Твори в чотирьох томах

їй трясцяі Я лежу й думаю, щоб я оце їв. І надумав, торті (Чи чула отаке?) Тільки великийвеликий торт. Товстий. Бісквітний. І щоб зверху було на вершок масла. І щоб у тому маслі було повтикано фруктів — так кілограмів зо п'ять! І щоб усередині в торті було запечено,— ну, хоч із пів­десятка свинячих одбивних! От, брат, торт!

Цілую тебе всю, кріпко і много. Люблю. Жду. Муру цілуй. Хай пише. Картуза не присилай — перелицював старий. Грошей пришли, як можеш. Продай щось моє. Тепер з наві­гацією у нас, здається, можна буде дещо купувати. Ти мені крб. 50 телеграфом. Зубного порошку і їсти! Будь здорова й щаслива. Хай тебе доля береже! Вячко як? Цілую. Твій П[авло]

Конвертів!

Паперу!

11 травня 1936 р. 11 травня 1936 року

[...] Гуси до нас прилетіли, качки, лебеді... Вони ж через Україну летіли, і на крилах у них, напевно ж, іще залишилися шматочки сонця українського! Ну, й скинуло б котре, щоб хоч подивитися, щоб хоч очі свої погріти, а я вже не кажу — душу. Ні, летять далі. Летять, промінням українським об­литі,— і хоч би тобі «ха»! А що їм? Кожне з них летить «додому», де знайде собі пару, збудує гніздечко, вилупить діти... Що йому до мене? Що в мене гнізда нема? Пари нема, дітей нема? Так у його ж це все є! І що йому до мене? А потім кожне ж із них знає, що на люту зиму воно до вирію поверне — там буде тепло, там буде затишно... А тут гнись сам, клацай зубами, болій душею за рідних, за справу, за роботу... Які ж ми товариші з птицями крилатими? Ми тепер — плазуни, що в норах... Про нас тепер можна ска­зати, перефразувавши Горького:

Загнаними ползать — летать не может.

Та ще «загнаними» не з приборканими, а вирваними крилами.

Останніми часами, Варюшо, в мене прокидається турбота про долю літератури, про долю взагалі культурногромад­ського життя і т. д. Що це значить? Раніше якось усе було

байдуже, ніщо не цікавило, ні про віщо не думалося. А тепер от книжка Юр [ія] Я [новського], гастролі в Москві, ще дещо, що іноді пробивається в нашу безодню з газетами,— все це якось непокоїть, хвилює, нервує... Здавалося б, що коли сидить людина в безодні, в багні, в слизу, в задусі, і видно ж тій людині десь далекодалеко — тільки миго­тить! — щілиночку вузеньку, куди світло продирається, і — здавалося б, що людина та побачити може? Нічого! Слі­питиме її проміння, що б'є в щілинку, та й уже! А воно, виходить, ні! Бачить! Бачить так, ніби стоїть вона на горі високій і все життя в неї, як на долоні... Що ж турбує? Заздрість? Ні! Побоювання? Ні, хай про це ми колись при зустрічі поговоримо, бо «нікто не ведаєть ні дня, ні часа, в онь же приїдет сьш человеческий»... Навіть пошта не знає, куди і т. д. Я хотів тільки факт констатувати. Що воно — на краще це чи на гірше? Що воно таке: чи в мене жит­тя прокидається, чи в мене конання починається. Одне слово:

«Сама собі дивуюся — Що всім інтересуюся!»

А от якби мені сказали: «Сідай, пиши. Ось тобі умови!» Я б сказав: «Ні! Я якнебудь! Чи то нормировщиком, чи то асенізатором!»

Я як ізгадаю тепер про літературну роботу, мене кидає в жар і в холод, мені чомусь страшно! Я певен, що це не тому, що зазнав я тяжкої катастрофи. Не в літературі ж річ! Не літератори ж самі... Ні, я гадаю, що великих вона мені страждань коштувала, великих мук, не вважаючи на таку зверхню «легкость моего литературного поведения». Дуже вона для мене вистраждана, література моя. І тепер мені, оддалік дивлячись, страшно! І тепер, коли мене просять щось написати тут для «местной пресы»,— я з таким страдом за це берусь, що уявити ти собі не можеш. Мені тяжче, ніж я возив би вугілля чи пиляв дрова. І от коли в мене прокидається цікавість до культурних справ, то, може, це одужання? Будемо чекати далі...

...А приїдеш? Чи ні? Я ж виглядаю, виходжу на Печору й виглядаю!

П[авло]

19 липня 1936 p. 19.VII.36

Рудник

Дорога моя, люба моя! Я дістав сьогодні посилку. Безмірно дякую тобі і цілую, цілую, цілую.

Обидно і гірко. Взагалі, посилки дуже часто грабують у дорозі тут. Запаковувати треба, як «броню». Нема з посилкою купона од переказа.

Мені так боляче, що останні твої копійки й муки, труди й любов до мене розграбовують по дорозі. Подав заяву по начальству. Та що з того...

Маю твої листи від 6 й 12/VI. Я про це тобі писав. Чи дістала ти телеграми про дозвіл на побачення? Я дві послав.

Зараз у мене Гаско. Він звільнився, працює в редакції газети Печорського пароплавства. їздить по Печорі. Завтра їде в Усу. З Уси дасть тобі телеграму од мене й од себе про побачення і кине цього листа, але я не певен, що цей лист тебе застане в Архангельську. Я тебе так чекаю... Але й боюсь, бо Печора обміліла сильно цього літа, і чи доїдеш ти благополучно. Коли б де не сіла... А як з Мурою? Так би мені хотілося її побачити, але ж важущий же шлях, перемучиться кріпко... А де ж її залишити? О господні Так мене, бідолагу, запроторили, що ні проїхати, ні пройти...

А жду я тебе, жду... Невже не приїдеш? Що ж я тоді робитиму...

В Усі обов'язково шукай в редакції пароплавської газети (В Пурп'ї) Гаска. Він допоможе тобі сісти на щось таке, що плаває до мене.

Коли ж ти будеш? Колиии?

Цілую тебе, мою голубку вірну. Безконечно хочу тебе обняти, поговорити, подивитись на тебе. Хай буде тобі легко! Муркетона цілую кріпко.

Всіх вітаю.

Цілую. Твій Пав[ло]

12. ДО М. М. МАСЛЮЧЕНКО

31 серпня 193.6 р. 31 серпня 1936 року

Рудник ЕджыдКырта, Комиобласти.

Дорога моя Муреточко!

Я одержав од тебе листа. Спасибі, що не забуваєш, що згадуєш мене, що пишеш мені. Дуже я вдоволений, що вчишся ти гарно. Знаю, що нелегко тобі було після української школи — переходити на руську мову, та ти все ж перемогла, осилила,— а це значить, що й далі сер­йозніші речі ти так само перемагатимеш. Одного не забу­вай — не забувай рідної мови, читай українські книжки, пиши вправи поукраїнському, перекладай з руської мови на українську,— а мама хай продивляється, перевіряє, виправ­ляє. Треба, Мурочко, бути добре грамотною людиною, а свою мову, культуру, історію знати досконало. Трудно, звичайно, живши в Архангельському та вчившись у руській школі, не відставати од українського, та проте треба працювати, не покладати рук, добиватися свого. Горе з книжками. А ти б нав'язала листування з Маком, з Ігорем — вони б тобі хай би присилали книжечки українські. Добре, Му­реточко? Я говорю, звісно, не про підручники, а про художню літературу, про наукові книжки для школярів. Мама мені писала, що ти багато читаєш. Цілую тебе за це кріпко. Читай якомога більше. Читай уважно, запам'ято­вуй прочитане, трудні, незрозумілі місця перечитуй по двічі, по тричі, щоб усе прочитане було тобі ясне й зрозуміле.

Ти, голубочко, не подумай, що я хочу, щоб ти тільки те й робила, що сиділа біля книжок та за книжками. Ні! Ти й гуляй, і веселись, ніколи не сумуй, не журись, будь бадьора, весела, знайомся з спортом, полюби його,— щоб бути фізично добре розвиненою й здоровою. Журитися нема чого,— хай наші вороги журяться! — весело й бадьоро дивись на світ, гартуйся, щоб у життя прийти озброєною морально, науково і фізично кріпкою.

Я з нетерпінням чекаю на маму. Завтра 1 вересня. Вона має, помоєму, завтра виїхати до мене. Як би мені хотілося, щоб і тебе побачити,— та так я далеко від вас живу, така тяжка до мене путь, що не можна про це тепер і думати. Ти не сумуй! Ми ще побачимось, я ще житиму з Вами вкупі, і я буду радуватись, дивлячись на тебе.

От іще за Вячком я сумую. Не пише він мені. Що

значить — не знаю. А ти йому пишеш? Ти напиши йому, скажи, щоб не забував мене і щоб тобі так само писав, як він там живе, як учиться.

Без мами ти, мабуть, дістанеш цього листа. Я так нав­мисне й пишу, щоб він тебе трохи розважив, як ти будеш сама. Бережи себе. Будь розумненькою. І пиши мені час­тіше. Напиши зразу, як одержиш цього листа.

Цілую тебе кріпко, пам'ятаю тебе, завжди думаю про тебе і люблю тебе кріпко.

Твій дядя Павлуша

13. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО ІЗ листопада 1936 р. із.хі.36 р.

Дорога ти моя й хороша! Славна ти моя дівчинко!

47 весна мені сьогодні! Я вже дорослий! Дорослий, а жити без твого опікування не можу. І я тисячу разів благословляю тебе в цей «радісний і святий» для мене день. Вітаю воднораз і тебе з твоєю «весною», що стукне за місяць од сьогодня. Бажаю я тобі сили, мудрості, здо­ровля, радості й любові. Любові краще за все... до мене. А тебе щоб усі любили! Тільки щоб моя любов була дужча за всіх, щоб гріла вона тебе так, як я хочу тебе теплити, обгортати та ласкавити, дорога ти моя і дружино, і матір, і друг, і оборонець найдорожчий мій!

Де ти тепер? Як дістав із Нар'янМара телеграму, та й по сі пори! Чи в Архангельську ти «аргангилишся», чи в Устюзі ти «ус.тюжишся» (ну й назва!). Де ж ти тепер? Я голову ламаю, де ти, а голова мені моя підказує: «Чи в Арх [ангельську], чи в Устюзі — а вона з тобою!» І я гладжу себе по голові, що вона мені так приказує.

У мене зараз оце Вол[одя] Г[жицький]. Він прийшов у командировку ще 5.ХІ, а погода не пускає його додому. Він у валянцях, а в нас і досі весна, Печора і не гадає за­мерзати, води багато, всі дні дощі — навіть біля берегів кри­га порозтавала,— весна, та й годі! Сьогодні легенький моро­зець — завтра В [олодя] хоче йти. Ну, й ... не знаю, куди ад­ресувати. Заадресований лист буде по дорозі, бо маю надію, що завтра принесуть од тебе звістку (пішли в Подчерье), по дорозі ту звістку зустрінуть і знатимуть, чи в Устюг, чи в Арх [ангельськ]. Як звістки не буде — тоді в Арх [ангельськ].

Новини? Я — «начальство». Зняли Кр [очика] й призна­

чили мене на планчасть. Чи бачила, чи чула? Зродузвіку не думав, що ще й «економістом» буду?

О господи! І роблю! І виходить! Отакий талант! Противно до тошноти, бо ніколи в житті і не любив, і не визнавав отої «економічнопланової мури» — і ось на тобі — на 47 весні самостійний «плановикекономіст». І чудно, і дико, і дивно, і противно! Де не посій — там і вродюсь! Тьху!

Кроч [ика] — переводять в Усу. Він, бідолага, хво­ріє,— лежить в лазареті з апендицитом.

Зал [іношвілі] —позавчора маленьким човником, один поплив у Кедровий, в командировку. Це в листопаді! Отака зима. То було засніжило, а тепер «завесніло». Я залишився жити там же — «начальство!». З [аліношвілі] перевели од нас, а нам вселили агронома. Кицька драстує й вітає тебе. Петрр Андр [ійович] теж! І всі — і Вол [одимир] Ів [анович], і Є [лизавета] І [ванівна] — і всі, всі, всі!

У нас біда з куривом. Махорки нема на руднику! Такий стоїть стогін! Прямо трагедія! Хлопці божеволіють. Піді­шли, будь ласка. У мене поки що є, але на брязку! Я після тебе купив у Пурпі 20 пачок. Але не можна поткнутися з цигаркою — виривають — і в хату, як до Христового гро­бу — пілігрими.

А так усе благополучно. Тільки тебе нема близько — і так тебе хочеться, і так тебе хочеться, що й господи!

Гнітять іспанські події. Хотілось би бути на Україні... А як мені не можна, то ти б при першій нагоді повинна бути там.

Чому ж од тебе нема звісток? Чому?

Як Мурапетон? Чи дістала мої листи? Чи писала мені?

Цілуй її кріпко.

Всіх вітай. А я вже тебе обціловую, а я тебе обціловую... Будь здорова, моя дівчинко!

Твій Па [вло]

1937

10 січня 1937 р. і0.1.37 року.

Моя дорога! Люба моя! Хороша моя! Листів од тебе я не маю: не дають... Знаю, що листи єсть, але — чи то вони лежать, чи то їх кудись одсилають для перевірки (певніше, що лежать), але їх нема в мене. Випадково мав № 4, звідки дізнався про те, де ти була, але

той лист був продовженням перших, через те я мало (ско­ріше нічого) не знаю, як ти жила й живеш, де працюєш і т. д. Болюче мені це страшенно, але єсть тут у нас одна сволочь, уповнов [ажений] III часті,— який творить оцю всю звірячу штуку. Я прошу тебе писати мені листівки, а листи пиши Є [лизаветі] І [ванівні]. Чи дістаєш ти мої? Просто хоч головою в стінку бийся,— таке твориться з листами. Посилки видають. Але коли б ти схотіла щось післати «мокрого й веселого», посилай на Є[лизавету] Цванівну]. Добре? Напиши, будь ласка, прокуророві СССР (а ще краще в Комісію Советского Контроля, в Москву) про те, що я не дістаю твоїх листів. Може, що вийде...

Я — здоровий. Сумую за тобою кріпко й безнадійно. У нас тут надійшла хвиля «колонізації». Я думаю подавати заяву. Які до того причини? 1)Ти матимеш змогу жити зо мною тут. 2) Я все ж таки не буду для тебе такою обузою з матер [іального] боку. 3) Я буду позбавлений всяких «случайностей» етапного поневіряння. Зачотів я все 'дно не дістаю, а хоч і дістаю, то 18 день в квартал, чи 72 дні на рік. Для мого «строкарокаперестрока» — це сльози. Коли б трапилась якась нагода досрочно звільнитися, то це так само торкатиметься мене й колонізованого. Я, зви­чайно, не уявляю собі того, що ти обов'язково до мене приїдеш, коли я колонізуюсь. Перш за все Мура, а її сюди везти — злочин. Так зате не треба буде прохати ніяких дозволів на побачення, зможеш — приїдеш на час. Добре?

Все це речі дуже серйозні — і неможливість з тобою порадитися мене вбиває.

Решта ніби все гаразд. їсти є що. Я одягнений, обутий. Дістав нові ватні штани, нову тілогрійку, дістав нову білиз­ну — так що й з сорочками улаштувався. Дуже багато робо­ти. Я вже тобі писав, що тепер я за «начальство» (не знаю, чи надовго?) — і «втикаю» по совісті...

За листи думаю скандалити кріпко з тутешніми самодура­ми — вибираю слушний момент.

Чи надіслала ти мою заяву прокурору? Чи писала куди? Все це ти напиши Є [лизаветі] Ів[анівні].

Як Мурочка? Чи не мерзне? Як учиться? Чи є що од Вячка, чи він уже зовсім мене забув?

У нас зима нехолодна, гнила... Ще й досі Печора місцями не замерзла. Тільки два дні було придушило 40 , але зразу ж і пустило.

Взагалі для мене ця зима фізично й матеріально значно

легша. Одно тільки — листи... Та тебе нема біля мене. Ой, які це муки!!!

Пиши, моя голубко! Пиши. Мені листівки, а Є[лизаветі] І [ванівні] — докладніше. Тільки таким способом я знатиму про тебе.

Вітають тебе всі... Зубов Федя жде книжки, що ти йому обіцяла прислати.

Газети дістав 2 пачки, адресовані Мурою, ще за вересень і трохи жовтня. Після того нічого. Коли ти прибула в Архан­гельськ? По моїм підрахункам десь в двадцятих числах грудня? Так? Обнімаю тебе, мою дорогу. І Муру. І цілую вже, цілую, ой, як я тебе цілую, мою голубку. Муркетона теж. Чого вона не пише мені? Може, фото Мури вишлеш? Удвох щоб з тобою. Які Ви тепер... Здорові будьте і мене не забувайте.

Ваш Пав[ло]

15. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО

27 січня 1937 p. 27J37.

Моя дорогенька! Радість ти моя хороша!

Сьогодні побалакав з Є [лизаветою] І [ванівною] — і мені стало легше. Мені тепер дещо зрозуміло. Я не діставав од те­бе листів (і не дістаю), через те нічого й не знав. Я був пев­ний, що в Підосиновському ти з Трамом. І що ти повертаєш (лист з КіроваВятки) додому з Трамом. А виходить он що! Значить, ти приїхала, і Трама вже чи не було (він виїхав), чи просто тебе за запізнення?.. Я ж цього нічого не знав. Ну, добре, що так! Ти питаєш, чи зрозумів я що про Є [вгена] й М [иколу]! Догадуюсь, бо того листа я не дістав. Зрозумів уже після Є [лизаветиі І [ванівни] .Між іншим, ти їй пиши! їй пиши! Вона так любить діставати від тебе листи. Дуже мене непокоїть твій ревматизм... Дуже мене непокоять твої «бесі­ди». І що я, бідний, можу робити? І що я, бідний, маю робити?

Сьогодні я подав заяву про колонізацію... З великим су­мом у душі це я зробив, але розум говорить, що виходу іншого нема. Подав... Не знаю, чи колонізують. Коли ні, тоді, значить, перспективи ще туманніші...

Будемо чекати.

Цілком «одобряю» твій лист до Йосипа Йосиповича про роботу в тім театрі. Це теж було б непогано для мене. Для тебе це не «дуже», бо забиратися в дебрі лісні — радість мала. Та хай уже благословлять тебе усі боги

з усіма ангеламиархангелами за те, що мені ти несеш і радість, і втіху, і себе...

Подейкують, що має організовуватись театр в Усі. Уса має стати якимось округовим центром. Це теж непогано, бо в Усу мені, мабуть, легше було б вибратися, коли б ти була там. Цікаво, що відповість Й [осип] Й [осипович].

Я не зовсім уявляю своє власне становище в зв'язку з новою кваліфікацією «економіста». Ти ж розумієш... Зроду я не те що не робив на цім «поприщі», а навіть не цікавився ніколи тою економічноплановою справою. Тепер доводиться самостійно вести це діло. І воно, знаєш, нелегке. Воно має, звісно, свої закони і все т. ін. Ціла ж це серйозна наука, навіть ціла купа наук: тут тобі і економіка, і стати­стика, і планування, і нормировка, і чорт його знає що. Ніколи я навіть жодної книжки не прочитав (крім теоретич­них, звичайно, «економік» всяких) в цих дисциплінах. А тепер на тобі! Керуй! І воно собі якось крутиться. Мені самому смішно. А не знаю, як на це діло дивляться зверху. Сміються, мабуть. І чи довго це буде? І чи серйозно це все? Ні чорта не розумію! Думка шибає поїхати в Усу хоч поговорити, як вони на це все дивляться. Чи справді вже мене «завели» в списки спеціалістів, чи це жартома все?!

Щоб це діло мені подобалось, так ні. Мертве, цифри без кінця і т. д. Але в лагері така кваліфікація ціниться, та коли це серйозно, то не смикатимуть сюди й туди, як того Микиту.

Такіто ділишки.

У всякім разі, я б волів би вже залишитися, ніж іти в КВЧ! Безумовно. Але тут же так — кваліфікації офіціально не маю, значить, можливі всілякі несподіванки. Пришлють якогось спеца, і я знову на «бобах».

Так і не знаю, чи ти вже в Трамі, чи виїхала в Устюг, чи ні? Було б, звичайно, краще, якби ти не мучилась по тих клятих дорогах та сиділа в теплі.

Я ще раз і ще раз прошу тебе, щоб ти писала їй, а не мені, а то вона сердитиметься.

Тобі я пишу частенько. Живу нічого. Не мерзну, не го­лодний. Все в порядку. Я там тебе прохав вислати ліків, при­шли, будь ласка. Таких: 1) цинков [их] капель (для очей) з піпеткою, 2) аспірину, 3) од голови пірамідону з ко­феїном (обов'язково з кофеїном) чи самого кофеїну, чи якої іншої холери, і доверових порошків (од кашлю). Потім обов'язково дріжджів пивних у таблетках побільше. (А може, тепер є дріжджі й такі сухі — то теж пришли).

Обов'язково. І цвітних олівців — червоних чи якихось інших з пару.

Я так безмірно скучив по тобі, Варюшко. Мене кидає в піт, як згадаю, що ти можеш не приїхати цього року. А може, тебе командирують сюди на олімпіаду? В Усу? Га?

Що з Вячком? Муриних листів не дістав жодного.

Є [лизавета] І [ванівна] просить вислати їй фото твоє й Мурине... Добре? І щоб їй посилку ти прислала з чимось теплим та гарячим. Вона б уже тебе поминала, поминала та ще поминала.

Хоч би ти не хворіла. Хоч би там була хоч спокійна. Я не уявляю життя без тебе.

У нас уже починає холодати. А в мене якась роззява каш­не вкрала (те, що Й [осип] Й [осипович] подарував) і гре­бінець з футляром Муриним. Трохи не плакав з досади. Кашне не так шкода, як без гребінця як без рук — волос­ся збивається, не «продереш». Пришли, голубко, гребінця з футлярчиком. Воно не так, положим, для волосся, а щоб почухатись чим було. Лисина вже на три пальці нижче поперека пішла.

Будьте здорові, мої дорогі, мої найкращі й наймиліші, Мура та Варя! Не забувайте мене ніколи, бо я з Вами завжди, нині, повсякчас і на віки вічні.

Радіо слухаємо. Що газет нема — плохувато. Може, хоч врядигоди пришлеш. Може, журналів старих, щоб пере­читувати. Чи якихось старовиних романів. Може, хтось там продає на базарі дешевенькі старі романи? Ти б їх таких бандероллю прислала. Щоб з «приключениями, убийствами і красивими дєвушками, зза которих і любов, і пальба, і с виходом конця ножа в спину». Добре?

Цілую кріпко, люблю, жду, надіюсь.

Т[вій] Па[вло] Да не смущается сердце твоє, видя адрес...

16. ДО В. О. МАСЛЮЧЕНКО

8 березня 1937 p. 8.ІН.37 року

Рідна моя, голубко моя, люба моя! 8 березня. Трохи вже кріпче почало сонце ніби при­грівати, хоч учора було 36° морозу, а сьогодні 37°. Отакий березень у нас! А проте сонце ясніше й тепліше, і вже зали­шилось 2 місяця до того часу, коли Печора посунеться. Тоді знову ніби ми вже од світу не одрізані, тоді все

дивишся на річку й чекаєш, коли й кого вона привезе. «Ко­го» — для нас звісно, бо єдина залишилась людина в усьому світі, кого може Печора для мене привезти. Єдина людина в усьому світі, що не забула про мене, що пам'ятає, держить на світі й сполучає мене з минулим, майбутнім. Так оцю лю­дину я й чекаю, я тільки її й виглядаю. Але ж «коли»? І чи вдасться їй цього літа припливти далекою, тяжкою, горьованою путтю до мене, бідолашного? Як ти гадаєш?

Приплинь, приплинь, лебідонько...

Вчора тут пояснювано нам про колонізацію. Так воно виходить, що мене, як на всі признаки, колонізувати можуть. Може, тут, як і скрізь, вплететься моє ім'я,— і чи поможе воно мені, чи, навпаки, «спортить» — це невідомо. А так — усе за те, що колонізувати можуть, бо «несмотря на срок, на статью и т. д.»... Переїзд родини коштом лагеря. Дру­жині повинні дати роботу. Все це так. Річ тільки в тому, чи знайдеться, приміром, тут у нас робота підходяща для тебе. Ну, та це видно буде. Яка ж мені буде платня? Не знаю. Кажуть, що карбованців 300—400. Я не вірю, щоб це було так. Залежить це від начальства зверху.

Ну, уявім собі, що я колонізувався. Так. Далі що? Одне те, що ти завжди можеш приїхати до мене — вже буде мені великою втіхою. Друге — це те, що я вже тоді перейду на свої хліба і зможу допомогти й тобі, бо поки Мура вчитиметься там десь, у центрі, ти не зможеш назавжди переїхати до мене. А везти Муру сюди, припинити навчання — ні в якім разі. Все — для Мури. Спочатку вона — потім ми. Як з Мурою,— тобі видніше. Зможеш її десь улашту­вати, щоб бути зі мною й їздити до неї,— добре. Не зможемо цього зробити — будемо бачитись раз у рік, доки, може, вдасться переїхати в Чиб'ю. Тепер ось що. В травні звіль­няється Олександр Костянтинович] Заліношвілі. Він їхатиме через Арх [ангельськ]. Коли я ввесь час бідкаюсь за тебе, за Муру, він (це прекрасна людина!) настоює на тому, щоб Мура жила в його, а ти щоб їхала сюди. У його в Москві З дочки. Старшій 13 літ. Це, звичайно, люб'язність ідеальної людини. Вірю, звичайно, що в таких людей Мурі було б не­погано з усіх боків, і змогла б вона вчитись як слід. Але це мрії... Про те, що одержиш цього листа, обов'язково по­відом мене без прізвищ. Ти дістанеш у травні, приблизно, телеграму з Уси за підписом О[лександра] Костянтино­вича], тоді напишеш у Москву17, Новокузнецкая, 20, кв. 21, Марии Иосифовне 3 [аліношвілі] про те, що ти її

чекаєш у себе,— вона має виїхати на зустріч з О [лександром] Костянтиновичем]. Все там обговорите, що й як... Може, справді ти зможеш Муру залишити там. Подивишся, зважиш... А самі тим часом будемо клопотатись про Чиб'ю. Світ не без добрих людей. Може, чужі люди за­радять краще, як свої нечисленні родичі. ^ Друге прохання: не пиши тьоті Лізі так. Мене нема. Є тільки тьотя Ліза. І тільки їй. А то переляку та страху — хоч умирай. Ще покійний Руданський сказав про таких:

Одно творити язиком,—

А друге — перти плуга.

Ф. І. Зубов жде твоїх книжок. Ти б йому написала без мене, звичайно. І щоб адресу Мура — це приємно.

Такіто ділишки. Ох, і сумно ж уже без тебе. І яка ти? Чи вища, чи нижча, чи товща, чи тонша?

Бувай здорова. Пиши, не забувай. Як їхатимеш зовсім до мене, подбай для себе мисливський квиток, і, може, рушниця якась там валяється десь. Я вже тобі писав, чи не оддарував би Ів[ан] Пан[асович] рушницю. І кому б його туди ти написала, щоб роздобули дешевеньку десь. Може, Іванові Кириловичу в Куп'янське? Га? От біда.

Все меня оставили, скоро я умру. Цілую кріпко і всю, і скрізь. Муретку голублю.

П[авло]

Моя люба! Дорога моя! Я в розпачі — одмовили по­бачення, одмовили колонізацію. Все... Я дав тобі телегра­му — хочу, щоб ти дала телеграму в Чиб'ю до Я [кова] М [ойсейовича] — може, щось вийде. Але... навряд... Всім одмовляють у побаченні. Я місця собі не находжу і не можу погодитись, що я тебе цього року не побачу. Всі мої надії, все, чим я цілий рік живу,— все пропало. Я тільки прошу долю, щоб вона дала мені сили пережити це, та щоб і ти, моя найдорожча й моя надія,— не падала духом. Улаштовуйся на роботу. Будемо чекати кращого, спокійні­шого часу. Я не кидаю надії на колонізацію і надіюсь, що ми будемо жити разом, ми мусимо і повинні бутц вкупі. От про що мрію, чого хочу, чого сподіваюсь. Будемо!