Дяченко П. Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії унр. Київ: Стікс, 2010. 448 с

КОМБАТАНТА

У полку Чорних запорожців говорилося про Чорних гусарів, Гусарів смерті. Перші були в російській армії, другі - в німецькій. Із такими назва­ми були гусари в інших арміях. Гусари у старовину - це легка кіннота, і в історії військ згадується десь у кінці XV і на початку XVI століття в мадяр­ській армії та ще в тих часах говориться про хорватів гусар. У нас легка кін­нота мала би бути з далекої давнини, бо монголи і принесли на європейські терени взірці легкої кінноти.

Вся кіннота російської армії була формована з українських полків десь із середини XVII століття. Вичерпно переконливо пише про це Нестор Ко­роль у своїй праці "Українське козацтво - родоначальник кінного війська Московії-Росії". Після 96 сторінки цієї праці уведено назви кінних полків російської армії. Усі полки носять назви українських міст із часів заснуван­ня, а 37 з них зберегли ці назви ще до 1917 роду, як, наприклад, Сумський, Павлоградський, Єлисаветградський і т. д. А Лубенський кінний полк був один час і в українській армії.

Назва "Чорних" у російській армії давалася за бойові відзначення, і таке відзначення мав, наприклад, Олександрівський полк гусарів.

Гусари мали дуже мальовничі уніформи: жовті, сині, червоні й чорні. Особливо ошатно-пишні були даламани-ментіки - верхній одяг на пле­чі, багато розшитий шнурами. І в Чорному Запорозькому полку носили оті даламани, але мало хто мав. Добре пригадую сотника Бурбу, який мав даламана. Але всякі сумніви щодо взорування на ударні чи штурмові ба­тальйони розвіє фотографія у книзі "Українська еміграція", виданій Симо-ном Наріжним в Празі, таблиця №27, фотознімок 83, де генерал Михайло Омелянович-Павленко в колі старшин, а між ними і полковник Петро Дя­ченко в гусарському даламані. Фотокартка зроблена в таборі Пікуличи в 1920 році. Та й прапор нашого полку був чорний, сріблястим об шитий. З одного боку було нашите гасло "Україна або смерть", а під ним навхрест дві гомілки і череп над ними.

Вісті. Орган військово-політичної думки Крайової управи Братства ко­лишніх вояків ІУД УНА в Німеччині. - 1967. - Ч. 126. - С. 95. На світлині - Валентин Сім'янців. Публікується вперше.

До Хвальної Редакції журналу "Вісті Комбатанта"

Ласкаво прошу помістити у Вашому цінному журналі наступне вияс­нення.

В ч. 4 - 5 "Вісті Комбатанта", мабуть, з недогляду Вш. Редакції, яка на­певно має всі вірні відомості про всі бойові частини УНАрмії, лист до Ре­дакції, поміщений на стор. 89, про те, що Окрема Протипанцерна Брига­да "Вільна Україна" мала німецьку назву і не мала над собою українського командування.

Я, як б[увший] Начальник Штабу тієї Бригади, вияснюю:

Бригаду було сформовано з полонених українців, б. вояків совєтської армії, та з допоміжних поліційних батальйонів. Приймалося виключно ко­лишніх вояків, причому підстаршинам і старшинам на місці роблено ко­роткі усні іспити. Знаю те тому, що я належав до комісії набору від першого дня організування Бригади. В Бригаді було до 80% придніпрянців.

Бригада ніколи не мала німецької назви, бо з німцями жодних зносин не мала, аж до часу прибуття на фронт в Чехії.

Під час організаційно-вишкільного (Німек) і вишкільного (Ґляц) періо­дів Бригаду підпорядковано виключно Командуючому УНА генералові

П. Шандрукові, який в організаційно-вишкільному часі (майже 6 тижнів) в Німеку відвідав Бригаду 3 рази.

Генерал П. Шандрук призначив командиром Бригади Генерального Штабу полковника П. Дяченка.

Етат (бюджет. -Ред.) Бригади уклав полк. П. Дяченко, а затвердив йо­го ген. П. Шандрук.

Бригада складалася з 3-ох куренів штурмової піхоти, батереї тяжкої про-типанцерної зброї, резервного куреня, зв'язкової сотні, сотні саперів, сані­тарних, господарських та інших частин, разом біля 3900 осіб.

8 квітня 45 р. Бригада склала присягу, яку уклав Генерал П. Шандрук, на вірність українському народові і українській державі. Під час промови до Бригади Генерал П. Шандрук підкреслив, що, мовляв, честь Вам, бо Ви є перша бойова частина УНА, яка складає присягу на вірність Україні! Під час того святкування гостювала у нас Капеля Бандуристів ім. Т. Г. Шевчен­ка під керівництвом маєстра Гр. Китастого.

Присягу перевів о. Митрат Ф. Білецький.

При Бригаді чи в Бригаді не було жодного німця, навіть зв'язкового, од­ного разу з ген. П. Шандруком приїжджав до Бригади німецький полковник Л. Вольф, щоб перевірити забезпечення Бригади харчами. Харчі до Брига­ди довозилися німецьким транспортом, але розподіляли їх виключно наші старшини. Крім того, команда впоряду та бойових вправ подавалась лише в українській мові.

Для листування зі Штабом УНА вживалося українського штампу "Штаб Окремої Протипанцерної Бригади УНА", і тому мені здавалося, що кожному старшині зі стажем є відомо, що Окрема Бригада рівняється Дивізії!

Бригада перенесла свої справоздання до Штабу УНА, і я часто, навіть кілька разів в тижні, зголошувався особисто в різних справах у Штабі УНА.

Внаслідок заходів ген. П. Шандрука Бригаду було приділено до Групи Армій Нім. Середнього Фронту, яким командував Фельдмаршал Шернер, а безпосередньо - до Панцерного Корпусу Генерала Графа фон Штрахвіца, і там Бригаду в повній мірі забезпечено технічними матеріялами.

Так само під час перебування Бригади на фронті до неї не було приді­лено жодних німецьких зв'язкових, бо командири куренів і сотень та всі старшини на відповідальних становищах бездоганно говорили німець­кою мовою.

А дальше, 27 квітня 45 р., Бригаду було введено в тяжкі бої на Бавцен проти червоних сил, який (Бавцен) наша Бригада відбила. Пізніше пере-кинено наші частини на північ проти комуністичної польської Дивізії іме­ні Косцюшки, якій ми завдали великих втрат, беручи сотні вояків в полон,

спомини

здобуваючи маси зброї та різного воєнного добра, проломивши фронт і просуваючись вперід, при порівнюючи малих втратах. Та сусідні німець­кі частини, морально вже заломані, почали відступати і довелось давати наказ відступу.

Перед нашою Бригадою ворог був розбитий, не був в силі нас пересліду­вати, і відступ був майже без втрат. Змучені боями, безсонням і відступом, приступили до будування нових оборонних становищ. Полковник Дячен­ко виїхав по виклику до Штабу Корпусу, і якраз в час його неприсутносте проголошено капітуляцію Німеччини.

Німці панічно кидали зброю. Штаб Бригади дав наказ частинами від­ступати на захід, в напрямі до ріки Ельби. В той час наш Штаб ще мав точні інформації про рух ворожих сил. Всім командирам частин переслано точні інформації про ситуацію.

Відмарш на захід був дуже тяжкий, хоч ворог нас не переслідував. Він старався всі там військові частини окружити і не допустити вислинутись з їхніх рук. Тому, щоб сповільнити наш відступ і віддячитись за Дивізію Косцюшки, большевицькі літаки, ескадра за ескадрою, низькими полета-ми на протязі цілого дня шматували наше помучене вояцтво. Там Брига­да понесла 60% знищення в людях і матеріялі. Ніч була спокійна, і по ко­роткому відпочинкові дальше форсованим маршем відходили ми на захід. Треба було занятися раненими і вбитими. При тому вже тут багато вояків зникло; перебираючись в реквізоване у німців цивільне вбрання, вони гу­билися серед населення.

В 4-ій годині ранком ще наші санітарні вози (це все, що нам залиши­лось) переїхали з раненими через Ельбу. Коли ж наші частини-розбитки добились туди вже о 8-ій годині ранку, то всі мости вже були обставлені большевиками. Ми є в окруженні!

Скрившись у глибоких лісах, ми провели розвідку над Ельбою і на під­ставі зібраних інформацій рішили залишки Бригади розділити на групи по кілька осіб (один, що знає німецьку мову), і самостійно кожна група мала пробитись до американців. Я особисто відійшов з останньою групою.

Багатьох большевики виловили, багатьох розстріляли, напевно сотні заслані в табори. Частина дісталась до Баварії. Там вояки Бригади не тіль­ки що вдержували між собою зв'язок, але взаїмно допомагали собі прола­зити різні "скринінги" (перевірки. -Ред.). Включилися активно в роботу Військового Центру при ЗП УГВР, а після того працювали в різних військо­вих референтурах військовими референтами та інструкторами на різних військових вишколах. А дальше вояки Окремої Протипанцерної Бригади виїхали до Австралії, Аргентини і Америки та включилися активно в інші наші комбатантські організації.

315

Підготовано вже багато цікавого матеріалу про 2-гу УД УНА, даль­ше його підготовляємо, і в свій час появиться все друком. А коли йде про зв'язок з Командиром, який у 1965 році відійшов у вічність, фі­зично це прямо неможливо! Багато з нас майже що кілька тижнів відвідуємо Його могилу на Цвинтарі-Пам'ятникові в Бавнд-Брук і складаємо Йому наш салют!

Не хочеться вірити, що п. бунчужний Городиський, який не мав нічого спільного з 2-ю УД УНА, так з легкої руки не тільки ображує почуття вояків цеї Дивізії, але й міною знавця відбирає право бути 2-й УД УНА тим, чим вона насправді була.

Вісті комбатанта (Торонто - Нью-Йорк). - 1971. - Ч. 5 (55). -С. 73 - 76.

Америки прибув в уже старшому віці і міг заробляти лише на денний про­житок. Залишив по собі дружину і молодого сина.

Сьогодні на могилі св. пам. Петра Дяченка стоїть лише маленький дерев'яний хрестик, в той час як поруч його могили стоять величаві пам'ятники нашим воякам і громадянам. Пошана до наших заслужених вояків, опіка над їх могилами має велике виховне значення і для прийдеш­ніх поколінь.

Для увіковічнення пам'яти св. пам. генерала Петра Дяченка створено Комітет, що поставив собі за ціль зібрати відповідні фонди та поставити скромний пам'ятник на його могилі на Українському Православному Цвин­тарі в Бавнд-Бруку. Початки цієї праці вже зроблені, започаткував їх вояк Полку Чорних Запорожців інж. Валентин СІМЯНЦЕВ, зробивши погруддя св. пам. генерала Петра Дяченка. Проект пам'ятника погодився виконати інж. О. ТИМОШЕНКО. Залишається поміч за вояками нашої Армії, за вояка­ми чинної боротьби всіх періодів за волю нашого народу. Тому звертаємося цією дорогою до всіх комбатантських організацій, до всіх наших побрати­мів та жертвенних громадян допомогти створеному Комітетові належно вив'язатися із його завдань. Всі пожертви просимо надсилати на адресу:

Diachenko Memorial Fund Comm., Selfreliance F.C.U., 239 S. Broadway St.,

Baltimore, Md., 21231, USA/

Уповноваженим на Канаду є пполк. І. Липовецький, і тому всі пожертви з Канади просимо слати на адресу: I.Lypowetckyj, 179 Dowling Ave., Toronto

3, Ont., Canada

Прізвища всіх жертводавців будуть проголошені в щоденнику "Свобо­да" (США) і в журналі "Дороговказ" (Канада). Листування у всіх справах Комітету провадить генерал Петро Самутин, його адреса P.Samutyn, 6008 Саrter Ave., baltimore, Md., 21214, U.S.A.

Комітет: Петро Самутин, Марія Величко, Валентин Сімянцев, Василь Біловець, І. Липовецький - Канада.

Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). -1966. - Вересень -грудень. -Ч. 13 (32). - С. ЗО.



Валентин СІМЯНЦЕВ,

бунчужний 3-ї сотні полку Чорних запорожців,

скульптор

Посвячення пам'ятника

12 жовтня 1968 р. на Українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруку відбулося урочисте посвячення пам'ятника на могилі св. пам. Ген. Штабу генерал-поручника Петра Дяченка.

У цій урочистості взяла участь численна громада кол. вояків, приятелів і знайомих Покійного та його ближча і дальша родина.

Чин посвячення перевів Високопреосвященний Архієпископ Мстислав у сослуженні митр, протоієрея Миколи Земляченка та прот. Павла Фалька. Дякував і керував хором проф. І. Паливода.

Над могилою виголосив промову Владика Мстислав. Показуючи на но-вопосвячений пам'ятник, він підкреслив, що громада може багато зробити, коли в ній знайдуться люди, що громадським справам присвятять час і пра­цю. При цьому Владика нагадав, що на сумлінні колишніх вояків лежить ще не виконаний обов'язок перед славною пам'яттю вояків, що поховані на цьому цвинтарі, на могилах яких сьогодні стоять ще тільки тимчасові

Після відправи на цвинтарі, на запрошення вдови, пані Олени Дяченко, і сина Петра - сержанта Американського Летунства, "в'єтнамця", присут­ні зібралися на тризну, яку очолив Владика Мстислав. У своїй промові він розвинув далі думку про потребу та обов'язок вояцтва і громади заопіку­ватися могилами колишніх вояків та закликав присутніх скласти пожерт­ви на цю шляхетну ціль.

Ген. П. Самутин, як голова Комітету будови пам'ятника, привітавши присутніх, у своїй промові торкнувся постання Комітету і його праці, а та­кож дав характеристику особи покійного Командира легендарного Полку Чорних Запорожців, що у своєму чині виріс, щоб належати цілій нації.

Інж. І. Крамаренко, промовляючи в імені Державного Центру УНР, і д-р сот. І. Козак, що заступав Головну Управу ОбВУА, у своїх промовах торк­нулися чину і посвяти Покійного як вояка і полководця.

Представник Б-ва Броди-Лев п. Гр. Яремчук, віддаючи пошану Покій­ному, закликав присутніх до пожертв на упорядкування могил тих вояків, що не мали ні рідні, ні близьких їм осіб, а лише нас, побратимів - колиш­ніх вояків. Збірка, яку після цієї промови перевів побратим Негребецький, дала 150 долярів.

Пані Олена Сердюк склала слово пошани від Союзу Українок Америки. Член К-ту В. Сімянцев у своїй промові підкреслив жертвенність і безкорис­ність інж. О. Тимошенка і проф. П. Мегика, які використали свій досвід і всі можливості, щоб надати пам'ятникові високомистецького змісту, до­стойного того, хто під ним спочиває.

На закінченні трапези після молитви-подяки пані Олена Дяченко в імені Родини зложила подяку Владиці, панотцям, Комітетові, а також усім присутнім за участь у цій урочистості та за щирі слова признання і згадки про Покійного.

Сімянцев В. Посвячення пам'ятника//Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). - 1965. -Жовтень - грудень. -Ч. 22 (41). - С. 15 -16.



ЗАПОРОЖЕЦЬ

Пам'яті запорожця В. Дяченка

26 квітня о годині 11-й і ЗО хвилин, 1971 р., у власній хаті, на своєму хутірцеві - зимовому Келлі Ровд Лейк Женева, США, з волі Всевишнього Творця відійшов від нас у вічність наш дорогий Побратим, б. к-р куреня Кінного полку Чорних Запоріжців 1-ї Запорозької Дивізії Української Ар­мії підполковник Віктор Дяченко.

Народився 27 березня Року Божого 1892 на Полтавщині. Примхлива доля хотіла, щоб бл. пам. побратим Віктор мав своїм безпосереднім зверх-ником свого молодшого брата Петра, який був командиром цього полку. Обидва рідні брати були подібні до себе своїм зовнішнім виглядом: висо­кі, стрункі як тополі, біляві з карими очима, на рідкість у білявих людей, і навіть голосом. Але в усьому іншому це були два протилежні бігуни, де на кожному "інші моди, звичаї й обичаї".

Побратим Віктор - це взірцевий кадровий старшина-лицар з характер­ною винахідливістю, добрий виховник кінноти, старшина високої мора-

лі, що вмів це все непомітно прищеплювати своїм молодшим старшинам і козакам свого куреня, яким довелося йому командувати.

Побратим, молодший його брат Петро, к-р полку на той час, - це пруд­кий гірський потік, до того дуже бурхливий під час повені, грізний і страш­ний, що так гармонізувало зі страшними, бурхливими подіями нашої бо­ротьби за державу... Своєю вдачею, чинами побр. Петро Дяченко нагадував нам у ті часи людину з давно минулої воєнної історії з часів австрійської цісаревої Марії-Терези, к-ра полку "Пандурів", мадяра полковника барона Тренка. Тренк і його полк мали подібний одяг як і полк Чорних Запоріж­ців, з тією різницею, що полк пандурів мав одяг і шапки зі шликами чер­воної, а Чорні Запоріжці - чорної барви, що віщувала страх тому, проти кого він наступав...

Бурхлива, непосидюща натура полковника Тренка кидала його майже до всіх європейських армій - австрійської, московської, прусської, а в кінці -французької, де під час революції поклав свою голову під ніж гільотини.

Така ж вдача була і полковника Петра Дяченка, бо теж вела його аж до чотирьох армій - московської імператорської, потім української, поль­ської - в найбільш елітарну польську частину шваліжерів (шволежерів. -Ред.), а наприкінці - в німецьку, у протитанкову бригаду... Та теж посиві­ла голівонька Петра залишилася на його плечах, бо так було угодно Бого­ві, і він, з часом прибувши до Америки, оселився у Філадельфії, бо там вже жив його побратим з Чорного полку сотник [Дмитро] Ґонта. За пару років відпочинку після бурхливих пригод помер 23.4.1965 р. і був похований на Українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруку, Н. Дж., залишивши дружину і сина.

Його брат Віктор - це була друга сторона медалі. Старшина високих мо­ральних якостей, що виховувався в рамках непорушної чесноти, вірности складеній обітниці і бачив у цьому головне значення війни і боротьби. Він шанував і любив своїх підлеглих, знайомих і ближче знайомих йому лю­дей.. . Був дуже скромною людиною і чемний у поводженні з людьми. Ко­ли, знеохочений життям у таборах ДП, б. командарм Українських Армій ген. Михайло Омельянович-Павленко виїздив з Нового Ульму н. Дунаєм до Франції, підполк. Віктор Дяченко з честю відвіз його автом ще з одним старшиною, підполк. В. Т. (очевидно, Василем Татарським. -Ред.). Так ви­провадило наше еміграційне суспільство свого командарма.

Тяжко хворий на шлункову недугу, побр. Віктор переїхав з родиною до Америки і оселився в Чикаґо. Як член Союзу Гетьманців-Державників став членом 7-го Відділу Гетьманської Організації. Останні роки свого життя виконував також обов'язки Військового отамана Українського Козацтва на еміграції.

Інженер комунікацій, фахівець по будівлі мостів, деякий час працював у своєму фахові. Та не довго. Хвороба шлунку, операції, цілковите висна­ження - це все змусило побратима Віктора відійти на спочинок. Щоб не дихати нездоровим чікаґівським повітрям, купив собі маленький хутірець, де надіявся ще прожити з сином і дружиною серед природи, яку дуже лю­бив... Та все це тривало недовго. У своєму листі в жовтні місяці минулого року писав: "Падає з дерева листя аж під хату; відмітаю його, та не знаю, чи дочекаюся наступного падолиста та чи не покличе мене раніше до се­бе Творець Неба і Землі..." І таки не дочекався! Відійшов у безповоротний шлях, залишивши у великому жалю і нестерпному болю свою Дружину Оленку, сина Юрка з онуками та своїх побратимів, яких шанував і любив своїм щирим вояцьким серцем.

Похоронний обряд виконав протопресвітер о. Федір Білецький з Чикаґо 28 квітня 1971 р. Похований на місцевому цвинтарі Лейк Женева.

Вічна Тобі, Побратиме Вікторе, Пам'ять! Вічна Слава! Бо Ти віддавав своє життя за Український Нарід! За Державу!

Вівторок, 4 травня 1971 р.

Батьківщина. - 1971. -12 червня.

На світлині - Віктор ДЯЧЕНКО (ліворуч) та Антін КУЩИНСЬКИЙ, редак­тор журналу "Українське козацтво". Копія.

Генеральна Управа СБУВ, пполк. 3. ШКУРУШЙ -Комендант

Хорунжий Авдрій Іванів (1901 -1974)

1 червня ц. р. (1974 р. - Ред.) у незвичайному випадку згинув хор. Андрій Іванів. Покійний народився на Харківщині. На початку 1918 р. вступив до Української Армії, до полку Чорних Запоріжців і в складі його перебув всю Визвольну Боротьбу 1918 -1920 років, був учасником 1-го Зимового Похо­ду. У1920 р. був підвищений до ранґи хорунжого, а згодом нагород-жений Орденом Залізного Хреста, Хрестом Симона Петлюри і Воєнним Хрестом. У листопаді 1920 р. перейшов з усією Українською Армією на інтернацію до Польщі, а в 1922 р. з цілим полком виїхав на роботи до Варшави, де і перебував аж до Другої світової війни. Тут одружився з панною Михайли-ною, яка народила донечку Татяна.

Під час 2-ї Світової війни вступив до 1-ї УД УНА, в якій перебув аж до закінчення війни, а згодом був в Італії, в таборі Ріміні, з цілою родиною, бо дружина і дочка були медсестрами у Дивізії. У1947 р. переїхали до Англії, а в 1959 році з цілою родиною до Канади, де відразу включився в українське громадське життя. У1963 р. на постійно оселилися в Ошаві, де працював в ґаражі як автомеханік. Був членом 12-ї Станиці СБУВояків. Дочка Татяна є одружена з о. Рост. Панченком, священиком УГПЦеркви в Канаді.

У похоронних відправах взяло участь 6 священиків на чолі з о. мит. прот. Д. Фотієм. Домовина була покрита українським прапором, при якій стояла почесна варта побратимів по зброї з організаційними прапорами. Над мо­гилою прощав Покійного від СБУВояків майор Д. Сачківський.

Після похорону відбулася трапеза, на якій промовляв мит. прот. В. Фе-дак. В імені родини о. прот. Р. Панченко зложив усім подяку.

Дружині Покійного і його родині складаємо наші щиросердечні спів­чуття.

Вісті комбатанта (Торонто - Нью-Йорк). - 1974. - Ч. 5 - С. 94.

Володимир ГЛАДИЧ, начальник

штабу протипанцерної бригади

"Вільна Україна"