Дипломатія старшини правобережного козацтва й Запорожжя

Ю.Хмельницький намагався підтримувати дипломатичні відносини й з Польщею. Впродовж 1677-1679 pp. він через посланців і листи вимагав від неї виведення залог з міст Брацлавського та Київського воєводств і встановлення кордону по р.Случі. 1679 р. Я.Собеський посилав до Ю.Хмельницького на переговори Й.Шумлянського з пропозицією відмовитися від турецької протекції, визнати його владу на умовах збереження титулу руського князя й нобілітації старшини. Сама ж козацька Україна мала становити рівноправну (з Польщею й Литвою) складову федеративної Речі Посполитої. Передбачалося урівняння в правах православної Церкви з римо-католицькою. Однак переговори виявилися безрезультатними . Після зміщення 1681 р. Ю.Хмельницького козацький регіон Правобережжя був приєднаний до володінь молдавського господаря Г.Дуке. Його наказний гетьман Я.Драгинич установив контакти з лівобережною старшиною . Згадуваний уже О.Гоголь, котрий очолював козаків, розташованих польським урядом на Київському Поліссі (до речі, сенат хотів використати їх як "представників панування Речі Посполитої в Україні" ), зовсім не був маріонеткою в руках короля, а намагався провадити власну зовнішню політику: шукав порозуміння з Ю.Хмельницьким, відправив посольство до Г.Дуке, пішов на зближення з І.Самойловичем і весною 1678 р. визнав його владу. Тому Я.Собеський не приховував невдоволення діями наказного гетьмана .

Власну зовнішню політику в другій половині 1670-х-на початку 1680-х pp. провадила й Запорозька Січ. Кошовий І. Сірко, враховуючи минулі прорахунки, робить її більш незалежною від позицій Москви й Варшави, а також у відносинах з ними керується не стільки інтересами запорозької громади, скільки козацької України в цілому. Так, попри тиск з боку російського уряду та І.Самойловича, він не лише не розірвав 1677 р. відносин з Ю.Хмельницьким, а навіть зміцнював їх, підтримував дипломатичні стосунки з Кримом, домагаючись укладення миру (нагадаємо, що 1677 р. турецько-кримські війська вели воєнні дії проти Росії та Лівобережного гетьманства). Наступними роками (помер у 1680) він також провадив незалежну зовнішню політику .

В першій половині 1680-х pp. Запорожжя, прагнучи зберегти приязні відносини з Росією й Гетьманщиною, водночас уникало загострення стосунків з Кримом та активізувало контакти з Польщею (король схиляв запорожців до підтримки його боротьби з Портою) .

На початку 1680-х pp. польський уряд намагається (через посольства) повернути правобережне козацтво в підданство короля та використати його у воєнних діях проти Порти й Криму. При цьому плани відновлення автономії козацького регіону навіть не обговорювалися. У липні 1683 р. рада правобережного козацтва, засвідчуючи неприязнь "народу християнського українського" до "турецького панування", попросила протекції в Я.Собеського. Наступного місяця король затвердив гетьманом С.Куницького, наказав виготовити булаву й печатку з "гербом старожитнім України". Незабаром Я.Драгинича було усунуто від влади. Щоправда, частина козаків ще орієнтувалася на Туреччину, тому остання призначила їм своїх гетьманів - Т.Сулименка й Самченка, але останні не відігравали помітної ролі у сфері міжнародних відносин. Переважна більшість козаків була на боці Речі Посполитої. У березні 1684 р. козацька рада обрала гетьманом А.Могилу .

Так започатковується новий етап у дипломатичних відносинах правобережного козацтва з Річчю Посполитою, що дозволило йому 1684-1685 pp. розпочати колонізацію земель між Тясмином, Тікичем і Київським Поліссям (де-юре перебували у володінні султана) на основі повернення "прадавніх вольностей, свобод і привілеїв". Беручи активну участь у боротьбі з турками й татарами на теренах Австрії (Віденська кампанія 1683 p.), Молдавії, Валахії, України та Кримського ханства, відроджуючи козацький устрій і функціонування українських органів влади, воно з кінця 1680-х pp. (під час переговорів з польським урядом та його послами й посланцями), окрім традиційних питань щодо розмірів платні, поставок сукна, зброї й боєприпасів, починає порушувати (переважно опосередковано) клопотання про розширення козацької території, визнання її окремішності, заборони антикозацьких дій з боку польських підрозділів тощо . У стосунках з представниками польських органів влади, окремими шляхтичами й офіцерами козаками висувалася як одна з першочергових вимога встановити кордон по р.Случі на Волині й р.Ушу в Литві. У кінці 1691 p. C.Палій під час переговорів відверто повідомив польським посланцям, що рано чи пізно вся земля до р.Случ належатиме Гетьманщині . Водночас правобережні гетьмани й полковники не лише з ініціативи польського короля, але також із власної, намагаючись установити дружні відносини, відправляли посланців із листами на Січ (тільки з січня по липень 1688 р. А.Могила робив це тричі ). Як зазначалося, С.Палій у кінці 1680-х pp. добився доброзичливих стосунків з І.Мазепою, що дозволило час від часу провадити спільні з лівобережними козаками походи проти татар. Це викликало гостру негативну реакцію з боку Варшави. 1692 р. Я.Собеський відправив до Палія посла, котрий мав запропонувати визначитися з протекцією монархів: польського короля чи російського царя. С.Палій засвідчив прихильність до першого з них .

У цілому до 1697 р. дипломатичні відносини правобережного козацтва з Польщею мали конструктивний характер, що забезпечувало збереження між ними миру. Ситуація міняється з 1697 p., коли сейм ухвалив постанову, згідно з якою козаки виселялися із шляхетських маєтків Брацлавського й Київського воєводств. А після укладення Карловицького договору правлячі кола Польщі взяли курс на ліквідацію козацького устрою та козацького стану. Відтак помітно погіршуються дипломатичні відносини. Козацьке посольство до Варшави влітку 1699 р. вже не добилося згоди на їх збереження . Однак С.Палій та старшина не втрачали надії шляхом переговорів залагодити конфлікт і уникнути воєнних дій. Паралельно в пошуках союзників вони намагалися домовитися про підтримку своїх планів із Запорожжям, Лівобережним гетьманством і російським урядом. На жаль, ці переговори виявилися безуспішними.

Після ворожих дій з боку польських підрозділів у 1701 р. дипломатичні відносини з Польщею згортаються. Наступного року спалахнуло народне повстання проти відновлення польського панування. Наказний гетьман С.Самусь та С.Палій неодноразово зверталися до І.Мазепи з листами, в яких засвідчували готовність прийняти підданство царя й прохали надіслати допомогу. Не очікуючи офіційної згоди Москви, вони та інші старшини зреклися протекції польського короля й почали вживати титулатуру "його царської величності Військо Запорозьке". Взимку 1703 p. C.Палій відхилив пропозицію російського дипломата Й.Паткуля припинити боротьбу проти Польщі. В січні 1704 р. С.Самусь і полковник З.Іскра виїхали на переговори з І.Мазепою до Батурина, під час яких домагалися прийняття Правобережжя до складу Гетьманщини. Але вони успіху не принесли. Влітку 1704 р. старшина й козаки всіх правобережних полків приєдналися до І.Мазепи, загони якого вступили на терени Правобережжя .

У другої половини 1680-х pp. Запорожжя й далі обстоювало право на самостійну зовнішню політику. Як відзначали запорожці в листі до І.Самойловича весною 1686 p., Січ неодноразово одержувала звернення не тільки царів, а й австрійського цісаря, польського короля, султана й хана . Вона підтримувала постійні дипломатичні зносини з Варшавою, якій надавала допомогу у воєнних акціях проти турків і татар. Не дивно, що запорожці гостро зреагували на перехоплення лівобережними козаками І.Мазепи посланців А.Могили, надісланих з ініціативи короля. А враховуючи провал Кримських походів (1687, 1689) російських і лівобережних полків та погіршення свого становища, в листопаді 1689 р. козаки прийняли ухвалу визнати підданство Я.Собеського, до котрого відправили посольство чисельністю 100 (за іншими даними - 200) осіб. Ласкаво прийнявши його, король пообіцяв виконати їхні прохання дещо згодом (тепер же побоювався конфлікту з Росією). Ця дипломатична акція занепокоїла Москву. Невдовзі І. Мазепа отримав суворий наказ перехоплювати запорозьких гінців і послів, які прямували в Польшу .

З 1689 р. тіснішими стають контакти Січі з правобережним козацтвом (С.Палій двічі запрошувався на посаду кошового), визначається курс на порозуміння з Кримом і укладення з ним мирної угоди, спрямованої проти Росії (1689-1691). Частина запорожців охоче підтримала акцію Петрика. Існують також факти, які засвідчують, що кілька тисяч козаків у 1690-х pp., усупереч заборонам царя та І.Мазепи, перебувало на службі в польського короля . Нову хвилю невдоволення російською політикою викликало укладення 1700 р. Константинопольського договору між Росією й Портою (передбачав зруйнування, крім одного укріплення для охорони переправи, фортець і поселень між Січчю й Чорним морем, заборону козакам і татарам воювати й т. ін. та будівництво росіянами укріплень на запорозьких землях). Унаслідок цього тенденція до зближення з Кримом стала більш рельєфною. Розпочалися тривалі переговори щодо укладення антиросійського союзу з ханом Девлетом Ґереєм II. Це до краю погіршило відносини Запорожжя з І.Мазепою та російським урядом. У кінці 1708-першій половині 1709 pp. Січ і Багчесарай готували спільний виступ проти Росії, що зіграло помітну роль у переході 8 тис. запорожців на чолі з К.Гордієнком на бік короля Карла XII та І.Мазепи. Втім, через заборону султана хан не зміг реалізувати домовленостей із Січчю - прибути на допомогу союзникам улітку 1709 р. Зі свого боку, Росія в травні того самого року зруйнувала Запорозьку Січ.

Зовнішня політика правобережного й запорозького козацтва відзначалася багатовекторністю, її напряки змінювалися залежно від розвитку геополітичної ситуації.

Розділ ХІІ

Дипломатія гетьманського уряду П. Орлика. Міжнародні коаліції та боротьба за повернення влади в Україні
12.1. Міжнародна ситуація у Східній Європі на початку XVIII ст. та її вплив на цілісність України

Великі зміни в міжнародному становищі поліцентричного Українського гетьманату викликала Північна війна 1700 – 1721 рр., яка розпочалася Росією, яка за допомоги Данії, Польщі та Саксонії (“Північний союз”) проводила її зі Швецією. Головним завданням Північного союзу спочатку була боротьба зі шведами за прибалтійські території, а потім протидія поширенню гегемонії короля Карла ХІІ не лише в Північній, але й у Центрально-Східній Європі. Вступ шведської армії Карла ХІІ Густава до литовських земель Речі Посполитої в 1702 р. дивовижно збігся з початком козацького повстання в її східних воєводствах. Наявні джерела не дозволяють говорити про якийсь конкретний зв’язок між цими подіями, однак можемо вказувати на існування певних домовленостей між представниками шведського короля й правобережними козацькими старшинами. З огляду на плани молодого монарха Швеції розколоти політичну еліту Польсько-Литовської держави (поділ на Сандомирську і Варшавську конфедерації), його інспірація козацького виступу у 1702 - 1704 рр. виглядає цілком імовірною. Польські історики Йозеф Йончак, а за ним Анджей Каміньський відзначали, що саме повстання Семена Палія не дало змоги Польщі вчасно вступити у війну з Швецією⁵²⁹. Більш того, події на Правобережній Україні відтягували й укладення двохстороннього польсько-російського антишведського союзу.

15 липня 1704 р. на зустрічі послів Речі Посполитої та Московської держави поблизу Нарви королівський представник, хелмський воєвода Т. Дзялинський заявив, що Польща не зможе вступити у війну проти Швеції у зв’язку з утриманням значних військових сил на своїх південно-східних землях. Окрім того, вона укладе союз з Росією лише у тому випадку, коли та збройним шляхом придушить повстання правобережних козаків і змусить їх повернути зайняті міста польським урядовцям. Дзялинський також засвідчив керівникові російських дипломатів В. Головіну, що він не буде проводити подальші переговори, якщо Москва не виконає висунутих ним від імені Августа ІІ Сильного умов⁵³⁰. У відповідь на це росіяни відповіли, що польський король мусить надати цареві право самому вибирати методи вирішення питання щодо непокірних українців. 17 липня Головін оголосив полякам власний проект, згідно якого був випрацюваний текст мирного договору: Річ Посполита оголошує повстанцям на чолі з С. Палієм амністію, а Росія змусить їх до підпорядкування собі. Дипломатичний шлях розв’язання проблеми мотивувався тим, що збройне погамування повстанського руху може викликати заворушення на Лівобережній Україні, а також відтягнути значні сили росіян з театру бойових дій⁵³¹. Але річпосполитським дипломатам не сподобався такий варіант. На третьому засіданні польсько-російської комісії московські посли погодилися використати військові сили проти керівника повстання – полковника С.Палія, але лише в тому випадку, коли він не складе зброю добровільно. Однак поляки продовжували твердо стояти на своєму. А тому тільки наприкінці серпня Голіцину вдалося вмовити їх визнати компромісний варіант і укласти мирний договір.

Договір, підписаний між Річчю Посполитою й Російською державою 30 серпня 1704 р. поблизу Нарви, увійшов до історіографії під назвою Нарвського й нараховував вісім пунктів⁵³². Перший з них передбачав об’єднання зусиль обох країн у боротьбі проти Шведського королівства; другий і третій - узгодження військових дій, спільне укладення миру й заборону ведення сепаратних переговорів з противником; у четвертому відзначалося, “…що Палій чи добрим, або злим способом до повернення фортець і місць, які в нещодавнім українськім замішанні взяв, змушений буде, і вони Королеві Й[ого] М[ило]сті і Речі Посполитій без ніякої претензії, якнайшвидше бути може, а найдовше на кампанію наступного року поверне, під детермінацією амністії Палію, якщо добровільно фортеці свавільно в тих замішаннях опановані, віддасть”⁵³³; п’ятий пункт зобов’язував царя віддати королеві ті інфлянтські міста й фортеці, які російська армія захопить під час війни; шостий і сьомий пункти передбачали надання Росією 12-тисячного підрозділу та 200 тисяч рублів субсидії для допомоги Польщі; останній пункт договору передбачав участь Речі Посполитої в Північній війні після того, як шведи залишать її територію. З боку Росії четвертий пункт договору було доручено виконувати лівобережному гетьманові І. Мазепі, який ще в травні 1704 р. одержав від правобережного гетьмана Самуся козацькі клейноди, що мали символізувати припинення повстання й перехід правобережців під протекторат російського царя⁵³⁴.

Після Андрусова 1667 р. та “Вічного миру” 1686 р. Нарвський договір вже вкотре засвідчував нехтування польським королем і російським царем інтересів Українського гетьманату, що полягали у прагненні до об’єднання. Адже вже вкотре після Андрусівського перемир¢я 1667 р. узаконювався його поділ на лівобережну й правобережну частини. Лише оперативна міжнародно-правова військова ситуація змусила Петра І й Августа ІІ Сильного на деякий час віддати Правобережну Україну під управління гетьмана І. Мазепи. Останній, з огляду на такий сприятливий момент, спробував використати домовленості між королем і царем на власну користь, якнайдовше утримуючи “польську” частину України під своєю владою.

У відповідь Швеція підписала т. зв. Варшавський договір 1705 р. зі своїм ставлеником С. Лещинським та його прихильниками в Речі Посполитій. Він мав антиросійське спрямування, а його положення юридично закріплювали військові успіхи шведської армії на землях Речі Посполитої, яка ставала васальною державою⁵³⁵. Результати довгоочікуваного польсько-російського договору були мінімальними. Протягом 1704 - 1706 рр. Карл ХІІ Густав отримав ряд важливих перемог на всіх фронтах воєнних дій - Прибалтиці, Білорусі, Польщі та Литві. Зокрема, у 1706 р. в Білорусі були розгромлені українські підрозділи полковників М. Миклашевського (під Несвіжем), І.Мировича (у Ляховичах), Д. Апостола (поблизу Клецька)⁵³⁶. Але головну свою перемогу шведський король здобув на полях Саксонії. Здолавши армію Августа ІІ Сильного, він змусив його 13 жовтня 1709 р. підписати Альтранштадтський договір про відмову Польщі й Саксонії брати участь в антишведській коаліції. Окрім того, Август ІІ Сильний був змушений зректися корони на користь С.Лещинського, а також виплатити Швеції велику контрибуцію. Перед тим Карл ХІІ Густав добився ще одного успіху: під його протекцію перейшов правитель Українського гетьманату І. Мазепа.

Однак військова перемога Росії поблизу Полтави стала переломною в ході Північної війни й перекреслила не лише протекторат Швеції над Україною, але й над Річчю Посполитою. У квітні 1710 р. вальна рада у Варшаві визнала права Августа ІІ Сильного на польський трон⁵³⁷. Тоді ж польською шляхтою було ратифіковано Вічний мир 1686 р. та “Вічний оборонний союз” 1704 р. і таким чином остаточно визнано західні кордони Речі Посполитої включно з українськими землями (“по Дніпру”). Це було зроблено в обмін на погодження Росії вивести свої війська разом з усім населенням козацьких полків з Правобережної України. Однак практичне виконання польсько-російських домовленостей було відкладено на деякий час через оголошення того ж року Османською імперією (яка пішла назустріч настійливим проханням Швеції та гетьманського уряду П. Орлика) війни Російській імперії.

У зв’язку з турецькою загрозою в лютому 1711 р. у Москві розпочалися чергові переговори між Росією й Польщею. Керівник польської делегації К. Волович відразу ж заявив, що договори 1686 і 1704 рр. були ратифіковані лише за умови виведення російських військ та козацтва з східних воєводств Речі Посполитої. Цього не відбулося, а тому поляки збільшували свої претензії: окрім повернення Білої Церкви, Фастова, Брацлава, Немирова й Богуслава, вони вимагали: звільнення російськими гарнізонами Полоцька, Бихова, Вітебська а також Вільнюса й Риги з окремими прибалтійськими територіями; виплати грошової компенсації; розмежування земель поблизу Києва, Стародуба й Великих Лук⁵³⁸. Лише в цьому випадку, як заявляли польські посли, Річ Посполита зможе виставити 62-тисячне військо на допомогу царській армії у війні з Туреччиною. Не погоджуючись на віддання прибалтійських і білоруських міст, канцлери Г. Головкін і П. Шафіров обіцяли негайно повернути Польщі українські міста Правобережжя в разі приєднання польсько-литовських сил до військових дій проти Османської імперії.

На початку липня 1711 р. багатотисячна армія Російської імперії на чолі з Петром І була оточена об’єднаними турецько-татарсько-шведсько-українським військом поблизу Прута. Російський цар був змушений підписати невигідний для себе Прутський мир з турецьким султаном, в якому, зокрема, вирішувалася й доля міжнародного становища Українського гетьманату. У другому пункті російського варіанту договору від 12 липня говорилося: “в польские дела Его Царское Величество мешаться, також и их казаков и запорожцев, под их область принадлежащих и у хана крымского сущих, обеспокоивать и в них вступаться не изволит и от стороны их руку отымает”⁵³⁹. Турецький текст цієї статті був трохи інший і в латиномовному перекладі звучав так: “Poloniae atque ei adhaerentibus Cosacis et Zaporoviensibus et iis Cosacis, qui Serenissimo Hano Czymede Domino Deulet Geraj confoederati sunt, ex parte Cari nulla in posterum molestia fiat, sed ut a longa annorum serie nullum lus habuit in illis locis, ita modo ex iis omnibus sese subtrahere debeat”⁵⁴⁰. Обидва варіанти означали наступне: Росія повинна була відмовитися від втручання у внутрішні справи Речі Посполитої, а також від протекції (“відняти руку”) над козаками Правобережної України, Запорозької Січі та козаками, що перебували під владою гетьмана П. Орлика⁵⁴¹. Через деякий час, очевидно, під тиском Орлика на турецького султана Агмеда ІІІ та кримського хана Девлет-Гірея, даний пункт Прутського договору з турецького боку почав трактуватися у напрямі позбавлення впливу Росії не лише на Правобережжя й Запорожжя, але й на Лівобережну Україну⁵⁴².

Поразка Російської імперії в Прутській кампанії зменшила не тільки її тріумф від Полтавської битви, але й міжнародне значення Північного союзу. У зв¢язку з цим Петро І був змушений терміново евакуювати свої військові бази з Білої Церкви, Немирова й Вінниці, в результаті чого Правобережна Україна відійшла під зверхність Османської імперії та Шведського королівства, володарі яких протягом другої половини 1711 - 1712 рр. погоджувалися віддати її під владу гетьмана П.Орлика. Але зовсім інші плани щодо цієї території Українського гетьманату мала Річ Посполита на чолі з Августом ІІ Сильним.

Бажаючи реабілітуватися в очах тогочасного міжнародного співтовариства та шляхти Речі Посполитої, польський король (одночасно - курфюрст Саксонії з 1694 р.) з подвійною енергією береться до справи повернення під свою владу “козацьких” Київського, Брацлавського й Подільського воєводств, тим самим намагаючись відновити дію Карловицького договору 1699 р. Його представники на переговорах з турками неодноразово заявляли про “дідичне” право короля володіти цими землями.

Наступник Яна ІІІ Собеського домігся королівського трону в результаті боротьби зі ставлеником Франції принцем Конті за допомогою підкупу частини депутатів сейму та можливості введення до Польщі саксонського війська. Його правління підтримувала монархія Габсбургів, а тому в перше десятиліття свого королівства (до 1706 р.) Август ІІ Сильний опирався на антифранцузьку міжнародно-політичну систему ("Великий союз"). Щоб стати абсолютним монархом, він намагався приєднати до спадкових саксонських володінь Ліфляндію й Естляндію, а також Трансільванію й Молдавію. Як відзначалося, у результаті шведської окупації Польщі і внутрішньої опозиції (т. зв. «Великопольська шляхетська конфедерація»), Август ІІ Сильний, згідно з договором з королем Швеції Карлом ХІІ Густавом від 24 вересня 1706 р., віддав польську корону його ставленику - Станіславу Лещинському. Таким чином, на деякий час Річ Посполита була вилучена зі сфер зовнішньої політики Австрії і Франції.

Поступово Польсько-Литовська держава потрапила під вплив Російської імперії. Після Полтавської битви й перемоги Петра І над Карлом ХІІ Густавом та Іваном Мазепою Август ІІ Сильний відновив владу над Польщею. 20 жовтня 1709 р. між Річчю Посполитою й Росією був укладений мир в м. Торуні, згідно якого остання зобов’язувалася надавати королю військову підтримку. У відповідь вальний сейм 1710 р. у Варшаві ратифікував Вічний мир 1686 р. і визнав встановлені ним польсько-російські кордони. Протягом 1711 - 1712 рр. за наполяганням польського короля і згідно домовленостей з Росією, відбулося виселення жителів козацьких полків з Правобережжя на Лівобережну Україну⁵⁴³.

На початку 1712 р. московського царя дуже хвилювала ситуація навколо турецько-українських переговорів у Стамбулі⁵⁴⁴. Цар побоювався, щоб султан не віддав гетьманові П. Орликові право володіти всією територією України. З різних причин цього не трапилося, а 5 квітня у столиці Порти був підписаний договір про мир між Османською та Російською імперіями. Він укладався терміном на 25 років і доповнював положення Прутського трактату. Згідно його положень, кордон між Росією й Туреччиною мав пролягати по рр. Дніпро та Кінські води. Територія Правобережної України виводилася “з-під руки” московського царя задля передачі її під управління гетьману П. Орлику. Обумовлювався переїзд шведського короля Карла ХІ Густава з Туреччини через Росію до Швеції. Російська сторона виплатила султану 297 тисяч 470 рублів, у свою чергу турки випустили з полону близько 60 полонених росіян на чолі з П.Толстим. У результаті Константинопольського договору султан Османської імперії Агмед ІІІ надав мазепинському наступнику П. Орлику право володіння правобережними землями України під протекторатом Османської імперії.

Через рік, 13 червня 1713, у турецькому місті Адріанополі було підтверджено статті попереднього Константинопольського договору 1712 р. між царем і султаном. Однак ті, що стосувалися “українського питання”, були дещо змінені. Крім того, за Адріанопольською угодою Росія мала в 60-денний термін вивести з Речі Посполитої свої війська (які, в основному, перебували на території Правобережної України), а царю Петру І заборонялося втручатися у внутрішні справи Польщі. Кордон між Османською та Російською імперіями пересувався від Дніпра й приазовських степів в межиріччя річок Самари і Орелі. Від їхніх верхніх частин і до Азова він мав пролягати по р. Північний Донець. Також переглядалися міждержавні кордони на правобережних землях Україні, починаючи від Києва. Остаточно міжнародно-правовий статус більшої частини України був вирішений 12 квітня 1714 р., коли до Адріанопольського договору було додано дві статті, за якими турецький султан дозволяв військам Речі Посполитої зайняти територію Правобережної України (з якої вже на Лівобережну Україну було виведене майже все населення козацьких полків) у кордонах «від Случі до Дніпра».

Таким чином, міжнародно-правовий статус Українського гетьманату на початку XVIII ст., зважаючи на геополітичні перегрупування та міжнародні інтереси країн Центрально-Східної, Південно-Східної Європи й Північної Європи, постійно змінювався⁵⁴⁵. Протягом цього часу вітчизняна дипломатія ставала все більш залежною від намірів Османської імперії, Речі Посполитої, Російської держави, Шведського королівства та Кримського ханcтва. Проте творці зовнішньої політики поліцентричної Української держави за допомогою різних дипломатичних комбінацій намагалися зберегти свою владу над її різними частинами.