Дипломатія на «межі світу»


Дипломатичне забезпечення реалізації плану возз’єднання українських земель у межах єдиної держави



бет10/21
Дата14.07.2016
өлшемі1.52 Mb.
#198793
түріДиплом
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   21

7.4.Дипломатичне забезпечення реалізації плану возз’єднання українських земель у межах єдиної держави
Одним із основних завдань зовнішньої політики гетьманського уряду було розладнання антиукраїнської коаліції, відновлення союзницьких відносин із Трансільванією та Молдавією й налагодження доброзичливих зв’язків із Валахією. Провал намірів Польщі розгромити Українську державу й домогтися її капітуляції, укладення Б.Хмельницьким договору з Росією викликали сильне занепокоєння їхніх володарів. Водночас у Д’єрдя II Ракоці оживають прагнення оволодіти польським троном. На початку 1654 р. уряди цих держав розпочали пошуки шляхів порозуміння з гетьманом. У лютому вони звернулися до нього з проханнями не вдаватися "до ворожих дій", пропонуючи поновити приязні стосунки. Зі свого боку, Б.Хмельницький зробив крок назустріч: звільнив полонених молдавських вояків і повідомив, що смерть його сина не повинна перешкоджати розвитку дружніх відносин між країнами. Щоправда, лукавство Ш.Ґеорґіце та військова підтримка ним дій польських підрозділів у березні-квітні підштовхнули гетьмана до проведення дипломатичної акції щодо повернення на трон В.Лупу452.

Впродовж весни-літа усталилися дипломатичні відносини з Трансільванією й окреслилася тенденція до поліпшення стосунків із новим валаським господарем К.Щербаном. На початку липня гетьман урочисто зустрів посольство Швеції (контактів з її урядом він шукав з 1649 p.), яке запропонувало розпочати переговори про спільні воєнні дії проти Речі Посполитої. Б.Хмельницький погодився й відправив до Стокгольма посольство І.Макарова. У листі до польського екс-підканцлера Г.Радзейовського, котрий перейшов на службу до шведської королеви, він підкреслював: "що в задумах маєте скоро здійснити і не затримуючись з військом своїм звідти наступати, а ми вже готові". Водночас гетьман спробував схилити до союзу з Швецією Олексія Михайловича453.

Воєнні дії осені 1654 – зими 1655 pp. уповільнили процес зближення козацької України з придунайськими князівствами та Швецією. Новий імпульс він отримав лише весною-літом 1655 p., коли український уряд активно зайнявся створенням антипольської ліги. В кінці травня у Чигирині було отримано листа бід нового шведського короля Карла X Густава з повідомленням про готовність розпочати війну проти Речі Посполитої. В середині серпня під стінами Кам’янця-Подільського укладається українсько-шведська угода про спільні дії проти ворога. Вона передбачала організацію українцями наступальних операцій до західних кордонів України, включення звільнених земель до складу держави й зобов’язання шведів не переходити на правий берег Вісли. Прийняв Б.Хмельницький і трансільванське посольство, яке запевнив у бажанні зберігати дружбу з князем454.

Досягнення узгодженості дій із Швецією створювало сприятливі умови для поширення влади гетьмана на західноукраїнські землі. Однак вражаючі успіхи шведів у боротьбі з поляками породили в Карла X переоцінку власних сил. Вважаючи Річ Посполиту переможеною, він втратив зацікавленість у збереженні союзу з козацькою Україною й вирішив приєднати до своїх володінь Белзьке, Волинське, Подільське й Руське воєводства. Тому звернувся до Б.Хмельницького з вимогами зняти облогу Львова й відступити у козацьку Україну. Зважаючи на вторгнення хана та на те, що Польща ще не здолана, вступати у збройний конфлікт із Швецією було б самогубством. Внаслідок цього гетьман прийняв рішення піти на поступки, не розриваючи дипломатичних відносин із Карлом X455.

Окупація шведами Польщі підштовхнула придунайські князівства до зближення з Україною. На початку 1656 р. до Чигирина з’явилися посли Молдавії та Валахії, котрі засвідчили гетьману бажання їхніх володарів "бути з ним у мирі". Б.Хмельницький запевнив послів у зацікавленості в розвитку дружніх стосунків і попрохав не допомагати ні польському, ні шведському королям. Прийняв він також посланця Д’єрдя II Ракоці, від якого дізнався про згоду князя не надавати допомоги ворогам України й піти на укладення з нею союзу456. 20 квітня до трансільванського князя вирушило посольство І.Брюховецького, яке повезло принципову згоду Б.Хмельницького на укладення союзу та пропозицію розпочати воєнні дії проти Польщі457.

Переорієнтація Росії на підтримку Польщі змусила український уряд активізувати зусилля щодо формування антипольської ліґи. Водночас перші воєнні невдачі Карла X протверезили його: з літа 1656 р. він знову прагне порозуміння з Україною. Восени 1655 та в 1656 pp. встановити дипломатичні зв’язки з Б.Хмельницьким спробувавли бранденбурзький курфюрст Фрідріх Вільгельм та Олівер Кромвель458.

У жодному випадку не можна ігнорувати труднощів дипломатичного процесу формування союзу козацької України, Трансільванії й Швеції, оскільки кожна з них прагнула досягти власних цілей. Як засвідчує хід переговорів, Карл Х і Д’єрдь II Ракоці, домагаючись військової допомоги з боку Української держави, воднораз побоювалися зміцнення її військово-політичної потуги й міжнародної ролі, а також плекали надії захопити західноукраїнські землі.

В умовах воєнного протистояння з Москвою позиція шведського керівництва щодо територіальних претензій Вій­ська Запорозького в Західній Україні значно пом'якшується внаслідок його значної зацікавленості в укладені військово-політичного союзу з козаками. Так, уже в травні 1656 р. Карл Х Густав писав Хмельницькому про те, що виникли нові обставини — “порушивши заприсяжену угоду, без усяких приводів, великий московський цар з Лівонії спрямував проти нас військо”, а тому пропонував якнайшвидше надіслати повноважних послів для оформлення приязні459. В доповіді державній раді 17 липня 1656 р. король категорично заявив: “Що стосується козаків [...], то ми маємо намір [...] спробувати їх з московітами роз'єднати, чим би була досягнута для нас вигода”460.

Щоправда, Карл Х Густав найважливішим своїм союзником у боротьбі з Річчю Посполитою та іншими католицькими державами Центральної Європи, вочевидь, й надалі вважав трансільванського князя. Аби схилити Д'єрдя ІІ Ракоці до воєнного союзу антиполь­ського спрямування, шведський король і погоджувався на передачу йому Белзького і Руського воєводств, а також Перемиської і Сянокської земель, на які претендувало керівництво Війська Запорозького. Передбачаючи ж негативну реакцію Хмельницького на суть таких шведсько-тран­сільванських домовленостей, Карл Х Густав доручив своє­му послові Г. Веллінгу будь-що пом'якшити невдоволення козацької старшини від передачі трансільванському князеві Червоної Русі, населення якої сповідувало “грецьку віру”461.

Шведсько-трансільванські переговори про воєнно-полі­тич­ну спів­працю розпочалися 21 серпня 1656 р. і тривали більше трьох місяців, завершившись 16 грудня укладенням Раднотсько­го договору. Варто зазначити, що Раднотський договір виходив за рамки звичайної двосторонньої угоди, оскільки передбачав принципову зміну конфі­гурації політичної мапи Центрально-Східної Європи (в поль­ській історіографії договір кла­си­фі­кується як перша спроба розподілу земель Речі Посполитої), а також тим, що мав на меті залучення до союзу цілого ряду держав регіону, керівництво яких було гостро зацікавлене в протистоянні загрозі поль­сько-російського зближення, зафіксованого фактом Віленських переговорів.

Зразу ж по завершенню трактатів з представниками Д'єрдя ІІ Ракоці, один зі шведських послів Г. Веллінг отримав наказ і ордер Карла Х Густава на від'їзд до Чигирина (другий посол Г. Штернбах залишався при трансільванському князеві і мав його супроводжувати в поході на коронні землі). Такий сценарій проведення зовніш­ньополітичної гри було ухвалено шведським королем ще в середині жовтня, тобто ще до завершення переговорів у Трансільванії. Приблизно тоді ж було розроблено і посольський наказ Веллінгу на його місію до України. Наказ зобов'язував посла донести до керівництва Війська Запорозького готовність шведського короля визнати за гетьманом три колишніх воєводства Речі Посполитої, а саме: Київське, Черні­гівське та Брацлавське. Стосовно ж долі західноукраїнських земель — інструкція містила дипломатичну відмову, конституюючи таке: “коли світлий пан гетьман, окрім цих великих земель і володінь, якими він володіє, бажає прилучити до своєї території ще якісь інші частини Руси, його королівська величність не має проти цього нічого, і навіть щодо тих, які він дозволив окупувати князеві трансільванському, король обіцяє докласти всіх старань, щоб по-приятельськи без ніякої образи й без порушення присяги налагодити цю справу з князем трансільванським, і справедливі бажання п. гетьмана задовольнити...”462

Москва була однією з небагатьох європейських країн, яка висловила рішучий протест проти Раднотських домовленостей. Посол Олексія Михайловича поставив перед трансільванським князем Д'єр­дєм ІІ Ракоці вимогу про виведення військ з Польщі, погрожуючи в противному разі виступити на оборону останньої. Одночасно царські війська перейшли в наступ в Інфляндії, надаючи тим самим дійову військову допомогу Польщі. На­то­мість, Б. Хмель­ницький 20 січня 1657 р. відрядив на допомогу трансільванському князеві сильний експедиційний корпус на чолі з наказним гетьманом Антоном Ждановичем, що суперечило умовам Віленського перемир'я і переконливо свідчило про повне ігнорування їх змісту з боку гетьманського уряду.

В той же час, на переговорах зі шведським послом козацька старшина наголошувала на тому, що “з трансільванським князем та з обома господарями — молдавським і волоським, утворено союз”, сповіщала про відправку на допомогу Ракоці козацького війська на чолі з наказним гетьманом А. Ждановичем, яке відбулося однак “не на основі нового союзу з ним, але тому, що довідалися про його союз з королем”463, але від підписання угоди, на запропонованих Карлом Х Густавом умовах, відмовлялася.

Таким чином, в нас немає підстав класифікувати похід А. Ждановича в Польщу як такий, що відбувався в рамках Раднотської угоди. В першій половині 1657 р. система міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі, на нашу думку, мала таку конфігурацію: з одного боку, Раднотська коаліція у складі Швеції, Трансільванії та Бранденбургу, з діяльністю якої солідаризувалися, передовсім через угоди з Трансільванією, Молдавія, Валахія та Військо Запорозьке; а з другого — Річ Посполита та Російська держава, з їх нечисленними політичними союзниками (передовсім — Австрією).

У відповідності з донесенням Г. Веллінга, приєднання Вій­ська Запорозького до Раднотської коаліції і підписання союзної угоди з шведським королем було можливим лише за умови визнання останнім за ним “...права на всю стару Україну або Роксолянію, де була грецька віра і мова ще існує — до Вісли, щоб вони могли затримати те, що здобули своєю шаблею.” Посол був переконаний в тому, що, коли б він мав таку декларацію, скріпленою підписом і печаткою Карла Х Густава, “то можна було б легко покінчити з союзом”464.

За таких обставин гетьман уважно слідкував за тим, щоб у текстах укладених із союзниками договорів було зафіксовано їхню відмову від претензій на західні землі та визнання їх складовою Української держави. Спершу вдалося порозумітися з Трансільванією, з якою укладається договір (ратифікований радою у жовтні) про союз і взаємодопомогу, у додатку до якого зазначалося, що "міста по Віслу ріку і в яких проживали руські люди благочестиві й церкви були, і їм бути до міст... Війська Запорозького"465. В листопаді укладаються договори про союз і взаємодопомогу з Молдавією та Валахією466.

Підчас переговорів у червні того самого року із шведським послом Г. Лілієнкроною йому було відразу ж повідомлено про вимогу уряду "отримати всю країну між Віслою й тутешніми місцями", яку козаки нікому не віддадуть. Трансільванському послу Ф.Шебеші нагадали, що не може бути й мови про передачу князеві українських земель, розташованих на схід від Вісли467. Водночас Б.Хмельницький позитивно сприйняв пропозицію Фрідріха Вільгельма "скласти дружбу" між Бранденбургом і козацькою Україною, про що повідомив того в листі від 1 липня468. Смерть Великого гетьмана 6 серпня справила, хоча й не відразу, помітний вплив на зміст і напрями зовнішньої політики уряду.

Українська дипломатія 1648-1657 pp. функціонувала на рівні тогочасних дипломатій європейських держав і відіграла важливу роль в утвердженні козацької України як впливового суб’єкта міжнародних відносин у Східній і Південно-Східній Європі.


РОЗДІЛ VIII.

ПОГІРШЕННЯ ГЕОПОЛІТИЧНОГО СТАНОВИЩА КОЗАЦЬКОЇ УКРАЇНИ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЇЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ (1657-1709)
8.1.Посилення зовнішньополітичного тиску на Українську державу та її поділи
Провал улітку 1657 р. спільного походу проти Польщі Д'єрдя II Ракоці та А.Ждановича, поразки шведів у 1658-1659 pp. позбавили козацьку Україну потенційних союзників. Володарі Молдавії та Волощиниї почали схилятись у бік Речі Посполитої, що відновлювала свою військово-політичну потугу. Водночас дедалі очевиднішим стає втручання Московії у внутрішньоукраїнські справи, прагнення встановити воєводську систему управління та позбавити козацьку Україну прав на проведення власної зовнішньої політики. Спроби українського уряду зіграти на суперечностях між Польщею й Росією (укладення 1658 р. Гадяцького, 1659 - Переяславського, а 1660 - Чуднівського договорів) зазнали невдачі, оскільки, по-перше, породжували політичні й соціальні конфлікти, вносили розкол у середовище еліти й суспільства, по-друге, супроводжувалися істотними поступками у сфері суверенітету. З 1661 р. активізувався ще один потужний чинник зовнішньополітичного тиску на державу - прагнення Кримського ханства включити її до сфери своїх володінь .

Протягом першої половини 1660-х pp. Росія, Річ Посполита й Крим вели жорстоку боротьбу (дипломатичну, збройну, політичну) за вплив на Україну, приділяючи при цьому велику увагу формуванню серед місцевої еліти угруповань, на які могли б опиратися. Представники старшини, намагаючись зберегти суверенітет і цілісність держави, щораз більше надій покладали на допомогу ззовні, а відтак ставали "заручниками" геополітичних інтересів урядів інших країн, котрі вміло ними маніпулювали. На початку 60-х pp. правлячі кола Росії, які шукали шляхів порозуміння з Польщею, висунули ідею поділу козацької України по Дніпру як основу для укладення мирного договору . Водночас для зміцнення свого впливу на Лівобережжі вони зініціювали створення окремішнього Лівобережного гетьманства. Ця політика увінчалася успіхом, і в червні 1663 р. Ніжинська чорна рада обрала першого лівобережного гетьмана - І.Брюховецького. Восени 1665 р. йому було нав'язано "Московські статті", що позбавили Лівобережне гетьманство прав на зовнішньополітичну діяльність та істотно обмежили політичну автономію.

Зазнавши невдачі в намаганнях силою зброї відновити свою владу над Лівобережжям під час кампанії 1663-1664 pp., польська політична верхівка, зважаючи на помітне посилення впливу Криму й побоюючись Швеції та Порти, пішла на поновлення переговорів із московським урядом, що завершилися укладенням Андрусівського договору (1667). Він започаткував перший поділ Української держави: за Росією визнавалися Сіверщина, Лівобережжя та на два роки Київ з околицями, за Польщею - Правобережжя козацької України, а Запорожжя потрапляло у спільне володіння двох країн . Договір не лише закріплював політичну роздробленість держави, робив примарною перспективу її возз'єднання, а й розколював національно-патріотичні сили та відкривав широкі можливості для посилення втручання у її внутрішні справи, для подальшого обмеження автономії. Правлячі еліти сусідніх держав були зацікавлені у підтриманні існуючого поділу держави й боротьби за владу між старшинськими угрупованнями. За визнанням одного з польських сановників (1671), було б "непоправною втратою для Р[ечі] П[осполитої], коли б Ханенко з Дорошенком помирилися", бо ця "незгода між ними є порятунком для Республіки" .

Щоб домогтися возз'єднання козацької України, а в майбутньому всіх українських земель і уникнути спустошливих нападів татар, група старшин, очолювана П.Дорошенком, переорієнтовується на Порту й 1669 р. приймає її протекцію. Об'єднання Правобережного та Лівобережного гетьманств улітку 1668 р. викликало вкрай негативну реакцію з боку Росії, Речі Посполитої та Криму. Уряди Росії й Криму вдалися до відкритої агресії та, спираючись на підтримку частини козаків і старшин, проголосили відповідно гетьманами Д.Многогрішного й П.Суховія, спровокувавши таким чином міжусобну боротьбу. Вона завершилася відокремленням Лівобережного гетьманства й укладенням так званих "Глухівських" статей. Вони передбачали відмову Московської держави від запровадження власної податкової й адміністративної систем у межах лівобережних полків. Водночас у 5 містах залишалися воєводи із залогами, а гетьман позбавлявся права на проведення зовнішньої політики . Річ Посполита зробила ставку на кошового гетьмана М.Ханенка й домоглася укладення з ним у вересні 1670 р. Острозької угоди, що передбачала ліквідацію державних інституцій Правобережного гетьманства й поновлювала на його теренах польське панування. Для реалізації угоди в серпні наступного року польська армія перейшла у наступ і до кінця жовтня окупувала Брацлавщину .

Цей збройний конфлікт переріс у польсько-турецьку війну 1672-1676 pp. Укладений між Портою й Річчю Посполитою в жовтні 1672 р. Бучацький договір уперше назвав козацьку Україну "Українською державою", і вперше польський уряд офіційно визнав її незалежність. Водночас, усупереч угоді 1669 р. про прийняття турецької протекції, Порта відібрала у Польщі Подільське воєводство й перетворила його на власну провінцію (еялет). Відтак Правобережне гетьманство втрачало терени Подільського полку, що обіймав південну частину Летичівського повіту Подільського воєводства. Знадобилося настійливе клопотання П.Дорошенка, щоб Мегмед IV погодився віддати на час перебування гетьмана при владі цю територію Українській державі .

Укладення Бучацького договору внесло серйозні зміни у конфігурацію співвідношення сил у Східній та Південно-Східній Європі, оскільки, по-перше, різко посилилася роль Порти, а по-друге, відмова польського уряду від претензій на володіння Правобережним гетьманством розв'язувала Росії руки для зусиль щодо його приєднання до Лівобережжя, наслідком чого стало загострення її відносин з Османською імперією. З другого боку, заходи турецького уряду щодо обмеження внутрішнього суверенітету Правобережного гетьманства (вимоги виплачувати данину, ліквідувати фортеці (за винятком Чигирина), роззброїти населення та ін.) викликали невдоволення більшості старшин (включно з П.Дорошенком) та населення. Тим часом Московська держава й Річ Посполита вдаються не лише до дипломатичних акцій тиску на гетьманський уряд, а й до воєнних дій. Об'єднання за допомогою російських військ у березні 1674 р. обох гетьманств під владою І.Самойловича спровокувало каральну акцію турецько-кримських військ, що обернулася страхітливим спустошенням Правобережного гетьманства. Його послабленням скористалася Річ Посполита, армія якої восени 1674 р. окупувала Брацлавщину й західні райони Київщини. На осінь 1676 р. внаслідок воєнних дій польських і російських підрозділів Правобережне гетьманство припинило своє існування .

Відзначимо, що припинення функціонування державних інституцій на Правобережжі знайшло відображення і в укладеному в жовтні 1676 р. польсько-турецькому Журавнинському договорі, який становив, по суті, другий поділ земель Української держави. Він, на відміну від Бучацького договору, вже не передбачав існування "Української держави", оскільки Поділля й Волинь за винятком Білої Церкви та Паволочі з їхніми околицями (вони залишалися за Польщею), відходили до складу Порти. За спостереженнями дослідників саме від того часу правобережна частина козацької України перестала виступати суб'єктом міжнародних відносин і стала (окрім 1677-1681 pp.) їх об'єктом. Після спалаху в наступному році воєнних дій Османської імперії проти Російської держави турецький уряд вирішив утворити тут "Руське князівство" на чолі з Ю.Хмельницьким. У підписаному в квітні 1678 р. із Польщею Константинопольському трактаті (він становив, по суті, ратифікацію Журавнинського договору) зазначалося, що ця територія відходить козакам: "Україна взята в давніх своїх границях стосовно до виразів цієї угоди, має бути уступлена козакам, підданим моєї Найвищої Порти. Тільки Біла Церква і Паволоч повинні залишитись під Польщею" .

Турецько-російська війна завершилася підписанням на початку 1681 р. Багчесарайського миру між Росією, Портою та Кримським ханством, що ознаменував новий поділ правобережних земель козацької України. Так, кордон мав проходити по Дніпру; міста Київ, Васильків, Трипілля й Стайки з селами, а також містечка Дідовщина й Радомишль залишалися за Росією; на землях між Південним Бугом і Дніпром султану та хану заборонялося зводити свої міста й поновлювати козацькі міста й містечка, а також споруджувати поселення на козацьких землях. Мешканців козацьких міст і сіл слід було "вислати геть і дати їм волю розійтися туди, куди захочуть". Щоправда, в квітні наступного року турецький уряд підписав остаточний варіант договору, в якому вже не згадувалося, що частина Правобережжя мала залишатися пусткою . Отже, умови договору передбачали ліквідацію новоутвореного Руського князівства.

Після приєднання Російської держави до створеної в Європі "Священної антитурецької ліґи" відбувається її зближення з Річчю Посполитою, котре завершується підписанням у квітні 1686 р. "Вічного миру". Він зафіксував четвертий поділ території Української держави: за Росією визнавалися Лівобережна Україна, а на Правобережжі - Київ із землями між Ірпенем та Стугною й терени Запорожжя від Січі й Кодаку до гирла Тясмина; за Польщею - землі Правобережжя, за винятком козацьких земель униз по Дніпру від Стайків і Ржищева до Чигирина, статус яких був невизначеним і які повинні були залишатися "порожніми" . Водночас російський уряд пішов на подальше обмеження політичної автономії Лівобережного гетьманства. Так, відповідно до змісту "Коломацьких статей" (липень 1687), обмежувалися права гетьмана розпоряджатися землями, заборонялося скасовувати дію будь-яких правових актів московського уряду в Україні, його перевибори дозволялося провадити тільки з дозволу царя. "Коломацькі статті" скасовували право українських дипломатів бути присутніми на переговорах із Польщею, заперечували державний характер гетьманської влади й державний статус Гетьманщини. Заборонялося вживати щодо неї таке правове визначення, як "Малоросійський край гетьманського реґіменту" натомість стверджувалося, що вона належить до єдиної держави з Великороссією; вказувалося (вперше), що гетьман і старшини зобов'язані "народ малоросійський всякими заходами й способами з великоросійським народом з'єднувати", сприяти шлюбам між росіянами й українцями. Заборонялося також підтримувати дипломатичні відносини з іншими країнами .

В кінці XVII - на початку XVIII ст. посилюється втручання царського уряду у внутрішні справи Гетьманщини. В Петра І та серед його оточення визріває ідея ліквідації її політичної автономії.

Правобережжя й далі залишалося об'єктом реалізації геополітичних інтересів сусідніх держав. Так, відповідно до польсько-турецького Карловицького договору (січень 1699), стався черговий перерозподіл його території. Туреччина зреклася на користь Польщі "Поділля й України", внаслідок чого вся Правобережна Україна відійшла до володінь Корони. Права останньої на правобережні землі визнала й Росія уклавши з нею у серпні 1704 р. Нарвський договір .

Опинившись у сфері геополітичних інтересів сусідніх держав, козацька Україна виявилася неспроможною протистояти їхньому натиску. Втрачаючи свій суверенітет і території, вона позбавлялася прав на зовнішню політику й перетворювалася на об'єкт міжнародних відносин.


8.2.Особливості зовнішньої політики та її основні напрями
Гетьманування І.Виговського (1657-1659) ознаменувалося кількома негативними тенденціями у політичному устрої козацької України, що позначилися на її зовнішній політиці та діяльності дипломатії. Це послаблення центральної влади, виокремлення (за допомогою російської дипломатії) в окрему політичну структуру Запорожжя та започаткування окремішності Лівобережжя. Вони отримали подальший розвиток у кінці 1650-на початку 1660-х pp. І зумовили 1663 р. перетворення унітарної держави на конфедерацію трьох державних утворень: Правобережного й Лівобережного гетьманств і Запорожжя . Поліцентризм політичної влади породив і поліцентризм зовнішньої політики. Кожне з цих утворень розробляло власний зовнішньополітичний курс і формувало свою дипломатичну службу, що різко послаблювало міжнародне становище Української держави в цілому й створювало оптимальні можливості для урядів інших країн використовувати ситуацію у своїх геополітичних інтересах. Найбільш самостійною, багатогранною, ефективною й цілеспрямованою була зовнішня політика уряду П.Дорошенка (1666-1676).

Друга прикметна риса зовнішньої політики полягала у бракові скоординованих дій згаданих політичних утворень на міжнародній арені. Трагізм геополітичного становища козацької України, крім усього іншого, полягав у різних зовнішньополітичних орієнтаціях урядів правобережного й лівобережного гетьманів та кошового Січі, що призводило до жорстокої міжусобної не лише політичної, а й дипломатичної боротьби. А парадокс ситуації полягав у тому, що переважна більшість її учасників суб'єктивно прагнула домогтися однієї й тієї самої мети - припинення воєнних дій, єдності козацької України, збереження за нею максимуму політичних прав. Надзвичайно точно передав це сучасник подій останньої третини XVII _ор. у таких словах (окремі дослідники приписують їх І.Мазепі ):

Всі покою щиро прагнуть,

А не в один гуж тягнуть,

Той направо, той наліво,

А всі браття, тото диво!

………………………….

Жалься, Боже, України,

Що не вкупі має сини!

Єден живе із погани,

Кличе: "Сюди, отамани!

Ідім матки рятувати,

Не даймо їй погибати!"

Другий ляхам за гріш служить,

По Вкраїні і той тужить:

"Мати моя старенькая,

Чом ти вельми слабенькая?

Різно тебе розшарпали,

Іди по Дніпр туркам дали.

Все то фортель, щоб слабіла

І аж вкінець сил не міла".

Третій Москві юж голдує,

І їй вірно услугує;

Той на матку нарікає

І недолю проклинає:

"Ліпше було не родити,

Нежлі в таких бідах жити!"

Ще одна особливість зовнішньої політики полягала у появі на початку 1660-х pp. XVII _ор. її нового аспекту: дипломатичних відносин між Гетьманщиною та Запорожжям, спрямованих на досягнення порозуміння, припинення конфліктів і відновлення територіальної цілісності держави. Особливо активну діяльність у цьому напрямі виявляв уряд П.Дорошенка, котрому вдавалося домовлятися (щоправда, лише на певний час) про спільні дії в інтересах козацької України з лівобережними гетьманами І.Брюховецьким та Д.Многогрішним і кошовим І. Сірком.

За обставин різкого послаблення військової потуги держави внаслідок руйнування економіки, спустошення території, величезних втрат населення (у Правобережному гетьманстві на середину 1670-х pp. Вони перевищили 90%), політичного поліцентризму та наростання зовнішньополітичного тиску на чільне місце у розв'язанні зовнішньополітичних проблем висувається не _ор._хува фактор, а дипломатичний. Підвищення ролі дипломатії стає однією з прикметних рис української зовнішньої політики. Воно, зрозуміло, ставило перед нею й відповідальніші завдання, успішне виконання яких не в останню чергу залежало від рівня професіоналізму працівників дипломатичної служби, насамперед послів.

Нарешті, остання особливість зовнішньої політики, на яку хотілося б звернути увагу, стосується її стратегічної мети. Якщо впродовж 1649-1657 pp. Політика спрямовувалася на досягнення незалежності держави й возз'єднання в її межах усіх українських земель, то від початку 1660-х головним стає збереження територіальної цілісності козацької України та її внутрішнього й зовнішнього суверенітету. Після Андрусівського договору 1667 р. найбільші зусилля спрямовуються на досягнення возз'єднання в її межах обох гетьманств і Запорожжя та відновлення суверенітету, а після ліквідації Правобережного гетьманства - на утримання його земель у складі Української держави. На початку XVIII _ор. визначальним стає збереження самого її існування.

Аналіз джерел дозволяє визначити основні напрями зовнішньої політики того часу. Оскільки погіршення геополітичного становища козацької України та послаблення її ролі у сфері міжнародних відносин не дозволяли їй виступати ініціатором створення коаліцій (подібне відбувалося за гетьманування Б.Хмельницького), то основна увага в діяльності дипломатії приділялася врахуванню інтересів Речі Посполитої, Росії, Криму та Порти й використанню суперечностей між ними. У такий спосіб переслідувалася мета досягти якщо не незалежності, то збереження більшої політичної самостійності під час прийняття протекції того чи іншого іноземного монарха. Коронний обозний А.Потоцький восени 1659 р. звертав увагу короля на той факт, що старшина вважає для себе найкориснішим "не перебувати ні під в.кор. м-тю, ні під царем; сподіваються вони цього досягнути, обманюючи і лякаючи в.кор. м-ть царем, а царя в.кор. м-тю" .

В умовах неможливості збереження незалежності важливим напрямом зовнішньої політики став постійний пошук оптимальної протекції для козацької України. Слід пам'ятати, що вона розглядалася більшістю тогочасних політиків не як самоціль, а як засіб збереження максимуму прерогатив держави, а окремим з них (наприклад, П.Дорошенком) виношувалися плани домогтися за її допомогою возз'єднання всіх українських земель. З цих міркувань практикувалася часта зміна зовнішньополітичної орієнтації, що викликало обурення політичних еліт інших держав. "Ця нація, - переконував 1671 р. один із польських дипломатів турецького колегу, - все ж не є до вас щирою, бо собі чимало обирала протекцій, але всіх протекторів зраджувала" . Відповідь на подібні обвинувачення опонентів у безпринципності українських політиків дав улітку того самого року П.Дорошенко в листі до коронного гетьмана, майбутнього короля Польщі Яна Собеського: "Тому мушу вдаватися до іноземних протекцій, щоб таким чином вивільнити з неволі Україну" . Ця мета зовнішньополітичної діяльності українського гетьмана не залишалася таємницею для іноземних правлячих кіл. Як підкреслював в одному з листів на початку квітня 1670 р. анонімний польський сенатор, прийняття турецької протекції П.Дорошенко розглядав лише як прикриття для здобуття повної незалежності від Речі Посполитої й створення удільної держави на зразок Молдавії, Валахіїчи Трансільванії .

Третій важливий напрям зовнішньополітичної діяльності українських урядів полягав в обстоюванні на переговорах із Річчю Посполитою, Росією й Портою внутрішнього суверенітету та прав на міжнародні відносини. Так, у листі до російського посла В.Тяпкіна на початку січня 1668 р. П.Дорошенко різко засудив Андрусівський акт розподілу України. "Ви звикли, - писав він, - вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишити під собою, а які уступити, а тим часом міста ці дісталися Вам не Вашою силою, а Божою помочею та нашою кров'ю й відвагою. Ми хоча вівці, але вівці Христові, його кров'ю викуплені, а не безсловесні. Часто від Ваших московських людей можна почути таку думку: вільно, мовляв, королеві, яку хоче віру мати в своїй державі, вільно йому благочестиві церкви обертати в уніатські або костьоли. Але хай так не буде!.. А того ярма нам ані ми, ані батьки наші носити не звикли" . На переговорах із московським посланцем І.Рославлєвим наказний гетьман Г.Дорошенко стверджував: "…примусити нас до підданства, всупереч нашій волі, важко: ми за свої вольності до останньої людини помремо" .

Слід відзначити й такий напрям дипломатичних зусиль, як захист інтересів не лише держави та її соціальних груп, а й українського населення, котре жило за межами козацької України. Особливо виразно це виявлялось у відносинах із Річчю Посполитою, оскільки більшість українських земель залишалася в її складі. На численних переговорах із польськими послами послідовно й наполегливо обстоювалися права православної Церкви (ставилися вимоги урівняння її статусу зі статусом католицької Церкви, повернення церков, монастирів, єпископствта архімандритств; рівноправності православного духівництва з католицьким, ліквідації унії), захищалися інтереси православних міщан (право мати такі самі "вольності й свободи", якими користувалися польські та литовські) і шляхти (щоб нарівні з католиками могла обіймати посади в органах влади). Окрім того, посли неодноразово порушували клопотання про відкриття навчальних закладів (зокрема й академії в Києві) з викладанням у них руської (української), латинської та грецької мов ("Русь учитися повинна"), друкарень, щоб була можливість "вільно науки відправляти й книги друкувати", запровадження "руської мови" у практичній роботі канцелярії Корони й Литви та її використання для видання декретів . А в проекті договору про умови прийняття турецької протекції (1668) підкреслювалося, що, хоча "руський народ" розділений між державами, він живе на терені, починаючи від Перемишля, Самбора й р.Вісли до Сєвська та Путивля", й тут "усі суть козаки" .

У цілому є всі підстави стверджувати, що у цей складний історичний період, попри деякі негативні аспекти, зовнішня політика гетьманських урядів спрямовувалася на захист національних інтересів України.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   21




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет