Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління культури та туризму Український культурологічний центр Донецьке обласне відділення Товариства зв'язків з українцями за межами України

2. Миронець Н.М. М. Шаповал про національне відродження та державність //  Політологічні читання. – 1993. - №2. - С. 150.

3. Українська Центральна Рада. – К., 1997. - 1-2 т. - С.413-414.

4. Шаповал М. Минувшина і будучина української визвольної боротьби // Київська старовина. - 1993. - №5. - С. 42.

5. Шаповал М. Мій шлях. Тези-спогади. - Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО). Ф. 3563 оп.1 спр.83 арк. 7.

6. ЦДАВО. Ф. 3903 оп.1 спр.6 арк.4.

7. Винниченко В. Відродження нації. - Київ-Відень, 1920 (1990 ).

8. Мицюк О. Доба Директорії УНР. Спомини і роздуми. - Львів, 1939.

9. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. Спогади. - Нью-Йорк, 1958.

10. Туган-Барановський М. К лучшему будущему. - Москва, 1912. - ст. 75

11. Туган-Барановський М. Соціальні основи кооперації. - Москва, 1905.

12. Нагаєвський І. Історія української держави. – К., 1994.

13. Субтельний О., Жуковський А. Нарис історії України. – Львів, 1991.

14. Шаповал М. Щоденник. – Новий Йорк, 1958.

Це повною мірою стосується вітчизняної соціологічної науки, яка сьогодні доволі швидко розвивається. Але куди рухається ця наука у своєму розвої? Якими є її загальні вектори? Чи є у неї специфіка, унікальність, спадковість?

Нова наукова дисципліна, яку нині опановують українські студенти-соціологи – „Історія вітчизняних соціологічних теорій і вчень” – здійснює плідний пошук відповідей на ці запитання. Дослідники доводять, що українська прото- і власне академічна соціологія мають глибокі історичні корені, тематичну специфіку, що відбиває актуальні для народу соціальні процеси. Впродовж століть наша громадознавча наука набувала неповторності, народжуючись, на відміну від європейської, з історіографічної, культурологічної тематики. Традиційними для українських соціологів до певного часу були прагнення дослідити автохтонний менталітет, умоглядно віднайти найбільш прийнятні форми влади і адекватні українські соціальній специфіці моделі соціальних інститутів, сприяти українському націотворенню.

Проте і спадковість такої тематики, і будь-яка самобутність зникли під час існування СРСР, у якому соціологія або категорично заборонялася, або штучно позбавлялася найвагомішої теоретико-методологічної складової, перетворю­ючись на конкретно-дослідну ланку „єдино вірного” історичного матеріалізму.

Саме тому нинішня пострадянська українська соціологія вимушена наново відкривати для себе О.Конта, Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, Р.Мертона.

Разом з цим, сучасні науковці-гуманітарії, рухаючи соціологічну науку в руслі основних загальносвітових надбань, повинні пам’ятати, що вони розвивають саме українську соціологію, діють на українському соціокультурному просторі. Здобути таке розуміння можна лише шляхом ознайомлення з працями численних дорадянських вітчизняних гуманітаріїв, а також соціологів, які діяли поза межами ідеологічного тиску СРСР.

До плеяди таких вчених слід віднести І.ґізеля, Г.Сковороду, М.Драгоманова, М.Костомарова, І.Франка, М.Грушевського.

Особливим творчим, мистецьким і організаційним талантом був також наділений український соціолог європейського масштабу і громадсько-політичний діяч Микита Юхимович Шаповал (1882 – 1932 рр.). Він народився у нашому краї, під час дорадянської незалежної України, обіймав посади міністрів в урядах В.Винниченка та В.Чеховського, але, як і багато інших принципових українських вчених, був вимушений емігрувати.

Перебуваючи з 1919 року в Угорщині, а згодом – у Празі, він розгорнув активну політичну і культурну діяльність. Зокрема М.Шаповал був активним представником Уряду Української Народної Республіки у екзилі, головою Українського Громадського Комітету, організатором Всеукраїнського Робітничого Союзу у Чехословаччині. Користуючись своїм вагомим авторитетом і визнаністю, Микита Шаповал надавав ідейну, а почасти і матеріальну підтримку вченим, які прагнули виїхати з СРСР – зокрема, Питириму Сорокіну.

Не менш відомим є М. Шаповал як творець відомих українських наукових та просвітницьких шкіл у Європі. Зокрема він є співзасновником Української господарської академії у Подєбрадах, Українського Високого педагогічного інституту імені М.Драгоманова, головою Українського соціологічного інституту у Празі.

Справедливо належить Микита Юхимович і до класиків української соціології. Він є автором таких соціологічних і соціально-історіографічних праць: «Село і місто», «Міжнаціо­нальне становище українського народу», «Ляхоманія», «Геть­манщина і Директорія», «Жертви громадської байдужости», «Шевченко і самостійність України», «Загальна соціологія», “Українська соціологія”, “Соціологія українського відродження”.

Зберігаючи спадкоємність традиційної соціологічної тематики, М.Шаповал, як теоретик, головну увагу у цих та інших роботах приділяв феноменові суспільства взагалі, а також питанням руху української нації.

Суспільство він дефінував як гуртування людей, які живуть у взаємному зв’язку – коли поведінка однієї людини чи кількох осіб детермінує поведінку інших. Вчений також оригінально класифікував суспільні групи, виділивши такі їх різновиди:

- організовані (всередині них є взаємини керівництва і підлеглості);

- неорганізовані (відсутня стала організація);

- елементарні або прості (в них індивіди поєднані за однією ознакою);

- кумулятивні (індивіди поєднані за кількома ознаками).

Розробляючи положення про національне суспільство, український соціолог вважав його мікрокосмом світового, який у стислій формі виконує функції другого у економічній, культурній, політичній сферах.

Такі позиції М.Шаповал екстраполював, перш за все, на українську націю, вказуючи, що суспільство в Україні стане зрілим лише тоді, коли на теренах нашої держави ці сфери будуть встаткованими, а громадяни самостійно підтри­муватимуть їх на рівні сталого розвитку.

Частина названих вище праць Микити Шаповала є, власне, ґрунтовними підручниками з соціологічної науки, яких навіть сьогодні в Україні порівняно небагато. Авторське бачення логіки цієї науки у вченого було таким:

- відомості про людину і про форми суспільної організації;

- чинники суспільного руху;

- суспільний процес, під яким сукупно розумілися культурний, господарський і політичний;

- витвори суспільного життя - корисні (мову, письменство, науку, мистецтво, право та ін.) і некорисні (злидні, самогубство, гніт, зиск та ін.);

- розвиток суспільства від початкових до сучасних форм.

При цьому вчений детально прагнув показати не лише структуру суспільства, але й сформувати уявлення про складну систему „космічних” (фізичних, хімічних, геокліматичних), біологічних, психічних та соціальних чинників, які на нього впливають. М.Шаповал наголошував, що врахування комплексності і системності впливу цих факторів допоможе усвідомити складну детермінацію суспільної поведінки індивідів і соціальних груп, свідомо керувати ними за допомогою соціотехніки.

Шаповалівське ставлення до соціології як “правдивої науки про суспільство”, одного з потужних інтелектуальних і науково-практичних інструментів становлення української державності загалом домінувало у незалежних еміграційних українських соціологічних штудіях.

На жаль, у сучасній Україні ці акценти практично не збереглися – сьогоднішні пострадянські соціологічні теоретичні пошуки часто-густо протікають у руслі аналізу стану, векторів транзитивного пострадянського і глобального суспільств. Емпірична площина соціології, як і скрізь у світі, з різним ступенем сумлінності досліджує електоральні, споживацькі, громадянські позиції.

Підсумовуючи викладене вище, однією з пріоритетних задач діяльності осередків Наукового товариства імені Шевченка можна вважати просвіту сучасного студентства, зокрема, майбутніх соціологів стосовно класичної української гумані­тарної, соціологічної автури шляхом видання посібників, підручників, курсів лекцій, різноманітних допоміжних матеріалів. Підвищення ерудиції молодих дослідників щодо тематики і надбань, які були напрацьовані українськими ученими, сприя­тиме корекції парадигми вітчизняної соціології, дозволить їй відновити традиційну проблематику і націотворчу функцію.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Шаповал М. Загальна соціологія. – К.: Український центр духовної культури, 1996. – 368 с.

2. Історія вітчизняних соціологічних теорій і вчень: навчально-методичний посібник / Укладач Білецький В.В. – Донецьк: ДонДДУ, УКЦентр, НТШ-Донецьк, 2007. - 136 с.

Уже змолоду Шаповал задумувався над долею свого народу, над шляхами розвитку суспільства. Відповіді на ці питання намагався знайти у вивченні економічних та соціальних наук, захопився соціалістичною ідеєю, яку розумів як повне і всебічне визволення народу. Не приймаючи марксистської інтерпретації соціалізму, Шаповал намагався обґрунтувати український народницький соціалізм з урахуванням конкретних історичних обставин сучасного та минулого свого народу [2].

Революційна хвиля 1905-1907 років захопила й Шаповала. За організацію гуртка та пропаганду серед солдатів під час військової служби він був заарештований і вісім місяців протриманий у Варшавській цитаделі, а потім звільнений з війська через “політичну неблагонадійність”. 1908 року він прибув до Києва, де до 1910 року займався літературною працею: писав вірші, статті, які підписував псевдонімами: М. Сріблянський, М. Бутенко та іншими, разом з П. Богацьким 1909 року почав видавати журнал “Українська Хата”. Від 1911 по 1917 рік працював лісничим у маєтках М. Терещенка, займаючись одночасно й літературно-публіцистичною діяль­ністю, працюючи над книгами за основним фахом лісівника.

Однією з провідних тем публіцистики Шаповала цього періоду були його роздуми про шляхи розвитку української культури, які він бачив незалежними від літератури російської. Він писав: “Перед нами яскраво стоїть глибока проблема культури: чи йти старим шляхом українофільщини, чи залишити традиції хуторського світогляду і варварства та шукати культурного самоозначення? Так, шукати культурного самоозначення, бо це значить визволятись від залежності од чужої культури, маючи підстави і поживу у власній сфері мислення і світовідчування. Тільки така сфера і дає право емансіпуватися від сусід, а у їх однімає змогу накидати нам “вищу” культуру” [3].

Лютнева революція 1917 року в Росії породила надії на швидке національне відродження України і на побудову власної держави хоч і у формі автономії в складі демократичної Росії. Микита Шаповал активно включився в роботу з реалізації цих надій і сподівань. Він увійшов до керівництва Української партії соціалістів-революціонерів, яка організаційно оформилася в квітні 1917 року, був обраний до Української Центральної ради та її Комітету (Малої ради), а від 2 грудня 1917 року по 16 січня 1918 виконував обов’язки Генерального Секретаря, а згодом міністра пошт та телеграфів у кабінеті В. Винниченка; був він також членом і товаришем голови Київської повітової земської управи і Київським повітовим комісаром Тимчасового уряду (від 28 бе­резня по 1 жовтня), а згодом – директором лісотехнічного економічного відділу Лісового департаменту і головою Всеукраїнської лісової спілки. Про політичну активність та громадський авторитет Шаповала свідчить те, що він обирався членом Демократичної наради в Петрограді і членом Передпарламенту, делегатом до Всеросійських і Українських установчих зборів, мав звання члена-співробітника Українського Наукового Товариства у Києві [4].

Шаповал був одним із найрадикальніших і найпослідов­ніших борців за автономію України, яку він трактував досить широко. Виступаючи на Київському губернському українському з’їзді, який відбувся 17 – 18 червня 1917 року, він говорив, що, спаливши стару царську хату і розволікши її сволоки, треба тепер подумати про побудову нової хати, про те, як завести новий лад у краї. “Народ український повинен сам бути господарем свого краю і сам розпоряджатися грішми, які він збирає. Ми хочемо розпоряджатися самі своєю землею і тими багатствами, які є під землею. Це зветься автономія. Ми сказали, що цієї автономії хочемо, і від свого слова не відступимося” [5]. Шаповал рішуче виступив проти Інструкції Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові Центральної ради, яка обмежувала автономію України. На його доповідь з цього приводу збори Київської губернської української ради ухвалили резолюцію протесту проти цієї інструкції і висловилися на підтримку Центральної ради та її секретаріату “в боротьбі за проведення широкої автономії України” [6].

Найбільшою радістю Микити Шаповала було проголо­шення третім Універсалом Центральної ради Української Народ­ної Республіки, яку він вважав “великим твором” того покоління українських політиків, до якого відносив і себе. Слова “Укра­їнська Республіка” він промовляв із великою гордістю і з особливим піднесенням. “В цих двох словах, - підкреслював Шаповал, - виблискує бриліянт української громадської думки і творчості, в закінченій, досконалій, логічній формулі історичних стремлінь українського народу. Будучі покоління будуть коментувати ці слова, наповняти їх тим або іншим змістом, комбінуватимуть складники цього змісту, але вони не переживуть такої радости народження, яку вже пережили ми, їм не доведеться вимовити великі слова перший раз, бо вже їх вимовило наше покоління” [7].

Лідери УНР, а серед них і М. Шаповал, не вважали більшовицький уряд у Петрограді законним і сподівалися на створення федерації вільних демократичних республік на чолі з однорідним соціалістичним урядом. Коли ж ці сподівання не здійснилися, а Раднарком Росії пригрозив Центральній раді війною й підтримав утворений у Харкові паралельний уряд – Народний секретаріат, Шаповал був першим серед керівників Центральної ради, хто виступив за розрив із Раднаркомом. На засіданні Генерального Секретаріату 15 грудня 1917 року він повідомив, що в Харкові більшовики їздять на автомобілях з плакатами “Смерть украинцам!” і заявив: “Треба розірвати цілком з Совітом Народних Комісарів і розпочати рішучу боротьбу з більшовиками”. А 20 грудня він підтримав В. Вин­ниченка, котрий розцінив ситуацію в Росії так, що виникла необхідність “проголосити незалежність України” [8]. М. Шапо­вал був співавтором четвертого Універсалу Центральної ради, який 9 (22 січня) проголосив: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу” [9].

Шаповал рішуче виступав проти орієнтації на зовнішні сили в державотворчому процесі, засуджував закликання німців в Україну, виступав проти влади гетьмана Скоропадського і був одним з найактивніших організаторів протигетьманського повстання.

Будучи за часів Директорії один час міністром земельних справ (у складі уряду В. Чехівського, грудень 1918 – лютий 1919 року), Шаповал розробив закони про ліс і про землю, оголошені відповідно 7 і 8 січня 1919 року. Вони були схвалені Директорією й затверджені Трудовим Конгресом України. Згідно з цими законами, в українській державі передбачалося скасувати приватну власність на всі землі й ліси без викупу, непорушною залишалась тільки трудова селянська власність не вище 15 десятин (16,5 га). Закон визнавав приватно-індивідуальне користування землею, але відкривав простір і для добровільної колективізації [10].

Варто звернути увагу на оцінку Шаповалом рішення Трудового Конгресу 22 січня 1919 року про злуку західних і східних українських земель в одній Соборній Українській Народній Республіці. На його думку, ця подія мала велике морально-політичне значення, але, разом з тим, “ця злука була більш теоретично-юридичною, ніж фактичною, бо галицький Державний Секретаріат уперто стояв на тім, що лише на спільних Всеукраїнських Установчих Зборах буде остаточно установлено закон про форму включення західних земель в одну державну систему і організацію єдиної влади, а до того Західна область УНР мусила б бути цілком незалежною в своєму існуванні”. Те двовладдя, яке фактично було “злукою” проголошене на українській землі, принесло, вважав Шаповал, “необчислимі нещастя для українського народу” [11], бо привело до дальшого розколу українських сил через поглиблення протистояння між головою Директорії С. Петлюрою та диктатором ЗОУНР Є. Петрушевичем.

М. Шаповал розумів значення міцної армії для захисту української держави. Коли під тиском більшовицьких військ Директорія відступила на Поділля й уряд В. Чехівського подав у відставку, він, уже перебуваючи у Вінниці (лютий 1919 року), подав українській владі проект організації земельної (селянської) армії. Вона мала базуватися на таких принципах: армія організується територіально (по селах, волостях, повітах), старшинство формується з представників українських партій, селянської спілки, вчительства і з дрібних селян-козаків. Російське старшинство, яке, за словами Шаповала, пасивно волоклося за українською владою і чекало Антанти і добровольців з Одеси і яке “саботувало, губило всю українську справу”, повинно бути розпущене [12]. Цей проект, за свідченням його автора, був прихильно зустрінутий, але в життя не втілений, бо керівництво Директорії взяло орієнтацію на Антанту, що, на думку Шаповала, згубно вплинуло на подальшу долю Директорії.

Цим, по суті, завершується державотворча діяльність Шаповала на рідній землі. Згодом своє ставлення до тогочасного революційного і державотворчого процесу в Україні Шаповал сформулював так: “Революцію ми розуміли і проводили, як соціальну, але ми одкидали методи більшовицькі. Ми були проти терору і насильств. Ми були за рівноправство трудових людей, не висуваючи “диктатури” якоїсь однієї трудової групи” [13]. Для Шаповала омріяним ідеалом держави, якому він залишився вірним до кінця життя, була українська соборна, самостійна, трудова, соціалістична республіка [14].

У лютому 1919 року М. Шаповал виїхав за кордон і більше в Україну не повернувся. Якийсь час він був аташе дипломатичної місії УНР в Швейцарії, її секретарем в Угорщині, а в жовтні 1919 року був відряджений у справах місії до Праги як радник Директорії з культурно-просвіт­ницьких справ за кордоном. Йому доручалося вести культурно-просвітницьку роботу серед військовополонених та біженців і всіх українських громадян, які перебували на території Чехословацької Республіки. В цій країні він залишався до кінця життя.

У Празі Шаповал заснував Український Громадський Комітет і в 1921-1925 роках був його головою. Ця благо­дійницька організація за допомогою уряду Чехословаччини організувала Українську господарську академію в містечку Подєбрадах поблизу Праги (1922 р.) та Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова в Празі (1923). Шаповал був також головою головного політичного комітету Закордонної організації Української партії соціалістів-революціонерів, організатором Всеукраїнського робітничого союзу в Чехословаччині, одним з організаторів і членом надзірної ради Українського громадського видавничого фонду в Празі, видавцем і співредактором журналу “Нова Україна” (1922-1928 рр.), а 1924 року реалізував свою заповітну мрію – заснував і очолив Український соціологічний інститут у Празі.

Одним з головних напрямів діяльності Шаповала за кордоном було осмислення причин поразки тих сил, які боролися за незалежну українську державу, аналіз політичної ситуації в Україні під владою більшовиків, намагання визначити шляхи подальшої боротьби. Цим проблемам він присвячує низку своїх праць. Не розкриваючи детально аргументацію Шаповалом причин падіння української національної держави, оскільки ця тема буде розкрита іншими доповідачами, лише означу ці причини, визначені ним: відсутність чіткої соціальної програми у Центральної Ради, хитання і нерішучість у проведенні “соціальної революції” як Центральною радою, так і Директорією; відсутність власної міцної армії і вимушена цим орієнтація на зовнішні сили (Центральної ради на Німеччину, Директорії – на Антанту); недостатня сконсолідованість української нації, низький рівень національної свідомості українців, що, в свою чергу, було обумовлене соціальною структурою населення України. Він доходить висновку, що перед революцією ще не було українського суспільства, а було тільки “суспільство на Україні”, яке складалося з різнонаціональних елементів таким чином, що головні соціальні функції в системі поділу праці виконували чужі групи, ворожі самій природі української спільноти [15]. У гострополемічній праці “Новітнє яничарство” він писав, що напередодні революції суспільство на Україні складалося з трьох категорій: темної маси, нечисленної інтелігенції і величезного свідомого яничарства, і підкреслив: “Коли нація має такий колосальний потенціал зрадництва і такий малий потенціал солідарності, то іншого результату, як погром своєї волі, вона не осягне в цім злім, егоїстичнім світі розбою і насильства” [16].

Які ж позитивні наслідки української революції бачив М. Шаповал? Найважливішим її наслідком для нашого народу, на його думку, було те, що “велика революція розбудила український народ до свідомого життя, цебто до боротьби за свої інтереси” [17], що в ході революції народився принцип української державності і його реальна форма – Республіка. Революція пробудила національну самосвідомість українців. “Украдене ворогом ім’я наше вернулось. Тепер кожний селянин і робітник знає, що він українець”, - підкреслював Шаповал. Світові стало відоме ім’я “Україна”, а це, вважав він, веде до того, що “світ своєю опінією підтримуватиме існування України як рівноправного члена всесвітнього суспільства” [18].

Аналізуючи характер держави і влади, що встановилася в Україні після перемоги більшовиків, М. Шаповал звинувачував “більшовицько-московську” партію за окупацію України. Договір, підписаний між Росією та Україною 26 грудня 1920 р., він назвав фікцією. Згідно з цим договором Україна передала Росії всі ті комісаріати, які становлять основу суспільного процесу (військові і воєнно-морські справи, Вищу Раду народного господарства, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошт і телеграфів). Таким же облудним методом, на думку Шаповала, був створений і СССР, отже, писав він, “союзу жодного нема. Всі слова про “союз”, про “самостійність” і т.п. є одно бандитське нахабство і брехня окупантів для дурників і сліпців”. “Історія цей блуд виправить!” [19] – віщував він.

Колоніальний характер політики Росії стосовно України Шаповал доводить, спираючись на великий статистичний матеріал про національний склад населення України і відповідно – органів державного і партійного керівництва, показуючи невідповідність цих показників. Щодо українізації управ­лінського апарату, про яку в середині 1920-х років так багато говорилося, то Шаповал наполягав на тому, що її потрібно здійснювати не шляхом “вивчення мови чужинцями”, а через перехід влади до української більшості [20]. Однією з ознак нерівноправного становища Батьківщини Шаповал уважав те, що Україна не була представлена на міжнародній арені, що жодного українця не відправили послом за кордон. “Чому це так? – запитує він. – Чому 30 мільйонів українців СРСР не грають жодної значної ролі в державній більшовицькій системі?” І робить такий висновок: “Тому, що Україну Москва вважає за свою колонію, за раба, який бунтується” [21].

Докладніше ідеологічні засади колонізаторської політики Росії Шаповал розглянув у спеціальній праці “Міжнаціональне становище українського народу”, де викриває так звану “органічну теорію”, згідно з якою Росія – організм, існування якого неможливе без України. Навівши висловлювання багатьох російських культурних та політичних діячів, він пише, що маса російської інтелігенції мислить відносини між народами на сході Європи як “панування над ними руської держави. При чім, якою б не була ця держава – монархічна, республікансько-демократична чи совітська – вона мусить панувати над Україною і над іншими країнами. Де є риба, шерсть, бавовна, цукор, пше­ниця, метали, нафта і т.п. – з тим всім Росія відчуває “органічний зв’язок”.

Купувати, привозити, обмінювати – ні, це дарма, а треба державно володіти. Лише тоді Росія може “існувати” [22].

Більшовики своєю політикою, на думку Шаповала, посилювали залежність України від Росії через новий тип розподілу праці між окремими республіками. В Росії відкривались такі виробництва, які потрібні Україні, при тому, що в Україні або немає, або є в малій кількості виробництва, потрібні Росії. В на­слідку буде бажаний ефект: Росія від України не залежить ні в чому, а Україну ставлять у залежність від Росії багато в чому [23].

Окупаційний характер більшовицької влади Шаповал пояснював тим, що за статутом цієї партії партійні організації республік СРСР прирівнювалися до обласних (або губернських) організацій, тобто були цілком підпорядковані ЦК ВКП(б), який з Москви керував діяльністю усіх державних установ, усіх рад, кооперативів, громадських організацій на всій території СРСР. Він передбачив, що саме після ліквідації диктатури компартії розпадеться й Радянський Союз. Ще в 1926 році він передбачав: “СРСР мусить розкластись на свої складові частини, а це може статись лише шляхом скасування диктатури компартії, котра всі “гарні слова” в конституціях сучасних “самостійних” членів СРСР зробила жалюгідними фікціями.

Замість диктатури мусить прийти міжнародна демократія, цебто урівноправлення народів і нова їх взаємочинність, на основі інших норм, нова інтеграція, як вільних і незалежних” [24]. Не можна не подивуватися точності цього прогнозу.

Не був байдужим Шаповал і до проблем Карпатської Украї­ни, яким приділив чимало уваги як у згадуваній книзі “Між­національне становище українського народу”, так і в багатьох рукописних матеріалах, які зберігаються в його особистому фонді в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ф.3563). Це, насамперед, рукописи його доповіді, проголошеної на семінарі 1 лютого 1930 року, під назвою “Політична структура Підкарпатської Руси”, а також підготовлених ним документів: “Плятформа Партії Соціалістів-Революціонерів Підкарпаття” та “Програма Партії Соціалістів-Революціонерів на Підк[арпатській] Русі”. Ці та інші документи дають можливість охарактеризувати ставлення Шаповала до означеної проблеми в трьох основних аспектах: 1) історія; 2) її стан на кінець 1920-х років; 3) перспективи.

Не маючи можливості зупинитися на цих питаннях детально [25], відзначу лише, що Шаповал постійно підкрес­лював, що в Карпатах, зокрема й на території Чехословаччини, живе великий масив етнічних українців, які нерозривно зв’язані з усім українським народом, а слово “русин” вживав лише як синонім слова “українець”. Він критикував “провідні особи ЧСР”, у тому числі й Масарика, Бенеша, Крамаржа та інших, за непо­слідовність. Сформулювавши в теорії принцип: “національне об’єднання і державне усамостійнення кожного слов’янського народу”, чеські лідери вирішили проблему Підкарпаття на мирній конференції в Сен-Жермені в 1919 році шляхом включення його до складу ЧСР, обіцяючи Підкарпатській Русі автономію, але зобов’язання про надання автономії не виконали.

Перспективи подальшого розвитку Прикарпаття у того­часних конкретно-історичних умовах Шаповал бачив у організації в межах ЧСР на землях, заселених русинами-українцями, національно-територіальної автономії (Під­карпатсько-український автономний край) із краєвим соймом і урядом на чолі. Краєвий сойм повинен бути обраний на основі загального, прямого, таємного, пропорційного виборчого права без різниці статі, віри і національності. Українські землі, включені в Словаччину, повинні увійти в одну краєву автономну цілість.

Микита Шаповал помер 25 лютого 1932 року і не дожив до того часу, коли Карпатська Україна на короткий час стала автономною частиною державної федерації, а потім у березні 1939 року проголосила свою державну незалежність. Не суди­лося йому дожити й до тих прогнозованих і омріяних ним днів, коли розпався СРСР і Україна стала незалежною державою. Але його громадсько-політична і наукова діяльність сприяла розвит­кові подій у цьому напрямку.

З позицій нашого часу можна по-різному оцінювати політичні погляди та політичну позицію Шаповала. Але не можна сумніватися в тому, що був він великим українським патріотом і державником. Микита Шаповал залишив нам величезну творчу спадщину. Це близько 400 опублікованих праць (книг, статей, заміток, рецензій). Його особовий архівний фонд налічує 259 оди­ниць зберігання. Серед них – чимало рукописів його неопуб­лікованих праць та інших документів, зокрема величезне і надзвичайно цінне історичне джерело - його листування з багатьма визначними діячами. Частково ці документи останнім часом введені в науковий обіг дослідниками, але більшість залишаються невідомими широкому загалу. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України готовий підготувати до друку архівний фонд Микити Шаповала, якщо знайдуться кошти на його видання. Заслуговує на публікацію окремою монографією й дисертаційне дослідження Олени Чумаченко “Громадсько-політична діяльність Микити Шаповала”.

Було б дуже добре, якби серед земляків Микити Юхимовича Шаповала знайшлися меценати, які фінансували б видання його творчої спадщини та праць про нього. Це було б найкращим пошануванням пам’яті про визначного нашого співвітчизника.

2. Там само.

3. Сріблянський М. Боротьба за індивідуальність (з літературного життя р. 1911 на Україні) // Українська Хата. – 1912. – №2. – С.105.

4. Українська Центральна рада. Документи і матеріали: В двох томах. – К., 1997. – Т.2. – С.413-414.

5. Цит. за: Миронець Н. Вказ. робота. – С.153.

6. Там само.

7. Шаповал М. Минувшина і будучина української визвольної боротьби (промова на роковини Української революції в Празі 12 листо­пада 1920 р.) // Київська старовина. – 1993. - №5.- С.42.

8. Миронець Н. Згад. робота. – С. 154.

9. Українська Центральна рада. Док. і матер. – Т.2. - С. 103.

10. Див.: Закони про землю і ліси в Українській Народній Республіці і Універсал Народної Республіки до трудового селянства. – К., 1919.

11. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програми (Виклади в Америці). – Прага, 1927. – С.129-130.

12. Шаповал М. Військо і революція (Соціологічний нарис). – Прага; Львів, 1923. – С.19.

13. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – С.129.

14. Там само. – С.60.

15. Див.: Шаповал М. Соціологія українського відродження (з соціо­логії і політики національного відродження). – Прага, 1936. – С.36.

16. Шаповал М. Новітнє яничарство // Нова Україна. – 1922. - №8-9. – С.4.

17. Цит. за: Миронець Н. Згад. робота. – С.163.

18. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – С. 251-252.

19. Там само. – С.267.

20. Шаповал М. Більшовизм і Україна. – Прага, 1926. – С.18.

21. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – С.274.

22. Шаповал М. Міжнаціональне становище українського народу. – Прага, 1934. – С.47.

23. Там само. – С.48.

24. Шаповал М. Більшовизм і Україна. – С.56.

25. Детальніше див.: Миронець Н., Чумаченко О. Проблеми Карпатської України в науковій спадщині Микити Шаповала // Етнічна історія народів Європи. Вип. 11. Духовна культура українців на етнічних землях впродовж віків. – К., 2001. – С.19-23.
Феня ПУСТОВА,

кандидат філологічних наук, доцент
ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ОБРАЗНОГО МИСЛЕННЯ МИКИТИ ШАПОВАЛА
Всі українські поети другої половини XIX - початку XX ст. формувалися під впливом фольклору та творчості Т. Шев­ченка. М. Шаповал - один з них. Зміст його віршів визначався передусім патріотичними переконаннями і подіями перших десятиліть XX ст., які вселяли або руйнували надію на відродження незалежної України. Мало значення і те, що М. Шаповал був свідомий багатофункціональності художніх творів, зокрема їх суспільно-виховної дії. Він писав, що мистецтво "як соціальний витвір разом з тим є могутнім чинником життя, означує рівень естетичної культури, відчуття щастя, впливає на поведінку індивідів і скупин^, відрізняє людей і уніфікує їх побут, поведінку. Соціалізує їх. Жене індивідів і колективи на подвиги, жертву і навіть смерть" [1, с. 51]. Безперечно, автор цього теоретичного постулату дуже хотів вірити в естетично-виховну силу свого поетичного слова, яке адресував землякам-сучасникам, поневоленому народові.

Доробок М. Шаповала можна прочитати, керуючись методологічним принципом самототожності, запропонованим Г. Сивоконем. Передусім слід відзначити, що суб’єкт мовлення у ліричних творах поета - це сам автор з його нестримним прагненням домогтися визволення України. Проте такої біографічної ідентичності недостатньо для виявлення органічної єдності "творо-автора" (Г. Сивокінь). І. Франко на прикладі Т. Шевченка, П. Грабовського та інших письменників показав, що обставини життя (трагічні чи спокійні) позначаються на творчості митців, проте неповторність кожного зумовлюється не зовнішніми, а психологічними факторами, самобутністю хисту. Оригінальність будь-якого майстра слова дослідник виявляв насамперед у сфері образного мислення, у "поетичній фантазії" та "чутті". Це зводилося до розкриття особливостей і масштабності асоціативного мислення, характеру його конкретної чуттєвості, до міри емоційності слова, тобто до тих сфер процесу творчості, в яких розкривається сутність "творчої індивідуальності".

Одна з характерних рис образного мислення М. Шаповала  інтертекстуальність. У деяких його віршах в художнє полотно вплетені чужі художні вислови. Якою мірою вони є органічними, які естетичні функції виконують - це завдання даної розвідки.

У 1907 році М. Шаповал написав поезію "Передвеликодній герць", яка розпочинається рядком, запозиченим в О. Олеся, "З журбою радість обнялась", присвячена йому. Вірш земляка М. Шаповал міг прочитати в 1906 році, коли вийшла збірка під такою ж назвою і поезією в ній. Але безпосереднім могутнім поштовхом до написання "Передвеликоднього герцю" стали виступи проти колоніального режиму в Польщі, де М. Шаповал, перебуваючи у складі російської армії, вів роз’яснювальну роботу серед солдатів, за що був ув’язнений і постав перед судом. Ця загрозлива для життя українця ситуація закінчилася звільненням з армії і написанням весною 1907 року "Передвеликоднього герцю". Вірш вибухнув як реакція поета не лише на події в Польщі, а в усій російській імперії впродовж 1905-1906 років, коли з’явилася надія на її розвал, на утворення незалежної України.

Вислів О. Олеся "З журбою радість обнялась" є композиційним стрижнем поезії М. Шаповала "Передвеликодній герць". Перший автор персоніфікованими психологічними поняттями передав мінливі, нестійкі настрої ліричного героя, а для другого - антитеза стала засобом зображення непри­миренного антагонізму між поневоленими і поневолювачами. Радість і журба є у вірші М. Шаповала своєрідними алегоричними персонажами, сутність яких розкривається в конкретно-чуттєвих картинах - антитезах. Журба - це "лютий кат", який "людей мордує, палить хати", це "гармати, розстріли", "крига смерті". А радість відбиває настрої та дії повсталих. Вона набирає чуттєвої конкретності порівняннями з весняними картинами оновлення в природі.

У революційній поезії образ весни традиційний, він, як правило, містить ідею перебудови суспільства за принципами соціальної справедливості. У М. Шаповала весна ототожнюється з повсталим людом: "А радість б’є "Сміла радість загула, // Людська могучая весна", "гнів зламав давнішню кригу..." Суб’єкту мовлення здається, що вже "й зоря з-за хмар блищить ясна!" У цій антитезі теж два традиційні образи (зоря - хмари), але вони набувають свіжості, бо вплетені в градацію, кульмінацією якої є образ непримиренної боротьби:

Оцінюючи смертельну сутичку журби й радості, охоронців колоніального режиму та вільнолюбних повстанців, поет ще не відчуває певності в перемозі останніх. Тому останні рядки - це пристрасний заклик:

У вірші М. Шаповала "Мандрівна арія" повторюється як рефрен-епіфора фольклорний образ рідного краю - "ясні зорі, тихі води". Цей твір - своєрідна сповідь самого автора про те, що все його життя - безперервний рух, діяльність, боротьба, що мають привести до омріяної мети. Суб’єкт мовлення зізнається у своїй безмежній любові ("Мій рідний і коханий краю"), в непохитній вірі, що рух до волі, "назустріч сонцю" ніхто не може зупинити.

У кінцівці твору сповідь переходить у присягу ("Я йду і буду вільно йти") й у звернення:
Аж поки мрія незрадлива

Вести захоче до мети,

Мене й тебе, о, мій народе,

На ясні зорі, тихі води... [2, с. 112].
В апострофі виявляється ще одна риса ліричного героя: він не відносить себе до ватажків, постає рядовим учасником боротьби народу за визволення Батьківщини. Увесь вірш пронизаний елегійним смутком. Тут відсутні риторичні фігури, якими насамперед поети доносять до читача ступінь схвильованості, напругу почуттів. Розвиток емоційного елемента змісту відбувається завдяки повтору дії – йду і само­характеристикам: "І непохитно сподіваюсь // Побачить вільною хоч тінь // Краси життя, краси природи..."; "Але не покидаю // Тебе, одданий..."; "У даль життя неполохливо // Я йду і буду вільно йти". Проте це емоційне збудження притлумлюється суцільними апосіопезами після рефрену. їх не можна сприймати як синтаксичну позначку, що автор скоротив цитату з фольклорного твору.

В жалощах думи "Маруся Богуславка" полонені вислов­люють своє непохитне прагнення з Божою допомогою повернутися "На ясні зорі, // На тихі води, // У край веселий, // У мир хрещений". Метафоричний епітет "веселий" означає - щасливий. У цьому розгорнутому образі України закладена про­відна думка усього твору: тільки в рідному краї людина може бути щасливою.

Автор "Мандрівної арії" перебуває вдома, а не на чужині, але його Батьківщина – "Велике царство смутку й сліз". Тому в контексті всієї поезії фольклорний образ "Ясні зорі, тихі води" наповнюється новим змістом. Це символ вільної, самостійної України, яка ще мусить стати щасливою для всіх, "царством згоди". Така "арія" – програма "мандрів", активного громадського життя самого поета.

У вірші М. Шаповала "Пісня" помітні образні перегуки з "Піснею моєю" М. Костомарова та кінцівкою прологу до поеми "Мойсей" І. Франка. Тут, ймовірно, немає свідомого запозичення художніх елементів, а є схожість у конкретно-чуттєвому зображенні України в її географічних та історичних межах. Цілком можливо, що наявність однакового художнього елемента у творах письменників різних епох зумовлена розмежованістю української території між кількома державами, що теж ускладнювало боротьбу за незалежність України. Але прочитання "Пісні" М. Шаповала у зв’язку з віршем М. Костомарова та фрагментом з поеми І. Франка може відкрити якусь своєрідність автора "Пісні".

"Пісня моя" – декларація М. Костомарова про своє покликання як поета. Вірш він починає своєрідним заспівом:
Від Сосни до Сяну вона простяглася,

До хмар карпатських вона доторкнулась,

Чорноморською водою умивається,

Лугами, як квітками, квітчається,

Дніпром стародавнім підперезана,

Річками, як стрічками, поубирана,

Городами-намистами пообвішана [3, с. 53].
Ця яскрава зорова картина намальована не лише для того, щоб нагадати про справжні кордони України, означити її головні географічні прикмети. Метафоричні дієслова, дієприкметники та усталені порівняння випромінюють ніжну любов автора до землі, з якою зріднився, якій віддає свою творчу снагу, своє серце. А після цього поет, вдаючись до засобу, який стане традиційним для літератури, звертається до музи-пісні з проханням охопити і зворушити всі верстви українського суспільства: "У душах, // У серцях // тугою-кручиною, пісне, заньмися". Це визнання й того, що в Україні можна мати радість лише від краси природи, а соціальне буття, органічно пов’язане з національним, породжує лише смуток. Тому й завершується декларація поета присягою:
Співатиму, співатиму, поки гласу стане,

Хоч і слухать не захочуть, я не перестану [3, с. 54].
Це клятва вірності Україні, її народові.

І. Франко у фіналі прологу до поеми "Мойсей" накреслює кордони майбутньої незалежної держави: "Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, // Покотиш Чорним морем гомін волі". Естетична функція цієї динамічної картини не зводиться до зображальності. Нею підсилюється урочиста тональність проголошеної ідеї: "...і ти огнистим видом // Засяєш у народів вольних колі", "глянеш як хазяїн домовитий // По своїй хаті і по своїм полі" [4, с. 214].

Це естетичний ідеал автора, пройнятий вірою в його здійсненність за умови, якщо Україна об’єднає всі землі і виборе собі волю. Саме цю важливу думку підкидає намальована картина соборної України.

"Пісня" М. Шаповала є породженням конкретно історичних обставин початку XX століття та особливостями його "поетичної вдачі" (І. Франко). Митець-патріот горів нетерпінням реалізувати мрію багатьох поколінь і свою саме тоді, за його активною участю. Головним у "Пісні" М. Шаповала є намір автора художнім словом накреслити шлях возз’єднання українських земель, відродження держави. Початок вірша, як і в М. Костомарова, – розгорнута, динамічна й абсолютно оригінальна картина:

У розглянутих творах трьох авторів схожість образів України є типологічною, і кожен демонструє свою оригіналь­ність різною естетичною функцією картин та неповторністю в засобах змалювання.

Назва вірша М. Шаповала "На шляху поступу" запозичена з "Каменярів" І. Франка. Але головний образ в ньому - три "могутні ковалі", які "на скелю вічності оперті", а їхня мета - кувати "погибель смерті, // Погибель смутку на землі". Образ смутку в цьому творі семантично близький до образу журби в "Передвеликодньому герці". Тільки тут це - символ, що втілює в собі все антилюдське, колоніальне, зумовлені обставинами життя українського народу. Алегоричні ковалі своїм змістом відрізняються від Франкових каменярів, але мають певну семантичну близькість до образів іншого твору І. Франка – "Ой, що в полі за димове?" У ньому є алегоричний образ Долі – втілення історичної, трудової і духовної праці народу. Доля "вирощує" Розум - інтелект нації та Красу – мистецькі, культурні надбання.

У вірші М. Шаповала "На шляху поступу" ковалі охоплюють головні сфери життя, діяльності нації: "Обухом вдарив один в Голод - // Одвагу смілим породив... бажання приспані збудив", "Другий вломив шматок од скелі, // Із рани вирвались пісні, // Натхненні, горді і веселі..." А третій коваль "узяв у руки // Незламний доказ смілих дум, // Джерело вільної науки // її побідно вічний шум".

У вірші "Ой, що в полі за димове?" І. Франко закликає всіх українців до "братерської згоди", до об’єднання зусиль задля того, щоб "Щастя, волі добувати!" [5, с. 33]. М. Шаповал у своєму вірші зображує це як реальність. Його ковалі,
Гукнувши скрізь по світозору

Признання силі гуртовій,

Кують, співають, скелю точуть,

Вогні од їх угору б’ють,

Над ними прапори лопочуть

І мрії творчії снують [2, с. 115].
Образ вогню є архетипним, тут це символ очищення від зла. Саму діяльність ковалів (складових нації), боротьбу поет оцінює як цивілізаційний розвиток. Це він підкреслює назвою вірша "На шляху поступу", свідомо запозиченою в І. Франка. Міг би, звичайно, поет назвати – "ковалі", але тоді б це сприймалося як аналогія до Франкових "Каменярів". А це перешкодило б правильному розумінню змісту вірша.

Ще один твір М. Шаповала має запозичену назву - "Понад Дніпром". Вона відразу викликає в пам’яті ілюзію – візію, якою закінчує Т. Шевченко зображення українського закріпаченого села у вірші "І виріс я на чужині": понад Дніпром "зеленіють // Широкії села. // А у селах у веселих // І люди веселі" [6, с. 132].

Наскрізний образ поезії М. Шаповала – думи. Це код Т. Шевченка, що теж підтверджує припущення про походження назви. Поет XX століття, як і його геніальний попередник, посилає свої думи в Україну, сподіваючись на їхню велику естетичну дієвість:
Будуть до гурту всю братію кликати,

Сіять сподіванки кращої днини...

Будуть прихильників співом будити

І над Вкраїною, лихом розп’ятою,

Будуть великими слізьми тужити... [2, с. 116].
У М. Шаповала його думи, "З серця покликані співом надії", зображені як збудники й учасники соціальних збурень. І в цій поезії, як і в попередніх, кінцівка - лаконічний малюнок розпочатої боротьби за волю. Поет благає свої думи: "По Україні, мов птахи сполохані, // Вість рознесіте, що дніє вже, дніє!" Цей акцентований повтор відбиває авторську нетерпеливість передати горіння своєї душі і свідомості народові, спонукати його до негайної дії.

Кінцівка вірша "Понад Дніпром" асоціативно пов’язується з тичинівським зображенням подій 1918 року в Україні. Перший вірш із циклу "Скорбна мати" містить авторський розпач:

У "Пісні ранковій" М. Шаповала відчувається емоційно-семантична суголосність із поемою П. Тичини "Золотий гомін". Дванадцять рядків вірша - це освідчення в коханні дружині, якій ліричний суб’єкт бажає спати "тихим сном дитини". З тринад­цятого рядка своєрідна колискова пісня переходить в опис різких змін в оточенні, в суспільстві:

Як бачимо, інтертекстуальність - характерна прикмета образного мислення М. Шаповала. Крім архетипних образів, у його творах є свідомо запозичені художні вислови. Вони можуть бути наскрізними ("Передвеликодній герць", "Понад Дніпром"), стають провідним мотивом ("Мандрівна арія"), заголовком ("Понад Дніпром", "На шляху поступу"), близькими емоційно-семантичним наповненням ("Понад Дніпром", "Пісня"). В пере­важній більшості запозичене у віршах поета набуває нового змісту. Можна говорити і про типологічне сходження у вірші

2. Твори Микити Шаповала // Терещенко В. Микита Шаповал. Велетень із Донбасу. – Артемівськ, 2001.

3. Костомаров М. І. Пісня моя // М. І. Костомаров. Твори: У 2-х т. – К.: Дніпро, 1967. – Т. 1. – С. 53-54.

4. Франко І. Мойсей // Іван Франко. Зібр. творів: у 50-ти т. – К.: Наук, думка, 1965. – Т. 5.

5. Франко І. Ой, що в полі за димове? // Іван Франко. Зібр. творів: У 50-ти т. – Т. 1. – С. 32-33.

6. Тичина П. Десь на дні мого серця. – К., 1991. – С. 40; С. 51-56.

Матеріали Міжнародної

науково-практичної конференції