Державної адміністрації вчені харківського краю Біобібліографічний посібник Вип. Історія. Етнографія. Археологія Харків -2012

Єфименко Олександра Яківна народилася 30 квітня 1848 р. в с. Варзуга (нині Терський район Мурманської області) в родині дрібного державного службовця. Закінчила жіночу гімназію, працювала вчителькою. У 1870 році вийшла заміж за П. Єфименка, засланого у ті краї за участь у народницькому русі. Під впливом чоловіка захопилася ліберально-народницькими ідеями.

Наукову діяльність розпочала у 80-х роках ХІХ ст. у Петербурзі. Перші її статті були присвячені північним народам. Переїхавши у 1874 році в Україну (спочатку до Чернігова, а згодом до Харкова), активно долучилася до культурного й наукового життя. Вона була засновницею харківського краєзнавчого історичного гуртка, працювала в Історико-філологічному товаристві, виступала за жіночу емансипацію, читала лекції в Харківській бібліотеці.

Олександра Єфименко понад сорок років присвятила дослідженню історичного минулого українського народу. У 1887 році в журналі »Неделя» з’явилася стаття »По поводу украинофильства», в якій дослідниця виступила на захист української мови й культури. У 1891 році побачили світ дослідження »Малорусское дворянство и его судьба», »Турбаевская катастрофа», у 1894 - 1895 pоках — »Очерки истории Правобережной Украины». У 1906 році у Санкт-Петербурзі вийшла друком двотомна праця »Южная Русь. Очерки, исследования и заметки», наступного — двотомна »История украинского народа» (перевидана українською мовою в Харкові у 1922 році). О. Єфименко належать також праці: »Копные суды в Левобережной Украине», «Дворипшее землевладение в Южной России», »Южнорусские церковные братства», »Народный суд в Западной России», »Двенадцать пунктов Вельяминова» тощо. У своїх працях дослідниця спиралася на ґрунтовне опрацювання широкого кола польських та російських історичних документів.

Своїм вчителем в українознавстві О. Я. Єфименко вважала Б. В. Антоновича. У 1896 році Олександра Єфименко посіла перше місце в конкурсі на кращий підручник з історії України, і нею був також написаний «Елементарний підручник російської історії», що витримав сім видань. Вивчала Єфименко історію та культуру України. Активно виступала за присвоєння офіційного статусу українській мові.

Головна праця О. Я. Єфименко - «Історія українського народу» - опублікована у 1906 році у видавництві «Брокгауз і Ефрон ».

Олександра Єфименко стала першою жінкою в Росії, якій було присвоєно вчений ступінь почесного доктора історії.

Александра Яковлевна Ефименко // 100 знаменитых харьковчан. – Харків, 2004. – С. 99-101.

Віддана Україні // Календар знаменних і пам’ятних дат. – 2008. - № 2. – С. 79-86.

Єфименко Олександра Яківна // Енциклопедія історії України : у 5 т. / редкол. : В. А. Смолій та ін. – К., 2005. – Т. 3. – С. 130-131.

Єфименко Олександра Яківна // Енциклопедія сучаної України. – К., 2009. – Т. 9. – С. 465.

Медвідь В. «Щира українка» з мурманщини / В. Медвідь // Слобідський край. – 2005. – 9 квіт. – С. 10.

Можейко И. Первая среди русских женщин-ученых / И. Можейко // Харьковские известия. – 2008. – 29 апр. – С.14.

Пивовар С. Олександра Єфименко – дослідниця України // Українки в історії / за ред. В. К. Борисенко. – К., 2004. – С. 58-61.

Ефименко А. Я. [Електронний ресурс]. – Текст. – Режим доступу :

Єфименко Олександра Яківна [Електронний ресурс] – Текст. – Режим доступу : http://www.histpol.pl.ua. – Заголовок з екрану. – Мова : рос. – Перевірено : 29.08.2012.

Розробляв, зокрема, теми історичної фантастики, - на документальному матеріалі давньоруської, української, російської та світової історії.

Перша публікація фантастики - повість «В літо 6454» в 1983 році. Перші книги автора вийшли в 1993 р.

Особливо інтенсивно письменник зайнявся літературною діяльністю в 1990-і роки, багато публікувався зі статтями і нарисами в періодичній пресі (зокрема, - в газеті «Совершенно секретно»).

О.Зинухов успішно проводив глибокі і професійні краєзнавчі дослідження в регіоні Слобожанщини. О.М. Зинухову вдалося знайти давні історичні пам'ятники і видимі сліди легендарних звичаїв, подій і обрядів. Вчений, зокрема, є ініціатором створення «Харківського археологічного збірника».

Документована історія, відкрита автором, виявлялася настільки альтернативною і несподівано-фантастичною, що доводилося шукати форми цілком реалістичного представлення матеріалу. У 2004-2006 р.р. видано три книги найцікавіших авторських історичних розслідувань, - з витонченими доказами і несподіваними результатами: відомо, наприклад, що в Харкові О.С. Пушкін так і не побував (хоча проїжджав поблизу). А ось чи гостював Пушкін на Харківщині?.. Чи дійсно предок поета був родом з Ефіопії? Чи справді великий поет отримав смертельне поранення від кулі Дантеса? .. Документальні пошуки і знахідки про зв'язки сім'ї Чингізхана з іудаїзмом стали свого роду історичною сенсацією в Ізраїлі, - у всякому разі, частина тиражу книги «Чингісхан - син Ісаака Київського» була придбана для продажу в Землі Обітованній.

В архіві письменника залишилися матеріали нових томів його літературно-історичних досліджень, що досі не опубліковані .

Коскін В. Сенсації харківського історика Зинухова / В. Коскін // Демокр. Україна. – 2005. – 29 жовт. – С. 10.

У роду Чингісхана було й … українське коріння : [дослідження О.Зинухова] // Урядов. кур'єр. – 2003.- 12 листоп.
Мухортов Н. Л. Александр Зинухов [Електронний ресурс] / Н. Л. Мухортов. – Текст. – Режим доступу : http://www.fantlab.ru/autor3021. – Заголовок з екрану. – Мова : рос. – Перевірено : 29.08.2012.

Чингисхан родился на территории, где теперь находится Украина [Електронний ресурс]. – Текст. – Режим доступу : http://www.newsru.com/world/24nov2003/han.html. - Заголовок з екрану. – Мова : рос. – Перевірено : 29.08.2012.

Александр Зинухов [Електронний ресурс]. – Текст. – Режим доступу :

lib.rus.ec/a/13806. – Заголовок з екрану. – Мова : рос. – Перевірено : 29.08.2012.

Чем знаменит ученый Александр Зинухов [Електронний ресурс]. – Текст. – Режим доступу : http://www.segodnya.ua/.../c2256713004f3...5005c37f3.html. - Заголовок з екрану. – Мова : рос. – Перевірено : 29.08.2012.
Іванов Є. М.

/ 1873 – 1928 /
Іванов Євген Михайлович — історик-архівіст народився в с. Монаше Єнісейської губернії, Росія. В 1897 році закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету. Від 1897 року — архіваріус Харківського історичного архіву, а з 1899 року — архіваріус архіву Харківського університету (за сумісництвом), з 1901 року— член Харківського історико-філологічного товариства, з 1909 по 1918 роки— секретар цього товариства, редактор його багатьох видань.

Від 1920 року Євген Іванов працював завідуючим відділення, а з 1922 року — директором Центрального історичного архіву в Харкові. Євген Михайлович багато зробив для повернення українських фондів зі сховищ московських архівів до України.

Іванов Євген Михайлович - автор наукових праць, присвячених дослідженню проблем архівознавства, історії архівної справи та історії Лівобережної України.
Іванов Євген Михайлович // Енциклопедія історії України : у 5 т. / редкол. : В. А. Смолій та ін. – К., 2005. – Т. 3. – С. 130-131.

Иванская Т. В. Е. М. Иванов как историк-архивист / Т. В. Иванская // Регіональні проблеми розвитку українознавства Східної України : матеріали наук.-практ. конференції. – Харків, 2003. – С. 165-173.

Він жодного дня не навчався в університеті. Але був дійсним членом наукових товариств при Харківському та Московському університетах, активно листувався з професором М.Сумцовим, одержав за свої праці Костянтинівську медаль від Імператорського Російського географічного товариства та срібну медаль від Імператорського Товариства прихильників природознавства, антропології та етнографії, а у 1925 р. був навіть обраний членом-кореспондентом Всеукраїнської Академії наук.

Любов до науки як до найкращого виду людської діяльності, любов до свого народу і до рідного краю – ось що було причиною того, що 36-річний педагог, а потім освітянський чиновник почав свої наукові студії спочатку як ентомолог, а через 10 років – як етнограф.

На власному більш ніж 30-річному досвіді П.Іванов довів оптимальність регіонального принципу в етнографії, коли об’єктом досліджень стає повіт (Петро Васильович вивчав лише Куп’янщину і певною мірою Старобільщину), стаціонарного методу і «включеного спостереження» (його співробітниками стали вчителі і деякі освічені селяни – люди, які безпосередньо мешкали у селі і були добре обізнані з народними звичаями, а часто й самі були носіями фольклорних традицій), колективного способу збирання матеріалів. Адже невипадково М.Сумцов відзначав, що П.Іванов створив цілу школу місцевих ентузіастів-етнографів. Петро Васильович працював як справжня наукова установа: розробляв анкети, визначав тематику досліджень, знаходив співробітників, давав поради, консультації, збирав, а потім обробляв матеріал, займався його публікацією.

Своєю метою Петро Іванов поставив створення «Купянского сборника материалов по этнографии» – енциклопедії народного буття слобожан, у якій всебічно і найдокладніше були б описані усі звичаї селян «від колиски до могили», усі жанри фольклору – від пісень і казок до дитячих дражнінь. Недарма рецензенти завжди відзначали виняткову повноту і енциклопедизм кожної значної статті або збірки куп’янчанина.

Неабияку цінність мають праці П.Іванова ще й тому, що у них зафіксовані особливості говірки слобожан.

Серед тих, хто постійно звертався до розвідок нашого земляка як до безцінного фактографічного джерела, наприклад, такі відомі російські вчені сучасності як Микита Толстой, Світлана Толстая, Борис Успенський, Андрій Топорков, Альберт Байбурін, Олена Левкієвська, Неоніла Кринична, Тетяна Щепанська, Ольга Бєлова, Тетяна Агапкіна, Ольга Сєдакова та ін.

Петро Васильович запам’ятався сучасникам людиною щирою і душевно щедрою. Його листи свідчать, що їх автора непокоїли не тільки місцеві проблеми він переймався глобальними соціальними проблемами, глибоко замислювався над загрозливими протиріччями епохи і над непевним близьким майбутнім людства.

На жаль, значна частина архіву дослідника загинула у 1930-ті роки. Однак, безумовно, рано чи пізно буде перевидано або видано вперше все, що встиг ретельно зібрати і врятувати від небуття «скромный труженик» з таким невиразно-типовим прізвищем – Петро Васильович Іванов, буденно-героїчна людина, звичайний подвижник, справжній громадянин, тихий інтелігент, який працював не задля слави, а, як він вважав, для підйому «умственных и нравственных сил местного населения».

В місті Куп’янську на базі школи № 5 організовано музей ім.П.Іванова, де зібрано багато документів і матеріалів про етнографа, копії його творів. Учні школи займаються краєзнавством, дослідництвом.

Етнографічні розвідки Іванова // Головінов В. П. Духовні джерела Слобожанщини / В. П. Головінов, П. Л. Гомон. – Харків, 1998. – С. 160-161.

Этнограф Слобожанщины // Харьковские известия. – 2008. – 25 марта. – С. 8.

Іванов Петро Васильович // Енциклопедія історії України : у 5 т. / редкол. : В. А. Смолій та ін. – К., 2005. – Т. 3. – С. 401.

Красиков М. Етнографічні дослідження Слобожанщини Петра Іванова / М. Красиков // Київська старовина. – 2011. - № 5. – С. 124-135.

Чалая О. Из истории украинской єтнографии. П. В. Иванов // Регіональні проблеми розвитку українознавства Східної України : матеріали наук.-практ. конференції. – Харків, 2003. – С. 187-192.

Иванов Петр Васильевич - малорусский етнограф [Електронний ресурс]. – Текст. – Режим доступу : http://www.sbiblio.com/biblio/content.aspx?.- Заголовок з екрану. – Мова : рос. – Перевірено : 7.09.2012.

У1812 році опублікував у Харкові «Записку о слободских полках с начала их переселения до 1766 г.», що поклала початок вітчизняним дослідженням Слобідської України. Друкувався у харківському журналі «Украинский вестник». Існує припущення, що він є автором «Короткого історичного опису про Малу Росію до 1765 р.», який був написаний більш ніж за 50 років до його опублікування в 1848 році.

У своїх дослідженнях Ілля Квітка спирався на історико-географічні та етнографічні дані, намагався розрізняти Малоросію (Лівобережну Україну) та Україну (Правобережну Україну), фіксував регіональні відмінності української мови.

Проте його погляди на українську історію в цілому не відзначаються ґрунтовністю, а окремі статті на цю тематику містять велику кількість фактичних помилок. З числа українських гетьманів він позитивно оцінював діяльність лише Б.Хмельницького та І.Скоропадського, оскільки вважав їх відданими Росії. На його думку, козацтво виникло на українських землях з числа жителів Волині та сусідніх з нею провінцій для боротьби з татарами, незадовго до приєднання цих територій до Польщі, тобто в 16 столітті. Поляки ніколи не довіряли козакам і тому намагалися їх ослабити або знищити, однак оскільки вони не могли довести цю справу до кінця, то вимушені були використовувати їх у своїх інтересах.

Ілля Іванович Квітка, як і волів, залишився в тіні. Та без його творчості не можна помислити а ні інтелектуальної атмосфери провінційного Харкова початку ХІХ ст., а ні розмаїття парадигм «малоросійської» та «слобідської» і, врешті, української історії.
Ілля Іванович Квітка – малознаний історик ХVIII – поч. ХІХ ст. // Маслійчук В. Провінція на перехресті культур. – Харків, 2007. – С. 256-290.
Квитка Илья Иванович [Електронний ресурс]. – Текст. – Режим доступу : http://www.pusk.by/bbe/53499. - Заголовок з екрану. – Мова : рос. – Перевірено : 7.09.2012.

Кнорозов Ю. В.

/ 1922 – 1999 /

Юрій Валентинович Кнорозов народився 19 листопада 1922 року під Харковом в сім'ї головного інженера. У школі він був здібним, але занадто неконтрольованим учнем. Незважаючи на ексцентричну поведінку, майбутній вчений відзначився у вивченні як природних, так і гуманітарних наук, а також цікавився різними видами мистецтва: грав на скрипці, писав вірші і виявляв здібності до малювання з практично фотографічною точністю. У 1937 році закінчив 7 класів залізничної школи № 46. У 1939 році закінчив робітфак при 2 ХМІ. Встиг провчитися на першому курсі історичного факультету Харківського державного університету.

У 1940 році у віці 17 років Кнорозов вступив до Московського державного університету на історичний факультет, де спочатку спеціалізувався з єгиптології. В університеті Кнорозов зміг реалізувати своє захоплення історією Стародавнього Сходу, етнографією і лінгвістикою. Однак навчання було перервано війною і в 1943 році Юрій Валентинович відбув на фронт. У складі червоноармійської артилерійської дивізії навесні 1945 року Кнорозов дійшов до Берліна. Незабаром після взяття столиці Третього рейху він виявив в Національній бібліотеці книгу, завдяки якій серйозно зацікавився дешифровкою писемності майя. Це було рідкісне видання, що приводило репродукції трьох відомих до того моменту кодексів майя, що знаходилися в Дрездені, Мадриді та Парижі.

Після війни Кнорозов став співробітником Інституту етнології та антропології ім. М. М. Міклухо-Маклая РАН (Кунсткамера) в Ленінграді (Санкт-Петербурзі), де працював до самої смерті.

До проблеми дешифрування ієрогліфіки майя Кнорозов звернувся за рекомендацією свого вчителя та наукового керівника професора Сергія Олександровича Токарєва.

Дешифровку стародавнього письма майя молодий вчений продовжив уже в Ленінграді, куди він перебрався в кінці 40-х років. У цей час він і жив, і працював у Музеї етнографії народів СРСР, розбираючи постраждалі при бомбардуваннях колекції.

Перша публікація результатів дешифрування, що вийшла в «Радянській Етнографії» в 1952 році під назвою «Давня писемність Центральної Америки», викликала справжній фурор. Геніальне відкриття Кнорозова було із захватом прийнято вітчизняною науковою громадськістю.

29 березня 1955 року Кнорозов вийшов на захист кандидатської дисертації. Захист дисертації по індіанцям майя стала науковою і культурною сенсацією в Радянському Союзі, дуже швидко про дешифрування дізналися і за кордоном.

У 1963 році вийшла чудова монографія Ю.В. Кнорозова «Писемність індіанців майя», що розкриває принципи дешифрування. У 1975 році вдалося опублікувати переклади текстів. Монографія називалася: «Ієрогліфічні рукописи майя».

У 1975 році Кнорозова за його геніальне відкриття було вручено Державну премію СРСР. У 1990 році президент Гватемали в знак вдячності вручив йому спеціальну Велику Золоту медаль. У 1995 році в посольстві Мексики в Москві йому був вручений срібний Орден Астекського Орла. Такі ордена вручаються мексиканським урядом іноземним громадянам, які мають виняткові заслуги перед Мексикою. Ця нагорода мала для Кнорозова особливе значення. Отримавши нагороду.

Кнорозову вдалося все ж відвідати землі майя - вперше це сталося на запрошення президента Гватемали у 1990 році.

Помер Юрій Валентинович Кнорозов 30 березня 1999 року. Так напередодні приходу третього тисячоліття пішов з життя геній, чий внесок в науку по праву належить до найбільших досягнень минулого XX століття.

Юрий Валентинович Кнорозов // 100 знаменитых харьковчан. – Харьков, 2004. – С. 129-130.

Кнорозов Юрий Валентинович [Електронний ресурс]. – Текст. – Режим доступу : http://www.istorya.ru/forum/?showtopic=1637копия. - Заголовок з екрану. – Мова : рос. – Перевірено : 29.08.2012.

Кнорозов Юрий [Електронний ресурс]. – Текст. – Режим доступу : http://www.peoples.ru/science/linguist/knorozov/. - Заголовок з екрану. – Мова : рос. – Перевірено : 29.08.2012.

Юрий Валентинович Кнорозов [Електронний ресурс]. – Текст. – Режим доступу : http://www.encyklopedia.narod.ru/.../knorozov/knorozov.htmlкоп. - Заголовок з екрану. – Мова : рос. – Перевірено : 29.08.2012.

У 1938 році Ковалевський був репресований і до 1944 року знаходився в адміністративному засланні на Півночі. Потім повернувся до Харкова, викладав у Педагогічному інституті, одночасно був докторантом Інституту сходознавства АН СРСР. У 1947–1949 pоках. – старший науковий співробітник Інституту сходознавства та доцент східного факультету Ленінградського університету. З кінця 1948 року Андрій Петрович працював у Харківському університеті на посаді доцента, завідувача кафедри нової історії, в 1964–1969 pоках очолював кафедру історії середніх віків. У 1951 р. захистив докторську дисертацію. З 1958 pокут– професор.

Наукові інтереси вченого були різноманітними: арабські джерела, їх переклад та коментування; історія Сходу; переклад та публікації творів східних авторів українською мовою; українська та зарубіжна література; етнографія тощо. Ковалевський володів більш ніж 20 мовами.

Андрій Петрович Ковалевський - автор понад 60 наукових праць. У Харківському університеті читав загальні курси з історії середніх віків, історії країн Азії та Африки, спецкурси «Історія Єгипту нового часу», «Джерелознавство нової історії» та ін., проводив практичні заняття з читання арабських рукописів. Під його керівництвом було написано декілька кандидатських та докторських дисертацій. У 1965 році Указом Президії Верховної Ради УРСР Ковалевському було присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки УРСР». Андрій Петрович був членом редколегії журналу «Східний світ», брав участь в укладанні бібліографічних довідників з етнографії, краєзнавства та ін.

Після смерті Ковалевського дослідженняня історії та культури середньовічного Сходу в Харкові перервалося.
Андрей Петрович Ковалевский // 100 знаменитых харьковчан. – Харьков, 2004. – С. 142-144.

Малиновська Н. М. Наукова діяльність А. П. Ковалівського та проблеми історії духовної культури України / Н. М. Малиновська // Вісник Харківської державної академії культури. – Харків, 2002. – Вип. 10. – С. 26-33.

Малиновська Н. М. Основні напрями наукової діяльності А. П. Ковалівського (в 1920-ті – на початку 1930-х рр.) / Н. М. Малиновська // Вісник Харківської державної академії культури. – Харків, 2001. – Вип. 4. – С. 234-241.
Ковалевський Андрій Петрович [Електронний ресурс]. – Текст. – Режим доступу : http://www-history.univer.kharkov.ua. - Заголовок з екрану. – Мова : укр. – Перевірено : 29.08.2012.