Розділ IX Між Москвою, Варшавою та Бахчисараєм

Всіма наявними засобами намагається Виговський продовжити курс попередника і в стосунках з московським царем. Первісно, як видно з власних заяв Виговського, він розраховував прийти до булави українського правителя не всупереч, а при допомозі царського уряду. Саме про це він говорив влітку 1657 р. послові трансільванського князя Ференцу Шебеші. Зокрема, претендент на гетьманство ділився з послом конфіденційною інформацією стосовно того, що московський царський обіцяв йому віддати Україну в його руки, щоб він нею розпоряджався. Крім того, посол трансільванського князя доносив з Чигирина, що новий український правитель "...хоче залишитися царським підданим... завоювати для царя Польщу..." .

Так само, традиційно виглядають спроби Виговського примирити шведського та московського монархів, для чого він пропонує своє посередницькі послуги як Стокгольму, так і Москві . Досить виразно простежується наступництво зовнішньополітичного курсу уряду І.Виговського й у стосунках з Кримом і Туреччиною. Зокрема, розвиваючи ініціативи попередника (Л.Капуста вже 10 червня 1657 р. під час перебування у Стамбулі запевнював султанський уряд щодо відновлення українсько-кримської приязні; цю ж інформацію підтверджував і ханський представник), у другій половині вересня гетьман відправляє до Бахчисараю листа, де зобов'язується виконувати взяті Хмельницьким зобов'язання. Водночас Виговський забороняє запорозьким козакам виходити на Чорне море, аби не провокувати в такий спосіб конфлікт з турками та татарами .

Абсолютно безпідставними виглядали твердження дослідників стосовно того, що вже з перших днів гетьманування Виговський стає на шлях порозуміння з Варшавою і тим самим ламає традиції попередника в цій сфері. Насамперед варто зазначати, що початок українсько-польського діалогу було покладено ще за правління гетьмана Богдана Хмельницького. Вже наприкінці зими - початку весни 1657 р. до Чигирина прибуває спочатку посередник - посол від австрійського цісаря Петро Парцевич, а слідом за ним - особистий представник польського короля тоді ще луцький писар Станіслав Казимир Бєнєвський. У ході переговорів останнього з українським правителем той, згідно реляції Бєнєвського, обіцяє навіть надіслати польському королю військову допомогу за умови визнання останнім правомочності успадкування гетьманичем Юрієм Хмельницьким влади в Україні після смерті батька .

Реляції Бєнєвського, листи гетьмана та генерального писаря Війська Запорозького до польського короля, а також власні оцінки результатів переговорів з боку королівського посланця та чутки, що їх супроводжували, - все це викликає у Варшаві стан ейфорії стосовно можливості швидкого залагодження "української проблеми" політичними методами .

Суспільний резонанс від результатів подорожі луцького писаря до Чигирина та поява на його тлі планів королівського уряду щодо подальшого розвитку дипломатичних контактів з українським керівництвом , дають підстави сучасним польським історикам розглядати місію Бєнєвського як таку, що реально започаткувала Гадяцький процес. Так, згідно твердження Я.Качмарчика, Гадяцька угода являла собою виконання останньої волі Б.Хмельницького .

Однак, на наш погляд, нечисленні документальні пам'ятки, що відбивають хід чигиринських переговорів навесні 1657 р., у поєднання із співставленням політичних процесів, що протікали в цей час як усередині України, так і за її межами, не дають підстав для переоцінки зазначених подій для розвитку українсько-польського політичного діалогу. Насамперед, звертає на себе увагу той незаперечний факт, що поштовхом для польського керівництва до початку пересправ з Хмельницьким стала нова геополітична реальність, породжена Раднотськими домовленостями 1656 р. Адже розбиття Раднотської коаліції та нейтралізація планів територіального розчленування Речі Посполитої було пріоритетним завданням тогочасної польської політики.

З боку ж українського гетьмана налагодження дипломатичних контактів з Варшавою перебувало в генетичному зв'язку з планами утвердження в Україні монархічної форми правління та успадкування гетьманської влади молодим Хмельничченком . Богдан, як видно з інформації Бєнєвського, пов'язував з польським двором справу міжнародного визнання правомочності елекції Юрія. Проте, реальні кроки гетьманського уряду навесні - влітку 1657 р. аж ніяк не засвідчують його намірів щодо примирення з Річчю Посполитою. Зокрема, переконливим доказом цьому слугував похід українських військ на чолі з А.Ждановичем у Польщу та його спільні з трансільванськими військами воєнні акції там.

Крім того, сама польська сторона визнавала, що поведінка Хмельницького на переговорах не переконувала у щирості його намірів примиритися з польським королем. Зокрема, згідно інформації В.Коховського, хоч гетьмана вже залишали останні життєві сили, але "звичних для нього фортелів" не полишав. На словах запевняв королівського посланця щодо щирості свого бажання бути до послуг польського монарха, але твердо тримався Москви та прагнув водночас заручитися й приязню татарською.

Відомі на сьогодні документальні матеріали не дають підстав для того, аби хоч би гіпотетично стверджувати стосовно намірів новообраного гетьмана кардинально змінювати курс попередника у стосунках з варшавським двором. Зокрема, вже згаданий вище посол трансільванського князя доносив з Чигирина, що новий український правитель "...хоче залишитися царським підданим... хоче завоювати для царя Польщу..."

За таких умов повторна місія Бєнєвського до Чигирина в серпні-жовтні 1657 р. з метою відриву України від Москви завершується безрезультатно. Оповідаючи про перипетії своєї подорожі в Україну папському нунцію Відоні, посол зокрема відзначав той факт, що серед козаків він "...наражався на велику небезпеку, опинившись посеред розбрату, який панує там у них..." Сучасник подій, Йоахим Єрлич також зазначав, що "...дуже погано пана волинського [каштеляна] приймали і поводилися з ним; з десяток тижнів, не менше, був він як у полоні, постійно чекаючи смерті від безбожних тиранів". Єдиним реальним наслідком поїздки Бєнєвського в Україну стало продовження перемир'я.

Перший сигнал стосовно необхідності пошуку українським керівництвом нових зовнішньополітичних комбінацій поступив з Москви, звідки впродовж серпня-першої половини жовтня до Чигирина один за другим прибувають декілька царських посольств з вимогами обмежити гетьманські повноваження на користь московського монарха як умову для визнання сюзереном правомочності гетьманської елекції .

Водночас варто зауважити, що "московський сигнал" був, можливо, найбільш виразним, але не єдиним. Крім тривожних новин з північного сходу, значне занепокоєння офіційного Чигирина викликали також повідомлення, що надходили із заходу та півдня. Зокрема, продовжуючи раднотську політику Хмельницького, у жовтні 1657 р. Виговський підписує Корсунський договір зі Швецією . Однак провал походу раднотських союзників до Польщі влітку 1657 р. суттєво підірвав військові потенції та політичну єдність коаліції. Помимо втрат українського корпусу Антона Ждановича, Дьєрдь ІІ Ракоці був змушений підписати принизливий для себе мир з польським королем і вийти з коаліції. Слідом за цим електор бранденбурзький курфюрст Фрідріх-Вільгельм перейшов з табору союзників Швеції до її противників; а після смерті "некоронованого монарха" Великого князівства Литовського великого гетьмана литовського князя Януша Радзивілла литовські дисиденти почали стрімко втрачати політичну вагу в країні і вже не могли бути поважним союзником шведського короля Карла Х Густава. За таких умов останній втрачав інтерес і до козацької України, спрямувавши всі свої зусилля на відновлення позицій на Балтиці.

Не менше занепокоєння українського гетьмана викликали і "південні новини". Зокрема, кримський хан Мехмед Ґерей ІV, довідавшись про кризу в українсько-російських стосунках, на початку грудня 1657 р. закликав Яна Казимира "знести козаків", для чого "...зараз є час і погода... оскільки між ними і Москвою дуже тяжкі стосунки і сваряться між собою..." Водночас хан переконував і уряд турецького султана Мехмеда ІV спрямувати війська, що були зосереджені на той час поблизу Адріанополя, не в Албанію проти венеціанців, а в Україну - проти козаків . Причому, як видно з листа газького архієпископа Паїсія до царя Олексія Михайловича від 8/18 жовтня, аргументи Мехмед Ґерея ІV бралися до уваги в надбосфорській столиці, й оточення султана реально готувалося до вторгнення в Україну. Зокрема, владика був переконаний, що країну козаків буде знищено, якщо православний монарх не надасть їм допомоги .

Крім зовнішньополітичних чинників, що восени 1657 р. мали досить виразну тенденцію до швидкої зміни, причому не на користь українських інтересів, значний вплив на трансформацію зовнішньополітичного курсу уряду І.Виговського мали мотиви внутрішнього плану - політична криза в Україні. Ще з весни 1657 р. на Запорожжі гуртуються анти гетьманські сили і звідти лунають погрози "йти на гетьмана и на писаря и на [пол]ковников и на иных начальных де..." . Природа конфлікту, як видно із заяв запорожців, лежала насамперед в площині соціальних протиріч - "...розграбить и побить за то, что де они гетман и писарь и полковники и иніе начальніе люди со всех городов, с ранд, и с сел и деревень емлют себе поборі большие и тем самым они [бога]теют, а им козакам ничего не дают" . А тому намагання гетьмана І.Виговського забезпечити собі опору в суспільстві опираючись на підтримку лише привілейованих верств, що виразно простежується з осені 1657 р., неминуче поглиблює конфлікт. Крім соціальних протиріч, в процесі розвитку конфлікту Запорозької Січі з гетьманом Виговським не останню роль відігравали й політичні мотиви, а саме: прагнення січової старшини повернути Кошу роль політичного лідера, поширити свій вплив на гетьманську Україну. В даному контексті спроби Виговського отримати гетьманську булаву спочатку на вузько-старшинській, "кулуарній", а згодом хоч і на розширеній, але знову ж таки без участі запорожців, раді - збурюють політичні амбіції січової старшини, котра, зважаючи на зростання антигетьманських настроїв і в "городовій" Україні, зважується на відверту конфронтацію з гетьманським урядом.

Політична поступливість Коша у взаєминах з російською владою, його готовність йти в цей час у фарватері московської політики, дозволяє заручитися підтримкою царського уряду і за його допомогою перетворитися на одну з найбільш впливових сил в Україні. Уряд Олексія Михайловича, незважаючи на неодноразові заклики Виговського не йняти віри бунтівникам , надсилає на Січ царську грамоту, яка засвідчує визнання Москвою Коша правомочним суб'єктом українсько-московських відносин .

Гостра потреба в приборкані заколоту на Січі та південних полках Гетьманату, прагнення забезпечити спокій на кордонах з Кримом, на тлі провокаційних дій царських воєвод (більшість з яких відверто підтримували опозицію) змушують гетьман шукати шляхи до відновлення українсько-кримського військово-політичного союзу, адже до цього часу найбільше, чого вдалося досягти уряду Виговського в стосунках з Кримом, можна охарактеризувати як нейтралітет (і то, як видно з цитованого вище листа хана до польського короля, нейтралітету вельми нестійкого). Реальне тогочасне військово-політичне становище в Центрально-Східному регіону Європи склалося таким чином, що саме військові сили Кримського ханату були найбільш вірогідним потенційним військовим союзником гетьмана Виговського. Але після укладення в 1654 р. польсько-кримського військово-політичного союзу шлях до Бахчисараю для українського керівництва неминуче мав пролягти через Варшаву. Адже отримати допомогу від хана, будучи в стані війни з королем, для Чигирина в 1658 р. було неможливо.

Варто зазначити, що кримський чинник відіграє вирішальну роль і на стадії підписання угоди. Зокрема, коли уряд гетьмана Виговського, зіткнувшись із непоступливістю польської сторони щодо вирішення принципових вимог Війська Запорозького, а також відчувши значну протидію унійним крокам українського керівництва з боку промосковської партії старшини та рядового козацтва, почав сумніватися щодо доцільності та своєчасності укладення угоди, саме тиск з боку кримських союзників змусив гетьмана все ж піти на підписання Гадяцького трактату .

Не міг офіційний Чигирин легковажити й розвитком унійних процесів між Варшавою та Москвою, реалізованих у віленських домовленостях 1656 р. Ідея особистої унії представника дому Романових і Речі Посполитої як альтернативи продовження наступу московських військ у Литві мала чимало прибічників у Короні та ще більше серед литовської шляхти, готової йти на поступки цареві в Україні, заради припинення війни на своїй землі. За таких умов легітимізація стосунків з Річчю Посполитої для керівництва Війська Запорозького виступала певною гарантією збереження здобутків визвольних змагань кінця 1640-х.

Додатковим стимулом до українсько-польського зближення служила та обставина, що політичні реалії кінця 50-х рр. обумовлювали ситуацію, за якої зацікавленість в українсько-польському порозумінні у Варшаві була не меншою, ніж у Чигирині. Причому цього разу вона диктувалася не лише приватними інтересами колишніх українських землевласників чи фіскальними потребами королівського двору. Потреба у розв'язанні конфлікту з Військом Запорозьким диктувалася ще рядом надзвичайно важливих для уряду Яна Казимира обставинами, як міжнародного, так і внутрішньополітичного плану. Зокрема, королівська влада наблизилася до вирішення надзвичайно важливої та, водночас, вкрай важкої для реалізації справи - проведення реформи державного устрою Речі Посполитої, спрямованої на істотне зміцнення королівської влади, через посилення позицій як монарха, так і сенату та, відповідно, звуження прерогатив сейму . Для того, щоб змусити шляхетську опозицію піти на поступки в цій вкрай важливій справі та провести проект через сейм, королю та його прибічникам необхідними були як сприятливе політичне тло - повернення українських земель до складу Речі Посполитої, так і політична допомога Війська Запорозького.

У підсумку поєднання всіх названих вище обставин і дозволяє з'явитись на світ найбільш прогресивній за всю історію українсько-польських взаємин раннього Нового часу Гадяцькій угоді від 16 вересня 1658 р. Угода передбачала повернення козацької України у складі Київського, брацлавського і Чернігівського воєводств до державного тіла оновленої Речі Посполитої на правах рівноправної її федеративної частини - Великого князівства Руського. Державне життя у князівстві облаштовувалось на зразок норм і порядків, що діяли у Великому князівстві Литовському. Вища законодавча влада на його території мала належати місцевому сейму, а вища виконавча - по життєво обраному українськими станами і затвердженому королем гетьману, який одночасно виступав і воєводою київським. і першим сенатором Великого князівства Руського і старостою чигиринським. Під його командуванням перебували збройні сили князівства чисельністю 60 тисяч (згідно пізніших домовленостей - 30 тисяч) козаків і 10 тисяч найманого війська. Як і в Литві встановлювались державні посади канцлера, маршалка, підскарбія, формувалась вища судова інстанція - Трибунал. Князівство отримувало право карбувати власну монету, вести самостійну внутрішню політику. На території князівства, як і в усій Речі Посполитій, підлягала ліквідації церковна унія. Києво-Могилянський колегіум уперше отримував офіційне підтвердження високого статусу Академії. передбачалось заснування для православних ще однієї Академії, а також відкриття середніх навчальних закладів і друкарень. Соціальний блок угоди декларував відновлення майнових прав шляхти, її вільне повернення на українські землі, проте включав заборону на переобтяження дідичами своїх підданих. Передбачалось, що за поданням гетьмана щороку буде проводитись нобілітація 100 козаків.

Зважаючи на ту обставину, що українсько-польське зближення середини 1658 р. безпосередньо зачіпало інтереси багатьох суб'єктів міжнародної взаємодії, ситуація вимагала зважених, обережних, але, водночас, оперативних й ефективних кроків як з боку офіційного Чигирина, так і Варшави. При аналізу зовнішньополітичної моделі уряду І.Виговського в часі його переорієнтації з Москви на Бахчисарай і Варшаву звертають на себе увагу спроби проведення складної дипломатичної гри. Зокрема, ставши на шлях примирення з польським королем, український гетьман намагається зберегти водночас приязні стосунки з його супротивником - шведським королем. Більше того, Чигирин впродовж усього часу переговорного процесу з Короною докладає значних зусиль для польсько-шведського замирення, аби тим самим не дати можливості московському керівництву вийти з Першої північної війни і зосередити свої військові сили проти нової українсько-польсько-кримської коаліції. Усвідомлюючи конечність польсько-шведського примирення як запоруки успіху українсько-польської унії, Чигирин впродовж весни 1658 - літа 1659 р. неодноразово переконує Варшаву в необхідності підписання миру зі Стокгольмом - навіть ціною певних поступок Карлу Х Густаву .

Зрозуміло, що на особливу увагу при аналізі зовнішньополітичної діяльності Чигирина в час його зближення з Варшавою заслуговує московський напрямок. Адже об'єктивно склалося так, що найбільший інтерес до угоди 1658р., крім України та Польщі, виявляла саме Москва. Насамперед варто зауважити, що з формально-правового боку Гадяцька угода не була спрямована проти Москви. Українська сторона навіть наполягла на тому, аби до тексту угоди було внесено положення, яке передбачало звільнення козацького війська від обов'язкової участі в польсько-російській війні, якщо така матиме місце . Крім того, Виговський неодноразово висловлюється за можливість приєднання до конфедерації східноєвропейських держав (а саме так у даному випадку можна трактувати союз Польщі, Литви та України) й Московського царства .

Інша справа, що, зважаючи на наявність гострого конфлікту між Москвою та Чигирином, а також серйозних суперечностей між першою та Варшавою, саме антимосковська платформа була головним геополітичним стимулом для українсько-польського зближення та, водночас, саме ефективні спільні політичні та військові дії сторін супроти Москви могли засвідчити життєву спроможність союзу Війська Запорозького та Речі Посполитої.

Восени 1658 р. для України можливість утримання Москви від інтервенції на її землі чи успішна протидія їм були можливими лише за умови успішного розігрування саме шведської карти. За умови швидкого примирення Польщі та Швеції та водночас утримання останньої від мирного діалогу з Москвою можна було сподіватися на повну нейтралізацію воєнного потенціалу царя. Добре усвідомлюючи конечність цього завдання, українське керівництво в згаданому вже вище листі до польського короля, переданому Тетерею, пріоритетною вимогою для успішної реалізації ідеї українсько-польського союзу називає саме необхідність підписання Варшавою миру зі Стокгольмом, причому, навіть ціною певних поступок Карлу Х Густаву .

Польське ж керівництво, хоч і вельми прагнуло повернути Україну, але сподівалося насамперед використати цей факт для посилення власних позицій, не витрачаючи зусиль для допомоги Виговському. Швидше навпаки, розраховує отримати від спілки з Військом Запорозьким якщо не військові, то хоч би політичні дивіденди. З осені 1658 р. польське командування активізує бойові операції проти шведів на Помор'ї.

Натомість, царський уряд, довідавшись про українсько-польський договір, відправив послів до Швеції, розпочинаючи тим самим процес пошуку шляхів замирення з нею. Укладення перемир'я зі Швецією, якого московській стороні вдалося досягти 20 грудня 1658 р. у Вальєссарі, значно випередивши в цьому відношенні поляків, дозволило відправити в Україну досить значні сили під командою князя О. М. Трубецького.

Тим часом укладена в Гадячі українсько-польська угода викликала активний спротив королівської опозиції в Короні, а також переважної більшості литовської політичної еліти та офіційних кіл Ватикану і вищого польського духовенства. А, це у свою чергу призвело до ревізії найбільш принципових положень угоди в бік звуження прерогатив Князівства Руського, нехтування українських вимог щодо вирішення конфесійних проблем тощо. У кінцевому результаті все це позбавляло шансів на підтримку планів уряду І.Виговського в Україні та, відповідно, загальний успіх задуманого. За таких умов з початком 1659 р. в той час, коли Варшава наполегливо добивається перегляду Гадяцьких статей на свою користь, у зовнішньополітичних діях Чигирина також простежуються принципово нові тенденції. Зокрема, опираючись на "братерство" з кримським ханом і Ордою, гетьман відправляє А.Ждановича до Стамбулу "...к турскому султану, говорити про те, що хоче бути в нього в підданстві і просити у нього велів людей на допомогу" . Трохи згодом, уже під час роботи Варшавського сейму канцлер новоствореного Князівства Руського Юрій Немирич та брат гетьмана Костянтин Виговський конфіденційно зустрічаються з представником австрійського цісаря бароном Францом Лізолею, порушуючи питання щодо прийняття цісарем Леопольдом І України під свою протекцію та переконуючи дипломата в обопільній корисності від налагодження доброзичливих українсько-австрійських взаємин . Паралельно з контактами з представником австрійських Габсбургів українські дипломати намагається надати нового наповнення стосункам з Бранденбургом. Зокрема, український канцлер запевнював представника курфюрста бранденбурзького у Варшаві, що козаки будуть підтримувати зусилля його правителя щодо забезпечення польської корони кандидату з Габсбурзької династичної лінії (стосовно чого існувала спеціальна домовленість між Бранденбургом і Австрією).

Таким чином, аналіз зовнішньополітичного курсу Української держави наприкінці 50-х рр. ХУІІ ст. дозволяє зробити висновок щодо кореляції характеру зовнішньополітичної діяльності українського керівництва та розвитком міжнародних процесів у регіоні. Переорієнтація гетьмана І.Виговського з Москви на Варшаву обумовлювалася цілим комплексом об'єктивних і суб'єктивних чинників, серед яких виділялися насамперед внутрішні фактори, але значну роль відігравали й тісно пов'язані з ними зовнішньополітичні. Найвагомішими серед зовнішньополітичних складових гадяцького процесу були прагнення нейтралізації політичних претензій московського керівництва, відновлення союзницьких стосунків з Кримським ханством, а також недопущення польсько-російського примирення на шкоду українським інтересам.
9.2. Укладення Переяславського 1659 р. і Чуднівського 1660 р.

договорів та їхні політичні наслідки
Битва під Конотопом в середині літа 1659 р., в результаті якої гетьман І.Виговський разом зі своїм союзником кримським ханом Мехмедом Ґереєм отримав блискучу перемога над російськими військами, стала найбільшим військовим тріумфом його гетьманування, утім не вберегла його від політичного фіаско. Після усунення у вересні 1659 р. Виговського від влади та обрання на гетьманство Юрія Хмельницького ? не стільки за його власні заслуги, скільки намагаючись одним лише прізвищем великого попередника Виговського примирити політичних супротивників, що пересварилися після його смерті, ? оточення нового реґіментаря намагається так само неконфронтаційно вибудувати власну політику і в стосунках з російським і польським монархами. Тогочасний польський експерт української політики С.Потоцький, тривалий час перебуваючи в козацькій Україні, у донесенні королю дійшов висновку, що оточення Хмельницького прагне досягти власних політичних цілей, "...обманюючи і лякаючи Вашу Королівську Милість царем, а царя Вашою Королівською Милістю..." І дійсно, гетьманський уряд, декларуючи свою вірність гадяцькому курсу І.Виговського, разом з тим прагне поновити союзницькі стосунки з царем.

Поновлення союзу Війська Запорозького з російським царем в Чигирині планувалось здійснити на основі так званих Жердівських статтей ? проекту української сторони, ухваленому на козацькій раді і Жердовій Долині. Відмінності проекту 1659 р. від його аналогу з 1654 р. обумовлювалися досвідом стосунків Війська Запорозького з російським царем і, як правило, виразно вказували на бажання старшини уникнути прикрих непорозумінь, що мали місце в попередні роки. Так Жердівські статті, поряд з вимогами надання Війську Запорозькому гарантій непорушності його вольностей і прав, зафіксованих угодою 1654 р., у пункті другому наголошують на тому, що присутність царських воєвод має локалізовуватися лише Києвом. У тому ж разі коли міркування воєнної доцільності обумовлюватимуть їх введення до інших українських міст, ратні люди царя повинні перебувати у підпорядкуванні українського гетьмана. Четвертий та п'ятий пункти акцентують увагу на праві Війська Запорозького на вільну, ніким не обмежену гетьманську елекцію. Шостий пункт вказує на гарантії владних повноважень полкової старшини у ввірених їй полках, причому в Києві, де мав розміщуватися російський гарнізон, і в Старому Бихову, з приводу підпорядкування якого точилися гострі суперечки з Москвою в гетьманство Б.Хмельницького та І.Виговського. Сьомий пункт проекту застерігав право Війська Запорозького на ведення зовнішньополітичної діяльності. На увагу заслуговують також положення, що конституювало васальний принцип взаємин Війська Запорозького з царем. У відповідності з ним будь-яка кореспонденція, надіслана з України в російські державні структури, обов'язково мала бути завізована гетьманським урядом.

Отже, козацька еліта воліла й надалі перебувати під протекцією династії Романових, однак умови цієї протекції не мали виходити за межі принципу середньовічної васальної залежності, причому ? доволі м'якої форми, фактично номінального васалітету.

Однак, як видно з дій царського представника на переговорах з урядом Ю.Хмельницького князя О.Трубецького, принципово інші міркування з цього приводу мала офіційна Москва. Під час попередньої зустрічі представника гетьманського уряду П.Дорошенка з Трубецьким останній відмовився навіть обговорювати Жердівських проект, мотивуючи своє рішення тим, що в ньому "…многое написано вновь сверх прежних статей, которые даны прежнему гетману (мався на увазі гетьман Б.Хмельницький. ? Авт.)...", запропонувавши натомість перенести обговорення умов майбутнього союзу за загальну козацьку раду, на які б були присутні і гетьман, і старшина, і козаки .

Жорсткі дебати сторін викликало й питання визначення місця проведення майбутньої Генеральної ради. Усі добре розуміли, що приїзд Трубецького на Правобережжя, у давню козацьку столицю Трахтемирів, на чому наполягав гетьманський уряд, зважаючи на пануючі в цьому регіоні суспільні настрої, змусить російську сторону бути більш поступливою на переговорах. Натомість, проведення Генеральної ради в Переяславі, оточеному царськими полками та у присутності промосковськи налаштованої старшини (зокрема, уряд переяславського полковника обіймав один з лідерів антигетьманського та промосковського повстання на Лівобережжі Тиміш Цицюра), робитиме більш уразливою позицію Ю.Хмельницького.

Усвідомлення важливості здобуття перемоги в цій "географічній" полеміці для одержання загальної політичної перемоги провокує ситуацію, за якої напруга в ході дебатів зростає настільки, що Трубецькой навіть змушений був вдатися до погроз гетьманському уряду Хмельницького в разі відмови дослухатися його побажань застосувати наявну в нього воєнну силу. А оточення новообраного гетьмана, пішовши на поступку в цьому питанні, втратило можливість утримувати ситуацію під своїм контролем під час самих переговорів. На них уряд Хмельницького не лише не відстояв положення Жердівського проекту, а й був змушений до прийняття цілого ряду нововведень, що суттєво обмежували повновладдя гетьманського проводу навіть у порівнянні з договором 1654 р. Власне, на раді було підтверджено відновлення правомочності так званих "Прежних статей Богдана Хмельницкого", тобто формально ? договору Війська Запорозького з царем 1654 р. Але як переконливо довели П.Шафранов та А.Яковлів , зачитана на Переяславській раді 1659 р. редакція договору 1654 р. являла собою свідому фальсифікацію російського уряду. Так, незважаючи на визнання царем і боярською думою права Війська Запорозького "…самим меж себя гетмана обират…", в результаті фальсифікації відповідної статті до процедуру виборів було внесено принципової ваги доповнення. На відміну від редакції 1654 р., якою передбачалося лише надсилання до Москви відповідної інформації про результати елекції ? "…а кого гетманом обирут, и о том писать к нам…" , відтепер необхідною передумовою визнання правомочності гетьманського обрання ставала поїздка претендента до Москви та отримання там царського затвердження ? "…по обранию гетману ездить к великому государю […] и великий государь […] пожалует гетмана по чину: булаву и знамя и на гетманство свою государеву жаловальную грамоту дати ему велит…" . Пам'ятаючи розвиток взаємин козацької еліти з царем у другій половині 1657 ? початку 1658 р. та наполегливі заклики дипломатів Олексія Михайловича до Виговського прибути до білокамінної, аби там узгодити нові принципи взаємовідносин, не важко зрозуміти, коли московське керівництво усвідомило необхідність правового закріплення візиту до царської столиці новоприбулого реґіментаря Війська Запорозького і які наміри при цьому переслідувались.

Надзвичайно принциповим було й спотворення змісту щодо права гетьмана й Війська Запорозького на ведення зовнішньополітичної діяльності. Так, якщо угода 1654 р. лише забороняла українській стороні зноситися з польським королем і турецьким султаном, а про контакти з іншими правителями, вона повинна була інформувати царя, то текст 1659 р. декларував: "гетману послов и посланников и гонцов из окресных и ни из которых государств к себе не принимать и против тех присылок в окресные и ни в которые государства не посылать…" Лише як виняток гетьман міг вступати в дипломатичні зносини з іноземними правителями, коли "…о каких делех поволитъ великий государь, его царское величество ему, гетману, в которое государство послать…"

Крім цих принципових нововведень, до списку 1659 р. було включено положення про перебування українського духовенства під благословенням "святейшего патріарха Московского и всія Великія, и Малыя, и Білыя Росіи" . Водночас з тексту договору 1654 р. було вилучено положення, які відбивали військові зобов'язання Москви щодо висилки допомоги для охорони українських кордонів, відвоювання Смоленська тощо.

Ще більше обмежували прерогативи українського уряду так звані Нові статті Юрія Хмельницького, які були ухвалені на Генеральній раді в Переяславі, як додаток до "Прежних статей".

У відповідності з ними, гетьманському уряду заборонялось без дозволу царя воювати та надавати військову допомогу сусіднім правителям, натомість він був зобов'язаний виконувати царські накази про виступи в похід. Договірні статті зобов'язували Ю.Хмельницького вивести козацькі залоги з білоруських земель та передати Старий Бихів "государевим людям". Надалі жителям Білої Русі заборонялось називатися козаками, тобто козацький устрій на білоруських землях ліквідовувався.

Важливим обмеженням повновладдя козацької адміністрації було введення російських залог на чолі з царськими воєводами крім Києва також до Переяслава, Ніжина та Чернігова на Лівобережжі, та Брацлава й Умані на Правобережжі.

Цілий ряд положень стосувалися адміністративно-політичного укладу Гетьманату. Зокрема, Війську Запорозькому ? а з контексту випливає, що під ними тут мається на увазі козацька старшина ? заборонялось зміщувати гетьмана "без рады и совету всей черни", хіба що у випадку зради останнім царя. Те ж саме стосувалося й прерогатив гетьмана, котрий не мав права самостійно, "без рады и совету всей черни", зміщувати полковників і старшину. Крім того, цілий ряд козацької старшини, яка була ініціатором промосковських виступів на Лівобережжі ? І.Безпалий, Т.Цицюра, В.Золотаренко та інші, отримувала царський імунітет щодо гетьманського та військового суду, які не могли засудити їх до смертної кари. Як уся старшина, так і рядові козаки, були зобов'язані скласти присягу вірності цареві. Усіх, хто відмовлявся б це зробити або, принісши присягу російському монарху, її порушив ? наказувалося карати на смерть.

Накинуті восени 1659 р. в Переяславі О.Трубецьким уряду Ю.Хмельницького умови суттєво посилювали залежність Гетьманату від царя в порівнянні з тією ситуація, що була конституйована угодою 1654 р. І якщо за умовами останньої політико-правовий статус Гетьманату в стосунках з російським царем можна класифікувати як політичну автономію, що гарантувала збереження внутрішнього самоуправління на основі власного законодавства та звичаєвого права, а також забезпечувала (з певними обмеженнями) право зовнішньополітичної репрезентації, то тепер автономія набирала форм нижчого рівня ? адміністративної автономії, причому з елементами її певного обмеження.

Грубий диктат боярина князя М. О. Трубецького змусив гетьмана Ю. Хмельницького та його оточення восени 1659 р. піти на значні поступки російській стороні коштом втрати значного спектру владних прерогатив, але, як і можна було спрогнозувати, не сприяв стабілізації суспільно-політичної ситуації в Україні та зростанню в козацькому середовищі промосковських настроїв. Навпаки, згідно твердження Самійла Величка, Хмельницький за виявлену в Переяславі поступливість у питанні "...премененія в некіих клавзулех пактов отеческих (тобто Березневих статей 1654 р. - Авт..) Переяславськими, а особливе взглядом новаго придатку в тех пактах [...] всегда от старшины и полковников был поносимый и стужаемый..."

Наприкінці року оточення гетьмана спробувало виправити становище, відправивши до Москви представницьке посольство на чолі з полковниками Андрієм Одинцем і Петром Дорошенком . Посольство мало поставити перед урядом Олексія Михайловича вимогу про денонсацію цілого ряду положень угоди 1659 р., які обмежували владні прерогативи гетьмана та козацької старшини. Зокрема, посли повинні були вимагати царського указу про виведення воєвод із залогами ратних людей з усіх українських міст, за винятком Києва і Переяслава; поновлення попередніх прерогатив гетьманської влади, в тому числі й права на ведення зовнішньополітичної діяльності; застереження обов'язкової участі української делегації на переговорах російських дипломатів з польськими комісарами; скасування положень про підпорядкування Київської митрополії московському патріархові; ліквідації судового імунітету, наданого "...проти давнього звичаю військового..." тим козацьким старшинам, котрі засвідчили свою відданість цареві; натомість, проголошення амністії старшинам, які активно співпрацювали з гетьманом Іваном Виговським, тощо .

Проте Московські переговори 1660 р. для української сторони завершилися провалом: на більшість порушених гетьманським урядом апеляцій щодо перегляду зафіксованих у Переяславському договорі 1659 р. норм було отримано негативні резолюції царя: "...бути так, як написано..."

Непоступливість уряду Олексія Михайловича, що, ймовірно, випливала з переоцінки міцності власних позицій в Україні, провокувала загострення політичної боротьби серед козацької еліти. Адже, незважаючи на досить щедрі винагороди прибічникам царя , промосковські настрої не стали домінуючими в козацькому середовищі. Недаремно ж, ще восени 1659 р., тільки-но князь М. О. Трубецькой по завершенні переговорів у Переяславі збирався повертатися до Москви, місцевий полковник, один з організаторів і активний учасник повстання проти І. Виговського, Тиміш Цицюра звернувся до ближнього боярина царя з проханням, щоб він розпорядився прислати до Переяслава, Чернігова та Ніжина додаткові контингенти ратних людей, оскільки тієї їх кількості, яка щойно була визначена умовами угоди 1659 р., на його думку, було явно замало для того, щоб гарантувати в краї спокій .

Керівництво Речі Посполитої, довідавшись про гостре невдоволення козацької старшини умовами Переяславського договору з царем 1659 р., вдається до ще однієї спроби повернути Військо Запорозьке до підданства королю політичними засобами. З цією метою в Україну відправляють волинського каштеляна С. К. Бєнєвського, аби він спробував повторити свій успіх дворічної давності.

Не наважуючись їхати до Чигирина поки що особисто, С. К. Бєнєвський відправив спочатку на зустріч з Ю. Хмельницьким свого посильного Сєлєцького. По прибутті Сєлєцького до гетьманської резиденції там відбулася старшинська рада, учасники якої, нібито, одностайно висловилися за переговори з королем і повернення Війська Запорозького під його зверхність. Лише один генеральний осавул І. Ковалевський вперто тримався промосковської орієнтації. Але саме останній, як вдалося з'ясувати польському посланцеві згодом, мав найбільший вплив на вирішення політичних справ у козацькій Україні .

У привезеному ж гінцем листі Хмельницького аргументовано спростовувались усі звинувачення польської сторони в тому, що провина за порушення миру між Річчю Посполитою і Військом Запорозьким лежить винятково на керівництві останнього. Зокрема, гетьман наголошував на тому, що відсутність реальної військової допомоги Речі Посполитої в умовах масованого наступу царських військ на Чернігів, Ніжин і Переяслав і змусила козаків розірвати з королем. Торкаючись політичних аспектів зриву Гадяцької угоди 1658 р., Ю. Хмельницький стверджував, що при її ратифікації на вальному сеймі у Варшаві навесні 1659 р. були присутніми не уповноважені представники всього Війська Запорозького, а лише тогочасного гетьмана І. Виговського, котрі й домагалися для нього "...князівство, воєводство і гетьманство до смерті, а Війську Запорозькому вільності якісь мальовані..." Саме у відсутності гарантій збереження козацьких вільностей гетьман вбачав причину краху гадяцьких домовленостей. Адже король задовольнив своєю ласкою "...тих, котрі сторону Івана Виговського тримали...", а не всього Війська Запорозького.

Не досягнувши успіху на дипломатичному поприщі, 24 травня 1660 р. у Варшаві за участю короля відбулася представницька воєнна нарада, на якій було розроблено стратегічний план ведення війни проти Росії як на теренах Великого князівства Литовського, так і в Україні, де мав діяти коронний гетьман Станіслав Потоцький "Ревера" спільно з кримськими ордами.

Одночасно до вирішальної боротьби за Україну готувалась і російська сторона. Олексій Михайлович спрямував на українські землі потужну армію, командувати якою доручив боярину В. Б. Шереметєву. Останній був добре відомий козакам ще з часів збройного українсько-російського протистояння на білоруських землях, коли за наказом боярина, на той час воєводи борисовського, царські ратники "...з арматою на місця і села, де козаки своє помешкання мали [...] наїжджали, козаків хапали і деяких в ув'язненні тримали, а інших невідомо куди дівали..."

Зважаючи на помітне охолодження українсько-російських взаємин наприкінці 1660- початку 1661 р., призначення воєводи в Україну було щонайменше політично недалекоглядним кроком Москви. Адже керівництво Війська Запорозького було ображене на уряд Олексія Михайловича за його непоступливість у справі пом'якшення умов Переяславських статей 1659 р. Крім того, оточення царя не вважало за доцільне демонструвати хоч би позірну приязнь і повагу до молодого козацького зверхника. З кінця 1659 р. Юрій декілька разів письмово звертається до дяків Посольського приказу та особисто Олексія Михайловича з проханням про звільнення чоловіка сестри - колишнього білоруського полковника Івана Нечая, його брата Юрія, а також деяких інших козацьких старшин, взятих за різних обставин у полон і утримуваних в ув'язненні на території Російської держави, обіцяючи при цьому взяти їх "...на сумнене и шлюбуем, же до конца житія своего посполу зо мною неотмінными будут зоставати поддаными вашему царскому пресвітлому величеству..." Але кожного разу офіційна Москва демонструє повне ігнорування цих клопотань.

Звертає на себе увагу той факт, що ображеним Москвою в цей час міг себе вважати не один лише Ю. Хмельницький. З невідомих причин, уряд Олексія Михайловича не подбав навіть про те, щоб якимось чином заохотити до вірної служби й одного з найбільш впливових на той час лідерів промосковськи налаштованого сегменту козацької еліти - переяславського полковника Т. Цицюру, котрому у виправі 1660 р. випала роль очолити лівобережні полки. Напередодні виступу в похід, покликаючись на свою вірну службу цареві та виняткові особисті заслуги в поверненні України під його зверхність восени 1659 р., Т. Цицюра клопотався перед Москвою про передачу йому у власність маєтностей, якими володів перед тим на білоруських землях І. Нечай. Однак, уряд Олексія Михайловича повністю проігнорував ці прохання старшини, навіть не переобтяживши себе поясненнями причин відмови .

Не подбавши належною мірою про поліпшення політичного клімату в козацькій Україні, Москва неприпустимо довго затягувала в часі і початок воєнної виправи на захід, зірвавши тим самим реалізацію стратегічного плану, ухваленого під Васильковом.

Врешті-решт це обернулось в оточення російської армії, до складу якої були придані й лівобережні козацькі полки на чолі з Цицюрою, поблизу Чуднова коронними військами і Кримською Ордою. На шляху правобережних полків під командою Ю. Хмельницький до Чуднова польському командуванню вдалось організувати стрімку атаку поблизу містечка Слободища. Динамічна і кровопролитна битва, що розгорілася 17 жовтня під Слободищами, хоч і не принесла переконливої переваги полякам та їх союзникам, але понесені втрати української сторони, остаточно знеохотили правобережну старшину та козаків до продовження походу. Крім того, марш коронних військ і татар назустріч Хмельницькому з-під Чуднова засвідчив і вельми скрутне становище В. Б. Шереметєва, який не зумів завадити польським гетьманам зняти з поля бою значні військові сили і спрямувати їх під Слободище.

Перебуваючи у доволі скрутній ситуації, гетьманське оточення спробувало укласти сепаратну домовленість з татарами. Старшому над Ордою нурадин-султану було обіцяно значний викуп від царя і такий же від Війська Запорозького за умови, що татари, якщо не виступлять разом з ними проти поляків, то, принаймні, відступлять від останніх і негайно повернуться на півострів. Але кримська еліта відмовилася від запропонованого козаками варіанту. Нурадин-султан повідомив про ініціативу уряду Ю. Хмельницького коронному гетьману С. Потоцькому, а українській старшині порадив домовлятися про мир з поляками, обіцяючи виступити на мирних переговорах посередником .

Невдача в справі налагодженні сепаратних контактів з татарським керівництвом зміцнила позиції старшини, налаштованої на замирення з поляками. Юрій Хмельницький вислав до польських гетьманів полковника Петра Дорошенка з повідомленням про готовність Війська Запорозького розпочати мирні переговори. Як попередню умову мирного діалогу гетьманський уряд висував вимогу про опущення в забуття всіх давніх образ і кривд. Польське командування, маючи від короля санкцію на проведення з українським гетьманом переговорів, скерованих на повернення політичними засобами Війська Запорозького під владу польського монарха, з охотою відгукнулося на пропозицію української сторони.

Призначені на комісію з козаками польські представники змушені були постійно пам'ятати про небезпеку об'єднання Ю. Хмельницького з В. Б. Шереметєвим, а тому послів від Війська Запорозького зустріли і розмовляли з ними як з "...людьми близькими, а в недалекому минулому - товаришами по борні, народженими в межах одного й того ж королівства...", засвідчували "милість королівську" та щире бажання Яна Казимира досягти з козаками тривкого і справедливого миру. Крім того, польські комісари запевнили козацьку старшину Правобережжя в тому, що не може бути й мови про порушення їх давніх прав і вольностей, наданих Війську Запорозькому польськими королями та Річчю Посполитою .

Делегація від Війська Запорозького сприйняла сказане комісарами "...дуже спокійно і з повагою..." Однак, коли справа дійшла до узгоджень позицій сторін стосовно змісту угоди про примирення, церемоніальні чемності поступилися місцем гострим і напруженим дебатам сторін. Зокрема, козацькі посли наполягали на тому, щоб при підтвердженні старих привілеїв Війська Запорозького була збережена чинність Гадяцької угоди, яка "...давала їм більше свобод, ніж дозволяли старі права (виділено нами. - В. Г.)...", наполягала, "...аби і вона також у цілості і в кожній деталі залишалася непорушною (виділено нами. - В. Г.), оскільки була затверджена присягою короля і Речі Посполитої" .

Отже, з наведених вище фрагментів козацьких вимог випливає, що правобережна старшина належним чином оцінила далекосяжні політичні і соціальні перспективи, які відкривала перед козацькою елітою Гадяцька угода, і саме положення угоди 1658 р. уряд Ю. Хмельницького волів би покласти в основу домовленостей, які сторони збиралися досягти восени 1660 р. під Чудновом. У відповідності з умовами Чуднівської угоди , козацький зверхник брав на себе зобов'язання негайно відступити від царя, припинити будь-які контакти з В. Б. Шереметєвим та іншими начальниками російських військ в Україні, ніколи не вступати з ними в переговори та не товаришувати. Підлягали анулюванню й будь-які інші домовленості Війська Запорозького стосовно протекції кого-небудь з іноземних володарів, з якими надалі козаки не мали права встановлювати стосунки в майбутньому.

Для того, щоб якнайшвидше відібрати міста і фортеці, зайняті московськими залогами, козацький гетьман на чолі військ повинен був негайно повернутися на Наддніпрянську Україну, залишивши при С. Потоцькому декілька полків, щоб ті разом з польською армією і кримськими ордами взяли участь у довершенні розгрому В. Б. Шереметєва. В тому ж випадку, коли б справа капітуляції московських військ затягувалася б на тривалий час, Ю. Хмельницький мав би мобілізувати на допомогу Речі Посполитій все Військо Запорозьке.

Щодо подальшої долі наказного гетьмана Т. Цицюри угода передбачала вибачення всіх його провин (зважаючи "...на прохання та наполягання гетьмана запорозького..."), але лише за тієї умови, що він разом з козаками негайно залишить табір В. Б. Шереметєва і поверне проти нього зброю. В такому випадку наказному гетьману та всім його козакам гарантувалися збереження всіх вільностей, якими користуватиметься і решта Війська Запорозького.

Козаки Ніжинського та Чернігівського (у джерелах українського походження - Прилуцького) полків, які на час укладення угоди спільно з московськими ратниками проводили бойові операції на білоруських землях, за першим же універсалом гетьмана (що мав би бути відправлений негайно) повинні також відступити від Москви, визнати зверхність польського короля та поступити під команду віленського воєводи, великого гетьмана литовського Павла Сапєги та руського воєводи Стефана Чарнецького.