Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління культури та туризму Український культурологічний центр Донецьке обласне відділення Товариства зв'язків з українцями за межами України

Цієї думки схильний дотримуватися і дослідник творчості Василя Гайворонського Володимир Біляїв (Зінґер Айленд), який поділився своїми спогадами про дружні стосунки з письменником [1, с. 58-78]. І тут доречно процитувати слова Г.Сковороди: „якщо маю друзів, то відчуваю себе не тільки щасливим, але й найщасливішим” [8, с. 73]. Одним із перших поспішив привітати автора з черговим письменницьким надбанням у 1962 році Василь Чапленко, відзначивши, що „в особі В.Гайворонського ми маємо яскраво-талановитого, творчого в розумінні письменницької техніки й мовно озброєного письменника [9, с. 16].

Завдяки дружній розвідці-відгуку на вихід двох книжок В.Гайворонського „Заячий пастух” та „А світ такий гарний” Вадима Сварога [7, с. 6] та щирі вболівання, за долю самого автора, видавця творів Юліяна Середяка, маємо можливість переконатися у непересічному письменницькому таланті невтомного щирого шукача справжнього щастя.

Звісно, що на початку 60-х років XX століття про В.Гайворонського не можна було писати як про початківця, бо його друзям й однодумцям були відомі (не без подачі самого автора) деякі деталі творчої біографії, яка мала свої витоки і професійне становлення в „радянському Донбасі”.

Перше визнання до В.Гайворонського, як справді фахового письменника, прийшло вже після Другої світової війни і, до того ж, далеко за межами України, в Німеччині, а згодом у Сполучених Штатах Америки.

З листа Василя Гайворонського до Юліяна Середяка дізнаємося, що в 20-ті роки в „Донбасі розгорталися незабутні події, цю зрусифіковану промислову частину України впевнено й рішуче опанувала українська культура. Адже зросли нові українські кадри, виховані в місцевих школах та інститутах. Тоді вже прибувала робоча сила не з Росії, а з українських сіл, переважно молодь. Вона потребувала своєї газети, театру, книги, лекції рідного слова” [2, с. 3].

Хист до навчання, письма Василь Гайворонський виявив ще в дитячі роки, коли, на його вимогу, мати віддала хлопця до школи під ім’ям свого племінника – Павла Черненка, бо Василь був на три роки молодший і його до школи не брали. Хитрість було виявлено через кілька місяців, проте продовжувати навчання дозволили. Ще в буремний 1917 рік викладачі відзначали неабиякі здібності Василя і радили матері віддати хлопця до гімназії, та не склалося через несприятливу революційну ситуацію в країні, та і в містечку, де він проживав з батьками та ще з одинадцятьма братами і сестрами, тому змушений був йти працювати на скляний завод, а у вільний час багато читати.

Неабиякий вплив на формування свідомості і захоплення літературою на В.Гайворонського мав Фелікс Ковалевський, який керував міською бібліотекою, до того ж, написав кілька творів, які були опубліковані у „Забої” та „Літературному Донбасі”. При цій же бібліотеці був гурток самоосвіти, саме з нього Василь Гайворонський робить свої перші кроки в літературу. Як він зазначає: „писав багато, легко, сюжетів мені ніколи не бракувало” [2, с. 2]. Його оповідання друкували газета „Кочегарка”, „Молодий шахтар”, а згодом журнал „Забой”.

В артемівській редакції „Молодого шахтаря” В. Гайворонський познайомився з таким же письменником-початківцем Григорієм Баглюком, котрий здобував журналістський фах у Москві, а потім працював у Харкові. В. Гайворонський теж провчився три роки в Московському техніко-мистецькому інституті, засвоюючи видавничо-друкарську справу, бо, на жаль, подібного вищого навчального закладу в Україні не було.

Життя в тодішньому Донбасі вирувало, в „країну чорного золота” з’їздилися звідусіль письменники, „інтелігенція усіх галузей культури”, влаштовувалися вечори, читальні, організовувалися різноманітні гуртки.

З Києва в Артемівськ приїздить тоді достатньо відомий письменник Іван Ле, він і очолює спілку „Забой”, заступником призначає товариша В.Гайворонського – Григорія Баглюка, який з часом стане редактором „Забоя” та „Літературного Донбасу”, а мовним редактором Юліана Западинського. Згодом Іван Ле змушений виїхати з України до Узбекистану в своїх письменницьких справах (збір матеріалу до „Роману міжгір’я”), тим самим давши можливість Василеві Гайворонському в 1929-1934 роках виконувати обов’язки заступника голови організації українських письменників Донбасу і водночас бути заступником головного редактора „Літературного Донбасу”.

Характерною особливістю спільної роботи Григорія Баглюка та Василя Гайворонського було те, що двотижневий ілюстрований журнал „Забой” друкувався виключно українською мовою і мав наклад 32 тисячі примірників. У ньому вміщувалися твори не лише донецьких авторів, а й столичних письменників, навіть М. Скрипник – нарком освіти, віддавав перевагу саме „Забою” за часів В. Гайворонського та Г. Баглюка, а не харківській періодиці.

Василь Гайворонський почувався щасливим і впевненим у собі, нарешті займався улюбленою справою, яка приносила неабияке задоволення, він уже автор багатьох нарисів, оповідань та змістовної й злободенної повісті „Розминовка”, яку надрукували „Забой” і харківський журнал „Гарт”. Згодом пише ще й другу частину цієї повісті „Пугачовська рудня”, що разом складуть окрему книжку під однойменною назвою, яка вийде у 1933 році в Державному видавництві у Харкові. До читача ця книжка не потрапить, бо буде конфіскована у зв’язку з розгромом українського літературного руху в Донбасі та арештом самого автора.

У листі до Юліана Середяка В. Гайворонський пише: „Цей несподіваний наступ почався з того, що одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався „Літературний Донбас”, присвячений з’їздові (в кінці 1933 на початку 1934 у Донецьку мав відбутися з’їзд письменників – І. Я.), поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти” [4, с. 136].

Василь Гайворонський вболівав про долю тих, хто зник у розквіті творчих сил: Микола Соболенко на далекій півночі, Григорій Баглюк засланий у Воркуту та розстріляний у 1938 році, бо не за своєю волею пішли із життя і Фелікс Ковалевський, і Юліан Западинський та багато інших; і, безперечно, його охоплювала хвиля радості, гордості й щастя за тих, хто зміг пережити те лихоліття і не зрадити своїй літературній справі: Микола Упеник, М. Ткач, М. Рудь, Кость Герасименко. Він був упевнений, що праця письменників тридцятих років не була марною, адже їм на зміну прийшли достатньо знані і за межами України земляки-донеччани: Іван Світличний, Микола Руденко, Іван Дзюба. Це саме про них він говорив: „А нас таки ніхто не спроможний здолати”.

Після кількох місяців ув’язнення (проходив по справі Г. Баглюка – І.Я.), був випущений з таким „виправданням”: „...розслідування в справі проведено повно, але зібраних доказів для притягнення до суду не достатньо” [6, с. 12]. Щоб таких свідчень не було знайдено достатньо, Василь Гайворонський змушений був виживати, як і сотні українських письменників, щоб знову не опинитися в „державних лабетах”, а як наслідок цього – поневіряння по світах: Ставрополь, Кавказ, Дагестан, Боварія і останній притулок – Філадельфія (Сполучені Штати Америки).

Митець за покликанням, людина великої душевної доброти, шукач і знавець справжнього людського щастя, далеко за межами України відчував себе глибоко нещасливим, знесиленим і зневіреним, тим більше, що усвідомлював диспропорцію між власними творчими планами і неможливістю застосувати чи реалізувати їх. Він вбачав своє нещастя в тому, що не мав та й не матиме можливості систематично працювати над творами, якщо і випадала нагода, то писав „похапцем, коли трапиться вільна година”. Таке аматорство, на думку Василя Гайворонського, нічого доброго письменникові не віщувало, вдаватися до аматорства – це не в його правила.

Після виходу у світ „Заячого пастуха”, „А світ такий гарний” (1962 р.) впродовж двох років написав оповідання „Зоре моя вечірняя”, повісті „Крадений батько” та „”Прокляте море”, роман із шахтарського життя, назву якому ще не дав. А потім певне затишшя на власній літературній ниві, зате повністю захоплюється творами інших письменників, зокрема „Дім на горі” Ігоря Качуровського, „Наречений” Оксани Керч, „На білому коні” Уласа Самчука та ін.

Василь прагнув знайти розраду в будь-якій справі, не залежно від того якою роботою займався: чи то вантажник, чи то носій, а особливо у редакторській роботі, бо вважав, що справжній редактор мусить мати „відвагу і обов’язок”, а на останньому особливо наголошував. Надміру переймався і вболівав, коли помічав безвідповідальність рецензентів у відгуках на свої твори.

Намагався пережити зневіру і падіння, бо відчував у собі сили сягнути вершини особистого тріумфу.

Григорій Костюк здійснюючи огляд української літератури в діаспорі, помітив, що „гостре око спостерігача і уникливого аналітика” відрізняє творчість Василя Гайворонського від інших письменників того часу [5, с. 463]. Він здатний бачити, на думку дослідника, „світла і тіні, добро і зло, людяне і тваринне”, а головне – це уміння автора тонко і переконливо показати читачеві, що „навіть похмура дійсність не здатна убити людину і людяне в ній” [5, с. 464].

Попри всі негаразди і випробування долі, Василь Гайворонський упевнено йшов складною життєвою дорогою, постійно перебуваючи у пошуках свого власного щастя. І навіть тоді, коли воно було миттєвим, він не розчаровувався, навпаки, безстрашно виборював його. Не змирився з відірваністю від рідної землі, навіть там, за океаном він шукав собі у друзі людей щасливих, а з тими, хто обділений щастям, щедро ділився своїм, не вагаючись ні на мить.

1. 
   Біляїв В. На неокраянім крилі... (Штрихи до літературних портретів західної діаспори). – Донецьк, 2003. – 347 с.
   
2. 
   Гайдарівський В. А світ такий гарний... – Буенос-Айрес: Видавництво Юліяна Середяка, 1962. – 239 с.
   
3. 
   Гайдарівський В. Циркачка: Оповідання. – Colorado: Ukrapress, 1989. – 285 с.
   
4. 
   Донеччино! Згадай своїх синів! Слово землякові Василю Гайворонському // Донбас. – 1993. – № 1 – 2. – С. 134-137.
   
5. 
   Костюк Г. Сучасність в світі ідей, образів. Вибране. Критичні та історико-літературні роздуми 1930 – 1980 // Сучасність. – 1983. – Ч. 155. – С. 463.
   
6. 
   Оліфіренко В. Про репресії на Донбасі // Донбас. – 1998. – № 1 – 6. – С. 10-13.
   
7. 
   Сварог В. Творчі шукання Василя Гайдарівського (Письменник, його час, люди і теми) // Нові дні. – 1967. – Січень. – Ч. 204. – С. 6-11.
   
8. 
   Сковорода Г. Твори: У 3-х т. – К., 1973. – Т. 1. – 213 с.
   
9. 
   Чапленко В. Привітаймо письменника (Про книжку Василя Гайдарівського „А світ такий гарний...” // Нові дні. – 1963. – Травень. – Ч. 160. – С. 14 – 17.
   
10. 
    Шевченко Т. Повне зібр. тв.: У 12 т. – К., 2001. – Т. 1. Поезія 1837 – 1847. – 674 с.
    

Регіональний набуток у зв’язку із цим становить неоціненну вартість, відтак зосереджуємось на досить вагомій у текстовому багажі «донбасівського» періоду (до 1933 року, часу змушеної дислокації) Вас. Гайворонського (і тільки – Гайворонського, себто наголошуємо на значних змінах у підході до стильового оформлення творів, написаних у 50-60-х рр. уже В. Гайдарівським) повісті «Розминовка», якій передував ряд оповідань російською мовою [10]. Каталізатором до вписування у дослідницьке коло ранніх творів, зокрема «Розминовки», може слугувати зізнання (вже) В. Гайдарівського (місце перебування – США) у листі до видавця Юліана Середяка: «Але жодного оповідання, що писав їх ще юнаком, і з тих, що писав під час війни, у мене не залишилось. І дуже шкодую. Вони ж бо свідки і наслідки пережитого, вони ж моя біографія» [13, с. V].

Передовсім із частин, надрукованих в ілюстрованому бахмутському журналі «Забой» (протягом 1931-32 рр.), харківському «Гарті» та місячнику «Літературний Донбас», що становили повноцінний текст для Державного видавництва України у 1933 р. під заголовком «Пугачівська рудня» [13, с. ІV], зупиняємось на останній [10], яку досить легко укомплектувати в модель так званого «соцреалістичного тексту», зокрема приписуючи жанровий ярлик на кшталт «виробничого» роману (уточнімо, незважаючи на жанрове визначення автором «Розминовки» як «повісти», цілком слушно говорити про романне оформлення цієї прозової одиниці, ідучи за ознаками академічного літературознавства, зокрема в межах тематико-проблемного та образного рівнів) значно розкрученого на початок 30-х рр. в літературному осередку [див. 5, с. 17], «збігаючись у часі з розвитком індустріалізації в нашій країні» [15, с. 95], приміром, романи П. Відгоровича «Сталеве серце» (1929), Ю. Зорі «Депо» (1930), Дм. Гордієнка «Тинда» (1930), І. Сенченка «Металісти» (1932), І. Кириленка «Перешихтовка» (1932) [15, с. 95-96] тощо з властивим перебільшеним інтересом до суто виробничих процесів, тенденційністю, сталою схемою подання «соціалістичної усвідомленості концепції світу й людини, обумовленої епохою боротьби за встановлення соціалістичного суспільства» [8]. У цьому ракурсі «Розминовка» виключенням не є, про що свідчить сюжетний скелет повісти: пролог – завдання – випробування – кульмінація – об’єднання – фінал (за Т. Гундоровою) [17] (Деркачевий виступ – виклик на змагання – змагання з черкашинцями та зозулинцями – перемога, арешт зрадника (Жоржик) – мир між учасниками змагання – госпрозрахунок) та його образні нарости (приміром, опозиція Макар Семенович Деркач – бригадир Мазурки-схід, передовик, «творець виробничих чудес», представник загальних інтересів та Пилип Єфремович Карпов, інтереси якого «не виходили за межі парканчика довкола хати» [11, с. 68], десятник Сорока – шахтар Завірюха та ін.). Тож, маємо відповідного представника «соцреалістичного тексту».

Звідси безпосередньо перейдемо до однієї зі зв’язок структур сюжету – між завданням і випробуванням (у нашому випадку беремо сюжетний елемент змагання), з метою прослідкувати векторний рух в асоціативному полі (коді) від вихідної точки, у нас – перехідної, від попередньої структури завдання до наступної – випробування. Ширший контекст для обраної текстової молекули визначаємо за рахунок реалістичної рамки, що виступає керівним принципом для побудови соцреалістичного твору, в нашому випадку пов’язуючи з виокремленою зв’язкою змагання – своєрідною формою стимулювання трудової активності робітників в умовах командної економіки кінця 30-х рр., найпоширенішим видом якого є збільшення норм вироблення. Використовуючи прийом пастишування [1] дійсности, твір не обходиться без застосування суто соцреалістичного «утопічного» показника, що і вимальовується з обраного нами сюжетного елемента.

Бачимо за доцільне розподілити сюжетний елемент змагання на менші одиниці-текстуальні означники (усього нами виділено 62) [11, с. 61-65]. Акцентуватимемо на центральних. Вихідним пунктом асоціативного векторного руху стає комунікаційний код (власне повідомлення, що стає зв’язною ланкою між сюжетними структурами завдання і випробування, себто момент переходу від одного до іншого фіксує саме він), на основі якого розростається ряд волюнтативних (реакція співбесідника) кодів: «На другий день після Деркачевого виступу на зльоті, де від імени своєї бриґади викликав на змагання черкашенців та зозулинців на Мазурці-схід із цього приводу спричинилось багато розмов» [11, с. 61].

Реакційний код насамперед визріває на матеріалі колишнього бригадира, профорганізатора дільниці Власова, яким фокусуються текстуальні означники 2 – 7 (відтінки коду, де ключовими виступають поняття «помилка», «не припускати можливости», «знеславити», «неспокій», «соромити», «врятувати») і формують психологічний код.

Інший напрям волюнтативного коду проявляє суть, функціонуючи одночасно з комунікаційним кодом (новим, що є ланцюгом уже частини випробування), де система значень підкоряється агітаційному принципу – заклик, переконання: (від 8 і далі) асоціації визрівають на діалогічній схемі (Деркач – шахтарі або Власов, бригадир – підлеглі (шахтарі + Власов), в основі міркувань, процес показу реакції співбесідників, – сумнів «-Коли б не засипатись нам…», у дію вступають відтінки психологічного коду Власова «- Треба викликати гірших, а не кращих… Засипемось, і сміятимуться…» [11, с. 61]., перекликаючись із подачею реакційного коду на його ж основі.

На комунікативній опозиції Деркача і Власова намацуємо зародки підкоду протистояння («- Розуміємо, як уміємо, – з серцем вигукнув Власов. // - А треба розуміти як слід» [11, с. 61]), що не матиме продовження через окупацію в подальшому розгортанні комунікаційного коду ідеологічною сіткою значень чи радше – ідеологічно-насадженою: «…У нас дехто з товаришів невірно розуміє соціялістичне змагання. І як це не сумно, а вони ще з’являються нашими представниками (посередня роль оцінного коду) …Змагання для нас товариші не новина» [11, с. 61].

Поява реторичного коду (нагадування, резюмування) «Змагалися ми ото колись із «камінчанами»… Змагаються у нас забійники один із одним… Одним словом про змагання ми багато говорили та мало вживали» [11, с. 61] зумовлена тим, щоби зняти напругу підкоду протистояння. Подаючи в такий спосіб значну кількість переконливих аргументів на свою користь, Деркач бачить результативність протистояння у переході до виховного (а в нашому випадку власне він і є) моменту (підкод соціального коду).

Функціонування побутового «Народ тільки-но закінчив рубати вугілля, стомлений, голодний…» [11, с. 62] в мінімальному обсязі дає максимальний ефект – народ стомлений голодний (!!), але не розходиться – сигнал для продовження акту спілкування. Спостерігаємо тривале розгортання в часі комунікаційного коду і його відтінків: поява і обговорення конкретних пропозицій змагання, підсумованих у понятті «загальної справи», в який втручається психологічний код з домінуючим підкодом протистояння в особистісних стосунках (Деркач і Карпов), де фігурують елементи «розгубився», «розмірковував», «складна історія», «тримався погордо», «сердиться чи жартує», «душевний злам». Такий відхід від комунікаційного коду слід пояснити зародженням у його основі на виокремленому відтинку змагання наступної значеннєвої одиниці, яка отримає своє розгортання у подальших сюжетних структурах (зокрема, в структурі об’єднання). Зародження підкоду особистісного протистояння фіксуємо лише у зв’язку з рішучим обриванням дії цього підкоду, який частково пов’язаний із розгортанням сюжетного елемента змагання (колишнє змагання між друзями Деркачем і Карповим).

Черговим збуджуючим загальний стан майбутньої діяльности виступає підкод соціального коду, який можна означити поняттям колективності, з таким причиново-наслідковим смисловим навантаженням: партія вимагає – ми повинні, рівнятись на кращих – аби не соромно, боротися – щоби першість: «Ні, товариші, давайте плюнемо на вигадане Власовим самолюбство і твердо скажемо: виклик на змагання з черкашинцями та зозулинцями приймаємо, будемо боротися з молотком у руках за першість і справжня боротьба за вугілля тільки розпочинається» [11, с. 63].

Зародки підкоду протистояння в опозиції Деркач – Власов переростають у відтінок присоромлення (моральний код), що зрештою передбачалось від початку його становлення, переростають, аби зупинити ріст: «Усе ясно й так. Власова як слід висміяли, присоромили, й він не знав, куди себе діти» [11, с. 63], отже і результат першого з напрямків волюнтативного коду (з боку Власова) нульовий. Подібний етап проходить і десятник Сорока, утім, не вступаючи в жодне з протиріч, бездіяльний опозиціонер: «Дісталося як слід і десятникові Сороці. Дорікали йому за ті випадки, коли не вистачало лісу чи залишалось у завалі вугілля…» [11, с. 63].

Вирішальним у подальшому розгортанні комунікаційного коду стає підтримуючий фабульний каркас твору акціональний код, уможливлений позитивним завершенням одного з етапів коду комунікаційного – погоджена справа: «Таке загальне піднесення в прийнятті умови змагання надавало бадьорости й самим робітникам і їхньому бриґадирові. // - Так, значить починаймо? – закінчив збори міцним вигуком Деркач. // - Починаймо! – пролунало йому у відповідь одразу кілька голосів» [11, с. 63]. Акціональний код розгортається через усвідомлення робочої схеми Деркач (двигун) → потрібна кількість добичі: «…Я добре знаю своїх людей, тому мені видніше, кого куди й коли поставити й що від кого вимагати» [11, с. 63] і усунення непередбачуваних (біологічний код) подій (приміром, хворий шахтар), активного включення у розгортання сегмента змагання перевиховного моменту, про який ішлося і вище: «…поновлення свого авторитету [про Власова]. А це нелегка справа. Звичайно, в першу чергу треба працювати й працювати, щоб своєю завзятою роботою привернути до себе увагу, а після й повагу» [11, с. 64] та – залучення власних сил для допомоги табору, з яким зобов’язався змагатись: «Тоді зібралися три бриґади в кімнаті партосередку, просиділи там до пізньої ночі, аж поки від бажання спати почало дубіти тіло, й намітили цілий ряд заходів, які почали запроваджувати другого ж дня» [11, с. 65]. З цієї точки – пряме розгортання сюжетної структури випробовування, відтак зв’язка змагання добігає логічного кінця, будучи рельєфним лишень на момент дії двох визначальних кодів – комунікаційного (агітаційного) та акціонального (ударного).

Підсумовуючи, маркуємо обраним для розгляду сюжетним елементом змагання у повісті Вас. Гайворонського «Розминовка» наявну комунікаційно-акціональну понадтекстову організацію агітаційно-ударного спрямування, розгортання якої дає змогу бачити й інші смислові аспекти (реакційний, психологічний, оцінний, реторичний, біологічний, соціальний, моральний), і вбачаємо в цьому одну з провідних ознак соцреалістичного тексту.