Дипломатія на «межі світу»
жүктеу/скачать 1.52 Mb.
|
12. 2. Діяльність П. Орлика Незважаючи на поразку під Полтавою, шведський король Карл ХІІ будував плани щодо відновлення втрачених позицій й відвоювання в російського царя спочатку Правобережжя, а згодом і всієї України. Разом з турецьким султаном він планував здійснити похід на Київ. 1 грудня 1710 р. у похідній резиденції шведського монарха в Бендерах відбулася нарада за участю гетьмана П. Орлика, кримського хана Девлет-Гірея і Ю.Потоцького - представника “опозиційного” польського короля Ст. Лещинського, де було узгоджено майбутню військову операцію щодо оволодіння Україною546. Наступник І. Мазепи, гетьман Орлик розпочав активну діяльність у двох напрямах. По-перше, він послав в Україну своїх представників, які мали розповсюджувати серед населення гетьманські універсали з закликом визнавати його владу та вербувати серед місцевої старшини прихильників ідеї відмови від російського протекторату й переходу під Шведську корону. По-друге, гетьман проводить переговори з ханом Девлет-Гіреєм і висилає своїх послів до Османської імперії, де ті за допомогою французького резидента у Стамбулі Дезаєра добиваються у султана Агмеда ІІІ оголошення війни Росії547. Дипломатичні заходи гетьмана мали також завершення в укладеному 23 січня 1711 р. українсько-татарському договорі. У першій статті попереднього проекту договору (поданому козацькими дипломатами 19 січня) в першій статті говорилося про те, що, незважаючи на укладений військово-політичний союз між Україною й Кримом, “малоросійський народ і Військо Запорозьке повинні мати постійне заступництво Його Величності Короля Швеції”548. Таким чином, вперше гетьманським урядом у переговорах з іншою державою декларувалося визнання протекції Карла ХІІ. Одночасно в одній із пропонованих статей П. Орлик намагався убезпечити себе від протегування кримського хана й трактував зв’язок з татарами як рівноправний - “хан і вся Кримська держава під жодним приводом братерства, дружби та військового союзу не можуть ані тепер, ані будь-коли в майбутньому висувати якісь претензії щодо підкорення України”549. Хоча в остаточному тексті договору, який був затверджений Девлет-Гіреєм, не згадувалося про заступництво над Україною шведського монарха, проте визнавалося, що “хай вона [Україна] – буде вільним народом”550. Українсько-татарська угода 1711 р. мала чітко виражений антиросійський характер і передувала спільному походу П. Орлика, Девлет-Гірея та Ю.Потоцького на Правобережну Україну наприкінці січня. Детальний опис цієї військової операції зробив у своїй праці Б. Крупницький551. Перед тим як вирушити у похід Орлик заручився підтримкою свого протектора, який надав гетьману спеціальний універсал-звернення до правобережних українців, де, зокрема, стверджувалося: “… підступні ворожі плани (Москви. – Т.Ч.) сягають навіть далі, щоб козаків, удатних і славних на війні, вигнати з давніх місць проживання й вислати в райони, віддалені від їхніх прадавніх земель”552. Наприкінці січня 1711 р. об¢єднані українсько-татарсько-польські сили вирушили на Правобережну Україну з метою її звільнення від російської присутності. Біля Рашкова армія, у складі якої перебувало чотири тисячі запорожців кошового отамана К. Гордієнка, близько двох тисяч поляків С. Потоцького і більше двадцяти тисяч буджацьких і білгородських татар, перейшли Дністер. У середині лютого під контролем П. Орлика опинилася велика територія поміж Немировим, Вінницею та Брацлавом. Неприступною залишалась тільки Біла Церква, фортифікаційні споруди якої відігравала важливе значення у військово-стратегічних планах гетьмана. 25 березня його війська розпочали приступ добре укріпленої, з чисельним гарнізоном фортеці. Хоча запорожці разом з татарами й оволоділи передмістям, але трьохденний штурм Білої Церкви не дав результатів. Не витримавши, татари покинули Орлика і, розпорошивши свої загони по Наддніпрянщині, почали грабувати місцеве українське населення, плюндрувати міста і села, захоплювати ясир. Польські підрозділи Потоцького вирушили на Волинь, а сам П. Орлик з запорожцями, зважаючи на ці обставини, змушений був відступити до Фастова. Невдовзі він покинув Україну й наприкінці квітня знову опинився в Бендерах. Завдяки своїм попереднім заходам та підтримці шведського сюзерена Орлику під час першого етапу походу (лютий-квітень 1711 р.) вдалося заручитися підтримкою майже всього місцевого населення. Про це свідчив сам російський цар Петро І, який 3 травня писав до О. Меншикова, що П. Орлика підтримує вся “задніпровська” Україна553. Наступника Мазепи у його прагненні поширити свою владу на Правобережжя підтримали такі місцеві урядовці, як полковник Богуславського полку Самійло Іванович (Самусь), полковник Корсунського полку Андрій Кандиба, полковник Уманського полку Іван Попович та полковник Канівського полку Данило Ситинський554. Цьому сприяли листи-універсали П. Орлика до “войовничого малоросійського народу” із закликом виступати проти російського царя. Один із них був виданий гетьманом 9 березня під час перебування в Лисянці555. Універсали Орлика мали розголос на всій території Правобережжя й розповсюджувалися включно до володінь Переяславського полку556. Перебуваючи під враженням успішного просування та переходу на його бік козацьких зверхників, Орлик повідомив королеві Карлу ХІІ, що його військо зросло більш ніж уп’ятеро557. Зважаючи на те, що раніше його підрозділи без військ союзників нараховували близько 3-х тисяч козаків, то, на кінець квітня, якщо вірити свідченням гетьмана, вони збільшилися до 15-ти тисяч осіб. Орлик також намагається залучити на свій бік лівобережного гетьмана І. Скоропадського. Він звернувся до нього з пропозицією об’єднати зусилля для возз’єднання України та звільнення її від російської присутності. У цьому, на думку правобережного гетьмана, її мали допомагати шведський король і турецький султан, які постановили, щоб Україна залишалася “вільною Річчю Посполитою”558. Після уважного ознайомлення зі змістом листа П. Орлика до Скоропадського можемо стверджувати, що в ньому була закладена програма-максимум політичних бажань наступника Мазепи, а саме – використовувати зверхність Стокгольма й Стамбула лише як засіб до удільності України. “Не йміть віри тим, - звертався Орлик до лівобережного гетьмана, - що кажуть, буцім Оттоманська Порта думає панувати над Україною. Ні, Блискуча Порта, його Величність Король шведський і хан кримський уже між собою таку згоду зробили, щоб Україна не підлягала ні під чию васальну залежність…”559, - відзначалося в листі. Звичайно, опоненти можуть заперечити: мовляв, Орлик задля того, щоб перетягнути на свій бік лівобережні козацькі полки, міг сказати сказати й не таке. Однак зважимо на те, що протягом наступних десятиліть П. Орлик неодноразово висловлювався в такому сенсі, зокрема, у зверненнях до багатьох тогочасних монархів Європи. На жаль, І. Скоропадський, зважаючи на попередній гіркий досвід Мазепи, не тільки не підтримав починань більш молодого гетьмана, а, навпаки, вислав на Правобережжя козацькі підрозділи для боротьби з Орликом. Хоча це й не стало на заваді планам українсько-татарсько-польських союзників (у першій половині березня під Лисянкою ці полки були ними розбиті), проте в процесі продовження походу між ними почали виникати протиріччя. Якщо П. Орлик зі старшиною хотіли повністю оволодіти правобережними землями, то Ю. Потоцький бажав рухатися на захід - до кордонів з Польщею. У зв’язку з цим гетьман апелював до короля Карла ХІІ, оскаржуючи дії поляків560. Другою проблемою для українського гетьмана (яку він так і не зміг вирішити) була поведінка татарських “братів”, які на початку квітня після довготривалої облоги Білої Церкви та одержання звістки про надходження російських військ почали залишати союзницький табір і плюндрувати навколишні міста й селища, вибираючи звідти ясир. До честі П. Орлика, він усіма засобами намагався утримати хана Девлет-Гірея від цих дій. Спочатку гетьман нагадав ханові положення січневого українсько-татарського договору, де йшла мова про неможливість такої поведінки татар. Коли це не переконало кримчан, він вказав Девлет-Гірею на його зобов’язання перед Карлом ХІІ про те, що в ясир братимуть лише ворогів, а не місцеве населення. Однак це також не справило враження на татар – вони і далі продовжували свою традиційну справу. А тому Орлик знову (вже вкотре!) звертається з протестом щодо такої політики татар до свого протектора – короля Швеції. Одночасно він повідомляє про неправомірні дії татар турецькому султану Агмету ІІІ. Той пішов назустріч проханням гетьмана й наказав своїм підлеглим повернути всіх українських полонених до тих місць, звідки вони їх взяли561. Зрада татар спричинила відхід від Орлика правобережних козацьких полків, які були змушені повертатися захищати рідні оселі. А тому П. Орлик, позбавлений підтримки татар і правобережців, у середині квітня вирішив залишити територію України562. Карл ХІІ намагався всіляко стримати цей процес. 19 квітня він послав свого представника до султана Буджацької орди з проханням не залишати Орлика й триматися до приходу турецької армії563. 24 квітня король листовно звернувся до гетьмана та київського воєводи Речі Посполитої Ю. Потоцького з вимогою не полишати Правобережної України., а П. Орлику наказував стати під командування польського воєначальника564. Але це вже не врятувало ситуацію – саме в той час війська Орлика і Потоцького переходили Дністер у районі Бендер. Таким чином, протекція шведського короля та військова підтримка татар і поляків не допомогли П. Орлику відвоювати Правобережну Україну в російського царя. Більш того, саме намагання Орлика у 1711 р. повернути під свою владу ці землі змусили царя Петра І та лівобережного гетьмана Івана Скоропадського протягом другої половини 1711 - 1712 рр. здійснити примусовий згін населення правобережного регіону України на Лівобережжя565. Як свідчив 10 березня 1712 р. сам Орлик у листі до великого візиря Османської імперії, російські війська залишили Правобережну Україну “жахливо і неможливо спустошену, випалену й знелюднену”566. Отже, справа об’єднання правобережної та лівобережної частини Українського гетьманату вже вкотре зазнала відчутного удару. Ця невдача спонукала П. Орлика до пошуку нових союзників та продукування інших зовнішньополітичних комбінацій, тепер вже за безпосередньою участю другого монарха - султана Османської імперії Агмеда ІІІ.
Незважаючи на раптову смерть свого протектора Карла ХІІ під час облоги норвезької фортеці Фредерістен (шведський монарх був вбитий 30 листопада 1718 р.), надії П. Орлика та його оточення щодо перемоги Швеції у Північній війні відновилися з укладенням 5 січня 1719 р. Віденського миру між австрійським імператором Карлом VI, курфюрстом Ганновера Георгом І та курфюрстом Саксонії й, одночасно, королем Речі Посполитої Августом ІІ. Найважливішим у цьому союзі було те, що польський король, який перед тим був найбільш си$льним і вірним союзником Петра І, переходив на бік прошведсько налаштованих країн. З огляду на зміни у міжнародній ситуації та чутки про відновлення активних військових дій тепер вже Швеції, Австрії, Польші, Саксонії та Ганновера проти Росії, гетьман П. Орлик вислав своїх представників до запорозького отамана Малашевича та кримського хана Саадет-Гірея з пропозицією підтримати у разі потреби військові дії Стокгольму та його нових і старих союзників у їхній війні з Петром І. Відомо, що на початку 1719 р. козацька старшина, яка перебувала у Швеції разом з Орликом, активно готувалася до участі у нових битвах на „східному фронті” Великої Північної війни569. У цей час наступник Мазепи розпочав дипломатичне листування з Августом ІІ та його урядовцями. Зокрема у своїх посланнях до короля Речі Посполитої Орлик наголошував на тому, що разом із запорозькими козаками зможе допомогти Польщі у разі її виступу проти Росії. Окрім того, еміграційний український гетьман переконував польського короля у необхідності відновити військово-політичний союз з Османською імперією та Кримським ханством, а також пропонував налагодити стосунки з казанськими татарами й таким чином створити „мусульманський пояс” війни з Петром І. Така пропозиція була частиною більш ширшого (й значною мірою авантюрного) плану гетьманського уряду щодо великого наступу на Російську імперію, в якому були такі пункти: 1) турки мали наступати на Росію з району Кавказу; 2) під час цього походу до османської армії мали приєднатися поволзькі татари; 3) війська Орлика та Запорозької Січі повинні були з’єднатися з Буджацькою ордою і вступити до України з Півдня; 4) з Заходу на росіян мали наступати війська Австрійської імперії та Речі Посполитої; 5) шведи відновлювали б активні військові дії на Півночі570. Для запевнення нового шведського короля Фредріка у можливості втілення такого грандіозного плану, гетьман Орлик разом з оточенням у жовтні 1720 р. виїхав з Швеції у напрямку до Польщі. З огляду на перемоги Петра І у ході Великої Північної війни та переорієнтацію учасників Віденського союзу на мир з Росією, уряди Варшави, Стамбулу та Стокгольму відхилили амбіційні пропозиції П. Орлика. Але король Швеції все ж таки надав рекомендаційні листи гетьману для австрійського імператора, польського короля, турецького султана і кримського хана571. Відомо, що гетьман обговорював свій військовий план з першим міністром Ганноверського курфюрства бароном А. Фон Бернсдорфом та представником короля Речі Посполитої Флемімінгом. Зрозумівши, що Північна війна йде до завершення, а колишні вороги Петра І хочуть укласти з ним мир, П. Орлик звернувся з пропозицією до російського царя про визнання його влади та своє повернення (за умов надання йому колишніх маєтностей) до України. Не отримавши жодних гарантій від Петербурга, гетьман переїхав на територію Османської імперії під захист турецького султана, де до самої своєї смерті у 1742 р. проводив активну дипломатичну діяльність. 12. 2. Союз з Туреччиною. Українсько-кримські відносини 1730-х – 1760-х рр. У зв’язку з укладенням Прутського трактату та відмову царя від Правобережної України на користь султана, наприкінці жовтня 1711 р. Орлик вислав до Стамбулу делегацію з метою дієво вплинути на процес ратифікації положень договору. Українське посольство очолив прилуцький полковник Д. Горленко, до нього також входили генеральний суддя К. Довгополий, генеральний писар І. Максимович, генеральний осавул Г. Герцик та кошовий отаман К. Гордієнко. У своїй інструкції Орлик наказував послам, щоб вони вимагали від султана зміни пункту Прутського трактату, що торкався України й був досить неясно сформульований. Загалом генеральна старшина мала відстоювати такі положення: 1) Порті необхідно визнати суверенітет гетьмана над Україною "обох сторін Дніпра"; 2) Україна має управлятися гетьманом, що обирається вільними голосами; 3) Порта не може самовільно зміщувати обраного гетьмана; 4) султан повинен змусити Москву назавжди відмовитись від претензій на Україну; 5) Кримський ханат не може домагатися панування над Україною; 6) протекція шведського короля над українським гетьманом має зберігатися; 7) мають бути забезпечені автономні права Запорозької Січі тощо572. Активна діяльність українців у Стамбулі та їхній вплив на переговори султана з російським послом П. Шафіровим дуже стурбували московських дипломатів. "Малоросійські зрадники підбурюють турецький двір проти Росії і вони якраз і є головною причиною, яка перешкоджає укладенню миру"573, - відзначав Шафіров у листі до свого царя. Таким чином, українські дипломати повинні були укласти договір з Портою про перехід України під управління гетьмана П. Орлика за султанської протекції. Разом з тим, посольство мало з собою три варіанти інструкцій: у першому наголошувалося на тому, що українці мали залишатися під захистом Шведської корони; у другому висловлювалося бажання одержати заступництво султана; третій варіант не розголошувався і його тримав у себе член посольства, генеральний писар І. Максимович, який мав оголосити побажання Орлика лише за певних обставин574. До речі, підтримка тісних відносин відразу ж з обома монархами (по суті, гетьман відроджував полівасалітетну модель у зовнішній політиці гетьманату) поставила П. Орлика в незручне становище перед ними. Султан вимагав особистої присутності гетьмана на переговорах у Стамбулі, а шведський король забороняв Орлику їхати до столиці Порти. “Він (Карл ХІІ. – Т.Ч.) наказав мені не приставати до турків. Я підкорився його наказам, які суперечили моїм інтересам”575, - згадував Орлик у 1719 р. під час свого перебування в еміграції. В особистому зверненні до гетьмана король Швеції вказував на причини такої заборони: “..Порта навряд чи хоче й може звільнити вашу батьківщину від московського ярма..., вона навряд чи може змусити москалів виконати статті, за якими вона (Україна. –Т.Ч.) має повернутися до свого давнього стану”576. Проте в листопаді 1711 р. українська делегація прибула до Туреччини, де розпочала активні переговори щодо вироблення умов, на основі яких уряд Орлика мав володіти Українським гетьманатом.. Видатний сходознавець О. Пріцак дослідив, що внаслідок діяльності тогочасної українсько-турецької комісії було укладено два договори між гетьманом Орликом і султаном Агмедом ІІІ577. Перший з них, що був оформлений між 25 та 28 грудня 1711 р. як султанська грамота типу “nisanfy”, забезпечував П. Орлику владу над “козаками обох боків Дніпра”578. Тобто, під гетьманську булаву мала відійти як Правобережна, так і Лівобережна Україна. Однак спротив російських дипломатів на чолі з П. Шафіровим (вони саме в той час перебували у Стамбулі) і, найголовніше, виконання Петром І прутських домовленостей, змусили Ахмеда ІІІ переглянути цей проект договору в новому варіанті від 16 березня 1712 р. Він був оформлений як султанська грамота “name” і в ньому вже не згадувалося про передачу українському гетьману Лівобережжя. Текст договору, який зберігся в латинському перекладі, мав назву “Privilegij Imperatoris Turcarum, quod dutam est Duci Zaporoviensium Philippo Orlik in possesionem ab hac pаrte Borysthenis Ucrainae”579. Його найголовнішим положенням було: “…Ми (турецький султан. – Т.Ч.) оцю Україну по цей бік Дніпра, яка на основі воєнного права перейшла до нашого непереможного цісарства від московського царя, передаємо і ласкаво відступаємо у повне володіння вищейменованованому гетьманові козаків українських і запорозьких, найяснішому Пилипу Орлику і його нащадкам, гетьманам українським і запорозьким… під нашою непереможною протекцією”580. Таким чином, опираючись на положення Прутського договору з Росією, Туреччина віддавала Правобережні землі України (“Ucrainum ab has parte Borysthents”) у “повне володіння” гетьмана П. Орлика. З іншого боку, відмова від претензії на Лівобережжя дала змогу Агмеду ІІІ укласти нове перемир’я з Петром І терміном на чверть століття, яке було підписано у Стамбулі 3 квітня 1712 р. Новоукладений мир між Російською державою та Османською імперією викликав бурхливий протест українського гетьмана. Він знову звертається до турецького візиря, намагаючись якнайгрунтовніше аргументувати свою позицію і при цьому посилаючись на історичне право обраних українцями гетьманів володіти всією Україною: “Не лише всі мої попередники з усім Військом Запорозьким добивалися визволення від московського ярма Лівобережної України, найближчої до Московщини за Правобережну, але й сам гетьман Мазепа не для чого іншого з’єднав зброю Війська Запорозького з зброєю війська Й[ого] В[еличності] шведського короля і разом з Й[ого] В[еличністю] пішов під протекторат Блискучої Порти, як тільки для того, щоб зробити самостійною всю Україну, і передусім Лівобережну…”581. Окремо П. Орлик турбувався про долю Києва, який, згідно турецько-російського договору, переходив до володінь Московської держави. “Ані Київ без України, ані Україна без Києва існувати не зможуть, бо яка користь з голови без тіла чи тіла без голови?”582 - наголошував гетьман у зверненні до найвищих урядовців Османської імперії. Як ніхто інший, Орлик розумів, що віддання йому згідно з грамотою Агмеда ІІІ Правобережжя не вирішить проблеми утвердження тут його влади. Про це переконливо засвідчували не лише наслідки походу 1711 р., але й тогочасна міжнародна ситуація. Адже на Правобережжя, окрім Москви, претендувала ще й Варшава, а тому, якщо б Орлик навіть і затвердився на цьому регіоні, ці дві потужні держави не дали б змоги володарювати йому тут довго. Разом з тим, не вирішувалася головна проблема для українських гетьманів, яка існувала вже півстоліття, від початку 60-х рр. XVII ст. – питання про об’єднання України під єдиною булавою. Задля виправдання перед шведським королем П. Орлик зробив спробу подати українсько-турецьку угоду не як прийняття османського сюзеренітету, а як рівноправний союз, що був дуже вигідний для України583. Також він намагається переконати Карла ХІІ в тому, що посольство на чолі з Д. Горленком не дотримувалося його настанов і не повинно було приймати привілей султана584. Після розмов з шведським патроном Орлик вирішує звернутися до Порти із заявою, що не буде вступати на Правобережну Україну, поки султан не врегулює це складне питання з королем Речі Посполитої Августом ІІ Саксонським. Як стверджують історики Б. Крупницький та О. Субтельний, саме в цей час гетьман П. Орлик відмовився від надмірних зобов’язань перед турками й повертався до безпечнішої зверхності шведського монарха585. Польський дослідник Ю. Фельдман описував ситуацію, в яку потрапив Орлик у період, як дуже важку, адже в похід на Правобережну Україну гетьмана примушував виступати кримський хан. Водночас Карл ХІІ попереджав гетьмана, що в такому випадку він позбавить його своєї протекції. Згодом гетьман пояснював свої дії у 1712 р. тим, що Порта не захотіла скористатися із сприятливої нагоди перемоги над росіянами коло Пруту й змусити останніх покинути Україну, а отже, султан порушив свої зобов’язання перед гетьманатом. Натомість П. Орлик разом із старшиною “заприсяглися не покидати заступництва Й[ого] В[еличності] шведського короля, доки Україна не буде визволена” від російської присутності586. Треба наголосити на тому, що при всій своїй “заангажованості” султаном, український гетьман не зрікався короля Швеції навіть у дуже складних і небезпечних для його життя ситуаціях, зокрема, під час підготовки турків і татар до штурму табору Карла ХІІ у Варниці (т. зв. калабалик). Хан Девлет-Гірей направив до Орлика турецького урядовця і двох мурз, щоб ті поцікавилися в гетьмана, кого він буде підтримувати – короля чи султана з ханом ? На таке питання гетьман заявив, що він ніколи не зречеться шведської протекції587. “…Девлет-Гірей не зміг ані переконати мене, ані [злякати] погрозами, що він відрубає мені голову біля дверей мого помешкання й забере мою родину в полон, якщо я … не прийму заступництва турків”588, - писав згодом Орлик у своєму щоденнику. На чолі декількох десятків козаків гетьман як вірний васал свого господаря бився разом з трьома сотнями гвардійців Карла ХІІ проти 20 тисяч татар і 6 тисяч турків у варницькому таборі 11 - 12 лютого 1713 р. Після насильної депортації короля з території Османської імперії Орлик хоча й змушений був номінально визнавати зверхність султана, однак був на нього дуже ображений з багатьох причин. У листі до шведського радника Міллєрна він писав: “...було б мило Богові й відповідало б сподіванням… якби священна Королівська Величність уклали мир з московитом, з’єднавши з ним своє військо і вдарили проти ворога імені християнського (Порти. – Т.Ч.)”589. Оскільки гетьман втратив надію за допомогою шведського короля відвоювати в росіян Україну, він запропонував протекторові об’єднатися зі своїми одвічними ворогами. Орлик закликав Карла ХІІ укласти договір з польським королем: “якщо Його Величність король шведський укладе з Августом ІІ мир, щоб я, Військо та Україна, раніше включені в ту угоду, не були ганебно покинуті на мусульманське рабство, оскільки я абсолютно не згоден на турецьку протекцію над Україною ”590. Разом з тим, незважаючи на невигідні умови султанського привілею й турецько-російських домовленостей, П. Орлик почав виконувати їхні умови й, у зв¢язку з тим, що в листопаді 1712 р. Османська імперія знову оголосила війну Росії, висилає на Правобережну Україну підрозділи під керівництвом наказного гетьмана Д. Горленка. Цього разу гетьманські війська мали відвойовувати її у Польщі. Проте 4 грудня під Уманню орликівці зазнали поразки від коронних військ на чолі з М. Любомирським. Однак згодом вони все ж таки оволоділи значною територією Правобережжя й перебували тут з лютого до листопада 1713 р. І хоча Карл ХІІ вже знаходився далеко від кордонів України, Орлик у своїх листах до його канцелярії постійно повідомляв про те, як розвивається процес утвердження його влади, “на правому березі” Дніпра591. На жаль, ця акція гетьмана знову закінчилася невдачею. Причиною поразки була не лише військова неспроможність Орлика та його союзників (1 серпня 1713 р. на Правобережжі перебувало 10 тисяч українських козаків, 12 тисяч турок і 30 тисяч татар)592, а й позиція міжнародної дипломатії. Поступово гетьман П. Орлик у своїй політиці відходить від орієнтації на військову підтримку Османів. Він продовжує триматися Карла ХІІ, який ще перебував у Бендерах. Доки існувало переконання, що султан і хан допоможуть Орликові звільнити не лише спустошену Правобережну, а й Лівобережну Україну, гетьман співпрацював з турками й татарами, визнаючи їхню зверхність, але не пориваючи з шведським королем. Але як тільки така можливість була втрачена, він звернувся за допомогою до польського короля Августа ІІ Саксонського. Розглядався й проект примирення з московським царем Петром І. У вересні 1713 р. козацькі підрозділи знову вирушили на правобережні землі України – Орлик та його сподвижники дуже хотів добитися від уряду Речі Посполитої дипломатичного визнання. Однак і це не допомогло гетьману втримати під своєю владою хоча б територію Правобережжя. 22 квітня 1714 р. Османська імперія підписала договір з Річчю Посполитою, згідно з яким Правобережна Україна відходила до володінь польського короля. Зважаючи на турецько-польські домовленості, український гетьман змушений був вивести свої війська з Правобережжя, а вже в червні 1714 р. виїхав з найближчим оточенням і сім’єю у напрямку Швеції. З огляду міжнародну ситуацію та позбавлення підтримки турецького султана, а також несподіваний від’їзд Карла ХІІ з Бендер до Стокгольму гетьман П. Орлик та генеральна старшина змушені були виїхати до Швеції. Період перебування та діяльності гетьманського уряду Орлика в Шведському королівстві протягом 1714 – 1720 рр. добре описаний у працях А. Єнсена, О. Субтельного та Б. Хагмана593. Оцінюючи тогочасні українсько-шведські стосунки, польський історик В. Конопчинський зазначав, що гетьман Орлик і його оточення мали собі за мету “збудувати незалежну Україну під протекторатом Швеції, відірвано від Польщі і Москви”594. У свою чергу російський дослідник В. Артамонов відзначав, що кордони “незалежної Української Речі Посполитої”, яка перебувала під протекторатом Швеції та використовувала захист, союз і військову допомогу Османської імперії й Криму, повинні були охоплювати Лівобережну, Сіверську, Слобідську, а також всю Правобережну Україну з традиційним кордоном по р. Случ. Окрім того, українському гетьманові мали підпорядкуваватися донці-некрасівці й області Війська Донського595. Отже, гетьман П. Орлик продовжив курс свого попередника І. Мазепи, на впровадження ідеї «удільності» України за шведської протекції. І хоча внаслідок постійних військових дій реалізація «Пактів і Конституцій законів і вольностей» 1710 р. була досить обмежена, однак протягом 1711 - 1713 рр. окремі його положення все ж таки частково запроваджувалися на теренах Правобережної України. Специфіка даного історичного періоду та українсько-кримських зв’язків полягає в тому, що політичні відносини з Кримським ханством від імені України підтримували три політичні центри – гетьманський уряд П. Орлика, який після повстання І. Мазепи 1709 – 1709 рр. знаходився в еміграції; гетьманський уряд Лівобережної України та уряд автономної Запорозької Січі. Зупинимося на висвітленні основних сторінок військово-політичної співпраці між Україною («мазепинською», «царською» та «запорозькою») та Кримом від моменту виходу у 1734 р. запорозьких козаків з-під сюзеренітету Гіреїв та до часу скасування у 1775 р. Запорозької Січі як такої. Відомо, що від часу початку російсько-турецької війни 1734 – 1739 рр. в Бахчисараї знаходився представник еміграційного уряду П. Орлика генеральний старшина, колишній переяславський полковник Іван Мирович596, який проводив там активну політичну діяльність та був особистим радником хана Каплан-Гірея І з «російського питання». З 1736 р. полковник Мирович також був дипломатичним резидентом орликівського уряду в Османській імперії. Як засвідчував у той час російський резидент у Стамбулі Вешняков: «Сей изменник [І. Мирович] многия в Крыму противности делал и в Константинополе блядословил и поносил российскую нацию с хулением правления (виділ. – Авт.)»597. У цей час І. Мирович зустрічався у Стамбулі з шведьским послом в Османській імперії Карлсоном та польським резидентом, французом Бенуа та проводив з ними розмови щодо відновлення повноцінного українсько-кримського військового союзу, який би був направлений проти Російської імперії. У 1738 р. І. Мирович у складі татарських військових сил брав участь у нападі на населенні пункти порубіжного Миргородського полку, де розташовувалися підрозділи російської армії. Очевидно, що І. Мирович вів листування з гетьманом П. Орликом та отримував від нього відомості про міжнародну обстановку та дипломатичні інструкції. Як стає зрозумілим з листа гетьмана до шведського короля Фредріка І від 30 травня 1741 р. у своїй кримській політиці Орлик використовував не лише Мировича та інших козацьких старшин-мазепинців (а також членів їх родин), але й свого сина Григора Орлика, який, зокрема, за дорученням батька проводив переговори з ханом Каплан-Гіреєм І598. Незважаючи на не дуже успішне для Османів та Гіреїв закінчення війни, І. Мирович продовжував перебувати у Бахчисараї, де серед іншого проводив і розвідувальну діяльність. Зокрема, у січні 1749 рр. російський купець у Бахчисараї Маркелов повідомляв, що з ним зустрічалася людина, яка назвалася колишнім капітаном артилерії російської армії (І. Мирович справді з 1723 до 1731 рр. перебував на службі в драгунському полку Української армії Російської імперії) та хотіла під час розмови вивідати певні новини599. У тому ж році російський представник у Стамбулі Неплюєв мав зветртатися із запитами до турецького та ханського урядів з проханням видачі І. Мировича. У травні 1749 р. з Мировичем у Бахчисараї зустрічався російський військовий дипломат М. Миронов, який вмовляв його перейти у російське підданство. У розмові з ним українець заявив, що «и слышать о том не желает,..., а во отечество де свое ехать разве за тем, чтоб били кнутом или ссылку послали или повесят…»600. У листі до свого брата Дмитра Мировича (той разом з матір’ю повернувся з Сибіру до України після 36-річного (!) заслання за участь у мазепинському повстанні601), який проживав у містечку Седневі на Черкащині, І. Мирович писав: «…а ежели бы ныне в руки [росіянам] достатись, помину Сибирь и царства небесного чудотворца не покажут»602. 18 серпня 1750 р. російська імператриця Єлизавета Петрівна видала секретний наказ про схоплення і привезення до Петербурга кримського посланця в Берліні Мустафа Аги. Як засвідчував документ під цим іменем у німецькій столиці перебував ніхто інший як І. Мировича: «…То, звичайно, є відомий Мирович за якого, як і за Орлика (гетьмана Пилипа Орлика. – Т.Ч.), так і за інших мазепиних зрадників, шведи при укладенні миру [Ніштадського] піклувалися, що у посилці його [Мустафа Аги] до Берліну є таємниці, пов’язані між королем пруським, ханом кримським, гетьманом Потоцьким… та й самою Францією через її агента, який знаходиться в Криму»603. У 1753 р. І. Мирович помер, однак при ханському дворі продовжували проживати та здійснювати представницькі дипломатичні функції інші емігранти-мазепинці – брат померлого Федір Мирович та Федір Нахимовський. Як засвідчували у той час російські агенти в Криму: «находятца при хане беглые малороссияне бывшего при хане ж умершего Ивана Мировича брат ево родной Федор Мирович да Малороссийского Лубенского полку Федор Иванов сын Нафимовский»604. Під час зустрічі з запорозькими козаками І. Орловському і О. Черевку, які перебували при російському послі М. Миронові Ф. Мирович заявив, що уряди Шведського, Польського, Пруського, Французького королівств уклали міжнародний договір про наступ на Російську імперію, а вони з Ф. Нахимовським прибули до кримського хана Арелан-Гірея з завданням від короля Речі Посполитої, щоб залучити Крим до цього антиросійського союзу. При цьому Мирович висловив думку, що «лупил де москаль запорожцам головы и завладел де отчизну нашу Малую Россию, и так де привели Малую Россию как волов в ярмо…» і просив запорожців передати на Січ прохання про підтримку політичної ініціативи орликівців605. Реагуючи на це, російський генерал Костюрін повідомляв кошового отамана Запорозької Січі на Генеральну військову канцелярію Українського гетьманату про можливість приїзду до України Ф. Мировича та Ф. Нахимовського з метою антиросійської агітації. Російський агент В. Романовський повідомляв, що основною метою діяльності еміграційних українських дипломатів у цей час є відірвання Запорозької Січі від Російської імперії та прилучення його до Кримського ханства: «Мирович обьявил имеют де они желание, чтоб Войско Запорожское Низовое от Российского государства отвратить и привернуть до хана Крымского и сию речь его господину атаману Кошовому и другим старшим козакам велел обьявить…»606. Про значущість довголітньої діяльності орликівців у Криму засвідчувала секретна грамота на ім’я гетьмана К. Розумовського з приводу їхньої антиросійської дипломатії при ханському дворі та їхнього можливого перебування в Україні, яку 15 листопада 1755 р. видала цариця Єлизавета Петрівна607. Цікаво, що у 1757 р. гетьман К. Розумовський писав до Петербурга з приводу діяльності орликовців у Кримському ханстві, що «тут (в Україні. – Т. Ч.) всі дуже злі на цих волоцюг, які перебувають в Криму, дивляться на них як на руйнівників тутешнього спокою, як на таких, що наводять на цей край підозри і сумніви щодо вірності, яку усі одностайно мають до Її Імператорської Величності»608. Занепокоєння Глухова та Петербурга з приводу «підривної» діяльності орликівців припинилися лише у 1758 р., коли Ф. Мирович та Ф. Нахимовський помирають (можливо, що вони були отруєні російськими агентами) в Бахчисараї. Незважаючи на те, що лівобережна частина Українського гетьманату (Гетьманщина, «Мала Росія») від часу повстання І. Мазепи та гетьманування на Лівобережній Україні І. Скоропадського, Д. Апостола та К. Розумовського, перебувала під жорстким контролем центрального уряду Російської імперії, її уряди зберігали певні політичні відносини з Кримським ханством. Проводилися ці стосунки головним чином через Запорозьку Січ, яка, у свою чергу, була підпорядкована центральному гетьманському урядові. Звичайно, що після повернення великої частини запорожців до царсько-гетьманської протекції у 1734 р. зв’язки між Бахчисараєм та Запорозьким Кошем та деякий час затихають, але поновлюються після завершення російсько-турецької війни 1734 – 1739 рр. Особливості українсько-татарських відносин даного періоду полягала у налагодженні господарських і торгівельних відносин між Запорожжям та Кримом. Так, наприклад, у березні 1755 р. кошовий отаман Григорій Федоров повідомляв представників російської військової влади, що Кіш дозволив татарам пасти отари і худобу на запорозьких степах у зв’язку з неврожаєм у Криму: «…Татары з своим скотом и овцами в волности войсковые для пастби на зиму пущены за недородом в Крымской стороне трав с дозволения Войска Запорожского Низового по соседственной дружбе, по прошению крымских старшин… (виділ. – Авт.)»609. У середині XVIII ст. між Українським гетьманатом і Запорозькою Січчю (під контролем Державної колегії іноземних справ Російської імперії) з одного боку та Кримським ханством – з другого, існувала спеціальна спільна комісія для вияснення взаємних «прикордонних образ»610. У 1754 р. гетьман К. Розумовський видав наказ про «делімітацію» кордонів між Військом Запорозьким Низовим та Кримським ханством, який передбачав встановлення постійних сторожових постів, створення спеціальних команд для прикордонної охорони, видачу від’їжджаючим до Криму козакам паспортів тощо611. Між Запорожжям і Кримом на той час існували не тільки політичні, але й митні кордони, про що засвідчував лист Запорозького Коша до хана Крим-Гірея від 18 липня 1761 р.: «Запорожского Низового Войска купечество, запорожские козаки, в Крыму бывающие по разным своим промыслам, в Кош представляли, что в прежние и в недавнии пред сим года з запорожских козаков-купцов за провозимою ими с Крыму разной лавочной товар в Перекоп в башне взымают было пошлин…»612. Протягом 1750 – 1760-х рр. у Криму неоднарозаво перебували чумацькі валки, які вивозили з Сивашу сіль до Запорожжя та Лівобережної України. жүктеу/скачать 1.52 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|