Дипломатія на «межі світу»
Згасання української дипломатії. Новий поділ українських земель
жүктеу/скачать 1.52 Mb.
|
12. 4. Згасання української дипломатії. Новий поділ українських земель. Як відомо, після перемоги під Полтавою Петро І активізував політику, спрямовану на скасування української автономії. Вона торкнулась і тієї вузької сфери зовнішніх відносин, якою користувалися попередні гетьмани (права на стосунки із Запорожжям, правобережним козацтвом, прийом із подальшим відправленням до російської столиці посланців і послів з Криму тощо). Так, перший (призначений у липні 1709) резидент при гетьманові І.Скоропадському мав разом із ним приймати іноземних послів, переписувати їхні листи, а копії надсилати царю. Таємна інструкція зобов’язувала його наглядати за діями І.Скоропадського й перешкоджати дипломатичним контактам того з Портою, Кримом, Польщею, Швецією, Доном і "козаками-зрадниками"613. Фактично дозволялося підтримувати відносини лише з Петербургом. Щоправда, як з’ясували дослідники, гетьман зі згоди російського уряду вів постійну "кореспонденцію" із сілістрійським пашею, польськими сановниками, правобережними старшинами, кошовими отаманами з приводу повернення запорожців у російські володіння. Він клопотався перед царем про об’єднання Лівобережної й Правобережної України, приєднання Слобожанщини, намагався відстояти непорушність державних кордонів тощо. Попри контроль з боку резидентів, йому вдавалося провадити й окремі самостійні дипломатичні акції (1720 р. в Державну колегію іноземних справ надійшов донос, що гетьман без царського дозволу листується з "посторонніми" монархами й сановниками "навколишніх держав")614. У відносинах з Петром І Скоропадський обережно, але послідовно обстоював автономні права Української держави, 1722 р. спробував домогтися поновлення статей договору 1654 р. Проте цей гетьмана виявився невдалим615. Значно енергійніше в переговорах із Росією обстоював національні інтереси після смерті І.Скоропадського (1722) наказний гетьман П.Полуботок616. Він прагнув не допустити інкорпорації Гетьманщини та її підпорядкування Малоросійській колегії, зберегти гетьманські інститути влади. Більше того, наважився дорікати царю за те, що той діє всупереч власній обіцянці "в цілому, свято і непорушно зберігати укладений з Хмельницьким договір". Така політика стала причиною його ув’язнення в казематах Петропавловської фортеці, де він і помер наприкінці 1724 р.617 Після відновлення гетьманської влади (була скасована у 1724) володарем булави став Данило Апостол (1727). Наступного року гетьман подав прохальну петицію про повернення козацькій Україні прав, передбачених договором 1654 р. У відповідь він одержав "Решительні пункти", які вже мали юридичну форму не договору з Росією, а "указу" царського уряду, що позбавляв Гетьманщину статусу самостійної політичної одиниці618. Що стосується зовнішньополітичних аспектів діяльності гетьманського уряду, то пункти лише підтверджували положення попередніх документів щодо заборони вступати у відносини з іншими країнами. Дозволялося в присутності російського уповноваженого розв’язувати дрібні прикордонні справи з польською адміністрацією та Кримським ханством619. 1727 р. січова запорозька старшина в Олешках (у володіннях хана) порушила клопотання перед російським урядом та гетьманом Д.Апостолом про повернення в російське підданство. І хоча вона одержала відмову (Росія намагалася уникнути загострення дипломатичних відносин з Портою й Кримом), 1728 р. козаки переселилися до Чортомлицької Січі, з якої через два роки змушені були повернутися під протекцію хана. Місцем для Січі обрали гирло р.Кам’янки, де проходив російсько-турецький кордон. Відтоді запорозькі представники вели дипломатичні переговори з російським урядом про повернення. Нарешті, 1733 р. така згода була отримана. У квітні 1734 р. козаки заснували Нову Січ в урочищі Базавлук на р.Підпільній. Після переговорів свого посольства з уповноваженими російського уряду вони прийняли умови, на яких Військо Запорозьке поверталося до складу Росії. Запорожжя одержувало автономію, позбавлялося права на міжнародні відносини й підпорядковувалося не гетьману, а київському Генерал-губернаторові620. Після смерті Д.Апостола (1734) російський уряд відмовився від обрання гетьмана. Тривало подальше обмеження автономних прав держави. Сподівання на їх поновлення з’явилися лише 1750 p., коли гетьманом став К.Розумовський. Він домігся перепідпорядкування своїй владі Запорожжя, Києва та передачі Гетьманщини (до 1756) із відання Сенату до Колегії іноземних справ. 1754 р. гетьман розпочав переговори про можливість відновлення дипломатичних відносин Гетьманщини з урядами інших країн, але зазнав невдачі. Спроба старшини 1764 р. домогтися зміни політичного статусу Гетьманщини – з обмеженої автономії у васально залежну державу чи державу під протекцією621 Росії, викликала гостру негативну реакцію з боку імператриці Катерини II. Того самого року вона скасувала гетьманську владу, що ознаменувало нову хвилю наступу на українську автономію. Вона завершилася в першій половині 1780-х pp. ліквідацією залишків Української держави. Ще раніше, 1775 p., було знищено Запорозьку Січ. Національне державне життя припинилося. Відповідно згасла і його дипломатична сфера. В другій половині XVIII ст. українські землі залишаються об’єктом геополітичних інтересів сусідніх держав. Скориставшись занепадом Речі Посполитої, Австрія, Пруссія й Росія 1772 р. здійснили перший поділ Польщі, за яким до складу Австрії відійшли терени Руського (за винятком Холмської землі) й Белзького воєводств, південно-західної частини Кременецького повіту Волинського воєводства. Під приводом встановлення кордону по неіснуючій р.Підгірці Росія приєднала також західну частину (по р.Збруч) Подільського воєводства. 1793 р. за другим поділом Польщі до Російської держави відійшли Подільське, Брацлавське й Київське воєводства та східна частина Волинського. Нарешті, у 1795 р. за третім поділом Польщі Росія прибрала до рук решту Волинського воєводства – його західну частину622. Так відбувся новий поділ українських земель.
Зовнішньополітичні прагнення українського козацтва наприкінці XVI –першій половині XVII століть призвели до того, що воно розпочало боротьбу за відновлення своїх прав та, з метою впливу на польського короля звертається до сусідніх монархів з проханням про прийняття на військову службу й надання допомоги. Наслідком таких дій стало те, що козацтво перетворилося на реальну силу, що порушила тогочасну міжнародну систему відносин і, зрештою, поступово набула рис суб’єкта міждержавних стосунків. У результаті чисельних військово-політичних кампаній, козацька старшина добре ознайомилася з проблемою міжнародного утвердження придунайських князівств – Молдавії, Волощини, а також Трансільванії. Вона полягала в орієнтації місцевих еліт на три потужні сусідні сили – турецького султана, австрійського імператора та польського короля (а в окремі періоди - ще й на угорського короля й московського царя). Проявом зовнішньої політики правителів цих невеликих держав була почергова зміна своїх сюзеренів, а іноді й прийняття одночасно двох (і навіть – трьох) протекцій задля збереження власної державності. Саме під впливом молдавсько-волосько-трансільванської практики міждержавних стосунків й відбувалося зародження особливостей зовнішньої політики Війська Запорозького. Загалом у XVII – XVIII століттях українська дипломатія пройшла складний шлях свого розвитку. її становлення хронологічно збіглося з конституюванням основних елементів української державності, яка виникла в результаті ранньонаціональної революції. Буремні події середини XVII віку, неоднозначність завдань, які доводилося вирішувати засновнику-«батьку» нової Української держави – гетьману Богдану Хмельницькому, визначали основні напрями та зміст діяльності дипломатичної служби України. В цілому, попри окремі невдачі й прорахунки, українській дипломатії вдалося забезпечити реалізацію стратегічного курсу Великого Богдана, спрямованого на створення й утвердження незалежної держави. Звертаючи увагу на особливості методологічних підходів щодо вивчення формування міжнародних відносин ранньомодерного періоду світової історії, потрібно, насамперед, зазначити, що тогочасна «міжнародна система» у багатьох своїх проявах значно відрізнялася від розвитку міждержавної дипломатії модерної доби. Вивчення та систематизація історичних знань у контексті політичного, соціокультурного та антропологічного вивчення минулого міжнародних відносин та процесу формування міжнародного права XVII – XVIII століть потребує звернення до проблеми специфіки політичних взаємин Української козацької держави протягом 1648 – 1780-х років з країнами, що мали різні цивілізаційні культурні традиції, оригінальний внутрішньополітичний устрій та самобутню систему правління: імперіями, королівствами, царствами, ханствами, республіками, князівствами, курфюрствами, а також «військами»-ордами. Міждержавні відмінності у внутрішньополітичних владних структурах сприяли, в свою чергу, проведенню самобутньої зовнішньої політики та дипломатії тієї чи іншої держави по відношенню до сусідніх чи більш віддалених держав-суперників/союзників. У цей час політичні, суспільні та культурні реалії межуючих з нею держав постійно накладалися на вітчизняну «систему координат», а в окремі періоди суттєво впливали на її історичний поступ, в т. ч. почали визначати сутність міжнародно-правового статусу Українського гетьманату як «малої» держави, що досить несподівано була виникла у середині XVII століття на межі християнської Європи та мусульманської Азії. Вже тоді, незважаючи на певну регіональну специфіку, всі європейські країни були настільки тісно пов’язані між собою політичними, економічними, соціальними та культурними традиціями, що більшість фундаментальних історичних процесів (за усієї специфічності їх проявів у межах окремих регіонів, держав і суспільств) мали загальноєвропейський континентальний характер. Внаслідок розвитку багатоваріантних політичних структур і державних інститутів розпочався процес складання ранньомодерної моделі держави, яка згодом лягла в основу Etat modern. Складовою частиною цього процесу стало утворення нових державно-політичних систем Центрально-Східної Європи, і, зокрема, такого специфічного державного організму як Український гетьманат, що виник у результаті революційних подій 1648 – 1676 років на теренах руських воєводств Речі Посполитої. Політику Богдана Великого продовжили його наступники на гетьманській посаді. У складний для української історичної науки період (з 1930-х до кінця 1980-х рр.) під впливом політичних технологій штучно склалася та міцно утвердилася історична міфологема про те, що Український гетьманат від 1654 року начебто не мав жодних зовнішніх відносин, окрім підданських стосунків з московськими царями (з 1721 р. – російськими імператорами). Однак, насправді, правителі східноєвропейської «малої» держави Війська Запорозького – гетьмани – почергово, а в окремі періоди навіть одночасно визнавали над собою владу не тільки московського царя, але і польського короля, турецького султана, кримського хана та шведського короля, що з одного боку спричинило до певних труднощів їхньої історично-правової оцінки представниками різних національних історіографічних шкіл та напрямів, а з іншого – дозволило систематизувати гнучку поведінку гетьманських урядів України у зовнішній політиці у певну історіографічну схему. Головним «яблуком розбрату» у дипломатичному та військовому суперництві, яке, починаючи від середини XVII століття, не могли розділити між собою країни-«цивілізації» Центрально-Східної, Південно-Східної та Північної Європи, залишалася проблема належності нової регіональної держави до сфери впливу одного з них. З огляду на це міжнародно-правовий статус України довгий час продовжував бути невизначеним. Ні Андрусівське перемир¢я 1667 року між Москвою та Варшавою, ні Бучацький мир 1672 року між Варшавою й Стамбулом, ні Бахчисарайський мир 1681 року між Стамбулом і Москвою, ні Вічний мир 1686 року між Варшавою і Москвою не встановили остаточної влади якоїсь із династичних родин над усією українською територією. Разом з тим, вже з середини 70-х років XVII століття поступово починають окреслюватися межі modus vivendi між Польщею, Туреччиною і Росією. Перші дві держави тимчасово обмежують свої територіальні апетити Правобережною Україною, остання ж намагається не випустити із своїх рук Лівобережжя. Хоча всі «високі сторони» цього міжнародного спору не полишали планів оволодіти всіма українськими землями, поступово їхні дипломати починають дотримуватися концепції рівноваги у стосунках між своїми країнами, з огляду на загальноєвропейські тенденції у міжнародних відносинах того часу. Розуміючи, що Лівобережна Україна далі вже не може перебувати у стані зовнішньополітичної невизначеності (це призводило до її внутрішньополітичного, економічного та соціального виснаження), та з огляду на військово-політичну потугу Москви, гетьман Іван Самойлович визнає зверхність російського монарха і робить все можливе для того, щоб змусити українську еліту орієнтуватися лише на одного протектора. Однак несприятлива геополітична ситуація, залежність від Московської держави не завадили Самойловичу проводити різні заходи політичного, військового і дипломатичного характеру для відновлення єдиного гетьманату. В останні роки свого правління він, так само, як і його попередники, намагається започаткувати власну династію, відновити непідлеглість козацької держави та утворити «удільне князівство». Численні військові перемоги короля Швеції Карла ХІІ Густава, капітуляція законнообраного короля Речі Посполитої Августа ІІ Сильного на користь шведського ставленика Станіслава Лещинського, невдоволення в середовищі козацького війська зарубіжними походами та будівничими роботами, виснаження людських і матеріальних ресурсів Українського гетьманату у Північній війні 1700 – 1721 років – ці та інші причини, що посилювалися накопиченням претензій козацької верхівки до свого довголітнього протектора й сюзерена – російського царя Петра І (поступове обмеження тим владних повноважень гетьмана-регіментаря, політичної та економічної автономії, спроби реформування і підпорядкування української армії тощо), змусили гетьмана Івана Мазепу спочатку до кореляції усталеної орієнтації лівобережної частини Гетьманату лише на Москву, а з 1708 року і до її кардинальної зміни вже на чолі єдиної держави. Але непідлеглість від московського царя у цьому випадку мали забезпечити нові протектори в особах монархів Польського та Шведського королівств. Послідовник мазепинської дипломатії, Пилип Орлик, визнавав зверхність шведського короля і турецького султана, але у Конституції 1710 року заклав положення про самостійне існування Української держави, адже до цього прагнули всі його попередники. Включно до 1750-х років представники гетьманського уряду Пилипа Орлика за допомогою різноманітних дипломатичних комбінацій намагались добитися від європейських та азіатських монархів повернення права свого правління над «маткою бідною, Отчизною Україною обох берегів Дніпра». Наступні події призвели до різкого ускладнення міжнародного становища України. Перебуваючи в силовому полі своїх могутніх сусідів, насамперед Росії, Польщі, Туреччини (а в окремі періоди – також Швеції) втягнена у вир безперервних соціально-політичних конфліктів, Українська держава козацької доби втратила свої потенційні можливості. Це не могло не позначитися на її дипломатичному та геополітичному становищі, коли із суб’єкта вона поступово перетворилася на об’єкт міжнародних відносин. На кінець XVIII століть основний масив українських земель потрапив до складу двох могутніх імперій – Російської та Австро-Угорської. С - 51 Смолій В., Степанков В., Горобець В., Чухліб Т. Дипломатія на «межі світу»: міжнародні відносини та зовнішня політика Української держави (XVII ст. – 1750-ті рр.). Посібник для університетів. – К.: Вид-во «AMENHOTEP» 2016. – 320 стор. У посібнику розкриваються надскладні проблеми національної дипломатичної минувшини зовнішня політика гетьманських урядів Війська Запорозького протягом середини XVII – першої половини XVIII століття, міжнародне становище та дипломатичний церемоніал посольської служби Української держави у ранньомодерну добу світової історії. Розраховано на викладачів і студентів університетів, науковців та дипломатів. 1 Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації // Історія України. – 2002. - № 8. – С. 9. 2 Вислів «шість одночасних революцій» стосувався повстань проти монархічної влади у Каталонії і Португалії у 1640 р., Неаполі і Палермо в 1647 р., «фронда» у Франції у 1648 – 1653 рр., Хмельниччина в Україні у 1648 – 1657 рр., а також «безкровна революція» в Голландії у 1650 р. та конституційна криза в Швеції у 1650 р. (Барг М. Великая английская революція в портретах ее деятелей. – Москва,1991. - С.18 – 19). На сьогодні частина вітчизняних істориків схильна оцінювати «Хмельниччину» як Українську національну революцію 1648 – 1676 рр. (Див., напр.: Смолій В., Степанков В. Українська національна революція середини ХVІІ ст. (1648 – 1676 рр.). – К.,1999). 3 Курилла И. Изучение истории международных отношений в социокультурном контексте // Новая и новейшая история. – №6. – 2012. – С.65. 4 Див. наприклад: Сенявский А., Сенявская Е. Историческая имагология и проблема формирования «образа врага» // Вестник Российского университета дружбы народов. – 2006. – № 2(6). – С. 54 – 72; Папилова Е. Имагология как гуманитарная дисциплина // Вестник МГГУ им. М.А. Шолохова. Филологические науки. - 2011. – № 4. – С. 31 – 40; Ощепков А. Имагология в курсе «теория культуры» // Высшее образование и мировая культура / Отв. ред. Вл. Луков, Н. Захаров. – Вып. 2. – Москва, 2010; Журавлева В. Изучение имагологии российско-американских отношений по обе стороны Атлантики: итоги и перспективы // Американский ежегодник – 2008/2009. – М., 2010. – С.142 – 166 та ін. 5 Власть и образ: очерки потестарной имагологии: Сб. ст. / М. Бойцов, Ф. Успенский и др. – СПб., 2010. – С.12. 6 Aron R . Une Sociologie des relations intemationales // Revue firancaise de sociologie. – 1963. – Vol. IV. – №3. – P.308, 321; Цыганков П. Политическая социология международных отношений. – М.,1994. 7 Див.: Системная история международных отношений / Под. ред. А. Богатурова. – Т.1 – 4. – М., 2002 – 2004; Дегоев В. Внешняя политика России и международные системы: 1700 – 1918 гг. – М., 2004; Ревякин А. История международных отношений в новое время. – М., 2004 та ін. 8 Потульницький В. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII – XX століть. – К.,2002. – С.29. Див. також: Він же. Щодо дослідницьких приорітетів у справі створення нового академічного синтезу української історії в контексті історії світової // Український історичний журнал. – №1. – 2014. – С.4 – 20. 9 Там само. – С.39. 10 Лист Ф. Международное право в систематическом изложении / Пер. с нем. под ред. В. Грабаря. – Юрьев, 1909; Буткевич О. Теоретичні аспекти походження і становлення міжнародного права. – К.,2003. – С.157. 11 Див.: Ивонина Л., Прокопьев А. Дипломатия Тридцатилетней войны. — Смоленск., 1996; Heinz Duchhardt. Der Westfälische Friede. Diplomatie - politische Zäsur - kulturelles Umfeld - Rezeptionsgeschichte. - München 1998; Michael Rohrschneider. Der gescheiterte Frieden von Münster. Spaniens Ringen mit Frankreich auf dem Westfälischen Friedenskongress (1643 - 1649). - Aschendorff, Münster 2007 та ін. 12 Див., наприклад: Benno Teschke. Mythos 1648 - Klassen, Geopolitik und die Entstehung des europäischen Staatensystems. – Münster 2007. 13 Даневский В. Пособие к изучению истории и системы международного права. – Харьков, 1892. – С.34. 14 Вважаємо, що впроваджений М. Грушевським та його послідовниками у науковий обіг історіографічний термін «Україна-Русь» найповніше відповідає історичним реаліям як «збірна» назва тогочасної української території. Адже наприкінці XVI – XVII ст. на сучасні українські землі одночасно поширювалися та накладалися один на одного етнонімічні та хоронімічні назви «Русь», «Мала Русь/Мала Росія», «Червона Русь» та «Україна». При цьому «Русь» охоплювала усі етнографічні українські землі, а терени сучасної Східної Галичини означувалися як «Червона Русь». У свою чергу, «Україною» у вужчому сприйнятті називали землі Київщини та Брацлавщини, ширшому – Волині, Поділля, Чернігівщини, Київщини, а в окремих випадках, навіть Червоної Русі. Однак, якщо червоноруські землі у другій половині XVII ст. продовжували залишатися «шляхетськими», то Україна поступово ставала «козацькою», адже козацтво наполегливо перебирало на себе роль привілейованого елітного стану. 15 Порівняльний аналіз формування потестарних структур та інститутів влади у різних країнах пізньосередньовічної та ранньомодерної Європи нещодавно здійснено у ґрунтовній колективній праці: Властные институты и должности в Европе в Средние века и раннее Новое время / Отв. ред. Т. П. Гусарова. – Москва, 2011. 16 Чи не вперше на таку тричленність європейської владної ієрархії звернув увагу німецький історик та правник Йоган Якоб Мозер (Johann Jacob Moser; 1701 – 1785 рр.), який у своїй праці «Про національний суверенітет взагалі» відзначив існування суверенних, напівсуверенних та несуверенних держав. У сучасній історіографії таку ієрархічність європейської влади у зв’язку з постанням Козацької держави добре проаналізовано у виданні: Плохій С. Наливайкова віра: козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. – К.,2005. Поза тим й до цього часу продовжує переважати твердження, що державою у XV – XVIII ст. можна називати лише державу-суверен, що не відповідає історичним реаліям. 17 Вважаємо таке історіографічне доповнення коректним з огляду на існування Українського гетьманату Павла Скоропадського у 1918 р., який можна означити як Другий Український гетьманат. 18 Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації // Історія України. – 2002. - № 8. – С. 9. 19 Шульгин О. Нарис з нової історії Європи. - С. 142; Поршнев Б. Тридцателетняя война и вступление в нее Швеции и Московского государства. – Москва, 1976. – С. 64. 20 Цьольнер Е. Історія Австрії. – Львів, 2001. – С. 153-154. 21 Поршнев Б. Тридцателетняя война. – С. 59. 22 Історія Центрально-Східної Європи. – Львів, 1996. – С. 186. 23 История Чехии. - Москва, 1947. - С. 101. 24 Поршнев Б. Тридцателетняя война. – С. 59. 25 Порівн.: Плохій С. Божественне право гетьманів: Богдан Хмельницький і проблема легітимності гетьманської влади в Україні // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. – Т. ІІІ. – 1994. – С. 99-100. 26 Історія Центрально-Східної Європи. – С. 180. 27 Samsonowicz H. Historia Polski do roku 1795. – Warszawa, 1990 – S. 173. 28 История Европы. – Т. 4: Европа Нового времени (ХVII–ХVIII века) – Москва, 1994. – С. 167. 29 Historia dyplomacji Polskiej. – T. II: 1572-1795. – Warszawa, 1982. - S. 175. 30 История Европы. – Т. 3: От Средневековья к Новому времени (конец ХV – первая половина ХVІІ в.) – Москва, 1993. – С. 211. Див.напр.: Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба 1300-1600. - К., 1998. - С. 116-118; Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в XV-XVI вв. Главные тенденции политических взаимоотношений. - М., 1984. - С. 38 - 39). 31 Димитров С., Манчєв К. История на балканските народи XV-XIX вв. - София, 1971. - С. 18-19. 32 Іналджик Г. Османська імперія. - С. 116. 33 Історія Центрально-Східної Європи. – С. 197. 34 Kołodziejczyk D. Podole pod panowaniem tureckim. Ejalet Kamieniecki. 1672-1699. -Warszawa, 1994. - S. 13. 35 Железнякова А. Босния под Османской властью в XV-XVII вв. // Османская империя: государственная власть и социально-политическая структура. - Москва, 1990. - С. 170. 36 Шушарин В. Особенности международной обстановки на Балканах во второй половине ХIV - первой половине XV в. // Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Європы в XV-XVI вв. - С. 45. 37 Его же. Королевство Венгрия и Османская империя (XV- первая чверть XVI в.) // Там же. - С. 105. 38 Costăchescu M. Documente moldovenesti inainte de Steban cel Mare. - Vol. II. - Bucurecti, 1959. - P. 599; Параска П.Ф. Териториальное становление Молдавского феодального государства во второй половине XIV в. // Социально-економическая и политическая история Юго-Восточной Европы (до середины ХІХ в.) - Кишинев, 1980. - С. 64. 39 Costăchescu M. Documente. - P. 601. 40 Семенова Л. Некоторые аспекты международного положения Молдавского княжества во второй половине ХV в. // Юго-Восточная Европа в средние века. - Кишинев, 1972. - С. 208. 41 Параска П. Териториальное становление Молдавского феодального государства. - С. 65. 42 Борничень-Максим М. Турецкие документы о финансово-экономических обязательствах Молдавии и Валахии перед Османской империей во второй половине ХVI в. // Восточные источники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. - Т. ІІІ. – Москва, 1974. – С. 241. 43 Греков И. Османская империя и страны Центральной и Восточной Европы в 50-70-е гг. XV в. // Османская империя и страны… Европы в XV-XVI вв. - С. 65. 44 Семенова Л. Некоторые аспекты международного положення. - С. 208. 45 Греков И. Османская империя и страны. - С. 76. 46 Гонца Г. Изменение тактики внешнеполитического курса Молдавского государства в последних десятилетиях XV - начале XVI в. // Социально-экономическая и политическая история Юго-Восточной Европы (до середины ХІХ в.) - Кишинев, 1980. - С. 104. 47 Леп’явко С. Формування молдавської політики українського козацтва // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. – Вип. 7. – К., 2000. – С. 79–88. 48 Семенова Л. Взаимоотношения Дунайских княжеств с Османской империей в ХVI в. // Османская империя и страны… Европы в XV - XVI вв. - С. 193. 49 Там же. - С. 194. 50 Nigazi A. Tarih. 3. - Istanbul, 1963. - P. 55 - 56. 51 Кантемир Д. Описание Молдавии. - Кишинев, 1973. - С. 44. 52 Власова Л. Взгляды Дмитрия Кантемира на развитие молдавско-османских политико-правовых отношений в ХV - начале XVIII в. // Социально-экономическая и политическая история Молдавии периода феодализма. - Кишинев, 1988. - С. 110-111. 53 Цит. за: Кантемир Д. Описание Молдавии. - С. 79. 54 Там же. - С. 44. 55 Цит. за: Cantemir D. Istoria imperiului Ottomane. - Vol. II. - Bucuresti, 1878. - P. 274. 56 Советов П. Проэкты вступления Дунайских княжеств в подданство России и Речи Посполитой в XVII - начале XVIII в. // Россия, Польша и Причерноморье в XV–XVIII вв. – Москва, 1979 - С. 317. 57 Documente privitoare la istoria romanilor. In 44 vol. - Supl. II., Vol. III. - Bucuresti, 1900. - P. 155-156. 58 Sarnecki K. Pamiętniki z czasów Jana Sobieskiego. Diariusz i relacje z lat 1691 – 1696 / Wyd. J.Wolinski. - Wrocław, 1958. - S. 14-16. 59 Власова Л. Два направления внешней политики Молдавии и их преломление в ее взаимоотношениях с Польшей в 80 - 90-е гг. и в XVII в. // Россия, Польша и Причерноморье. - С. 336. 60 Там же. - С. 338. 61 Кириченко Н. Текст русско-молдавского договора 1711 г. и соответсвие его летописи М. Некулчи // Вековая дружба. Сб. ст. - Кишинев, 1961. - С. 319. 62 Іналджик Г. Османська імперія. - С. 118; Порівн. також: Kołodziejczyk D. Ejalet Kanieniecki. - S. 19. 63 Блашкович Й. Два турецких документа к истории Трансильвании // Восточные источники. – С. 150. 64 Шушарин В. Королевство Венгрия и Трансильвания во время войны османов с Габбсбургами // Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в ХVII в. – Часть 1: Главные тенденции политическихх взаимоотношений. – Москва, 1998. – С. 33. 65 Блашкович Й. Два турецких документа. – С. 151. 66 Шушарин В. Королевство Венгрия и Трансильвания. – С. 42. 67 Османская империя в первой чверти ХVII века. Сб. докум. и мат. - Москва, 1984. - С. 192. 68 Медведева К. Внешнеполитическое положение Трансильванского княжества в 50 - 60-е гг. XVII в. // Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Європы в XVII в. – С.188 69 Вознесенский Н. Очерки Трансильвании. - Санкт-Петербург, 1849. - С. 22. 70 Іналджик Г. Боротьба за Східно-Європейську імперію, 1400 – 1700 рр. Кримський ханат, Османи та піднесення Російської імперії // Кримські татари: історія і сучасність (до 50-річчя депортації кримськотатарського народу). Матеріали міжнародної наукової конференції. – К., 1995. – С. 117. 71 Греков И. Османская империя и страны. - С. 74-76. 72 Іналджик Г. Боротьба за Східно-Європейську імперію, 1400 – 1700 рр. – С. 118; Федорук Я. Міжнародна дипломатія і політика України 1654 – 1657. – Частина І: 1654 рік. – Львів, 1996. – С. 7. 73 Федорук. Я. Міжнародна дипломатія дипломатія і політика України 1654 – 1657. – Частина І: 1654 рік. – Львів,1996. – С. 7. 74 Греков И. К вопросу о характере политического сотрудничества Османской империи и Крымского ханства в Восточной Европе в ХVІ–ХVІІ вв. // Россия, Польша и Причерноморье... – С. 302. 75 Тунманн. Кримское ханство. – Симферополь, 1991. – С. 46. 76 Галенко О. Дипломатія Кримського ханства (середина ХV ст. – 1783 р.) // Нариси з історії дипломатії України. – К., 2001. - С. 246. 77 Грушевський М. Історія України-Руси. - Т. VII. - К., 1995. - С. 116. 78 Винар Л. Силуети епох. Дмитро Вишневецький, Михайло Грушевський. Історичні розвідки. - Дрогобич, 1992. - С. 27. 79 Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. - Т. 2. - Львів, 1991 – С. 16-21; Jorga N. Geschichte des Osmanischen Reiches nach den Quellen dargestellt. - Vol. III. - Gotha, 1910. - P. 112. 80 Стороженко А. Князь Дмитрий Иванович Вишневецкий по народному прозвищу Байда // Киевская старина. - 1897. - Т. 56. - С. 521. 81 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России собранные и изданные Археографическою коммисиею (далі – Акты ЮЗР). - Т. 2. – Санкт-Петербург, 1865. - С. 155-157. 82 Грушевський М. Історія України-Руси. - Т. VIІ. - С. 114. 83 Архив Юго-Западной России, издаваемый временною коммисиею для разбора древних актов. – Ч. 3. – Т. І. – К., 1863. – С. 4 – 5. 84 Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки. – К., 1904. – С. 54. 85 Цит. за: Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996. – С. 46 – 47. 86 Документи Богдана Хмельницького. 1648 – 1657. – К., 1961. – С. 84 - 85. 87 Boratynski L. Stefan Batory i plan ligi przeciw turkom (1576 – 1584). – Krakow,1903. – S.86; Леп’явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах. – С.150. 88 Леп‘явко С. Ян Оришовський // Історія України в особах. Литовсько-польська доба. – К.,1997. – С.202 – 210. 89 Леп’явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах . – С.151 – 152. 90 Королев В. Босфорская война. – Ростов-на-Дону,2002. - C.614 – 615. 91 Памятники дипломатических сношений Древней России с державами иностранными. – Санкт-Петербург, 1851. - Т. 1. - Стлб. 1282. 92 Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. – Чернігів,1996. - С. 102. 93 Дневник Эриха Лясоты из Стеблева // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. – К., 1896. - Вып. 1. - С. 147 – 148; Сокульський А. Щоденник Еріха Лясоти із Стеблева // Запорозька старовина. Спеціальний випуск. – К.,Запоріжжя, 2003. – С.278 – 296. 94 Леп’явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах ХVІ – середини ХVІІ ст. // Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. – Т.1. – К.,2006. - C.335. 95 Винар Л. Дипломатична місія Олександра Комуловича в Україну 1594 року // Записки чину святого Василія Великого. - 1963. - № 10. – С.42. 96 Цит. за: Плохий С. Папство и Украина. Политика Римской курии на украинских землях в XVI – XVII вв. – К.,1989. – С.60. 97 Плохий С. Указ. соч. – С.61. 98 Ізмаїл (Ізмаїл, Сміл) – місто, порт, фортеця, торгівельний і військовий центр. Засноване слов’янами як м. Сміл у IX ст. на місці більш давніх поселень V – IV ст.. до н.е. Знаходиться на лівому березі гирла Дунаю за 80 км. від Чорного моря. У XIV – XV ст. належало до Молдавського князівства. Завойоване Османами у 1484 р. Важливий центр работоргівлі Османів. Турецький мандрівник Е. Челебі писав, що у цьому місті «на невільницькому ринку багато білих рабинь і невільників-хлопчиків». Центр транзитної торгівлі різноманітними товарами між Османською імперією та Європою. Протягом XVI – XVIII ст. Ізмаїл неодноразово штурмувався підрозділами українського козацтва та декілька разів був ними захоплений. Сьогодні районний центр Одеської області Української держави. (Эвлия Челеби. Книга путешествия – Москва, 1961; Колосок Б. Фортеці Ізмаїла // Теорія та історія архітектури. – К.,1995; Гумашьян С. Изучение Измаила 16 – 18 вв. // История, археология и экология Нижнего Подунавья. – Reni, 1995). 99 Плохий С. Указ. соч. – С.65. 100 Сас П. Політична культура українського суспільства (кінець ХVІ – перша половина ХVІІ ст.). – К.,1998. - С.264; Krawczyk A. Strategiczna rola Ukrainy dla obrony cywilizacji chrzescijanskiej na Wschodzie Europy w pismach politycznych Jozefa Wereszynskiego // Центральна і Східна Європа в ХV – ХVІІІ століттях: питання соціально-економічної та політичної історії. – Львів,1998. - С.175 – 176. 101 Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV-XVIII ст.) // Записки наукового товариства ім.Т.Шевченка (далі – ЗНТШ). – Львів,1991. – Т. ССХХІІ. – С. 37. 102 Леп’явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561-1591). – Чернігів, 1999. – С. 43-47; Флоря Б.Н. Россия и походы запорожцев в Молдавию в 70-х годах XVI в. // Карпато-Дунайские земли в средние века. – Кишинев, 1975. – С. 215-217. 103 Кравець М.М. Роль Запорізької Січі у визвольній боротьбі українського народу. – Вінниця,1999. – С. 30-36; Леп’явко С.А. Військово-політична діяльність українського козацтва в контексті міжнародних відносин (1561-1595): Автореферат дис.... докт.іст.наук. – К., 2000. – С. 19-20. 104 Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького. Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI – серединиХУІІ століття. – К., 1991. – С.43; Acta historica. – Krak?w, 1887. – Т. ХІ. – S. 144-145. 105 Леп’явко С.А. Українське козацтво... – С. 139, 149-154; Його ж. Військово-політична діяльність ... – С. 22-24; Макушев В.В. Восточный вопрос в XVI и XVII веках (по неизданным итальянским памятникам) // Славянский сборник. – М., 1876. – Т. ІІІ. – С. 7-10. 106 Исторические связи народов СССР и Румынии в XV – начале XVIII в. Документа и материалы в трех томах. – М., 1965. – Т. 1. – С. 192. 107 Кравець М.М. Вказ. праця. – С. 50-51; Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996. – С. 62-63, 92-130; Його ж. Козацькі повстання 1591-1596 років в Україні: Автореферат дис. ... к.і.н. –Дніпропетровськ, 1991. – С.12; Ковальский Н., Плохий С. Источники одеятельности германской и ватиканской дипломатии на Украине в 90-х годах XVII века // Вопросы германской истории. – Днепропетровск,1984. – Вып. 12. –С. 146-155; Плохий С. Папство и Украина. Политика римской курии на украинских землях в XVI-XVII вв. – К., 1989. – С. 58-65; Сергійчук B.I. Перші козацькі посольства // Жовтень. – 1986. – № 1. – С. 97-103; Його ж. Іменем Війська Запорозького... – С. 47-50. 108 Лясота Е. Щоденник // Коли земля стогнала. Друга половина XVI-перша половина XVII ст. – К., 1995. – С. 384. 109 Там само. – С. 384-391. 110 Исторические связи ... – T. I. – С. 232, 238, 251-254, 266, 325; Панашенко В.В. Допомога українських козаків братньому молдавському народу в боротьбі проти турецьких поневолювачів(XVI ст.) // Феодалізм: економіка, класова боротьба, культура. Зб. наук. праць – К., 1986. – С. 56-57. 111 Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994. – С. 214-226; Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – T. VII. – С. 314-343; Панашенко В.В. Чорноморські походи запорізьких козаків у першій половиш XVII ст. // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. – К., 1989. – Вип. 15. – С. 35-36; Ульяновській В.І. Росія на початку смути XVII століття: нова концепція: Доповідь ... подана на здобуття наук, ступеня докт. іст. наук. – К., 1995. – С. 23; W?jcik. Z. Wojny kozackie w dawnej Polsce. – Krak?w, 1989. – S. 24. 112 Cac П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI – перша половина XVII ст.). – К., 199S. – С. 171. 113 Львівська наукова бібліотека НАН України ім. В.Стефаника (далі – ЛНБ). ВР. – Ф. 5. – Спр. Оссолінських № 236/ІІ. – Арк. 234-2341; Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (с 1609 г.). – СПб., 1906. – Вып. 3. – С. 164-166; Мицик Ю. Нові дані до біографії Петра Конашевича (Сагайдачного) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Просфоніма. Історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. – Львів, 1998. – С. 419. 114 ЛНБ. ВР. – Ф. 5. – Спр. Оссолінських № 236/ІІ. – Арк. 2341; Жукович П. Указ. соч. – СПб, 1903. – Вып. 1. – С. 130-134, 138. 115 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах (даті – ВУР). – М., 1953. – Т. 1. – С. 3-5; Мицик Ю. Нові дані... – С. 423-424; Наливайко Д. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. – К., 1998. – С. 192; Сергійчук B.I. Іменем Війська Запорозького... – С. 64-70. 116 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995 – T. VII. – С. 500-501; Сас П.М. Політична культура... – С. 196. 117 ВУР. – Т. ІІ. – С. 51; Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у XVI – середині XVII ст. – К.; 3апоріжжя, 1998. – С. 158-161; Сас П.М. Політична культура... – С. 163-168; Baranowski В. Polska a tatarszczyzna w latach 1624-1629. – Lódź, 1948. – S. 29-38. 118 Сас П.М. Політична культура... – C. 168-169. 119 Тамсамо. – С. 171. 120 ЛНБ.ВР. – Ф. 5. – Спр. Оссолінських №475/11. – Арк. 97, 103, 105, 107, 129. 121 Мицик Ю.А. Деякі документи до історії козацтва першої половини XVII ст. // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку (Матеріали Шостих Всеукраїнських історичних читань). – К.; Черкаси, 1997. – Кн. 1. – С. 33; Сас П.М. Політична культура... – С. 158. 122 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – T. VIII. – Ч. 1. – С. 143-182; Плохий С.Н. Папство и Украина... – С. 134-137; Сас П.М. Політична культура... – С. 214-221. 123 Новосельский А. Борьба Мосоквского государства с татарами и Ногайской ордой. – Москва,1947. – С.114. 124 Цит. за: Вирський Д. “Дискурс про Козаків”. – К.,2005. - С.68. 125 Акты Московского государства, изданные императорскою Академией наук под ред. Н. Попова. – Т.1. - Санкт-Петербург, 1890. – С.448; Щербак В. Україна в політичних планах Швеції, Польщі і Російської держави в другій половині 20-х – на початку 30-х років ХVII ст. // Україна і Польща в період феоділізму. Зб. наук. праць. – К.,1991. – С.99 – 100. 126 Крипякевич І. Козачизна в політичних комбінаціях 1620 – 1630 рр. // Записки НТШ. - Т.117/118. - Львів,1914. – С.74. 127 Акты Московского государства. – Т.1. - С.215. 128 Леп’явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах ХVІ – середини ХVІІ ст. // Історія українського козацтва. – Т.1. – С.340. 129 Щербак В. Іван Сулима // Володарі гетьманської булави. – С.150. 130 Баран О. Козаки в Тридцятилітній війні // На службі Кліо. Зб. наук, праць на пошану Любомира Романа Винара, з нагоди 50-ліття його наукової діяльности. – Київ, Нью-Йорк, Торонто, Париж, Львів, 2000. – С. 170-175; Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – С. 287-288; Сас П.М. Політична культура... – С. 163. 131 W?jcik Z. Wojny kozackie... – S. 54. 132 Брехуненко В.А. Стосунки українського та донського козацтва і Смоленська війна (1632-1634) // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. Міжвід. зб. наук. праць. – К., 1999. – Вип. 8. – С. 99. 133 Національна наукова бібліотека України ім. В.Вернадського (далі – ННБ). IP. – Ф. ІІ, 13402. – Арк. 100, 237; Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – T. VIII. – Ч. 1. – С. 228, 235, 239, 246; Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. – К., 1996. – С. 104-105; Baranowski В. Geneza sojuszu kozacko-tatarskiego z 1648 r. // Przegląd historyczny. – 1948. – T. XXXVII. – S. 281-284. 134 Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... – С. 215-222; Грушевський М.Історія України-Руси. – T. VIII. – Ч. 1. – С. 229; Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького... – С. 129-134. 135 АГАД Варшава. – Ф. «Libri Legationum», од. зб. 30, арк.13. 136 БМЧ Краків. – Теки Нарушевича, рукоп. 123, арк. 164; од. зб. 125, арк. 73. 137 АГАД Варшава. – Ф.“Архів Замойських”, од. зб. 3037, арк. 201. 138 Katałog dokument?w tureckich. – S.325 – 326; Див. також: Diariusz drogi tureckiej i acta konstantynopolskie z r. 1640 / Wyd. R. Ottman. – Warszawa, 1883. 139 У ході Кандійської війни, у результаті грандіозного морського бою на Дарданеллах (26. VI. 1656) між Османами та об’єднаними силами Венеції і Мальти останніми було визволено з турецького полону близько 7 000 християн. З них 2 550 чол. залишилися жити на Мальті, де їх було переписано: 1 046 чол. записалися «руськими» («russiotti»), а 119 чол. – московитами («moskoviti») (Див.: Bonello G. Early Russo-Maltese Connections from Joan de Russia to Boyar Sheremetev. – Malta,2000). 140 У 1646 р. про велике «свавільство» українських козаків в акваторії Чорного моря, де вони перемогли у двох великих морських битвах з турецьким флотом, згадувалося у 1-й та 2-й статтях чергового мирного договору між Османською імперією і Річчю Посполитою (БМЧ Краків. – Рукоп. 612, арк. 358). 141 Switalski Z. Nieznana wiadomost z biografii Bohdana Chmielnickiego przed 1648 rokiem (Poselstwo kozackie do Warszawy na sejm w 1639 roku) // Kwartalnik historyczny. – 1959. – R. LXVI. –№ 3. – S. 855-858. 142 Голобуцкий В. Дипломатическая история Освободительной войны украинского народа1648-1654 гг. – К., 1962. – С. 77-92; Мицик Ю. Джерела з історії національно-визвольної війни українського народу середини XVII століття. – Дніпропетровськ, 1996. – С. 106; Смолій В.А., Степанков B.C. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. – К., 1995. – 2-ге вид., доп. іперер. – С. 75-82. 143 Цит.за: Поршнев Б.Ф. К характеристике международной обстановки освободительной войны украинского народа 1648-1654 годов // Вопросы истории. – 1954. – № 5. – С. 50-51. 144 Смолій В.А., Степанков B.C. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 pp.): Україна крізь віки. – К., 1999. – Т. 7. – С. 122-123. 145 Гуржій О. Українська козацька держава в другій половина XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право. – К., 1996. – С. 19-31; Крип’якевич І.П. Адміністративний поділ України 1648-1654pp. // Історичні джерела та їх використання. – К., 1966. – Вип. 2. – С. 123-149. 146 Горобець В. Політичний устрій українських земель другої половини XVII-XVIII ст. Гетьманщина, Запорожжя, Слобожанщина, Правобережна Україна (спроба структурно-функціонального аналізу). – К., 2000. – С. 50. 147 Савчук Ю., Турек Є. Прапор Б.Хмельницького з державної трофейної колекції військового музею у Стокгольмі // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. – К., 2000. – Вип. 7. – С. 312-313, 315. 148 Вестфальский мир // Советская историческая энциклопедия. – М., 1963. – Т. 3. – С. 405-406; Жебокрицький О.А. Міжнародна обстановка напередодні Визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі // Наукові записки Київ. держ. ун-ту ім. Т.Г.Шевченка. – К., 1954. – Т. ХІІІ. – Вип. 1. – С. 110-111; Поршнев Б.Ф. К характеристике международной обстановки... – С. 45-46; Его же. Политические отношения Западной и Восточной Европы в епоху Тридцатилетней войны // Тридцатилетняя война и вступление в нее Швеции и Московского государства. – М.,1976. – C. 425-427; Historia dyploraacji polskiej 1572-1795. Pod redakcja Z. W?jcika. – Warszawa, 1982. – Т. ІІ. – S. 104-106. 149 Документы об Освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. (далі – ДОВ). – К., 1965. – С. 90-96; Степанков В. Ідея Української держави й Річ Посполита (1648-1660) // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. Матеріалі Міжн. наук. конф. – К., 1993. – Вип. 1. – С. 79-80; Radziwill A.S. Pamiętnik o dziejach w Polsce 1647-1656. – Warszawa., 1980. – Т. 3. – S. 94-95, 103. 150 Степанков В. Ідея Української держави... – С. 82-87. 151 ДОВ. – С. 56-69; Мельник Л.Г. Международные отклики на Освободительную войну украинского народа 1648-1654 гг. // Вопросы новой и новейшей истории. – Харьков, 1979. –Вып. 25. – С. 16. 152 Кордуба М. Проба австрійського посередництва між Хмельницьким і Польщею // ЗНТШ. – Львів, 1908. – Т. LXXXІV. – С. 5-32; Мацьків Т. Цісарське посольство до Б.Хмельницького в1657 році // Український історик. – 1973. – № 3-4. – С. 127-132; 1974. – № 1-3. – С. 65-75; Олянчин Д. Українсько-бранденбурзькі зносини в XVII ст. // ЗНТШ. – Львів, 1931. – T. CLI. – С. 151-179; Плохий С.Н. Ватикано-польские отношения 1648-1654 гг. (Анализ папских бреве) // Вопросы новой и новейшей истории. – К., 1987. – Вып. 3. – С. 116-121. 153 Наливайко Д. Очима Заходу... – С. 259-260. 154 Там само. – С. 262-270; Смолій В.А., Степанков B.C. Українська національна революція XVII ст. ... – С. 191-193. 155 Ермоленко А.Ф. Украинско-молдавские отношения в годы Освободительной войны украинского народа (1648-1654) // Воссоединение Украины с Россией 1654-1954. Сб. статей –М., 1954. – С. 223-241; Смолій В.А., Степанков B.C. Богдан Хмельницький. – С. 396, 399-400, 402-403, 410-412, 454-455, 475, 507-511. 156 Бутич І. До історії українсько-трансільванських взаємин (1648-1656) // Архіви України. – 1966. – № 3. – С. 62-66; Кордуба М. Між Замостям та Зборовом (Сторінка зносин Семигороду з Україною і Польщею) // ЗНТШ. – Львів, 1922. – Т.СХХХШ. – С.39-56; Його ж. Боротьба запольський престілпо смерти Володислава IV// Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1911. –Т. 12. – С. 1-60; Смолій В.А., Степанков B.C. Богдан Хмельницький... – С. 197-198, 215, 410-411, 460, 548-551. 157 Санин Г.А. Отношения России и Украины с Крымским ханством в середине XVII века. – М., 1987. – С. 46-58, 85-120, 184-210; Степанков B.C. Українська держава у середині XVII століття: проблеми становлення й боротьби за незалежність (1648-1657 роки): Дис. на здобуття наук, ступеня докт. іст. наук. – К., 1993. – С. 37, 39, 42-43, 52-53, 55, 58; Феденко П. Тріумф і катастрофа. Оцінка досягнень і поразки революції Богдана Хмельницького // Культура і життя. – 1990. – 12, 19 серп.; Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і формування його політичної програми (1648 – серпень 1649 pp.). – Львів, 1993. – С. 18-25, 54, 59; Його ж. Міжнародна дипломатія і політика України 1654-1657. –Львів, 1996. – Ч. 1. – С. 13-60, 125-168. 158 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. –Львів, 1990. – Вид. друге, випр. і доп. – С. 150-153; Пріцак О. Союз Хмельницького з Туреччиною 1648 року // В 300-ліття Хмельниччини / Збірн. за ред. Б.Крупницького. – Мюнхен, 1948. – С. 143-164; Санин Г.А. Указ. соч. – С. 46-58, 85-120, 184-210; Смолій В.А., Степанков B.C. Українська національна революція... – С. 147, 191; ФедорукЯ.О. Міжнародна дипломатія... – С. 61-120. 159 Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII – першої чверті XVIII ст. – К., 1995. – С. 4-20; Заборовский Л.В. Россия, Речь Посполитаяи Швеция в середине XVII в. Из истории международных отношений в Восточной и Юго-Восточной Европе. – М., 1981. – С. 6-157; Лызлов Г.М. Польско-русские отношения в период Освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг.:Автореф. дис.... к.и.н. – М., 1959. – С. 6-15; Смолій В.А., Степанков B.C. Богдан Хмельницький... – С. 132-133, 211-215, 282-287, 412-413,420, 433-449, 452-453, 466-468, 513-515, 534-535, 546-548, 579-583. 160 Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1994. – T. I. – С. 73. 161 Становлення Української державності в XVII ст.: Богдан Хмельницький та його спадкоємці. – К., 1998. – С. 35. 162 Дашкевич Я. Павло Тетеря // Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. – С. 274. 163 Кордуба М. Венецьке посольство до Хмельницького (1650) // Записки НТШ. – Т.LXXVIII. – Львів,1907. –С.51 – 89; Chynczewska-Hennel T. Alberto Vimina: Ukraina – Kozaczyzna Bohdan Cmielnicki // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво (збірник статей). – К.,1998. - С.153 – 160. 164 Королев В. Босфорская война. – С.634 – 635. 165 Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. – К.,1993. – С.221. 166 Цит. за: Січинський В. Чужинці про Україну. – К.,1992. - С.81. 167 Федорук Я. Переговори Речі Посполитої з Москвою і укладання Віленського миру (1654 – 1656) // Переяславська рада 1654 року (історіографія та дослідження). – К.,2003. - С.797 168 Traktaty polsko-austriackie z drugie połowy XVII wieku / Oprac. Zb.W?jcik. - Warszawa, 1985. –S.33 169 Документи Богдана Хмельницького. 1648-1657. - К., 1961 - С.574-575. 170 Цит. за: Січинський В. Чужинці про Україну. – К.,1992. - С.109. 171 РДАДА Москва. – Ф.229, ствп. 21/1407, арк.8-12; ЦДІА України у Києві. – Ф.1407, оп.2, спр.202, арк.1. Опубл.: Універсали Богдана Хмельницького 1648 – 1657 / Упор. І. Крип’якевич, І. Бутич. – К.,1998. - С.222 – 223. 172 Імператор Леопольд І Габсбург володів короною «Священної Римської імперії німецької нації» з 1658 р. до 1705 р., з 1655 р. – король Угорщини. Народився 9 червня 1640 р. у Відні. Увійшов до історії як правитель за якого після виснажливої Тридцятилітньої війни 1618 - 1648 рр. відродилася могутня Австрійська імперія та започаткувалося т. зв. Віденське імперське барокко. Протягом 47-ми років володарювання політика Леопольда І Габсбурга характеризувалася постійною напруженістю, яка була пов’язана на Заході - з боротьбою за спадок іспанських Габсбургів та війнами з Францією, на Півдні та Сході – протистоянням з Османською імперією. Проводив послідовну контрреформаційну політику та притримувався паритетного компромісу з протестантами. Особистим девізом імператора протягом усього життя було гасло «Consilio et industria» («Розумом і старанністю»). Був тричі одружений. Від останнього шлюбу з Елеонорою Магдалиною Терезією Пфальц-Нойбурзькою мав двох синів, які стали наступними австрійськими імператорами – Йосиф І (1705 – 1711) та Карл VІ (1711 – 1740). Помер 5 травня 1705 р. й похований у Соборі Капуцинів у Відні (Spielman J.-P. Leopold I. – Graz,1981; Цьолнер Е. Історія Австрії. – Львів, 2001). 173 Цит. за: Kubala L. Wojny duńskie i pokój Oliwski. 1657 – 1660. – Lwow,1922. - S. 244–245, 484-485. 174 Pribram F. Die Berichte F. Von Lisola. – Wien, 1887. – S.519. 175 Kubala L. Wojny duńskie i pok?j Oliwski. – S. 484–485. 176 Великий візир (на тур. «садразам») – особистий та уповноважений представник султана у державних та релігійних справах, головний над усіма візирами та емірами. По суті, друга особа у державній системі Османської імперії, яка володіла султанською печаткою. Коли великі візирі очолювали військовий похід їхні повноваження зростали, адже у цей час вони особисто ухвалювали остаточні рішення, видавали «фермани» та грамоти на сувоях з султанською печаткою. 177 Золотими називали дукати. 178 Орешкова С. Османская империя во второй половине ХVII в.: внутренние проблемы и внешнеполитические трудности // Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в ХVII в. – Часть 2. – Москва,2001. – С.11 179 Бантыш-Каменский Н. Обзор внешних сношений России с иностранными державами (по 1800 год). - Ч. 1. - Москва, 1894. - С. 22. 180 Kubala L. Wojny duńskie i pokój Oliwski. – S. 302. 181 Мегмед (Магомед, Махмед) ІV Мисливець жүктеу/скачать 1.52 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|