Твори в чотирьох томах

Якийсь там ізнайшовся зам директора тресту N, що в його піднеслася рука на старого вчителя... Бувають такі...

Я написав листа директорові тресту і подзвонив зам міні­стра комунальних справ.

У відповіді я зразу відчув, що NN — це «ісключеніє»... Для чого я це занотовую?

«Горе» старого вчителя Федосія Івановича Рвача при­несло мені велику радість.

Я не знаю, яким чином дізналися його учні про те, що я включився «в боротьбу» за Федосія Івановича,— та зразу ж до мене дзвінки по телефону:

— Спасибі! Спасибі, що заступилися за Федосія Івано­вича! За нашого вчителя!

І яка ж у мене була радість, що люди не забувають сво­їх учителів...

21 березня, 49. Найвища насолода читати Пушкіна й Шевченка!.. Найвища!

Робіть так: сьогодні Пушкіна, а взавтра Шевченка. Або навпаки! Яка насолода!!!

8 квітня, 49. Давно вже не писав. Новина: Ю. І. Яновський дістав премію.

Я дуже радий, що робота Ю. І. Яновського пере­могла.

Ю. І. Яновський справжній письменник! Справжній! Та­лановитий! Культурний!

Що б хотілося від Ю. І. Яновського? Радості в творчостії

А то якось так виходить, що він (а разом із ним і лі­тература) «вистраждовує» перемогу.

Я, грішний чоловік, думаю, що література — радість!

9 квітня, 49. Між іншим: Марк Твен!

Говорять мені: «От Марк Твен! Якби Ви були такі, як Марк Твен!»

Марк Твен — геніальний гуморист! Преклоняюсь! Я ні­коли, мабуть, не дійду до таких висот у гумористиці, як Марк Твен!

Хвала йому!

Одного не знаю: чи усміхнувся колинебудь негр, коли він прочитав Марка Твена? Не знаю!

Коли усміхнувся негр, коли в нього з'явилася посмішка, така, знаєте, безпосередня, справжня, коли Марк Твен викликав радість у негра,— цілую стопи Марка Твена!

18 квітня, 49. Мені дуже страшно дожити до того мо­менту (чи часу), коли дзвінкосерйозний Малишко, або лютодотепний Воскрекасенко, чи несміливосміливий Смілянський, чи колючий Маківчук, чи їйбогужялюблюприроду (а любить вінтаки її* посправжньому) Новиченко, чи авиколинебудьтягли Гончаренко, чи недайбогхтонебудьдізнаєтьсящояспінінгіст Вільховий, чи їйбогутоваришіяобов'язковопоїдуаякжеж Копиленко чи татам двіщучкийодинокуньчик Дорошко, чи поїхапибачилинестрілялиякстрілялиневлучили М. Т. Рильський, чи можеайбожеіябпоїхавтаквоноякстріляєтакбахкаєаптичкажвонахочежити П. Г. Ти­чина, чи івменебуласучечкаойсучечкачорнахорошаіяїйбогу мисливець О. Є. Корнійчук, чи айщовименіговоритеябільшефутболіст К>. К. Смолич, Чи ойохотавонаменепродменамочить Ю. І. Яновський, чи словочестіубившістсотнайшоводну Богдан Чалий, чи івменепесгавкаєаяжодинавменехазяїни Семен Скляренко, чи нащоменімисливськарушницяколиятойщогреблірвав Платон Воронько, чи австалинградемынеохотились Борис Палійчук, чи актоегознаетстреляетнестреляет М. М. Ушаков, чи Ярославмудрийтежходивналови І. А. Кочерга,— от коли ці всі колинебудь денебудь скажуть: «Остап Вишня — старий! — і, збираючись на полювання, додадуть: — Не турбуйте його!» — я того ж часу — візьму й помру!

21 квітня, 49. Про фізкультуру. Ми в дитинстві не фізкультурили: ну, «у м'яча», ну, «наввипередки»... Да, у «го­родки» (кеглі в нас звалися), та ще у «покотьола», та ще «на ковзанах»... Ну, верхи «наввипередки», на «ковзанках» (ковзани — коньки, а «ковзанки» — інше), «нагинати дере­ва» — вилізеш на вершину й нагинаєш...

Ну, що ж іще? Наше, хлоп'яче? Може, я щось і забув (і напевно!), але народ сам, самотужки не міг не розвивати своєї сили, спритності...

Тепер...

Це — ясно: народна влада, Радянська влада... Але нам, старим, що робити?

А ви знаєте, я, що ніколи не фізкультурне, я цілком серйозно тепер жалкую...

І коли повз мене біжать (крос), коли я дивлюсь на фут­бол, на легкоатлетів — я захоплююсь!

Я б і сам побіг!

І я б зробив це ще... краще!

4 травня, 49. Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне» та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко»,— а того, хто бажає добра україн­ському народові, хто сприяє його матеріальному й духов­ному розвиткові.

Хай його прізвище на «ов» чи на «ий», хай він співає «Во саду ли, в огороде» чи «Будьте здорови, жявіце багато» або танцює камаринського чи лявониху,— я з ними і тан­цюватиму, й співатиму з особливим захватом. Бо — ото й є справжні українці.

6 травня, 49. Говорять про моє 60ліття.

Про його святкування і т. ін.

Я говорю: «Не треба!», «Навіщо?!»

І бачу, що кожний, кому я це говорю, думає:

«Так! так! «Скромничає»... Молода піч колупає...»

А мені так не хочеться, от, їйбогу, не хочеться ніякого з приводу мого 60ліття «буму». Не в моїм це характері! Не вірите? А я прошу вас: повірте!

Коли іноді Вишня «окрисювався», вимагав до себе ува­ги і т. ін.,— то це було тільки тоді, коли Вишня був пред­ставником радянської літератури. Для літератури і в ім'я літератури. А шістдесят літ — це моє, особисте. Не треба!

15 травня, 49. Який би я був щасливий, якби своїми тво­рами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку у ра­дянського народу!

Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся!

Але як це трудно!

Для літератури, помоєму, треба перш за все — чес­ність.

Потім уже геній, талант, здібність і інші атрибути літе­ратури.

Тоді буде література!

12 грудня, 49. Сьогодні дістав листа з Москви. Якась там затримка з виданням моєї збірки в «Крокодилі».

Невже ніхто не розуміє, що мене аж ніяк ця справа не турбує? Видадуть — видадуть! Не видадуть — не видадуть!

Батько письменника — Михайло Кіндратович Губенко. Фото невідомих років.

Мати письменника —

Параска Олександрівна Губенко.

Фото невідомих років.

Родина письменника. Фін.' шчіїЫмих років.

Остап Вишня з сестрою Катериною. 190S р.

Остап Вишня. 1915 p.

Остап Вишня з делегатами Першого Всесоюзного з'їзду робітниць і селянок. 1924 р.

Остап Вишня. /926 p.

Остап Вишня. 1928 p.

Остап Вишня з сином. 1928 р.

Остап Вишня і Петро Панч. 1928 р. Артеміаськ.

Остап Вишня з собакою. 1931 р.

Остап Вишня і Максим Рильський. 1945 р. Ленінград.

Остап Вишня, Юрій Смолич, Андрій Малишко біля пам'ятника Котляревському. 1948 р. Полтава.

Остап Вишня в робочому кабінеті. 1948 р.

Остап Вишня і Юрій Шумський.

ПІ. IV ґ >,).„„

Андрій Малишко, Остап Вишня, Володимир Сосюра. 1948 р.

Юрій Гонімов, Остап Вишня, Микола Бажан на V Пленумі письменників України. 1950 р. Донбас.

Остап Вишня читає «Зенітку». 1949 р.

Остап Вишня і Платон Воронько. 1952 р. Охтирка.

Остап Вишня серед членів української делегації, що прибула

Остап Вишня. 1954 p.

Остап Вишня в піонерському таборі. 1953 р. Яремча.

Остап Вишня з онуками. /956 р.

В. 3. Гжицький, Остап Вишня, С. В. Гжицький. 1956 р.

Остап Вишня з дружиною. 1956 р.

Поздоровча телеграма «Крокодила» з нагоди 65річчя Остапа Вишні.

Спасибі вам усім, мої дорогі рецензенти, за вашу думку про мою роботу! Пишіть що хочете, говоріть як знаєте! Мою роботу рецензував на роді

Говорю це не хвастаючись, говорю це як факт,— схилив­ши свою сиву голову перед народом.

Чи зрозумієте ви, рецензенти мої, що, взявшись за лі­тературну роботу, я ніколи не думав про гонорар, про свою славу і про всяке таке. Я почав робити те, що, на мою дум­ку, могло дати користь народові.

Народ — оцінив. Спасибі йому. Значить, жив я не па­разитом.

Помилявся? Так! Помилявся, і дуже помилявся. Але з чистою совістю можу сказати, що ніколи не хотів пошкодити народові.

І все!

Зрозумійте (мабуть, не зрозумієте), що, коли на ви­ступах мене вітають слухачі, народ, я приходжу додому і падаю, знесилений, терзаючись (так, терзаючись!).

Всі оплески, всі виклики я розумію як вимогу: «Зроби!»

А де сили?

Як виріс наш народ, як змужнів, як звеселів,— та в кого ж знайдуться сили, хист, талант, щоб задовольнити потребу нашого замічательного народу на культуру, на художнє слово?

А який же народ наш добрий, який увічливий, який делі­катний!

Скільки ж у нього добра до всіх тих, хто хоч трішечки дає йому незвичайного, небуденного, до роздуму придат­ного...

І коли мені доля дала змогу хоч трішечки, хоч отакунічки дати народові посміхнутися,— киньте всі гонорари, добра, багатства,— все киньте!

Найвищого «гонорару», як веселий блиск в очах наро­ду,— нема.

18 грудня, 49. Ну, чому я мушу чукикати літературу? Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у лі­тературу? Офіціально? Ні!

А серцем, душею, болем моїм?

Чому? Чому такий біль у мене не тільки за «провалля» в літературі, а за особу талановиту, за її поведінку навіть в особистому житті?..

Для літератури мало кришталевої чистоти, література — це перл у кришталях і чистота в найчистішому.

Який жах (а може, й не так уже страшно), що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури.

Я їх бачив, з ними говорив, за одним з ними столом сидів, пив, їв, розмовляв, сміявся, жартував...

А потім читав.

19 грудня, 49. А ви колинебудь бачили прикажчика в літе­ратурі? Такий собі:

— Чево ізволіте? Ямб? На скільки порцій?! І такі єсть! Ну, бог з ними.

19 грудня, 49. Розписався...

Ну, добре — Вишня вже єсть. Так сталося...

Життя міняється, люди інші, змінилися... «Ми вже не та~ кі, як були...» і т. д. Все це так. Все це вірно. А література? Я ж розумію, що ми пишемо не те і не так, як колись...

А чи шукав хтось із нас нові слова (так, так — слова!)? Нові літературні ситуації, нові прийоми, нові навіть зап'яті?..

Ви розумієте, про що я хочу сказати!

Я вже старий, працюю в літературі тридцять літ! — але я прагну, хочу, до болю хочу! — сказати якесь таке слово і в якійсь такій новій ситуації, щоб і ми, письменники, не пас­ли задніх у нашому житті...

От! Перетворення природи... Не буде пустель, пісків, чор­них бур! Ліси... Дерева... Ставки...

А в літературі? Хіба в літературі нема пустель, нема бай­раків, чорних бур, суховію?

А чому ж ми не беремося (рішуче!) за насадження нових дубів у літуратурі?

Не думайте, що я не бачу різниці між лісом і літературою! Бачу!

Але для того, щоб щось нове посадити чи посіяти, треба бур'яни виполоти... Полоти треба! А ми хіба за це взялися?

От сидить у літературі якийсь будяк N, приміром.

Він розрісся, вкоренився, такий собі аж ніби хороший,— а посправжньому: росте, висмоктує з літератури соки, а для літератури ніякої з нього користі.

Та хіба таких мало?

Скільки ж їх, що притулилися, присмокталися до літератури?! А соки ж для них давай? Щоб вони жили!

25 грудня, 49. Шістдесят літ! І мені здається, що хтось, десь прожив оті шістдесят літ, а не я! Невже я вже такий старий?

Який тягар — шістдесят літ!

Іноді мені так хочеться «підскочити», «перевернутись», пограти в покотьола... А подумаєш: шістдесят літ! І... зупи­няєшся.

Скажуть же: старий збожеволів!

А я ніяк не збожеволів,— мені не хочеться бути старим, і я ним ніколи не буду!

7 червня, 50. Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!

20 жовтня, 50. Я — письменник.

Прожив я шістдесят уже з гаком літ. Трудне моє було життя. Підходжу до фінішу. Хто ж я, зрештою, такий?

Я — Остап Вишня. Народ мене знає, народ мене любить. Не для хвастощів і не для самозаспокоєння це я говорю... Колись,— я говорю правду,— в години роздум'я я вирі­шив: житиму так, щоб нікому не зробити зла, прикрості. Толстовське «непротивление»?

Ні! Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося.

І от — кінець уже життя!

Хто ж я такий? Для народу?

Я — народний слуга!

Лакей? Ні! Не пресмикався!

Вождь? Та боже борони!

Слуга я народний, що все моє життя хотів, щоб зробити народові щось хороше!

А що я міг таке зробити, щоб народові було приємно?

Я — маленький чоловічок, мурашка, комашинка в народ­ній величі!

І коли я вже волею судеб зробився письменником, і ви­значилася моя робота, я свідомо (підкреслюю це!) ду­мав про одне:

«Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш,— тільки щоб я хоч щонебудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах,

ваганнях,— щоб народ усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця,— щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті,— щоб вони хоч отакуньким шматочком радості засвітилися».

І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розгла­дити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі,— ніякого більше «гонорару» мені не треба.

Я — слуга народний!

І я з того гордий, я з того щасливий!

7 листопада, 50. Література... Ой, як це страшно і як при­вабливо! Що таке, помоєму, література?

1) Образи? — Народ!

2) Сюжети? — Народ!

3) Тема? — Народ! Література — народ!

А що ж, зрештою, таке талант? Талант?

Це — крила Шевченка! Це — ніжність Лесі Українки! Це — мудрість Івана Франка! Це... і т. д.

А взагалі талант — це народ!!! Помоєму, все! А решта?

Ну, як собі хочете: хочете — співайте, хочете — декла­муйте, хочете — описуйте, хочете — віршуйте... Це — справа ваша!

26 листопада, 50. Не подумайте, що я не визнаю N за мовознавця! Визнаю!

Але — щоб мене тут грім убив! — не знає N духу українсь­кої мови, її аромату, її душевно ніжногоніжного трембітотону, її колискової душі, чебрецевих її пахощів, її тремтіння, її шелестіння, її бриніння... Отого, що мати над колискою:

Люлілюлі, люлечки, Шовковії вервечки...

Не з написаної вдома з фольклорних матеріалів лекції, що перед студентами басом:

Мальовані бильця Пішли до Кирильця...

А з материних уст... Коли мати, над колискою схилив­шись, сумними очима на майбутнього академіка, стомлена, дивиться та:

Ой ну, котку, котів два, Сірі, білі обидва...

Отакий академік знатиме аромат рідної мови...

19 січня, 51. Був оце в театрі. Танцювала актриса. А я собі сиджу та думаю:

«Ми дивимося, милуємося, ляскаємо, а хто ж із нас по­думав, хто подбав про те, чи їла вона сьогодні, чи спала вона сьогодні, чи відпочивала перед тим, як оце перед нами вона танцює, милує нас, веселить нас?!

І хто ж із нас прийде, скаже їй спасибі, сердечне, хороше?

Ніхто!

Рецензент... Я сам рецензент....Якось так виходить (із ста­рих часів, традиція!), що'рецензент повинен «крить»! Вони, рецензенти, завжди шукали негативне,— це ж лег­ше,— от вилає хтось когось, і вже! Похвалити — труд­ніше, треба довести плюси... А мінуси — легше! Крий! І все!

А я, грішний, завжди хочу бачити в людському труді (гра акторська — це великий труд) тільки хороше!

їду в таксі. Дивлюся на водія... І знову — думка: скільки в нього дітей? Чи обідав він сьогодні? І як? Чи образив його хтось? І як би мені хотілося, щоб він був усім задоволений! Щоб співав, їдучи в таксі!

Як би мені хотілося, щоб усі люди, щоб увесь народ спі­вав! Голосно! Щиро! На весь голос!..

20 січня, 51. Були на перегляді опери «Богдан Хмельни­цький».

Опера! Справжня!

Гадаю (боюся!), перша опера справжня — радянська. Трудно мені відразу розібратися, як і що,— це справа серйозна!

Але мушу посвідчити, що це явище на нашому, радянсько­му культурному фронті! Як би хто не дивився на самий факт об'єднання України з Росією.

Будьте чесні: свідомо чи несвідомо діяв Богдан, але це ж зародок дружби народів.

Дружба!

І коли в якогось сукиного сина ще залишилося оте мер­зенне: я — українець, а ти — кацап! — хай він буде трижди проклят, бо (подумай) у сто крат приємніше мені ц і л у в а т и рязанського мужика, ніж бити його по голові.

Так от, щоб дійти до цієї простоти,— скільки крові, мук, страждань!

А як приємно мені тепер, коли я обнімаю щиро, любовно, кріпко Сашу Прокоф'єва, Твардовського, Тихонова, Грибачова!

Як я радуюсь (а я таки радуюсь, отут, за оцим моїм сто­лом), як я радуюсь, коли Ніколай Грибачов, коли Саша Про­коф'єв, Твардовський, Фадєєв, Тихонов, Луконін і всівсі,— коли вони напишуть щось хороше... Щось для народу. Для нас.

А тепер по секрету: я гордий, я задаюсь, що я переміг, переборов у собі і заздрощі, і націоналістичну коросту, і всевсе...

І я тепер, чистий у мислях, чистий у почуттях своїх, можу прийти до О. О. Фадєєва і сказати просто, чисто, хороше:

— Вітаю! Люблю!

Тридцять п'ять літ я в літературі!

Я дожив до того часу, коли я ходжу вулицями в Києві — радісний, веселий, легкий...

І я гадаю, що всіма моїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками я маю право сказати всім моїм читачам, всім моїм товаришам по роботі:

— Я люблю вас! А народові?

Я не маю права сказати народові:

— Я люблю тебе!

Я тільки можу стати на коліна перед народом, уклонитися йому земно та й проказати:

— Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім'я!

23 лютого, 51. Оце я собі думаю: що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися, із сво­єї, рідної людини? Не з ворога. Ворога треба бити і вбивати...

А от своя, рідна людина, як з неї можна посміятися, щоб її не образити (убити — можна, але ображати... це не однаково)...

Так от: що треба, щоб посміятися не з ворога, а з друга? Треба — любити людину. Більше, ніж самого себе.

Тоді тільки ти маєш право сміятися. І тоді людина разом з тобою буде сміятися... із себе, із своїх якихось хиб, не­доліків, недочотів і т. д. І буде такий дружній, такий хороший сміх...

Той сміх, що не ображає, а виліковує, виховує людину, підвищує...

Коли ми виховаємо людину до того рівня, що вона люби­тиме сміх, як воду, як повітря, як своє, як рідне, без чого сумно жити,— отоді тільки зрозуміють NN, що не мож­на наслідувати Руданського, бо наш народ хоче сміху не часів Руданського, а нашого хорошого, радянського часу.

Треба підтягати народ до розуміння сміху, хоро­шого, світлого, того сміху, що ним у комунізмі ми сміяти­мемося...

25 лютого, 51. Дивне діло: десь отам, на Полтавщині, син лебединського сапожника Михайло Кіндратович Губенко, солдат, що приїхав у Грунь до поміщиці фон Рот, був у неї за прикажчика (я барині ручку цілував. Факті), оженився в Груні з молодою дівчиною Параскою Олександрівною (Балаш — її прізвище). М. К. Губенкові було вже 33—34 роки. Народили вони за двадцять п'ять років (батько вмер 1909 року) сімнадцять дітей. Двічі близнята! Батько вмер, коли наймолодшому, Костеві, був один тільки рік! Подумайте — за двадцять п'ять років життя з матір'ю — сімнадцятеро дітей! Злидні злиденнії Коли батько помер,— господи! — та їсти не було чого! Ото мене й старшого брата, Василя (потім він Чечвянський), батько одвіз у Київську воєннофельдшерську школу. І ми 18—19річними хлопцями пішли... Куди? У світ!

Так от... про минуле, про родину... Десь у Груні, перед сте­пом, дві могили: мій батько і моя мати... Хто їх знає? Ніхто!

А вони народили мене, Остапа Вишню, хіба вони знали, що отой хлопчисько, що його мати била віником, а батько гладив по голівці, буде Остапом Вишнею?

Кланяюсь могилам батька та й матері!

Ніколи не був у літературі спекулянтом! Ніколи! І не буду! Не довелося доказати, що я не той, «що греблю рве», не довелося!

...Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде! А я чесно дивлюся у вікно, і мені так хороше, що я не націоналіст! Ніі

От лежу я, хворий, на канапі і читаю; читаю хворий, умираючий:

На мосту, на переходе, Светлых улиц поперек, Мимо девушек проходят — Только тронут козырек...

Я, Вишня Остап, умираю, а біля мене збоку Саша Про­коф'єв!

Дорогой Александр Андреевич Прокофьев! Прошу тебя! Приди на мою могилу и спой одну русскую песню! Пусть прозвучит русская песня над могилой украинского «националиста»... Того «националиста», который так любил русский народ, его песню, его слово!

10 березня, 51. Умираючи, кажу вам усім: ніколи не смі­явся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу!

У моєму сміхові завжди бачив народ: хорошого чоловіка, привітну жінку, дівчину веселооку, дитину, бабу з дідом... І так мені хотілося, щоб посміхнулися вони, щоб веселі вони були, радісні, хороші...

Заявляю урочисто! Клянусь торжественно!

Ніколи, ніяк, нічого проти народу, а значить, і проти Ра­дянської влади, не зробив злочинного.

Помилявся! Так! Але приходив до народу свого із усіма своїми помилками. Такий, як я єсть. Отакий!