Твори в чотирьох томах



бет31/50
Дата23.07.2016
өлшемі3.43 Mb.
#217602
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   50

Та чорт з ним! Скучаю я за тобою, Варюшко, дуже скучаю, скучаю коричнево, аж чорно. Така мені тут нудьга та печаль, густа, як хмара, й пекуча, як полум'я. І які ви там, і де ви там — ось прямо стоїте всі перед очима й не одходите. А я все старію, старію — точить мене цей гробак самотно­сті, болю, образи й зневіри.

Хоч би хоч вам там було непогано. Як там Мурапет з ру­ською школою? Що вона? Тяжко їй дається чи ні? З Хар­кова маєш що? Про малого чути щось чи ні? Господи, як болить серце за всіх вас!

Ти ж дякуй, і вітай, і цілуй усіх земляків, що допома­гають тобі в скруті. Вітай Над [ію] Віт [аліївну] — і дякуй. І Федоровичів, і Степаненка. Який Степаненко? Аркадій? чи Олександр?

Тебе я цілую, і вітаю, і голублю. Муркетку теж. Чекаю вістей, як... як... як...

Чи одержуєш мої листи? Чи дістала телеграму з вітанням тебе з народженням?

Ну, будь, голубко моя, здорова, не забувай мене.

Твій Па[вло\

Ти знаєш — листа навіть нема де й нема коли як слід написати. Все похапцем. Пошту знову у нас закрили. їздять по кореспонденцію в сусіднє село — 20 кілом [етрів].

5. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО

31 грудня 1935 р. 3l.xil.35

Рудник


Здрастуй, люба моя, моя хороша, радість і надія моя!

[...]Дуже мене турбує те, що я не маю зараз в лагері постійної роботи, «не маю місця», а це призводть до того, що кидатимуть мене в усяку дірку, яку треба так чи інакше заткнути. Та вже й дотикали потроху. Як тільки треба

3 управління на якийсь «ударник» — і я там. Користі з мене там, як з цапа молока, а проте — наказа виконано, «удар­ника дали!». Не вдалося мені й з медроботою. Я, проте, не кидаю не те що надії, а думки про те, що треба все ж домагатися роботи лікпомом. Думаю написати листа на

4 [альнику] санвідділу в Чиб'ю. Надії на «да» — не маю, а напишу. Тебе я прошу ось про віщо. Домагайся через Москву про призначення мене лікпомом. Я писав тобі, чим скінчилося запитання про те, чи «намерен» я писати книгу. Не знаю, чи дістала ти того листа. Я ще тобі опишу раз. Запитали, чи «намерен» я писати книгу. Я дав одповідь, що «намерен» і для цього треба рік часу з перебуванням на II промислі, на матеріалі якого написано плана, затвер­дженого Гулагом. У відповідь рація: «Обьявите П. М. Г [убенко], что он должен находиться там, где он єсть». Отже, це «дипломатична» заборона писати. Ти про це напиши в Москву, чим, мовляв, скінчилось твоє клопотання, зазнач у листі, що це є не тільки допомога чи дозвіл літ[ературної] роботи, а заборона і що ти просиш, щоб дозволили працювати лікпомом, бо інша, фізична, праця при такому стані мого здоровля згубна для мене. Коли мені дозволять

це — тоді я вже хоч «берега» якогось матиму, а не крутити­мусь по лагерю, як гівно в ополонці. Потурбуйся, голубочко, дуже тебе прошу.

Ну, що ж іще? Лежу. Відпочиваю. На животі грілка. Я всетаки гадаю, що, коли мені пощастить пролежати на дієті хоч місяць,— я «подчинюсь» трохи. А там видно буде.

Промайнула в нас чутка, що з 1.1.36 лагеря переходять на якийсь, як тут кажуть, «хозрасчет». Це ніби буде так. Кожен лагерник матиме утримання і на це утримання житиме. Матиме право жити з родиною і т. д. Одне слово, на правах «трудпоселенців». Говорила про це комісія, що приїздила тут нас усіх дактилоскопувати (пальці одтискали на папері всім, як ворюгам). Божилися й клялися, що це правда, а наші всі, «начальство», кажуть, що це чергова «радіопараша». Так і не знаємо, як думати і чого чекати. Я схиляюсь до того, що це «таки да» — «радіо­параша».

Я все жду, жду, жду вісток од тебе. А їх нема, нема й нема. А в мене сум, сум і сум. Ну, як же ж ти в театрі? Чи заграла вже чогось, чи ще? І як заграла? Чи живеш там на Кегострові, чи вже переїхала до міста? І що воно за Кегостров? Що таке «Кег»? Кеглі, чи що? І що Ви там з Мурою їсте, і на чому спите, і в чому ходите, і чи не холодно Вам там? Я так і не знаю, чи добилась ти свого багажу, чи загинув він? І чи хоч пальто тепле в тебе єсть? І чи тепло тобі в ноги? Ти хоч з моїх «вошивих» поший собі теплі тобіки.

Я тут бєдной уже. Харчишки всі вже викакано. Частину (я тобі писав чи ні?) — вкрадено. Обікрали урочки. Рис украло, карт[опляну] муку вкрало (ось чого жалкої), сало вкрало. Речі на базі були, а харчі звідти я забрав — так воно, спасибі, й облегчило. Якщо можеш, підійшли для «поддержки желудка». Тільки ж не знаю я, де я буду, доки ти цього листа одержиш. У всякім разі, про всяку адресову пере­міну буду телеграфувати.

Ой, і скучаю ж по тобі, люба моя! Цілую, голублю, люблю! Муркетона цілую. Всіх вітаю. Федоровичів особ­ливо. Що чути про Вячка? Бувай здорова. Цілую, і люб­лю, і жду.

Твій Павл[о]

1936


6. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО 1 січня 1936 p. 1.1.1936 р.

От і новий рікі Високосний! Що ж він нам принесе? Поки що мені він приніс «тупую боль под ложечкой и отсутствие стула». Подарунок, як бачиш, не дуже. А яка велика сила традиції! Ми все ж таки встали і привітали один одного «з Новим роком». А Нюра (сестра милосердна) додала: «З новим щастям!» Яка іроніяі

Франц Францевич МазурМазов — професор математики Одеського університету, чистопородний німець, у величез­них окулярах, сам манісінький, з великим, розумним лобом лежить поруч мене. У його астраханська малярія (до цього він був в Астрах[анському] лагері). Він широко освічена людина і знає все. Сьогодні він мені розповідав цілий ранок, що і як кожний народ їсть. Говорив, як снідають німці, американці, англійці, французи і т. д. Я признав, що най­більші «недураки» англійці. У них на сніданок от що: білабілабіла булка, ріжеться тоненькими шматками, а між тими шматками кладеться дужедужедуже багато прекрасного масла. Потім це кладеться на сковородку і підсмажується. Потім наливається кава, а в неї дужедужедуже багато цукру, а зверху дужедужедуже багато збитих сливок, і потім снідається. Так оту булку (а її теж дуже багато) треба сильно в роті держати: така вона розпливається і така вона сама в живіт пливе. А потім беф їдять англійці. Фран­цузи теж непогано снідають. І німці теж. Найгірше в усьому світі снідає народ, що зветься лагерниками. У них не подає­ться ніякої булки і ніякого масла. І все це не кладеться на сковорідку і не ставиться в піч. А снідає лагерник манну на воді кашу без ніякого масла. І це в кращому разі, коли він у стаціонарі і коли ним опікаються. Отакіто діла. Я бажаю тобі, щоб ти в новому році снідала щодня, як англійці.

Скука в стаціонарі — семимильна. Читати нема чого. Писати нема охоти. Лежиш і слухаєш, як репетує «ново­народжений» «стахановець» — учора о 10 год. вечора він уперше побачив світ — на Печорі, в лагері. А мати його — українка, з Полтавщини, і зветься Маруся. Батько в його поляк. Що з його буде — невідомо. Кричить він сильно, бо бутуз здоровий.

Муретці бажаю, щоб була весела і щоб завжди їй снився «соколадний слон»... Та щоб добре вчилася, бо життя буде цікаве, але складне,— треба буде мати розумненьку голову.

У мене на новий рік дике бажання — бути лікпомом. Щоб потім, на манір Пушкіна, сказати нащадкам:

«Я тем полезен бнл печорскому народу, Что клизмн нежные ударно водружал...»

Так пиши ж, Варюшенько. Пиши — не забувай мене. Все ж надія на краще, на спільне життя з тобою, на корисну роботу і на відновлення в «образе человеческом» не покидає мене.

Кріпко цілую, люблю й мрію про тебе. Всім привіт. Федоровичам, Над[ії] Віт [аліївні], Сур[овцевій], Степаненкам і пр. пр.

Цілую Пав[ло]

7. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО

З березня 1936 p. З.ІН.36

Рудник Е [джнд]Кырта.

Варю, моя голубко дорога!

Дістав я твого листа від 12.1. Прийшов він до мене числа 20.11. Але от з того ще часу був у мене написаний лист, який оце недавнечко тільки спромігся піти, і я задержався писати, доки той лист піде. Лист той я написав ще до одер­жання твого. Тепер я, слава тобі господи, вже знаю, хоч приблизно, як тобі живеться і як тобі «грається». Дуже радий, що ти задоволена з роботи над «Талантами». І коли ти почуваєш, що непогано, значить — таки непогано, бо я знаю, що ти себе не дуже любиш хвалити. Не трапляє­ться в нас «Правды Севера», а як яка й попадеться, то все я дивлюсь, чи нема де твого прізвища. Нема! Дуже мені цікаво, як то там тебе зустріли старі, «матерые» актьори руські, бо роля в «Талантах» уже грана й переграна і на їй пробувались і її творили великі руські актриси. Мене все непокоїть твій «руський язик». Багатенько в тебе я помічав огріхів щодо вимови в балачках поруському. Я ж теж не дуже в цій справі — а й я помічав. Як же то вже великі знатоки мови? Та ще Островський! Він же такий специфіч­ний «москвич» купецького складу! Звичайно, в сучасній

п'єсі було б тобі легше. Ну, коли справилась, та ще й непо­гано, то я сердечно тебе вітаю й цілую кріпко. Ти в мене розумненька й актриса хороша. Щасти тобі, долеї

Що ж у мене? ПостаромуІ Вийшов з лікарні, як я вже тобі був писав, та й знов мене до планчасті, але я не сиджу в канцелярії, а в механічній майстерні, де «нормирую» роботу. Різні тобі хронометражі і таке інше. Не бере воно мене. Нова для мене робота, робота вона й цікава, і ціла наука є з цього приводу, але засоби тут нікчемні — нема навіть годинника, не кажучи вже про секундомір: Так і кручусь. І таке гаспидське становище, що ходиш, ніби робиш, а насправді — пшик. Животи мої постарому, соду їм, і полегшення нема. Відпочив тільки. Ввесь час б'юсь, щоб на медроботу. Пишу, пишу в Чиб'ю в санвідділ, та толком і не знаю, чи доходять туди мої заяви, чи ні. Від­повіді, в усякім разі, нема ніякої, але я не теряю надії.

Правне моє становище не змінилось. Там же, в тійтаки «підштиковій» команді, під «усиленным» доглядом.

Житуха неважнецька. Дуже скрутно з харчами на руд­нику. Деремо овес, деремо ячмінь — це каша. Вже пшоно вважається за крупу дуже благородну. Я на больничному.

Трішечки ліпше, маю хоч 20 грам сала (масла вже не дають) та'сахару 35 грам на день. Решта — сяктак, пісне та утле, дуже утле. Посилка твоя підтримала кріпко, бо старі запаси вже чухнули (багатенькотаки в мене ж украдено, як я тобі писав). Писав я тобі про газети. Так рідко доводиться держати їх у руках, що жду не діждусь, коли вже від тебе будуть надходить.

Тепер іще отака неприємна новина. Є приказ, щоб усю кореспонденцію адресувати на Кедровий, а звідти уже бу­дуть надсилати по відділах. Так ти адресуй листи й посил­ки так: УстьУсинский район, Коми области, почта Кедро­вий, Печорск [ое] отд [еление] Ухтпечлага, Рудник ЕджьщКырта — мені. Це значить, що листи неймовірно задержу­ватимуться, але що ж поробиш. Так хотяты

Я продав піджака свого за 50 крб. Причина? «Вопервьгх строках» — нема за що купити й махорки, а «вовторьгх строках» — все одно вкрадуть. Думаю взагалі розпродува­тись, що зосталось, не хочу тільки продавати сорочки шкі­ряної та пім. Пім я і не одягав, бо одібрали б! Лежать у мене на базі в чемодані. Сорочка захована — ходжу в усьому казьонному. А валянці мені дав земляк харків­ський, робітник ХПЗ Степан Петрович Лутченко, хороший чолов'яга,— він завідує . мехмайстернею. З ним я тепер

і коротаю час — у його їм і все таке інше. Як уранці вихо­джу с свого «прядильника» — так у його цілісінький день.

Од Володі маю записку. Завідує банею. Скиглить Мар [ія] Ів[анівна] з Кавказу (він пише), бідну, нагнали, як дізна­лись, де чоловік.

Як там Муркеточка моя рідна? Цілую я її кріпко, хорошу мою. Як Вячко? Чи маєш що від нього. Ти ж пиши йому про мене, щоб не забував.

По радіо маємо чутки. Але радіо на другій командировці (на моїй нема) — навушники мої там слухають, а мені за це розказують іноді. Хмариться... Що буде?

Не забувай мене, рідна моя, єдина моя втіхо! Хай тобі добре йдеться. Люблю я тебе і дякую, щосекунди з тобою

твій Павло

Всім привіт.

8. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО 24 квітня 1936 p. 24.IV.36.

Матінко ти моя рідна! Варю моя! Сьогодні вихідний день. Я приплентався з 3ї трудколонії, де рудоуправління, «додому», в підконвойну свою команду, відпочив трохи, бо ходити мені сюди й туди на роботу 7 кілометрів щодня — туди З'/г та назад З'/г —1 С1В оц.е писати тобі листа. Не знаю, коли він піде до тебе, як він піде до тебе, бо весна цього року «рання», вже Печора воду поверх снігу пустила і вже з трудом їздять підводи: коні провалюються в сніг. Мокрить, і сонце повесняному визирає. Та все ж пишу. Пишу, бо маю вільну годину. Хлопці пішли на виставу (тут за стінкою «клуб» ми собі влаштували, виставляють якусь «Москвичку»), і мені ніхто не заважає, коли не рахувати, що проти мене сидить земляк з Вінниччини, інженерлісовик, з молодих, лагодить комусь годинника (він єдиний тут, що розуміється на цьому) і тре иіклом об шкло — робить само­тужки шкло для годинника. Шкло об шкло шкребе шкребом — так ніби тебе ио душі. Довга ця робота й марудна — тільки серед тайги можна таку роботу побачити. Це все одно, що дерево ©б дерево терти — вогню добувати! «Первобытная жисть»...

Ой «нервобытвая»! Стояв я сьогодні над Печорою й ду­мав — чи привезе вона мені тебе цього літа, чи не привезе?

Чи буде вона цього року «милостивою», чи мачухою злою? І так мені гірко зробилося на жисть мою «таежнопервобытную». Ах, яка ж вона цього року люта для мене була. Як покинув я Вас із Мурою на непривітному березі Кедро­вого, як приїхав на рудник — взяла вона мене в суворі лабети та й досі цупко держить. Зазнав я спочатку безглу­здого «ізолятору» з урками, потім «підконвойної», де й досі (6 місяців уже!) пребуваю. Перерва була 11/2 місяця, коли лежав у лікарні. Потім знову підконвойна. Непривітно. А головне, глупо й безглуздо. Робота «ні уму Ні серцю», холод, часом голод і т. ін. І отак усю зиму! А весна що? Та й весна, та й літо те ж самісіньке. Якась праця якогось нормировщика, якої я не розумію, яка мене не розуміє. Навіщо вона мені, куди вона мені, до чого вона мені? Ніби хтось навмисне десь там держить лантуха і сипить з нього на мене всі горя і всі лиха, які є в світі. Одна в мене втіха — це твої листи. Якби не вони — сідай і реви. Листівки я твої дістаю потроху. З одної я дуже сміявся. Це — з 8! Ти її писала 20 березня. І питаєш мене: що мені вислати, бо скоро розпуття настане. Я її дістав 20.IV — квітня. Якби я тобі написав, що мені «до розпуття» прислати,— ти б відповідь дістала 20 травня. Вислала б посилку — вона б надійшла якраз на розпуття — тільки вже на осіннє. Ах ти ж, хороша ти моя! Уже б посилка, вислана 20 березня, навряд чи про­скочила б до мене до пароплава. А тепер, кажуть, уже не приймають посилок. Поганувато вийшло, бо я залишився на найтяжчий час (весна!) без жирів і без цукру. Цього року, між іншим, без цинги не обійшлось — косить кріпко. Торік було благополучно, а цей рік щось валить. Я по­боююсь трохи, бо пища більше св [ятого] Антонія,— так Антоній жив на півдні — там не дуже цинги було. А що воно, справді, за знак — на півночі, тут, у тайзі, святих зовсім не було? Тяжкувато тут спасатись. Більше в Києві спасались. В Києві й дурний святим може бути — ти тут спробуй!

Що ж я роблю, Варюшко, «в свободноє від ниття время»? А нічого! Трохи читаю, як дістану де книжку (газети я ді­став, що ти послала). Очевидно, це перша бандероль. Остан­ня газета за 25.111. Останніми часами почав грати в шахи. Тут у нас турніри цілі шахові. Ну, я слабенько граю — а про­те соваю фігурами по дошці. (Коли їхатимеш — захопи шахи — невеличкі, дешевенькі. Добре?) А так більше — ходжу на роботу, приходжу, одсапугось та никаю. Нікого нема, з ким би поділитися, погорювати, поговорити. Думок

різних багато. Читаєш газети... Читав про наших у Москві, про нагороди, про все... Зрозуміло все «аж до ниточки». Ну, що ж,— так завжди буває: всякі рани треба гоїти. Почали, значить, гоїти. Мобілізували «дедушку» Карася, бабушку Наталку, гопака, всі, одним словом, нові досягнення нової радянської театральної культури. А воно навіть інтересно: Карась з Труд[овим] Прапором на чумарці, та й Наталці на корсетці воно до лиця. Часи міняються. Якто кажуть: «З труни — під вінець!»

2.V. 936. От бачиш, Варю, яка перерва з листом цим. З Маєм тебе. Учора ми тут «маювали». Дощик «северный» покрапував, мерзли ноги, мерзли кістки. Непривітний дуже вийшов май. А сьогодні день непоганий. Учора вночі під­морозило, сьогодні сонце. Веселіше. Ми два дні одпочи­ваємо. Так, чого ж така перерва з листом? Зміна в моєму становищі. Випустили мене з підконвойної команди. Що­правда, це явище тимчасове, викликане роботою. Тут є така «поведенція»: через те, що рудоуправління далеко від підконвойної, то під розписку відповідальних робітників декого випускають на «общее положение». Ну, от і мене випущено. Живу я тепер на 3й трудколонії, над самісінькою Печорою. Живемо втрьох у кімнаті. Люди хороші, інтелі­гентні. Один (грузин) з великих б [увших] людей — про­фесор воєнної академії. Ну, тут, ясно, краще. Та чи надовго? Так от оці самі пертурбації (переїзд, влаштування і т. ін.) і не дали змоги раніше закінчити листа. Чекаємо, що Печора осьосьось піде. Вже не їздять кіньми зовсім. Торік вона рушила 14.V. Думаю, що десь так буде й тепер. Від­повіді на всі мої заяви ніякісінької. Ні про медроботу, ні про побачення з тобою, ні про що. Чекаємо начальство (Закар'яна) — воно застряло в Кедровому до пароплава,— може, тоді пощастить щось уже вирішити тут на місці. Я [ків] М [ойсейович] — дістав орден Червоного Прапора. Поздоров його та напиши, щоб дозволив побачення. Як у тебе з відпусткою? Коли? Тільки ти, Варюшко, зважуй все до дрібниць: чи варто їхати, щоб, бува, не по­псувати тобі твого становища з роботою. Хай уже я тер­пітиму.

Ну, тепер оце й не знаю вже, коли чекати від тебе звістки. Маєш ти чи не маєш од мене листи? Я писав тобі дуже справ­но й часто. Оце тільки останні 2 тижні мовчав, бо все 'дно до пароплава цей лист десь лежатиме, як узагалі мені поща­стить його передати до пошти.

Ще до тебе прохання велике: пришли мені підручник шахматної гри. їх є багато різних. Може, трапиться Капабланка, а то який там знайдеш. Бандероллю. Старенький. Мабуть же, там є крамниці з старими книжками, щоб не переплачувати. Добре?

Починаю третє літо на півночі. Охохохо! Як ізгадаю про літо там,— серце так ото закипить і стане: то, мабуть, сльози з кров'ю перемішуються. Я визнав, що серце вміє плакати. Само. Ото, як я сплю, воно само собі плаче потихеньку та клапанами сльози витирає...

Пиши ж мені, не забувай. Хай би й Муреточка писала. Як вона вчиться, як їй живеться. Чому ж це Вячко мовчить? Невже ото вирішили громадою забувати батька? Ти йому напиши, що я його не забуваю ніколи.

Кепки не присилай. Я перелицював стару — і вона ще на людей похожа. Гроші, як є, вишли. І так у посилці, в кон­верті поклади готівки, бо тут не дістанеш. І конверти! Кон­верти! Та якусь сорочку верхню, під поясок, дешевеньку. А голівне: не забувай.

Цілую кріпко всю! І люблю, і жду, і надіюсь. Муреточку цілуй. Всіх вітаю.

Твій П[авло]

9. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО

11 травня 1936 р. 11 травня 1936 року

Рудник Е [джыд] Кмрта

Моя дорога Варю! Я не знаю, чи маю я на тебе право сердитись? Коли маю, то я «таки да» серджусь, бо ось уже травень, а я не одержав обіцяної тобою посилки, через це саме я в настрою мінорному. Я не знаю, чи посилала ти її, чи не посилала, а факт той, що на найскрутніший для мене час весни й роздоріжжя, коли взагалі скорочується всіляке «дання»,— я в становищі «плачевному». Отакіто діла! Ну, та вже почало веселішати: вже пароплави зверху вчора прийшли, вже й баржі притягли для погрузки вугілля (це — сумніше, бо скажений час у нас починається — погрузка вугілля), вже, значить, і пошта осьось буде, зна­чить, і від тебе щось дістану — звістка буде, бо дуже вже занудився,— з березня не маючи нічого. І такі думки в мене погані — думаю собі: листівки пише, а потім зовсім пере­

стане писати... Так чи не так? Ні, ти вже хоч листівки пиши, не вбивай зовсім, бо як і ти вже одсахнешся, то жити мені нема чого. Я з надією дивлюсь на Печору, що вже котить свою сувору й непривітну воду туди, у море в Полярне, ближче до тебе. І я не лаю печорської води тільки через те, що кидаю я в неї дивовижні вінки з думок моїх, кидаю, щоб пливли вони до далекого Полярного моря, з надією, що, може, хоч уламочок маленький з вінка думок моїх холодною хвилею полярною приб'є до Архангельського і ти там чи побачиш, чи відчуєш, дивлячись у воду, що принесла та вода крихту мене самого до тебе, до любої моєї. Рано цього року Печора рушила. 2го травня вперше посунувся лід, а пішла вона 5го вже зовсім. Торік тількино 15 травня двинулась вона. Майже на 2 тижні цього року раніше. Це, кажуть, тут дуже рідко буває. Ми так думаємо, що числа 20 вже можна буде чекати пароплавів з Уси чи з Цильми, Нар'янМара. У нас тут говорили, що ніби море цього року зовсім не замер­зало, чи що? Чи ніби в квітні вже воно було вільне від криги? Правда цьому чи це наша чергова «радіопараша»? А все ж як приємно, коли річка попливла,— так, ніби у тебе кайдани впали. Почуваєш, що не такі вже ми одрізані од світу білого, що вже і до нас, і від нас дістатися можна. А то як глянеш, було, зимою — на тисячі кілометрів мільйони кубометрів снігу... Перечвалай його!!

Я нещодавно написав тобі листа. Не знаю, коли він до тебе дійде. Чи до цього, чи після цього? Я там писав тобі, що я вже не в підконвойній команді, що вже «вільний», правда, під розписку свого начальства випущений. Живу з двома товаришами в окремій кімнаті, прямо над Печорою. Трохи веселіше. Щоправда, це тимчасове явище, і кожної хвилини можна чекати «бути ввергнутим» знову — ну, а все ж... А так постарому: сум, сум, сум. Газети читав останні за 29 березня. Одержав тільки один пакунок твій з газетами. Радіо слу­хаємо. Книжок нема. Дістаю тут іноді у одного в'язня. Він засланий з дружиною, з Москви, і регулярно дістає з дому книжки. Спасибі йому, дає й мені читати. У його ж таки я ді­став ленінградський журнал: «Литературньш современник» (непоганий журнал!), де прочитав рецензію на книжку Юр [ія] Я [новського] «Верхівці»,— чи «Вершники» — «Всадники», одне слово, поруському. Із рецензій я дізнався, що то значить. Дуже радий за Юру. Я завжди вважав його за дуже талановитого письменника, і мені страшно при­ємно, що він переборов той холодок, що його завжди, як письменника, оточував. Я пригадую, що він мені читав ури­

вочки, демонструючи новий для нього стиль і питаючись, чи подобається він мені. Я схвалював, хоч до деякої міри він нагадує Пасоса (амер[иканського] письменника). Микола (хай царствує!) був проти. А я за, бо цей стиль (не знаю, чи знаменував він щось у Пасоса), а в Юри я особисто в ньому вбачаю хаос і «столоверчение революции» в роки громадян­ської війни, коли події чіплялись одна за одну в неймовір­ному порядку (чи без ніякого порядку), тобто в такому «стилі», яким написав свою книжку Юра. Помойому, він цілком виправданий, той стиль. Ну, а Юра, звичайно, май­стер, і він зробив його, такий, здавалося, «безпорядочний», дуже й дуже «порядочним». Як би хотілося мені потиснути йому руку. Коли ти знайдеш це можливим — напиши Ользі Георг[іївні] і перешли їй виписку з цього листа. /Дуже шко­дую, що не маю змоги прочитати «Верхівців». Така уйма в мене суму, розпачу, журби, що я безмірно вдячний Юрі за ту радість, що він дав мені своєю перемогою!

В тому ж таки журналі я прочитав хорошу повість: «Дек­рет II» — про бігового рисака. Всю його кар'єру. Почав він перед революцією. В революцію потрапив в обоз гужтранс­порту, де трохи не загинув, а потім знов його впізнали в обо­зі, вернули на біга, він там вернув свою «славу», а через чотири роки його син «Декрет III» виграв вступний приз для трьохліток. Не тільки тому, що я взагалі «шамашедшій» щодо коней,— я з захопленням читав «Декрет II». Я чомусь у «Декреті» тому себе бачив. Як після літератур­ного «іподрому» я потрапив на «острів коростяних коней» (так принаймні офіціально нас уважають) і як я тут гину... А чи... і т. д. і т. п. Чи побіжу ще?

Отакусінькіто ділишечки!

Нема ще мені відповіді на мою заяву про побачення. Не знаю, чи й буде. Чи подавала ти? І як твої діла на роботі? Чи буде тобі відпуск і коли? Все це дуже мене турбує, бо живе в мені надія, що побачу я тебе й цього року. Тим я живу. Холодна ще й досі весна. Хоч і річка вже попливла, а сонце рідко на небі, часом зривається сніг, вода синя, холодна, сувора. Берегами ще лід і сніг. І води мало. Чи, може, ще не рушили води з Уралу... А як так буде й далі, то малувато води матимемо влітку, чи й пароплави совати­муться.

Приболюю потроху я, моя голубочко, грипую. У нас косив грип здорово. Зачепив і мене. Легенький, а все трусить. От і позавчора ввечері трусонув. Сьогодні і вчора не вилажу, працюю вдома. І цинга косить. От іще як учепиться — хай



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   50




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет