Твори в чотирьох томах



бет34/50
Дата23.07.2016
өлшемі3.43 Mb.
#217602
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   50

Как хочется Вас повидать!!

Я очень рад, что тн работаешь на хорошей, полезной, культурной общественной работе.

Но тн всетаки не бросай мнсли о дальнейшей учебе. Читай, учись сама, повторяй пройденное. Время еще есть. Тебе только 19 лет. Кончится война, пойдешь в вуз, окончишь, и все будет хорошо. Может бить, все же ми будем вместе,— для кого же я буду жить, как не для тебя?І

Ти мне шшга, пожалуйста!

Напиши, где тн встретилась с Анатолием, кто он, откуда и т. д. Мне както непонятно,— Вн с мамой все путешествовали, беднне, все ездили,— то в Архангельске, то в Рязанской области («баби рязанские»), то в Кировске, а из письма вижу, что ти с ним дружишь «давно хорошей, крепкой дружбой»... Хотя 5 лет же от Вас ни слуху ни духу не било, а зто действительно «давно»... В общем, напиши... И Анатолию от меня привет передай, и пожелание скорее внздороветь...

Крепкокрепко тебя, моя славная, целую. Желаю тебе счастья, желаю хорошей, дружной жизни с Анатолием.

Твой Павл[о]

Дорогая моя Варю, родная ты моя!

Я уже писал тебе, что телеграмму получил от тебя 19 марта. 22/ІИ отправил телеграмму и сразу же написал письмо. Получила или нет? Я так бесконечно рад, что Вн нашлись, что и передать тебе не могу.

Живу надеждой, что повидаю Вас.

Мурочке я пишу, что с 38 года (с декабря) я в Ухте. Работаю все время фельдшером. 10 лет, конечно, не могли не отразиться на здоровье, но особенного такого ничего не при­бавилось. Помучивает старая приятельница — язва моя «12верстной» кишки, та «не влучу нитку в голку». Голова на месте. И «не всихає і не пухне».

Голову б мою еще можна б использовать, помоему, и не только «на холодець». «Так якби ж вона кому розумнішому попалась».

Крепкокрепко тебя обнимаю и целую.

Дочка у тебе молодчина. Умненькая! Молодец мама! Давай обьявление: «Принимаю заказы на дочерей! С ручательством!»

Будь здорова! Пиши. Только постарайся чаще, чем в 5 лет раз!

Твой Павло

25. ДО В. О. І М. М. МАСЛЮЧЕНКО

15 вересня 1943 p. 15.IX.43

Дорогие мои Варя и Мура!

Я — здоров. Все благополучно и идет к лучшему — я уверен, что в недолгом будущем мы увидимся.

Переехал я на новое место, но тоже временно,— отсюда, очевидно, придется уезжать, почему я и не сообщаю адреса. Как только ус троюсь более или менее основательно уже на новом месте, сообщу адрес, и мн возобновим регулярную переписку. Во всяком случае — никаких оснований для беспокойства за меня нет, а наоборот,— еще раз повто­ряю,— скоро увидимся.

Соскучился я очень за Вами и жду с нетерпением момента, когда увижу Вас.

Крепко Вас обнимаю и целую.

Ваш Павло

P.S. Муру сердечно поздравляю с 20летием! Желаю счастья!

П. Г.


г. Раненбург, Рязанской обл. Первомайская ул. № 9. Варваре Алексеевне МАСЛЮЧЕНКО

26. ДО В. О. І М. М. МАСЛЮЧЕНКО 8 жовтня 1943 p. 8.Х.43

Дорогие мои, роднне Варя и Мура!

Со мной все хорошо. С Ухтижмллагом я окончательно распрощался, но все еще путешествую и окончательно еще не «сів» на определенном месте. Все ближе и ближе к Вам продвигаюсь. Думаю, что не дальше, как через месяц уже сообщу Вам окончательньгй свой адрес... А впрочем, не исключена возможность (и очень даже!!!), что так через месяц или немного более будем все вместе! Не хочу заранее предупреждать собнтия, но сам лично крепко верю и надеюсь. Вот будет радость!! Настроение у меня хорошее, и я уже аж дрожу весь — твердо надеюсь в ноябре увидеть Вас...

Во всяком случае, очень прошу Вас никуда из Раненбурга до определенньгх моих извещений о моей судьбе не двига­ться, т. к. я ориентируюсь на Раненбург, чтобы искать Вас там.

По моим соображениям — моя кочевая жизнь закончится (должна закончиться!) не далее, как числа 10—15 ноября.

Крепко Вас обнимаю, целую. Всегда с Вами и ни на минуту без Вас!

Ваш Павло

г. Раненбург, Рязанской обл. Первомайская, 9. Варваре Алексеевне Маслюченко

27. ДО В. О. І М. М. МАСЛЮЧЕНКО 19 жовтня 1943 p. 19.Х.43

Мои дорогие Варя и МураІ Вопервьгх — здравствуйте.

Вовторьгх — со мной все хорошо, и даже лучпщ чем я мог ожидать.

Теперь уже наверняка мы скоро увидимся. Договоренность єсть, осталась формальность, и я свободен.

Освобожусь я раньше срока, но когда попаду к Вам,— точно сказать не могу.

Дело в том, что в последнее время у меня обострилась моя язва и крепко она меня беспокоит. Появились боли почти ежедневнне и довольно мучительнне. Я хлопочу о лечении. Хочу лечь в приличную больницу и провести курс лечения, чтобн избавиться от болей и немного подкрепиться. Мне зто обещают. Значит, приеду к Вам после лечения. Считаю, что в больнице я пробуду месяц и вийду к концу ноября, т. к. думаю, что числа 25/X — буду уже свободен.

Во всяком случае, меня уже Ви можете поздравить со свободой.

Относительно моей болезни не беспокойтесь. Все то же, что и било раньше,— только в обостренном сейчас виде. По­следнее время и с питанием било неважно, да и нервничал крепко, т. к. все случилось довольно неожиданно и т. д. и т. п.

Как мне хочется видеть Вас, если би Ви знали! Но не хочется упускать случая с больницей, т. к. теперь с зтими делами не так легко, а ехать к Вам, держась за живот, не хо­чется.

Перспективи? Работать, очевидно, придется постарому (такие, по крайней мере, предварительние разговорн).

Сколько пробуду у Вас? Зависит зто от многих обстоятельств,— прежде всего от ресурсов, какими буду располагать (надеюсь на Максима Р [ыльского] — он теперь председатель Союза), и от того, как будете «шанувать»... Не стесню я Вас? Я под кроватью буду жить, только чтобн с Вами...

Адреса не даю — его еще нет.

Целую крепко, крепко. И жду, жду, жду момента встречи... Будьте, родные мои, здоровм.

Ваш Павло

28. ДО В. О. І М. М. МАСЛЮЧЕНКО

21 жовтня 1943 р. 25.Х.43.

Москва


Дорогенькі мої, Варя і Мура!

Можете поздравить: положение моє изменилось. Я уже в другом «виде». В настоящее время нахожусь в Москве, в клинике лечебного питання проф. Певзнера, где ремонтирую свою язву. Здесь замечательно. Единственное в Союзе учрелздение, где все делается по последнему слову «техники» и науки. Лечение — соответствующей диетой и, разумеется, всякими другими способами. Врачи обещают «нала­дить» здоровье. Самочувствие прекрасное. «Терзает душу» одно: проклятая язва отодвинула на несколько времени встречу с Вами. Но иначе сделать было нельзя: приехать на несколько дней к Вам, повидаться, а потом возвращаться и т. д. — теперь зто невозможно; да и получить место в клинике проф. Певзнера не так легко. Зто просто счастье, что я сюда попал.

Жду с нетерпением весточку о Вас.

Приеду к Вам, очевидно, в конце ноября.

Напишите мне, что привезти из Москвы...

Вот что: есть ли у Вас там бритва какаянибудь. Если нет — я тут постараюсь достать.

Вообще напишите, что из самого такого необходимого надо в связи с моим приездом, может быть, удастся тут какнибудь раздобьггь.

Как попал я в Москву и т. п. — все зто расскажу, когда приеду. Зто тема не для писем.

Скучаю я за Вами «бешено».

Жду письма.

Лишите по адресу: Москва, Большой Воробьинский пер., д. № 7, Клиника лечебного питання. П. М. Крохаль, для П. Г.

Обнимаю, целую крепко и жду, жду, жду встречи.

Павло

29. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО



2 листопада 1943 p. 2.ХІ.43.

Москва


Дорогая моя, люба моя Варю! Вчора була в мене Мура.

Я задрімав после обеда (она приехала часа в 4 дня),— слышу сквозь сон, ктото спрашивает. Смотрю и ничего не соображаю. Ей дали халат (как зто полагается в клинике),— я думал, что зто сестра спрашивает по какомунибудь делу...

— Не узнаєте? — спрашивает.

— Нет!


— Мура!

Ахнул я. Вопервмх, я глубоко был уверен, что Мура должна бьггь белявой, и так ее все время представлял... А она темнее тебя...

Ну, и вообще...

8 же лет прошло, как в Кедровом Шоре и т. д. ... Какая же она хорошая!

Я, конечно, крепился, пока она бьша у меня. А как ушла, почав ковтати сльози...

Теперь, значит в Москве я не одинокий...

Тн дала хорошую телеграмму, и она меня хорошо разыскала...

Именно надо спрашивать только Крохаля и никого боль­ше, т. к. прочих других знакомьгх тут нет и о них никто ни­чего не знает и не слыхал.

Как мои дела? Лучше. Я поправляюсь. Уже прибавился в весе на 3 клгр. Язва єсть (рентген подтвердил), но она хорошо и довольно бнстро начала заживать, но к язве в качестве гарнира обнаружено воспаление желчного пузиря и печени. Зто тоже не страшная штука, но немного дольше задержать может в б[ольни]це (на неделю или дней на 10),— а может, и не задержит, т. к. в зтой же клинике креп­ко научились лечить и печенку, болезни которой очень часто сопровождают язву 12перстной кишки.

Ничего, в общем, нового...

Я очень рад, что Мура учится, и, конечно, бесконечно рад, что она здесь и я, я с ней могу видеться.

Ти, значит, бедная «одинодин, бедняжечка»... Скучаешь?! Ничего, не грусти, скоро я приеду, а там и Мура к рождєству заглянет.

Сюда тебе, помоєму, нет смысла приезжать. Хлопотно зто теперь очень.

Почему от тебя нет до сих nop писем? Уже пора. Я, не ожидая ответа,— пишу...

Ну, будь здоровенька. Кріпко обнимаю и целую тебя. Мура тоже...

Твой Павло

Адрес тот же.

А то на МУРУ. Она мне принесет.

Тебе могут быть письма для меня. Тм их придержи до моего приезда.

Как твоє здоровье?..

„Дути тої, дути тої../'

ЩОДЕННИКОВІ ЗАПИСИ

26 грудня, 48. Отак сидиш і думаєш... Гумор... Сатира... Наш замічательний народ. Од його ми народ дотепний. Веселий. Мудрий. Я бачу свій народ, як він, ухмиляючись в уса, дивиться на тебе лукавими своїми очима і «зничтожає» тебе.

...Як я люблю цей народ,''коли він мене «зничтожає» своєю мудрістю, своїм дотепом, своїм неперевершеним «своїм»...

І я його розумію, і він мене розуміє, і він знає, що люблю ж я його, як сонце, як повітря, а він, народ, стоїть, підморгує, усміхається...

Та будь же ти тричі щасливий!

Яке щастя дивитись одкрито в очі свого народу!

Тільки він, тільки народ!..

Згадайте всю трагедію нашого (а може, хоч трішки — й мого!) народу,— тільки правда, тільки правда, тільки прав­да! — на чолі нашого народу.

І він, великомилостивий, завжди творив свою історію тіль­ки по правді.

Хмельницький?

Ай, мамо моя! Та народ же привів Богдана до того, що він булавою вказав на Москву! Тільки — народ!

Слава Богданові, що він зрозумів волю народу... А скільки єсть дурників, що цього не розуміють. Думаєш і думаєш...

Спідниці, безрукавки, киреї, сині штани (не сині, а вза­галі широкі!) — хіба я їх не люблю? Люблю і любитиму!

Хоча б за те, що вони, оті широооокі штани, викли­кали в мене широооокий сміх!

Ой широкі штани!

Діти мої! Та зрозумійте, що зняти ті штани ніжно, хо­роше, не ображаючи хазяїна тих штанів,— це мистецтво.

Заставте його самого посміхнутися з тих штанів,— не здирайте грубо їх, як це роблять декотрі із тих, которі «зна­ють» український народ.

Народ уже вискочив із широких штанів, сам вискочив, сів на трактора, на комбайна, сів біля домен, мартенів і т. ін.

А NN страшно здивовані! Ах! Ах! І описують те, що народ уже усвоїв, що для нього це будні... Як жнива, як косовиця, як молотьба!

А ми — ах! ах!

Ах! Ах! — це для нас, а не для народу.

І стріха, і «ставок, і млинок, і вишневенький садок» — все це відійшло, все це — колись, та — трясця його мате­рі! — не тикайте цим народові у вічі, він сам знає, куди йому цей садок, цю стріху притулити!

Коли різні NN будуть командувати народними стріхами, сама стріха повстане й скаже: «Одійди,— не було б стріхи, не було б тебе! Ти з мене, із стріхи, мене заперечуючи, гроші заробляєш...»

Народ знає партію... А партія знає, коли стріху замінити на щось інше... Але партія ніколи із стріхи не кепку­вала...

27 грудня. А дехто ходить у славі, вскочив у ту славу, як сірко в дерть,— вона вже сама з його осипається, а він хапає її й тулить до себе, проріхи затуляє... Обсиплеться... Нічого не зробиш!

Нічого!

Був у Полтаві. Святкували 150ліття «Енеїди». Як полтав­чани люблять Котляревського, як пишаються з того, що він їхній, полтавський!



Дивна річ — безсмертя! Не знаю, чим пояснити молодість творчості Котляревського! Яка ясність! Така вже прозорість, що аж ахаєш! Було багато «Енеїд» — і в руській, і в німець­кій, і у французькій літературі. І всі померли! А «Енеїда» Котляревського живе, квітне і 150 літ дає свіжий аромат! В чім річ?

І як приємно, коли полтавський «лордмер» квітне. Роз­починає мітинг, і я бачу, як він радіє, що йому припало це щастя — одкрити мітинг 150ліття «Енеїди». Я не знаю, хто він, робітник чи селянин,— я бачу в його очах радість. А він же ж, він же ж народ! Цього ви від нього не одберете!

Ні! Він хоче, щоб усі радувались, як радується він! Кот­ляревський — наш, полтавчанин! А я — голова міста Полта­ви! Все було в Полтаві: і Петро І, і Котляревський, і Короленко,— і от він, він наслідник, спадкоємець всієї слави полтавської, всієї історії (аж страшно!) — і він бере це все «как должноє», бо він — народ! Він — молодий, веселий, «искрящийся», бо він — народ! Слава народові, що так уміє оберігати славу, традиції, все! Яке благородство!

Дивився я, стара вже людина, і думав: та хіба ж можна вмерти? Ніколи!

Я не знаю, чи в нас, у письменників, обраних, вибраних, інженерів людських душ,— невже серед нас можуть бути люди, байдужі до таких явищ?

Заприсягаюсь, що вони не письменники! Вони можуть писати книги, видавати романи, але... це не те!

Треба любити, треба підтримувати їх, треба знаходити їх.

І любити!

Любити, між іншим,— це дуже тяжка робота! Дай боже, щоб ніколи не вгасала в мені любов до них, до народу!

Буде любов — буду я! Не буде любові — на смітник! Одсвяткували «Енеїду». І залишилась вона, як і була, молода, весела, хороша...

І житиме вона ще віки і віки...

Судилось бути мені спадкоємцем Котляревського. Остап Вишня... Одного хочу: щоб, не дай бог, не принизити своєю роботою Котляревського. Не можу, ясна річ, аналізувати свою роботу! Це хтось ізробить. Скажу тільки — працював чесно!

Полтаву зруйновано страшенно!

Одбудують, розуміється, та, на жаль, уже такої Полтави не буде.

Новий народ — нова Полтава.

А народ — новий!

І слава новому народові!

Т. Г. Шевченко! Досить було однієї людини, щоб уря­тувати цілий народ, цілу націю. Що це — бідність?! Ні, це якраз велике багатство нашого народу, коли одна людина підставляє свої.могутні плечі за цілий народ! Який же ж він могутній — народ наш! Умирав уже, царі його додавлювали, а він узяв та й дав Шевченка! І ожив народ, і розцвів народ! Бо він — народ!

І став народ поруч свого великого брата, народу русь­кого. Як рівний!

Коли входиш у літературу, чисть черевики! Не забувай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шев­ченко!

Обітри черевики!

Одного хочеться — не принизити Шевченка, не прини­зити Пушкіна, не принизити Котляревського, і Горького, і Коцюбинського, і Грабовського, і всіх... всіх...

Полтава. «Наталка Полтавка» в Полтавському театрі. За своє життя я багато бачив «Наталок». Я бачив Заньковецьку, Садовського, Саксаганського, Затиркевичку, Борисоглібську, Ліницьку, Загорського, Мар'яненка, Чичорського, Юру, Романицького, Крушельницького, Гірняка, Бучму... Я, мабуть, усіх бачив.

А от такого Возного, як у Полтаві Золотаренко, я не ба­чив. Скільки благородства, скільки любові до Возного.

Я ж бачив Саксаганського!

В чім річ?

Такий великий (а який же ж він великий!), як Сакса­ганський, він (ой, як це сказати?!), він «снисходил» до Воз­ного! Може, він на це мав право? Його страшний талант, може, й дозволяв йому робити це! Але це була, помоєму, його помилка!

А от такий собі,— може, великий, може, невеликий,— артист, як Золотаренко, він грав з пошаною до великого твору Котляревського. І виграв! І переміг Саксаганського! Переміг, може, не талантом, а любов'ю! Не свідомо, думаєте! Ні, свідомо! Я дивився в очі Возному — Золотаренкові, і я бачив, що він розуміє те, що робить. І я радів. Я ра­дів тому, що я вбачав у Золотаренкові велику душу нашого народу! Скільки ж їх іще єсть, отаких Золотаренків, у на­шого народу! Які ж ми багаті!

Була Наталка (Онипко), був Петро (Осадченко), Ви­борний (Моровщик), Терпилиха (Хмельницька), Микола (Онипко С. І.).

Спасибі їм! За віщо, спитаєте? За майстерство? Ні! По­ки що нема, на жаль, Заньковецької, Садовського, Сакса­ганського! Спасибі їм, полтавчанам, за любов до «Натал­ки», за молодість спасибі їм! А раз є молодість, тоді єсть усе!

Російська література.

Пушкін, Гоголь, Лєрмонтов, Толстой, Достоєвський, Чехов, Островський, Горький. Преклоняюсь...

А преклоняючись, хочу щоб їх — усіх!!! — знав народ руський.

Може, я помиляюсь, але чогось думається, що маса народу руського не знає їх, своїх дивних письменників! Не знають їх, на жаль, так, як знають нашого Шевченка! А їх же треба знати!

Можна, звичайно, сидіти й пишатися, маючи Пушкіна, Гоголя і інших (у шафах!), великий труд берегти їх, їхні традиції,— та треба ж уже вперед! Інакше вони облазяться!

Люблю я Твардовського, люблю ленінградського Сашу Прокоф'єва.

Що зробив, помоєму, Твардовський?

Він узяв свого Васю Тьоркіна за руку і пішов із ним вихилясом по всій Росії! Нате! Ось який він! А це ж ви — народ! Отакий хороший народ! А ви цього й не знаєте! Читайте!

Може, якраз Вася Тьоркін примусить любити літературу!

У мене навіть завіральнострашні думки з цього при­воду.

Ви припускаєте таку картину: Вася Тьоркін бере за руку Олександра Сергійовича Пушкіна, веде його до селянської хати, ніжно штовхає в хату і хитромудро говорить:

— Познайомтесь! Олександр Сергійович Пушкін! Про­шу любить і жалувать!

От хто, помоєму, Твардовський!

Іще одно: а Саша Прокоф'єв сидить у Ленінграді і кар­бує поетичні червінці.

— На! На! На!

Добре йому, маючи Пушкіна, Гоголя і всіх за спиною, робити це!

А хай би сам спробував! А я його, Сашу Прокоф'єва, ладозького мужика, люблю за талант, за чесність... Те, що він сидить і карбує, хай карбує! Народ позбирає його червінці.

Дорогий Олександре Андрійовичу Прокоф'єв! Не думайте, що я допускаю, ніби Ви не любите Пушкіна. Не було б Пушкіна, не було б Вас. І Ви це знаєте, і я це знаю. Але люблю я Вас за те, що, карбуючи Ваші червінці поетичні, Ви, благословляючи Пушкіна, ніні, та й підморгнете своєю ладозькою, безкінечно благородною мужицькою морррдою (цілую її). Ти — барин, а я — мужик...

Не думайте, що я забуваю Чернишевського, Бєлінського, Добролюбова. Я їх не забуваю! Просто, може, мені боляче, що їх у нас нема?.. Ні... Треба дожити до тої думки, що коли вони єсть, значить — вони мої... Не руські, не україн­ські, не німецькі, а мої, народні!..

Слава богу, що я дожив до такої думки!

З січня, 49. Я, такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв горобців (а правильно — го­робці!), била мене мати віником і навіть горнятками череп'я­ними кидала в голову. Спасибі матері!

Потім — освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимович Мовчан, старий дід,— і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти ту лінійку, я б її поцілував!).

Потім з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Так як же ж я не буду вдячним за віник і за горнятко ма­тері, за лінійку — вчителеві І. М. Мовчанові?

І я — вдячний.

20 січня, 49. Іван Сидорович їжакевич! Вісімдесят п'ять літ!

Сьогодні (вісімдесят п'ять літ йому!) — свіжий, ясний, творчий!

Що, дорогі тт. художники?! Богомаз?! Іконописець?! Не наш?!

Хлопчики ви мої! Якби у вас було стільки майстерства, сили, уміння, як у їжакевича,— як би ми з вами продвинули вперед наше мистецтво! їжакевич... От уже в кому вті­лилося горьківське: «Талант — робота!»

Яку гору труда перевернув І. С. їжакевич! Міліарди труда!

І став, зробився національним художником! Може, на­віть несвідомо.

Чую галас: «Націоналізм!» Це — на мою адресу!

Ех, дітки мої! Навіть формально це до мене не чіпляє­ться!

Оті дурні, що кричать «націоналіст!», не розуміють і ні­коли не зрозуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всіх народів світу!

Я, між іншим, боявся цього. Я думав, що сива шапка зневажливо дивитиметься до тюбетейки!

І який же я був радий, коли відчув, що тюбетейка така ж мені рідна, як сива шапка.

А я — я говорю чесної — на це не сподівався! Говорю одверто.

І от нате вам: і шапка, і тюбетейка рідні...

15 лютого, 49. Виявилося, що для того, щоб письменник виявив свої глибокі, оригінальні й дотепні думки на па­пері, треба:

а) поперше — папір,

б) подруге — думки.

Як нам переказували,— папір у нас єсть. І багато.

Сподіваються, що осьось у письменників, которі хотять. бути талановитими і справжніми письменниками, будуть і думки...

Як же ж тоді збагатиться наша література!

Це вже потім: переказують, що думки для письменників експортуються з Донбасу, Кузбасу, Сибіру, Ленінграда і т. ін.

Ох і запишемо ж!!!

7 березня, 49. Леся Українка і багато інших — поети не тільки свого народу, а вони поети всіх народів, всього люд­ства, бо вони, крім своєї геніальності, ще й криштале­во чесні

Зло — найбільше — космополітизму в тому, що вони молодим не давали ходу.

Вони, захопивши всі провідні посади в літературі, позби­вали на протязі кількох десятків років усі молоді паростки літературні!

Ось у чім найбільше зло!

Те, що вони нас «ущемляли»,— то ще не так страшно!

Ну, не видали, зарізали однудві книжки Остапа Виш­ні — ну що ж? Остап Вишня — є Остапом Вишнею...

А от коли молодий приходив до цих спекулянтів і вони його своїм «авторитетним» окриком приголомшували,— оце страшно!

А скільки таких було!

9 березня, 49. Може, я не такий, може, я, ну, як вам ска­зати, чи недотепний, чи некультурний, але я це мушу сказа­ти. Я був у кіно на «Павлові».

А колись я був на «Мічуріні».

У мене принаймні таке враження: «Павлов» — чудесно, але це фотографія в дії

«Мічурін» — це справжнє кіномистецтво.

Мені було дуже боляче, що майстри не донесла Павлова на (як його сказати?!) п'єдестал мистецтва. У чім же ж річ?! Очевидно, не... (перебили думку мою...). Очевидно, Павлов, його інтелект, його робота, його енергія подавили майстрів кіно. Помоєму, Павлова треба подавати народові як ідею, а не як оператора (дуже талановитого!) собак. Отак, як подав Довженко Мічуріна. Фільм як фільм, дуже цікавий, потрібний і т. ін., але нам, що цінять мистецтво як (отут уже трудно!) чинник, що веде нас до комунізму, того, що зробили у «Павлові», замало.

Дуже багато треба мені писати, щоб довести те, що є в моїх думках, у моїх мислях,— треба було б написати ці­лий науковий трактат, наукову роботу... Ви уявляєте собі, який би цей «трактат» був (не можу писати цього, бо це буде непристойно!), — а трактат би був справді не... той... не...— ну як би вам сказать? — неприлишний (у слові «неприлишний» обов'язково треба писати не «ч», а «щ»).

Оце я про «Павлова».

І в «Павлові», і в інших фільмах, на жаль, більше ви­пирає не «Павлов», а «Я» (режисер). Це, як казала моя баба, нехорошкувато!

17 березня, 49. Три чи чотири дні тому був у мене старий учитель Федосій Іванович Рвач. Провчителював він п'ятде­сят з гаком років. Йому сімдесят п'ять літ. Влаштувався він сторожем у трамвайнотролейбусному тресті. Дали йому там хибарку при гуртожитку.

І от тепер, щоб когось уселити в тій хибарці, старого вчи­теля викидають з посади, з кімнати і т. д.

Його, розуміється, не викинуть, не образять...

Для чого це я пишу?

У нас, видимо, ще єсть «бездушне», холодне таке став­лення до людей...

Що це?! Типове це для нас, для нашого часу?! Ні!



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   50




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет