.

Пав[ло]

22—24 липня 1937 р. 22.vn.37

Моя єдина! Найдорожча й найлюбіша моя! Починаю цього листа сьогодні (22.VII), а закінчу не знаю коли, бо хо­чу тобі докладно розказать, як я живу, з усіма моїми життьовими дрібницями, з болями, мріями, надіями. Цілий рік жив я сподіванкою, що літом ми побачимось і тоді знову все буде ясно, все буде як на долоні. Писалось усе похапцем, наспіх, бо з листами цілий цей час було зле, ли­стів ке давали, затримували, звідси теж більш двох ли­стів писати не можна... А останній час за те, що хотів листа тобі передати «поза»,— мене позбавлено права листуватися на 3 місяці, аж до І.Х. Такий цей год важкий

і в наших навіть стосунках, в листуванні, в зв'язкові... Все це нервувало, карьожило, вибивало з колії,— а вже літом вдарило громом і зовсім приголомшило. Я розумію — недозвіл нам побачитись... А до того всього ще й виїхали з рудника В [олодимир] І [ванович] і Є [лизавета] І Іванів­на] — тобто ті, що з ними я вже зжився, від яких мав підтримку і моральну, та, правду казавши, й матеріяльну,— хоч перша підтримка була для мене, звісно, і дорожча і потрібніша. Рік і час взагалі нервовий. Рік всяких не­сподіванок «на волі», а в зв'язку з цим хмари різних чуток тут, у нас, чуток неймовірних, страшних і химерних, чорних і світлих, лякливих і надійних,— всі ці чутки в нашому стані, стані завжди й повсякчас з напруженими нервами, нервами шматованими,— чутки ці застилали й застилають усякі перспективи, давлять, обгортають якимось чорнолипучим туманом, що аж дихати важко. І от саме в такий час, коли твій приїзд особливо потрібний, як повітря, як життя,— нам заборонено побачитись. Тут хочнехоч — за­крутишся...

Ну, тепер про життьові мої подробиці.

Перш за все про посилки. Останню, що про неї я мав відомості, одержав я 15.VII. Це та, що з варенням, сухарями й гречкою. Перші всі дійшли. Та, що з копіркою, і та, що [з] капчушками (капчушки зацвіли й перетліли зовсім). Значить, десь ходить ще та, що з піпетками й іншим добром. Я не знаю, яку ти з них першу вислала — чи з сухарями, чи з піпетками? Та я гадаю, що дійдуть... Спасибі тобі велике за підтримку.

Працюю там же, живу в тій самій кімнаті, па тому са­мому місці, що й ти знаєш. З місяць тому купив собі чере­вики за 28 крб. шкіряні на резині, бо ті вже зносились. Чоботи підлатав, протерлась підошва на одному, і тепер я так жалкую, що торік оддав підошви К. ... Тепер думаю на зиму шити теплий на хутрі бушлат (кожушок). Я писав тобі, що купив я за 25 крб. цілий «тулуп»,— а тепер дав грошей на верх. Тут є в селах така матерія — «вроді як» замша з одного боку, по 8 крб. 80 коп. метр. Воно, кажуть, дуже міцне й цупке. Так отакого обіцяли мені набрати 41/2 метри. А тут кравцеві за роботу віддам той бушлат, що ти мені торік привезла (бо грошей не хватить заплатити, та й 2 бушлати, на випадок «движения», тягати буде ні до чого). Отакий я «хазяйственник». Виправ ватяне одіяло, бо дуже воно вже забруднилося. Нічого — од прання не попсувалось. Воно вже й протерлося, так я дав кравцеві, дав йому сіру

стару подерту сорочку — він мені його позалатував. На виставку його навряд чи прийняли б, естетичного восторгу воно своїм виглядом не викликає (латуни во какі!), проте за ноги не чіпляється і вата з його шматтями не стирчить. І чисте. У матрац нового свіжого сіна напхав (земляк, Степан Федорович з Писарівки, накосили), ліжко попарив... А клопа ж того, клопа! Як вилізе на стіну — так «северного сияния» не видать! У стінках клоп живе й плодиться, і ніякими «культурновоспитательньгми методами» його не візьмеш. Коли на зиму залишимося, перше — тут, а друге — в цій кімна­ті — думаємо помазати, побілити, грубку перекласти, щоб зиму якось кучерявіше перезимувати.

«Обратно же», криси! Знову з'явилися в числах астро­номічних, в характері пренахабнішому, сміливості лицар­ської — і їдять все «пропитание». Сало вкрали, хліб їдять і взагалі трощать напропалу все. Балсерона перебувають в «сучасний момент» з кошенятами маленькими і на крис аж ніякісінької уваги. Вони, Балсерона наша, 15 липня пригирили нам аж восьмеро кошенят, двох самі задавили, двох ми викинули, а четверо пищать у ящику, задрапі­рованому лантухом. Це вони нам уже вдруге народили дитяток. Але перший раз (в квітні) було п'ятеро, і вони всіх їх подавили (перше материнство!), а вдруге оце все в порядку. Коти масті «неопределенной» — руде, сіре й біле з чорним. Один тільки є якийсь такий голубий. Годуємо. Взагалі вона в нас у фаворі, як мамаша, і єдиная «живтягсила» нашої кімнати. Проте, коли й далі не звертатиме уваги на крис і не захищатиме хазяйське добро, доведеться, як у нас говориться, «принимать суровые меры адмвзыскания».

23.VII. Така наша «роскошная жизнь». На зиму, значить, з боку екіпіровки буду забезпечений. Подбаю тільки про повстяки (валянки), бо старі мої вже розлізлись і навряд чи їх полагодити можна. Піми в мене є, але піми не завжди можна тягати, та й шкода. То в дорогу, то в люті морози, а так, наповсякдень, краще повстяки. Та, може, привезуть — тоді якось улаштуюсь.

З культурних розваг — радіо та газети (газети дають мені перечитувати сусіди, що регулярно їх одержують). Новини і союзні і закордонні відомі... Промайнув крах Афіногенова, Кіршона, Яссенського та інших. Sic transit gloria mundi! Прошуміло в етері недавнечко й ім'я Кулика «нашого», в зв'язку з радіоцентром укр [аїнським], «Обсіктранзилася» й його «gloria mundi»!

Ну, що ж,— «коемуждо по ділом його». А, та що го­ворити: краще слухати.

Трапляються книжки. Прочитав оце «Пушкин в Михайловском» Новикова. Заслання в батьківському маєткові... Скільки трагедії, болю! Книжка хороша. Прекрасно розумію стан поета, скрученого царськими цепами... Але ж... Та що говорити: краще читати...

Тепер оце впіймав твори Бєлінського. Старе видання — повне, тільки трохи з початку й з кінця скурене. Читаю не одриваючись. Читаю й перечитую. Щасливі письменники, що мали такого критика. А в нас — о, горе наше! — що не критик, то й Щупак, а то ще краще — Клоччя! У нас і Полторадурацький критик, і Коваленко «Боба» — критик. Уявляю собі, як на тім світі Саваоф збере всіх критиків докупи: стоятимуть Віссаріон Бєлінський, Георг Брандес і поруч них Щупак, Клоччя та «протчие Динамовы...».

— І це критики? — спитає Саваоф, показуючи на Щупа­ків, на Клоччя й на прочих Динамових...

Делікатні Бєлінський і Брандес скажуть:

— Господи! Хай уже краще ми будемо не критики, а вони критики... Аби тихо, аби без скандалу...

І ти гадаєш, що почервоніють з сорому Щупаки, Клоччя й Динамови?

їйбогу, ні! Повипинають рахітичні груди, напиндючать губи й стоятимуть важно...

Сатана — і той почервоніє од рогів до ріпиці з ганьби за них, а вони так і стоятимуть з випнутими курячими грудьми.

Велика сила — нахабство. А що ти гадаєш: кожен Щупак може насмердіти вонючіше, ніж Бєлінський і Брандес разом укупі, а потім скрізь репетуватимуть:

— Брандеса переплюнув! О!

* * *

Ну, що ж, голубко моя, далі? Як нам бути, як нам жити, як нам горю пособити? У мене одно бажання: щоб не впала ти в розпач, щоб не кинула тебе енергія, щоб і далі ти стоїчно боролася за життя, за краще для нас з тобою й для дітей наших майбутнє. Щоб не забувала мене, щоб вивела Муру в люди, щоб діждалася того часу, коли ми будемо знову разом, і щоб я мав змогу, мав сили допомогти

І хоч не буду вже, може, я здатний до любови, то знадоб­люся ж хоч для любої розмови.

24.VII. Взагалі—

Кренись, славная подружка Лютой горести моейі Вьшей с горя! Где там кружка? Сердцу будет веселей!

Це вже я тобі, як Пушкін няні своїй.

Невже ж таки після такої чорнющої ночі та не буде для нас ясного дня? Буде!!!

Валентину Дмитрівну ти приголуб. Вона все тобі роз­повість: і яке горе її спіткало, і як ми тут живемо, і що в нас робиться, і куди воно йдеться...

До 1 жовтня я, виходить, ні тобі листів не маю права писати, ні твоїх листів мені не даватимуть. Але ти все ж таки пиши обов'язково. Може, «всевидяще око» допоможе мені побачити те, що ти напишеш. Пиши краще листівки. І обов'язково присилай перекази грошові в невеличких сумах. Із їжі підішли жирів, коли, звичайно, маєш змогу. Голівне ж, повсякчас повідомляй, де ти і що з тобою. Я старатимусь робити те ж саме.

Я сфотографувався з Федею. Не знаю, чи вдасться тобі переслати фото. Скверний я там. Як насправді, я — кращий. То я сердитий сиджу на весь Печорський край, то він мене тут держить.

Подумай, люба моя, може, тобі з Арх [ангельська] ви­їхати кудись південніше... Чи вже будеш тут — хай Мура кінчає. Під голубе небо, думаю, не варт, бо такий тепер клімат пішов: що південніше приїдеш, північніше житимеш...

Об штанах тепер... Вони, звісно, потрібні, штани. Але як у тебе там тяжко, то, може, я тут чогось наберу — кажуть, що привезуть сюди мануфактуру,— ти тільки мені грошей трохи на зиму підішли.

Вже в нас ягоди з'явилися — черніка і протчєє. Сила грибів... Але по гриби не дуже ходимо, бо тепер стро­гіше...

Ну, будь здоровенька. Не падай духом. Муру цілуй. Фото обов'язково разом з Мурою, тільки вже після 1.Х, щоб дали.

Я живу тільки тобою й Мурою. Так і знай. Розшукай Вячеслава. Невже баба його зовсім одбила від нас? Вітай Мар[ію] Іллінічну і всіх, всіх. Цілую кріпко.

Твій Пав[ло]

P. S. В листах, звичайно, повідомляй, чи пише тобі Паша. Пришли обов'язково кілька катушок чорних ниток, бо нема нігде аніні... і якби поскоріше, бо нічим пошити, якщо трапляться, штани і т. ін.

Цілую. П[авло\

Варю! З ватним одіялом, мабуть, треба ось що зробити. Низ у його зовсім уже поліз. Набери й пошли, б[удь] ласка, підодіяльник. Тільки не білий, а кольоровий, деше­венький. І пришли і ґудзиків, щоб я міг тут його пристьогувати. Це врятує одіяло ще на кілька часу.

П[авло]

19. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО 2—10 серпня 1937 р. io.viii.37

А так найбільше — думки! Ой, скільки думок! Вони рояться в голові і линуть, линуть, линуть — і по одній, і пас­мами,— і все туди, до тебе, та під небо під голубе! І не вгамовується й досі гострий біль за розлуку з тобою! А вреш­ті: «та й не жалько мені та й ні на кого»... Ні стану мого колишнього не жалько, ні популярності мені колишньої не жалько, нічого мені не жалько... Роботи шкода, може б, таки чогось іще зробилось... Блискавками іноді пронизують мозок і такі думки: чи побачу коли ще яблоню в цвіту? Чи стоятиму ще колинебудь на могилі й дивитимусь на море пшеничне? А могила чебрецем пахне, бовваніє в височині шуліка, а далекодалеко — верби, і щоб зза верб тих пісня тиха лилася... І не про волю пісня, і не про недолю, а щоб колиха < ла там мати дитину й співала над нею про «цвіт маків, роже­вий», про качку з каченятами, про зайчикапобігайчика...

І щоб стати навколішки на тій могилі, припасти лицем до чебрецю, всмоктати в себе весьусенький пах чебрецевий, щоб у всіх альвеолах усіх легенів чебрецем пахло і... засну­ти... І щоб прийшла ти й покрила голову — ой, хоть би навіть і не червоною китайкою, а носовою хусткою, аби це була ти...

Учора по обіді я лежав на ліжкові... І, як завжди, линули думки. Мені пригадались озера на Дінці. Коли просуваєшся човном між комишами й випливаєш на озерце — там лілеї, лілеї, лілеї... Білі лілеї... Єкотилася мені сльоза по щоці і впа­ла на сіру арештантську ковдру... Ех, та чи виростуть із сліз наших лілеї гордощів, спокою й духу незламного? Чи на кремені лілеї такі ростуть?! Тоді хай сльози наші на кремінь падають...

Не знаю, голубко, чи дістала ти довгі слова мої і фото. По­винна б — та не знаю. Треба кінчати. Може, читатимеш хоч це. Пиши обов'язково. Гроші 40 — дістав. За все, за все дякую. Не забувай мене. Кріпко обох цілую й чекаю зустрічі. Живу тільки Вами. Натискуй на тітку, щоб про Вячка ді­зналась.

Чекаю слів твоїх теплих.

Твій П[авло]

Ще «хазяйські» діла. Може, там на базарі в Арх [ангель­ську] продаються старі підошви — ще добрячі які. Ми тепер тут навчилися підметки з шматочків підбивати. Халяви шукаємо, щоб перед з них зробити і т. д. Взагалі «голь на видумку хитра».

Цілую кріпкокріпко. Обнімаю всю, обгортаю і голублю

П[ авло ]

20. ДО в. О. МАСЛЮЧЕНКО 25 серпня 1937 р. 25.viii.37

Дорогенька ти моя! Спасибі тобі, голубко, за солодку — все дійшло, і я тепер солодко живу. Дійшло й те, що блу­кало. Та все це в один день. Так що все, що ти послала, вже тут. Ще раз велике тобі спасибі.

Муркетона вітаю з днем народження. Бажаю їй хорошого, красивого життя. Й розумного. Хай не гнівається на нас з тобою, що потьмарилися її роки дитинства, що їй, дівчинці нашій хорошій, доводиться зазнавати горя,— не ми в тому винні. Мені хотілося завжди, щоб жилося їй тепло й радісно, бо любив і люблю я її, як найріднішу й найдорожчу для мене дитину, що ніколи в мене не було й думки відрізняти її в моєму до неї ставленні, в моїй до неї любові од Вячка. І не мислю я життя без того, щоб не було в мене піклуван­ня про її долю, її життя. І коли є денебудь яканебудь на земній планеті справедливість,— яка хочеш — чи то класова, чи то вселюдська,— та справедливість мусить винагородити як не нас, то хоч дітей наших за незаслужені страждання. Хай буде бадьорою, веселою. Хай учиться, хай загартовується фізично, хай озброюється знанням, щоб одчинені їй були вікна й двері життьові. Цілуй її кріпко!

Тебе, голубку мою, вітаю з 14літньою донькою. Вітай од мене Вячка! Я, батько, навіть не маю права привітати рідну дитинуї

...У нас уже холодає потроху.

Сьогодні дме кріпко з півночі і дюдя. Але я зими не боюсь. Кожух уже висить у мене в кімнаті. Колір у його «хакі», хутро добре. Обійшовся він мені так: 4,5 м матерії по 9 крб. — 40 крб., кожух — 25 крб. та за роботу старий торішній бушлат. Скільки його цінити — не знаю, але потрьопаний він кріпко — (матерія не дуже цупка). От тільки воротника мені причеплено білого (овече хутро). Поганий комір. Ти мені казала, що єсть у тебе комір з мого кожушка. Пришли, голубко,— він якраз підійде. Чи, може, він теж уже витерся? То, може, там можна найти якихось шкуратків, щоб залатати його лисини. Тоді в мене кожух буде «мировой».

А так усе ніби гаразд. Перезимуємо. А кожух такий, що буде він мене гріти всю мою арештантську жисть. (Як не вкрадуть!)

Тяжко мені, шо не побачив тебе цього літа. Нічого не вдієш — скрізь «строгостя пайшли».

Одержав 10 карб.— твої подарунки на махорку. Це вже тричі ти мене обдарувала? Так? 40 крб. так саме прийшли — я вже тебе повідомляв про це.

А все ж, знаєш, наступає оце зима, і печаль сковує душу мою. Довга ж вона тут, довга, і кінця її й краю не видать. Якось моторошно, як згадаєш. А як уже прикидає тебе

снігом, то так ніби й треба, тоді вже все «нормально». Зга­дувати страшнувато.

Як то ви, мої дорогі, зимуватимете? Чи буде в тебе хоч якийнебудь заробіток? Чи не будете ви голодні, холодні? А я, замість помогти, ще й сам тягну! Ех!

Не забувайте мене, пишіть... Серед темної ночі життя мого арештантського єдині світлі цяточки — це листи твої.

Цілую кріпко тебе й Муру!

Хай будете Ви здорові.

П[авло]

/ жовтня 1937 p. 1.Х.37

Дорогая моя!

Наконец после долгого молчания я пишу тебе. Молчание было визвано обстоятельствами для меня не особенно приятными,— но все прошло, и я теперь могу писать тебе регулярно два раза в месяц. Конечно, буду делать зто с радостью. У меня так все как будто благополучно. Здоровье постарому — «ни шатко, ни валко». Работаю там же.

Вчера радость у меня была большущая: получил сразу три посылки. Й все очень вкуснн, хорошие. Спасибо тебе, родная, за заботу. С радостью получаю я посилки, но всегда в зтой радости слеза блестит — слеза благодарности и вместе с тем печали о том, что — как тебе трудно и тяжело добивать на поддержку меня. С каким би восторгом я вскрыл зти посилки вместе с тобой и с Мурой. (Не в та­ких, конечно, только условиях).

Знаю ведь прекрасно, что тито зтих вещей не имеешь. Потому мне и горько, потому мне и грустно.

Не знаю, как зима пройдет зта. Одет я тепло (шарф получил — спасибо), пока нет никаких данньгх о какомлибо переезде в другое место. А зто на зиму очень важно. Если буду тут и дольше, то беспокоиться пока не о чем.

Как у тебя дела? Какие перспективи? Что подумнваешь делать? Как с работой? Все зто меня очень волнует. Физически всегда сидеть на месте легче, а вот как морально?

Пиши, голубка. Думаю, что письма твои будут регулярны и я их буду получать.

Целую крепко тебя и Муру. Люблю Вас крепко и жду писем.

Обнимаю.

Твой Павло

22. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО

28 грудня 1937 p. 28.ХІІ.37. с. Данилівка

Моя найдорожча, голубко моя!

Вертаюсь з Уси. Повторюється колишня моя подоріж з Чиб'ю: дві підводи, нас троє — і від села до села, з хати до хати. Безкінечна Печора, сніг, вітри й морози. Одягнений я тепло, не мерзну. В Усу я поїхав з головним планом, затримався і от аж тепер вертаюсь. В Усі зустріли мене Єл[изавета] Ів[анівна] і Вол[одимир] Ів[анович] дуже тепло. Перший час днів з 10 жив у них, а потім перейшов у «техобщежитие». Взагалі ставлення до мене в отделенії непогане.

Хотів був клопотати про побачення — одсовітували,— кажуть, не час тепер, треба виждать.

Послав тобі телеграму з Соколово, чи дістала?

Гроші в Усі дістав.

Дуже тебе дякую за турботи.

Вол[одимир] Ів[анович] і Єл[изавета] Ів[анівна] дуже тебе вітають і навіть І7/ХІІ поздоровляли мене з іменин­ницею й випили за твоє здоровля.

Іду на рудник, як додому,— так остогидло тинятися. Увесь час як на кілку. Головне — ні тобі білизни, ні тобі бані вчасної. Ну, й воші...

Да... купив на підодіяльники матерії, що тебе прохав. Не присилай тепер. Пришли мені ножичок перочинний та ножиці — середні — не дуже маленькі.

Пишу — темно, блимає каганець, 6 год. ранку. Зараз рушаємо до Вої. Ще 2 ночівлі до рудника — у Вої й у Щугорі.

Цілую кріпко тебе й Муру.

Вітаю з Новим роком. Хай він тобі легким буде. Обнімаю кріпко мою любу й люблю.

Твій Пав[ло]

1943

21 березня 1943 p. 21.111.43

Раб[очий] пос[елок1 Ухта. Коми АССР, почт[овмй] ящ[ик1 226/7

Здравствуйте, дорогие моиі

Растерялся я окончательно, получивши Вашу телеграмму. Я так уже свыкся с мыслью о том, что остался «один у світі», что никого у меня нет,— что я просто «остовпів» от неожиданности. Повалилась ко всем чертям вся моя пятилетняя «конструкция» о собственном своем положений. Пять лет круглого одиночества создали определенную стойкую ситуацию, с которой я сжился, казалось, окончательно и бесповоротно.

Мне бнло очень тяжело думать о Вас плохо. Плохо иногда думалось не потому, что Вн отошли от меня: зто естественно. И не в зтом дело. Мне бнло больно потому, что Вн, значит, меня не знали, не понимали, не предупредив меня об отходе, чтобн удар зтот не бнл таким ошеломляющим и тяжелнм.

И все же, несмотря ни на что, я не питал к Вам ничего, кроме чувства глубокого уважения за отношение ко мне в первые 5 лет. Зто [го [ времени и всего за зти 5 лет пере­житого било более чем достаточно, чтобн оставить во мне на всю жизнь зто чувство и уважения и глубокой признательности. И никакие обстоятельства не поколебали во мне зтого чувства. И все равно: вспомнили ли би Вн обо мне или нет,— моим единственннм желанием все время било повидать Вас, чтобн пожать Вам руки с чувством теплой благодарности. И только одно иногда омрачало: «Почему не сказали? Значит, не верили! Значит, думали обо мне плохо».

За 5 лет я не написал никому ни одной строчки и не по лучил ни от кого тоже ни слова. Забил, как пишутся письма.

Пережил очень много. Но еще жив. О здоровье хорошего не скажешь. Оно у меня никогда блестящим не било, а за зто время, конечно, слало. Тяну понемножку. И хожу и лежу. «Лежачи, хожу». Фельдшерую. Осталось 8 месяцев. Не знаю, дотяну ли. Хотелось би дотянуть, чтобн повидать Вас.

С волнением жду вестей от Вас.

Какие Вн теперь? Мурапет уже взрослая и уже не снится ей «соколадннй слон»...

Здоровы ли Вн? Слышно ли что о Вячеславе? И вообще обо всем и всех... У меня, конечно, однообразие.

Одно скажу: по от ношенню к вам я ни капельки не изменился: такой же, как и бьш. И живете Вы во мне так же и такими же, как и были.

Обнимаю Вас крепко и целую

Ваш Павло

P.S. Лишите подробнее обо всем.

Я так соскучился и за Вами и за всем на свете.

П[авло]

20, червень 1943 p. 20.VI.43

Пос/елок/ Ухта, Коми АССР

Моя дорогая, самая лучшая девочка! Мой хороший Мурапетон!

Как обрадовала тн меня своим письмом! Я его читал и перечитьшал, и еще читал и читал бес конечно раз. Читал и не верил, что зто пишешь ты, маленькая девочка, какой я тебя до сих nop представляю и другой, иной нарисовать себе не могу.

Вижу тебя маленьким Мурапетоном, а говорит со мной письменно взросльш человек, у которого єсть уже и свои взгляды, и свои мнсли, и своя собственная взрослая жизнь.

Я радуюсь, что тн выросла серьезной девушкой, что у тебя умная головка, что рассуждаешь тн правильно, что поступаешь тн так, как и следует поступать серьезному человеку, дочери своей страны. И я уже люблю твоего Анатолия, как своего сьша, и люби тн его, люби его еще крепче за доб­лесть, за отвагу, за пролитую за Родину кровь. И жди его, и прими его, как друга самого лучшего, самого любимого, самого дорогого, ибо нет благороднее и святее жертвн, как жертва собственной жизнью, собственной кровью за Родину свою.

А среди всех наград за подвиг совершенннй, самой яркой и дорогой, самой близкой сердцу для него будет твоя любовь, любовь любимой.

Знай, моя девочка славная, что есть раны и раны... Есть раны, обезображивающие, уродующие человека, и есть раны, которые украшают... Раны, за счастье Родини, за счастье народа полученные,— зто красивше раны, они гор­буна делают стройньгм, слепого — зорким, безногого — быстрьгм. Анатолий твой будет гордиться своей раной, а ты будешь горда своим раненьгм Анатолием.

И если мне когданибудь улыбнется счастье повидать тебя и твоего Анатолия, самой, может быть, счастливой минутой моей жизни будет зтот момент, когда я смогу обнять Вас обоих и прижать Вас к своєму, переполненному гордостью за Вас, отцовскому сердцу.

Что же о себе? Здоровье? Ну, мне, как тн знаешь, Но са­мим скромним подсчетам уже 54й год. Думаю, что меня уже вряд ли выберут «левнм краєм» в сборную СССР, по­тому — могу сетку прорвать. В беге я больше мастер на короткие дистанции — от стола на кровать. Одним словом «спринтер».

До конца 1938 года бнл на Печоре, в тех местах, где и ты бьша в 1935 году. А в декабре 1938 года приехал в Ухту и с той поры в Ухте. Искал я Вас целый год письмами. Куда только я не писал?! И ниоткуда ни слова. Примирился с мыслью, что я «одинодин, бедняжечка», и вдруг,— через 5 лет,— такая радость: нашлись Вн!