Этнографически разсказъѵ
жүктеу/скачать 1.21 Mb.
|
| оііъ тебя не водилъ къ священнику, не крестилъ?
Ни, ни! та випъ про те й байдуже, що мене русалкою звалы. Допытувавсь у мепе, якъ мене маты звала, а я й матеры не памъятаю, наче й не будо іи въ мене. Дакъ дидусь тоди: „Ты моя комагаечко! Така жъ сырота, якъ и я на свити. Кома- піечкою, золотою оленкою пустывъ тебе Господь на сонечко, якъ и мене колысь, та й любо намъ на Божому свити. Ты пры- новзла въ мои рукы оленвою“... Та було й зве такъ: Оленко! Оленочко! до я й бижу до него, мовъ те поросятко, якъ на его скаже „паць! паць!“ або вацюкне, або плямкае. У дцдѵся, такъ якъ и въ мене, никого не було; самъ соби й сорочкы полоще, и мою у ночи выпере и новисыть, уранци скачае и надине: бо перемины іце въ мене довго не було; а въ дидуся була неремина: бо въ его, опричъ латаной свытыны, була й торбына. Тамъ лежала, якъ випъ казавъ, про смерть чыста сорочка, а друга на хребтыни; билыпъ ничого не було. Люде паче послиплы: нихто ничого не подавъ старенькому. Не подавъ,— що се я кажу? Росказувавъ дидусь, що ему хотила якась по- божна людына нраты сорочкы, дакъ винъ и не схотивъ: „У тебе, каже, е кому праты“. А була то вбога удова, що заробиткамы ажъ четверо дитокъ годувала. А разъ хтось прынисъ дидусеви недоношеный жупапъ, дакъ винъ и не принявъ рады Хрыста. Еаже: „е люде бидниши замене. Мого вику не багацько зоста- -зось. Я такы й жалкувала про той жупанокъ. Кажѵ ему: вашъ у латкахъ. А винъ мени видказавъ: Хрыстосъ любыть лата- ныхъ.
„Литуемо, було, у будци, ажъ покиль нрыиде на рябому кони осень1), а на зиму хто небудь залучыть мого дидуся, скотину пораты, виревкы плесты; дровъ уже дакъ и не врубае. А я було пирьечко деру, хату пидмету, а потимъ и пряду, дакъ и на мене шматокъ хлиба йде. III. „Пидросла, почала людямъ и геть одпрядаты за хлибъ. Дидусеви давалы на зиму хазяйську одежу, щобъ не мерзъ коло товару, и мене, сыроту, чымъ небудь старенькымъ прыкрывальт, а литечко само про насъ пиклувалось; и такъ на свити мени здавалось гарно! Не бажала бъ я въ Бога кращои доли, колы бъ увесь викъ такъ ни про що зимою не дбаты, а литомъ зъ ди- дусемъ у будци жкты. Далеби! Щаслыве то було времячко! „Тилько въ мене бувъ одынъ звычай препаганый: любыла ласуватысь. Найбильшъ того й бажалось, на що бувъ запретъ. Зо всихъ гладыінокъ чысто було вершкы позъидаю, наче той китъ. Якъ було дидусь мене благае, и хазяйка и хазяинъ угру- щають и Богомъ и лозиною. Гляды—й не втерплю: то сметанку зъ глечика, то крашашш, хочъ из-спидъ курки, дакъ заберу. И ничого не догляну. Зъ моихъ очей усе можна забраты: собакы, и то номитылы мене, яка я вдаха. Держу въ рукахъ хлибъ, або тараньку чыщу на юшку,—дывысь, уже рябко й ионисъ, а я вже тоди ни въ тихъ, ни въ сихъ, якъ собака въ човни. „Зъ одніеи хаты насъ за се и середъ зимы вигналы; и то дидусь не нокынувъ мене. Чымъ дужче зледачію, тымъ бильшъ винъ за мене берецця, наче й самъ бувъ колись такиг.ськый. „Наставъ мени десятый рикъ; я помичныця ему, хочъ и злыденна. ІОпіку, кулишъ вару коло будкы. Я й цурупалкивъ назбираю, бараболи начышу, горшки побаню, на колкы пови- шаю, повысуіпую на сонечку, юшку саломъ затушкую; колы и яблукъ нанечемо, губъ напряжено, потапцивъ изробымо, да й жы- вемо; носля вечеры поседымо трохи, ногомонымо. Я така вже рада! „Старенький бувъ, жаль мени его, и слухаюсь було его лучче: бо вже порозумнищала. Оце було мени Оччи нашу вчить, Богородыци, такъ було поспиль и прокажу, не мину й слова. „Голубко, каже, моя Олеико! веселышъ кинець мого вику. Никому не потрибный, тилько тоби здався“...
А винъ одказѵе було усмихаючысь: „Та й знадобывся тоби, молоденькій! Се мени, каже, однноцтво та убожество такъ викъ скоротало. Якъ бы не воио, я бъ ище и молодый бувъ; іде бъ на твоему весилли й борщу догори горщокъ пёрекынувъ“. Було часто, по-пидъ яблунямы плентаючысь зъ торбыною, мымрить (уже гласу не було): Ой хто дыха не знае, Нехай въ меве спытае... Я й роспытую иноди про его лихо, якъ винъ побнвавсь у свити з-малку. Мовчить. А про инше, що говорытиме зо мною, то й до поросяты озвецця: наче й воно слово его розуміе. „Оце поели вечеры гомонымо, гомонымо, соловейка слухаемо, та й полягаемо спаты. Такъ зирно, та гарно!Мени не треба було луччого щастя, ни въ хрещыка зъ дитьмы бигаты, ни въ перепелкы. Було мени вказуе, якъ зирочка покотыцдя, або вкаже, де на неби стоить Визъ, Волосожаръ, Квочка. Я було й пытаю: „Якъ же то Квочка? чы рябенька соби курипочка, чы биленька?" А винъ каже: Ото зорява купочка. Ото вона.—А я було кажу: „На що жъ Богови Квочка?—А дидусь мени: И Богъ радуецця на неби всякымъ творывомъ сво- имъ, такъ якъ людына на земли. Бачъ, спивають за вовною бабы: Горе мени въ свити жыты! Що мепи робыты? Посаджу я курипочку, Щобъ вывеіа диты... Утиха чоловикови съ квочки на земли, а въ Бога Квочка краща.—„Ото вона така искрява?'' було пытаю. А винъ мени: „Не показуй на зори и на мисяць пучкою, на Боже сяево: гришка вказуваты! Укусы себе за пучечку, щобъ чого не сталось.— Я й укушу, та й зновъ не втерплю: такъ небо те хотилось мени знаты видъ мого дидуся!... „Росказуе, було, мени и про сонце и про мисяць, та дуже мала ще була, не все намъятаю. Се, каже, було, не ввесь иіце свитъ Божый, де мы съ тобою жывемо. Онъ бачышъ по-за зорямы ще зори та й ще, та й ще вызырають! То все праведни душы въ Бога жывуть. Нема имъ личбы, а Богъ усяку зироньку на имя знае и памятае: се я въ церкви чувъ, якъ пинъ казавъ про небеса Господни. „Жалуе було мене дидусь: Ты каже, звеселыла мою немичъ, голубко моя Оленко! Ты сырота и я сырота: добре намъ. „А я до его іце й билынъ прыщулюся.
Очченашу, помолымось и за батька, й за матирь... Дидусь, було велыть, хочъ я й не памъятала никого. Було кажу: „я не знаю,’ яки воны; може зъ зилля чы зъ птах?, я народилась?—Такъ грихъ, доню, казаты, молысь! Бачъ, яке воны мени щасгя зробылы на старисть! Тебе бъ у мене и не було, колыбъ не було батька— матеры.
„Дакъ ото якъ устанемо, пыльненько за дило беремося. Я такы була берка до роботы. Я вже ему було й сорочку сполощу, людямъ помагаю зъ весны картоплю садыты, а въ осени выби- раты, гычъ, бадилля очыщаты зъ огородивъ. Симъ було вже й I полотна на сорочку зароблю. я А дидъ поросятко продавъ на чуже село. Каже: на плидъ. А тутъ не схотивъ, ато, каже, якъ будуть его колоты, дакъ щобъ хочъ изъ очей; щобъ душа не чула. „Отъ за ти гроіпы, що за порося взявъ, мени на юпочку набравъ, соби желётку справывъ изъ нійстры, отъ наше тило й не свитыцця. Дидусь усе було прыказуе: робы, небоже, той Богъ по- може. Лежачого хлиба нигде нема. А иноди каже: пидъ лежа- чый каминь вода не бижыть. „Винъ, старенький, часомъ у дощъ любывъ полежаты. Я ему морщынкы розгладжую на лоби, чубъ его сывый, бровы сыви рясни. Якъ теперъ спогадаю, дакъ винъ мени ивиджаецця, наче святе щось. „Его й паны не цуралысь. На сели якыйсь панъ жывъ, не зъ нашыхъ; такый бувъ соби суворый, и нославъ до ёго хазяинъ дида за чымсь. Отъ прыйшовъ дидусь до того пана. Той пинъ и не злый, та вже така панська вдача чудна, усе такъ, щобъ загриматы. Ще дидусь и на поригъ не ступывъ, ще Й не поздоровкався, а той уже на ёго й гукае: Нѵ, что?...
вочву! кажите: здрастуй, спасыби.—Ну, чортъ съ тобой, садись, садись.—Не кажить бо такъ, а кажить: Богъ зъ тобою*. „Що жъ бы вы думалы? ІІолюбывъ той жорствій панъ ди- дуса. Посадывъ сылою на стольци, почавъ медомъ ёго шануваты пивнымъ: бо горилкы дидусь не вжывавъ зъ роду. Хотивъ ему щось и подаруваты, та дидусь ничогисинького не взявъ. Дакъ панъ ажъ за ворота самъ провивъ ёго видъ собакъ, да все хва- лыть: „Вотъ онъ, старичокъ Божій! хорошъ, дѣдупіка, хорошъ ты! Полюбился мнѣ. Приходи еще ко мнѣ, дѣдушка, медку попить". Да дидусь николы не пійшовъ безъ посылки, а тилько було каже, що й паны бувають гарни, тилько ихъ нихто звы- чаю не навчыть. А чого винъ туды до пана ходывъ, не знаю: посылано ёго. „Ище згадала про дидуся: що бъ винъ мени ни росказувавъ, а все було увагу зверне на те, що якый грихъ чепаты що чуже. Лучче свое лагане, нижъ чуже хапане. Що й на тимъ свити Господь такыхъ обійде. „Теперъ мени те все такъ, якъ во сни ввиджаецця. Снята, може, й справди людына була; а я сёго тоди й не знала! ІУ.
Зъ симъ и поснулы.
Острахъ мене взявъ: що дидусь, було, мене що дня будыть, а теперъ я не добуджусь. Отъ вона лапнула ёго за рукы, за ногы, винъ уже й холодный. Уже Богу й душу оддавъ.
Якъ же мени у будци самій жыты? Гляну на свыту ёго и жаль мене було визьме.А все такы никуды не хочу йты, седжу въ будци. Хазяйка було кличе въ хату,—не йду, й въ вечери седжу въ будци. А меяи чогось стало страшно. Я закуталась зъ головою и несчулась якъ заснула. Другого дня хозяйка заглянула, а я чыщу на юшку.
У.
такого куколю не буде добра. Мабуть и маты въ тебе така була, що ридну дытыну въ жыти згубыла, русалкою зробыла.—А про мене вси зналы, якъ я русалкою по жытахъ блукала, та й имя мени не було на сели иншого, икъ Русалка. Се тылько дидусь мене Оленкою звавъ, а то вси, и смыючись, и сердючысь: Русалко! иды гуляты до дитей! Або: щобъ тебе чорты вхопылы, Русалко ты проклята!
Пійпіла я ходыты зъ хаты въ хату. Бо дуже довги рукы ъіала... усе спотыньга й потягну що небудь, а спидъ очей у мене хто хочъ беры, я не бороню, и свое усе посію, де хустку, де нидбривныкъ, де сапу; де що роблю, тамъ и покыну. Про завтрашній день не дбаю. Така вже вдалась, нестелёпа, роззява.
|